Павло Штепа

Московство

Видання четверте

 

     У книзі на ба­га­то­му істо­рич­но­му ма­теріалі, фак­тах, свідчен­нях чис­лен­них російських та за­кор­дон­них ав­торів аналізу­ють­ся пе­ре­ду­мо­ви, ви­то­ки, за­ко­номірності ви­ник­нен­ня, роз­вит­ку і за­не­па­ду Російської імперії. Ав­тор з по­зицій патріота Ук­раїни всебічно роз­г­ля­дає істо­рич­не підґрун­тя виз­воль­них зма­гань сво­го на­ро­ду за здо­бут­тя не­за­леж­ності, ство­рен­ня ук­раїнсь­кої дер­жа­ви, про­ро­кує їхнє пе­ре­мож­не за­вер­шен­ня. Ця кни­га є ско­ро­че­ним варіантом ви­дан­ня 1968 ро­ку, що здійсне­не в То­рон­то (Ка­на­да). Зок­ре­ма, ви­лу­че­но ряд ви­ко­рис­та­них ав­то­ром ма­теріалів то­го­час­ної ра­дян­сь­кої пре­си, які спрос­то­вані пли­ном ча­су, втра­ти­ли свою ак­ту­альність.

     Кни­га роз­ра­хо­ва­на як на фахівців - істо­риків, політо­логів, так і на ши­ро­ко­го ма­со­во­го чи­та­ча.

 

    Павло Ште­па на­ро­див­ся 12 ве­рес­ня 1897 ро­ку на Ку­бані, в ста­ниці Но­ва Дмитрівка. Брав участь у виз­воль­них зма­ган­нях 1917-1922 рр.

    Після по­раз­ки УНР емігру­вав до Че­хос­ло­вач­чи­ни. У Подєбра­дах закінчив Ук­раїнсь­ку Гос­по­дар­сь­ку Ака­демію (1927 рік). Пе­реїхав­ши 1927 ро­ку до Ка­на­ди, співпра­цю­вав з га­зе­тою „Но­вий Шлях“. Як виз­нач­но­го на­уков­ця Пав­ла Ште­пу бу­ло об­ра­но до На­уко­во­го То­ва­рис­т­ва ім. Т. Г. Шев­чен­ка та Ук­раїнсь­кої Вільної Ака­демії На­ук. По­мер 2 бе­рез­ня 1980 ро­ку. Пав­ло Ште­па є ав­то­ром фун­да­мен­таль­них праць „Українець а Мос­к­вин“ (1959), „Мос­ков­с­т­во“ (1968), „Мафія“ (1971), „Слов­ник чу­жослів, знадібки“ (1976), „Річе­вий слов­ник, знадібки“ (1979), а та­кож низ­ки ста­тей у „Виз­воль­но­му Шля­ху“.

    Його творчість досі бу­ла ма­ло відо­мою ши­ро­ко­му за­га­лові в Ук­раїні. Ак­ту­альність твор­чо­го до­роб­ку Пав­ла Ште­пи сьогодні не­за­пе­реч­на. Про­мос­ковські тен­денції ба­гать­ох ук­раїнсь­ких політиків засвідчу­ють, що во­ни не вра­хо­ву­ють, наскіль­ки в’ївся імперіалізм у російське суспіль­с­т­во. То­му пе­ре­ви­дан­ня кни­ги „Мос­ков­с­т­во“ мож­на вва­жа­ти знач­ною подією в житті ук­раїнс­т­ва, це відповідає йо­го істо­рич­ним пот­ре­бам.

 

 

 

     Мо­ло­дим бор­цям за во­лю Ук­раїни

     прис­вя­чує ав­тор



ВСТУП

 

    Ще за пе­редісто­рич­них часів до північно-східно­го кут­ка Євро­пи при­ман­д­ру­вав з Азії ма­лень­кий уг­ро-фінсь­кий на­ро­дець. Ве­ли­чез­ний праліс на баг­нис­то­му ґрунті відго­ро­див той на­ро­дець від усь­ого світу так, що він відстав від куль­тур­но­го роз­вит­ку люд­с­т­ва на ба­га­то століть. Нап­рик­лад, свою літе­ра­тур­ну мо­ву по­чав тво­ри­ти аж у XIX столітті, від О. Пушкіна (1799-1837), от­же, на 800 років пізніше за ук­раїнців. Чу­жинці: ук­раїнці, та­та­ри, німці ство­ри­ли дер­жав­ний лад у то­му - Бо­гом і людь­ми за­бу­то­му - ку­ти­ку Східної Євро­пи. Пос­та­ло ма­лень­ке, вбо­ге князівство Суз­даль­сь­ке, що за кілька­сот років ви­рос­ло на ве­ли­чез­ну імперію, яка зай­ня­ла од­ну шос­ту су­хо­до­лу пла­не­ти. Як же во­но ви­рос­ло? За­гар­бав­ши знач­но сильніші (фізич­но і куль­тур­но) за се­бе сусідні на­ро­ди. Чи мос­к­ви­ни бу­ли ро­зумніші, відважніші за сусідів? Ні. Де ж таємни­ця пе­ре­мог мос­ков­сь­ко­го на­ро­ду?

    Мабуть, не­має в світі на­ро­ду, що про нього світ знає мен­ше, ніж про на­род мос­ков­сь­кий. І цілком пев­но не­має в світі на­ро­ду, про яко­го світ має більш по­мил­ко­ву уяву, ніж про на­род мос­ков­сь­кий та про йо­го дер­жа­ву. Най­дивніше, що навіть сусіди: ук­раїнці, по­ля­ки до­сить не зна­ли мос­ков­сь­ко­го на­ро­ду. А во­ни ж зап­ла­ти­ли за те нез­нан­ня руїною влас­них дер­жав. От­же, му­си­ли б вив­ча­ти сво­го во­ро­га, бо ж не зна­ючи йо­го „ахіле­со­вої ступні“, ніко­ли йо­го не пе­ре­мо­жуть. А слаб­кос­тей має Мос­ков­щи­на ба­га­то. Та, влас­не, жо­ден во­рог Мос­ков­щи­ни ніко­ли не бив по її най­с­лаб­ших місцях, бо не знав їх. Що гірше, ча­сом вва­жав слабші місця за сильні. Нап­рик­лад, мос­ковські во­ро­ги ма­ли військо­ву по­тужність Мос­ков­щи­ни за ве­ли­ку си­лу ли­ше то­му, що імперія роз­ляг­ла­ся на ве­ли­чез­но­му прос­торі. Засліплені та­кою ге­ог­рафічною роз­логістю, істо­ри­ки не до­ба­ча­ли то­го істо­рич­но­го фак­ту, що Мос­ков­щи­на ніко­ли не виг­ра­ва­ла жод­ної війни своєю військо­вою си­лою. Та­ких хиб­них уяв­лень про Мос­ков­щи­ну мож­на наз­би­ра­ти ти­сячі. При­га­дай­мо ли­ше кілька.

    Ще пе­ред Пол­та­вою Карл XII на­мов­ляв Ту­реч­чи­ну во­юва­ти Мос­ков­щи­ну. Поль­ща да­ла тур­кам ве­ли­ко­го ха­ба­ра, щоб во­ни не пос­лу­ха­ли Кар­ла. Кілька років пізніше Ту­реч­чи­на та­ки во­юва­ла з Мос­ков­щи­ною, але бу­ло вже запізно спи­ни­ти зрос­тан­ня імперії, яка роз­ва­ли­ла ту­рець­ку сто років пізніше. А Поль­ща за свій ха­бар тур­кам діста­ла - сто років пізніше - мос­ков­сь­ке яр­мо на свою шию.

    Українська шлях­та оз­б­роїла 1812 р. своїм кош­том 15 кінних полків, ніби­то для мос­ков­сь­ко­го війська. Упов­но­ва­же­ний шлях­ти ге­не­рал В. Зак­рев­сь­кий таємно поїхав до Вар­ша­ви на­мов­ля­ти На­по­ле­она йти в Ук­раїну, обіця­ючи тут пов­с­тан­ня про­ти Мос­ков­щи­ни. Фран­цузь­кий по­сол у Цар­го­роді (Кос­тян­ти­но­полі) на­по­лег­ли­во ра­див На­по­ле­онові те са­ме. По­ля­ки ж усіля­ки­ми очор­ню­ван­ня­ми ук­раїнців пе­ре­ко­на­ли На­по­ле­она не йти в Ук­раїну, а про місію В. Зак­рев­сь­ко­го повідо­ми­ли Мос­ков­щи­ну. Мос­ков­щи­на не­гай­но роз­зброїла та розігна­ла зга­дані пол­ки, а В. Зак­рев­сь­ко­го підступ­но схо­пи­ла і зас­ла­ла до Сибіру. На­по­ле­он, прог­рав­ши війну на Сході Євро­пи, втра­тив ко­ро­ну. Мос­ков­щи­на ж, виг­рав­ши війну, відібра­ла від Польщі реш­т­ки її са­мо­уп­рав­них (авто­ном­них) прав.

    Московщина (уря­ди О. Ке­рен­сь­ко­го і В. Леніна) офіційно про­го­ло­си­ла, що во­на бо­реть­ся за „мир во всем ми­ре“. Уряд В. Леніна виз­нав дер­жав­ну не­за­лежність Ук­раїни і підпи­сав з нею мир. Ук­раїнські міністри повіри­ли і роз­пус­ти­ли ук­раїнсь­ке військо. Не­за­ба­ром ті міністри опи­ни­ли­ся у мос­ков­сь­ких в’язни­цях або на виг­нанні, а Ук­раїна опи­ни­ла­ся зно­ву у стані мос­ков­сь­кої ко­лонії. Та ук­раїнсь­кий на­род не здав­ся, і кілька років уся Ук­раїна па­ла­ла в по­же­жах се­лян­сь­ких пов­с­тань. Ці пов­с­тан­ня при­му­си­ли Мос­ков­щи­ну виз­на­ти „ма­ло­рос­сий­с­кое на­ре­чие“ за „укра­ин­с­кий язык“ і по­го­ди­тись на „українізацію“ Ук­раїни. Ви­явив­ши іме­на ук­раїніза­торів, Мос­ков­щи­на ви­гу­би­ла 1933-1937 рр. усіх їх упень.

    Франція, Ан­глія та США до­по­мог­ли 1918-1920 рр. Мос­ков­щині ря­ту­ва­ти її імперію. Франція за­бо­ро­ни­ла Польщі та Ру­мунії про­да­ва­ти Ук­раїні не ли­ше зброю, а й навіть ліки. Ан­глія заг­ро­зи­ла Ку­бан­щині при­пи­ни­ти до­по­мо­гу зброєю, як­що Ку­бан­щи­на не виз­нає звер­х­ності мос­ков­сь­кої вла­ди ге­не­ра­ла Денікіна. Ан­глія і США на­да­ли Денікіну та Кол­ча­кові військо­вої до­по­мо­ги на 950 мільйонів до­ларів. США при­му­си­ли Японію ви­вес­ти її війська з Сибіру і самі заб­ра­ли свої пол­ки, відкри­ва­ючи тим шлях Мос­ков­щині зно­ву відбу­до­ву­ва­ти імперію. Так євро­пейці та аме­ри­канці самі роз­бу­до­ву­ва­ли мос­ков­сь­ку заг­ро­зу своїм влас­ним дер­жа­вам.

    Польща зра­ди­ла 1921 р. сво­го со­юз­ни­ка - Ук­раїну, підпи­сав­ши з Мос­ков­щи­ною мир. Мос­ков­щи­на 28 років пізніше обер­ну­ла Поль­щу на сво­го са­теліта.

    Німеччина ни­щен­ням ук­раїнців і всього ук­раїнсь­ко­го обер­ну­ла 1939-1941 рр. сво­го при­род­нь­ого со­юз­ни­ка Ук­раїну про­ти Мос­ков­щи­ни на сво­го во­ро­га. Своїм зни­щен­ням по­ло­не­них Німеч­чи­на при­пи­ни­ла зда­чу до по­ло­ну во­яків СРСР (зда­ло­ся по­над п’ять мільйонів сол­датів і офіцерів) і тим зміцни­ла мос­ков­сь­ке військо.

    США де­сять років (1941-1951) своїм влас­ним кош­том роз­бу­до­ву­ва­ли військо­ву, гос­по­дар­сь­ку, політич­ну по­тужність мос­ков­сь­кої імперії так, що те­пер самі трем­тять зі стра­ху. За тих років Мос­ков­щи­на діста­ва­ла всі аме­ри­канські таємниці ви­роб­ниц­т­ва най­новішої зброї (ра­зом з атом­ною) не ли­ше від шпи­гунів, але й офіційно, відкри­то від уря­ду США1.

    Багато та­ких фактів мос­ков­сь­ких „пе­ре­мог“ мож­на наз­би­ра­ти в історії. Та для істо­ри­ка, соціоло­га, а на­сам­пе­ред для політи­ка істо­рич­ний факт ва­жить не сам по собі, а як ви­яв нап­ря­му (тен­денції) жит­тя відповідно­го на­ро­ду чи спільно­ти. Ва­жить як сим­вол йо­го мо­гут­ності. Не зро­зуміємо суті, змісту, ва­ги, наслідків істо­рич­но­го фак­ту, не пізнав­ши при­чин, які той факт ство­ри­ли. А не зро­зумівши суті ми­ну­ло­го, блу­ка­ти­ме­мо на­осліп у су­час­но­му, ро­би­ти­ме­мо по­мил­ки, що за них пла­ти­ти­муть наші діти, вну­ки і прав­ну­ки. На­йяс­к­равішим прик­ла­дом є СРСР, що йо­го ство­ри­ла не мудрість мос­к­винів, а не­ро­зумність євро­пейців, а на­сам­пе­ред ук­раїнців.

    Щоб зро­зуміти істо­ричні яви­ща та події то­го чи то­го на­ро­ду, ма­ло зна­ти ли­ше істо­рич­ну хро­но­логію куль­тур­них, гос­по­дар­сь­ких, політич­них подій у йо­го житті. Са­ме знан­ня є ли­ше пе­ре­ду­мо­вою осяг­нен­ня внутрішніх, нез­ри­мих сил, що спри­чи­ня­ють і ТВО­РЯТЬ ті події. Тре­ба, на­сам­пе­ред, досліди­ти їхнє по­ход­жен­ня, зак­ла­дені в них їхні влас­ти­вості, взаємо­пов’язаність, взаємодію тих сил; твор­чий чи руйнівний вплив їх на весь на­род. Ко­рот­ко ка­жу­чи - потрібен гли­бо­кий соціологічний аналіз ДУ­ХОВ­НОСТІ пев­но­го на­ро­ду. І ли­ше пізнав­ши ДУХ і ДУ­ШУ на­род­ну, змо­же­мо зро­зуміти дії то­го на­ро­ду. Дії ж бо осо­би чи спільно­ти є ли­ше зовнішнім ви­явом їх ду­хов­ності.

    Наука про на­род­ну вда­чу (етно­логія) те­пер ли­ше в пе­люш­ках, і то­му му­си­мо звер­та­ти­ся та­кож і до суспіль­с­т­воз­нав­с­т­ва (соціології), на­ро­доз­нав­с­т­ва (етног­рафії), до на­уки про по­ход­жен­ня на­ро­ду (етно­генії) та на­уки про спад­ковість (ге­не­ти­ки), вза­галі до історії люд­сь­кої куль­ту­ри. Ста­ра історіософія май­же не бра­ла до ува­ги цих на­ук, не зва­жа­ла на дух і ду­шу на­родів. Тим-то ба­га­то істо­рич­них подій впа­ло на вчені го­ло­ви істо­риків нес­подіва­но. А са­ме істо­ри­ки ма­ли да­ти політи­кам ключ до пе­ред­ба­чен­ня істо­рич­но­го роз­вит­ку, діянь ок­ре­мих на­родів. Але са­ме найбіль­ший ук­раїнсь­кий істо­рик М. Гру­шев­сь­кий, став­ши 1917 р. на чолі ук­раїнсь­ко­го на­ро­ду, завів йо­го до жах­ли­во­го пек­ла на ім’я СРСР.

    Повторюємо: 90 % по­ми­лок західних політиків спри­чи­ни­ло цілко­ви­те нез­нан­ня душі мос­к­ви­на. При­чин ба­гать­ох нес­подіва­них ви­явів мос­ков­сь­кої політи­ки во­ни не мо­жуть зро­зуміти, бо ніяка люд­сь­ка логіка не мо­же їх по­яс­ни­ти навіть з точ­ки зо­ру доб­ра са­мої ж Мос­ков­щи­ни. Та най­див­нi­ше, що навіть ук­раїнсь­ка інтелігенція не зна­ла і не знає душі мос­к­ви­на, хоч він аж над­то пе­ре­кон­ли­во по­ка­зу­вав її ук­раїнцям століття­ми. Ли­ше ук­раїнсь­кий на­род кілька­сотрічним досвідом знав мос­ков­сь­ку ду­шу і вис­ло­вив те знан­ня сот­ня­ми при­повідок. Най­г­либ­ший зна­вець мос­ков­сь­кої душі Ф. Дос­тоєвсь­кий свідчить: „Найбіль­шою си­лою Мос­ков­щи­ни бу­ло те, що євро­пейці не зна­ли нас, мос­к­винів“. Мос­ковські вожді бу­ли свідомі цього від пер­шо­по­чатків своєї дер­жа­ви і то­му ма­ють на її кор­до­нах зас­ло­ну від Євро­пи вже по­над півти­сячі років. Мос­к­ви­ни кілька сторіч нап­ру­жу­ють усі свої здібності в брехні, підку­пах, щоб світ не дізнав­ся про справ­ж­нь­ого мос­к­ви­на і про справ­ж­ню Мос­ков­щи­ну. Най­вищі до­сяг­нен­ня в об­ду­рю­ванні чу­жинців здо­бу­ла мос­ков­сь­ка „де­мок­ратія“ по 1917 році. І осяг­ну­ла ду­же прос­тим, але нап­рав­ду геніальним спо­со­бом: ли­ше зміни­ла терміно­логію.

    Московщина по­ча­ла шах­ра­юва­ти політич­ним пе­рей­ме­ну­ван­ням ще по нашій по­разці в Пе­ре­яс­лаві 1654 р., а по­ши­ри­ла йо­го по нашій ка­тас­т­рофі під Пол­та­вою 1709 р. Тоді во­на, не зва­жа­ючи на жодні істо­ричні фак­ти, не пе­рей­ма­ючись ніяки­ми підста­ва­ми, прос­то про­го­ло­си­ла се­бе „Росією“, от­же, спад­коємни­цею всього куль­тур­но­го та політич­но­го над­бан­ня Ру­си. А щоб „ха­хол“ ліпше зро­зумів, що са­ме та­ка зміна оз­на­чає політич­но, мос­к­вин наз­вав се­бе „ве­ли­ко­рус­ским“, а ук­раїнця „ма­ло­рус­ским“. І ця за­са­да „ве­ли­ко-ма­ло“ ста­ла змістом усіх мос­ков­сь­ко-ук­раїнсь­ких сто­сунків відтоді й досі. Як­що ж хтось з ук­раїнців про­бу­вав кпи­ти з тих но­вос­пе­че­них „ве­ли­ких“ - ман­д­ру­вав до Сибіру. А ко­ли євро­пейські уря­ди за ста­рим зви­чаєм ад­ре­су­ва­ли лис­та до Мос­ковії, до мос­ков­сь­ко­го уря­ду, то мос­к­ви­ни по­вер­та­ли їм на­зад з приміткою, що та­кої „не су­щес­т­ву­ет“, а є ли­ше „Рос­сия“ і „рос­сий­с­кий“. Пси­хо­ло­ги за­пев­ня­ють, що лю­ди сприй­ма­ють най­без­г­луздішу брех­ню за прав­ду, як­що ту брех­ню впер­то і дов­го пов­то­рю­ва­ти. Так азіати-мос­к­ви­ни ста­ли „рус­ски­ми“, а мон­голь­сь­ка Мос­ков­щи­на - „Рос­си­ей“. Та ця крадіжка чу­жо­го імені бу­ла ли­ше ди­тя­чою за­бав­кою порівня­но з на­зов­ниць­ки­ми за­гар­бан­ня­ми мос­ков­сь­кої „де­мок­ратії“ по 1917 році.

    Можна без пе­ребіль­шен­ня вва­жа­ти наз­ву „со­вет­с­кий“ най­геніальнішим ви­на­хо­дом мос­к­винів. Це ж не ста­ра, зне­на­вид­же­на, за­гар­б­ниць­ка мос­ков­сь­ка імперія відро­ди­ла­ся 1917 ро­ку, а ви­ник цілко­ви­то но­вий „со­юз со­вет­с­ких рес­пуб­лик“. Ко­лишніми ко­лоніями мос­ков­сь­кої імперії прав­лять не прис­лані з Пе­тер­бур­га гу­бер­на­то­ри, а „со­вет­с­кие“ (мов­ляв, робітни­чо-се­лянські) уря­ди національ­них рес­публік, що їх оби­рає місце­ва людність більшістю 99 % го­лосів. От­же, гра­бує, ув’яз­нює, мор­дує, ви­га­няє з рідної землі не мос­ков­сь­ка імпер­сь­ка вла­да, а місце­ва, „со­вет­с­кая“. Щоп­рав­да, в тій місцевій „со­вет­с­кой“ владі є за­ба­га­то „стар­ших братів“, але ж їхній обов’язок - нав­ча­ти ро­зу­му мо­лод­ших, ще не­ро­зум­них. Зреш­тою, і най­ви­ща вла­да СРСР є в ру­ках не ли­ше леніних, єжо­вих, мо­ло­то­вих, а та­кож і скрип­ників, ти­мо­шенків, кри­ленків, дзер­жин­сь­ких, косіорів, міко­янів, сталінів, берій, троць­ких, ка­га­но­вичів, ягод і т. п. От­же, всі ба­чать: най­ви­ща вла­да СРСР не мос­ков­сь­ка, а інтер­національ­на. І це во­на, ІІІ Інтер­націонал, за­гар­ба­ла Ук­раїну, Грузію, Тур­кес­тан, Ес­тонію, Латвію, Лит­ву, Поль­щу, Ру­мунію, Бол­гарію, Ма­дяр­щи­ну, Чехію, Сло­вач­чи­ну, а Мос­ков­щи­на не за­гар­бу­ва­ла жод­ної країни. Щобільше, інтер­національ­на „со­вет­с­кая“ вла­да, мов­ляв, гно­бить та­кож і Мос­ков­щи­ну і все мос­ков­сь­ке. Так Мос­ков­щи­на ли­чи­ною „со­вет­с­кий“ не ли­ше за­мас­ку­ва­ла своє істо­рич­не за­гар­б­ниц­т­во (імперіалізм) та осад­ниц­т­во (ко­лоніалізм), а й пе­рек­ла­ла з мос­ков­сь­ко­го на­ро­ду на „со­вет­с­кую“ власть ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ за всі ди­явольські зло­чи­ни в СРСР і в світі. І мос­к­ви­ни в СРСР та на еміграції вже пла­ну­ють, щоб не­мос­к­ви­ни СРСР ни­щи­ли на своїх зем­лях не мос­ков­сь­ку вла­ду, а ко­муністів та „со­вет­с­кую“ вла­ду, ко­ли прий­де Ве­ли­кий День По­ра­хун­ку на Сході Євро­пи.

    В Ук­раїні є сотні ти­сяч пи­то­мих мос­к­винів, що вив­чи­ли ук­раїнсь­ку мо­ву. Ря­ту­ючись від стихійно­го ви­бу­ху не­на­висті до всього мос­ков­сь­ко­го, во­ни хут­ко обер­нуть­ся на щи­рих ук­раїнсь­ких патріотів, навіть у націоналістів. А за ре­во­люційно­го без­ла­ду гор­ло­де­ри (де­ма­го­ги) ду­же лег­ко діста­ють­ся на провідні пос­ти. Так по­ся­дуть „зук­раїнізо­вані“ мос­к­ви­ни са­мостійної Ук­раїни всі вищі по­са­ди. І под­ба­ють, щоб під при­во­дом при­на­леж­ності до НКВД за­ги­ну­ло у ре­во­люційно­му без­ладі яко­мо­га більше справжніх ук­раїнсь­ких патріотів. І це не те­оре­тич­не при­пу­щен­ня. У війні 1939-1945 рр. мос­к­ви­ни це ро­би­ли ма­со­во. Тоді німці прий­ма­ли на служ­бу ба­га­то мос­ков­сь­ких утікачів, бо ті зна­ли німець­ку і мос­ков­сь­ку мо­ви та по­бо­рю­ва­ли (у денікінській армії) „со­вет­с­кую“ вла­ду. Ці мос­к­ви­ни ви­гу­би­ли (німець­ки­ми ру­ка­ми) сотні ти­сяч ук­раїнців в оку­по­ваній Ук­раїні під зви­ну­ва­чен­ням у ко­мунізмі. І вод­но­час ті „анти­ко­муністи“ вря­ту­ва­ли де­сят­ки ти­сяч мос­к­винів-ко­муністів і навіть ен­ка­ве­дистів від німець­кої ши­бе­ниці. Ось як да­ле­ко за­во­дить мос­ков­сь­ка ли­чи­на „со­вет­с­кий“ і вза­галі мос­ков­сь­ке пе­ре­на­зов­ниц­т­во. Зав­дан­ня цієї розвідки зри­ва­ти мос­ковські ли­чи­ни. Ми на­зи­ва­ти­ме­мо речі своїми іме­на­ми. По­ка­же­мо, що т. зв. „со­вет­с­кая“ вла­да є не що інше, як ста­ра, тра­диційна, істо­рич­на, за­гар­б­ниць­ка МОС­КОВ­СЬ­КА вла­да, гли­бо­ко шовіністич­но-націоналістич­на. По­ка­же­мо, що т. зв. КПРС є не що інше, як ста­ра, з ХVІ сторіччя мос­ков­сь­ка національ­на „оприч­ни­на“. Що т. зв. „рес­публіки“ СРСР є не що інше, як старі з-пе­ред 1917 р. мос­ковські оса­ди (ко­лонії) з мос­ков­сь­ки­ми гу­бер­на­то­ра­ми. Ко­рот­ко ка­жу­чи, по­ка­же­мо, що т. зв. СРСР є не що інше, як най­цинічніше в історії ли­цемірс­т­во під маш­ка­рою най­б­рех­ливішої терміно­логії. По­ка­же­мо мос­к­ви­на прав­ди­во­го, істо­рич­но­го мос­к­ви­на.

    Іспанський соціолог Х. Ор­те­га-і-Га­сет пи­ше: „Я че­каю на книж­ку, яка пе­рек­ла­де мос­ков­сь­кий „боль­ше­визм“ на мо­ву мос­ков­сь­кої історії“. Хоч і не ви­чер­пані, про­те такі спро­би вже є. Та не­має й до­те­пер справ­ж­ньої історії справ­ж­ньої Мос­ков­щи­ни, себ­то та­кої, яка по­дає не ли­ше пе­ребіг істо­рич­них подій, а й ті нез­римі ду­ховні си­ли, що їх спри­чи­ню­ва­ли. Навіть жер­т­ви мос­ков­сь­ко­го за­гар­б­ниц­т­ва ук­раїнці та по­ля­ки не по­да­ли нам та­кої історії Мос­ков­щи­ни. Кілька ма­лень­ких кни­же­чок2 то­нуть у морі томів, на­пи­са­них мос­к­во­лю­ба­ми, най­ма­ни­ми Мос­ков­щи­ною чу­жин­ця­ми, або невігла­са­ми - з мос­ков­сь­ких та­ки дже­рел. До­ки не ма­ти­ме­мо справ­ж­ньої історії справ­ж­ньої Мос­ков­щи­ни, до­ки не зни­щи­мо мос­ковські МІФИ, не зірве­мо об­лудні ли­чи­ни - до­ти Мос­ков­щи­на пе­ре­ма­га­ти­ме навіть сильніші за се­бе дер­жа­ви й на­ро­ди.

    Обов’язок да­ти та­ку історію Мос­ков­щи­ни ви­па­дає, на­сам­пе­ред, на ук­раїнсь­ких на­уковців-емігрантів. Во­ни ще не­до­оціню­ють ве­ли­чез­ної політич­ної ва­ги то­го істо­рич­но­го фак­ту, що мос­ков­сь­ку імперію ра­зом з те­перішнім СРСР ство­ри­ли і роз­бу­ду­ва­ли не мос­к­ви­ни, але західний світ (тоб­то й Ук­раїна). Ук­раїнські на­уковці до­те­пер не да­ли гли­бо­ко­го всебічно­го аналізу ДУ­ХОВ­НОСТІ мос­к­ви­на і мос­ков­сь­ко­го на­ро­ду ли­ше ок­ремі, не пов’язані в од­ну цілість і не­повні спро­би), а відтак і політич­но­го син­те­зу. А во­ни ж зна­ють, що Ук­раїна зап­ла­ти­ла в 1917 р. за брак та­ких досліджень ней­мовірно жах­ли­ву ціну, що на­зи­ваєть­ся СРСР. Ма­теріалу до подібних на­уко­вих праць мос­ко­ви­ни самі на­ко­пи­чи­ли цілі го­ри. В цій розвідці ми на­ве­де­мо ли­ше не­ве­лич­ку час­т­ку з тих ма­теріалів3. Пов­то­рюємо: час ос­та­точ­но зро­зуміти ду­ховність мос­ков­сь­ко­го на­ро­ду (нації), інак­ше в но­во­му „1917 році“ зап­ла­ти­мо но­вим СРСР, на су­час­ний колір пе­ре­маль­ова­ним.

