ХI. ЯНИЧАРСТВО ЗАДЛЯ МОСКВИНА

З Північною Руссю не зломим союзу.

Ми з нею близнята по роду.

М. Драгоманов

 

Самі себе звоювали.

Гетьман І. Мазепа

 

Якби не похилилися раби,

То не стояло б над Невою

отих осквернених палат.

Т. Шевченко

 

Глибшого єства московського загарбництва (імперіалізму) не збагнемо, розглядаючи якийсь один його бік з якоїсь одної точки погляду. Московське загарбництво багатобічне, надзвичайно гнучке, застосовує багато різноманітних способів та засобів. Вивчаючи природні причини, що створили московське загарбництво та досі його живлять, треба водночас досліджувати його стратегію і тактику. Історики не згадують надзвичайної ваги факту: москвини кажуть правду, коли стверджують, що жодного народу не завойовували. І це – правда. Завойовувати – це перемогти військовою силою. А всім без винятку перемогам Московщина завдячує не своїй силі, а слабкості та ще глупоті своїх ворогів. Слабкість московських ворогів не була фізичною, матеріальною. Московщина підбивала під себе народи культурно, господарчо і військово значно сильніші, наприклад, Україну чи Польщу.

Чим же їх перемагала і перемагає варварська Московщина? Вживаючи сучасні поняття – холодною війною. Московське військо лише завершувало, закінчувало вже здобуту перемогу війною холодною. Від кого навчився москвин такої навіть не хитрості, а справді великої політичної мудрості? І що таке, властиво, є „холодна війна“?

Китайський стратег Сун-Тсу написав 2500 років тому „Мистецтво війни“, що її можна було б назвати „Мистецтво холодної війни“. У тій книжці читаємо: „Руйнуйте все, що зміцнює силу ворожої держави, зсередини тієї держави і руками її громадян. Для того вживайте всіх засобів і способів, не оглядаючись ні на що. Наприклад, приваблюйте, затягайте визначніших, впливових, поважних осіб до злочинної, протизаконної дії. Потім примушуйте їх служити нашій державі, загрожуючи оприлюднити їхні підлі вчинки. Коли вони не погодяться, то оприлюднюйте всі знеславлюючі (компрометуючі) їх факти. Нав’язуйте приятельські зв’язки з шумовинням, злочинцями, продажними, покривдженими, озлобленими на владу і на суспільство людьми. Не шкодуйте грошей і зусиль, щоб поширити і поглибити всяке озлоблення, невдоволення, незгоди, ненависть, підозру, упередження поміж людьми і групами їх. Під’юджуйте молодь проти старших поважних людей. Руйнуйте національні та релігійні традиції. Поширюйте розпусту. Щедро платіть повіям, танцюристкам, шинкарям, щоб вони зваблювали молодь на пиятику і танці, що руйнують мораль і здоров’я молоді. Перешкоджайте всіма способами тим заходам уряду і суспільства, які зміцнюють духовно і фізично здоров’я ворожої нації. Робіть усе, що можете, щоб їхньому війську завжди і постійно бракувало їжі та військового спорядження і за мирного часу. А понад усе не шкодуйте грошей на підкуп донощиків та шпигунів з громадян ворожої нам держави. Мусите їх мати в усіх установах, у всіх галузях життя ворожої нам держави. Не легковажте і дрібницями. Збирайте всі відомості в одному місці, що має їх оцінити і планово використати задля нашої держави. Витрачені на все це гроші повернуться з величезним зиском. Державний муж, що володіє зібраними відомостями про ворожий народ і що має мережу своїх агентів у ворожій державі, такий державний муж важить для нас більше, ніж усі наші скарби разом, він бо ж їх збільшить, вигравши війну“²¹².

У кожній сусідній з Китаєм країні жили і живуть у містах, чи мандрують по країні тисячі китайців, продаючи свій крам (переважно шовкові тканини і таємно – опіум). В. Ленін створив 1917 р. кілька полків з таких китайців. Вони були найвірнішими В. Ленінові.

Ще одна книжка, що її написав у ХІ ст. перс Нізам-ал-Мулк. У ній читаємо, що головним завданням послів є заснувати (організувати) і керувати мережею шпигунів у країні, де він працює. Посол мусить довідуватися про все життя країни: про стан доріг, гірських переходів, про озброєння і лад війська, фортець, промисловість і землеробство, про запаси харчів, торгівлю, про стан державної скарбниці і т. п. Мусить вивчати вдачу народу, його незадоволені потреби, причини всякого незадоволення, про вплив релігії і священиків. Мусить знати життя, характер, нахили, слабкості короля, міністрів, вельмож і провідної верстви. На цих відомостях наш уряд мусить будувати свою стратегію і тактику у війні і в дипломатії²¹³. Персія мала жваві зв’язки з Індією і Китаєм від прадавніх часів, отже, китайці читали книжку Нізам-ал-Мулка. Сусідами Китаю були монголи, і вони запозичили багато чого від китайців, в тому числі і їхню стратегію й тактику дипломатії та війни. Монгольські розвідники під личиною купців, торгівців, знаючи мову, або маючи платних агентів з місцевого населення, подавали своєму урядові докладні відомості про стан держави, що її хотіли монголи завойовувати. Монгольські хани задовго до війни добре знали всі слабкі і сильні місця ворога: де, як і чим ударити. Задовго до війни вони підривали сили тієї держави зсередини; починали війну тоді, коли сила ворога вже була захитана, напівзруйнована. Тим-то Чингіс-хан та його наступники ніколи не мали воєнних поразок²¹⁴.

Завоювавши Московщину, татаро-монголи змішалися з прамосквинами-фіннами кровно і культурно. Створився новий азійський народ – московський. Татари були значно культурніші, і провід Московщини опинився в руках московсько-татарських метисів або чистокровних татар. Скажімо, цар Борис Годунов був татарин. Так у Московщині продовжилася стара монгольська політична і воєнна стратегія і тактика, що її тепер називають „холодною війною“, себто підрив сили ворога зсередини, руками самого ж ворога.

Влітку й восени 1917 р. московські партії боролися і билися за імперську владу. Фактично її не було, уряд був безсилий. Московські солдати розбігалися по домівках, армія розвалювалася. В Україні було інакше. Всі українські партії об’єдналися і створили українську державну владу – Українську Центральну Раду (УЦР). Її накази охоче виконували всі українці. Отже, Московщина була роз’єднана і безсила, а Україна об’єднана і сильніша, бо мала понад 100 тисяч вояків у зукраїнізованих полках, які самі, без наказу згори створилися і рвалися до бою з Московщиною. В імперському війську було понад 4 мільйони українців. Спираючись на вже зукраїнізовані полки, український уряд мав можливість змобілізувати 2–3-мільйонне військо, бо всі військові і селянські з’їзди 1917 р. домагалися цього від УЦР; вимагали повиганяти з України всіх москвинів і поставити українське військо на московсько-українському кордоні. Вимагали негайно проголосити державну незалежність України. Вихована на москволюбних ідеях М. Драгоманова українська інтелігенція (соціалістична і несоціалістична) цього якраз НЕ хотіла, прагнула протилежного. Її провідник у своїй сповіді пізніше писав: „Ми, українські демократи, були щиро і безоглядно закохані в московську демократію. Ми непохитно їй вірили. Вірили, що її ідеали, ідеї, інтереси тотожні з нашими. Отже, московська демократична імперія є також і українською, і тому українці мають її боронити. Будь-яке відокремлення України від демократичної Московщини вважали ми безглуздим, назадницьким, згубним самій же Україні (москвини таке саме вбивають і тепер у голови українців.– П. Ш.). Гасло української державної незалежності ми одностайно і з обуренням відкидали, заперечували“²¹⁵. Ці, трагічно нещасні хохли, патріоти „єдиной-неделимой матушки Расеи“, несвідомі свого яничарства, півроку переконували українського вояка, що військо – то „буржуйська“ вигадка, щоб поневолювати трудовий народ, отже, демократична Україна війська не потребує, і радили воякам кидати зброю і йти додому панську землю ділити. Переконували, що московська демократія є найщирішою приятелькою України, і лише миру з нею прагне, а воювати проти України й не думає. Коли б таке казали москвини, то український вояк ніколи б їм не повірив. Але переконували свої, українці, та ще й учені, поважні „батьки народу“, що їх Московщина колись карала за любов до України. Якже не повірити таким людям? Наслідок: столицю 40-мільйонного народу, що мав 4 мільйони вишколених вояків і вдосталь зброї, боронило лише 3 тисячі вояків, у тому числі 300 дітей, що не вміли стріляти.

Мудро вчили Сун-Тсу та Нізам-ал-Мулк. Вся трагедія України 1917–1922 років полягала в тому, що невблаганне життя примушувало українську москволюбну і соціалістичну інтелігенцію воювати проти коханої старшобратньої демократії. Примусило ворогів української незалежної державності воювати, боротися ЗА українську самостійну державу. Примусило переконаних борців за соціалізацію боротися за приватну власність. Примусило питомих безбожників звертатися за допомогою до св. Софії. Було б і справді якимось чудом, якби вони цю боротьбу виграли.

Катастрофа 1917–1922 років була карою Божою Україні за те, що її провідна верства відцуралася українських національних святощів, прадідів з їхніми заповітами, національних традицій; відцуралася власної матері – національної і християнської України. Величезний вибух національної стихії 1917 р., опинившись без проводу, розпорошився на тисячі окремих повстань, змарнувався. Цю кару Божу за національну зраду провідників бачимо в усій нашій історії від Переяслава по сьогодні. Чесних українських патріотів Московщина вигубила. Залишилися і дали нащадків моральна підлота, лакузи, що за шмат гнилої ковбаси матір рідну продавали. Їхніми руками і головою Московщина розбудувала свою імперію і втримує її сьогодні. Тому тема „яничарства“ є чи не найголовнішою в українській історіографії. А вона й досі не розроблена. Обмежимося кількома прикладами.

Князь Костянтин Острозький, якого славлять наші малоукраїнці, був вірним слугою Польщі. Його жінка-полька католичила і польщила його дітей, а він пальцем не ворухнув. Коли князі Глинські 1507 року повстали проти Польщі, щоб відновити українську незалежну державу, Острозький став на бік Польщі. До речі, Московщина обіцяла Глинським свою військову допомогу. Коли ж вони повстали, допомогла... Польщі. Навіть ув’язнила Глинських, коли вони після поразки втекли до „союзниці“ Московщини. За Б. Хмельницького найбільшим польским яничаром був Адам Кисіль.

Кошовий Запорізької Січі Яків Барабаш та полковник Мартин Пушкар підняли 1658 р. повстання проти гетьмана Івана Виговського саме перед вирішальним Конотопським боєм. Проте І. Виговський вибив до ноги стотисячне московське військо так, що цар Олексій наказав своїм воєводам замиритися на будь-яких умовах і сам збирався тікати з Москви. Татари були союзником України і допомагали І. Виговському, отож на той час не було в Криму татарського війська. Користуючись з цього, кошовий Іван Сірко напав на Крим і пограбував його. Обурені татари залишили Виговського і подалися до Криму, руйнуючи все на своїм шляху і забираючи тисячі українських бранців. Чи І. Сірко був дурень, чи підкуплений Московщиною? Без татарської допомоги сили І. Виговського значно зменшилися. Використовуючи це, полковники Іван Безпалий, Тиміш Цюцюра, Яким Сомко, Василь Золотаренко, Іван Сірко з допомогою Московщини підняли 1659 р. повстання проти гетьмана І. Виговського і цим так ослабили силу України, що Московщина вже змогла накинути Україні свої умови миру. Як назвати цих полковників?

Гетьман Іван Брюховецький віддав 1665 р. Московщині рештки самоуправних прав України, хоч не був примушений нічим і ніким. Хто ж був І. Брюховецький?

За намовою москволюба єпископа Лазаря Барановича полковник Дем’ян Многогрішний зрадив 1669 р. гетьмана Петра Дорошенка. Московщина зробила його гетьманом, і він віддав їй ще більше прав України (Московщина пізніше віддячила йому – заслала до Сибіру). Як назвати Д. Многогрішного?

Налякавшись перемог гетьмана Петра Дорошенка, Московщина погодилася прийняти його вимоги: забрати з України московські залоги і не втручатися в жодні справи України. Але полковник Іван Самойлович переконав москвинів не поступатися гетьманові, а далі продовжувати війну, обіцяючи допомогти Московщині розбити П. Дорошенка. За це Московщина зробила Самойловича гетьманом, і він обрав на Київського митрополита завзятого москволюба князя Гедеона Четвертинського та послав його 1685 р. висвячувати не до Вселенського Патріарха, як це було від князя Володимира і до того часу, а до московського патріарха. Так він підпорядкував Українську Церкву московській, не примушений ніким і нічим. Як назвати І. Самойловича?