    Духовність: вда­чу, психіку, куль­ту­ру, світог­ляд мос­ков­сь­ко­го на­ро­ду мож­на виз­на­чи­ти терміном „Мос­ковізм“, а точніше - „Мос­ков­с­т­во“. Щоб досліди­ти, вив­чи­ти мос­ков­с­т­во, потрібна ба­га­торічна пра­ця ба­гать­ох на­уковців - фахівців з усіх га­лу­зей знань. Тре­ба ма­ти дос­туп до мос­ков­сь­ких архівів та ве­ли­ких кни­гозбірень. Про­те і по­за СРСР мож­на знай­ти чи­ма­ло ма­теріалів про мос­ков­с­т­во для ве­ли­кої на­уко­вої праці. Та­кої ще не маємо, а жит­тя ви­ма­гає, бо вже п’ять хви­лин до 12-ої. Тим-то і ця на­ша публіцис­тич­на розвідка - ліпше, як нічо­го, бо звер­не ува­гу на­ших мо­ло­дих на­уковців на вирішаль­ну на­уко­ву те­му: мос­ков­с­т­во. Вирішаль­ну, бо НЕ ПІЗНАВ­ШИ МОС­КОВ­С­Т­ВА, НЕ ПЕ­РЕ­МО­ЖЕ­МО МОС­КОВ­ЩИ­НУ.



І. ПОХОДЖЕННЯ МОСКВИНА

 

     В жи­лах мос­ков­сь­ко­го на­ро­ду те­че що­най­мен­ше 80 % азійсь­кої крові.

    М. Пок­ров­сь­кий

     Да, ази­аты - мы,

     с рас­ко­сы­ми и жад­ны­ми оча­ми!

    О. Блок

 

    Однією чи не най­го­ловнішою з ба­гать­ох мос­ков­сь­ких ви­га­док є по­ход­жен­ня мос­ков­сь­ко­го на­ро­ду. Ад­же по­ход­жен­ня ве­ли­кою мірою впли­ває на ду­ховність на­ро­ду. А ду­ховність є вирішаль­ним чин­ни­ком, бо „Дух жи­вот­во­рить“, тоб­то тво­рить жит­тя, в то­му числі й ма­теріаль­не. Ге­не­ти­ка вчить, що лю­ди­на ус­пад­ко­вує від предків не ли­ше фізичні влас­ти­вості, а й ду­ховні4. Щоб пізна­ти ду­ховність на­ро­ду, тре­ба вив­чи­ти йо­го по­ход­жен­ня та при­родні й гос­по­дарські умо­ви, за яких він роз­ви­вав­ся уп­ро­довж кількох де­сятків по­колінь.

    Прапредки те­перішніх мос­к­винів - уг­ро-фінни при­ман­д­ру­ва­ли на землі те­перішньої Мос­ков­щи­ни та Фінляндії ще за неп­рог­ляд­них часів пе­редісторії. Літо­пи­сець ХІ ст. зга­дує про мос­ковські пле­ме­на чудь, лівь, водь, ямь, чух­на, вєсь, пєрмь, му­ро­ма, мор­д­ва, мок­ша, мєщєра, чєрєміси, юг­ра, пєчо­ра, карєль, зи­рянь, єрзя, са­мо­ядь. Він пи­ше, що то бу­ли ди­ку­ни: не ма­ли жод­них за­конів, зви­чай­ної мо­ралі, жи­ли в зем­лян­ках, їли си­ре м’ясо і си­ру ри­бу, не зна­ли рільниц­т­ва. То­го са­мо­го ча­су (ХІ ст.), за свідчен­ням чу­жинців, Київ був куль­турніший і ба­гат­ший за Па­риж та Лон­дон. Пра­ук­раїна ма­ла жваві тор­го­вельні та куль­турні зв’язки з усім куль­тур­ним світом - Грецією, Ма­лою Азією, Індією ще ти­ся­чу років до РХ. У північній Мос­ков­щині но­си­ли ще й у ХХ ст. шкіря­ний одяг ди­кун­сь­ко­го крою (один шмат з діркою на го­ло­ву), що йо­го но­си­ли мав­по­лю­ди 6 ти­сяч років то­му. Мос­ков­сь­кий ар­хе­олог пи­ше, що слов’янських мо­гил до Х ст. не знай­де­но ніде в Мос­ков­щині5. Мос­ков­сь­кий істо­рик ствер­д­жує: „В жи­лах мос­ков­сь­ко­го на­ро­ду те­че що­най­мен­ше 80 % фінно-та­тар­сь­кої крові“6. На захід від уг­ро-фіннів жи­ли пред­ки те­перішніх біло­русів та ли­товців. На суміжних зем­лях во­ни змішу­ва­ли­ся з уг­ро-фінна­ми і роз­чи­ни­ли­ся без сліду в уг­ро-фінсь­ко­му морі.

    Географічні наз­ви дов­гот­ри­валі. На те­перішній карті Мос­ков­щи­ни більшість ге­ог­рафічних назв - над­то озер, річок - фінські. Навіть наз­ва сто­лиці фінська. „Мос­к­ва“ у фінській мові оз­на­чає „ка­ла­мут­на во­да“. Тих уг­ро-фіннів підбив у Х ст. під свою вла­ду ук­раїнсь­кий князь Свя­тос­лав Ве­ли­кий і зро­бив їхні землі (те­перішню Мос­ков­щи­ну) оса­дою (ко­лонією) ук­раїнсь­кої дер­жа­ви. Пра­ви­ли нею прис­лані з Києва воєво­ди з військом та дер­жав­ни­ми уря­дов­ця­ми. Київсь­кий мит­ро­по­лит ви­си­лав сю­ди місіонерів на­вер­та­ти предків те­перішніх мос­к­винів на хрис­ти­ян­сь­ку віру та бу­ду­ва­ти цер­к­ви і мо­нас­тирі. Ба­гать­ох тих ук­раїнсь­ких місіонерів мос­к­ви­ни пов­би­ва­ли. Київські місіоне­ри виш­ко­лю­ва­ли пра­мос­к­винів - уг­ро-фіннів на свя­ще­ників. Київські воєво­ди приз­на­ча­ли ва­тажків уг­ро-фінсь­ких пле­мен на уря­дові по­са­ди. Так по­ма­лу по­ча­ла цивілізу­ва­ти­ся верхівка мос­ков­сь­ко­го на­ро­ду. На­щад­ки ж київсь­ких цивіліза­торів од­ру­жу­ва­ли­ся з ти­ми, де­що по­цивілізо­ва­ни­ми, уг­ро-фінна­ми. Їхні діти роз­мов­ля­ли ста­ро­ук­раїнсь­кою мо­вою, засміче­ною уг­ро-фінсь­ки­ми сло­ва­ми7. За­гал на­ро­ду за­ли­шав­ся су­то уг­ро-фінсь­ким. Навіть у ХІХ столітті ли­ше за 80 км від Мос­к­ви бу­ли се­ла, де лю­ди не зна­ли мос­ков­сь­кої мо­ви. У східній час­тині Мос­ков­щи­ни бу­ли цілі повіти та­ких сіл8.

    Ні в пи­са­них пам’ятках, ні в ус­них давніх пе­ре­ка­зах мос­ков­сь­ко­го на­ро­ду не­має жод­них на­тяків на бо­роть­бу слов’ян з тубільця­ми-фінна­ми. Те­перішні фінські та слов’янські ге­ог­рафічні наз­ви не зо­се­ред­жені на ок­ре­мих об­ши­рах, а пе­ремішані на всьому прос­торі від Оки до Біло­го мо­ря. Це вка­зує, що слов’яни - осад­ни­ки не нас­ту­па­ли ве­ли­кою ма­сою, а про­хо­ди­ли ма­ли­ми гур­та­ми весь простір і мир­но змішу­ва­ли­ся з тубільця­ми уг­ро-фінна­ми. Ви­ник­ла потрійна суміш: 1) релігійна, що ста­ла ос­но­вою те­перішнь­ого на­бо­жен­сь­ко­го світог­ля­ду мос­к­ви­на, 2) ра­со­ва - те­перішній ан­т­ро­по­логічний мос­к­вин, 3) суспіль­на - по­ча­ток рільни­чо­го ста­ну9.

    Українська дер­жа­ва ІХ-ХІІІ ст. бу­ла однією з найбіль­ших дер­жав Євро­пи. Пра­ви­ти нею з Києва бу­ло не­лег­ко, і то­му ук­раїнські князі поділи­ли її на уділи, приз­на­ча­ючи своїх синів пра­ви­ти там під своєю звер­хністю. Так Юрій Дол­го­ру­кий кня­жив на Суз­даль­щині. Там на­ро­див­ся (від по­лов­чан­ки) і виріс йо­го син Андрій. Ук­раїнсь­ка дер­жа­ва бу­ла тоді ду­же ос­лаб­ле­на нев­пин­ни­ми війна­ми з азійсь­ки­ми ор­да­ми. Ви­ко­рис­то­ву­ючи це ос­лаб­лен­ня, Андрій Бо­го­люб­сь­кий на­пав 1169 р. на Київ, спа­лив усе місто, ви­гу­бив лю­дей у ньому, пог­ра­бу­вав цер­к­ви. Після цього він зас­ну­вав свою сто­ли­цю в но­воз­бу­до­ва­но­му місті Во­ло­ди­мирі на р. Клязьмі. Мос­ков­сь­кий істо­рик В. Клю­чев­сь­кий ува­жає 1169-й ро­ком на­род­жен­ня Мос­ков­сь­кої дер­жа­ви. Всі мос­ковські істо­ри­ки не зга­ду­ють ни­щен­ня Києва Андрієм Бо­го­люб­сь­ким, а твер­дять, що Київ зруй­ну­ва­ли та­та­ри. А та­та­ри руй­ну­ва­ли йо­го 1240 ро­ку, тоб­то 70 років після Ан­дрія. То­му наш літо­пи­сець і за­пи­сав: „Суз­дальці так ду­же зруй­ну­ва­ли 1169 ро­ку Київ, що та­та­ри не ма­ли вже що руй­ну­ва­ти 1240 ро­ку“. Як ба­чи­мо, тра­диція не­на­висті Мос­ков­щи­ни до Києва до­сить три­ва­ла. Від Ан­дрія Бо­го­люб­сь­ко­го че­рез Іванів, Петрів, Ка­те­рин, Ми­ко­лаїв, Олек­сандрів до Во­ло­ди­ми­ра 1917-го та Ми­ки­ти 50-60-х років.

    Року 1237 Мос­ков­щи­ну за­во­юва­ла Та­тар­сь­ка Ор­да ха­на Ба­тия. Мос­ковські князі ста­ли підлег­ли­ми Ба­тия, і він пос­та­вив по всій Мос­ков­щині свої за­ло­ги. Та­та­ри бу­ли та­ки­ми ж азіата­ми, як і уг­ро-фінни, і ця їхня спорідненість спри­яла злит­тю обох на­родів в один - мос­ков­сь­кий. Мос­ков­сь­кий істо­рик підтвер­д­жує: „Мос­ковські князі і не ду­ма­ли про бо­роть­бу з та­та­ра­ми, ро­зуміючи, що по­ко­рою та грішми во­ни осяг­нуть більше, ніж бо­роть­бою. На відміну від ук­раїнсь­ких князів, мос­ковські од­ра­зу виз­на­ли без зас­те­ре­жень вла­ду ха­на і вста­но­ви­ли при­ятельські і навіть кровні зв’язки з та­та­ра­ми. Сам ве­ли­кий князь Ми­хай­ло Твер­сь­кой оже­нив­ся з та­тар­кою, а за ним од­ру­жи­ли­ся з та­тар­ка­ми всі інші мос­ковські князі“10. За кня­зя­ми ма­со­во же­ни­ли­ся обид­ва на­ро­ди. Не важ­ко уяви­ти, якою мо­вою го­во­ри­ли їхні діти. По­та­тар­щен­ня (рад­ше злит­тя) бу­ло за­галь­ним. По упад­ку вла­ди Ор­ди, та­та­ри ма­со­во пе­ре­хо­ди­ли у хрис­ти­ян­сь­ку віру, і так з тої уг­ро-фінно-та­тар­сь­кої міша­ни­ни ство­рив­ся те­перішній мос­ков­сь­кий на­род. На­род су­то азійсь­кий, що й підтвер­д­жує аналіз їхньої крові. Азійські на­ро­ди ма­ють у крові гру­пу „В“, а індоєвро­пейські - гру­пу „А“. Мос­к­ви­ни ма­ють „В“, а ук­раїнці - „А“. Мос­к­ви­нам при­та­манні первні мон­го­лоїдної ра­си, а ук­раїнцям - євро­пей­сь­кої ра­си.

    Тепер у Мос­ков­щині більшість прізвищ прос­то­на­род­дя є фінськи­ми і та­тар­сь­ки­ми. Се­ред арис­ток­ратії та дво­рян­с­т­ва - сотні ти­сяч. Нап­рик­лад, цар Бо­рис Го­ду­нов був та­та­рин. Та­та­ра­ми - князі: Хо­ван­сь­кий, Юсу­пов, Уру­сов, Сал­ти­ков, Ор­дин-На­щокін, Ман­су­ров, Сум­ба­тов і т. п. Та­та­ри - дво­ря­ни: Ар­ха­лу­ков, Алімо­нов, Аракчєєв, Ак­са­ков, Ах­ма­тов, Ас­ланбєков, Ар­та­нов, Ар­га­ма­ков, Ар­мя­ков, Ах­метьєв, Ара­бажін, Ар­ба­тов, Бас­ка­ков, Бур­дю­ков, Бех­метьєв, Бур­на­ков, Ба­ра­ба­нов, Беклєми­шев, Ба­за­ров, Бакчєєв, Бар­ха­нов, Ба­ла­ха­нов, Бе­рендєєв, Ба­кунін, Бар­са­нов то­що. „Да, ази­аты - мы с рас­ко­сы­ми и жад­ны­ми оча­ми!“,- співає О. Блок. Мос­к­ви­ни, що пе­ре­се­ли­ли­ся до Сибіру поміж там­тешніх азіатів: якутів, кам­ча­далів, кир­гизів ду­же ско­ро пе­ре­би­ра­ли не ли­ше мо­ву тих на­родів, а й їхні зви­чаї, навіть віру (по­ган­сь­ку), за­бу­ва­ючи свою (мос­ков­сь­ку) мо­ву і зви­чаї. Але ті мос­к­ви­ни, що осе­лю­ва­ли­ся в Ук­раїні чи в Польщі, не пе­рей­ма­ли ук­раїнсь­ких чи поль­сь­ких зви­чаїв, ук­раїнсь­кої чи поль­сь­кої мо­ви. Ось та­ка си­ла ра­со­вої спорідне­ності.

    Москвини вва­жа­ли всіх не­мос­к­винів, навіть пра­вос­лав­них ук­раїнців, за єре­тиків, грішників. Час­то не пус­ка­ли не­мос­к­винів-хрис­ти­ян (навіть пра­вос­лав­них) до цер­к­ви. Та­та­ри бу­ли не хрис­ти­яна­ми, а ма­го­ме­та­на­ми та по­га­на­ми. Але мос­к­ви­ни не вва­жа­ли гріхом шлюб мос­к­винів-хрис­ти­ян з та­та­ра­ми-ма­го­ме­та­на­ми. Щобільше, Мос­ков­сь­ка цер­к­ва мо­ли­ла­ся за та­тар­сь­ких ханів. Мос­ков­сь­кий мит­ро­по­лит Фе­ог­ност прок­ли­нав і відлу­чав від цер­к­ви тих, хто не ви­яв­ляв без­зас­те­реж­ної по­ко­ри ха­нові Зо­ло­тої Ор­ди11. Мос­ков­сь­кий пись­мен­ник свідчить: „Ми, мос­к­ви­ни, в Європі - гості, а в Азії ми вдо­ма“12. Азійсь­кий зви­чай про­да­ва­ти дівчат до­жив у Мос­ков­щині до ХХ ст. у формі т. зв. „клад­ки“, тоб­то умов­ле­ної су­ми гро­шей, що її пла­ти­ли бать­ки хлоп­ця бать­кам дівчи­ни13. „…Не ззовні, а зсе­ре­ди­ни та­тар­сь­ка ду­ховність за­во­лоділа ду­шею мос­к­ви­на. Це ду­хов­не за­во­юван­ня три­ва­ло вод­но­час і з політич­ним упад­ком Зо­ло­тої Ор­ди. В ХV ст. ти­сячі ох­ре­ще­них і не­ох­ре­ще­них та­тар ішли на служ­бу до мос­ков­сь­ко­го кня­зя, вли­ва­ючись до лав май­бут­нь­ого дво­рян­с­т­ва. Двох­сотрічне та­тар­сь­ке па­ну­ван­ня не зни­щи­ло волі в Мос­ков­щині. Во­ля в Мос­ков­щині за­ги­ну­ла влас­не після виз­во­лен­ня з-під та­тар­сь­кої вла­ди“14. На­ве­де­не твер­д­жен­ня мос­ков­сь­ко­го патріота і на­уков­ця виг­ля­дає див­ним. Але во­но прав­ди­ве. Ми звик­ли вва­жа­ти та­тар ди­ку­на­ми, грабіжни­ка­ми, во­ни ж бо сторіччя­ми плюн­д­ру­ва­ли Ук­раїну, бра­ли ясир то­що. Про­те ди­ку­на­ми - як на той час - во­ни не бу­ли, а військо­ви­ми здо­бич­ни­ка­ми, що за тих часів ува­жа­ло­ся в Європі за­кон­ним за­нят­тям.

    Татари прий­ш­ли з Азії, де во­ни жи­ли побіч ви­со­ко­куль­тур­но­го Ки­таю. Від Ки­таю та­та­ри пе­реб­ра­ли ба­га­то знань і куль­тур­них зви­чаїв. За та­тар­сь­ких (мон­голь­сь­ких) ханів зав­ж­ди бу­ли ки­тайські на­уковці, до­рад­ни­ки і керівни­ки. Арабські істо­ри­ки став­лять та­тар­сь­ку дер­жав­ну адмініст­рацію не ниж­че за рим­сь­ку. Чу­жо­земні торгівці їзди­ли зі своїм кош­тов­ним кра­мом по всій та­тарській дер­жаві без­печ­но. В Мос­ков­щині бу­ло не­без­печ­но по­до­ро­жу­ва­ти навіть у XVI­II ст. Сто­ли­ця Та­тар­сь­кої Ор­ди - Са­рай бу­ла куль­тур­ним містом з бру­ко­ва­ни­ми ву­ли­ця­ми, во­дос­то­ка­ми, з мис­тець­ки збу­до­ва­ним па­ла­цом. Що­до військо­вої май­с­тер­ності та­та­ри бу­ли не гірші за рим­лян.

    Татари бу­ли знач­но куль­турніши­ми за пра­мос­к­винів-уг­ро-фіннів. Це виз­на­ють і мос­ковські істо­ри­ки від М. Ка­рамзіна (1766-1826) до М. Пок­ров­сь­ко­го (1868-1932). Всі во­ни пи­шуть, що мос­ков­сь­ка дер­жа­ва зав­дя­чує своїм на­род­жен­ням та­та­рам. В. Клю­чев­сь­кий (1841-1911) пи­ше, що в XVI-XVI­II ст. 57 % мос­ков­сь­кої провідної вер­с­т­ви бу­ли та­тар­сь­ко­го по­ход­жен­ня, а ідею Чінгіс-ха­на за­гар­ба­ти весь світ да­ла Мос­ков­щині її арис­ток­ратія та­тар­сь­ко­го по­ход­жен­ня. Пер­ший мос­ков­сь­кий істо­рик М. Ка­рамзін був та­тар­сь­ко­го по­ход­жен­ня. Си­лу та­тар­сь­ко­го впли­ву у що­ден­но­му житті вид­но з то­го фак­ту, що мос­к­ви­ни мо­ли­ли­ся в церкві в шап­ках на го­лові аж до 1651 ро­ку.

    У складі та­тар­сь­кої дер­жа­ви Мос­ков­щи­на бу­ла напівса­мостійною (авто­ном­ною) і то­му на­зи­ва­ла­ся „Рус­ский Улус“. У та­тар­сь­ко­му війську та уряді слу­жи­ло ба­га­то мос­к­винів, а в мос­ков­сь­ко­му війську і уряді - та­тар. В Са­раї постійно жи­ло ба­га­то мос­ков­сь­ких торгівців, вель­мож і навіть мос­ков­сь­кий єпис­коп. Так са­мо і в мос­ков­сь­ких містах бу­ло пов­но та­тар­сь­ких торгівців, вель­мож, ремісників. Цілком при­род­но во­ни од­ру­жу­ва­ли­ся з місце­ви­ми людь­ми, і ко­ли впа­ла Зо­ло­та Ор­да, ли­ши­ли­ся там, де жи­ли. Та­ке мир­не злит­тя обох на­родів мос­ковські істо­ри­ки на­зи­ва­ють „та­тар­сь­ким ігом“ (ярмом) і пи­шуть, що мос­к­ви­ни зброй­ною бо­роть­бою ски­ну­ли те яр­мо. Це звич­на мос­ков­сь­ка ви­гад­ка. Зброй­на бо­роть­ба бу­ла ли­ше учас­тю в бо­ротьбі ок­ре­мих ханів за вла­ду. Заз­ви­чай мос­к­ви­ни зав­ж­ди бу­ли на боці то­го, хто мав більше шансів на пе­ре­мо­гу. Ко­ли Зо­ло­та Ор­да роз­па­ла­ся, ніяких змін у Мос­ков­щині не ста­ло­ся. Всі - і та­та­ри, і мос­к­ви­ни - ли­ши­ли­ся на своїх місцях, на ста­рих по­са­дах. Ли­ше замість ха­на най­ви­щим во­ло­да­рем став цар. Мос­ков­сь­кий істо­рик свідчить: „Не відділен­ням від Зо­ло­тої Ор­ди, не ски­нен­ням та­тар­сь­ко­го ніби­то „ярма“, але цілко­ви­то нав­па­ки - пе­реб­ран­ням усь­ого ідей­но­го спад­ку та­тар ста­ла Мос­ков­щи­на ве­ли­кою по­ту­гою“15. Ра­со­ва спорідненість та­тар з пред­ка­ми мос­к­винів не ли­ше по­лег­ши­ла та прис­ко­ри­ла по­та­тар­щен­ня, що про­сяк­ну­ло ду­же гли­бо­ко всі ца­ри­ни ма­теріаль­но­го і ду­хов­но­го жит­тя Мос­ков­щи­ни. Та­тар­сь­ка кров да­ла лісо­во­му уг­ро-фіннові ве­ли­кий сте­по­вий розгін і роз­мах ко­чо­ви­ка та нічим не­об­ме­же­ний фа­на­тизм. Ці су­пе­речні влас­ти­вості: бо­ягуз­т­во і розгін ви­яв­ля­ють­ся в су­час­но­му мос­к­ви­нові. Він стихійно су­не ор­дою підби­ва­ти, гра­бу­ва­ти сусідні на­ро­ди, але по­за ор­дою дос­то­ту бо­ягуз. Це ба­чи­мо в усій історії Мос­ков­щи­ни до сьогоднішнь­ого дня. Пізніше доміша­ла­ся до мос­ков­сь­кої провідної вер­с­т­ви (ли­ше до неї) не­ве­ли­ка кількість євро­пей­сь­кої (українсь­кої та німець­кої) крові, але во­на роз­чи­ни­ла­ся в морі азійсь­кої. Зреш­тою, та­тар­сь­ка до­ба Мос­ков­щи­ни три­ва­ла вдвічі дов­ше, ніж її „євро­пеїзо­ва­на“ (1709-1917) до­ба. Азійсь­кий ду­хов­ний тип мос­к­ви­на ви­явив­ся над­з­ви­чай­но стійким. По ХVIІІ ст. де­що зміни­ли­ся фор­ми, і то ли­ше у ви­щих вер­с­т­вах, але зміст усь­ого жит­тя Мос­ков­щи­ни (ма­теріаль­но­го і ду­хов­но­го) ли­шив­ся че­рез усі сторіччя і досі азійсь­ким. У ХІХ ст. мос­ков­сь­ка інтелігенція ніби ски­ну­ла з се­бе та­тар­сь­кий „каф­тан“ і зо­дяг­ла­ся в євро­пей­сь­кий фрак. Цей ка­ри­ка­тур­ний „истин­но рус­ский ев­ро­пе­ец“ па­нує й до­те­пер.

    Після 1917 р. зда­ва­ло­ся, що імперія втра­ти­ла свою най­сильнішу євро­пей­сь­ку підпо­ру - Ук­раїну. Мос­ков­щи­на по­вер­неть­ся до своїх при­родніх меж ХV сторіччя. Пе­ре­ля­кані та­кою мож­ливістю мос­к­ви­ни за­хо­ди­ли­ся зак­ла­да­ти іде­ологічно-правні підва­ли­ни сво­го па­ну­ван­ня в Сибіру, щоб ут­ри­ма­ти бо­дай йо­го. Гру­па мос­ков­сь­ких утікачів-про­фе­сорів (очо­лив її ма­ло­рос проф. Пет­ро Са­виць­кий) за­хо­ди­ла­ся роз­роб­ля­ти док­т­ри­ну т. зв. євразійства. Євразійці, виз­на­ючи азійсь­ке по­ход­жен­ня мос­ков­сь­ко­го на­ро­ду, про­по­ну­ва­ли обіпер­ти мос­ков­сь­ку фізич­ну і ду­хов­ну си­лу на Азію, на все азійсь­ке. Їхній клич: „Мос­к­ви­ни, об­лич­чям до Азії!“ оз­на­чав ще: спи­ною до Євро­пи. Во­ни обґрун­ту­ва­ли те­зи, що Мос­ков­щи­на є цілко­ви­то при­род­нь­ою істо­рич­ною спад­коємни­цею політич­но­го й ідей­но­го капіта­лу Чингіс-ха­на.

    Тим ча­сом но­во­му мос­ков­сь­ко­му во­ло­да­реві В. Леніну по­щас­ти­ло по­вер­ну­ти до імперії її євро­пей­сь­ку підва­ли­ну - Ук­раїну. Гос­т­ро­та імпер­сь­кої кри­зи ми­ну­ла, євразійська док­т­ри­на позірно ніби зав­мер­ла. Та не ми­ну­ла са­ма кри­за, і но­ва мос­ков­сь­ка провідна вер­с­т­ва ки­ну­ла­ся пок­вап­но роз­бу­до­ву­ва­ти гос­по­дар­с­т­во Сибіру, себ­то здійсню­ва­ти док­т­ри­ну євразійців. Роз­бу­до­ва Сибіру пот­ре­бу­ва­ла ба­га­то праці, і то тяж­кої. І соціалістич­на вла­да пішла сліда­ми своєї по­пе­ред­ниці - мо­нархічної: роз­бу­до­вує Сибір ру­ка­ми і го­ло­вою не­мос­к­винів. Те­пер у Сибіру жи­ве їх знач­но більше, ніж мос­к­винів. Мос­ков­щи­на ти­ся­чок­рат­но по­си­ли­ла мос­ков­щен­ня не­мос­к­винів, а на­сам­пе­ред - най­не­без­печніших їй ук­раїнців. Але й по ти­ся­чок­рат­но по­си­ле­но­му за ос­танні півстоліття мос­ков­щенні чи­таємо 1967 р. в ча­со­пи­сах СРСР три­вожні зак­ли­ки бо­ро­ти­ся з націоналізмом не­мос­ков­сь­ких на­родів.

    У дер­жав­них архівах СРСР є безліч офіційних ух­вал усіля­ких з’їздів, на­рад урядів від най­ви­що­го - ЦК КПРС до най­ниж­чих ра­йон­них - ни­щи­ти націоналістів і націоналізм не­мос­ков­сь­ких на­родів. Але не змос­ков­щи­ли. Чо­му? Мос­к­вин не знає відповіді і не зро­зуміє, як­що хтось йо­му її підка­же, бо не ба­чить си­ли національ­но­го ДУ­ХУ і ДУШІ не­мос­ков­сь­ких на­родів. Не хо­че віри­ти, що та си­ла пе­ре­даєть­ся з по­коління в по­коління, і що стар­ший на­род, то нез­ни­щимішою є йо­го си­ла. Цього не ро­зуміють і ба­га­то ма­ло­ук­раїнців. То­му до­реч­но бу­де ска­за­ти кілька слів про на­шу си­лу.

    Антропологи поділя­ють на­ро­ди за по­ход­жен­ням на три куль­турні гру­пи: рільни­чу, ско­тар­сь­ку, мис­лив­сь­ку. Ду­ховність на­родів цих куль­тур помітно відрізняєть­ся од­на від од­ної. Ук­раїнці - на­род ду­же дав­ньої рільни­чої куль­ту­ри. Мос­к­ви­ни - на­род мо­ло­дої мис­лив­сь­кої. Ці дві куль­ту­ри про­тис­то­ять од­на одній, і ця їхня про­тис­тавність заісну­ва­ла ти­сячі років то­му, во­на ви­яв­ляєть­ся в усіх - без жод­но­го ви­нят­ку - ца­ри­нах фізич­но­го і ду­хов­но­го жит­тя обох на­родів. І влас­не во­на - ця про­тис­тавність - виз­на­ча­ла, виз­на­чає і виз­на­ча­ти­ме всі сто­сун­ки між ни­ми че­рез всю історію по сьогоднішній день.

    Ми вже зга­да­ли, що мос­к­ви­ни - азійсь­кої ра­си, а ук­раїнці - євро­пей­сь­кої. З ба­гать­ох фізич­них відміннос­тей зга­даємо ли­ше кілька для прик­ла­ду. На­за­гал ук­раїнці ви­со­ко­го зрос­ту (1709 см), а мос­к­ви­ни - низь­ко­го (1615 см). Ук­раїнці ма­ють довгі но­ги (54,6 см), а мос­к­ви­ни - ко­роткі (50,1 см)16. Ук­раїнці - ку­ляс­то­го­лові (брахіце­фальність по­над 80), а мос­к­ви­ни - дов­го­го­лові (доліхо­це­фальність мен­ше 75,9).

    Діти від ра­со­во спорідне­них бать­ка-ма­тері ус­пад­ко­ву­ють їхні влас­ти­вості, які пе­ре­да­ють своїм дітям, ону­кам, прав­ну­кам, як­що й далі поєдну­ють­ся ра­со­во споріднені. Влас­ти­вості, ус­пад­ко­вані від ра­со­во нес­порідне­них бать­ка-ма­тері, ви­род­жу­ють­ся (де­ге­не­ру­ють) у дру­го­му, а ще більше в треть­ому і по­даль­ших по­коліннях. Діти мос­к­ви­на-та­тар­ки чи та­та­ри­на-мос­ков­ки пе­ре­да­ють їхні влас­ти­вості на­щад­кам, як­що й далі спа­ро­ву­ва­ти­муть­ся та­та­ри-мос­к­ви­ни. Але діти мос­к­ви­на-ук­раїнки, чи ук­раїнця-мос­ков­ки є ти­по­ви­ми пок­ру­ча­ми (гібри­да­ми). Во­ни да­ють зви­роднілих на­щадків, що ма­ють про­ти­лежні влас­ти­вості, а ті, за­пе­ре­чу­ючись взаємно, вик­ли­ка­ють ду­шев­ну бо­роть­бу, ду­шев­ний без­лад, що час­то кінчаєть­ся трагічно17. Пе­ре­кон­ливі прик­ла­ди цього чи­тач знай­де, дослідив­ши життєпис та тво­ри тих мос­ков­сь­ких пись­мен­ників, в жи­лах яких те­че час­ти­на не­мос­ков­сь­кої (українсь­кої) крові. До речі, всі більші мос­ковські пись­мен­ни­ки, му­зи­кан­ти, митці не є пи­то­ми­ми мос­к­ви­на­ми. Чи­ма­ло з них не ма­ють ні крап­ли­ни мос­ков­сь­кої крові, а дех­то кінчав жит­тя трагічно, бо їхня не­мос­ков­сь­ка ду­ша не вит­ри­му­ва­ла мос­ков­сь­ко­го ду­хов­но­го ґвал­ту, нап­рик­лад М. Го­голь. Пси­хо­логічний аналіз жит­тя і творів мос­ков­сь­ких пись­мен­ників, митців-пок­ручів дав би ти­сячі кон­к­рет­них до­казів згуб­ності кров­но­го змішу­ван­ня азіатів (мос­к­винів) з євро­пей­ця­ми (українця­ми).

    Дуже про­мо­вис­тим для соціоло­га є той факт, що мос­ков­сь­ко-ук­раїнські шлю­би бу­ли ли­ше се­ред інтелігенції та напівінтелігенції. Ук­раїнсь­кий же прос­тий на­род - над­то се­ля­ни - інстин­к­тив­но уни­ка­ли шлю­бу з мос­к­ви­на­ми. Во­ни бри­ди­ли­ся всім мос­ков­сь­ким. Ко­ли мос­ков­сь­кий уряд привіз із Мос­ков­щи­ни в XVI­II-XIX ст. сотні ти­сяч мос­к­винів і осе­лив їх в Ук­раїні ок­ре­ми­ми се­ла­ми поміж ук­раїнсь­ки­ми, за кілька­сот років там не бу­ло мос­ков­сь­ко-ук­раїнсь­ких шлюбів. Ук­раїнські се­ла, оз­б­роївшись со­ки­ра­ми, ви­ла­ми, ви­га­ня­ли 1917 р. з Ук­раїни такі мос­ковські се­ла, хоч мос­к­во­люб­ний уряд УНР бо­ро­нив тих зайд. Так са­мо і мос­ковські „де­рев­ни“ ви­га­ня­ли з Мос­ков­щи­ни (Са­ра­тов­щи­ни) там­тешні ук­раїнські се­ла. Мос­ков­сь­кий уряд не бо­ро­нив тих ук­раїнців, нав­па­ки - сам ви­га­няв.

    Московський уряд, за­се­лю­ючи Сибір, розміщу­вав упе­реміш мос­к­винів і ук­раїнців, щоб ство­рив­ся „еди­ный рус­ский „на­род (як ба­чи­мо, ідею „еди­ный со­вет­с­кий на­род“ по­зи­чи­ла мос­ков­сь­ка „де­мок­ратія“ у своєї арис­ток­ратії. Ли­ше арис­ток­ратія бу­ла чесніша: ка­за­ла відвер­то „рус­ский“, а не хо­ва­ла­ся за ли­чи­ною „со­вет­с­кий“). За кілька років ук­раїнці скуп­чу­ва­ли­ся на од­но­му боці се­ла, а мос­к­ви­ни - на про­ти­леж­но­му. Зви­чай­но на суміжних між дво­ма на­ро­да­ми те­ри­торіях ут­во­рю­ють­ся говірки з міша­них двох мов. Нап­рик­лад, ук­раїнці на суміжжі поль­сь­ко­му, біло­русь­ко­му, сло­ваць­ко­му ма­ють мішані говірки. Але на мос­ков­сь­ко­му - як но­жем відтя­та - відрубність, ані на­тя­ку на змішан­ня мов. На мос­ков­сь­ко-ук­раїнсь­ко­му суміжжі ук­раїнські се­ла і мос­ковські „де­рев­ни“ бу­ли дво­ма цілко­ви­то про­ти­леж­ни­ми світа­ми фізич­но і ду­хов­но. Між ни­ми не зга­са­ла взаємна неп­ри­язнь, во­рож­не­ча. Так са­ме жит­тя до­ве­ло не ли­ше неп­ри­ми­рен­ну різни­цю, але й про­тис­тавність на­родів мос­ков­сь­ко­го й ук­раїнсь­ко­го.

    Свій наз­би­ра­ний століття­ми життєвий досвід на­род вис­лов­лює у при­каз­ках та при­повідках. Ук­раїнсь­кий на­род ка­же: „На ба­зарі не бу­ло лю­дей, а самі жи­ди та мос­калі“18. Є сотні подібних при­ка­зок19. У т. зв. УРСР ви­да­но ве­ли­ку збірку ук­раїнсь­ких і „українсь­ких“ при­ка­зок. Мос­ков­сь­ка вла­да не доз­во­ли­ла над­ру­ку­ва­ти там жод­ної про­ти­мос­ков­сь­кої.

    Та не ли­ше ук­раїнсь­кий на­род, а й чу­жинці, які пізна­ли ду­ховність мос­ков­сь­ко­го на­ро­ду, го­во­рять те са­ме. Фран­цузь­кий істо­рик за­ува­жує: „Мос­к­вин не має най­вар­тнішо­го, що має лю­ди­на - це здібності відчу­ва­ти мо­раль­не доб­ро і зло. А ця здібність є ос­но­вою всієї люд­сь­кої куль­ту­ри. От­же, мос­к­ви­ни не є ще люд­сь­ки­ми істо­та­ми“ (Ю. Міхе­лет).

    Зрештою, і самі мос­к­ви­ни зізна­ють­ся, що… „Ми, мос­к­ви­ни, ані східний, ані західний на­род; ми - якась нісенітни­ця“20.

 

 

ІІ. МО­ВА І ЛІТЕ­РА­ТУ­РА МОС­К­ВИ­НА

    

Аж до ХІХ ст. мос­к­ви­ни не ма­ли гра­ма­ти­ки своєї мо­ви.

    М. Трубєцькой

     Ба­лач­ки про рівно­вартність мос­ков­сь­кої літе­ра­ту­ри з євро­пей­сь­кою є ли­ше пи­ха­тою ма­яч­нею.

    В. Бєлінський

 

    Запозичивши де­що з ки­тай­сь­кої куль­ту­ри, та­та­ри пе­реб­ра­ли та­кож і то­ле­рантність ки­тай­сь­ко­го релігійно­го світог­ля­ду. Та­та­ри тоді щой­но пе­рей­ш­ли з по­ган­с­т­ва на ма­го­ме­тан­с­т­во, але йо­го за­пеклість (фа­на­тизм) ще не опа­ну­ва­ла та­тар­сь­ку ду­шу. Ста­рий, ще не за­бу­тий по­ган­сь­кий світог­ляд велів їм бо­яти­ся пом­с­ти чу­жих богів. І та­тар­сь­ка вла­да взя­ла хрис­ти­ян­сь­ку цер­к­ву в Мос­ков­щині під свою охо­ро­ну. Мо­нас­тирі та цер­к­ви ра­зом з людь­ми, що до них на­ле­жа­ли, ніякої да­ни­ни не пла­ти­ли. За крив­ди свя­ще­ни­кам або чен­цям та­тар­сь­ка вла­да ка­ра­ла. Во­на не пе­реш­код­жа­ла на­вер­та­ти на хрис­ти­ян­с­т­во навіть і та­тар. Се­ред та­тар­сь­кої арис­ток­ратії в Са­раї бу­ло чи­ма­ло хрис­ти­ян. В та­тар­сь­ко­му війську слу­жи­ло ба­га­то мос­к­винів-хрис­ти­ян. У свою чер­гу мос­ковські єпис­ко­пи на­ка­зу­ва­ли своїм свя­ще­ни­кам мо­ли­ти­ся за ха­на Зо­ло­тої Ор­ди. Та­ка пільга (привілей) цер­к­ви да­ла їй си­лу вря­ту­ва­ти тодішню ук­раїнсь­ку мо­ву не ли­ше в Церкві, а й у дер­жав­но­му уря­ду­ванні. Тоді в Мос­ков­щині єпис­ко­па­ми, свя­ще­ни­ка­ми, чен­ця­ми бу­ли ук­раїнці, що їх прис­лав з Києва мит­ро­по­лит і яко­му во­ни підля­га­ли. Са­моз­ро­зуміло, во­ни го­ту­ва­ли свя­ще­ників з місце­вих лю­дей та вчи­ли дітей місце­вої провідної вер­с­т­ви мо­вою ста­ро­ук­раїнсь­кою. Але та провідна вер­с­т­ва бу­ла ду­же то­нень­ка, а в ній ще тон­шою бу­ла плівоч­ка на­щадків ко­лишніх ук­раїнсь­ких цивіліза­торів з Києва. Пе­ре­важ­на ж більшість уже бу­ла уг­ро-фінно-та­тар­сь­кою. Дер­жа­ва зрос­та­ла і влад­но ви­ма­га­ла і роз­вою куль­ту­ри, як­що не освіче­них, то бо­дай пись­мен­них уря­довців, дип­ло­матів. Куль­тур­ний роз­ви­ток не­мож­ли­вий без ви­роб­ле­ної влас­ної мо­ви. Відок­рем­лені від усь­ого куль­тур­но­го світу уг­ро-фінни не мог­ли роз­ви­ну­ти у своєму пралісі мо­ву, ви­щу за жит­тя то­го пралісу. Та­тар­сь­ка мо­ва бу­ла знач­но ба­гат­шою за уг­ро-фінсь­ку, але й во­на в Мос­ков­щині за­не­па­да­ла. „На­решті мос­ковські пра­ви­телі зро­зуміли, що для „книж­но­го де­ла“ тре­ба ма­ти справжніх уче­них. Своїх не бу­ло, от­же по­ча­ли зак­ли­ка­ти їх з Києва. Так у ХVI-XVII століттях освіта й літе­ра­ту­ра Києва цілко­ви­то опа­ну­ва­ли мос­ков­сь­ку“21. „Українці об­са­ди­ли в Мос­ков­щині всі керівні по­са­ди. Во­ни - мит­ро­по­ли­ти, єпис­ко­пи, ви­хо­ва­телі цар­сь­ких дітей, учи­телі шкіл (що їх во­ни ж зас­ну­ва­ли), міністри, на­уковці, вищі дер­жавні уря­довці. Все підпа­да­ло їхнім впли­вам та ре­фор­мам. Во­ни вип­рав­ля­ли цер­ковні книж­ки, ре­фор­му­ва­ли цер­ковні та дер­жавні ус­та­но­ви, пи­са­ли книж­ки, ук­ла­да­ли гра­ма­ти­ку та пра­во­пис, скла­да­ли прог­ра­ми нав­чан­ня, навіть на­ки­да­ли нам свою ви­мо­ву“ (К. Без­со­нов). „Від ос­та­точ­но­го по­та­тар­щен­ня мос­ков­сь­кої мо­ви вря­ту­ва­ли сильні впли­ви Києва. Аж до М. Ло­мо­но­со­ва (1711-1765) всі мос­к­ви­ни вчи­ли­ся з ук­раїнсь­кої гра­ма­ти­ки Ме­летія Смот­риць­ко­го“ (М. Трубєцькой). „Аж до XVI­II ст. Мос­ков­щи­на жи­ла чу­жим літе­ра­тур­ним доб­ром: Києва, Льво­ва, Вільна. Влас­них же мос­ков­сь­ких пись­мен­ників май­же не бу­ло. Київ зро­бив ве­ли­чез­ну пос­лу­гу Мос­ков­щині, оз­на­йо­мив­ши її з куль­тур­ним над­бан­ням Євро­пи. Гра­ма­ти­ка М. Смот­риць­ко­го ду­же впли­ну­ла на мос­ков­сь­ку мо­ву XVII ст. Спро­ба М. Ло­мо­но­со­ва її зміни­ти не вда­ла­ся“22. Так у XV-XVII і по­час­ти XVI­II ст. роз­по­ча­ла­ся і три­ва­ла ук­раїнізація мос­ков­сь­кої мо­ви.

    Ніщо не мо­же рос­ти без ґрун­ту. Він бо дає по­жи­ву всьому, що на ньому рос­те. І національ­на мо­ва та літе­ра­ту­ра мо­же зрос­та­ти ли­ше тоді, ко­ли має ко­рені в рідно­му, а не чу­жо­му ґрунті. Ла­тин­сь­ка мо­ва бу­ла влас­ним вит­во­ром євро­пейців, бу­ла спорідне­на з їхніми на­род­ни­ми мо­ва­ми. То­му ла­ти­на мог­ла заплідни­ти їх і тим за­по­чат­ку­ва­ти роз­ви­ток національ­них літе­ра­тур євро­пей­сь­ких на­родів. Щи­ро слов’янська, ук­раїнсь­ка мо­ва бу­ла цілко­ви­то чу­жою мос­ковській на­родній (фінно-та­тарській). Так ук­раїнсь­ка мо­ва в Мос­ков­щині опи­ни­ла­ся без ґрун­ту і не мог­ла заплідни­ти мос­ков­сь­ку на­род­ну, як це зро­би­ла ла­тин­сь­ка в Західній Європі. Але ба­га­тю­ща, силь­на ста­ро-ук­раїнсь­ка мо­ва, що нею пи­са­ли вже в ХІ і даль­ших століттях на­уко­во-філо­софські тво­ри, змог­ла за­па­ну­ва­ти в церкві, школі, літе­ра­турі й уряді Мос­ков­щи­ни. Інши­ми сло­ва­ми, обер­ну­ла­ся на мо­ву дер­жав­ну для всієї імперії, мо­ву провідної вер­с­т­ви. А від цього - ли­ше один крок до ге­ге­монії ук­раїнців в імперії, два кро­ки до пе­ре­не­сен­ня імпер­сь­кої сто­лиці до Києва, три кро­ки до по­вер­нен­ня Мос­ков­щи­ни до ста­ро­го ста­ну з ХІ ст.- ко­лонії. Ря­ту­ючись від та­кої мож­ли­вості, мос­к­ви­ни рад­ше інстин­к­тив­но, ніж свідо­мо, ста­ли на про­ти­леж­ний шлях, що підри­вав, відда­лю­вав мос­ков­сь­ку мо­ву від ук­раїнсь­кої. А що са­мим зро­би­ти те бу­ло не­си­ла, то зак­ли­ка­ли собі на до­по­мо­гу німців.

    Розбудовуючи військо­ву по­тужність Мос­ков­щи­ни, Пет­ро І зап­ро­шу­вав сот­ня­ми німець­ких фахівців на дер­жав­ну служ­бу. По за­гар­банні При­бал­ти­ки балтійські німці самі по­су­ну­ли ту­ди хма­ра­ми. І в XVI­II-XIX cт. (та знач­но й пізніше) все куль­тур­не і політич­не жит­тя Мос­ков­щи­ни опи­ни­ло­ся в німець­ких ру­ках. Чис­ток­ров­ни­ми німця­ми бу­ли Ка­те­ри­на ІІ, Пет­ро ІІ, міністри К. Мініх, А. Ос­тер­ман, А. Бірон, С. Вітте, В. Пле­ве, П. Стру­ве, О. Бен­кен­дорф, Л. Ду­бельт, Е. Ноль­де, Нес­сель­ро­де, Та­убе, Фре­дерікс, Штюр­мер, Саб­лер, Корф та інші, про­фе­со­ри Б. Брант, М. Вольф, Б. Ка­фен­га­уз, О. Рігель­ман та сотні, ко­ли не ти­сячі інших. Во­ни ре­ор­ганізу­ва­ли мос­ков­сь­ке військо, флот, дер­жав­ну адмініст­рацію, гро­шо­ве гос­по­дар­с­т­во, роз­бу­ду­ва­ли про­мис­ловість, ке­ру­ва­ли дип­ло­матією і т. п. Проф. В. Даль ук­лав слов­ник мос­ков­сь­кої мо­ви. Проф. А. Гільфердінг зібрав мос­ковські ет­ног­рафічні ма­теріали. Брок­га­уз та Еф­рон ви­да­ли мос­ков­сь­ку ен­цик­ло­педію. Проф. Г. Баєр ви­га­дав мос­ков­сь­ку те­орію ва­рязь­ко­го по­ход­жен­ня Ру­си.

    Як ук­раїнсь­ка, так і німець­ка мо­ва не ма­ла нічо­го спільно­го з мос­ков­сь­кою азійсь­кою на­род­ною мо­вою. Як ук­раїнські цивіліза­то­ри, так і німецькі не знай­ш­ли в мос­ковській на­родній мові ос­но­ви, ма­теріалу, щоб з них тво­ри­ти мос­ков­сь­ку літе­ра­тур­ну мо­ву. От­же, німці зму­шені бу­ли ро­би­ти те, що пе­ред ни­ми ро­би­ли ук­раїнці. Тоб­то зап­ро­вад­жу­ва­ти до мос­ков­сь­кої мо­ви німецькі сло­ва, як раніше зап­ро­вад­жу­ва­ли­ся ук­раїнські. А що німці вва­жа­ли се­бе ви­щою за мос­к­винів ра­сою і з по­гор­дою ди­ви­ли­ся на все мос­ков­сь­ке, то во­ни навіть не на­да­ва­ли мос­ков­сь­кої фор­ми за­по­зи­че­ним сло­вам. Нап­рик­лад, за­ли­ши­ли зай­вий у мос­ковській мові німець­кий суфікс „ир“ (ком­мен­ти­ро­вать). Кож­на мо­ва по­зи­чає сло­ва з інших, але роз­ви­нені мо­ви за­по­зи­чу­ють ли­ше нові на­укові та вузь­ко­технічні сло­ва. А бідна мос­ков­сь­ка му­си­ла по­зи­ча­ти зви­чайні, що­денні, що їх кож­ний більш-менш куль­тур­ний на­род має свої власні. Мос­ков­сь­ка взя­ла в німець­кої, нап­рик­лад: аб­ри­кос (жер­де­ля), бар­хат (окса­мит), бран­д­мей­с­тер (по­жеж­ник), брю­ки (шта­ни), брухт (по­кидь­ки), бунт (пов­с­тан­ня), бурт (ку­па), вак­са (мас­ти­ло), вал (окіп), ван­на (купіль), вах­та (вар­та), га­уп­т­вах­та (вартівня), горн (ріжок), гас­т­роль (вис­туп), глет­чер (льодо­вик), гла­зурь (по­ли­ва), ка­мер­ди­нер (по­ко­йо­вий), кант (облямівка), кра­ги (хо­ляв­ки), кран (за­тич­ка), ло­зунг (гас­ло), ла­кей (прис­луж­ник), мак­лер (по­се­ред­ник), мун­д­ш­тук (ци­бух), ор­ден (відзна­ка), офи­цер (стар­ши­на), обер-, ун­тер-офи­цер (над-, підстар­ши­на), пак­га­уз (ко­мо­ра), пар­та (лав­ка), пат­рон­таж (ла­дун­ка), пи­лиг­рим (про­ча­нин), пуш­ка (гар­ма­та), ра­нец (нап­леч­ник), тра­ур (жа­ло­ба), фаль­ши­вый (підроб­ле­ний), флюс (пух­ли­на), флаг (пра­пор), флаг­ш­ток (щог­ла), фон (тло), фор­пост (пе­ре­до­ва вар­та), фрахт (пе­ревізне), фут­ляр (ко­роб­ка), шан­цы (око­пи), шах­та (ко­паль­ня), швей­цар (двірник), шель­ма (крутій), ши­на (обруч), шка­тул­ка (ко­ро­боч­ка), штем­пель (тав­ро), штиб­ле­ты (че­ре­ви­ки), шту­ка (оди­ни­ця), штурм (нас­туп), штур­ман (стер­но­вий), шу­лер (шах­рай) і де­сят­ки ти­сяч подібних.

    За часів війни з На­по­ле­оном мос­к­ви­ни заг­на­ли­ся бу­ли аж до Франції. Куль­тур­ний блиск Па­ри­жа так при­го­лом­шив їх, що во­ни відчу­ли свою не­пов­ноцінність, яка зро­ди­ла в них страх пе­ред си­лою Євро­пи. Щоб якось приг­лу­ши­ти той страх, мос­к­ви­ни ки­ну­ли­ся на­до­лу­жу­ва­ти свою відсталість: вив­ча­ти фран­цузь­ку мо­ву та мав­пу­ва­ти фран­цузькі зви­чаї. Тоді в Мос­ков­щині за­ли­ши­ло­ся ба­га­то по­ло­не­них фран­цузів. Їх мос­к­ви­ни най­ма­ли ви­хо­ва­те­ля­ми своїх дітей. Ті фран­цу­зи зак­ла­ли т. зв. пансіони, де нав­ча­ли мос­ков­сь­ку мо­лодь фран­цузь­кої мо­ви та фран­цузь­ких „изящ­ных ма­нер“. Мос­ковські шко­ли світи­ли по­рож­не­чею, а фран­цузькі пансіони бу­ли пе­ре­пов­нені, хоч плат­ня за нав­чан­ня в них бу­ла ду­же ви­со­ка23. Годі й ка­за­ти, що те мав­пу­ван­ня бу­ло ли­ше по­вер­хо­вим. „На лю­дях у фран­цузь­ко­му фраці, а вдо­ма тар­га­ни і бло­щиці в ласці“,- глу­зу­ва­ли ук­раїнці з тих оф­ран­цу­же­них мос­к­винів. Про­те ця мо­да за­ли­ши­ла в мос­ковській мові де­сят­ки ти­сяч фран­цузь­ких слів, і зно­ву-та­ки зви­чай­но­го, що­ден­но­го вжит­ку: азарт (за­пал), ак­ком­па­не­мент (суп­ровід), ам­п­луа (роль), ан­га­же­мент (зап­ро­шен­ня), анонс (оповістка), ан­т­ракт (пе­рер­ва), ап­ло­дис­мен­ты (оплес­ки), ап­ломб (са­мов­пев­неність), армія (військо), ар­тил­ле­рист (гар­маш), ар­тист (ми­тець), ас­сор­ти­мент (набір), ата­ка (на­пад), афи­ша (ого­ло­шен­ня), ба­люс­т­ра­да (по­руч­чя), ба­ланс (рівно­ва­га), бан­даж (пе­рев’язь), барь­ер (пе­ре­по­на), бас­сейн (сто­чи­ще, во­дой­ма), би­ву­ак (табір), блон­дин (ру­ся­вий), бо­кал (ке­лих), бон­на (нянь­ка), бор­дюр (окрай­ка), бот­фор­ты (чо­бо­ти), бро­шю­ра (кни­жеч­ка), брю­нет (смаг­ля­вий), буль­йон (юшка), бу­тыл­ка (пляш­ка), бюд­жет (кош­то­рис), бюст (пог­руд­дя), ви­зит (відвіди­ни), ву­аль (сер­па­нок), га­ли­матья (нісенітни­ця), га­ран­тия (за­по­ру­ка), гар­ди­на (завіса), гар­ни­зон (за­ло­га), гу­вер­нан­т­ка (ви­хо­ва­тель­ка), де­виз (гас­ло), де­ка­данс (за­не­пад), де­пар­та­мент (відділ), де­таль (под­ро­би­ця, час­ти­на), дис­со­нанс (роз­лад), эк­с­п­лу­ата­тор (ви­зис­ку­вач), эк­с­порт (вивіз), эле­ган­т­ный (че­пур­ний), эта­жер­ка (по­ли­ця), эти­кет­ка (наліпка), же­тон (зна­чок), ин­те­рес (зацікав­лен­ня), ин­тим­ный (близь­кий), ка­ва­ле­рия (кінно­та), кан­де­лябр (світиль­ник), кап­риз (прим­ха, ве­ре­ду­ван­ня), карь­ер (ка­ме­ни­ще), квар­ти­ра (по­меш­кан­ня), кви­тан­ция (посвідка), ко­ло­нист (по­се­ле­нець), ко­ман­да (на­каз), ком­мер­сант (тор­го­вець), ком­па­ния (то­ва­рис­т­во), ком­п­лот (змо­ва), ком­пот (узвар), ком­п­ро­ме­та­ция (знес­лав­лен­ня), ком­му­ни­кат (повідом­лен­ня), кон­с­та­ти­ро­вать (ствер­д­жу­ва­ти), кон­тур (обрис), кон­фе­ты (цу­кер­ки), кос­тюм (убран­ня), кош­мар (жах), ку­ли­нар (ку­хар), ку­ли­сы (лаш­тун­ки), курь­ер (пос­ла­нець), ма­га­зин (крам­ни­ця, склад), ма­не­ры (по­ведінка), ман­ки­ро­вать (ухи­ля­ти­ся), ман­то (на­кид­ка), марш (похід), мар­ш­рут (роз­к­лад по­до­рожі), ме­даль (відзна­ка), ме­му­ары (спо­га­ди), мо­дис­т­ка (швач­ка), мо­тив (спо­ну­ка), оран­же­рея (теп­ли­ця), ор­дер (на­каз), пан­си­он (бур­са), пор­т­мо­не (га­ма­нець), пей­заж (краєвид), пер­со­на (осо­ба), пьедес­тал (підніжжя), по­за (пос­та­ва), прес­тиж (по­ва­га), приз (на­го­ро­да), ра­йон (окру­га), ра­порт (звіт), ре­жим (лад), ре­зо­нанс (лу­на), ре­зуль­тат (наслідок), ре­но­ме (сла­ва, роз­го­лос), реп­ре­зен­та­бель­ный (по­каз­ний), реп­рес­сия (утиск), рес­то­ран (хар­чев­ня), ре­сур­сы (за­со­би, за­пас), сек­рет (таємни­ця), серь­ез­ный (по­важ­ний), сиг­нал (знак), спек­такль (вис­та­ва), стаж (досвід), та­бу­рет­ка (стілець), ти­раж (нак­лад), трак­тир (кор­ч­ма), фа­во­рит­ка (улюб­ле­ни­ця), фа­миль­яр­ность (панібрат­с­т­во), фетр (повсть), флірт (за­ли­цян­ня), фла­кон (пля­шеч­ка), флаг (кри­ло), фонд (за­пас), фор­мат (розмір), ша­ло­пай (гульвіса), шеф (на­чаль­ник), шо­фер (водій) і т. п.24.

    Так тво­ри­ли­ся в Мос­ков­щині дві мо­ви: мо­ва прос­то­лю­ду - на­род­на, і мо­ва інтелігенції - літе­ра­тур­на. Обидві існу­ва­ли відок­рем­ле­но од­на від од­ної аж до О. Пушкіна. Мос­ков­сь­кий по­ет-на­род­ник М. Нєкра­сов на­пи­сав са­ти­ру „Раз­го­вор ба­ри­на с му­жи­ком“. В ній ані му­жик „ба­ри­на“ (інтеліген­та), ані „ба­рин“ му­жи­ка не ро­зуміли, хоч обид­ва го­во­ри­ли „на рус­ском язы­ке“. І при­чи­на не в тем­ноті „му­жи­ка“, бо ж роз­мов­ля­ли про „му­жицькі“ спра­ви.

 

МОСКОВСЬКА ЛІТЕРАТУРА

 

    Отже, ніщо не мо­же рос­ти без ґрун­ту. Не мог­ла рос­ти й мос­ков­сь­ка літе­ра­тур­на мо­ва, відірва­на від своєї на­род­ної, без дже­ре­ла сво­го роз­вит­ку. Від ХІІ до ХVIIІ ст. мос­к­ви­ни ма­ли ли­ше пе­рек­ла­дені тво­ри (з ук­раїнсь­кої). За 500 років мос­к­ви­ни на­пи­са­ли ли­ше ДВІ книж­ки. За той час ук­раїнці на­пи­са­ли кілька­сот, і то ве­ли­ких творів з бо­гос­лов’я, філо­софії, історії, крас­но­го пись­мен­с­т­ва. Це мит­ро­по­ли­та Яко­ва „Жи­тие ца­ря Ива­на Фе­до­ро­ви­ча“ та Ку­ба­со­ва „Хро­ног­раф“. Ли­ше у XVI­II ст. з’являєть­ся тре­тя книж­ка, та й ту на­пи­сав змос­ков­ще­ний во­лох А. Кан­те­мир. Він, влас­не, мав­пу­вав фран­цузь­ко­го пись­мен­ни­ка Н. Бу­ало (А. Кан­те­мир був мос­ков­сь­ким пос­лом у Па­рижі). Ли­ше від М. Ло­мо­но­со­ва (1711-1765) по­чи­наєть­ся сла­бень­ка літе­ра­ту­ра, та й та бу­ла під вирішаль­ним впли­вом ук­раїнсь­кої. „Мос­ков­сь­ка літе­ра­тур­на мо­ва бу­ла століття фан­тас­тич­ною у своїй відірва­ності від на­род­ної мос­ков­сь­кої. Во­на бу­ла жа­люгідною міша­ни­ною „мо­ви“ Ягу­жин­сь­ких, Ро­зу­мов­сь­ких, Без­бо­родь­ок та бла­зен­сь­ко­го жар­го­ну Мініхів і Ос­тер­манів“25. Ук­ла­дач пер­шо­го ве­ли­ко­го слов­ни­ка мос­ков­сь­кої мо­ви змос­ков­ще­ний німець В. Даль наз­вав ту мо­ву „ка­же­ни­ком“.