За Богдана Великого десятки таємних брюховецьких, самойловичів, барабашів, пушкарів одержували від московського царя „жалованые грамоты“ на землю в Україні. Але вони їх закопували, ховали, бо Великий Богдан рубав таким Юдам голови.

Генеральний Суддя Василь Кочубей, сотник Іван Іскра та інші неодноразово попереджали Петра І, що І. Мазепа його „зрадить“. Вони повідомляли московський уряд про кожний крок І. Мазепи, що видавався їм за підготовку до „зради“. Тим вони не дали великому гетьманові підготувати Україну до збройного порахунку з Московщиною. Коли І. Мазепа відкрито підніс свій меч на Московщину, вони відкрито стали допомагати Московщині. Так сотник Жарівка-Покорський виказав Московщині таємний підземний вхід до фортеці Новгород-Сіверського. Полковник Гнат Галаган показав Московщині доступ до Запорізької Січі. Полковник М. Бурляй здав Московщині фортецю Білу Церкву за хабара. Полковник Іван Скоропадський здав Московщині без бою твердиню Стародуб. За це він одержав з московських рук безправну гетьманську булаву. Сотник Іван Ніс показав Московщині таємний підземний вхід до Батуринської твердині. Бій під Полтавою, що визначив долю України на наступні століття, виграв не Петро І з його 50-тисячним військом. Той бій виграла одна мала людина без жодного війська. Як?

І. Мазепа довго готував Батурин до війни. Він його добре зміцнив, заготував там багато зброї, пороху, харчів. Командували Батуринською залогою полковник Дмитро Чечель, генерал Фрідріх Кенігсек, сотник В. Нестеренко. Їх, поранених, москвини взяли в полон і закатували на смерть. Ф. Кенігсек вмер по дорозі до штабу, і москвини четвертували його тіло. Всіх батуринців, разом з жінками і дітьми, москвини по-звірячому закатували. Батуринці билися геройськи. Отже, Батурин міг витримати кількамісячну облогу. А І. Мазепа запізнився прийти з військом лише на кілька днів. Москвини забрали в Батурині 40 гармат і багато пороху та харчів. Під Полтавою стріляли лише 4 шведські гармати, бо Карл ХІІ втратив ще перед тим майже ввесь свій обоз та гармати. Натомість москвини мали 72 гармати (40 з них були з Батурина) і багато пороху.

Несподіване падіння Батурина визначило наслідок Полтавського бою не лише тим, що І. Мазепі забракло гармат, пороху, харчів, але й тим (а це найголовніше), що та московська перемога перелякала не тільки багатьох українських старшин, але й турецького султана. Полковник І. Скоропадський хоч і був з І. Мазепою, але без бою здав Стародуб і приєднався до Петра. Турецький султан, що погодився взяти участь у війні, після Батурина не відважився воювати з Московщиною.

Стан під Батурином був подібний до стану під Конотопом. Конотоп під командою полковника Г. Гуляницького витримав 70 днів облоги. І гетьман І. Виговський мав час зібрати військо, розбити москвинів під Києвом і прийти під Конотоп та розгромити 100-тисячне московське військо. Гетьман І. Мазепа мав більші, ніж І. Виговський, можливості розбити Московщину, бо на той час вирішальним чинником стала загальна всенародна ненависть до Московщини. Від Переяслава до Конотопа минуло лише 5 років (1654–1659), і Московщина ще не мала ані сили, ані часу показати Україні свої хижацькі зуби. Від Переяслава ж до Полтави минуло 50 років часу, і Московщина вже залила Україні сала за шкіру стільки, що навіть москволюби побачили, що вона несе їм смерть. Отже, на заклик І. Мазепи могла повстати як один вся Україна. Повстала б, якби не приголомшило всіх раптове падіння Батурина. Коли б Батурин витримав московську облогу 2–3 тижні (а він міг витримати і 2–3 місяці, якби І. Ніс не виказав таємного входу до міста), І. Мазепа розгромив би московське військо під Батурином, як колись І. Виговський під Конотопом. І це не безпідставне припущення. О. Меншиков мав під Батурином 30 тисяч війська та 20 гармат. Карл ХІІ мав 18 тисяч війська і кілька гармат. І. Мазепа мав 18 тисяч війська і в Батурині 10 тисяч залоги з 40 гарматами. Всього ж армія Петра налічувала 100 тисяч, Карла – 70 тисяч, І. Мазепи – 60 тисяч вже в полках, а міг покликати п’ятикратно більше. Крім того, боєздатність українців і шведів була значно більшою (12 тисяч шведів розбили під Нарвою 34 тисячі москвинів). Та найбільшою силою Мазепи був сам український народ. Тут мусимо дещо відхилитися від теми, щоб заперечити одну з багатьох московських байок.

Походження, вдача, світогляд, родинні, громадські, державні ідеали та лад українського і московського народів є не лише протиставні, але й непримиренно ВОРОЖІ, бо взаємно себе заперечують. Як не може бути компромісу між Божеським і диявольським, між вогнем і водою, так між українським та московським народами. Це довела історія обох народів. Від Переяслава й по сьогодні Московщина московщить Україну всією величезною силою своєї імперської машини. Переконавшись, що ні „кнутом“, ні „пряником“ не змосковщити, ВСЕ московське суспільство (насамперед освічене) кинулося доводити малоросам „братерство велико-мало-бєло-русів“. А ті „брати“ воювали між собою 1148, 1155, 1169, 1240, 1514, 1618, 1659, 1660, 1676, 1709, 1712, 1775, 1855, 1905–1907, 1917–1922, 1941–1955 рр., не кажучи про щоденну запеклу боротьбу-війну від Переяслава й досьогодні. Слід визнати, що й московська і українська інтелігенція щиро повірила у те „братерство“. Обидва народи не повірили тій вигаданій теорії, бо щоденне життя доводило її облудність. Кожний вияв боротьби українського народу за державну незалежність москвини виставляють як бунт окремих осіб чи малих груп „мазепинцев, петлюровцев, бандеровцев, сепаратистов“, але не українців. Мовляв, ці групи зрадили не лише Московщину, а й свій власний український народ, бо продалися ворогові обидвох народів: московського і українського. Мазепинці – Швеції, петлюрівці – Франції, Англії, бандерівці – Німеччині. Можна зауважити, що москвини справді вірять, що продалися.

Та вибух 1917 р. української національної стихії, одностайні ухвали селянських з’їздів (кожний з кількох тисяч делегатів), що вимагали негайно виганяти з України москвинів і проголосити державну незалежність України, і нарешті кількарічна (1917–1923) кривава збройна війна українського селянства з московськими зайдами довели аж надто наочно, що отих „сепаратистов“ було 35 мільйонів. Москвини змушені „доводити“, що своїм національним відродженням Україна завдячує ... Московщині, що українську державу (УРСР) українці могли створити лише тому, що їм допомогла її творити ... Московщина і т. п. На цю тему видали тисячі книжок разом з „науковими“ історіями України. „Ловкость рук и никакого мошенничества“. Так і поразку великого гетьмана та мазепинців „пояснюють“ московські історики (а за ними й наші підголоски) тим, що мовляв, український народ не підтримав І. Мазепу, бо він гнобив народ і сприяв шляхетському гнобленню.

Наші „мудрі по шкоді“ демократи (що програли 1917 р. боротьбу з Московщиною) закидають Б. Хмельницькому та І. Мазепі (людям XVII ст.) брак демократизму (в XVII ст. не було демократії в усьому цивілізованому світі, Європа почала доростати до неї щойно у ХІХ ст.). Ніхто з українських науковців не дослідив ще заходів Б. Хмельницького та І. Мазепи щодо поліпшення добробуту народу, захисту його від шляхетської сваволі. Обидва були великими державними мужами і розуміли вагу кожного стану у державному житті. Не може бути сумніву, що вони обидва дбали про всю націю, про всі стани, отже, і про селянський та ремісничий. Той же І. Мазепа видав 1691 р. універсал, яким затверджував права козаків та селян на землі, що їх вони одержали за Б. Хмельницького, і забороняв старшині силувати селян та козаків до праці. Наказував полковникам повідомляти його про всілякі утиски селян, міщан і козаків.

Та повернемося до Батурина, до наслідків зради Івана Носа. За 50 років від Переяслава Московщина своїми дикими здирствами, грабунками, вбивствами так розлютила український народ, що він голіруч знищив би московські залоги. Три полки: Миргородський, Лубенський і Прилуцький не виконали Петрового наказу приєднатися до московського війська. Петро знав це і у своїх відозвах до українських селян обіцяв звільнити їх від панщини, від податків, від утисків. Нахабно запевняв, що ніде у світі нема такої волі і такого добробуту, як у московській державі.

Після погрому Батурина Петро негайно послав 30 тисяч війська відтяти Запорізьку Січ та українські полки від І. Мазепи. Зруйнувавши запорізьку твердиню Переволочну, спаливши гетьманську столицю, Петро розіслав по всій Україні своїх людей, які іменем царя обіцяли всілякі нагороди тим, хто допоможе Московщині покарати „мазепинцев-изменников“. Від Петра І й досі Московщина не дозволяла розбудовувати Батурина і Чигирина (навіть і Глухова). Не дозволяла закладати там середніх шкіл. Не дозволяла будувати там залізниць. Навмисно тримала ці гетьманські столиці в стані глухих, маленьких, забутих повітових містечок. Катерина ІІ наказала робити все, щоб зникла в народі пам’ять про гетьманщину. Прихильників гетьмана Петро наказав садити на палі, четвертувати, а мерців не ховати кілька днів, щоб їхній жахливий вигляд залякував українців. Тоді Дніпром плили сотні плотів, що на них були шибениці з повішеними мазепинцями. Тоді Московщина спалила сотні українських сіл та містечок разом з людьми. Московщина робила те самісіньке в 1918–1923 рр. і в 1941–1945 рр.

Протримайся Батурин 1–2 тижні, гетьман зі шведами встиг би прийти і розгромити московську облогу. Тоді одразу прилучилися б до гетьмана всі українські полки і вся Запорізька Січ (40 тисяч запорожців з гарматами). Та найголовніше – вибухло б стихійне всенародне знищення московських залог по всій Україні. За таких обставин Московщина не розпочинала б ні Полтавського, ні якого іншого бою, і москвини тікали б з України наввипередки, покинувши всі гармати і обози. І вся історія Східної Європи була б тепер цілковито інакшою. Отже, Полтавський бій виграв не московський цар під Полтавою, а український сотник І. Ніс у Батурині. Після Полтави таких Юдяничарів розплодилося тисячі. І це вони вигравали Московщині всі подальші бої з Україною. Це вони розбудували і зміцнили московську імперію. Це вони тримали і тепер тримають Україну в стані безправної, безсилої, по-хижацьки визискуваної Московщиною колонії. Без їхньої допомоги не існувала б московська імперія. Тим-то треба ближче приглянутися до отих носів, галаганів, кочубеїв, самойловичів, драгоманових, винниченків, скрипників ... ім’я їм – легіон. Їхні прізвища і дії знайдете у московських енциклопедіях. Згадаємо лише кілька.

Петро І не міг знайти серед москвинів не те що досить письменних (сенатори князі О. Меншиков і А. Долгорукий були неписьменні), але бодай тямущих людей, що могли би проводити його реформи, і привозив цивілізаторів з Європи. Московщина привозила до себе тисячі німецьких інженерів та знавців-науковців також по Першій і Другій світових війнах. Крім німців Петро І запрошував багато українців, давав їм високі посади та титули, як Теофанові Прокоповичеві, П. Ягужинському та багатьом іншим. Т. Прокопович після Полтави зустрів Петра в Києві палкою промовою (панегіриком) „Слово Похвальне Царю Пєтру о победе под Полтавой“, яку Петро наказав надрукувати, а Прокоповича забрав до Петербурга і зробив архиєпископом та головою Св. Синоду, тобто главою московської церкви, бо Петро знищив патріархат. Цей запроданець написав ще більше своїх „похвал“²¹⁶.

Високоосвічений богослов Теофілакт Лопатинський зустрів Петра в Москві цареславною промовою і пізніше написав ще кілька таких самих. За дорученням заступника патріарха Степана Яворського (також „вєрного малоросса“) він відправив богослужбу „Служба благодарственная о победе над шведами под Полтавою“, де вславляв Петра і проклинав І. Мазепу. Ця „служба“ суперечить церковним канонам Православної Церкви. Так український богослов упав морально аж до блюзнірства. Цю „службу“ московська церква записала до „Месячной Минеи“ на 27-е червня. За нею проклинали І. Мазепу щороку двічі та ще й словами українця.

Інший український богослов Гаврило Бужинський написав та виголосив цареславних промов більше, ніж Т. Прокопович та Т. Лопатинський разом²¹⁷. Навіть самі москвини писали (в енциклопедії Брокгауза і Ефрона), що він аж надто по-рабски переборщував. Цар призначив його радником Синоду та головним цензором видавництв і шкіл. На цій посаді він щосили московщив українські видання та школи. Так само автором Ємського царського указу 1876 р., яким заборонялась українська мова, був яничар М. Юзефович. Писали і видавали свої цареславні твори: Платон Петункевич, Іван Краменецький, Афанасій Заруцький та інші. Московські історики називають ті писання гидко-лакузними. Кожний з тих перевертнів одержував високу посаду. В СРСР Московщина нагороджує корнійчуків, тичин, бажанів, кириченків і т. п. посадами „міністрів“ у т. зв. УРСР. Та в імперії ті посади були справжніми, себто з правом наказувати навіть і москвинам. А в УРСР ті посади „липові“, з правом лише виконувати накази Москви. Проте корнійчуки, бажани, тичини можуть принаймні виправдовуватися тим, що на потилицю кожного з них спрямована цівка „старшебратнього“ нагана з наказом славословити московщення і грабунок України. Тисячі тих, хто насмілився мовчати, наклали головою. Прокоповичі-лопатинські були підлішими за своїх близнюків в СРСР, бо в монархічній імперії їх не примушували ставати яничарами. Це вже сьогоднішня Московщина вигублює тих, хто не хоче ставати яничаром.

Катерина ІІ обернула Гетьманщину на Малоросійське генерал-губернаторство. Зруйнувала Запорізьку Січ, а її землі роздала своїм фаворитам, обернувши запорожців у кріпаків. Вона покріпачила все українське селянство, загарбала землі українських церков та монастирів, відібравши в них засоби утримувати школи, де готували сільських учителів. Тим учителям заборонила навчати в школах. Вона викинула Могилянську Академію з будинків Братського монастиря, де вона містилася від заснування. Українська шляхта не раз просила дозволу заснувати й утримувати власним коштом університет в Україні. Катерина не дозволила. Українці просили дозволу заснувати бодай військову школу в Глухові, де стояв порожній палац гетьмана К. Розумовського. Відмовила. Митрополита Арсена Мацієвича замурувала живим у Ревельській в’язниці за те, що він протестував проти нищення українського шкільництва і грабунку українських монастирів.

За Катерини ІІ канцлером імперії був Олександр Безбородько, а міністром освіти – Петро Завадовський. О. Безбородько одержав найвищий титул „светлейший князь Российской империи“ та великі маєтки в Україні. П. Завадовський одержав титул графа і великі маєтки в Україні.

За Єлизавети (1742–1762) випадково пощастило Україні. Олекса Розумовський став неофіційним (хоч шлюбним) чоловіком цариці і мав великий на неї вплив. Він відновив гетьманат, поставивши на гетьмана свого брата Кирила. Кирило з його допомогою мав можливість відновити Україні права Переяславської угоди. А щонайменше – закласти тверді основи культурного розвитку України. Наприклад, міг відбудувати Київ, заснувати університет у Києві та Українську Академію Наук (Єлизавета поставила його – 18-річного хлопця – президентом Імператорської Академії Наук у Петербурзі), і так розпочалася б у XVIII ст. та культурна праця, що її розгорнули українці аж у ХІХ–ХХ ст. Кирило міг розбудувати українське шкільництво та видавництва і т. п. Нічого подібного Кирило не збирався робити. Навіть свій палац побудував не в Києві, а в малому Глухові (навіть не в Батурині чи в Чигирині). Жив переважно в Петербурзі і там розважався, а не управляв Україною. Правила нею українська старшина. І вона була зробила перший крок до визволення України – всі московські залоги забралися з України. Другим кроком було б, щоб Єлизавета проголосила Кирила спадковим гетьманом. Смерть її не дала цього здійснити.

Наступниця Єлизавети – Катерина ІІ наказала Кирилові зректися гетьманства. Він це дуже радо зробив, а за таку „верность“ Катерина зробила його головнокомандувачем імперського війська та дала 35 тисяч десятин землі в Україні. Продовження автономності України – це припинення її московщення. Самоуправна (автономна) Україна не пасла б задніх у відродженні європейських націй, як це сталося в нашій історії. А тоді московська імперія була б змушена 1848 року піти шляхом Австро-Угорської імперії. А такий шлях скінчився б 1917 р. тим самим, що й шлях Австро-Угорської. Так би сталося, якби Кирило Розумовський (і його брат Олекса) був не другим Скоропадським (Іваном чи Павлом), а другим, якщо не І. Мазепою, то Петром Дорошенком чи Павлом Полуботком. Були тоді в Україні хоч би і менші мазепи, дорошенки, виговські, орлики, полуботки, гордієнки. Були, але за ними стежили тодішні кочубеї, іскри, галагани, носи, прокоповичі і виказували московському урядові. А „верные малороссы“ – Олекса та Кирило Розумовські боялися захищати мазепинців, боялися вигублювати яничар.

Надалі аж до 1917 року більшість провідної верстви України були „верными малороссами“ (в Галичині вірними австріяками). По 1917 році чимало з них стали українцями і наклали своїми головами у війні за українську державну незалежність. Але чимало лишилися якщо не малоросами, то малоукраїнцями. З тисяч лише найвизначніших малоросів, будівничих московської культури та імперії від XVII ст. по ХХ ст. згадаємо лише кілька, а решту знайдете в московських енциклопедіях. Міністри, губернатори, сенатори: князь О. Безбородько, граф О. Розумовський, граф П. Завадовський, граф В. Кочубей, граф Г. Милорадович, граф І. Гудович, П. Ягужинський, І. Журман, В. та М. Туманські, М. Миклошевський, І., В. та О. Ханенки, М. Сперанський, В. Ковалевський, М. Родзянко, М. Терещенко, В. Затонський, Ю. Коцюбинський, О. Кириченко, Н. Кальченко, М. Криленко, О. Корнійчук, П. Любченко, М. Скрипник, П. Шелест, А. Скаба і сотні інших. Генерали: С. Ширай, О. та Ф. Туманські, М. Макаренко, Р. Кондратенко, В. Овсієнко, П. Дибенко, О. Колчак, С. Ковпак, К. Москаленко, С. Тимошенко, А. Юзефович і сотні інших. Академіки, професори: М. Лобачевський, В. Вернадський, М. Бурденко, О. Карпінський, Г. Козицький, О. Касименко, І. Кириченко, П. Капиця, Д. Кавунник, П. Юркевич, В. Зіньківський, В. Григорович, В. та І. Грабарі, Г. Ільїнський, М. Каченовський, В., І. та О. Кістяковські, А. Комар, М. Коялович, П. та М. Заблоцькі, П. Лащенко та тисячі інших. Єпископи: С. Яворський, Т. Прокопович, Г. Бужинський, Г. Вишневський, Г. Концевич, І. Кульчицький, І. Боголевський, В. Ліницький, Л. Горка, С. Калиновський і десятки інших. Малярі, скульптори: М. Козловський, Д. Левицький, К. Головачевський, В. Боровиківський, І. Мартос, І. Крамськой, К. та М. Маковські, В. Бродський, Я. Станіславський, С. Милорадович, М. Скадовський, К. Климченко, П. Котляревський, В. Конашевич, О. Кравченко і сотні інших. Письменники: М. Гоголь, Г. Данилевський, В. Короленко, М. Зощенко, А. Аверченко, А. Ахматова (Горенко), І. Бунін (Буньковський), В. Немирович-Данченко та сотні інших. Композитори: М. Глінка, П. Чайковський та інші.

Серед цих тисяч здібних, розумних, високоосвічених -енків були й такі, що любили Україну і навіть дещо зробили задля її культури, але всі вони були щирими патріотами московської імперії і ворогами української державної незалежності.

Повторюємо: без українських яничарів (та інших змосковщених чужинців) самі москвини ніколи б не розбудували своєї убогої Московщини на велику імперію. Це стосується всіх століть. Та московський імперіалізм ХХ ст. зруйнував Україну безмірніше за всі попередні. Ніхто в світі не знає, якою мірою отруїла Московщина українську душу своїм рабством. Лише новий 1917-й рік це виявить. А щоб зустріти той новий 1917 рік з розплющеними очима, скористатися з досвіду старого, не повторити його помилок – мусимо пригадати події того старого 1917 року, що приніс Україні нечувану в історії руїну, муки, жертви, смерть.

Іноземці запитують: „Яким чином ваша 40-мільйонна, багата і культурна нація не змогла втримати по 1917 році своєї державної незалежності, а значно менші і бідніші народи утримали?“ Паленіючи з сорому, викручуємось сіном, мовляв, Московщина завоювала Україну військом. Коли б чужинець перепитав: „А скільки війська мала Московщина 1917 року і скільки Україна?“, то ми червоніючи, мовчали б. Найсоромнішим було б нам запитання: „Чому Московщина відбудувала своє розвалене військо, а Україна не відбудувала, хоч мала в імперському війську чотири мільйони вишколених вояків, старшин і генералів?“ Але самі мусимо знати відповідь: ХТО і ЯК знищив проголошену 1917 р. Українську Народну Республіку. Відповідь правдиву, а не викрутаси тих, хто її повалив. Відповідь трагічно проста. Повалив її Іван Ніс ХІХ ст. І повалив тим самим способом, що ним повалив Україну Іван Ніс XVIII ст., себто таємним підступом, завівши ворога до твердині українського національного світогляду. Називався той Іван Ніс ХІХ ст. проф. Михайло Драгоманов. Іван Франко визначив цього руйнівника української державності коротко, але вичерпно – gente Ruthenus, natione Russus, тобто – москвин української крові, а точніше – яничар.

„Кожна революція була спершу думкою в голові одної людини“,– каже американський філософ Р. Емерсон. Могутній голос нашого національного пророка Тараса розбудив (хоч і не багатьох) українських інтелігентів з національного сну. Зароджувалася українська національна революція. Московщина це зрозуміла і тому жорстоко покарала батька тієї революції – великого Тараса. Покарала, судивши Кирило-Мефодієвське Братство, хоч Т. Шевченко до нього не належав. Членів же Братства покарано дуже легко, бо Московщина розуміла, що їхні химерні (утопічні) мрії московській імперії не загрожують.

Українська національна революція почалася тим, що пробуджені Т. Шевченком українські інтелігенти заходилися досліджувати, вивчати свій народ. Побачивши його багатющі культурні скарби, вони почали випростовувати свій зігнутий московським духовним рабством національний хребет. Ідея української державності („в своїй хаті – своя правда і сила, і воля“) стала на шлях її здійснення, на шлях національної революції („вставайте, кайдани порвіте і вражою злою кров’ю волю окропіте“). Приклад Т. Шевченка показав Московщині, що фізичне насильство над борцями за волю України збільшує силу України в її боротьбі з Московщиною. І Московщина вжила свого століттями випробуваного азійського способу: нищити ворога духовно, морально, ще й руками самого ворога. Московщина взялася ЗБИТИ НА МАНІВЦІ українську НАЦІОНАЛЬНУ революцію. І вона зробила це з подиву гідним успіхом.

У ХІХ ст. ширилася по всій Європі пошесть соціалізму з його утопіями скасування приватної власності, одержавлення чи усуспільнення всього землеробства, промисловості, торгівлі, зникнення націй, національних культур і мов, держави, світового об’єднання людства в одній наддержаві тощо. Вони не приваблювали загал, бо були надто теоретичні, далекі і не зрозумілі йому. І соціалісти мусили позичати у демократії ідеї зрозуміліші, життєвіші, пекучіші загалові: усунення визиску робітників капіталістами, забезпечення здоров’я і добробуту всього населення, політична рівноправність усіх громадян, обраний усім народом і відповідальний перед ним уряд, свобода слова і об’єднань тощо. Такі демократичні ідеї український народ створив тисячі років тому. І не лише створив, а й здійснював їх²¹⁸. Отже, вони були близькі, самозрозумілі світоглядові та вдачі українця. Тим-то українська інтелігенція – а надто молода – захопилася демократичними ідеями, що їх вкрав (узурпував) соціалізм у демократизму і привласнив. Захопившись цими НЕ соціалістичними, а демократичними ідеями, наша інтелігенція недогледіла ідей суто соціалістичних. А одною з них є деспотична, зцентралізована, всеохоплююча (тоталітарна) безвідповідальна влада зграї найвищих соціалістичних вельмож. Лише така влада зможе терором накинути людям соціалізм. Отже, соціалізм – проти демократизму. Соціалізм заперечує демократизм. Цього й недобачила українська інтелігенція. Чому?