    Московська літе­ра­ту­ра по­ча­ла ста­ва­ти на но­ги щой­но у ХІХ столітті, після О. Пушкіна. Та й її тво­ри­ли змос­ков­щені чу­жинці. Сам зас­нов­ник мос­ков­сь­кої літе­ра­тур­ної мо­ви О. Пушкін мав му­рин­сь­ку, німець­ку, во­лось­ку кров. Німець­ко­го по­ход­жен­ня бу­ли В. Аве­наріус, О. Блок, О. Гер­цен, З. Гіппіус, Л. Мей, О. Мюл­лер, М. Сал­ти­ков-Щедрін, А. Фет, Д. Фонвізін та інші. Ук­раїнці: А. Ах­ма­то­ва (Го­рен­ко), А. Авер­чен­ко, І. Бунін (Бунь­ков­сь­кий), М. Го­голь, М. Зо­щен­ко, В. Ко­ро­лен­ко, В. Не­ми­ро­вич-Дан­чен­ко, Т. Про­ко­по­вич та інші. Євреї: П. Ан­то­коль­сь­кий, Е. Баг­риць­кий, І. Ерен­бург, С. Кірса­нов, О. Ман­дель­ш­там, Я. Над­сон, Б. Пас­тер­нак, Й. Уткін, Л. Шес­тов та інші. Та­тар­сь­кої крові: І. Ак­са­ков, Ф. Дос­тоєвсь­кий, В. За­госкін, Р. Зо­тов, М. Ка­рамзін, М. Огарь­ов, І. Тур­генєв. По­ля­ки: О. Гри­боєдов (Грзібовскі), В. Со­ло­губ, напівпо­ля­ки: Д. Ме­реж­ков­сь­кий, М. Нєкра­сов. Во­ло­хи: А. Кан­те­мир, М. Хе­рас­ков, шот­лан­дець М. Лер­мон­тов, італійсько­го по­ход­жен­ня Ф. Тют­чев, напівту­рок В. Жу­ков­сь­кий і сотні інших, що їхні прізви­ща та життєпи­си над­ру­ко­вані в ста­рих і но­вих мос­ков­сь­ких ен­цик­ло­педіях. Ці чу­жинці хоч і змос­ков­щені мов­но, про­те психічно, ду­хов­но відірвані від дже­ре­ла національ­ної твор­чості - від мос­ков­сь­ко­го на­ро­ду - при­род­но не ма­ли си­ли тво­ри­ти пер­ли­ни літе­ра­ту­ри, що ввійшли би до скар­б­ниці світо­вої куль­ту­ри. Це виз­на­ють і ро­зумніші мос­к­ви­ни. Нап­рик­лад, кри­тик В. Бєлінський пи­сав: „Світо­вої, істо­рич­ної ва­ги мос­ков­сь­ка літе­ра­ту­ра ніко­ли не ма­ла і ма­ти не мо­же. Як­що не бу­ло би О. Пушкіна, то в історії люд­сь­кої куль­ту­ри не пос­та­ло б най­мен­шої про­га­ли­ни. А цього не мож­на ска­за­ти про Бай­ро­на чи Шілле­ра. Всілякі ба­лач­ки про рівно­вартність мос­ков­сь­кої літе­ра­ту­ри з євро­пей­сь­кою тре­ба вва­жа­ти за по­рожнє базікан­ня або за ма­яч­ню чван­ли­вості“26. Інший мос­ков­сь­кий кри­тик до­дає: „У своєму змісті мос­ков­сь­ка літе­ра­ту­ра пе­ре­ви­щи­ла всі літе­ра­ту­ри своєю огид­ною без­со­ромністю та на­хаб­с­т­вом“27.

    Духовність, а з нею й жит­тя кож­но­го на­ро­ду (нації) віддзер­ка­лює йо­го літе­ра­ту­ра. На жаль, ми, євро­пейці, досі не маємо ве­ли­кої аналітич­ної праці про мос­ков­сь­ку літе­ра­ту­ру, крім де­яких розвідок Д. Дон­цо­ва. Наші літе­ра­ту­роз­навці бу­ли б збе­рег­ли Ук­раїні (і не ли­ше їй) ба­га­то ти­сяч її дітей, як­би да­ли нам своєчас­но ве­ли­ку пра­цю про мос­ков­сь­ку літе­ра­ту­ру у світлі ідей та іде­алів євро­пей­сь­кої, хрис­ти­ян­сь­кої куль­ту­ри, бо ви­би­ли б ґрунт з-під на­шо­го (і не на­шо­го) мос­к­во­люб­с­т­ва. А що та­кої праці ще не маємо, то по­да­мо де­що з розвідок Д. Дон­цо­ва.

    „В ес­те­та О. Пушкіна, у спрос­та­че­но­го гра­фа Л. Тол­с­то­го, в апос­то­ла місько­го шу­мо­вин­ня Ф. Дос­тоєвс­ко­го, у циніка О. Бло­ка - в усіх них все йде всуміш: доб­ро і зло, брех­ня і прав­да, кра­са і по­гань, щоб зни­щи­ти в за­галь­но­му ха­осі всі етичні вар­тості; щоб до­вес­ти, що розбій - це сво­бо­да, що ду­шо­губ­с­т­во - це лю­бов, що нерівність - це бунт про­ти Бо­га, що кра­са - це бруд і свин­с­т­во. Чортівсь­ка міша­ни­на всіх тя­мок, усіх „за“ і „про­ти“, всіх „так“ і „ні“, всіх „доз­во­ле­но“ і „за­бо­ро­не­но“, всіх ріжниць між прав­дою і брех­нею, доб­ром і злом, кра­сою і ги­до­тою, за­пе­ре­чен­ням уся­кої дис­ципліни. І це - і в мо­ралі, і в політиці, і в суспіль­но­му житті“28.

    „Що ха­рак­те­ри­зує ге­роїв мос­ков­сь­кої літе­ра­ту­ри? Мо­раль­на слабість і ба­жан­ня вип­рав­да­ти ту слабість хи­ба­ми са­мо­го жит­тя. Мрії про бу­дучність і пов­на нездібність здійсни­ти ті мрії в су­час­ності. Чаць­кий О. Гри­боєдо­ва втікає пе­ред оги­дою жит­тя. Рудін та інші „гам­ле­ти“ І. Тур­генєва, або Об­ло­мов та Рай­сь­кий І. Гон­ча­ро­ва - безплідні ба­ла­ку­ни-не­ро­би. Епілеп­ти­ки Ф. Дос­тоєвс­ко­го, звих­нені істо­ти А. Че­хо­ва, „лиш­ние лю­ди“ - ось які є ти­пи мос­ков­сь­кої літе­ра­ту­ри… Улюб­лені ге­рої Ф. Дос­тоєвсь­ко­го - це не бунтівни­ки, але „уни­жен­ные и ос­кор­б­лен­ные“, або „стра­даль­нич­ки“, які по­туль­но зно­сять не­зас­лу­же­не зло, які рос­ко­шу­ють в терпінні (Ма­кар Дєвушкін, Неллі, князь Мишкін). Співчут­тя не до ге­рой­сь­кої душі, але до роз­чав­ле­но­го тіла. Пот­ре­ба бу­ти упо­ко­ре­ним, вис­ма­га­ним. А. Че­хо­ву най­сим­па­тичніши­ми бу­ли нев­да­хи, І. Гон­ча­ро­ву - Об­ло­мо­ви, Ф. Дос­тоєвсь­ко­му - епілеп­ти­ки, Л. Тол­с­то­му - Іва­нуш­ка Ду­ра­чок та Пла­тон Ка­ра­таєв, „бун­та­реві“ М. Горь­ко­му - вкри­тий гни­ли­ми ви­раз­ка­ми каліка. Що це є? Це - апо­те­оза каліцтва, це - бунт нікче­ми про­ти силь­но­го, без­плідно­го про­ти твор­чо­го, ви­родів про­ти здо­ро­вих, про­ти тих, які не гнуть­ся; це - бунт ха­осу про­ти ла­ду, смерті про­ти жит­тя…“

    „Апотеоза ма­си в мос­ковській літе­ра­турі приз­ве­ла до апо­те­ози приміти­ву, не­куль­тур­ності. Не тяг­ти ма­си вго­ру, але са­мо­му до неї зни­зи­ти­ся. Тол­с­той за­пе­ре­чує осо­бистість; за­пе­ре­чує її здібність осяг­ти щось влас­ним зу­сил­лям. Зве­ли­чан­ня без­ла­ду, ма­си; жур­ба за її ли­ше ма­теріальні пот­ре­би; по­ко­ра безвіль­ної лю­ди­ни си­лам ззовні; дес­по­тизм як іде­ал суспіль­но­го ла­ду; біль „тря­пич­ной“ душі; зни­щен­ня і упо­ко­рен­ня осо­бис­тості - ось ті проб­ле­ми і вар­тості, ось ті ідеї, що їх при­нес­ла світові мос­ков­сь­ка літе­ра­ту­ра ста­ра і новіша. Влас­ни­ки бруд­них ніг і не­че­са­ної чуп­ри­ни ста­ли в мос­ковській літе­ра­турі носіями всіх чес­нот, носіями ве­ли­кої прав­ди жит­тя. Во­ни ма­ли уз­до­ро­ви­ти світ, Євро­пу. Їх - ці нулі - мос­ков­сь­ка літе­ра­ту­ра про­тис­тав­ля­ла ве­ли­ким осо­бис­тос­тям, ве­ли­ким ор­ганіза­то­рам жит­тя Євро­пи. Про­тис­тав­ля­ла всім, хто виділяв­ся з ота­ри, хто пе­ре­рос­тав інте­лек­том, ха­рак­те­ром, во­лею, чи… чис­тою со­роч­кою. Та, що ж мог­ло зро­ди­ти­ся в країні „чу­хон­с­кой по­ме­си и мас­со­во­го ба­тожья“? У країні раб­с­т­ва, де все за­ле­жа­ло від па­на і во­ло­да­ря, не мог­ла зро­ди­ти­ся віра в се­бе, у ва­гу влас­них зу­силь; не міг пов­с­та­ти культ волі. Там все бу­ло настрій і прим­ха. Ря­ту­нок - ли­ше в по­корі Л. Тол­с­то­го, або „пив­ной скан­дал“ С. Єсєніна. Або „про­ще­ние“ як іде­ал, або „да­йош Євро­пу“, щоб, зруй­ну­вав­ши Нотр-Дам, на йо­го місці пос­та­ви­ти лоб­ное мес­то“.

    „Ідеї, що їх внес­ла мос­ков­сь­ка літе­ра­ту­ра до скар­б­ниці на­родів, є ті самі і в її пушкінсь­ку до­бу, і в горь­ков­сь­ку та боль­ше­виць­ку. Се­ред тих ідей не­ма ідей ве­лич­но­го, а є ідея ко­рис­но­го; не­ма ідеї кра­си, а є ідея „по­лез­но­го“; не­ма ідеї осо­бис­тості, а є ідея ма­си, ота­ри; не­ма ідеї чи­ну, по­ри­ву, а є страх жит­тя та „грусть и тос­ка бе­зыс­ход­ная“. Бунт С. Єсєніна - це ли­ше мос­ков­сь­ке „озор­с­т­во“; в йо­го душі жи­ве не во­гонь Про­ме­тея, не бунт Чай­ль­да Га­роль­да, а ли­ше „озор­с­т­во де­ре­вен­с­ко­го озор­ни­ка“. Він хо­че „ко­ле­ном при­да­вить эк­ва­тор“ і „по­по­лам на­шу зем­лю раз­ло­мить, как ка­лач“, і аж „до Егип­та рас­ко­ря­чить но­ги“. І все це „под гар­мо­нии пьяной кли­чи“. Як­що це Мой­сей, то… зі дзвіноч­ка­ми на шапці, що кри­вить об­лич­чя і ви­со­лоп­лює язик. Кло­ун…“

    „Захід знає Дон-Кіхо­та, Фав­с­та. Мос­ков­щи­на - бо­ся­ка М. Горь­ко­го та Іва­нуш­ку Ду­рач­ка, що вте­чею від во­ро­га хо­че зло­ми­ти йо­го во­лю. Ти­пи, що їх ніякий Діоген не знай­де на За­ході. Ли­царскість і вірність - це го­ловні прик­ме­ти ан­глійсь­кої літе­ра­ту­ри. Оз­на­чи­ти ці ти­пи мож­на од­ним сло­вом - джен­т­ль­мен. Літе­ра­тур­ним ти­пом же мос­ков­сь­кої літе­ра­ту­ри був бе­зум­ний бунтівник, без­дум­ний раб; в обид­вох ви­пад­ках - хам, по­чи­на­ючи від при­ни­же­но­го, іде­алізо­ва­но­го му­жи­ка і кінча­ючи на хуліган­сь­ких ти­пах С. Єсєніна. Гли­бокі ідеї і гли­би­ну змісту дає ли­ше суспіль­с­т­во з нап­ру­же­ним, бар­вис­тим, ак­тив­но твор­чим жит­тям. Мос­ков­щи­на ніко­ли та­ким суспіль­с­т­вом не бу­ла. „Во­на не да­ла світові ніякої ідеї, нічим не спри­чи­ни­ла­ся до люд­сь­ко­го пос­ту­пу“,- свідчить мос­к­вин П. Ча­адаєв. Та як же во­на мог­ла да­ти якусь ідею? Вся­ку ж бо ідею зрод­жує вільна дум­ка вільної лю­ди­ни; во­на бу­ла на За­ході, а Мос­ков­щи­на та­кої не ма­ла. То­му-то на За­ході ство­рив­ся тип не­за­леж­ної лю­ди­ни, а в Мос­ков­щині тип ра­ба і дес­по­та в тій самій особі…“

    „Яку свою ідею да­ла світові Мос­ков­щи­на? Мо­же, ідею М. Чер­ни­шев­сь­ко­го з йо­го філо­софією „чор­но­го пе­ре­де­ла“, себ­то пер­шен­с­т­вом роз­поділу над творчістю? Чи, мо­же, ідею „сла­вя­но­филь­с­т­ва“, себ­то месіанства мос­ков­сь­ко­го му­жи­ка, то­го (за свідчен­ням М. Горь­ко­го) „тяж­ко­го мос­ков­сь­ко­го на­ро­ду, що доп’яв шту­ки жи­ти жеб­ра­ком на ба­га­тющій землі, нед­ба­ло ле­жа­чи на ній“? Чи мо­же ідею „неп­ро­тив­ле­ния злу“ і примітив­ної без­фор­м­ності Л. Тол­с­то­го, во­ро­жу всьому силь­но­му і гар­но­му? Чи мо­же ідею суспіль­но­го „ми­ло­сер­дия и жа­лос­ти“, що за нею кри­ло­ся зве­ли­чен­ня всього без­вартісно­го? Чи ідею „ги­бель­но­го раз­ли­чия меж­ду тво­им и мо­им“? Чи ідею при­ни­жен­ня люд­сь­кої гідності? Як же мо­же зро­ди­ти якусь ве­ли­ку ідею на­род, що йо­го іде­алом є ха­ос, амо­ральність, не­на­висть до кра­си, до вільної дум­ки, до вся­кої твор­чості? Ні! Куль­ту­ра „бо­сяків“, Іва­нушків Ду­рачків, „лиш­них лю­дей“, „ідіотів“ і т. п.- не для нас, ук­раїнців“29.

    З та­кою оцінкою мос­ков­сь­кої літе­ра­ту­ри ук­раїнсь­ко­го націоналіста Д. Дон­цо­ва по­го­див­ся навіть яни­чар М. Хвиль­овий. На за­пит: „На яку зі світо­вих літе­ра­тур має орієнту­ва­ти­ся ук­раїнсь­ка?“ він відповів: „У вся­ко­му разі не на мос­ков­сь­ку, і це без жод­них зас­те­ре­жень. Від мос­ков­сь­кої літе­ра­ту­ри му­сить тіка­ти ук­раїнсь­ка яко­мо­га швид­ше“30.

    Московщина щой­но у XVI­II столітті, ли­ше 200 років то­му тільки по­чи­нає зак­ла­да­ти ос­но­ви своєї літе­ра­тур­ної мо­ви. Мос­ков­щи­на щой­но у ХІХ столітті, себ­то ВІСІМСОТ років ПІЗНІШЕ за Ук­раїну, ли­ше ПО­ЧИ­НА­ЛА тво­ри­ти свою літе­ра­ту­ру. І з пи­то­мим їй на­хаб­с­т­вом, не мор­г­нув­ши оком, про­го­ло­си­ла, що Київсь­ка Русь і все, що з нею зв’яза­не: її історія, її куль­ту­ра, її літе­ра­ту­ра є „общим дос­то­яни­ем“. А щоб до­вес­ти це ма­ловірам, при­ту­ля­ла до їхнього чо­ла пістоль. Де ру­ка її з пісто­лем бу­ла за­ко­рот­ка - щед­ро по­зо­ло­чу­ва­ла пе­ра істо­риків. Мо­нархічні мос­ковські істо­ри­ки бо­яли­ся, щоб євро­пейці не глу­зу­ва­ли з їхніх ви­га­док. То­му ви­ду­му­ва­ли різно­манітні фан­тас­тичні „те­орії“ про по­ход­жен­ня сво­го на­ро­ду, на­ма­га­ли­ся якось об­ду­ри­ти світ і свій на­род. Те­перішні ж мос­ковські істо­ри­ки вже не бо­ять­ся ніко­го, бо мос­ковські ру­ки з на­га­на­ми по­ви­рос­та­ли такі довгі, що до­ся­га­ють усіх у світі. Ніко­ли ще в історії ніякий на­род не мав й од­ної ти­сяч­ної тих п’ятої та шос­тої ко­лон, що їх має те­пер Мос­ков­щи­на. Ці ко­ло­ни пиль­ну­ють, щоб ніхто не вир­вав з мос­ков­сь­ких рук жод­но­го з усіх мос­ков­сь­ких „общих дос­то­яний“. З їхньою до­по­мо­гою Мос­ков­щи­на так пе­ре­ля­ка­ла світ, що він втра­тив ро­зум і влас­ни­ми ру­ка­ми на­тя­гає на свою шию заш­морг, до­по­ма­га­ючи Мос­ков­щині по­си­лю­ва­ти військо­ву, гос­по­дар­чу, політич­ну си­лу СРСР. Най­мо­гутніша в світі дер­жа­ва США нав­колішках бла­гає мос­к­винів по­да­ру­ва­ти їй ame­ri­can way of li­fe31 і більше нічо­го не ба­жає. Та­ка каз­ко­во ней­мовірна пе­ре­мо­га за­дур­ма­ни­ла мос­к­ви­нам ро­зум так, що во­ни зап­лю­щи­ли очі на ту бе­зод­ню, що її ба­чи­ли мос­ковські пись­мен­ни­ки під ко­пи­та­ми Пет­ро­во­го ко­ня „на ди­бах“. Мос­к­вин ви­ма­гає від усь­ого світу не мен­ше, як „по­ко­ряй­те­ся нам все язы­ки, ибо с на­ми сам… са­та­на“. А щоб без­за­пе­реч­но до­вес­ти своє пра­во па­ну­ва­ти над світом, про­го­ло­шує: „Світо­ва історія взаємовідно­син між на­ро­да­ми не за­пи­са­ла прик­ладів та­ко­го ве­ли­чез­но­го і пос­ту­по­во­го впли­ву на інші куль­ту­ри та мо­ви, як вплив мос­ков­сь­кої куль­ту­ри та мо­ви. Ве­ли­ка, мо­гут­ня мос­ков­сь­ка мо­ва, впли­ва­ючи на інші мо­ви, зба­га­чує їх безмірно. І кож­на лю­ди­на, що хо­че пог­ли­би­ти свою куль­ту­ру і куль­ту­ру сво­го на­ро­ду, му­сить зна­ти мос­ков­сь­ку мо­ву, щоб мог­ла без­по­се­ред­ньо чер­па­ти знан­ня з ба­га­тю­щої куль­тур­ної скар­б­ниці, що її ство­рив ве­ли­кий мос­ков­сь­кий на­род“32.

    Московська мо­ва не є зви­чай­ною мо­вою. Во­на є ве­ли­кою мо­вою. Мо­вою всього прог­ре­сив­но­го люд­с­т­ва. Во­на без­пе­реч­но бу­де мо­вою Світо­вої Совєцької Рес­публіки. І той, хто бай­ду­же ста­вить­ся до вив­чен­ня мос­ков­сь­кої мо­ви, є во­ро­гом світо­во­го пос­ту­пу. Ті на­уковці, які не зна­ють мос­ков­сь­кої мо­ви, не є справ­жніми на­уков­ця­ми33. Ма­яч­ня А. Гітле­ра, порівню­ючи з цією мос­ков­сь­кою, нап­рав­ду є ан­гель­сь­ким ле­бедінням. Та­ки­ми бо­жевіль­но-шовіністич­ни­ми ма­рен­ня­ми пе­ре­пов­не­на літе­ра­ту­ра (ра­зом з на­уко­вою) мос­ков­сь­ких „інтер­націоналістів“ СРСР. Ма­ло­ук­раїнсь­ким при­яте­лям „мос­ков­сь­кої де­мок­ратії“ ра­ди­мо чи­та­ти цю літе­ра­ту­ру. Мос­ков­сь­ка шос­та ко­ло­на у світі под­ба­ла, щоб євро­пейці та аме­ри­канці чи­та­ли мос­ков­сь­ку літе­ра­ту­ру, але не шовіністич­ну. В США нав­ча­ють мос­ков­сь­кої мо­ви, літе­ра­ту­ри, історії в двох­с­тах ву­зах. І це не кош­тує ні цен­та Мос­ков­щині. Про кош­ти под­ба­ла мос­ков­сь­ка шос­та ко­ло­на. Ук­раїнці в США своєї шос­тої ко­ло­ни не ма­ють, і в жодній аме­ри­канській школі ук­раїноз­нав­с­т­во не вик­ла­даєть­ся, хіба що самі ук­раїнці зап­ла­тять.

    Тут до­реч­но зга­да­ти про став­лен­ня Мос­ков­щи­ни до міжна­род­ної мо­ви ес­пе­ран­то. Ес­пе­ран­то - це штуч­на міжна­род­на мо­ва, що її ук­лав 1887 р. Л. За­мен­гоф. Її слов­ник скла­даєть­ся з ко­ренів слів, спільних кільком євро­пей­сь­ким мо­вам, і то­му євро­пеєць мо­же зро­зуміти ес­пе­ран­то, вив­чив­ши ли­ше гра­ма­ти­ку. Гра­ма­ти­ка ж прос­та, її мож­на вив­чи­ти за кілька го­дин. Не євро­пеєць (азіат, аф­ри­ка­нець) мо­же вив­чи­ти ес­пе­ран­то за один місяць. Ліга Націй, Міжна­род­ний Пош­то­вий Со­юз, Міжна­род­ний Чер­во­ний Хрест та інші міжна­родні ор­ганізації виз­на­ли ес­пе­ран­то за од­ну з своїх офіційних мов. Ба­га­то міжна­род­них з’їздів про­ва­ди­ло­ся мо­вою ес­пе­ран­то. Є вже чи­ма­ла літе­ра­ту­ра цією мо­вою, ви­даєть­ся кілька жур­налів. Франція та Ан­глія бой­ко­ту­ють ес­пе­ран­то, бо не хо­чуть втра­ти­ти па­ну­ван­ня їхніх мов у міжна­род­но­му житті. Єди­не, чо­го бра­кує цій мові - слов­ни­ка на­уко­вих та технічних слів, але гра­ма­ти­ка дає без­межні мож­ли­вості їх тво­ри­ти. От­же, ця над­з­ви­чай­но лег­ка до вив­чен­ня мо­ва найбіль­ше на­даєть­ся для робітниц­т­ва, бо ж во­но чу­жих мов не вчи­ло. А для ІІІ Інтер­націона­лу ва­жив ще й той факт, що ес­пе­ран­то не бу­ло мо­вою жод­ної нації. От­же, все про­мов­ля­ло за те, щоб ух­ва­ли­ти ес­пе­ран­то офіційною і єди­ною мо­вою ІІІ Інтер­націона­лу. І го­ло­ва Світо­во­го Со­юзу ес­пе­ран­тистів, ан­глійсь­кий ко­муніст І. Ля­пен зап­ро­по­ну­вав був на І-му з’їзді ІІІ Інтер­націона­лу в Москві взя­ти ес­пе­ран­то за єди­ну офіційну мо­ву. Всі чле­ни по­год­жу­ва­ли­ся, крім Мос­ков­щи­ни. А що во­на не ма­ла жод­ної при­чи­ни за­пе­ре­чи­ти, то зап­ро­по­ну­ва­ла до­ру­чи­ти ок­ремій комісії всебічно обмірку­ва­ти спра­ву, а по­ки що мос­ков­сь­ку мо­ву вва­жа­ти за офіційну. Те „по­ки що“ три­ває дось­огодні.

    Московщина про­го­ло­си­ла „ве­ли­кую рус­скую ли­те­ра­ту­ру“ обов’яз­ко­вою до насліду­ван­ня всіма на­ро­да­ми СРСР. Це своє без­за­пе­реч­не про­го­ло­шен­ня підпер­ла не­по­хит­ним до­во­дом літе­ра­ту­ро-знавців з НКВД. Спро­буй­те-но, „іно­родці“, пис­ну­ти, що Т. Шев­чен­ко, А. Міцке­вич, Ш. Рус­та­велі не вчи­ли­ся у всіля­ких бєлінських, чер­ни­шев­сь­ких, федіних, єсєніних! Спро­буй­те-но хахлішки, по­лячішки, кінтош­ки34 не поцілу­ва­ти - і то при­люд­но, ша­ноб­ли­во - смер­дючі пранці мос­ков­сь­ко­го „мра­ко­бе­сия“ (за ви­ра­зом І. Буніна)! Мос­ков­сь­ка „де­мок­ратія“ в СРСР вже цілко­ви­то відвер­то глу­зує з по­до­ла­них, без­бо­рон­них „ино­род­цев“ (не­мос­к­винів) СРСР. Мов­ляв, ми мос­к­ви­ни, знаємо, що М. Риль­сь­кий, П. Ти­чи­на, Ю. Янов­сь­кий, Б. Ан­то­нен­ко-Да­ви­до­вич, В. Гжиць­кий, О. Виш­ня, П. Панч, Є. Плуж­ник, А. Ма­лиш­ко, та інші є євро­пей­сь­ки­ми пись­мен­ни­ка­ми. Знаємо, що во­ни не обож­ню­ють на­ших М. Горь­ко­го, С. Єсєніна, В. Ма­яков­сь­ко­го та їм подібних. Зна­ючи це, ще з більшою на­со­ло­дою ди­ви­мо­ся, як ці ваші реч­ни­ки, скре­го­чу­чи зу­ба­ми, ри­да­ючи ду­шев­но, цілу­ють ду­ховні пранці на­шої літе­ра­ту­ри і куль­ту­ри. Що з то­го, що кілька­над­цять ва­ших ук­раїнсь­ких митців пру­ча­ли­ся і не поцілу­ва­ли, як от Г. Ко­син­ка, М. Зе­ров, М. Куліш, Л. Кур­бас, М. Драй-Хма­ра, О. Влизь­ко, Д. Фальківсь­кий, К. Бу­ревій, К. Поліщук та по­над 200 інших? Мос­ков­щи­на ви­ни­щи­ла їх, як мух, ви­гу­би­ла ли­ше за 10 років (1929-1939) по­над 200 ук­раїнсь­ких пись­мен­ників. От­же, хто пе­реміг?

    Далекоглядний Т. Зіньківський пи­сав 77 років то­му: „Гос­по­дар­че (еко­номічне) гноб­лен­ня, гос­по­дар­ча не­во­ля мен­ше шко­дить на­ро­дові, як гноб­лен­ня куль­тур­не. Гноб­лен­ня будь-якої ди­кої ор­ди - це доб­ро­та, порівню­ючи до гноб­лен­ня цивілізо­ва­ної нації, бо цивілізо­ва­на знає: де і чим дош­кульніше вда­ри­ти гноб­ле­но­го. Ди­ка ор­да ни­щить гос­по­дар­чо, гра­бує, але ці ли­ха є такі ж при­родні, як і уся­ке стихійне ли­хо: град, по­су­ха, зем­лет­рус - прий­ш­ло, по­ни­щи­ло, зруй­ну­ва­ло гос­по­дар­с­т­во і зник­ло. Всі ті гос­по­дарчі втра­ти пра­ця на­до­лу­жить, і зна­ку по них не зіста­неть­ся… Цілко­ви­то інак­ше ди­кун­с­т­во цивілізо­ва­не. Цивілізо­ва­не ди­кун­с­т­во вже знає таб­ли­цю мно­жен­ня і вже знає лічи­ти навіть і на мільйо­ни; крім то­го, во­но ро­зуміє, що йо­му не па­ну­ва­ти, ко­ли підвладні ма­ти­муть іншу від нього при­ро­ду, вда­чу. Звідси - йо­го ди­ка дум­ка: „Щобільше маємо „гар­мат­но­го м’яса“, то більше мо­же­мо наг­ра­бу­ва­ти у сусідів. А щоб „гар­мат­не м’ясо“ за­бу­ло за свою люд­сь­ку при­ро­ду, схиль­ну до ро­зум­но­го жит­тя і до доб­ра,- тре­ба всіх підвлад­них пе­ре­ро­би­ти на один ко­пил так, що ли­ше іме­нем мож­на б бу­ло відріжни­ти Іва­на від Сте­па­на. Ко­ли так зро­би­мо, то ма­ти­ме­мо мільйо­ни „гар­мат­но­го м’яса“, ма­ти­ме­мо ве­ли­чез­ну військо­ву ма­ши­ну, щоб за­гар­ба­ти весь світ… Так цивілізо­вані ди­ку­ни хо­чуть вий­ня­ти ДУ­ШУ з на­ро­ду, зни­щи­ти йо­го мо­раль і куль­ту­ру. Ви­на­ро­до­ви­ти. І ось та­ке цивілізо­ва­не ди­кун­с­т­во (яке щой­но вчо­ра нав­чи­ло­ся скла­да­ти літе­ри цивілізації) бе­ре у свої ру­ки мо­но­полію на мо­ву, освіту, куль­ту­ру. Це цивілізо­ва­не ди­кун­с­т­во кра­де у підби­то­го на­ро­ду йо­го куль­ту­ру, йо­го історію; на­ки­дає йо­му й іншим на­ро­дам свої дикі, дес­по­тичні іде­али, за­ви­нені у хрис­ти­янські ри­зи“35. Чи ж не про мос­ков­сь­ку „де­мок­ратію“ СРСР пи­сав ав­тор 77 років то­му?