Потяг до щастя і справедливості притаманний людині. Духовно розвинена людина тужить за справедливістю. Ця туга породжує ВІРУ у можливість здійснити справедливість і прагнення знайти способи здійснити її. Так з первісних дикунських релігій розвинулися великі сучасні, і найбільша з них – християнська. Основою кожної релігії є ВІРА, а не знання. Віра ж і знання належать до двох різних світів: віра до духовного (душі), нематеріального, а знання – до світу матеріального, раціонального, фізичного. Глибока (а не поверхова), непохитна віра завжди була більшою силою, ніж знання, і буде сильнішою, доки людина буде людиною. Релігійного фанатика не переконають жодні розумні докази, віра і розум лежать у двох несумірних світах. Так само, як душевний біль, радість, любов тощо не зміряти метром, не зважити кілограмами. Віра перебуває поза розумом і тому завжди некритична. Релігійні догми не доводять розумом. „Вірте і віра врятує вас“,– вчать усі великі релігії. І не лише вони, а й найновіша психотерапія. Можна навести тисячі фактів, коли віра справді рятувала життя людям²¹⁹. „Віра може гору зрушити“,– каже Св. Письмо. Історія записала тисячі фактів, коли віра справді „зрушувала гори“, себто творила логічно неможливе. Соціалізм має всі прикмети релігійної віри. Всі суто соціалістичні теорії є не що інше, як релігійні догми, тобто недоведена розумом, безпідставна віра. Соціалістична ж фразеологія – це лише завіса, за якою криється недоведеність ВІРИ в соціалістичні утопії. Німецька соціалістична партія була найстарша, найбільша у світі і дала найвизначніших теоретиків і практиків соціалізму. На з’їзді в Бад-Годезберзі 15 листопада 1959 р. цілковито відцуралася марксизму 340 голосами проти 16.

Саме життя невблаганно довело необґрунтованість, химерність соціалістичних догм. Перша же спроба здійснити чистий соціалізм, тобто без його запозичень у демократизму – ганебно провалилася в СРСР, вигубивши мільйони невинних людей і обернувши багатющу Україну на духовний і фізичний цвинтар. Але це сталося по 1917 році, а до 1917 р. соціалізм у московській імперії дав кілька десятків своїх мучеників. Серед них багато немосквинів, зокрема українців Софію Перовську (з роду К. Розумовського), А. Желябова, Д. Кибальчича, В. Дебагорія, Я. Стефановича, Д. Лизогуба, О. Малинка та інших. Їхня жертовна кров освятила соціалізм в очах людей. На місце одного страченого владою борця за соціалізм приходили десятки нових. Українці зі своєю ідеалістичною культурою і світоглядом не могли не повірити такій ідеї, що творила мучеників. І повірили. Ніякої трагедії не було в тому, що українська інтелігенція повірила в соціалістичну релігію. Не було, бо раніш чи пізніше саме життя зруйнувало б її, як зруйнувало у німців. Трагедія ж не лише українських соціалістів, а й усієї України полягає в тому, що вони увірували в соціалізм МОСКОВСЬКИЙ. Наголошуємо: в московський. А він був зовсім іншим, ніж європейський. К. Маркс назвав московський соціалізм „монгольським“ соціалізмом Чингіс-хана.

Європейський соціалізм народився і виріс на ґрунті європейської (а не азійської) культури, яка розвинулася з греко-римської, засвоюючи її етику та правосвідомість, з ідеями вільної думки, людської гідності, честі тощо. За 15 століть християнства Європа засвоїла також християнську філософію з її людяністю (гуманізмом), вимогою справедливості, першості духу над матерією, ідеєю любові, Предвічного Єдиного Бога з Його великими законами. Діти цієї культури – європейські соціалісти були насамперед гуманістами. В Україні їх зразком були І. Франко, М. Павлик, Ю. Бачинський.

Та найціннішим здобутком європейської культури була КРИТИЧНА думка. Вона породжувала нові ідеї, вільну боротьбу ідей і стала матір’ю європейського поступу. Боротьба ідей розвинула розум європейця, який умів знайти межу між химерним і життєво можливим та корисним усій нації. Європейські соціалісти були насамперед патріотами, а вже потім соціалістами. Так європейський критичний розум разом з європейською – у своїй основі християнською – культурою і духовністю не міг сприйняти соціалістичного деспотизму з його похідною – рабством та стадністю. І європейські соціалісти стали на шлях демократичного реформаторства. Москвини проголосили європейських соціалістів зрадниками робітничого класу і ненавиділи їх більше, ніж капіталістів, бо європейські соціалісти, поліпшуючи реформами життя робітництва, усували ґрунт з-під московського деспотичного соціалізму.

Як ми вже згадували, духовність, культура і світогляд українця є наскрізь європейські з тої простої причини, що українець є європейцем расово і співтворцем європейської культури ще з доісторичної доби. Москвин же наскрізь азіат. Отже, українські соціалісти мали б піти шляхом європейських. І справді, українські соціалісти, які були поза впливом московської культури – в Галичині, в Буковині – пішли європейським шляхом. М. Драгоманов настирливо завертав їх до московського соціалізму. І. Франко гостро глузував з того чингіс-ханського соціалізму М. Драгоманова. Наші галицькі соціалісти не були революціонерами, а лиш реформаторами. Вони не пішли до соціалістичних партій нації – гнобительки українського народу (польської), а заснували свою, українську соціалістичну партію. І ця партія боролася за права і добробут свого власного, українського народу насамперед. Вони були досить кепськими інтернаціоналістами.

Наші змосковщені наддніпрянські соціалісти, отруєні – за виразом великого Тараса – „московською блекотою“, пішли московським шляхом до соціалізму. Вони вступили до соціалістичних партій нації-гнобительки українського народу, до московських, і тим зрадили свій власний народ. А що московський „соціалізм“ фактично був і є нічим іншим, як московським загарбництвом (імперіалізмом), то наші соціалісти з московських соціалістичних партій фактично були пахолками, яничарами. І ті перевертні ніколи б не створили своїх українських соціалістичних партій, якби москвини не забули на час науки згаданого китайського стратега Сун-Тсу. Певні своєї імперської сили московські соціалісти і слухати не хотіли про права української мови, а про якусь самостійність України годі й згадувати. Коли ж якийсь малорос пробував щось мимрити про це, московські товариші накидалися на нього так люто, що бідолаха з переляку тікав. Хоч і перекинчики, українські соціалісти любили Україну, і шовінізм московських соціалістів їх ображав і обурював. Так самі москвини штовхнули українців-соціалістів засновувати власні українські соціалістичні партії.

Та ті партії українськими не були. Їхня програма нічим не відрізнялася від московських, крім вимоги культурної (лише культурної) автономії, що фактично оберталася лише у право вживати українську мову. Навіть найбільшу справу – земельну – змавпували рабськи з московської програми, прийнявши ідею соціалізації землі. У Московщині ця ідея мала національно-історичні корені в общині, отже, була природною і можливою. В Україні ж споконвіку панувала не лише фізично-правно, а й у всьому духовному житті ідея приватної власності на все. Отже, соціалізація землі була протиприродною, ворожою українському світоглядові ідеєю. Настільки глибоко ворожою, що лише по трупах кількох МІЛЬЙОНІВ українців змогла Московщина запровадити в Україні свою общину під соціалістичною назвою „колгосп“.

Ідеологічним провідником українських соціалістів (і несоціалістів-москволюбів) був проф. М. Драгоманов. І коли щербата доля України дала 1917 року державну владу нашим соціалістам, то вони кинулися здійснювати ідеї свого учителя. Придивімося до цього вчителя та його науки. Його батько був цілковитий московський патріот і відповідно виховував своїх дітей²²⁰. У гімназії М. Драгоманов був під великим впливом учителя-москвина Н. Стронського, згадував його з великою любов’ю. В „Автобіографії“ М. Драгоманов не називає себе українцем. Приятелям-москвинам він писав, що він „общерос“, а українцям казав, що він „космополіт“. Аналіз його писань та діяльності показує, що він був з „верных малороссов“. Наприклад, писав редакторові журналу „Вестник Европы“ М. Стасюкевичу: „Гідру українофільства, що тепер починає підносити свою голову, саме тепер є час спрямувати до розумнішої діяльності. Дуже корисно було би згармонізувати галицьке українофільство з нашими порядними людьми в Росії. Видається, що саме провидіння призначило мене допомагати такому зв’язкові. Хай Ваш журнал допомагає справі московщення. Коли Галичина повернеться під крила рідного орла, то й мене з Вами згадають“²²¹. Не злецький був М. Драгоманов пророк і апостол московщення. Тепер у галицьких – з початкових – школах навчають українських дітей московської мови, а в середніх та вищих навіть і навчають московською мовою. І московська мова панує в усіх установах Галичини. Тепер у галицьких містах української мови чути менше, ніж у канадійських. В західних землях змінено сотні кількасотрічних українських історичних назв вулиць, містечок, сіл на московські. І переназвали їх не лише іменами Леніна, Сталіна, Чернишевського, а й Пушкіна, Кутузова і т. п. Десятки колгоспів названо іменами не лише Леніна, Сталіна, Кірова, а й царських генералів, як колгосп імені О. Суворова у Збаразькому районі. „Москвин садистично насолоджується знущанням з подоланих“,– свідчить М. Горький.

Перед своїми московськими приятелями М. Драгоманов хизувався, що купив за свої гроші та випросив кількасот московських книжок і подарував їх до українських бібліотек у Відні, Львові і Чернівцях. Тепер там – десятки тисяч московських книжок, але немає багатьох тисяч українських, виданих у Києві чи Харкові і то навіть видавництвами УРСР, отже, дозволених московською цензурою. М. Драгоманов вчасно побачив, що українці починають розуміти, що вони не визволять України з московського грабунку та визиску, доки не відірвуть Україну від Московщини. Він вчасно помітив, що починає відроджуватися „мазепинський сепаратизм“ (його вираз – „українофільська гідра“). І все життя невтомно поборював той „сепаратизм“ у всіх його формах: мовний, культурний, господарчий, політичний, державний усіма способами, не цураючись і підлих. Розумів і те, що відверта боротьба проти національного відродження України виявить його (Драгоманова) московський націоналізм, покаже українцям його яничарське обличчя, отже, його бойкотуватимуть. Прибравши українську личину, вступив до української громади в Києві. Так само В. Ленін навчав, що московським комуністам не варто поборювати націоналізм немосквинів, бо ж виглядатиме як боротьба московського націоналізму з немосковським. Тому накладав партійний обов’язок на НЕмосковських комуністів поборювати немосковський націоналізм.

Київська українська громада задумала видавати за кордоном український журнал, щоби переправляти його в Україну. І послала М. Драгоманова до Женеви редактором. Він видав там кілька чисел і на тому припинив. Натомість почав видавати (і редагувати) московський соціалістичний журнал „Вольное слово“. Московські емігранти дізналися (московський утікач А. Черкесов видав там книжечку, в якій закидає М. Драгоманову провокаторство), що гроші на той журнал дає московський уряд²²². Після цього М. Драгоманов виїхав до Болгарії. Звідти листами та статтями поширював між українцями Дністрянщини і Дніпрянщини москволюбство. Виконуючи свою місію, цей апостол москволюбства мав, насамперед, вбити віру українців у свої сили та в потребу мати свою незалежну державу. І учив, що перемога соціалістичного ладу в світі неминуча (про це москвини галасують уже півстоліття в „країні здійсненого соціалізму“). А тоді не буде окремих держав, а кожна господарська область матиме свою незалежність у вільній спілці областей. Він пропонував поділити Україну на чотири самостійні області з мішаною людністю. Казав, що чужинці в тих областях будуть живим зв’язком з іншими областями всієї Спілки, і так зміцниться міжнародне братерство. Московщина це вже здійснила в СРСР, поділивши Україну на області і завізши понад 7 мільйонів нових московських панів, щоб вони були живим зв’язком, братерськи пильнували, аби ті „самостійні“ області не „крали“ власну пшеницю, вугілля та інше з „общего котелка“.

М. Драгоманов учив, що в тих областях (себто в Україні) всі громадяни – без різниці національності чи віри – мусять мати однакові права. Ця вимога є в програмі кожної української партії й тепер. Соціалістична УЦРада, а потім УНР надала 1917– 1920 рр. зайдам в Україні права не однакові, а більші, ніж українцям. Наприклад, до Малої Державної Ради самі закликали 45 % неукраїнців (на 40 членів – 18 неукраїнців). Шкіл у москвинів не відібрали, а українські школи закладали в непридатних будинках. Київський університет лишили москвинам, а український запроторили до маленького міста Кам’янця, де не було ані будівель відповідних, ні бібліотек. Євреям дали такі пільги, яких не існує ніде в світі. Створили навіть окремо міністерство єврейських справ з міністром на чолі. Навіть викраяли в Україні окремі автономні області: єврейську, німецьку, молдавську, а от на Кубанщині, Ставропольщині, Донщині, Вороніжчині, Саратовщині, де живе кілька МІЛЬЙОНІВ українців, Московщина заборонила не тільки українські школи, а навіть газети та книжки українською мовою, хоч би й з московським змістом, не допускаючи туди українських газет, друкованих в Україні.

М. Драгоманов учив, що війни роблять царі та пани. Не буде царів та панів (капіталістів) – не буде і воєн. Драгоманівець М. Порш, ставши військовим міністром УНР, відразу демобілізував українське військо, що тоді всупереч волі драгоманівської УЦР створилося саме (в українізованих полках було понад 200 тисяч вояків). А він же добре знав, що В. Ленін наказав московським генералам відбудувати московське військо. І воно згодом (за кілька лише місяців) стріляло з гармат по Києву і по українських міністрах разом з М. Поршем. Україна війська не мала, щоб не пустити те маленьке (лише 30 тисяч) московське військо.

М. Драгоманов переконував українців, що московський народ є дуже мирний, не загарбницький, це, мовляв, царі і пани гнали його підбивати інші народи (це саме торочать наші демократи навіть і тепер, коли той „мирний“ народ вже показав свої загарбницькі ікла). Він доводив, що Московщина не гнобила Україну. Навпаки, Катерина ІІ відкрила Україні доступ до Чорного моря, завоювавши Крим. А якби Московщина завоювала б Дарданели, то була би відкрила Україні вихід у широкий світ.

Хрущов також „відкрив Україні доступ до Чорного моря“, віддавши їй 1954 р. Крим. Щоправда, понад 60 % населення Криму – москвини та змосковщені чужинці. Ні українських шкіл, ні часописів українською мовою у Криму нема, як нема їх і в сусідній Кубанщині. Отже, і українці в Криму змосковщені великою мірою. Таким чином, Крим є московською твердинею в тилу України. Але ж хіба москвини не українські брати, що лише добра Україні бажають?

М. Драгоманов дуже хвалив Б. Хмельницького за Переяслав і доводив, що тим він урятував Україну від знищення Польщею, татарами, Туреччиною. Святкуючи (з наказу Московщини) 300-у річницю Переяслава, сучасні драгоманівці повторюють те саме слово в слово, і знову присягають соціалістичному московському цареві. Проте подібними доказами М. Драгоманов не міг переконати українців належати до московської імперії. Треба було вигадувати щось переконливіше, щоб довести упертим хохлам, що ідея самостійності України (навіть лише культурної) є згубною для українського народу. І він учив, що людство неухильно простує до бездержавного Світового Союзу, отже раніше чи пізніше окремі держави не існуватимуть. У Східній же Європі сама історія створила зародок такого союзу з трьох братніх племен: великоросів, малоросів і білоросів одного народу руського. Вони ж бо три брати, пов’язані і спільним походженням і спільною історичною долею, і спільною вірою, і спільним господарством, і спільною – зрозумілою кожному з трьох – розвиненою мовою московською²²³. І всім трьом загрожують ті самі вороги. А сила ж у єдності. Роз’єднаних цих братів легко поневолять ворожі сусіди і несусіди. Здоровий глузд підказує єднатися, триматися разом в одній державі. Чи ж не цього навчають у кожній школі УРСР? Чи ж не вбивають в українські голови в СРСР (і поза ним) щогодини 365 днів щороку радіо, театри, часописи, журнали, книжки і... в’язниці та сибірська каторга?

М. Драгоманов скаженів від найменшого вияву непошани до Московщини, до московського народу і літератури. А особливо лютував від згадки про азійське походження московського народу. Франц Духинський довів науково азійське походження москвинів. М. Драгоманов, не маючи чим заперечити, лаяв у часописах Ф. Духинського так брудно, що навіть драгоманівці соромилися за свого учителя. Особливо дратувався М. Драгоманов, коли Ф. Духинський, будучи керівником Раперсвільського музею у Швейцарії, повісив 1860 р. там на стіні карту Європи з написом на Московщині: „Неволя і комунізм“. Як бачимо, 100 років тому були українці, що передбачали теперішній СРСР. Так само М. Драгоманов лютував на О. Кониського за його протимосковську книжку „Етнографія Слов’янщини“. Навіть драгоманівець проф. А. Кримський свідчить, що М. Драгоманов був за студентських часів запеклим ворогом українського національно-культурного відродження²²⁴. Хоча б культурного. М. Драгоманов ненавидів і нищив добре ім’я національно свідомих українців О. Кониського, В. Антоновича, К. Михальчука, П. Житецького, В. Подолинського та інших.

І. Витанович писав: „М. Драгоманов відзивається до нас не як українець, не заради добра України, але як москвин, заради добра Московщини. У М. Драгоманова Україна стоїть на другому місці. На першому стоїть Московщина. А на глум нам підписується українцем“²²⁵. В. Барвинський, Л. Зеленський та інші запевняли, що М. Драгоманов співпрацює з начальником жандармів графом Н. Ігнатьєвим. В. Барвинський назвав М. Драгоманова московським таємним жандармським провокатором на сторінках львівської „Правди“. Московські соціалісти Г. Плєханов та В. Засуліч це знали і порвали всі зв’язки з М. Драгомановим²²⁶. Більшість галичан, особливо студентство, бойкотували М. Драгоманова²²⁷.

Збанкрутовані провідники УЦР-УНР виправдовуються тепер тим, що мовляв, Московщина мала 1917 р. силу приборкати Україну, а Україна не мала ще сили оборонитися, і неможливо було українську силу розбудувати, бо народ був національно несвідомий. Це – вже не звичайна брехня, а справжній наклеп на свій народ. Поглянемо на факти.

Опинившись 1917 р. при владі, драгоманівці завзято поборювали не лише саму ідею державної незалежності України, а й кожний стихійний вияв української самостійності в нашому народі. Всі українські селянські та військові з’їзди стихійно вимагали 1917 р. щоб УЦРада проголосила державну незалежність України, щоб негайно творила українське військо, щоб повиганяла москвинів з України. Саме цього і НЕ хотіла робити драгоманівська УЦРада, бо ж такий „сепаратизм“ є зрадою заповіту М. Драгоманова: „З Північною Руссю не зломим союзу“. Щогірше, драгоманівці запопадливо кинулися нищити своєю миролюбною пропагандою українське військо та патріотичне селянське Товариство „Вільне Козацтво“. Українським полкам УЦРада не давала казарм, харчів, щоб вони розійшлися по домівках. Але вони не розходилися, а рвалися до бою.

Виконуючи ухвалу полкового віча в Полтаві в листопаді 1917 року, І-й український полк імені Богдана Хмельницького під командою сотника Івана Забудьського виїхав до Києва. Полк був боєздатний, здисциплінований, сильний, вірний українському урядові. Він мав 4 тисячі вояків, озброєних важкими кулеметами та броньовиками. Коли полк приїхав до Києва й увійшов до двору казарм на Печерську, одержав наказ зібратися на полкове віче. З казарм вийшов колишній осавул (ад’ютант) полку підпоручник Олександр Шаповал і сказав: „Я призначений командувачем полку. Від сьогодні всі козаки і старшини полку – вільні. Хто хоче йти додому, може йти“. Звиклі до найгірших розчарувань, козаки витримували їх твердо. Але такого удару по їхніх мріях не витримали, плакали, як діти. Не хотіли розходитися, і не хотіли здавати зброї.

Як бачимо, „український“ уряд УЦРада призначив О. Шаповала не командувати полком, а ліквідувати його. Саме тоді, коли на Київ сунуло з Московщини військо на чолі з царським, а тоді вже „советским“ полковником М. Муравйовим²²⁸.

„Український“ полковник-драгоманівець писав тоді таке: „Події останніх днів у Києві ясно свідчать про появу мілітаристичних течій в Україні. Це мусить непокоїти тих, хто щиро любить Україну. Такий мілітаризм не на часі. Він небезпечний і може принести багато лиха. Я старшина. Я скінчив середню і вищу військові школи і у військових справах маю великі знання і досвід. І я твердо кажу: Україні не треба сталого війська, не треба й козаччини. Хай наших товаришів не захоплює приклад поляків та чехів, які створили свої національні полки. Мене дивує, коли чую, що наші поважні люди радять нам наслідувати тих поляків та чехів. Та ж їхне військо не має нічого спільного з їхніми народами. Прихильно до нього ставиться лише малий гурт шовіністів. Постійні війська вже минаються“²²⁹. Пізніший український міністр Максим Славинський тоді ж писав: „Проти націоналізму, проти його виключності та себелюбства треба поставити ідею справедливості, ідею загальнолюдських ідеалів та етичних норм. Вони – вищі за всі націоналістичні вимоги окремих народів“²³⁰.

Переконавшись, що УЦРада ставиться ворожо до ідеї української самостійності, полк імені гетьмана Павла Полуботка спланував поставити УЦР перед довершеним фактом у надії, що УЦР почне здійснювати самостійність України. Полк ув’язнив 17 листопада 1917 року всіх московських урядовців у Києві, оточив державні установи і повідомив про це УЦР, просячи її дальших наказів. УЦРада наказала полкові звільнити ув’язнених москвинів і виїхати на німецький фронт боронити імперію. Старшини полку зробили велику історичну помилку. Замість ув’язнити зрадників-драгоманівців (як зробив В. Ленін зі своїми „драгоманівцями“), вони виконали зрадницький наказ УЦР – вивели полк на фронт. До речі, по дорозі його обстріляли з кулеметів донські козаки, щоб покарати за зраду імперії. До Петрограда УЦР телеграфувала: юрба військових дезертирів збунтувалася в Києві, але УЦР встановила порядок і вислала ворохобників на фронт. А тоді уряду не слухали навіть самі москвини. Він подякував „верным малороссам“.

У Фінляндії стояв 1917 року 12-й корпус імперської армії – майже самі українці. Корпус мав бронепоїзд, літаки і гармати. Штаб корпусу запропонував УЦРаді перевести корпус на московсько-український кордон, щоб стримати московську навалу, до якої тоді йшлось. УЦР відкинула пропозицію і порадила корпусові йти на німецький фронт. Саме тоді москвини залишали фронт і полками їхали додому. Крім того, за наказом уряду О. Керенського, УЦР вислала з України на німецький фронт 70 куренів по 1 тисячі вояків у кожному. Ті курені формувалися в Україні з українців. А уряд О. Керенського був уже політичним мерцем. Український Революційний Штаб у Петрограді вислав 1917 р. в Україну кілька добре озброєних і національно свідомих українських полків, т. зв. сердюцьких, і заздалегідь повідомив УЦРаду про виїзд. У Києві тих полків УЦРада НЕ прийняла, казарм їм не дала, не годувала, примушуючи розходитися. Українське селянство само створило Вільне Козацтво. Його творець селянин П. Шаповал пояснив дописувачеві „Нової Ради“ мету Вільного Козацтва так: „Боронити шаблею права і вольності нашого козацького народу, як наші прадіди боронили. Виконуємо заповіт нашого пророка Тараса“. Таке саме Товариство, з такою самою метою і навіть з такою назвою створило українське селянство 1854 року, використовуючи Кримську війну. Вільне Козацтво формувалося на взірець старого козацтва. Всі мужчини села складали одну сотню, всі сотні повіту – полк, всі полки губернії – кіш. Вся старшина вибірна. Вільне Козацтво створилося на Київщині, Волині, Херсонщині, Полтавщині і Чернігівщині. Найпершим і найупорядкованішим було на Київщині у Звенигородському і сусідніх повітах. Разом Вільне Козацтво налічувало понад 80 тисяч козаків. Мали кілька гармат.

Командувач ленінського війська М. Муравйов пізніше казав, що Звенигородщина була твердинею українського націоналізму, тому московське військо втратило там убитими в кілька разів більше, ніж будь-де в Україні. Звенигородське Вільне Козацтво розбило 1918 року добре озброєний німецький полк, а полонених німців примусило сапати буряки.