ІІІ. ЛЕДАРСТВО І ВОЛОЦЮЗТВО МОСКВИНА

 

     Ми, мос­к­ви­ни - на­род во­ло­цюг.

    М. Горь­кий

     Мос­к­ви­ни - на­род во­ло­цюг, ле­дарів і злодіїв.

    С. Рож­дес­т­вен­сь­кий

 

    Історична до­ля осе­ли­ла мос­к­винів у баг­нис­то­му північно­му пралісі. Рільниц­т­во там бу­ло мож­ли­вим ли­ше на гор­б­ках сухішої землі, що бу­ли поміж бо­ло­та­ми, річка­ми, озер­ця­ми. Там мос­к­вин ви­ру­бу­вав ліс, па­лив йо­го і засівав у попіл зер­но. По п’ятьох ро­ках та­ка „паль“ уже не ро­ди­ла, і мос­к­вин ки­дав її, а шу­кав но­во­го, не ви­ру­ба­но­го гор­би­ка землі. От­же, навіть рільниц­т­во бу­ло ко­чо­вим, аж по­ки уряд не прив’язав мос­к­ви­на до землі кріпац­т­вом.

    Вирубувати праліс - пра­ця тяж­ка, а го­лов­не - нев­дяч­на, бо ж ли­ше 3-5 років ро­ди­ла та „паль“, та й уро­жаї бу­ли малі. Це зне­охо­ти­ло мос­к­ви­на до рільниц­т­ва, навіть вик­ли­ка­ло у нього зло­бу на нев­дяч­ну зем­лю. Міня­ючи що п’ять років місце осідку, при­род­но не бу­ло пот­ре­би ста­ви­ти дов­гот­ри­валі бу­до­ви, ого­род­жу­ва­ти обійс­тя, прик­ра­ша­ти ха­ту то­що. Мос­ков­сь­кий істо­рик пи­ше, що навіть у ХХ ст. мос­ков­сь­ка „де­рев­ня“ (се­ло) виг­ля­да­ла як тим­ча­со­вий табір без най­п­ростіших життєвих вигід. Чорні де­рев’яні ха­ти, жод­ної ого­рожі, ані на­тя­ку на чис­то­ту, сморід від гни­ло­го сміття нав­ко­ло ха­ти. Про квіти чи сад­ки біля неї (як в Ук­раїні) і згад­ки не­має. Брудні, не­че­сані, з хма­рою нужі лю­ди; підозрілі, злобні пог­ля­ди - все це при­род­но вик­ли­кає у чу­жин­ця оги­ду. Всі чу­жинці, які бу­ва­ли в Мос­ков­щині, од­нозгідно свідчать про ней­мовірно жах­ли­вий фізич­ний і мо­раль­ний бруд не ли­ше мос­ков­сь­ко­го му­жи­ка, але й арис­ток­ра­та. Чу­жинці ті ди­ву­ва­ли­ся, що навіть панівна вер­с­т­ва цілко­ви­то не відчу­ва­ла ніякої кра­си, ніякої пот­ре­би в куль­турі, і не ро­зуміла най­п­ростіших мо­раль­них, етич­них за­сад36. У ду­хов­ності і на­родній сло­вес­ності мос­к­ви­на не­має нічогісінько рільни­чо­го. Це віддзер­ка­люєть­ся і в йо­го мові. Мос­ков­сь­кий рільник на­зи­ває се­бе „крес­ть­яни­ном“, або „му­жи­ком“ - тут і на­тя­ку на рільниц­т­во. Сло­ва „зем­ле­де­лец“ або „хле­бо­па­шец“ - складні, а це вка­зує, що їх ство­рив не на­род, а інтелігенція.

    Московський на­ро­доз­на­вець В. Даль пи­ше (пе­ред 1914 р.), що де­сят­ки ти­сяч мос­ков­сь­ких се­лян що­вес­ни ли­ша­ють на жінку гос­по­дар­с­т­во, а самі йдуть в Ук­раїну про­да­ва­ти дрібний мос­ков­сь­кий крам, або на ко­со­ви­цю, або жеб­ра­ти та крас­ти. У Києві та інших на­ших містах юр­би мос­ков­сь­ких жеб­раків об­ля­га­ли всі цер­к­ви та мо­нас­тирі. В на­ших містах жеб­ра­ки, во­ло­цю­ги, злодії бу­ли май­же всі мос­к­ви­на­ми. Вза­галі ж юр­би жеб­раків - це прик­мет­на ри­са азійсь­ких міст. У Москві їх зав­ж­ди бу­ли ти­сячі. В. Даль підкрес­лює, що не зав­ж­ди гна­ла їх з до­му біда, а ба­га­то з них ма­ли за­можні гос­по­дар­с­т­ва. Проф. Н. Че­гулін налічив у Мос­ков­щині сотні сіл, по­ки­ну­тих людь­ми, і де­сят­ки ти­сяч гек­тарів землі, що по­за­рос­та­ли бур’яна­ми. Ґрун­тоз­на­вець проф. Г. Махів пи­ше, що Мос­ков­щи­на мо­же лег­ко про­го­ду­ва­ти всю свою людність з уро­жаю влас­ної землі, як­що поліпшить примітив­не рільниц­т­во. От­же, маємо аж над­то пе­ре­кон­ли­вий довід, що не зе­мель­ний го­лод, не пе­ре­люд­нен­ня штов­ха­ло і штов­хає Мос­ков­щи­ну за­гар­бу­ва­ти чужі землі.

    По ска­су­ванні кріпац­т­ва 1861 р. ук­раїнці знай­ш­ли в Мос­ков­щині (на Са­ра­тов­щині) по­ки­нуті мос­к­ви­на­ми землі і за­се­ли­ли їх. До 1917 ро­ку там бу­ло кілька­де­сят ве­ли­ких, ба­га­тих ук­раїнсь­ких сіл. По 1917 р. Мос­ков­щи­на виг­на­ла тих ук­раїнців до Сибіру і заб­ра­ла собі їхні се­ла ра­зом з усім май­ном.

    Царський уряд осе­лив у Сибіру кілька ти­сяч мос­к­винів, дав­ши їм ве­ликі наділи землі, гроші на ху­до­бу, ре­ма­нент, по­зи­ки то­що. Ті по­се­ленці ки­ну­ли зем­лю, ку­пи­ли руш­ниці і жи­ли з по­лю­ван­ня. Зне­на­видівши нев­дяч­не рільниц­т­во, мос­к­вин звер­нув­ся до ло­вец­т­ва та ри­баль­с­т­ва. Цьому спри­яли місцеві об­с­та­ви­ни, бо в мос­ков­сь­ко­му пралісі жи­ло ба­га­то звіри­ни, та ще й ви­со­коцінної хут­ря­ної. Хут­ра зав­ж­ди і всю­ди кош­ту­ва­ли до­ро­го. Їх мож­на про­да­ти чи виміня­ти на все потрібне, от­же, й на рільничі ви­ро­би. Од­ним пос­трілом мис­ли­вець за­роб­ляв більше, ніж цілорічно тяж­кою пра­цею на мос­ковській бідній землі. От­же, навіть і не­ле­дар, не­мос­к­вин волів мис­лив­с­т­во, а не рільниц­т­во. Мос­ков­сь­кий праліс увесь був по­ме­ре­же­ний бо­ло­тя­ни­ми річка­ми та озе­ра­ми, от­же, іде­аль­ним краєм для ри­баль­с­т­ва. А ри­ба­ли­ти - незрівня­но лег­ший спосіб наїсти­ся, ніж кор­чу­ва­ти пні на „паль“. Так самі при­родні об­с­та­ви­ни нав­чи­ли і приз­ви­чаїли мос­к­ви­на шу­ка­ти лег­ко­го хліба. Мос­к­вин звик не­на­видіти не ли­ше рільни­чу, а й уся­ку пра­цю. ЛЕ­ДАР­С­Т­ВО, НЕ­РОБ­С­Т­ВО СТА­ЛО ОД­НОЮ З НАЙ­П­РИК­МЕТНІШИХ ОЗ­НАК МОС­КОВ­СЬ­КОЇ НАЦІОНАЛЬ­НОЇ ВДАЧІ. Мос­к­вин ува­жає пра­цю за прок­лят­тя, за ка­ру, гіршу, ніж ка­ра на гор­ло. Воліє го­ло­ду­ва­ти, та не пра­цю­ва­ти. Істо­рик В. Клю­чев­сь­кий пи­ше, що чу­жинці ди­ву­ва­ли­ся, ба­чу­чи в Мос­ков­щині ве­ли­чез­ну кількість лю­дей („бро­дяг“), які не пра­цю­ва­ли, хоч ве­ликі об­ши­ри землі сто­яли не­об­роб­лені, за­рос­ли бур’яна­ми. До 1917 р. де­сят­ки ти­сяч мос­ков­сь­ких здо­ро­вих, мо­ло­дих во­ло­цюг швен­дя­ли по всій імперії, жи­ву­чи з крадіжок, жеб­ран­ня, шах­рай­с­т­ва. Цар­сь­кий уряд не міг спо­ну­ка­ти їх до будь-якої праці. Ро­зум­ний соціалістич­ний уряд знай­шов та­кий спосіб: приз­на­чив тих „бо­ся­ков“ всіля­ким на­чаль­с­т­вом на не­мос­ков­сь­ких зем­лях СРСР, тим більше, що се­ред них бу­ли лю­ди з се­ред­нь­ою (і навіть універ­си­тет­сь­кою) освітою. Мільйо­ни їх те­пер пра­цю­ють в Ук­раїні.

    Знавець мос­ков­сь­кої душі Ф. Дос­тоєвсь­кий пи­ше про мос­к­ви­на за кор­до­ном: „Я рад­ше все жит­тя про­жи­ву в шатрі, ніж пок­ло­ню­ся німець­ко­му бо­гові. Я жи­ву в Німеч­чині не­дов­го, про­те, все, що я встиг тут по­ба­чи­ти, обу­рює мою та­тар­сь­ку кров. Ро­би­ти, як віл, оща­ди­ти гріш, як жид? Ні! Я волію „де­бо­ши­рить по-рус­ски“.

 

ВОЛОЦЮЗТВО

 

    Мандрівне рільниц­т­во, по­лю­ван­ня, ри­баль­с­т­во не прив’язу­ва­ло мос­к­ви­на до осідло­го жит­тя. Це зро­ди­ло і за де­сят­ки по­колінь роз­ви­ну­ло й закріпи­ло у мос­к­ви­на світог­ляд і вда­чу во­ло­цю­ги. Та­тар­сь­ка кров влад­но кли­че йо­го ко­чу­ва­ти, во­ло­чи­ти­ся, ман­д­ру­ва­ти світ за очі. Чо­му, зад­ля чо­го, ку­ди - мос­к­вин сам не знає. Він прос­то не має си­ли про­ти­ви­ти­ся цьому з мо­ло­ком ма­тері всо­та­но­му, врод­же­но­му по­тя­гу, звабі. В на­уці це на­зи­ваєть­ся „атавізм“, себ­то по­вер­нен­ня до прап­радідівсь­ко­го. „Ми, мос­к­ви­ни,- на­род во­ло­цюг“,- зізнаєть­ся М. Горь­кий, який сам во­ло­чив­ся по всій імперії. „Ми, мос­к­ви­ни, зав­ж­ди бу­ли „бігу­на­ми“. Нам кор­тить бігти, бігти, бігти. Ку­ди, чо­го - самі не знаємо“,- підтвер­д­жує Вяч. Іва­нов. „Мандрівність зав­ж­ди бу­ла прик­мет­ною ри­сою не ли­ше на­ших міщан, а й се­лян“,- ка­же С. Рож­дес­т­вен­сь­кий. „Всі ми, мос­к­ви­ни, не мо­же­мо всидіти на од­но­му місці; всі ми ко­чо­ви­ки. У влас­них до­мах і у своєму місті ми на­чеб­то тим­ча­сові гості і жи­ве­мо як ко­чо­ви­ки“,- пи­ше П. Ча­адаєв. Ки­ну­ти свою ха­ту і свою зем­лю, йти світ за очі, во­ло­чи­ти­ся і крас­ти (бо ж пра­цю­ва­ти не хо­четь­ся) - та­кий іде­ал і мос­ков­сь­ко­го му­жи­ка, і мос­ков­сь­ко­го інтеліген­та. І справді, се­ред де­сятків ти­сяч мос­ков­сь­ких „бо­сяків“, що ти­ня­ють­ся по всій імперії (найбіль­ше по Ук­раїні, по чор­но­мор­сь­ких пор­тах) бу­ли сотні мос­ков­сь­ких інтелігентів, навіть з ви­щою освітою37. „Устал я жить в род­ном краю, в тос­ке по гроз­не­вым прос­то­рам, по­ки­ну хи­жи­ну мою; уй­ду бро­дя­гою и во­ром“,- співав С. Єсєнін.

    Задля порівнян­ня до­реч­но при­га­да­ти, що навіть третє по­коління ук­раїнсь­ких по­се­ленців у Сибіру мріяло про по­вер­нен­ня в Ук­раїну. Сибірські ук­раїнці вис­ла­ли 1917 р. своє по­соль­с­т­во (де­ле­гацію) до Києва розвіда­ти такі мож­ли­вості, а в Сибіру ж во­ни ма­ли ба­гаті гос­по­дар­с­т­ва. Так са­мо ви­се­лені Поль­щею з рідної землі лем­ки по­вер­та­ли­ся на­зад, хоч Лемківщи­на бу­ла спа­ле­на до го­лої землі, а Поль­ща утис­ка­ла і навіть уби­ва­ла тих, хто по­вер­тав­ся.

    В. Ленін доб­ре знав національ­ну вда­чу мос­к­ви­на і ви­ко­рис­тав її на всі 100 %. Він по­роз­си­лав своїх „ре­бят“ по всій імперії на лег­кий хліб по­го­ничів, жан­дармів, на­чаль­ників не­мос­ков­сь­ких на­родів. І мос­к­вин справді по­чу­ваєть­ся всю­ди, як удо­ма. В Києві, Тбілісі, Мен­сь­ку, Вар­шаві, Ом­сь­ку - всю­ди ви­щим за тубільців, і вва­жає своїм пра­вом і обов’яз­ком на­ки­да­ти всім свою мо­ву, свої примітивні зви­чаї, світог­ляд, віру. Ко­ли ж хтось по­чи­нає сумніва­ти­ся в йо­го ви­щості, та­ку „тем­ну“ го­ло­ву мос­к­вин просвіщає ку­лею в по­ти­ли­цю, чи ви­во­зить до Сибіру „прох­ла­дить на­ци­она­лизм“. Де­сят­ки мільйонів та­ких ви­ве­зе­но за ос­танні півстоліття.

    Погляд мос­ков­сь­ко­го на­ро­ду на Ук­раїну про­яс­нює (ліпше за гру­бу на­уко­ву книж­ку) та­ка би­ли­ця: уп­ро­сив­ся зай­да-мос­к­вин до ук­раїнця пе­ре­но­чу­ва­ти. Ук­раїнець при­гос­тив йо­го ве­че­рею, пос­те­лив ліжко і по­чав мо­ли­ти­ся. Зай­да слу­хає і рап­том пе­ре­би­ває мо­лит­ву: „А ты как мо­лишь­ся? Так нель­зя мо­лить­ся“. Обу­ре­ний ук­раїнець відка­зує, що він є гос­по­да­рем ха­ти і має пра­во мо­ли­ти­ся, як хо­че. Мос­к­вин, по­ка­зу­ючи на свої лапті, що висіли су­ши­ти­ся, пи­тає: „А чьи это лап­ти?“ - „Ну, то твої“,- ка­же гос­по­дар. „А как лап­ти мои, то я здесь хо­зя­ин“,- про­го­ло­шує зай­да. І мос­к­вин має для цього підста­ви. Ко­ли 40-мільйон­на нація, що її предків зна­ло і бо­яло­ся пів-Євро­пи, доз­во­ли­ла дикій, малій Мос­ков­щині су­ши­ти її лапті на прес­толі св. Софії у сто­лиці, то цілко­ви­то спра­вед­ли­во прорік їй Бог жи­ти на „нашій не своїй“ землі. Як­що мос­ковські куль­турні лапті су­шать­ся на ду­хов­но­му прес­толі ук­раїнсь­кої сто­лиці, то не­ухиль­ний НАСЛІДОК - політич­не, гос­по­дар­сь­ке, куль­тур­не раб­с­т­во ук­раїнсь­ко­го на­ро­ду.

    Рабом є ли­ше той, ко­го НЕ пе­чуть кай­да­ни. Ве­ли­чез­на мос­ков­сь­ка імперія підби­ла під свою вла­ду не­чис­лен­ний чер­кесь­кий на­род (Мос­ков­щині зна­до­би­ло­ся для цього 60 років). Підби­ла, але ДУ­ХОВ­НО не ско­ри­ла. Навіть у ХХ ст. жод­ний мос­ков­сь­кий зай­да не на­ва­жу­вав­ся зай­ти до чер­кесь­ко­го се­ла, бо знав, що жи­вим звідти не вий­де. Мос­ковські уря­довці їзди­ли ту­ди ли­ше під військо­вою охо­ро­ною. За по­над сто років Мос­ков­щи­на не змог­ла ку­пи­ти жод­но­го чер­кесь­ко­го яни­ча­ра. Ось чо­му мос­ков­сь­ка мо­гут­ня імперія не бра­ла жод­них по­датків з чер­кесів, ані їхніх синів - до імпер­сь­ко­го війська. А про якесь мос­ков­щен­ня чер­кесів Мос­ков­щи­на навіть і не мріяла. Чо­му? Своїм бо інстин­к­том відчу­ва­ла ве­ли­ку ДУ­ХОВ­НУ СИ­ЛУ чер­кесів. Оскіль­ки мос­к­ви­ни ду­ховні ра­би до дна їхньої душі, то во­ни ро­зуміють ли­ше мо­ву си­ли. Мос­ковські зай­ди в жа­ху тіка­ли з Ук­раїни 1918 і 1941 ро­ку, ко­ли ук­раїнсь­кий на­род по­ка­зав їм свою ДУ­ХОВ­НУ СИ­ЛУ.

 

 

IV. БЕЗ­В­ЛАСНІСТЬ І ЗЛОДІЙСТВО МОС­К­ВИ­НА

 

     Мос­ков­сь­кий на­род не знав згуб­ної різниці між „твоїм“ і „моїм“.

    Ю. Са­марін

     Хто не бре­ше і не кра­де, той не мос­к­вин.

    Олександр І

 

    У всіх на­родів по­ча­ток рільниц­т­ва був по­чат­ком тво­рен­ня цивілізації та куль­ту­ри. Об­роб­ля­ючи, по­ли­ва­ючи влас­ним по­том пев­ний шмат землі і так ви­ро­щу­ючи доб­рий уро­жай, рільник нав­чив­ся ціну­ва­ти той шмат землі, лю­би­ти, вва­жа­ти за СВІЙ, і при­род­но бо­ро­нив від за­гар­бан­ня сусіда­ми. Так на­род­жу­ва­ла­ся і зміцню­ва­ла­ся свідомість влас­ності. Зем­лю ус­пад­ко­ву­ва­ли від прадідів прав­ну­ки. Так на­род­жу­ва­ла­ся і че­рез ба­га­то по­колінь зміцню­ва­ла­ся свідомість сво­го ро­ду, а з неї - сво­го пле­мені, далі - сво­го на­ро­ду, і на­решті свідомість НАЦІОНАЛЬ­НА. Так пос­та­ла свідомість істо­рич­но­го пра­ва на влас­ну ЗЕМ­ЛЮ, а з то­го - свідомість обов’яз­ку її бо­ро­ни­ти для на­щадків, тоб­то ПАТРІОТИЗМ. Всі рільничі на­ро­ди - патріотичні, свідомі своєї гідності, ма­ють при­ват­нов­лас­ниць­ку пра­восвідомість і по­над усе во­ле­любні.

    Не ма­ючи ані при­род­но­го інстин­к­ту при­ват­ної влас­ності, ані ви­роб­ле­ної жит­тям відповідної пра­восвідо­мості, мос­к­вин, са­моз­ро­зуміло, міг ство­ри­ти ли­ше без­в­лас­ниць­ку фор­му ко­рис­ту­ван­ня зем­лею. І не ли­ше зем­лею, але й усім іншим, включ­но з осо­бис­тою дум­кою. І він ство­рив свою національ­ну фор­му - об­щи­ну. Фор­му не ли­ше гос­по­дар­сь­ко­го, а й гро­мад­сь­ко­го ла­ду та куль­ту­ри. По 1917 році він пе­ре­наз­вав ту свою „общи­ну“ на „кол­хоз“.

    Аж до XVI­II ст. не бу­ло в Мос­ков­щині при­ват­них влас­ників на зем­лю. Вся зем­ля (ра­зом з людь­ми на ній) на­ле­жа­ла ца­реві, він „жа­лу­вав“ (да­вав пра­во ко­рис­ту­ва­ти­ся) її своїм бо­ярам, дво­ря­нам за їхню служ­бу. Це й віддзер­ка­ли­ло­ся в мос­ковській мові. Вся­ка ста­ла плат­ня (від дер­жа­ви, гро­ма­ди чи осо­би) на­зи­ваєть­ся „жа­ло­ва­ние“, себ­то лас­ка. Це та­кож відби­ло­ся в мові. Мос­к­ви­ни - арис­ток­ра­ти і му­жи­ки - на­зи­ва­ли се­бе „цар­с­ки­ми людь­ми“ до XVI­II ст., а потім - „рус­ски­ми“. Всі євро­пейці свою на­родність вис­лов­лю­ють в імен­ни­ковій формі (ХТО): ук­раїнець, по­ляк, чех, серб, хор­ват, сло­вак то­що. Мос­к­ви­ни ж ужи­ва­ють прик­мет­ни­ко­ву фор­му „рус­ский“, тоб­то ЧИЙ. Мос­к­вин психічно не міг сприй­ня­ти імен­ни­ко­вої фор­ми „ру­син“.

    Безвласницька пра­восвідомість при­род­но по­ши­ри­ла­ся на все мос­ков­сь­ке жит­тя. Щобільше, увійш­ла в підсвідомість мос­к­ви­на, зро­би­ла­ся склад­ни­ком йо­го ду­хов­ності. Тим-то і соціалістич­не без­в­лас­ниц­т­во мос­к­вин сприй­няв охо­че, як своє рідне, при­род­не, замінив­ши сло­во „го­су­дарь“ (цар) на „го­су­дар­с­т­во“ (соціалістич­не). За ста­рою істо­рич­ною тра­дицією те „го­су­дар­с­т­во“ (як і ко­лись „го­су­дарь“) відби­рає в СРСР при­ват­не май­но ра­зом з жит­тям влас­ників.

    Ще 1840 ро­ку не­пись­мен­ний мос­ков­сь­кий му­жик Мак­сим По­пов про­повіду­вав 100 %-ий мар­к­сизм. К. Маркс ви­дав „Капітал“ 27 років пізніше. Граф Лев Тол­с­той мар­к­сис­том не був, а 1905 р. пи­сав ца­реві: „Ма­ти зем­лю на власність - це про­тип­ри­род­ний зло­чин. Тим-то мос­ков­сь­кий на­род ба­жає не зни­щи­ти на­шу спо­конвічну ко­му­ну-об­щи­ну, а нав­па­ки - по­ши­ри­ти її на все жит­тя дер­жа­ви“. Но­вий цар Во­ло­ди­мир І за­до­воль­нив 1917 р. те ба­жан­ня і му­жи­ка М. По­по­ва, і гра­фа Л. Тол­с­то­го. І не ли­ше ба­жан­ня цих двох станів, а й усіх. Нап­рик­лад, арис­ток­ра­та кня­зя П. Кро­поткіна, мо­нархістів В. Со­лов­йо­ва, К. Лєонтьєва, А. Хо­мя­ко­ва, націоналістів Ф. Тют­че­ва, Г. Ус­пен­сь­ко­го, Ю. Са­маріна, лібе­ралів М. По­годіна, Н. Да­ни­лев­сь­ко­го, соціалістів М. Ба­куніна, О. Гер­це­на, С. Нєчаєва, М. Чер­ни­шев­сь­ко­го, Г. Пле­ха­но­ва, В. Леніна - всі во­ни віри­ли (підкрес­люємо - віри­ли), що ма­ти зем­лю у при­ватній влас­ності не­мо­раль­но, неп­ри­род­но і гріхов­но. Всі во­ни не­на­виділи і мріяли зруй­ну­ва­ти суспіль­ний лад у Європі влас­не то­му, що він зас­но­ва­ний на ідеї при­ват­ної влас­ності та на ідеї вільної лю­ди­ни. Не­ма пот­ре­би на­во­ди­ти ци­та­ти з їхніх пи­сань, ви­да­них в СРСР ве­ли­ки­ми нак­ла­да­ми. Хіба кілька прик­ладів.

    Монархіст К. Лєонтьєв: „Світ ско­ро му­сить відки­ну­ти бур­жу­аз­ну куль­ту­ру, а но­вий іде­ал люд­с­т­ва вий­де без­пе­реч­но з мос­ков­щи­ни; з на­ро­ду, у яко­го най­с­лаб­ше роз­ви­нені бур­жу­азні іде­али. І по­ра вже пок­лас­ти край євро­пейській бур­жу­азії“38. Ю. Са­марін: „Так, мос­к­вин не знає згуб­ної різниці між „моє“ і „твоє“. І справді, в Мос­ков­щині жи­вуть ра­зом і пра­цю­ють спільно бать­ки, си­ни, вну­ки і прав­ну­ки, не розділя­ючись аж до смерті „боль­ша­ка“ (бать­ка). Цілко­ви­то при­род­но та­ка сім’я-ко­му­на по­ро­ди­ла більшу ко­му­ну-об­щи­ну. Цілко­ви­то при­род­но, що в Мос­ков­щині не бу­ло жод­но­го про­тес­ту про­ти усуспіль­нен­ня (ко­лек­тивізації) землі. Нав­па­ки, мос­ковські се­ля­ни самі охо­че йшли до кол­госпів.

    Москвини здійсню­ва­ли ідею без­в­лас­ності у своїй дер­жаві не від 1917 ро­ку, як га­да­ють невігла­си. Мос­ков­сь­ка ідея без­в­лас­ності ви­ник­ла вод­но­час з на­род­жен­ням са­мої мос­ков­сь­кої спільно­ти (навіть ще раніше). Вже за пер­ших Іванів у ХVІ столітті за­пи­са­ли мос­к­ви­ни до дер­жав­них за­конів свою ідею без­в­лас­ності. Ті за­ко­ни бу­ли пра­во­сильні аж до 1801 ро­ку, ко­ли „дво­ря­ни“ одер­жа­ли пра­во влас­ності на зем­лю. Се­ля­ни та інші нижчі вер­с­т­ви не ма­ли то­го пра­ва аж до 1906 ро­ку. А 1917 ро­ку Мос­ков­щи­на по­вер­ну­ла­ся на­зад до ста­рих без­в­лас­ниць­ких за­конів, зне­важ­нив­ши за­ко­ни 1801 і 1906 років. Отож, за всю історію пра­во влас­ності на зем­лю ма­ли: вищі вер­с­т­ви - 116 років, а нижчі - ли­ше 10 років.

    Кількасотрічна без­в­лас­ниць­ка пра­восвідомість мос­к­ви­на ста­ла склад­ни­ком йо­го ду­хов­ності, увійш­ла в йо­го ду­шу. Мос­к­вин не­на­ви­дить ідею при­ват­ної влас­ності не з пе­ре­ко­нан­ня в її шкідли­вості, а з віри в її не­мо­ральність, гріховність. А вірою - як і кож­ним по­чут­тям - ке­рує не ро­зум, а ду­ша. Віру не мож­на по­бо­ро­ти ро­зу­мом, бо віра і ро­зум ле­жать у не­сумірних ца­ри­нах: мо­зок у ма­теріальній, фізичній, а ду­ша - в по­за­ма­теріальній, ду­ховній. Так не­виз­нан­ня ідеї та за­са­ди при­ват­ної влас­ності ста­ло мос­ков­сь­ким національ­ним сим­во­лом віри.

    Заперечуючи пра­во влас­ності, мос­к­вин логічно не виз­на­вав йо­го і по­за Мос­ков­щи­ною. Інши­ми сло­ва­ми - вип­рав­до­ву­вав тим своє за­гар­бан­ня чу­жих зе­мель, гра­бу­нок чу­жих ба­гатств. У ХХ ст. мос­ков­сь­ка „де­мок­ратія“ безмірно вдос­ко­на­ли­ла істо­рич­но-тра­диційне за­гар­б­ниц­т­во, і то до­сить лег­ко, на­дав­ши йо­му но­вих назв: „соціалізм“, „інтер­націоналізм“, „виз­во­лен­ня з капіталістич­но­го, ко­лоніаль­но­го яр­ма“ і подібних ЛИ­ЧИН.

 

ОБЩИНА

 

    Від по­чатків мос­ков­сь­кої дер­жа­ви у ХІІ ст. аж до ХХ ст. вся се­лян­сь­ка зем­ля в ній на­ле­жа­ла юри­дич­но і фак­тич­но сільським гро­ма­дам (общи­нам). Кож­на об­щи­на діли­ла свою зем­лю між своїми чле­на­ми для ко­рис­ту­ван­ня і об­робітку. А що кількість лю­ду в селі міня­ла­ся, то об­щи­на кожні 3 - 5 років ро­би­ла но­вий пе­реділ.

    Звільняючи 1861 ро­ку се­лян з кріпац­т­ва, уряд му­сив про­да­ти їм час­ти­ну дво­рян­сь­ких зе­мель. По­за­як се­ля­ни не ма­ли гро­шей, то про­дав у борг (в Ук­раїні та дво­рян­сь­ка зем­ля на­ле­жа­ла ко­лись ук­раїнсь­ким ко­за­кам та се­ля­нам. Пет­ро І та Ка­те­ри­на ІІ відібра­ли її від них і по­да­ру­ва­ли дво­ря­нам, пе­ре­важ­но не­ук­раїнсь­ким. От­же, ук­раїнські се­ля­ни ку­пу­ва­ли 1861 р. свою ко­лиш­ню влас­ну зем­лю. Чи ж не „бла­гот­вор­ное вли­яние Рос­сии в при­со­еди­нен­ных ок­ра­инах“?). А щоб за­без­пе­чи­ти йо­го стяг­нен­ня, уряд про­дав не ок­ре­мим се­ля­нам, а у власність об­щи­нам. Вся об­щи­на відповіда­ла спільною по­ру­кою за вип­ла­ту землі і по­датків. Так мос­ков­сь­ка об­щи­на збе­рег­ла­ся і по 1861 році. Зреш­тою, мос­ков­сь­кий уряд не міг, хо­ча б і хотів, про­да­ти зем­лю у власність ок­ре­мим се­ля­нам,- бо ж не­на­ви­дя­чи пра­цю на ріллі, мос­ков­сь­кий му­жик про­дав би свій наділ з пер­шої на­го­ди і втік до міста. Він тікав і з об­щи­ни, відмов­ля­ючись від своєї час­т­ки. Мос­ков­сь­кий уряд зму­ше­ний був за­бо­ро­ни­ти 1861 р. сільській владі ви­да­ва­ти пас­пор­ти се­ля­нам без доз­во­лу повіто­во­го на­чаль­ни­ка. Дос­те­мен­но та­ка самісінька за­бо­ро­на є і в СРСР. Без пас­пор­та ніхто не міг вий­ти з ха­ти ні до 1917 р., ні досі.

    Цілковито про­ти­леж­но бу­ло в Ук­раїні. Зем­лю одер­жа­ли у власність та­кож сільські гро­ма­ди, а не ок­ремі се­ля­ни. Та поділив­ши її поміж своїми, ук­раїнські сільські гро­ма­ди ніко­ли потім не пе­реділю­ва­ли, а бать­ко пе­ре­да­вав своїм дітям, діти - вну­кам, вну­ки - прав­ну­кам. І не ли­ше пе­ре­да­ва­ли, але й про­да­ва­ли та ку­пу­ва­ли, як свою при­ват­ну власність, хоч офіційно влас­ни­ком бу­ла сільська гро­ма­да. Так ук­раїнсь­ка пра­восвідомість не виз­на­ла 1861 ро­ку і ніко­ли не виз­на­ва­ла мос­ков­сь­кої без­в­лас­ниць­кої ідеї. Не виз­нає і те­пер в СРСР. За це ук­раїнсь­ке се­лян­с­т­во зап­ла­ти­ло по 1917 р. ней­мовірно жах­ли­ву ціну - П’ЯТНАД­ЦЯТЬ МІЛЬЙОНІВ своїх трупів на „нашій не своїй“ землі. Та й у цьому мос­ков­сь­ка „де­мок­ратія“ СРСР ли­ше насліду­ва­ла свою ста­ру арис­ток­ратію, яка до 1917 ро­ку та­кож жор­с­то­ко ка­ра­ла ук­раїнсь­ких се­лян за те, що во­ни не хотіли і не доз­во­ля­ли ніко­му тво­ри­ти в Ук­раїні мос­ков­сь­кої об­щи­ни, а вва­жа­ли одер­жа­ну зем­лю за свою при­ват­ну власність. Різни­ця ли­ше в то­му, що мос­ков­сь­ка арис­ток­ратія по­ка­ра­ла ти­сячі, і то не смер­тю, а мос­ков­сь­ка „де­мок­ратія“ - на смерть і мільйо­ни.

    Московський се­ля­нин не знав, чи в нас­туп­но­му пе­реділі одер­жить ту са­му ділян­ку землі, що має. От­же, не мав ма­теріаль­ної спо­ну­ки її поліпшу­ва­ти. Це приз­во­ди­ло де­далі до мен­ших уро­жаїв (ви­сокі вро­жаї в Ук­раїні спри­чи­ню­вав не ли­ше ро­дю­чий чор­но­зем, але й, більшою мірою, при­ват­на власність на зем­лю. Ук­раїнсь­кий се­ля­нин ду­же дбав, щоб йо­го діти ус­пад­ку­ва­ли не­вис­на­же­ну, не­засміче­ну бур’яна­ми зем­лю.). В дер­жав­но­му ж бюд­жеті мос­ков­сь­кої імперії по­дат­ки з рільниц­т­ва та з рільни­чо­го про­мис­лу да­ва­ли більше гро­шей, ніж усі інші по­дат­ки. Змен­шен­ня вро­жаїв - це змен­шен­ня дер­жав­них при­бутків, не­добір у дер­жав­но­му бюд­жеті, бор­ги, за­не­пад гос­по­дар­с­т­ва, ре­во­люція, роз­вал імперії. Щоб уря­ту­ва­ти її від та­кої мож­ли­вості, міністр С. Вітте зап­ро­по­ну­вав 1904 р. заміни­ти об­щин­не во­лодіння зем­лею при­ват­нов­лас­ниць­ким. А що об­щи­на бу­ла свя­та свя­тих кож­но­го мос­к­ви­на, то німець збув­ся міністер­сь­ко­го крісла. Та жит­тя не зва­жа­ло на мос­ковські свя­тощі, й імперія ко­ти­ла­ся до гос­по­дар­чо­го і політич­но­го упад­ку. Хоч-не-хоч, нас­туп­ник С. Вітте П. Сто­липін за­ко­ном від 6 лис­то­па­да 1906 р. дав се­ля­нам пра­во пе­ре­би­ра­ти від об­щи­ни свої час­т­ки у при­ват­ну власність. Той за­кон не при­му­шу­вав, ли­ше да­вав се­ля­нам пра­во оби­ра­ти об­щин­ний чи при­ват­нов­лас­ниць­кий спосіб во­лодіти зем­лею. В Ук­раїні він нічо­го не змінив, бо тут се­ля­ни дав­но ма­ли зем­лю фак­тич­но на при­ват­нов­лас­ницькій за­саді, отож, ли­ше офіційно виз­нав фак­тич­ний, дав­но існу­ючий стан. Мос­ковські ж се­ля­ни не спіши­ли ви­хо­ди­ти з об­щи­ни, не сприй­няв­ши див­но­го і нез­ро­зуміло­го їм сто­липінсь­ко­го за­ко­ну. Так і ли­ши­ла­ся в Мос­ков­щині їхня об­щи­на досі (пе­рез­ва­на на „кол­хоз“).

    П. Сто­липін, ма­буть, не ро­зумів, що зап­ро­вад­жу­ючи при­ват­ну власність у Мос­ков­щині, він „осквер­нил“ мос­ков­сь­ке без­в­лас­ниц­т­во. Всі мос­к­ви­ни поп­ри різни­цю політич­них пог­лядів і суспіль­но­го ста­ну - від соціалістів до мо­нархістів, пос­та­ви­ли­ся вкрай во­ро­жо до йо­го зе­мель­ної ре­фор­ми. І нав­па­ки - вся Ук­раїна її віта­ла. В Ук­раїні віта­ли навіть і ті мос­к­ви­ни, що на­ро­ди­ли­ся і ви­рос­ли тут, бо жи­ву­чи се­ред ук­раїнців, бу­ли знач­но куль­турніші за своїх од­ноп­ле­мен­ників з Мос­ков­щи­ни. То­му змог­ли зро­зуміти ко­ристь з ре­фор­ми. Ду­хов­ну ж, етич­ну її вартість во­ни не відчу­ва­ли. Мос­к­ви­ни вби­ли (з доз­во­лу ца­ря) в 1910 р. Сто­липіна, не дав­ши йо­му ча­су роз­по­ча­ти ре­фор­му. І прик­мет­на под­ро­би­ця: вбив соціаліст Бог­ров, що був на таємній службі у політичній жан­дар­мерії.

    Споконвічна об­щи­на зни­щи­ла у мос­к­ви­на інстинкт влас­ності не ли­ше на ма­теріальні цінності, а й на ду­ховні. Об­щин­ник не пот­ре­бу­вав влас­но­го ро­зу­му, бо за нього ду­ма­ла об­щи­на; не смів ма­ти влас­но­го по­чи­ну (ініціати­ви), бо тим руй­ну­вав би об­щи­ну. Та об­щин­ник усе ж та­ки мав якесь рільни­че зна­ряд­дя та ху­до­бу і му­сив сам ду­ма­ти, як те зна­ряд­дя ви­ко­рис­та­ти і чим ту ху­до­бу на­го­ду­ва­ти. Кол­госп звільнив йо­го і від цієї пот­ре­би, і мос­к­ви­ни ра­до привіта­ли 1917 р. усуспіль­нен­ня (ко­лек­тивізацію).

    В Ук­раїні ж Мос­ков­щи­на знай­ш­ла вільно­го се­ля­ни­на з йо­го спо­конвічною, не­по­хит­ною при­ват­нов­лас­ниць­кою пра­восвідомістю, з йо­го влас­ним осо­бис­тим світог­ля­дом, з йо­го врод­же­ним по­чут­тям влас­ної гідності, з йо­го нез­ни­щи­мим праг­нен­ням до волі, не­за­леж­ності, з роз­ви­не­ним по­чи­ном (ініціати­вою). Ук­раїнсь­кий се­ля­нин зустрів мос­ков­сь­ку кол­гос­п­ну ідею з та­кою не­на­вис­тю, що Ук­раїна стихійно схо­пи­ла­ся за зброю і горіла кілька років у заг­раві се­лян­сь­ких пов­с­тань. Пе­ре­ля­ка­на Мос­ков­щи­на зму­ше­на бу­ла виз­на­ти, що: „Си­лою ук­раїнців не візьме­мо“39, і В. Ленін на­ка­зав: „Не на­ки­дай­те си­лою кол­госпів і вза­галі ко­мунізму ук­раїнцям до­ти, до­ки ми не зміцни­мо свою вла­ду в Ук­раїні“. Так ви­му­ше­но по­вер­ну­ли час­т­ко­во при­ват­ну власність і осо­бис­тий по­чин у формі НЕ­Пу (Но­ва Еко­номічна Політи­ка). От­же, зно­ву - як і пе­ред 1917 ро­ком - ук­раїнсь­ка при­ват­нов­лас­ниць­ка пра­восвідомість пе­ре­мог­ла мос­ков­сь­ке без­в­лас­ниц­т­во. Та й тут ба­чи­мо „прог­рес“ мос­ков­сь­кої „де­мок­ратії“. Мос­ков­сь­ка арис­ток­ратія по­бо­яла­ся зло­ми­ти си­лою ук­раїнсь­кий спро­тив, а от „де­мок­ратія“, зміцнив­ши свою вла­ду, зни­щи­ла 1928 ро­ку НЕП і ви­гу­би­ла мільйо­ни ук­раїнців.

    Московщина по­ча­ла зак­ла­да­ти свої те­перішні рад­гос­пи ще в ХІХ столітті. Тоді Олек­сандр І (1777-1825) на­ка­зав зап­ро­ва­ди­ти т. зв. „пось­ол­ки“. В них землі, ху­до­ба, бу­дин­ки, ре­ма­нент, зна­ряд­дя і навіть лю­ди на­ле­жа­ли дер­жаві. Се­ля­ни пра­цю­ва­ли за при­пи­са­ми, скла­де­ни­ми в Пе­тер­бурзі, і під наг­ля­дом стар­шин та підстар­шин. Все ро­би­ло­ся там ли­ше за ко­ман­дою, як у війську. Лад був напіввійсько­вий з су­во­рою дис­ципліною і жор­с­то­ки­ми ка­ра­ми. В Ук­раїні з тих „пось­олків“ тіка­ли. Їх ло­ви­ли і при­люд­но віша­ли на пос­т­рах іншим. Олек­сандр заг­ро­жу­вав: „Ті пось­ол­ки бу­дуть, хоч би до­ве­ло­ся всте­ли­ти мер­ця­ми шлях від Пе­тер­бур­га до Чу­до­ва“. Цар всте­лю­вав ли­ше ти­ся­ча­ми, а „ра­бо­че-крес­ть­ян­с­кая“ вла­да СРСР всте­ли­ла мільйо­на­ми мерців і не сот­некіло­мет­ро­вий шлях Олек­сан­д­ра, а ти­ся­чокіло­мет­ро­вий від Кар­пат по Са­халін. Тут ви­ни­кає ціка­ве пи­тан­ня: чо­му мос­ковські мо­нархічні соціалісти не по­ши­ри­ли своїх рад­госпів ХІХ ст.на всю Ук­раїну, а „де­мок­ра­тичні“ по­ши­ри­ли? Бо тре­ба бу­ло ви­гу­би­ти ти­сячі й ти­сячі ук­раїнців. На це во­ни не відва­жи­ли­ся, бо тоді в Європі ще жи­вою і діяльною бу­ла тра­диційна куль­ту­ра, зас­но­ва­на на хрис­ти­янській етиці і рим­сь­ко­му праві. Тоді на кож­не вар­вар­с­т­во Євро­па відгу­ку­ва­ла­ся, і борців за хрис­ти­янські іде­али підтри­му­ва­ла не ли­ше мо­раль­но, а й ма­теріаль­но: грішми, дип­ло­ма­тич­но і навіть зброй­но. Так Євро­па до­по­мог­ла зни­щи­ти раб­с­т­во в Аме­риці, Греції - виз­во­ли­ти з ту­рець­кої не­волі то­що. Ти­сячі ук­раїнсь­ких борців, по­лег­лих у бо­ротьбі за Бо­гом да­не пра­во бу­ти Лю­ди­ною, а не ху­до­бою мог­ло обу­ри­ти куль­тур­ну Євро­пу. Мос­ков­щи­на ри­зи­ку­ва­ла втра­ти­ти Ук­раїну, а з нею і мрії про па­ну­ван­ня у світі. Во­на зна­ла, що тоді бу­ли в Європі дер­жавні мужі, які ро­зуміли мос­ков­сь­ку заг­ро­зу Європі та її куль­турі.

    Європа ж ХХ століття вже цілко­ви­то інак­ша. Ще ніко­ли у своїй історії не па­да­ла во­на ду­хов­но і мо­раль­но так низь­ко. Євро­па знає, що діється в то­му гіршо­му за пек­ло СРСР. Знає, і не ли­ше мов­чить, а й шу­кає мос­ков­сь­кої лас­ки. Мос­ков­щи­на зна­ла про та­кий ду­хов­ний стан Євро­пи і то­му бу­ла цілко­ви­то пев­на, що ми­неть­ся їй без­кар­но ви­губ­лен­ня мільйонів ук­раїнців. Не по­ми­ли­ла­ся. Щобільше, по війні 1939-1945 рр. західний світ, нічим і ніким не при­му­ше­ний, з влас­ної волі по­да­ру­вав Мос­ков­щині нові мільйо­ни рабів. Мос­ков­сь­ка мо­нархічна дер­жа­ва бу­ла влас­ни­ком 35 % всіх кріпаків40. Соціалістич­на мос­ков­сь­ка імперія СРСР є влас­ни­ком усіх 100 %.

    Теперішнє удер­жав­лен­ня про­мис­ло­вості, раб­с­т­во робітників, розстріл інже­нерів за низь­ку якість і кількість про­дукції і т. п. бу­ло й за Пет­ра І41, і за Ми­ко­ли І. І за пізніших царів уся ураль­сь­ка про­мис­ловість, май­же вся пе­тер­бур­зь­ка і чи­ма­ло нав­ко­ло Мос­к­ви бу­ли роз­бу­до­вані і діяли за дер­жавні гроші. Чи­ма­ло з них на­ле­жа­ли дер­жаві й фор­маль­но. В Ук­раїні тоді бу­ло кілька ве­ли­ких і кілька­де­сят мен­ших дер­жав­них підприємств, де пра­цю­ва­ли дер­жавні кріпа­ки під керівниц­т­вом дер­жав­них уря­довців42. Точнісінь­ко так са­мо і в СРСР. В СРСР, бо ВСЯ про­мис­ловість - дер­жав­на, і ВСІ робітни­ки - дер­жавні кріпа­ки. І не ли­ше робітни­ки, а й жінки та діти.

    Удержавлення банків по­ча­ли не соціалісти у ХХ ст., а мо­нархісти у ХІХ ст. Вже тоді більшість банків у Мос­ковській імперії бу­ли при­ват­ни­ми ли­ше офіційно, фор­маль­но (наз­вою), а фак­тич­но бу­ли дер­жавні, зас­но­вані на дер­жавні гроші, одер­жу­ва­ли від дер­жа­ви без­по­во­ротні гро­шові до­по­мо­ги, уп­ра­ви­телів приз­на­чав уряд43.

    Так са­мо і всі залізниці бу­ли фак­тич­но дер­жавні, хоч так і не на­зи­ва­ли­ся. Дер­жа­ва пла­ти­ла 50-90 % коштів по­бу­до­ви і виз­на­ча­ла оп­ла­ту за пе­ре­ве­зен­ня та доп­ла­чу­ва­ла не­до­бо­ри44.

 

ЗЛОДІЙСТВО

 

    Вважаючи пра­во влас­ності за гріхов­не, за не­мо­раль­не, мос­к­вин логічно не вва­жав крадіжку гріхом, а мо­раль­но вип­рав­да­ною. До цього, зреш­тою, при­му­си­ло йо­го і са­ме мос­ков­сь­ке жит­тя. Як уже мо­ви­ло­ся, ста­ра „паль“ не ро­ди­ла, і при­ма­ра го­ло­ду спо­ну­ка­ла мос­к­ви­на бра­ти, ніко­го не пи­та­ючи, не свій шмат землі під но­ву „па­лю“. Ця прак­ти­ка да­ва­ла мос­к­ви­нові мо­раль­не вип­рав­дан­ня (сан­кцію) на за­хоп­лен­ня чу­жої влас­ності. Так з по­коління в по­коління вип­ле­ка­ли­ся у мос­к­ви­на світог­ляд і вда­ча „во­ра“ (злодія), грабіжни­ка, а далі й розбійни­ка, хар­ци­зя­ки, за­гар­б­ни­ка (імперіаліста). Ця вда­ча та світог­ляд па­ну­ють у житті мос­к­ви­на: у при­ват­но­му, у гро­мад­сь­ко­му, у куль­тур­но­му, у міжна­род­но­му. Ни­ми про­сяк­ну­та мос­ковські літе­ра­ту­ра, на­ука, мис­тец­т­во і навіть цер­к­ва. Во­ни віддзер­ка­лю­ють­ся в мос­ковській на­родній муд­рості. Нап­рик­лад: „Что взя­то - то свя­то“, „С тру­дов пра­вед­ных не на­жи­вешь па­лат ка­мен­ных“ і т. п. Ук­раїнсь­кий на­род, нав­че­ний дов­гим життєвим досвідом, ство­рив безліч при­ка­зок та сміхо­виськ (анек­дотів) про злодійство, брех­ню, шах­рай­с­т­во, ошу­кан­с­т­во мос­к­ви­на.

    Крадіжку гро­мад­сь­ких та дер­жав­них („казь­он­них“) гро­шей мос­к­вин навіть не вва­жає за крадіжку. Кра­дуть усі: від ца­ря (те­пер дик­та­то­ра) до жеб­ра­ка. І всі це зна­ють. І ніхто не ки­не ка­ме­нем у злодія, бо ж кож­ний „возь­мет, что пло­хо ле­жит“. Сприт­но­го злодія, який без­кар­но ба­га­то нак­рав, ува­жа­ють за муд­ру лю­ди­ну, йо­го ша­ну­ють, йо­му заз­д­рять. За Ка­те­ри­ни ІІ уря­довці кра­ли 43 % дер­жав­них гро­шей45. В СРСР кра­дуть знач­но більше. Всі чу­жинці, які ма­ли не­щас­тя жи­ти в Мос­ков­щині від XVI до XX ст., свідчать про ней­мовірне злодійство, крадіжки, брех­ливість, ошу­кан­с­т­во мос­к­винів від міністрів до ву­лич­них дітей46. Олек­сандр І ка­зав: „Хто не бре­ше і не кра­де - той не мос­к­вин“. Навіть усі мос­ковські дер­жав­но-національні клей­но­ди - кра­дені. У дер­жав­но­му гімні „Бо­же, ца­ря хра­ни“ сло­ва ан­глійсь­ко­го гімну в пе­рек­ладі В. Жу­ков­сь­ко­го, а му­зи­ка - ста­ро­вин­на євро­пей­сь­ка „О, Сан­к­тисімо“ ком­по­зи­то­ра В. Ге­на, що її мос­ков­сь­кий ком­по­зи­тор А. Львов прис­то­су­вав до мос­ков­сь­ко­го пе­рек­ла­ду. Дер­жав­ний герб - двог­ла­во­го ор­ла - Мос­ков­щи­на вкра­ла у Візантії. Бар­ви національ­но­го пра­по­ра - у Гол­ландії. Наз­ву своєї імперії (навіть і на­ро­ду) вкра­ла в Ук­раїни. Наз­ву своєї сто­лиці (Мос­к­ва) - у фіннів. Навіть свою мо­ву скла­ла з за­по­зи­чень у фіннів, та­тар, ук­раїнців, німців, фран­цузів. Ніякі най­жор­с­токіші ка­ри, ніякий най­лютіший дес­пот не змо­жуть зни­щи­ти те злодійство, брех­ню, ошу­кан­с­т­во. Бо пле­ка­не століття­ми вхо­дить у кров, стає спад­ко­вим і стійким. Так злодійство, брех­ня, ошу­кан­с­т­во, во­ло­цюз­т­во, без­в­лас­ниц­т­во, без­бож­ниц­т­во, за­гар­б­ниц­т­во ста­ли національ­ни­ми ри­са­ми мос­к­ви­на47.

    До 1917 р. мос­ков­сь­кою імперією пра­ви­ли по­мос­ков­щені не­мос­к­ви­ни. Їхня кров веліла їм стри­му­ва­ти мос­к­ви­на від над­то ве­ли­ко­го ви­яв­лен­ня своїх національ­них рис. По 1917 р. вла­ду за­хо­пи­ли вихідці з на­ро­ду - пи­томі мос­к­ви­ни. Во­ни вже не ма­ли жод­но­го стри­му і яв­но та відвер­то про­го­ло­си­ли соціалістич­ну без­в­ласніть імпер­сь­ким за­ко­ном. Ця національ­на „де­мок­ратія“ ви­яви­ла­ся найбіль­шим, най­жор­с­токішим, найпідлішим дес­по­том, за­гар­б­ни­ком, ду­шо­гу­бом, роз­би­ша­кою, злодієм, ошу­кан­цем, бре­ху­ном за всіх зна­них у світовій історії.

    Власність бу­ла виз­на­на за­ко­ном не­за­кон­ною, от­же, логічно кож­ний гро­ма­дя­нин „со­ци­алис­ти­чес­ко­го оте­чес­т­ва“ мав за­кон­не пра­во відби­ра­ти у влас­ників їхнє доб­ро. А що влас­ни­ком усь­ого доб­ра в СРСР є дер­жа­ва, то відби­ра­ти і в дер­жа­ви. Так клич: „Хто не пра­цює - той не їсть“ обер­нув­ся в СРСР на „Хто не кра­де - той не їсть“. Лед­ве чи є в усь­ому СРСР бо­дай од­на лю­ди­на, яка не дот­ри­муєть­ся цього за­ко­ну. Ти­сячі прик­ладів мож­на наз­би­ра­ти в ча­со­пи­сах СРСР, а во­ни дру­ку­ють та­ке ли­ше тоді, ко­ли яви­ще стає за­галь­ним, над­то по­ши­ре­ним. От­же, за­та­юва­ти - це виз­на­ва­ти, що сам уряд то­му по­ту­рає, бо ж усі ча­со­пи­си СРСР ви­дає сам уряд. Ми зга­даємо ли­ше кілька зад­ля прик­ла­ду.

    „У соціалістич­но­му ладі СРСР не­ма нічо­го, що по­род­жує зло­чинність. В СРСР дав­но вже усу­не­но ті суспільні при­чи­ни, які роб­лять зло­чинність не­ми­ну­чим суспіль­ним яви­щем капіталістич­них дер­жав“,- пи­ше48 най­ви­щий об­ви­ну­вач (ге­не­раль­ний про­ку­рор) СРСР Ру­ден­ко са­ме тоді, ко­ли уряд СРСР ого­ло­сив смер­т­ну ка­ру за крадіжки, ґвал­ту­ван­ня жінок, ха­бар­ниц­т­во і т. п. Всі ча­со­пи­си СРСР наріка­ють, що зло­чи­ни коїть пе­ре­важ­но мо­лодь. А во­на ж на­ро­ди­ла­ся по 1917 році, от­же, ви­хо­ва­на ла­дом СРСР, у яко­му не­ма нічо­го, що по­род­жує зло­чинність.

    Уряд СРСР ство­рив ок­ремі бри­га­ди з в’язнів, які но­ча­ми - під наг­ля­дом НКВД - роз­ко­пу­ва­ли старі мо­ги­ли, шу­ка­ючи зо­ло­тих хрес­тиків, перснів, зубів у мерців. До та­ко­го дже­ре­ла зо­ло­та не дог­лу­пав­ся ще жод­ний злодій у світі, не те що уряд. Чи ж не „прог­рес“ мос­ков­сь­кої „де­мок­ратії“?

    Поблизу бу­до­ви ве­ли­ко­го ме­та­лургійно­го комбіна­ту в Західно­му Сибіру ви­рос­ло чи­ма­ле місто, проз­ва­не „Кра­ди­го­род“. А проз­ва­но йо­го так, бо лю­ди по­бу­ду­ва­ли йо­го з кра­де­них ма­теріалів. І - са­моз­ро­зуміло - кра­ли не сто­рожі чи служ­ки, але місцеві мож­нов­ладці, всілякі на­чаль­ни­ки49.

    „У Кир­гизькій РСР ли­ше за па­ру років ук­ра­де­но всіля­ко­го дер­жав­но­го май­на на 30 мільйонів рублів. Се­ред злодіїв бу­ли такі ви­сокі осо­би, як, нап­рик­лад, го­ло­ва Ра­ди міністрів“50.

    Навіть у сто­лиці Москві ви­сокі уря­довці, на­чаль­ни­ки „Со­юз­г­лав­ма­шу“ та уп­ра­ви­телі кількох ве­ли­ких за­водів ство­ри­ли таємне підприємс­т­во, що про­да­ло не­ле­галь­но са­мих ли­ше ткаць­ких вер­с­татів 900. Ко­му ж про­да­ло? Та ж дер­жав­ним підприємс­т­вам, де во­ни бу­ли уп­ра­ви­те­ля­ми. Са­моз­ро­зуміло, про­да­ло за ціна­ми, знач­но ви­щи­ми, ніж офіційні. Чо­му ж уп­ра­ви­телі ку­пу­ва­ли, пе­реп­ла­чу­ючи? Бо ку­пи­ти офіційно че­рез Дер­ж­п­лан за­би­рає не місяці, але ро­ки ча­су. А імпер­сь­ка вла­да ви­ма­гає ви­ко­на­ти план уже цього ро­ку. А як же ви­ро­биш без ма­шин?51

    Отже, са­ма дер­жа­ва спо­ну­кує се­бе ж (дер­жа­ву) крас­ти, шах­ра­юва­ти, ду­ри­ти і… плю­ва­ти на всі Дер­ж­п­ла­ни. До та­ко­го соціалізму не дог­лу­па­ли­ся всі світові соціалісти ра­зом. „Істин­но рус­ский“ соціалізм. Увесь СРСР мож­на наз­ва­ти „Кра­ди­го­су­дар­с­т­вом“.



V. БЕЗБОЖНИЦТВО І РОЗПУСТА МОСКВИНА

 

     Го­дит­ся - мо­лить­ся.

     Не го­дит­ся - гор­ш­ки нак­ры­вать.

    Московська при­каз­ка

     Лю­дині че­ре­во най­важ­ливіше.

     Все ж бо жит­тя лю­ди­ни з че­ре­ва ви­хо­дить.

    М. Горь­кий

 

    Набоженство (релігія) на­ро­ду тво­рять ті самі чин­ни­ки, що фор­му­ють і всю йо­го ду­ховність. Не­ма нічо­го ви­пад­ко­во­го в то­му, що ки­тайці ма­ють буд­дизм, а не що інше. Іслам (ма­го­ме­тан­с­т­во) не ви­пад­ко­во по­ши­рив­ся се­ред ко­чо­виків-семітів. Зав­ж­ди лег­ко сприй­маєть­ся те, що ду­хов­но спорідне­не. Ук­раїнці до­сить лег­ко і ско­ро пе­рей­ш­ли з сво­го по­ган­с­т­ва на хрис­ти­ян­с­т­во з цієї ж при­чи­ни. На­бо­жен­с­т­во, що не спорідне­не ду­хов­ності на­ро­ду, він або цілко­ви­то не сприй­має, як, нап­рик­лад, не сприй­ня­ли хрис­ти­ян­с­т­во семіти - ара­би та євреї, або змінює, прис­то­со­вує до своєї ду­хов­ності, як мос­к­ви­ни - хрис­ти­ян­с­т­во.