Вільного Козацтва найбільше боялася задрагоманена, москволюбська УЦРада УНР і пробувала підступно роззброїти його, а коли не змогла, то взялася до іншого способу: визнала Вільне Козацтво за допоміжну охорону і підпорядкувала його міністрові внутрішніх справ. Селяни розуміли хитрість і не визнали його влади над собою. Понад 200 тисяч вояків зукраїнізованих полків, 80 тисяч Вільних Козаків, 150 тисяч вишколених, досвідчених вояків 12-го корпусу, 70 тисяч вояків, висланих на німецький фронт, кілька полків сердюків, 27 дивізій, що складалися переважно з українців, 4 мільйони українців-вояків московської армії ще не збаламучених соціалістичною пропагандою – це була дуже велика сила, значно більша за ту, що мала тоді Московщина. Самі московські історики визнають, що українці в імперському війську кидали фронт останніми. Це й було причиною того, що імперський генштаб дозволив українізувати полки, сподіваючись ними втримати німецький фронт. Цієї сили було більше, ніж треба, щоб відібрати від москвинів владу й забезпечити державну незалежність України. Та український уряд (УЦРада) мав 1917 р. ще силу, яка перевищувала всі військові сили разом, вирішальну силу ЄДНІСТЬ української нації. Пізніше втратив її, а докладніше – сам її знищив. Московщина національної єдності тоді не мала. Уряд В. Леніна поборювали не лише монархісти, капіталісти, ліберали, а й соціалісти. Ніхто в Московщині не вірив, що більшовицька влада втримається довше, як півроку, її саботували урядовці, офіцерство, всі небільшовики. В Україні від часів Хмельниччини не було такої національної єдності, як у 1917 році, не було жодної української партії, чи більшої групи українців і навіть малоросів, що не визнавали влади УЦРади. Всі велелюдні українські з’їзди 1917 року: селянські, військові, учительські, кооперативні вимагали виконувати всі накази УЦР одностайно, без жодних застережень. Всі визнавали УЦР за єдину і найвищу владу України. Навіть змосковщені українські поміщики та промисловці спочатку не виступали проти УЦРади (ставилися нейтрально). Повторюємо: УЦР мала силу проголосити й утримати державну незалежність України. Національна стихія народу загрожувала змести зі шляху драгоманівців з їхнім москволюбством. Вимоги державної самостійності селянськими та військовими з’їздами не були порожніми словами. За тими вимогами стояла збройна сила протимосковських українських полків, протимосковського селянства. У виборах до імперського „Учредительного Собрания“ 1917 р. в українських селах усі московські партії не одержали й 2 % голосів. Українські партії – 98 %. Рятуючи себе від політичної смерті, наші соціалісти-драгоманівці змушені були зрадити свою „единую-неделимую Россию“, визнати ідею державної самостійності України. Це „були примушені“ вони не посоромилися записати й до історичного документу. У першому універсалі УЦР чорним по білому написано: „...нас приневолено, щоб ми самі творили нашу долю“. У другому Універсалі написано: „...ми рішуче ставимося проти замірів самовільного здійснення автономії України“. У третьому Універсалі читаємо нісенітницю: „...в ім’я рятування всієї Росії сповіщаємо: від нині Україна стає Українською Народною Республікою“. У всіх трьох Універсалах читаємо: „...не одділяючись від усієї Росії, ...не розриваючи з державою російською“. Навіть у четвертому Універсалі, що проголошує власне державну самостійність України, читаємо, що Українським Установчим Зборам (навіть у цій назві по-рабському змавпували московське „Учредительное Собрание“) „належить рішити про федеративний зв’язок з народними республіками бувшої російської держави“. Отже, федеративна самостійність. Так глибоко вкорінилося рабство в розум і душу нещасного хохла, що він жахався навіть слів: „самостійність“, „незалежність“, „воля“.

Як не парадоксально, проголосити державну незалежність примусила УЦРаду ... Московщина. Завойовуючи Україну, вона вистрілювала всіх, хто показав себе національно свідомим українцем. Знайшовши в кишені щось написане чи надруковане українською мовою, стріляли власника, не питаючись й імені. Зайнявши 10 лютого 1918 р. Київ, москвини розстріляли понад 5 тисяч українців за один лише тиждень. Отже, загрожували й українським товаришам-соціалістам УЦР. Пізніше й постріляли, знищили в Сибіру тих, хто не втік за кордон, як В. Винниченко. Зруйнувавши власне військо, УЦРада змушена була просити Німеччину, щоби та вигнала москвинів з України. А задля того треба було підписати мир з Німеччиною, Австрією, Туреччиною. Вони й пояснили УЦРаді, що мир підписується лише з самостійною державою, а не частиною якоїсь держави. Так загарбництво „старшобратньої демократії“ примусило москволюбів-драгоманівців проголосити проти своєї волі державну незалежність України. Зволікати дальше вже не могли, бо „брати“ стріляли з гармат по Києву. Знищили гарматним вогнем дім приятеля московської соціалістичної „демократії“ М. Грушевського. Пізніше, коли він визнав „прогресивну ролю“ (його вираз) тої „московської демократії“ і повернувся в Україну, вона знищила і його самого.

Та й проголошення державної самостійності України драгоманівці розглядали як тимчасовий відступ від заповіту вчителя. І після четвертого Універсалу зволікали вносити до своїх політичних програм засадничу вимогу державної незалежності України, сподіваючись, що обставини зміняться, і самостійність буде непотрібна. Всі українські соціалістичні партії аж у квітні 1918 р. (три місяці ПО четвертому Універсалі) на своїх з’їздах ухвалювали: „...уважати, що самостійність України при даних обставинах може забезпечити культурний та господарський розвиток пролетаріату“, „...рахуючись з новим, реальними обставинами життя, визнати самостійність України“ і т. п. І справді, тоді обставини були кепські для драгоманівців. У Московщині панували „брати-соціалісти“, а кляті „обставини“ примушували українських соціалістів воювати з московськими „братами-соціалістами“. В Україні стояли німецькі полки, які не дозволили б створити в Києві московсько-малоросійський імперський „федеративний“ уряд. Пізніше німці дозволили його створити несоціалістичним драгоманівцям (москволюбам) на чолі з П. Скоропадським, бо соціалістичні балакуни-нездари не змогли постачати Німеччині продовольство, як зобов’язалися в мирній угоді.

Ідеологічно й політично збанкрутовані драгоманівці твердять тепер, що, мовляв, 1917 р. наша інтелігенція була так змосковщена, що порівняно з нею драгоманівці були українськими самостійниками і навіть націоналістами. Неправду кажуть, ніби всі національно свідомі українці були тоді драгоманівцями. Щоправда, переважна частина нашої свідомої інтелігенції таки була москволюбською, але була і протимосковська, хоч і не така активна, як москволюбська, і тому історія мало оповідає про їхню боротьбу з Московщиною.

З найвизначніших українців драгоманівцями НЕ були: Омелян Огоновський (1833–1892), Іван Франко (1856–1916), Леся Українка (1871–1913), Кость Михальчук (1840–1914), Олександр Лотоцький (1870–1939), Андріян Кащенко (1898–1921), Михайло Коцюбинський (1864–1913), Володимир Антонович (1834–1908), Олександр Русов (1847–1915), Олександр Кониський (1836–1900), Павло Житецький (1836–1911), Федір Вовк (1847–1913), а менш знаних були тисячі.

Противниками Москви були з визначніших: Микола Міхновський, Валентин Отамановський, Вячеслав Липинський, Дмитро Донцов, Олена Пчілка (Ольга Косачева), Юрій Колард, Іван Липа, Юрій Липа, Мусій Кононенко, Володимир Самійленко, Богдан Лепкий, Віктор Андрієвський, Опанас Андрієвський, Іван Луценко, Микола Макаренко, Сергій Шемет, О. Степаненко, М. Боярський, В. Шкляр, Т. Зінківський та тисячі інших.

Їхні думки висловив Т. Зінківський 1890 року так: „Москвини виявляють свою „культуру“, своє національне „Я“ тим, що знущаються з народів, які попали у московські пазури. Наші дурні гадають, що знущається московський уряд, а не московський народ. Мовляв, якби московський народ мав змогу висловити свої думки, то він був би осудив таке дикунство. Це – неправда. Це – безпідставна омана. Заходи московського уряду винародовити підбиті народи цілковито згідні з поглядами самого московського народу, згідні з культурою московського народу і з його історією. Не треба забувати, що той державний уряд, який не випадково став ним вчора, а який народ має довгі сторіччя,– такий уряд є природним, логічним витвором культури того народу. Так і московський є природним твором культури московського народу. Я певний, що коли б у Московщині був парламентарський уряд, то московське суспільство, разом зі своєю літературою було б шовіністичне та імперіалістичне, як і теперішнє. Хіба ж те московське винародовлююче розперезання (вакханалія), що нищить культуру в Польщі, в Україні, у балтицьких народів і всюди під московською владою, були би можливі, якби вони не були згідні з бажанням московського суспільства, московського народу? Коли б московське суспільство залюбки і з власної волі не виконувало б урядові винародовлюючі заходи, то ті заходи були би МАРНІ. Без власнохітньої допомоги московського суспільства московський уряд не мав сили і можливості винародовлювати; всі міністерські накази лишилися би мертвими на папері. Ні, народ, що виплекав у себе деспотів, поводитиметься деспотично з кожним, хто мав нещастя упасти під його лапоть. Раб бо, одержавши владу, неухильно стає деспотом“²³¹. Це сказано 77 років тому.

Чому саме соціалісти, москволюби-драгоманівці захопили 1917 р. владу в Україні, а не українські самостійники? Українські соціалістичні партії мали у програмах соціалізацію всієї (а не лише панської) землі, отже й селянської. Вдача, світогляд українського селянина є наскрізь власницькі. „МОЯ земля“ нашому селянинові свята, за неї він готовий на смертельний бій. Наші соціалісти висунули гасло: „Вся земля селянам“ і одержали 98 % селянських голосів. Селяни голосували за соціалістів, бо сподівалися, що „Вся земля селянам“,– це у власність. Соціалісти ошукали селян, не сказавши, що соціалізація – це розвласнення, і селянської землі також. А УЦРада проголосила соціалізацію землі і почала її здійснювати. Тоді селянин почав сіяти лише стільки, щоби вистачило його родині, слушно сподіваючись, що УНР „соціалізує“ і врожай. Водночас німці побачили, що УЦРада не дасть їм того продовольства, що зобов’язалася в мирній угоді. І розігнали УЦРаду, поставивши генерала Павла Скоропадського гетьманом України.

Практичні націоналісти німці розуміли, що здобувши приязнь українців, одержать з України більше, ніж насильством, військовою силою, і наказали П. Скоропадському вести українську незалежну державницьку політику, без жодних федеративних потягів до Московщини. П. Скоропадський запропонував національно свідомим українцям (несоціалістам) створити уряд. Вони відмовилися. Чому? Бо П. Скоропадський незаконно, німецькою силою захопив владу, і вони не захотіли служити німецькій ляльці. Тоді П. Скоропадський запропонував створити уряд малоросам („русским малороссийского происхождения“). Хоч ті також уважали П. Скоропадського німецьким ставлеником і зрадником „России“, проте прийняли посади міністрів в уряді Ф. Лизогуба, щоб так захопивши владу, почати відбудову імперії руками більших і менших скоропадських. Негайно закликали з Московщини своїх старих приятелів-москвинів, колишніх імперських міністрів, сенаторів, генералів тощо. Зголодніла московська сарана хмарою посунула в Україну. Одержавши державні посади, почали енергійно виполювати в Україні „мазепинский сепаратизм“, творити свої московські товариства, установи, угруповання та свою московську збройну силу (у самому Києві було 1918 р. 30 тисяч московських офіцерів, згуртованих в озброєних дружинах), масово винищували все українське.

Великі і середні земельні власники (а вони переважно були неукраїнці) поспішали всіма способами надолужити втрачене від революції. Вони дерли з селян усе, що могли, хоч селяни їм нічим не завинили (наші селяни не грабували маєтків землевласників, село обирало Земельний Комітет, і він управляв маєтком, пильнував, щоб його не грабували), то москвини, зайнявши 1917 р. Україну, руйнували все. Поміщики криваво придушували спротив селянства, вибухали збройні заколоти. Саме тоді армії О. Колчака, А. Денікіна, В. Юденича воювали проти більшовиків. На запрошення московських соціалістів, усі московські зайди в Україні створили в Києві об’єднання московських партій включно з монархічними. Його метою було знищити зброєю „мазепинский сепаратизм“ в Україні і створити в Києві проімперський уряд, що, спираючись на допомогу Англії, Франції, США, використовуючи багатства України і мобілізувавши українців до імперського війська, мав повалити „советскую“ владу і відбудувати імперію в старих межах. План виробили московські соціалісти та демократи, схвалили і зобов’язали його виконувати всі інші московські партії, що, втікши з Московщини, перебували в Україні²³². Українські оборонці Московщини можуть записати цей факт до своїх виправдань „невинного“ московського народу. Пізні Івани – українська інтелігенція нарешті побачила марево московської шибениці за „измену России“. Обурений московськими карателями та московщенням народ дедалі частіше хапався за зброю. Заходило на нову революцію. П. Скоропадський проголосив федерацію з Московщиною. Всі українські партії об’єдналися в Національний Союз під проводом Директорії (В. Винниченко, С. Петлюра, Ф. Швець, А. Макаренко, О. Андрієвський), вчинили повстання, і П. Скоропадський втік до Німеччини, а його міністри до А. Денікіна на Дон²³³.