    Іронія історії на­ки­ну­ла (ру­ка­ми ук­раїнців) мос­к­ви­нам на­бо­жен­с­т­во, яке цілко­ви­то за­пе­ре­чу­ва­ло всю ду­ховність мос­к­ви­на. Тим то мос­к­ви­ни - прос­тий на­род, інтелігенція і навіть свя­ще­ни­ки та єпис­ко­пи від ХІІ ст. і досі мос­ков­щи­ли і змос­ков­щи­ли цілко­ви­то своє „хрис­ти­ян­с­т­во“, пе­ре­ро­би­ли йо­го на своє національ­не по­ган­с­т­во. Мос­ков­сь­кий істо­рик пи­ше: „Міфо­логія фіннів (предків мос­к­винів) не ви­рос­ла до ан­т­ро­по­морфізму. Си­ли та пред­ме­ти при­ро­ди во­ни ма­ли не за сим­во­ли чи ви­яв бо­жес­т­ва, але за са­ме бо­жес­т­во; звідси - ди­кун­сь­кий фе­ти­шизм. В мос­ков­сь­ких пе­ре­ка­зах про жит­тя їхніх свя­тих є відлун­ня обож­ню­ван­ня де­ре­ва, ка­ме­ню, прик­риті хрис­ти­ян­сь­кою фор­мою. „В ле­су ро­дил­ся - пню мо­лил­ся“,- за­пи­сав ет­ног­раф В. Даль. По­ган­с­т­во і хрис­ти­ян­с­т­во в Мос­ков­щині зміша­ли­ся. По­ганські бо­ги, одер­жав­ши хрис­ти­ян­сь­ке ім’я „бе­сы“, знай­ш­ли місце в мос­ков­сь­ко­му хрис­ти­ян­сь­ко­му культі. Хрис­ти­ян­с­т­во і по­ган­с­т­во не ста­ли в Мос­ков­щині дво­ма про­тис­тав­ни­ми релігіями. Нав­па­ки, час­ти­на­ми од­но­го мос­ков­сь­ко­го на­бо­жен­с­т­ва. До­пов­ню­ючи од­на іншу, кож­на час­ти­на діяла у своїй ца­рині: хрис­ти­ян­сь­ка в не­бесній, а по­ган­сь­ка в земній. Ще в ХХ ст. бу­ли в Мос­ков­щині се­ла, де мо­ли­ли­ся по­ган­сь­ким бо­гам пе­ред хрис­ти­ян­сь­ким об­ра­зом із засвіче­ни­ми лам­па­да­ми. Хрис­ти­ян­с­т­во не ста­ло для мос­к­винів ви­хо­дом з тем­ря­ви до світла, а ли­ше пе­ре­хо­дом з-під вла­ди богів ниж­чих під вла­ду богів ви­щих, бо ж ста­рих по­ган­сь­ких богів мос­к­вин не ви­ки­нув із свідо­мості, а виз­на­вав їх на­далі, на­дав­ши їм ниж­чо­го сту­пе­ню“52.

    Москвини і те­пер вірять, що чак­лу­на­ми опіку­ють­ся чор­ти. На весілля зав­ж­ди зап­ро­шу­ють „кол­ду­на“ (чак­лу­на) і час­ту­ють йо­го найбіль­ше, щоб йо­го опікун - „ле­ший“ (чорт) обо­ро­няв мо­ло­дих. Так і співа­ють у весільних піснях, по­яс­ню­ючи: мов­ляв, Бог на небі і не по­чує, а чорт тут, на землі, і на­пев­но по­чує.

    Згаданий проф. В. Даль за­пи­сав такі релігійні пог­ля­ди мос­к­винів: мо­лю­чись, тре­ба че­рес (по­яс) спус­ка­ти ниж­че пу­па, а но­ги не роз­чепірю­ва­ти, бо чорт прос­ко­чить. Чай, ка­ва, кар­топ­ля, тю­тюн - вик­ляті Все­лен­сь­ким со­бо­ром (горілка - ні). Дар Бо­жий гріх ко­ло­ти (себ­то бра­ти ви­дел­кою). Гріх їзди­ти во­зом, що має диш­ло (а не го­лоблі), бо ан­тих­рист має диш­ло­ву колісни­цю. Дер­жав­не тав­ро на ва­го­вих ги­рях - це пе­чат­ка ан­тих­рис­та. Щеп­лен­ня віспи - зап­ро­даж ди­яво­лові. Ста­тис­ти­ка ро­бить­ся, щоб і на то­му світі пла­ти­ти по­дат­ки і т. п. Він за­пи­сав, нап­рик­лад, такі на­родні при­каз­ки: „Ка­кой бог, та­кая ему и свеч­ка“, „Го­дит­ся - мо­лить­ся; не го­дит­ся - гор­ш­ки нак­ры­вать“ (це про іко­ни). На цер­ковній дзвіниці мос­к­ви­ни ста­ви­ли по­ган­сь­ко­го бов­ва­на. По­пові та місце­во­му поліцаєві да­ва­ли ха­ба­ра, щоб во­ни не пе­реш­код­жа­ли при­но­си­ти жер­т­ви по­ган­сь­ким бо­гам та мо­ли­ти­ся в по­ган­сь­ких ка­пи­щах, за­хо­ва­них у лісі53. Та­ких ка­пищ знай­де­но 1931 р. чи­ма­ло в Мос­ков­щині. Мос­к­ви­ни ма­ли сек­ту „діро­молів“. Ті сек­тан­ти прос­вер­д­лю­ва­ли в хатній стіні дірку і крізь неї кри­ча­ли: „Изба моя, ды­ра моя, спа­си ме­ня“54.

    Датський дип­ло­мат, що був у Мос­ков­щині, пи­ше: „Мос­ков­сь­кий мит­ро­по­лит дає за добрі гроші дозвіл про­да­ва­ти біля цер­к­ви горілку. Лю­ди біля цер­к­ви пи­ячать, співа­ють со­роміць­ких пісень і роз­пус­т­ву­ють“55. „При мос­ков­сь­ких цер­к­вах існу­ва­ли т. зв. „брат­чи­ны“, щоб спільно свят­ку­ва­ти цер­ковні свя­та. На тих свят­ку­ван­нях мос­к­ви­ни на­пи­ва­ли­ся так, що би­ли­ся і навіть уби­ва­ли. Жінки не відста­ва­ли від чо­ловіків. Свя­ще­ни­ки пи­ячи­ли і би­ли­ся не мен­ше за свою пас­т­ву. Пи­ячи­ли і жеб­ра­ки, сліпці, каліки. На ву­ли­цях ва­ля­ло­ся де­сят­ки і сотні п’яних, що час­то за­мер­за­ли на смерть. До то­го всі жах­ли­во ма­тю­ка­ли­ся. Вза­галі в Мос­ков­щині всі ма­тю­ка­ють­ся, навіть жінки, дівча­та і діти, прос­то­люд і арис­ток­ратія. Ма­тю­ка­ють­ся навіть у церкві; навіть свя­ще­ни­ки і ченці56.

    Московську „по­божність“ за­до­ку­мен­то­ва­но офіційно в їхньому збірни­ку цер­ков­них за­конів „Стог­ла­ве“, де чи­таємо: „Свя­ще­ни­ки зав­ж­ди п’яні, і в церкві сва­рять­ся на­йо­гидніши­ми лай­ка­ми; навіть б’ються в церкві. А на них і лю­ди рівня­ють­ся: сто­ять у церкві в шап­ках, служ­би Бо­жої не слу­ха­ють, навіть глу­зу­ють з неї; роз­мов­ля­ють між со­бою го­лос­но, сва­рять­ся, вжи­ва­ючи со­роміць­ких ла­йок“. Та як же слу­ха­ти служ­бу Бо­жу, ко­ли (щоб її прис­ко­ри­ти) свя­ще­ник „воз­г­ла­шає“, ди­якон про­мов­ляє єктен’ю, дя­чок чи­тає псал­ми, і це всі три вод­но­час, не тур­бу­ючись, чи лю­ди щось ро­зуміють, чи чу­ють. Мос­ковські свя­ще­ни­ки ніяких ка­зань не ви­го­ло­шу­ва­ли.

    Т. Шев­чен­ко у своєму „Що­ден­ни­ку“ пи­ше: „Чес­нотні уральці, а над­то урал­ки не да­дуть во­ди на­пи­ти­ся „нес­та­ро­ве­ру“. „Ста­ро­ве­ры“ - мос­ковські цер­ковні фа­на­ти­ки, що не виз­на­ва­ли цер­ков­ної ре­фор­ми патр. Ніко­на. За це мос­ков­сь­кий уряд ви­се­лив їх на Урал, а їхніх свя­ще­ників „рас­стри­гал“, себ­то відби­рав сан і пра­ва свя­ще­ницькі та ка­рав. На Уралі найліпше уда­ва­ти по­па-роз­с­т­ри­гу. Тоді, мов у казці, з’являєть­ся пе­ред ва­ми все, ра­зом із „сваль­ным гре­хом“. Тоді ма­ти са­ма зап­ро­по­нує свя­то­му страд­ни­ку „за вєру“ свою доч­ку на нічну „роз­ва­гу“.

    І. При­жов наз­би­рав у ХІХ ст. у мос­ков­сь­ких се­лах ти­сячі без­бож­ниць­ких оповідань57. І. Родінов - безліч та­ких жах­ли­вих оповідань, що ко­ли ви­дав ок­ре­мою книж­кою58, то уряд ого­ло­сив йо­го бо­жевіль­ним.

    Московський пись­мен­ник пи­ше: „На Ве­лик­день 1908 р. я зустрів у Пе­тер­бурзі на го­ловній ву­лиці гурт п’яних, що йшли ву­ли­цею і кри­ча­ли: „Хрис­тос вос­к­рес… его мать!“59. Це бу­ло за 10 років пе­ред ленінською без­бож­ниць­кою про­па­ган­дою.

    Темний на­род? Той же Д. Ме­реж­ков­сь­кий пи­ше, що ма­ти мос­ков­сь­ко­го вель­можі зах­воріла на пістряк. Пер­ше во­на мо­ли­ла­ся, про­си­ла Бо­га, щоб Він уз­до­ро­вив її. Ко­ли ж пе­ре­ко­на­ла­ся, що мо­лит­ва не по­мог­ла, то роз­злос­ти­ла­ся, на­ка­за­ла по­ру­ба­ти об­ра­зи і ви­ки­ну­ти їх на смітник. Як ба­чи­мо, на­род­ну при­каз­ку „Го­дит­ся - мо­лить­ся, не го­дит­ся - гор­ш­ки нак­ры­вать“ виз­на­ва­ли й арис­ток­ра­ти. Ок­ре­мий ви­па­док? „У мос­ков­сь­ких мо­нас­ти­рях па­ну­ва­ли пи­ятицькі оргії, роз­пус­та і бійки“60. „У мос­ков­сь­ких мо­нас­ти­рях чо­ловічих і жіно­чих бу­ло ба­га­то всіля­ких зло­чинців, які там хо­ва­ли­ся під чер­не­чою ря­сою. Там па­ну­ва­ли пи­яти­ка і роз­пус­та“61. В. Ро­за­нов свідчить, що 1913 р. в одній ли­ше гу­бернії (Ни­же­го­родській) кілька жіно­чих мо­нас­тирів „ра­де­ли“. Мос­ков­сь­ке „ра­де­ние“ - це збо­че­не „релігійне“ за­хоп­лен­ня, що кінча­ло­ся роз­пус­ниць­кою оргією всіх учас­ників. Учас­ни­ки-муж­чи­ни на­зи­ва­ли­ся „бу­га­ями“, а жінки - „бо­го­ро­ди­ца­ми“. Те „ра­де­ние“ бу­ло по­ши­ре­не і се­ред мос­ков­сь­кої арис­ток­ратії у ХІХ столітті. Олек­сандр І брав у них ак­тив­ну участь. У ХХ ст. мос­ков­сь­ка арис­ток­ратія ра­зом з ца­ри­цею „ра­де­ли“ з Г. Рас­путіним. Ніяких сект (навіть і нез­бо­чен­сь­ких) ніко­ли не бу­ло в Ук­раїні. Бу­ли 2-3 про­тес­тантські сек­ти, але їх тво­ри­ли і ни­ми ке­ру­ва­ли німці та мос­к­ви­ни. З ук­раїнців до них прис­та­ва­ли ли­ше ті, хто не міг вит­ри­ма­ти мо­раль­но­го бру­ду попів-мос­к­винів, що їх мос­ков­сь­кий уряд осе­лю­вав в Ук­раїні як своїх шпи­гунів та агентів. З усієї Ук­раїни до тих сект на­ле­жа­ло ли­ше кілька­сот ук­раїнців.

    „Петро І зас­ну­вав був „Су­мас­б­род­ней­ший, Все­шу­тей­ший и Всепь­яней­ший Со­бор“. Він був ор­ганізацією найбіль­ших пи­яків. Мав сво­го „патріар­ха“ (се­на­тор Н. Зо­тов), 12 „кар­ди­налів“, „єпис­копів“, „свя­ще­ників“ з та­ки­ми ти­ту­ла­ми, що їх жод­ний цен­зор не доз­во­лить дру­ку­ва­ти. Та „братія“ одя­га­ла цер­ковні ри­зи, мит­ри і з хрес­та­ми відправ­ля­ла свою „бо­гос­луж­бу“, тоб­то співа­ли най­б­рудніші, со­роміцькі та блюзнірські пісні, і „при­ча­ща­лись“, упи­ва­ючись до без­тя­ми. До то­го „со­бо­ру“ на­ле­жа­ли та­кож і „все­шу­тей­шие“ ма­тері-ігу­мені і архірейші. У ве­ликі свя­та той „со­бор“ (близ­ко 200 лю­ду) на кілька­де­сять­ох са­нях га­са­ли, як навіжені, по сто­лиці всю ніч на чолі зі своїм „патріар­хом“; він - у пов­но­му патріар­шо­му одязі, з па­те­ри­цею, мит­рою, а реш­та - в єпис­коп­сь­ких і свя­ще­ниць­ких ри­зах. Їздя­чи, во­ни на весь го­лос вик­ри­ку­ва­ли свою „бо­гос­луж­бу“. Потім заїзди­ли до домів мос­ков­сь­кої арис­ток­ратії і ра­зом з гос­по­да­ря­ми закінчу­ва­ли жах­ли­вою пи­ятиць­кою та роз­пус­ниць­кою оргією. Пет­ро І брав ак­тив­ну участь, ли­ше мав скром­ний ти­тул „про­тодь­яко­на“. Він сам ук­лав ста­тут і при­пис­ник то­го „со­бо­ру“. Чи­та­ючи їх, най­роз­пусніший роз­пус­ник за­со­ро­мить­ся, за­шарієть­ся“62.

    У Бо­гос­ловській ака­демії в Москві існу­ва­ла у ХІХ-ХХ столітті сту­ден­т­сь­ка „всепь­яней­шая, все­шу­тей­шая иерар­хия“. Що­ро­ку на хра­мо­ве свя­то ака­демічної цер­к­ви сту­ден­ти-бо­гос­ло­ви влаш­то­ву­ва­ли пи­ятиць­ку блюзнірсь­ку оргію з блюзнірсь­ким „бо­гос­лу­жен­ням“, з усім Пет­ро­вим со­роміць­ким бру­дом. Це ро­би­ло­ся в му­рах Троїць­ко-Сергієвої Лав­ри, і про це зна­ли рек­тор Ака­демії і все на­чаль­с­т­во63. Подібне діяло­ся і в бо­гос­лов­сь­ких шко­лах (семінаріях)64. Са­ме та­ких „бо­гос­ловів“ приз­на­чав мос­ков­сь­кий уряд до 1917 ро­ку і пізніше на патріархів, мит­ро­по­литів, єпис­копів. Нап­рик­лад, за­пек­ло­го ук­раїно­же­ра ар­хиєпис­ко­па Ан­тонія Хра­по­вець­ко­го. Він навіть у прис­той­но­му то­ва­ристві не міг вит­ри­ма­ти й півго­ди­ни, щоб не оповісти яко­гось со­роміць­ко­го анек­до­ту.

    „Петро І час­то влаш­то­ву­вав бен­ке­ти. Гвардійці но­си­ли у ве­ли­ких відрах горілку, а гвардійські офіце­ри пиль­ну­ва­ли, щоб ніхто не ухи­лив­ся ви­пи­ти за здо­ров’я ца­ря. Ли­ше попів не тре­ба бу­ло пиль­ну­ва­ти. Чу­жинці ди­ву­ва­ли­ся, що на тих пи­яти­ках найп’яніши­ми бу­ли са­ме свя­ще­ни­ки та ченці65. Мос­ков­сь­кий пись­мен­ник пи­ше: „У Мос­ков­щині піп є сим­во­лом не­на­жер­с­т­ва, скна­рості, без­со­ром­ності, не­уц­т­ва і підла­буз­ниц­т­ва66. На їхнє не­уц­т­во вка­зує те, що во­ни й у ХVІІІ столітті за­пе­ре­чу­ва­ли, що на­ша пла­не­та - ку­ля й обер­таєть­ся.

    Про те, яки­ми бу­ли звер­х­ни­ки тих свя­ще­ників: єпис­ко­пи, мит­ро­по­ли­ти, патріар­хи, оповідає літо­пи­сець: „Єпис­коп Федір ба­га­то лю­дей зап­ро­то­рив до в’язниць і заб­рав їхні маєтки. Інші му­си­ли пра­цю­ва­ти на нього як ра­би. Іншим він ру­бав го­ло­ви, ви­па­лю­вав очі, вирізу­вав язи­ки, на стіні роз­пи­нав, ка­ту­вав інши­ми спо­со­ба­ми, ба­жа­ючи за­гар­ба­ти їхні маєтки, бо на маєтки і гроші не­на­жер­ли­вий був, як пек­ло67.

    Патріарх Нікон на­ка­зав ка­ту­ва­ти єпис­ко­па Пав­ла Ко­ло­мен­сь­ко­го так, що той збо­же­волів. Сво­го духівни­ка Нікон звелів би­ти два ро­ки, аж по­ки той не ско­нав. У Вос­к­ре­сен­сь­ко­му мо­нас­тирі Нікон на­ка­зав би­ти ченців не­ми­ло­сер­д­но ба­то­га­ми та пек­ти вог­нем, і від то­го ба­га­то ченців по­мер­ло“68.

    Іван ІV одя­гав сам і на­ка­зу­вав своїм оп­рич­ни­кам (оприч­ни­ки - це тодішні чекісти, ен­ка­ве­дис­ти) одя­га­ти чер­нечі ря­си; на­зи­вав се­бе їхнім ігу­ме­ном, і во­ни йшли мо­ли­ти­ся до цер­к­ви. По­мо­лив­шись, їха­ли всі до тем­ниць і там ка­ту­ва­ли в’язнів. Іме­на ска­то­ва­них на смерть Іван ІV на­ка­зав за­пи­су­ва­ти до си­но­диків (по­ми­наль­них кни­же­чок) і роз­си­ла­ти по мо­нас­ти­рях, щоб там їх по­ми­на­ли. У де­яких си­но­ди­ках кількість жертв до­хо­ди­ла до 4 ти­сяч „упо­ко­еных хрис­ти­ан му­жес­ко­во, жен­с­ко­во и дет­с­ко­во чи­на, име­на ко­их Ты Сам, Гос­по­ди, ве­си“. Іван ІV влас­ною ру­кою вбив ігу­ме­на Псков­сь­ко­го мо­нас­ти­ря Кор­нелія і на­ка­зав на йо­го наг­роб­ку на­пи­са­ти: „Пред­пос­лал его Зем­ной Царь Ца­рю Не­бес­но­му69.

    Монастирі, що їх мос­к­ви­ни зас­ну­ва­ли в ха­щах лісів, ста­ва­ли уп­ра­ви­тель­сь­ки­ми осе­ред­ка­ми, бо крім ігу­ме­на та йо­го ченців не бу­ло там ніко­го, хто міг би ке­ру­ва­ти гос­по­дар­сь­ким (а відтак і політич­ним) жит­тям око­лиці. З пли­ном ча­су такі мо­нас­тирі ви­рос­та­ли на міста, і світська вла­да на­би­ра­ла си­ли. Мо­нас­тирі ма­ли свою зем­лю з кріпа­ка­ми та ремісни­ка­ми, і на них світська вла­да не по­ши­рю­ва­лась. На ґрунті цього ви­ник­ла бо­роть­ба між цер­ков­ною і дер­жав­ною вла­дою. Дер­жав­на вла­да ма­ла військо, то­му мос­ковські єрар­хи об­ра­ли інший шлях за­без­пе­чи­ти собі доб­ро­бут. Во­ни про­да­ли дер­жаві не­за­лежність цер­к­ви за ціну доб­ро­бу­ту її єрархів. Мос­ков­сь­ка цер­к­ва виз­на­ла без­зас­те­реж­но зверхність дер­жа­ви. Пізніше це офор­ми­ло­ся і прав­но. У „Сво­де За­ко­нов“ на­пи­са­но, що най­ви­ща вла­да в „Рус­ской пра­вос­лав­ной цер­к­ви“ на­ле­жить імпе­ра­то­рові. А що мос­ковські царі зав­ж­ди бу­ли са­мо­дер­жав­ця­ми (дес­по­та­ми), то логічно не мог­ло бу­ти іншо­го го­ло­ви цер­к­ви - Патріар­ха. Пет­ро І зни­щив мос­ков­сь­кий патріар­хат, а ке­ру­ва­ти цер­к­вою до­ру­чив од­но­му з міністрів (на­зи­вав­ся він обер­п­ро­ку­рор Св. Си­но­ду).

    Всі євро­пейські (отже й Ук­раїнсь­ка) цер­к­ви ніко­ли не виз­на­ва­ли звер­х­ності дер­жа­ви над со­бою. Іноді цер­к­ва бу­ла звер­х­ни­цею дер­жа­ви (ка­то­лиць­ка, кальвінсь­ка). Жод­на цер­к­ва у світі, крім мос­ков­сь­кої та ту­рець­кої (ма­го­ме­тан­сь­кої), не бу­ли ніко­ли під вла­дою дер­жа­ви. Ту­рець­ка ста­ла 1921 р. вільною, не­за­леж­ною від дер­жа­ви. Ли­ше од­на мос­ков­сь­ка як бу­ла, так і ли­ши­ла­ся досі ра­би­нею і служ­кою дер­жа­ви.

    „Наша мос­ков­сь­ка цер­к­ва відда­ла се­бе без­зас­те­реж­но на пос­лу­гу дер­жаві, щоб ма­ти від дер­жа­ви за­по­ру­ку сво­го існу­ван­ня і пільг. Вка­зані в дер­жав­них кар­них за­ко­нах спо­со­би при­му­су та на­силь­с­т­ва - це влас­ти­во єди­на зброя, якою на­ша цер­к­ва бо­реть­ся з відступ­ни­ка­ми та іншою вірою. Крих­ка і сумнівна єдність на­шої цер­к­ви три­маєть­ся ли­ше на­силь­с­т­вом і фаль­шем, що їх на­ша дер­жа­ва не ли­ше виз­нає, а й са­ма ро­бить. Нап­рик­лад, підроб­ляє до­ку­мен­ти ви­га­да­но­го цер­ков­но­го Со­бо­ру, або пе­рек­ла­ди до­ку­ментів Все­лен­сь­ких Со­борів. Уся обо­рон­на і нас­ту­паль­на діяльність на­шої цер­к­ви - це суцільне шах­рай­с­т­во, фальш і брех­ня, що чи­нять­ся без­кар­но, під за­хис­том дер­жав­ної цен­зу­ри, яка ду­же пиль­нує, щоб хтось не відкрив тих шах­райств… На­ша мос­ков­сь­ка цер­к­ва виз­нає са­му за­са­ду звер­х­ності дер­жа­ви над Цер­к­вою і пот­ре­бу дер­жав­но­го ке­ру­ван­ня цер­к­вою. Ця за­са­да і за­пи­са­на в дер­жав­них і цер­ков­них за­ко­нах“70.

    „Цар Пав­ло І на­го­ро­див ар­хиєпис­ко­па Ірінея ге­не­раль­сь­ки­ми відзна­ка­ми71. Це про­мо­вис­то ви­яв­ляє сто­сун­ки між цер­к­вою і дер­жа­вою в Мос­ков­щині. Дер­жав­ний за­кон на­дає ду­хо­вен­с­т­ву чи­ни і плат­ню, що відповіда­ють військо­вим чи­нам і платні. Мит­ро­по­лит - пов­ний ге­не­рал, ар­хиєпис­коп - ге­не­рал-лей­те­нант, єпис­коп - ге­не­рал-ма­йор, зас­лу­же­ний свя­ще­ник - пол­ков­ник і т. д. Наші слу­ги цер­ков­но­го вівта­ря вва­жа­ють се­бе дер­жав­ни­ми уря­дов­ця­ми. А док­ладніше вис­лов­лю­ючись - вірни­ми слу­га­ми дер­жа­ви на­сам­пе­ред, а потім мо­же (?) і Бо­га. Ство­ре­ний без­бож­ни­ком Пет­ром І т. зв. Св. Си­нод від са­мо­го сво­го по­чат­ку не оми­нав на­го­ди вка­зу­ва­ти на дер­жав­ну вла­ду, як на істот­не дже­ре­ло своєї вла­ди і по­ва­ги. Цього не­ма в жодній церкві жод­но­го на­ро­ду. На­ша мос­ков­сь­ка цер­к­ва зав­ж­ди бу­ла і є покірною і вірною служ­кою мос­ков­сь­кої дер­жа­ви, а точніше - мос­ков­сь­ко­го уря­ду. Ду­ху прав­ди, лю­бові, ду­ху жит­тя, ду­ху волі - цього спа­сен­но­го нат­х­нен­ня хрис­ти­ян­с­т­ва - не­має ані сліду в нашій мос­ковській церкві72.

    Зверхність дер­жа­ви над цер­к­вою в Мос­ков­щині ви­яв­ляєть­ся в що­ден­но­му житті. Мос­ков­сь­кий князь Андрій Бо­го­люб­сь­кий виг­нав 1157 р. з Мос­ков­щи­ни єпис­ко­па Нес­то­ра за те, що той не ви­ко­ну­вав йо­го (Андрія) на­казів. З на­ка­зу Іва­на ІV Ма­лю­та Ску­ра­тов за­ду­шив 1569 р. у в’язниці мос­ков­сь­ко­го мит­ро­по­ли­та Філіпа Ко­ли­че­ва за те, що мит­ро­по­лит осу­див при­люд­но в церкві оп­рич­ни­ну. Ка­те­ри­на ІІ за­му­ру­ва­ла 1764 р. жи­вим у Ре­вельській фор­теці мит­ро­по­ли­та Ар­сенія Мацієви­ча за те, що він вик­ляв тих, хто гра­бує цер­к­ви (Ка­те­ри­на тоді за­гар­ба­ла цер­ковні та мо­нас­тирські землі в Ук­раїні). Олек­сандр І на­ка­зав 1812 р. за­ка­ту­ва­ти ар­хиєпис­ко­па Вар­ла­ма Ши­шаць­ко­го за те, що він „про­ти­вил­ся Его Им­пе­ра­тор­с­ко­му Ве­ли­чес­т­ву“. „Ра­дян­сь­кий“ цар на­ка­зав 1928 р. ви­гу­би­ти мит­ро­по­литів В. Липківсь­ко­го та М. Бо­рець­ко­го та­кож за те, що во­ни „про­ти­ви­лись Его Со­вет­с­ко­му Ве­ли­чес­т­ву“. Крім Ко­ли­че­ва, всі зга­дані жер­т­ви - ук­раїнці.

    Держава (уряд) має ке­ру­ва­ти цер­к­вою; цар має бу­ти го­ло­вою цер­к­ви. Ці го­лослівні мос­ковські іде­али пот­ре­бу­ва­ли якоїсь ос­но­ви, щоб не за­вис­ну­ти в повітрі. І чер­нець Іосиф Во­ло­ко­лам­сь­кий про­го­ло­сив мос­ков­сь­ку національ­ну дог­му: „По­не­же власть цар­с­кая от Бо­га ис­хо­дит - царь бо­го­по­до­бен есть“. Ця дог­ма існує дось­огодні. „Цар Олексій по­во­див­ся в церкві, як у се­бе вдо­ма; під час Бо­гос­луж­би хо­див по церкві; го­лос­но на всю цер­к­ву ла­яв свя­ще­ників бруд­ною лай­кою, як­що во­ни по­ми­ля­ли­ся. У Ве­ли­ку П’ятни­цю на Бо­гос­лужбі в ка­тед­раль­но­му со­борі ла­яв не­цен­зур­ною ву­лич­ною лай­кою (а в то­му він був ве­ли­ким май­с­т­ром) са­мо­го патріар­ха Ніко­на. Патріарх не про­тес­ту­вав73. Не про­тес­ту­вав, бо ж цар „бо­го­по­до­бен есть“.

    У ХХ ст. мос­ков­сь­кий мит­ро­по­лит Ніко­лай на­ка­зав світи­ти лам­пад­ки пе­ред об­ра­зом Й. Сталіна, як пе­ред іко­ною. На­ка­зав, бо ж „царь бо­го­по­до­бен есть“.

    Московські се­ля­ни, відвіду­ючи мав­зо­лей В. Леніна, хрес­тять­ся і ше­по­чуть мо­лит­ву, бо ж „царь бо­го­по­до­бен есть“. Всі мос­ковські кос­мо­нав­ти хо­ди­ли до мав­зо­лею В. Леніна по йо­го бла­гос­ловіння74, по­мо­ли­ти­ся йо­му, бо ж „царь бо­го­по­до­бен есть“.