Українське селянство на гіркому досвіді переконалося, що ні демократична українська держава (УНР), ні монархічна (Гетьманат) не здійснили найдорожчу його мрію – мати свій власний шмат землі. Селянство переконалося 1917–1918 рр., що українська державність –це безлад, брак краму, напівграбунок (реквізиції) і відкритий грабунок пшениці, худоби, несправедливість, навала чужинців (москвинів, німців), що грабує село і т. п. Селянин не міг бачити причин такої „державності“. Московські ленінці пояснили йому ті причини дуже просто й зрозуміло: мовляв, причиною є ота українська державність, ота державна незалежність, самостійність. Так наші ліві і праві москволюби знищили в народі віру в корисність і потребу української самостійної держави. І з чотирьох мільйонів українців в імперському війську пішли боронити Україну лише кілька десятків тисяч.

Більші і менші винниченки, грушевські місяцями переконували українського вояка, що війська Україна не потребує, бо москвини наші брати і лише добра нам бажають. Коли ж ті самі винниченки, грушевські пізніше закликали селянина до українського війська, то він слушно пригадав їхні слова про північних братів, які „лише добра бажають Україні“. Зрештою, український селянин не бачив глузду у тій українсько-московській війні 1919 р. Обидва ж бо брати Володимири: і Володимир Ленін і Володимир Винниченко, обіцяли селянам ту саму соціалізацію землі. Пощо ж воювати?

Цілковито очманілі „современными огнями“ наші соціалісти нищили українське військо після того, як московські соціалісти ВЖЕ показали свої загарбницькі, імперські пазурі та зуби, коли вже винищили десятки тисяч не поміщиків, а українських селян та робітників, а також і самих українських соціалістів. Нашим соціалістам увижався в кожному енергійному, здібному українському офіцерові український Наполеон. По розвалу імперії багато українців, професійних офіцерів (чимало з освітою військової академії і Генерального Штабу) зголосилися до українського війська. Соціалістичний уряд УНР їх не приймав, уважаючи їх за ворогів „трудового народу“.

В. Ленін добре знав, що все московське професійне офіцерство монархічне. Проте сам закликав їх до свого війська, і вони відбудували нову московську (радянську) армію, командували нею і розбили українську, де часто полками командували непрофесійні молодші старшини. Жахаючись тіні можливого українського Наполеона, соціалістичний уряд УНР нищив кожного, хто видавався йому небезпечним. Знищив полковника Петра Болбочана та Володимира Оскілка. Обидва знали, що соціалістична пропаганда руйнує боєздатність вояків і тому не допускали її до своїх полків. Їхні полки були тоді найбоєздатнішими. П. Болбочан кілька місяців відбивав наступи вдесятеро сильніших московських частин. Коли москвини пробували вчинити повстання в тилу його корпусу на Харківщині, щоб тим допомогти московському наступові, П. Болбочан розстріляв провідників повстання. Голова Директорії В. Винниченко вимагав розстріляти за це П. Болбочана. Така вимога називається всіма мовами „державна зрада“, і за неї належало розстріляти В. Винниченка, а розстріляли потай П. Болбочана. Таємно, бо навіть соціалістичний суд не міг знайти законної причини до розстрілу. Своєчасно попереджений В. Оскілок встиг утекти²³⁴.

Пізніше В. Винниченко та М. Грушевський зрадили Україну, її державність уже цілковито відкрито. Коли війна з Московщиною опинилася у вкрай критичному стані, що вимагав величезних зусиль кожного українця, а провідників і поготів, М. Грушевський і В. Винниченко втекли за кордон. А там обидва намовляли (по війні) українських емігрантів повертатися в Україну під „радянську“ владу, поясняючи, що та війна була великою українською помилкою²³⁵. За ними потяглися тисячі простих борців за вільну Україну. Всіх їх Московщина пізніше знищила, як і самого М. Грушевського, керуючись засадою: „Мавр (пахолок) виконав своє завдання,– мавр може іти геть“. Хитріший В. Винниченко своєчасно накивав п’ятами з соціалістичного раю, що його сам завзято будував, до капіталістичного пекла у Франції.

У наших історичних працях не висвітлюється повністю той історичний факт, що московське ярмо накладали четвертинські, барабаші, яворські, безбородьки, юзефовичі, драгоманови, винниченки, скоропадські, скрипники, чубарі, любченки, кириченки, шелести, скаби, бажани, тичини і... сотні тисяч їх. Трагедія України в тому, що навіть і тепер ПІСЛЯ того, як московська „демократія“ скинула з себе червоний бабусин очіпок і показала всьому світові свої хижацькі, загарбницькі ікла, знаходиться чимало українських істориків, публіцистів, письменників і політиків, які закохані (за виразом В. Винниченка) у московський „добрий, миролюбний, невинний“ народ і в його „демократичну“ інтелігенцію. Свідомі і несвідомі свого яничарства, закликають українців іти шляхом фактично тим самим, яким йшли галагани, драгоманови, винниченки, скрипники, шелести, короленки, тичини.

Московщина поховала своїх убитих 1709 року під Полтавою в одній великій ямі. Пізніше на ній насипано високу могилу з великим кам’яним хрестом. Напис під ним повідомляє, що видатки за все заплатив М. Судієнко. Ніхто його до цього не примушував. У тій могилі поховано самих москвинів. Українців же, що билися на московському боці проти Мазепи, поховано в іншому місці. Ніякий судієнко не насипав там могили, не поставив бодай дерев’яного хреста. Поховання шведів та українців, що билися з москвинами, навмисне розкидано по всьому полі, і те поле Московщина наказала зорати, щоб ніхто не знав, де їхні могили.

За Єлизавети, коли імперським головнокомандувачем був Олекса Розумовський, а його брат Кирило – гетьманом України, Московщина ув’язнила і закатувала київського митрополита Варлаама Вонятовича за те, що він опирався московщенню української церкви. Чи обидва брати, що одержали графські титули та величезні маєтки в Україні, боронили українського митрополита?

За Катерини ІІ, коли імперським канцлером був О. Безбородько, Московщина замурувала живим у Ревельській фортеці митрополита Арсенія Мацієвича за осудження нищення Московщиною українського шкільництва. Чи О. Безбородько одержав титул „светлейшего князя“ і величезні маєтки в Україні за те, що боронив митрополита?

Міністр УНР соціаліст Микола Порш повідомляв 1917 року В. Леніну телеграфом (таємним кодом) про все, що робив чи планував уряд УНР. Він же здемобілізував українське військо ПІСЛЯ того, як В. Ленін наказав мобілізувати московське.

Голова Директорії УНР В. Винниченко не дозволив 1917 р. приїхати в Україну з-за кордону українському патріотові М. Степанківському, але дозволив багатьом московським утікачам. Приїхавши до Києва, вони руйнували УНР.

Українські міністри Василь Панайко, Степан Томашівський та Осип Назарук всіма своїми силами підштовхували 1919 р. президента Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) до союзу з московським монархічним, шовіністичним генералом А. Денікіним, що тоді воював з УНР.

Один з провідників українських соціалістів Іван Личко писав: „Боронь Боже нести в народ кличі українського націоналізму. Це бо спричинить братовбивство, перешкодить культурному поступові“²³⁶. Міністр освіти УНР соціаліст Іван Стешенко назвав журнал українських самостійників (М. Міхновського) „Самостійну Україну“ брехливою ганчіркою за те, що він назвав москвинів, поляків, євреїв, мадяр ворогами України. І. Стешенко назвав те брехнею, наклепом на московський народ, шовіністичним маренням. Московщина віддячила цьому своєму пахолкові тим, що таємно вбила його 31 липня 1918 року. Колишній підміністр УНР соціаліст Панас Любченко 1932 року був головним обвинувачем (прокурором) на суді Спілки Визволення України (СВУ). Московський губернатор України П. Постишев призначив його Головою Ради „Міністрів“ т. зв. УРСР. Не довго головував. Щоб уникнути в’язниці і мук, застрелився 1937 року. З тієї ж причини застрелився „міністр“ УРСР Микола Скрипник, чекіст Микола Хвильовий.

Українські емігранти в Англії видали книжку про голод в Україні та винищення українців 1933 р. „Найбільший злочин Кремля“. Редагував її московський розвідник, українець М. Вербицький, що втік потім (1959 року) до СРСР.

Український політичний емігрант писав: „Хоч Кубанщина і заселена українцями, одначе зачисляти її до України не можна, нема підстав“²³⁷. Кубанці (нащадки запорожців) просили 1917 р. соціалістичний уряд УНР, а 1918 р. гетьмана П. Скоропадського прийняти Кубанщину до української держави. Обидва відмовили. Так само обидва відмовилися і від Криму.

Українські переселенці поставили у Вашингтоні пам’ятник Т. Шевченкові. З цього приводу 34 визначних письменників та митців УРСР написали до них листа. В тому листі вони писали: „Уряд СРСР вирішив спорудити в столиці нашої батьківщини Москві пам’ятник Т. Шевченкові“. Підписали той лист: М. Рильський, П. Тичина, О. Корнійчук, М. Бажан, О. Гончар, Ю. Смолич, М. Стельмах, В. Сосюра, А. Малишко, Л. Дмитерко, П. Козланюк, Г. Юра, Н. Ужвій, П. Вірський, Б. Антоненко-Давидович, Б. Гмиря, М. Гожий, Є. Кирилюк, В. Івченко, Д. Павличко, Д. Гнатюк, Л. Костенко та інші. Переляк і покора „рабів отєчєства чужого“ так знахабнили Московщину, що вона наказала їм написати навіть у листі до емігрантів, що Московщина є їхньою батьківщиною.

В „Історії української літератури“²³⁸ читаємо: „Наші письменники, а насамперед М. Горький...“, „...свої „Сонячні кларнети“ П. Тичина написав під впливом М. Горького“, „М. Рильський і М. Бажан наслідували В. Маяковського“, „Т. Шевченко написав свій вірш „Щоб збудить химерну волю, треба миром, громадою обух сталить“, наслідуючи М. Чернишевського „К топору зовите Русь“²³⁹, або що Т. Шевченко написав у „Юродивому“ про „Вашингтона з новим і праведним законом“ під впливом писань О. Герцена. І такою „впливологією“ переповнене все те підлабузництво. Втративши почуття власної гідності, українські письменники в СРСР тисячократно запевняють „старшого брата“, що „українські радянські письменники вважають себе законними спадкоємцями Пушкіна, Гоголя, Бєлінського, Чернишевського, Толстого, Чехова та всіх інших“. А як навзаєм: „украинские писатели только обезьянничают, только переписывают с русских, и конечно, искажают“²⁴⁰. Та навіть і перелякані українські письменники СРСР у своїх творах не можуть приховати, що москвини є панами в Україні, показують їх героями позитивними, а ніколи негативними. Проте не можуть закрити правди: в інших творах москвини в Україні завжди начальники, керівники, командувачі. Та не можуть приховати і боротьби України з Московщиною, визнати, що ... „Впливи буржуазно-націоналістичної ідеології в літературі виявляються у прагненні замовчати нове соціалістичне життя українського народу, у прагненні применшити велич його здобутків під проводом Комуністичної партії, у намаганні протиставити ідею дружби і братерства народів СРСР національній відокремленості у прославлянні всієї історичної мертвої минувшини, у спробах принизити чи замовчати велику роль російського народу і вплив його культури на розвиток інших народів СРСР²⁴¹.

„Українські“ письменники т. зв. СРСР – це витвір довгорічного жорстокого добору, що виплекав кар’єристів без жодних моральних засад на зразок О. Корнійчука чи Л. Дмитерка. Старші ж, як М. Рильський чи П. Тичина, увійдуть в історію класичними прикладами того, як „биття визначає свідомість“. Виховання молодших поколінь письменників наскрізь московське національне, хоч марксистська фразеологія ввійшла в їхню кров. Марксистське буквоїдство виховало їх на малоінтелігентних, не здатних думати власним розумом людей. Жорстоке, цинічно фальшиве життя СРСР зробило їх брехунами, але й виплекало житейський цинічний розум. Вони не вірять жодним найщирішим і найгарнішим словам. Техніку „примазуватися“ до переможців вони опанували досконало. В цій останній властивості криється дуже велика небезпека українській, відродженій по розвалі СРСР, державності. Бо ж і після розпаду СРСР на самостійні національні держави не припиниться боротьба за реставрацію московської імперії. Не припиниться, бо світовій мафії незалежна, багата, християнська Україна стоїть поперек дороги до панування над світом. А за кожної поразки чи програшу України такі люди легко перейдуть на бік переможців – ворогів України.

По останній війні Московщина не просто московщить українську мову, а з запеклою люттю її нищить уже не криючись. В. Ленін учив московщити, нищити немосковські скарби завжди руками немосквинів, щоб ганьба не падала на Московщину. Отже, мусив секретар ЦК КПУ С. Червоненко писати: „Питання про те, якою мовою навчатимуться діти в школах, визначатимуть самі батьки і учні. А щороку збільшується намагання молоді вивчати московську мову, бо вона є могутнім засобом міжнаціонального єднання і сприймання світової культури. Внаслідок цього поширюється в УРСР мережа шкіл з московською мовою навчання, а також забезпечується вища якість навчання московської мови у школах з українською мовою викладання. Все це робиться тому, що український народ на власному досвіді переконався, що щастя і світле майбутнє є перш за все у дружбі з московським народом. Московський народ своїми ділами завоював загальну пошану і палку любов усіх народів СРСР. Московський народ є тією силою, що цементує єдність СРСР. Московський народ подає нам зразок, приклад беззастережної боротьби за свободу і щастя народів СРСР“²⁴².

„Міністр“ освіти УРСР Іван Білодід писав 1963 р., що московська мова є і мусить бути другою рідною мовою кожного українця. А інший радів: „Тепер, слухаючи на вулицях Львова московську мову, ми з гордістю пригадуємо, що ця мова відкриває нам доступ до творів великого народу, який дав світові найбільшого генія всіх часів – В. Леніна“²⁴³. Та підлабузнювання не врятувало автора. Його вигнали з Спілки письменників за „буржуазний націоналізм“ – кара, що закриває двері до видавництв.

В урядах усіх держав вирішальну владу мають три міністри: військовий, внутрішніх справ (поліція) та скарбник. УРСР не має ні власного війська, ні власної скарбниці, а поліція (НКВД) підпорядкована безпосередньо імперському урядові. Вся влада в УРСР фактично перебуває в руках призначеного Москвою губернатора, що маскується скромною личиною „Першого секретаря ЦК КПУ“, та в руках його підручного міністра жандармерії (начальника НКВД). Решта „міністрів“ т. зв. УРСР – це звичайні імперські урядовці, що їх фактично призначає та скидає імперський уряд. Такими „міністрами“ УРСР були 1959 року: Н. Кальченко, М. Гречуха, О. Кириченко, Г. Бутенко, П. Розенко, Л. Паламарчук, М. Бабійчук, І. Білодід, Бабич, Горбусь, Онищенко, А. Костенко. А міністрами (без лапок) були: внутрішніх справ М. Бровкін, фінансів С. Щетінін, поліції (НКВД) Н. Маркін, контролю Стоянцев.

„Правда“ мимоволі сказала правду: „Не боїмося жодного ворога доти, доки є дружба народів СРСР“²⁴⁴. Доводити ту „дружбу“ мусить не „ведучий“ народ, а ті, яких він веде. Отже, пише один з тисяч яничарів: „Треба підкреслити історичну традиційну дружбу азербайджанського народу до великого московського народу. Наприклад, азербайджанський поет ХІІ ст. Хагані Шірвані присвятив кілька своїх віршів родичеві галицького князя Ярослава“²⁴⁵. Українці кепкують: „Він і я родичі: як мій сват горів, то він руки грів“. Біда лише яничарові, що його народ пам’ятає про сорокарічну війну азербайджанського народу з московським, про втечу 40 % народу, коли Московщина загарбала Азербайджан; про те, що твори того ж Шірвані заборонені в СРСР, і про багато ще іншої „дружби“ пам’ятає.

Але навіть на безпечній чужині московський духовий раб пише: „Утотожнення більшовизму з московським народом уважаємо: або продуктом шовіністичного засліплення, або маневром на відвернення уваги від головного ворога – більшовиків“²⁴⁶. Це написано 1956 року. Кістки закатованих, знищених голодом 15 мільйонів українців з болю перевертаються в могилах. Московською блекотою отруєні „верные малороссы“ не перевелися ще навіть і після Голгофи України. Московські емігранти дали тому „хахльонкові“ добре оплачену (доларами) посаду керівника „українського“ відділу „Института Изучения СССР“. „Танцюй, враже, як пан каже“. І пан розсилає чужинецьким редакціям та урядам протести проти того, що десь називають „советскую“ владу „російською“.

Московський божок і націоналіст (в інтернаціональній личині) писав, що перекинчики (ренегати) завжди були більшими і підлішими шовіністами нації, якій продалися, ніж чистокровні люди тої нації²⁴⁷. Вся історія України доводить, що українці не боягузи. Але та ж історія засвідчує аж забагато овечої покори українців. Наприклад, українці не створили до 1917 року, ні по 1917 році якогось терористичного, націоналістичного товариства, щоб стримувати Московщину страхом на взірець ірландців чи італійців. Натомість створили покірне Кирило-Мефодіївське Братство, яке знало лише мекати до північного вовка і західної гієни так, як у байці про вовка й ягня. Чому ж дивуємось, що ми й скінчили так, як те ягня?

Чи Шевченкова покритка часом не є символом української інтелігенції ХІХ ст.? Так, проте лише почасти, бо Катеринин зводник кинув її напризволяще. Українську ж зведену Московщиною інтелігенцію Московщина не покинула, а запрягла до свого імперського воза. І нема де правди діти – малорос конав з перенапруги, а щиро тягнув того воза під „развесьолую камаринскую“ москвина на возі.

Москвини мають підстави глузувати з хохлів. І вони глузують: „Ви, українці, кажете, що ми, москвини,– дикуни, нездари, які не мають ні на макове зернятко творчого духу, а знають лише руйнувати. Кажете, що ми нічогісінько не створили, не збудували за всю нашу історію. Ну, а величезна – на одній шостій планети – московська (підкреслюємо „московська“, а не російська) імперія це що? Чи вона виросла з маленького, бідненького Суздальского князівства сама собою, як дуб з жолудя? Кажете, що не ми, москвини, а немосквини, насамперед українці, її розбудували. Так, це правда. Але ви, українці, соромитеся відповісти на ганебне для вас запитання: ЧОМУ ж ті немосквини – отже і ви – її розбудовували? Скажіть: чому? Чому розбудовували нашу, а не свою? Отже, Україна була і є значно культурнішою, сильнішою фізично і духово за Московщину, як ви ж самі запевняєте. А ви не те що свою київську імперію, але навіть і своє старезне, славне на ввесь світ національне ім’я „Русь“ не оборонили від нас, москвинів. Викручуєтесь сіном, мовляв, Україна була ослаблена нападами ворожих сусідів: татар і поляків. Дитина глузує з такого вашого викручування, бо знає, що ті самі татари та поляки Московщини не ослабили, хоч пробували не раз.

Так, ми, москвини, запрягли татар і вас, українців, до свого московського державного воза. Так, той наш віз вивезли з болота Суздальщини на височінь Російської (підкреслюємо „російської“, а не московської) імперії не ми, москвини, як ви кажете, а насамперед ви, українці. А ми, москвини, сиділи на тому возі і глузували з вас, коли ви надривалися, тягнули нашого воза.

Щобільше! Ви тягнули не лише тому, що ми вас батогом підганяли. Ви, українці, охоче, добровільно самі наввипередки запрягалися до нашого національно-державного воза від І. Брюховецького 1665 р. до П. Шелеста 1965 р. і то без перерви в історії. А хто зв’язав руки І. Мазепі – ми, москвини, чи ваші незлічимі кочубеї? Ваші ж українські історики кажуть, що полтавський бій, який визначив долю України на наступні 300 років, виграв не наш Петро І, а ваш сотник І. Ніс ще перед тим боєм, виказавши нам таємниці Батуринської твердині. Так само і 1917 року загнав звільнену Україну до нашої московської імперії СРСР не наш В. Ленін, але ваша Українська Центральна Рада на чолі з вашим українським істориком М. Грушевським. Підкреслюємо „істориком“, бо ж історики знають ХТО збудував московську імперію.

Зрадники, перекинчики, яничари? Так! А хіба ж Московщина не мала їх? Ми, москвини, обдурили вас, українців? Так! А хіба ж це наша провина, що ви легковірні, дурні? Таж з нашої глупоти глузували б навіть дикуни африканські, якби ми не використали вашої глупоти. Недурно ж ви співаєте: „Ой, горенько тій чайці-небозі, що вивела своїх діток при битій дорозі“.

Викручуєтесь: „мовляв, ми, москвини,– загарбники, хижі вовки, а ви, українці,– миролюбні християни, плугатарі (воли). Так! Ми, москвини,– вовки-м’ясоїди, і нам смакує воловина. А воли живляться травою, а не м’ясом. Такий стан створив премудрий Творець“.

Повторюємо ще, ще і ще: московську імперію, культуру, господарство будували незчисленні галагани, барабаші, прокоповичі, ягужинські, безбородьки, розумовські, ханенки, гоголі, драгоманови, кондратенки, терещенки, родзянки, винниченки, скрипники, любченки, кириченки, корнійчуки, шелести і їм немає ліку. Та є й не абияка різниця поміж білим імперським возом перед 1917 роком і перемальованим на червоний по 1917 році: візник на білому возі сам співав своєї „камаринской“, а візник на червоному наказує хохлам співати московську „камаринскую“, та ще й на „украинском языке“. Хохли, зрадівши, що візник визнав їхнє „наречие“ за мову, горлають щодуху московську „камаринскую на украинском языке“. На всіх книжках, виданих в Україні українською мовою, завжди надруковано: „На украинском языке“.

Так, Московщина завдячує створенням СРСР не В. Ленінові, не Л. Троцькому, не Франції, Англії, США, а найбільше і насамперед... українцям. І не лише яничарам скрипникам, укапістам, зрадникам винниченкам, скоропадським, а навіть патріотам петлюрам, ба навіть і націоналістам міхновським, коновальцям. Як-то? Чому? Щоб відповісти на це, треба написати окрему книжку. Тут відповімо лише одним реченням: українська провідна верства ще не доросла 1917 р. до власної, самостійної державності. Тому-то Наполеон облишив свій намір підтримати Україну, якщо вона повстане проти Московщини за свою державну незалежність. Поляки переконали його, що українська провідна верства ще не доросла до самостійної державності. І вони довели це десятками фактів з української історії. Трохи тих фактів подали і ми тут.

А. Гітлер не хотів взяти Фінляндію до складу своєї імперії. Й. Сталін не хотів зробити Фінляндію сателітом Московщини. Чому? Бо обидва знали, що фінни не зважають на жертви, коли йдеться про незалежність Фінляндії.

Із усього сказаного бачимо, що малоросійство не є самим московством. Бачимо, що москволюбство – це напрям (орієнтація), а малоросійство (і теперішня його удосконалена форма – малоукраїнство) – це параліч думки і волі; це атрофія природнього потягу до свободи; це брак віри в усе шляхетне, високе; це – зникнення історичної пам’яті; це – зникнення національного інстинкту; це – пригноблююче почуття своєї особистої і національної нижчості, меншвартості. Це – капітуляція перед боєм. Коротко – це ДУХОВНЕ рабство, а з нього і рабство розумове та фізичне. Іншими словами малоросійство (і малоукраїнство) – це духовне ВИРОДЖЕННЯ (дегенерація) людини до рівня свійської тварини.

„Московська література, політична і неполітична, різні організації і партії, буржуазні і соціалістичні, цілими серіями плодили на Україні перекинчиків. А коли ж ми виправдовували тих перекинчиків, то як же ми могли повстати проти самого джерела, що ростила ренегатів – проти Московщини, її народу, її культури, її демократії, її політичної місії, проти „генія“ московського народу? Ціла прірва ділила таку ментальність тодішньої нашої інтелігенції від ментальності нашого народу, від ментальності Шевченка, який на муки вічні засуджував душу дівчини, що кожному годила і яка несвідомо „цареві московському коня поїла“. Чи з такої ментальності, що виправдовувала ренегатство, могла зродитися така ненависть, яка бухала до Іспанії у фламандців? У французів великої війни до тевтонів? В ірландців до англійців? Чи люди такої психіки (а з них вийшли наші пізніші соціалістичні провідники) могли стати акумуляторами того народного гніву, який виріс в Україні з насіння Мазепи, Полуботка, Калнишевського? Чи з такою психікою можна було мобілізувати жадобу історичного розрахунку з „Петра твореньем“? Чи серед тих людей міг з’явитися український Руже де Ліль із своїм гімном, що закликав „зіпсутою кров’ю ворогів зросити наші борозни“? Історичний момент на цілий зріст ставив трагічну і яку ж тяжку дилему: ми чи ВОНИ. І як же ж могли – не кажу рішати – а хоч би ставити на цілий її зріст дилему люди, які допускали вільний перехід від „МИ“ до „ВОНИ“, і які в ім’я розуму і толеранції виправдували національне ренегатство?“²⁴⁸.

Навіть і легковірний, сліпий і глухий хохол нарешті збагнув велику, правічну правду, що боротьба за державне визволення України – це, насамперед, боротьба за визволення УКРАЇНЦЯ з його московської (та іншої) ДУХОВНОЇ неволі. „Ніколи не загине той народ, що збагнув причини своїх поразок“,– сказав німецький державний муж М.фон ден Брук.

День розплати України з Московщиною значно наблизився.

 

 читати далі