    Звичайний про­мис­ло­вий робітник, 30-річний ко­муніст, без­бож­ник Ніко­лай Ро­тов рап­то­во став 1960 р. фак­тич­ним мос­ков­сь­ким патріар­хом (офіційно - мит­ро­по­ли­том). За­кор­донні мос­к­ви­ни ка­жуть, що у то­му не­ма нічо­го див­но­го, бо ж ко­муністич­ний боз­бож­ниць­кий уряд зро­бив йо­го мит­ро­по­ли­том. Та в літо­пи­су ХІІ ст. чи­таємо: „Пат­ри­арх Иоким на­чал учит­ца, а до то­го не знал он пи­са­ния, раз­ве аз­бу­ке. Ни цер­ко­ви, ни чи­на цер­ков­но­го не знал, по­не­же был че­ло­век слу­жи­лый и жил в де­рев­ни и зай­цев ло­вил, а в цер­к­ве в ред­кий Ве­лик­день бы­вал“75. Не знав чи­та­ти-пи­са­ти, до цер­к­ви хо­див раз на рік і рап­том став патріар­хом. Хіба і в ХVII ст. був у Мос­ков­щині ко­муністич­ний уряд? Цей са­мий патріарх Іоким пи­сав ца­реві з при­во­ду тодішнього „ста­ро­вер­чес­ко­го“ роз­ко­лу в мос­ковській церкві: „Аз, Го­су­дарь, не знаю не ста­рые ве­ры не но­вые, но што ве­лять на­чальніце, то і го­тов тво­рить и слу­шать их во всем“76. Чи ж не те са­ме го­во­рить (не при­люд­но) фак­тич­ний патріарх Ніко­лай Ро­тов й офіційний Алексій Се­ман­сь­кий?

    „Начальніце“ ж, тоб­то уряд мо­нархічний до 1917 ро­ку і уряд соціалістич­ний по 1917 році, на­ка­за­ли церкві бу­ти таємною дер­жав­ною поліціанткою, і мос­ковські патріар­хи, мит­ро­по­ли­ти, єпис­ко­пи веліли свя­ще­ни­кам ви­ка­зу­ва­ти поліції таємну сповідь своїх па­рохіян. А за за­ко­на­ми цер­к­ви сповідь є свя­тим таїнс­т­вом, і то­му цер­к­ва знімає свя­ще­ниць­кий сан, як­що свя­ще­ник по­ру­шив таїну сповіді, хоч би зло­чин був най­жах­ливіший, і зло­чи­нець не­без­печ­ний суспіль­с­т­ву. От­же, мос­ковські єпис­ко­пи свідо­мо по­ру­ши­ли святі ка­но­ни, свідо­мо на­ка­зу­ва­ли свя­ще­ни­кам ви­яв­ля­ти поліції таємни­цю сповіді. Так низь­ко не па­да­ла жод­на цер­к­ва в світі.

    Нема нічо­го див­но­го, що ко­ли відрод­жу­ва­ла­ся в 1920-х ро­ках Ук­раїнсь­ка Національ­на (Авто­ке­фаль­на) Цер­к­ва, то ВСІ - без єди­но­го ви­нят­ку - мос­ковські єпис­ко­пи та свя­ще­ни­ки в Ук­раїні самі охо­че пішли на служ­бу в ЧЕ­КА (таємна поліція), щоб ни­щи­ти „измен­ни­ков-се­па­ра­тис­тов“. Во­ни більше за будь-ко­го до­по­мог­ли мос­ковській поліції (ЧЕ­КА) ви­гу­би­ти всіх єпис­копів та свя­ще­ників УАПЦ77. Так са­мо ни­щи­ли 1946 р. Ук­раїнсь­ку Гре­ко-Ка­то­лиць­ку Цер­к­ву (во­на ма­ла в 1939 р. 3800 ти­сяч па­рафіян у 2226 па­рафіях і 2275 свя­ще­ників). Влас­не „де­мок­ра­ти­чес­кий“ патріарх Алексій ли­ше докінчив 1946 р. те, чо­го не встиг зро­би­ти 1915 р. мо­нархічний „патріарх“ (обер-про­ку­рор Св. Си­но­ду) К. Побєдо­нос­цев. За 1914-1916 рр. за­пек­лий ук­раїно­жер єпис­коп Євлогій ни­щив що­си­ли Ук­раїнсь­ку Гре­ко-Ка­то­лиць­ку Цер­к­ву в Га­ли­чині. Її мит­ро­по­ли­та А. Шеп­тиць­ко­го ви­вез­ли до Мос­ков­щи­ни. Євлогій не встиг йо­го зни­щи­ти, бо Мос­ков­щи­на прог­ра­ла війну. Ро­ку 1945 во­на виг­ра­ла і докінчи­ла ни­щен­ня. По­ди­ву гідна стійкість мос­ков­сь­ких тра­дицій без ог­ля­ду на зміни - від мо­нархічної до соціалістич­ної вла­ди. Щобільше, соціалістич­на пе­ре­вер­ши­ла мо­нархічну у ни­щенні „се­па­ра­тис­тов“. Як­що за мо­нархічної бу­ло в Ук­раїні дві Бо­гос­ловські Ака­демії (у Києві і Львові) та 9 бо­гос­лов­сь­ких се­редніх шкіл (семінарій), то те­пер не­ма жод­ної ака­демії і ли­ше дві семінарії (в Мос­ков­щині є дві бо­гос­ловські ака­демії і чи­ма­ло се­редніх бо­гос­лов­сь­ких шкіл), і то в ма­лень­ко­му Луць­ку та в інтер­національній Одесі (раніш їх там не бу­ло). Боїть­ся Мос­ков­щи­на Києва.

    Московський патріот і лю­ди­на по­бож­на виз­нає: „Мос­ков­сь­кий шовінізм у мос­ковській церкві - це пи­то­ма мос­к­ви­нам, су­то мос­ков­сь­ка національ­на її прик­ме­та. Мос­ков­сь­ка цер­к­ва на­си­че­на мос­ков­сь­ким шовінізмом від го­ри до спо­ду і в ми­ну­ло­му, і в су­час­но­му“78. З при­во­ду 30-ої річниці ра­дян­сь­кої вла­ди патріарх Алексій Се­ман­сь­кий на­пи­сав 1947 р. та­ке „пос­ла­ние“: „Скріпімо наші мо­лит­ви за Рус­скую (не за „со­вет­с­кую“ чи за СРСР, але відкри­то за „рус­скую“, тоб­то за мос­ков­сь­ку) дер­жа­ву, за її за­кон­ну вла­ду на чолі з її муд­рим вож­дем, яко­го сам Бог об­рав і приз­на­чив вес­ти на­шу батьківщи­ну (отже, батьківщин інших на­родів СРСР він не виз­нає) шля­хом доб­ра і сла­ви“79. Був при­му­ше­ний те­ро­ром НКВД? Ось ніким не при­му­ше­ний го­лос. Мос­ков­сь­кий емігрант, за­пек­лий мо­нархіст, ар­хиєпис­коп Вільямін у своїй про­мові, що її ви­го­ло­сив у Па­рижі 17 ве­рес­ня 1945 р., ка­зав: „Я вва­жаю ра­дян­сь­ку вла­ду за нас­тав­ле­ну са­мим Бо­гом. Бо­же бла­гос­ло­вен­ня зійде на тих, хто підтри­мує її“80. Ще прик­лад. Мос­к­ви­ни пе­рек­ла­ли Біблію на свою мо­ву щой­но 1824 р. Той пе­рек­лад ви­да­ло Бри­тан­сь­ке Біблійне То­ва­рис­т­во. З цього при­во­ду ар­хиєпис­коп Фотій і міністр освіти М. Шиш­ков пи­са­ли ца­реві Ми­колі І та­ке: „Бри­тан­сь­ке Біблійне То­ва­рис­т­во має своєю ме­тою ва­ли­ти тро­ни, Цер­к­ви, за­ко­ни, дер­жав­ний лад, на­бо­жен­с­т­во81, щоб зап­ро­ва­ди­ти світо­ву рес­публіку. Ре­тель­не досліджен­ня діяльності то­го то­ва­рис­т­ва по­ка­зує цілко­ви­то яс­но і без­по­мил­ко­во, що пе­рек­лад Біблії з цер­ков­но-слов’ян­сь­кої мо­ви на мо­ву ро­манів та те­ат­ру зро­би­ло те То­ва­рис­т­во зад­ля то­го, щоб за­хи­та­ти ос­но­ви на­шої дер­жа­ви, щоб по­ши­ри­ти без­бож­ниц­т­во, щоб за­па­ли­ти гро­ма­дян­сь­ку війну, щоб зро­би­ти ре­во­люцію в нашій дер­жаві, щоб зни­щи­ти суспіль­ний лад“82.

    Московська цер­к­ва бо­ро­ни­ла мос­ков­сь­ку імперію від ре­во­люціонерів до 1917 р. і бо­ро­нить по 1917 році. Мос­ков­сь­кий патріарх Сергій Ста­рог­рад­сь­кий ук­лав 1929 р. уго­ду з уря­дом СРСР, якою підтвер­див ста­ру зверхність уря­ду над цер­к­вою і якою зо­бов’язав­ся слу­жи­ти владі СРСР, бо во­на - як він про­го­ло­сив у своєму „пос­ла­нии“ - від Бо­га по­хо­дить. Уряд відно­вив Св. Си­нод, нічо­го не змінив­ши в йо­го ус­т­рої, крім наз­ви, пе­рез­вав­ши на „Со­вет по де­лам Рус­ской Цер­к­ви“, що фак­тич­но і прав­но є міністер­с­т­вом (міністр Г. Кар­пов - ко­муніст, пев­на річ). Єпис­ко­пи та свя­ще­ни­ки одер­жу­ють від уря­ду ста­лу плат­ню; єпис­коп - та­ку, як ге­не­рал.

    Як ба­чи­мо, навіть ста­ра цар­сь­ка „та­бель о ран­гах“ існує в СРСР. Нап­рав­ду, нічо­го но­во­го не зап­ро­ва­ди­ли мос­к­ви­ни в СРСР крім то­го, що ви­ни­щи­ли всіх ук­раїнсь­ких єпис­копів та свя­ще­ників.

    Емігрантка княж­на З. Ша­хов­сь­ка, що вий­ш­ла заміж за бельгійсь­ко­го дип­ло­ма­та, їзди­ла до Мос­к­ви. Там її прий­ма­ли уря­дові, цер­ковні ко­ла з по­чес­тя­ми. По­вер­нув­шись во­на на­пи­са­ла: „Хоч би й усі мос­к­ви­ни в СРСР ста­ли б по­бож­ни­ми, то без­бож­ниць­кий уряд СРСР мо­же спа­ти спокійно. Ані єпис­ко­пи, ані свя­ще­ни­ки, ані по­божні світські ніко­ли і ніяко­го бун­ту про­ти уря­ду СРСР не вчи­нять“83. Аж до ХVІІІ ст. мос­ковські мо­нас­тирі бу­ли в’язни­ця­ми для політич­них зло­чинців. Ду­же час­то їх си­ломіць пос­т­ри­га­ли у ченці. Щоб мов­ча­ли - відти­на­ли їм язи­ка. Щоб не ба­чи­ли, чо­го не доз­во­ле­но ба­чи­ти - осліплю­ва­ли. Ко­му хотіли вко­ро­ти­ти віку - мо­ри­ли го­ло­дом і т. п. У мо­нас­тир­сь­ких льохах три­ма­ли за­ко­ва­них у лан­цю­ги, там бу­ли катівські при­лад­дя. В’язнів дог­ля­да­ли ченці під керівниц­т­вом ігу­ме­на. Со­ло­вець­кий мо­нас­тир влас­не й по­бу­ду­ва­ли для ув’яз­нен­ня ве­ли­ких політич­них зло­чинців, а не для мо­ли­тов. І справді, їх там зав­ж­ди бу­ло ба­га­то. За­порізь­кий ко­шо­вий Пет­ро Кал­ни­шев­сь­кий сидів за­му­ро­ва­ний у келії 28 років до смерті (1803). Ув’яз­нені в То­боль­сь­ко­му мо­нас­тирі по­мер­ли: Ге­не­раль­ний суд­дя Пав­ло Го­ло­ва­тий (1790 р.), військо­вий пи­сар Іван Гло­ба (1791 р.) та інші „се­па­ра­тис­ты“. До 1917 р. в Со­ло­вець­ко­му „мо­нас­тирі“ ка­ра­ло­ся де­сят­ки політич­них в’язнів. По 1917 - ба­га­то ти­сяч.

    Такий са­мий „прог­рес“ ба­чи­мо і в без­бож­ництві. Нап­рик­лад, пред­ки те­перішніх ком­со­мольців-без­бож­ників ще 1611 р. „вдер­ли­ся до ка­фед­раль­но­го со­бо­ру в Рос­тові, по­ру­ба­ли тру­ну св. Лав­рентія на друз­ки, з мит­ро­по­ли­та здер­ли і шма­ту­ва­ли ри­зи, а йо­го одяг­ну­ли у смер­дю­че лахміття і зну­ща­ли­ся. Пог­ра­бу­ва­ли все в церкві, а реш­ту по­ни­щи­ли. Діво­чий мо­нас­тир сплюн­д­ру­ва­ли: іко­ни по­топ­та­ли і по­па­ли­ли, чор­ниць ого­ли­ли і зґвал­ту­ва­ли. Так діяло­ся пе­ред тим і по тім і в інших містах, навіть і в Москві“. Стєнька Разін зі своїми людь­ми під час Бо­гос­луж­би в церкві беш­ке­ту­ва­ли, блюзніри­ли, а по Бо­гос­лужбі ка­ту­ва­ли і вби­ва­ли свя­ще­ників, за­би­ра­ли з цер­ков усі зо­лоті і срібні речі, а реш­ту ни­щи­ли.“ „Воєво­да М. Сал­ти­ков зну­щав­ся з патріар­ха Гер­мо­ге­на і хотів йо­го но­жем кра­яти“84. Сотні подібних та ще страшніших фактів за­до­ку­мен­то­ва­но в мос­ков­сь­ких ста­рих архівах і ти­сячі та­ких са­мих та гірших - у но­вих архівах та спо­га­дах жертв чи са­мо­видців 1917-1964 рр. Різни­ця ли­ше в то­му, що до ХVII ст. мос­к­ви­ни мог­ли здійсню­ва­ти свою „по­божність“ ли­ше у своїй Мос­ков­щині, а по нашій ка­тас­т­рофі 1709 р. під Пол­та­вою діста­ли до своїх рук ти­сячі ба­га­тю­щих кілька­сотрічних ук­раїнсь­ких цер­ков. Бу­ло що гра­бу­ва­ти та ни­щи­ти. Та мо­нархічні Пет­ри за­би­ра­ли ли­ше дзво­ни з цер­ков і ро­би­ли з них гар­ма­ти. Мо­нархічні Ка­те­ри­ни ли­ше роз­да­ва­ли своїм лю­ба­сам ук­раїнсь­ку зем­лю. Соціалістичні ж Пет­ри та Ка­те­ри­ни не ли­ше ни­щать і гра­бу­ють цер­к­ви, але на­сам­пе­ред їх спас­куд­жу­ють; ви­губ­лю­ють не ли­ше свя­ще­ників (як їхні пред­ки), але й усю їхню рідню, сусідів і зна­йо­мих. Чи ж не прог­рес „бо­го­лю­би­во­го, хрис­ти­ан­с­ко­го на­ро­да-бо­го­нос­ца“, як ве­ли­ча­ють йо­го мос­ковські пись­мен­ни­ки. Та ро­зумніші з них пи­шуть: „На Ва­шу дум­ку мос­ков­сь­кий на­род є по­бож­ним. Брех­ня! Ос­но­вою по­бож­ності є бо­го­бо­язнь та чес­нот­ливість вза­галі. У мос­ков­сь­ко­му ж на­роді не­ма най­мен­ших оз­нак, най­мен­ших слідів цього. Йо­го „по­божність“ пе­ре­пов­не­на по­ган­с­т­вом та ди­кун­сь­ки­ми за­бо­бо­на­ми. НІ! Мос­ков­сь­кий на­род у всій йо­го ду­хов­ності є гли­бо­ко без­бож­ниць­кий на­род. Навіть по­пи наші є фак­тич­но без­бож­ни­ка­ми“85. З В. Бєлінським по­год­жу­ють­ся й інші мос­ковські пись­мен­ни­ки. Нап­рик­лад, В. Сал­ти­ков ка­же: „Мос­ков­сь­ка цер­к­ва наскрізь пе­ре­пов­не­на цілко­ви­то чу­жи­ми хрис­ти­ян­с­т­ву, по­ган­сь­ки­ми і навіть без­бож­ниць­ки­ми тен­денціями“. М. Бєрдяєв: „Прав­ду ка­жу­чи, в мос­ков­сь­ко­му на­роді є го­то­вий до прий­нят­тя ан­тих­рис­та ґрунт“. „Та ж ан­тих­рист не має чо­го ро­би­ти в Мос­ков­щині“,- ка­же М. Бул­га­ков. І він справді не мав що ро­би­ти в Мос­ков­щині. „Цар від Бо­га. Був цар - був Бог. Не ста­ло ца­ря - не ста­ло Бо­га. Пе­рехід від цер­к­ви до пов­но­го без­бож­ниц­т­ва став­ся так лег­ко, ніби в лазні но­вою во­дою зми­ли­ся“86.

    Московська інтелігенція бу­ла та­кою са­мою без­бож­ниць­кою (і то не ли­ше соціалістич­на), як і мос­ков­сь­кий на­род, тоб­то наскрізь без­бож­ниць­кою. На­род­ни­ки про­повіду­ва­ли без­бож­ниц­т­во не ли­ше сло­вом, але й ділом, що на­би­ра­ло фор­ми ди­кун­сь­ко­го блюзнірс­т­ва87. Це - до 1917 р. Сам без­бож­ник, що влаш­то­ву­вав п’яні, блюзнірські оргії, І. При­жов пе­ре­одяг­нув­ся в лахміття, взяв жеб­раць­ку тор­бу і при­лу­чив­ся до гур­ту ман­дрівних мос­ков­сь­ких жеб­раків, щоб досліди­ти їхнє жит­тя та по­божність. Він пи­ше: „Хоч я знав ба­га­то гид­ко­го про по­божність мос­ков­сь­ко­го на­ро­ду, все ж те, що я по­ба­чив та по­чув, ман­д­ру­ючи з жеб­ра­ка­ми, нап­рав­ду пе­ре­ля­ка­ло ме­не. Нор­мальній лю­дині тяж­ко уяви­ти та­ку без­п­ро­буд­ну пи­яти­ку, та­ке гид­ке блюзнірс­т­во, та­ку без­со­ром­ну роз­пус­ту, такі ди­кун­сь­ко-жах­ливі пісні, такі по­ганські мо­лит­ви з бо­жевіль­ним ре­го­том, та­кий мо­раль­ний і фізич­ний бруд, який па­ну­вав у всіх мо­нас­ти­рях, що до них за­хо­див наш гурт жеб­раків. Яс­на річ, наш гурт брав дієву участь у всіх тих пас­куд­с­т­вах… Я та­кож знай­шов „про­ро­ка“ Іва­на Яков­ле­ви­ча. Йо­го жит­тя - це та­кий ней­мовірний, ди­кий фа­на­тизм, тем­но­та, роз­пус­та, що то­го не знай­ти і се­ред най­дикіших ди­кунів. Се­ред се­лян Мос­ков­сь­кої, Твер­сь­кої, Вла­ди­мир­сь­кої гу­берній я по­наз­би­рав ти­сячі мо­раль­но бруд­них, со­роміць­ких оповідань про свя­ще­ників, ченців, чер­ниць88. От­же, навіть без­бож­ник пе­ре­ля­кав­ся гли­бо­чи­ни без­бож­ниц­т­ва сво­го „на­ро­да-бо­го­нос­ца“. З зібра­них фактів І. При­жов склав 1860 р. дві книж­ки: „Жизнь Ива­на Яков­ле­ви­ча“ та „Юро­ди­вый“. Мос­ковські се­ля­ни, прий­няв­ши в церкві при­час­тя, не ков­та­ли йо­го, а за­ши­ва­ли в „ла­дан­ку“, зак­ла­да­ли в руш­ни­цю і вис­трілю­ва­ли89. У ХVІІІ ст. ма­ло­пись­мен­ний се­ля­нин Даніїл Філіпов зас­ну­вав сек­ту хлис­товців. Він про­го­ло­сив се­бе бо­гом Са­ва­офом, а сво­го си­на Іва­на Сус­ло­ва - Хрис­том. Він нав­чав, що Христів і Дів Марій є ба­га­то се­ред на­ро­ду. Вчив, що лю­ди­на мо­же ста­ти Бо­гом. Ця сек­та влаш­то­ву­ва­ла гур­тові роз­пус­ницькі оргії. Ро­би­ли лю­ди­ну Бо­гом не ли­ше ма­ло­пись­менні Філіпо­ви, але й еліта мос­ков­сь­кої інтелігенції.

    Москвин жи­ве у ду­хо­во­му і фізич­но­му рабстві. Своє при­ни­жен­ня він на­ма­гаєть­ся на­до­лу­жи­ти місти­циз­мом. Йо­го ду­шу по­ло­ни­ла бо­жевіль­на манія йо­го влас­ної бо­жес­т­ве­ності (андро­теїзм). Ф. Дос­тоєвсь­кий у ро­мані „Бе­сы“ по­ка­зав цю манію жах­ли­во ре­аль­но. Ге­рой ро­ма­ну Ки­ри­лов ка­же, що лю­ди­на ста­не Бо­гом, змінять­ся її по­чут­тя, дум­ка і дії, змінить­ся во­на навіть фізич­но90. М. Ба­кунін обґрун­ту­вав своє без­бож­ниц­т­во у книзі „Бог и го­су­дар­с­т­во“. В. Бєлінський - у листі до М. Го­го­ля та в стат­тях. Він до­во­див, що гли­бо­ке без­бож­ниц­т­во мос­к­винів є за­по­ру­кою ве­ли­кої май­бут­ності Мос­ков­щи­ни. М. Чер­ни­шев­сь­кий, П. Чай­ков­сь­кий, М. Маліков на­ма­га­ли­ся зро­би­ти собі Бо­га з лю­ди­ни. А. Ми­хай­лов мріяв про но­ву релігію без Бо­га. М. Горь­кий мав мос­ков­сь­кий на­род уже не за бо­го­нос­ця, але за са­мо­го бо­га91. В. Ма­яков­сь­кий ро­бив Бо­гом не лю­ди­ну вза­галі, але ли­ше „боль­ше­ви­ка“. О. Блок - так са­мо. Як ба­чи­мо, ду­хов­ний вар­вар-мос­к­вин підсвідо­мо ро­бив свою ко­муністич­ну іде­ологію но­вою без­бож­ниць­кою релігією (се­ку­ляр­ною релігією). Йо­го без­божність є не пе­ре­ко­нан­ня, але ВІРА (в неісну­ван­ня Бо­га). Крім сліпої віри, мос­к­вин не мав жод­ної іншої си­ли, яка підтри­ма­ла б йо­го. Віра в її най­вищій політичній формі месіанства ста­ла рятівною дог­мою всього ду­хов­но­го (а з нього й політич­но­го) жит­тя мос­к­винів всіх станів і всіх політич­них пог­лядів, від ста­рих мо­нархістів до но­вих ко­муністів. „Мос­к­ва - ІІІ Рим“ ста­ла справжнім мос­ков­сь­ким бо­гом. І жертв то­му бо­гові чу­жою і навіть влас­ною кров’ю ніко­ли Мос­ков­щи­на не шко­ду­ва­ла за всі ми­нулі століття, не шко­дує й те­пер. Бов­ва­ни на цер­к­вах, ди­ка пи­яти­ка на цер­ков­них свя­тах, ма­тю­ки і свар­ки на Бо­гос­лужбі, діро­мо­ли, зо­гид­жен­ня, плюн­д­ру­ван­ня, ни­щен­ня свя­тинь, блюзнірс­т­во царів, єпис­копів, свя­ще­ників, бо­гос­ловів, ви­гу­би патріархів, мит­ро­по­литів, єпис­копів, таємна поліція в ря­сах, роз­пусні „по­божні“ оргії царів, арис­ток­ратії, му­жиків, ченців, чер­ниць, без­бож­ниц­т­во свя­ще­ників, інтелігенції, прос­то­го на­ро­ду, де­сят­ки ти­сяч за­ка­то­ва­них у си­но­ди­ках Іванів, Петрів, Ми­ко­лаїв і де­сят­ки мільйонів за­ка­то­ва­них без си­но­диків у СРСР, зни­щен­ня цілих на­родів, цер­ков з мит­ро­по­ли­та­ми, єпис­ко­па­ми, свя­ще­ни­ка­ми, па­рафіями й їхніми ро­ди­на­ми. Від неп­рог­ляд­ної дав­ни­ни по сьогоднішній день. Кров, кров, кров. Ка­ту­ван­ня, ка­ту­ван­ня, ка­ту­ван­ня. Ни­щен­ня, ни­щен­ня, ни­щен­ня. Вірні Бо­га лю­бові, чи бо­га не­на­висті, крові, ни­щен­ня? Хрис­ти­ян­с­т­во чи са­та­нин­с­т­во?

    Швед Йо­ган Батвідус за­хи­щав 1620 ро­ку свою док­тор­сь­ку ди­сер­тацію в Уп­саль­сь­ко­му універ­си­теті на те­му: чи мос­к­ви­ни є хрис­ти­яна­ми. Він до­во­див, що мос­к­ви­ни не є хрис­ти­яни. Про­фе­со­ри виз­на­ли те­зу до­ве­де­ною і док­то­рат да­ли. Слуш­но. Хрис­ти­ян­с­т­во ж бо є релігією Лю­бові, а на­бо­жен­с­т­вом мос­к­ви­на є СА­ТА­НИН­С­Т­ВО.

 

РОЗПУСТА МОСКВИНА

 

    Ще в ХІ ст. наш літо­пи­сець пи­сав: „Ра­ди­мичі і Вя­тичі (пред­ки мос­к­винів.- П. Ш.) жи­вуть у лісах як звірі, їдять всіля­ку не­чисть, ве­дуть со­роміцькі роз­мо­ви у при­сут­ності своїх батьків і сес­тер, а шлю­бу не бе­руть“. Ще й те­пер існує в Мос­ков­щині т. зв. „сно­ха­чес­т­во“, тоб­то ста­теві сто­сун­ки бать­ка з жінка­ми своїх синів. Мос­ков­сь­ке суспіль­с­т­во не вва­жає ті сто­сун­ки за роз­пус­ту. Нав­па­ки, си­ни й їхні жінки вва­жа­ють те за честь для се­бе. Ці сто­сун­ки здійсню­ють­ся відкри­то, навіть у при­сут­ності жінки ста­ро­го та дітей. Лед­ве чи та­ке є в аф­ри­кан­сь­ких ди­кунів.

    Датський дип­ло­мат А. Оле­арій по­до­ро­жу­вав по Мос­ков­щині 1633 р. Він ба­чив, як на цер­ков­но­му святі лю­ди пи­ячи­ли біля цер­к­ви. Од­на п’яна жінка зас­ну­ла і ле­жа­ла на ву­лиці за­го­ле­на. По­ба­чив­ши її, п’яний му­жик поліз на неї, а нав­ко­ло них зібра­ли­ся муж­чи­ни, жінки, дівча­та, діти і сміяли­ся та підбадь­орю­ва­ли „удаль­ца“. Це за дня, на ву­лиці.

    По 1917 році мос­ков­сь­ка „де­мок­ратія“ по­ши­ри­ла роз­пус­ту на безмірно більше міри­ло. Во­на офіційно про­го­ло­си­ла шлюб, под­руж­ню вірність та ро­ди­ну бур­жу­аз­ним за­бо­бо­ном; про­го­ло­си­ла за­кон­ною і мо­раль­ною „вільну лю­бов“. Вус­та­ми дру­жи­ни В. Леніна Н. Круп­сь­кої та більшо­вич­ки О. Кол­лон­тай навіть за­охо­чу­ва­ла мо­лодь, дав­ши їй „на­уко­ву“ за­са­ду роз­пус­ти. Пот­ре­бу і легкість ста­те­вих сто­сунків во­ни прирівню­ва­ли до пот­ре­би і лег­кості ви­пи­ти шклян­ку во­ди.

    Після та­ко­го за­охо­чен­ня мо­лоді, се­ред­нь­ого віку, старі вже офіційно „же­ни­ли­ся“ і „роз­лу­ча­ли­ся“ кілька разів на місяць, міня­ючи 5-10 „жінок“ чи „чо­ловіків“. За соціалістич­ним за­ко­ном чо­ловік му­сив пла­ти­ти роз­ве­деній жінці „алімен­ти“ - гроші на ут­ри­ман­ня дітей. Мос­ков­ки й ки­ну­ли­ся пло­ди­ти яко­мо­га більше дітей від яко­мо­га більше чо­ловіків. Діти ви­рос­та­ли са­мо­па­сом на ву­лиці се­ред ма­лих повій та роз­би­шак. Голі, го­лодні во­ни при­лу­ча­ли­ся до юр­би „бес­п­ри­зор­ных“ дітей-повій, дітей-злодіїв і навіть дітей-бан­дитів. З них тво­ри­ла­ся мільйо­но­ва оз­лоб­ле­на си­ла. Нові го­лод­ранці (люм­пен-про­ле­таріат) ма­ли свої ор­ганізації, свої за­ко­ни й дис­ципліну. Си­ла, що ски­да­ла царів і ро­би­ла ре­во­люції в історії.

    Наступники В. Леніна доб­ре зна­ли навіщо той ви­пус­тив із в’язниць злодіїв і ду­шо­губів. Як обер­ну­ти цю си­лу на підпо­ру уря­ду нав­чив їх Іван ІV. Ад­же й НКВД зас­ну­ва­ли на тих са­мих (аж до под­ро­биць) за­са­дах, що й „Пы­тош­ный при­каз“ Іва­на ІV. У 20-ту річни­цю ЧЕ­КА (НКВД) уряд СРСР уро­чис­то підніс М. Єжо­ву зо­ло­ту відзна­ку (ембле­му) оп­рич­ни­ни - со­ба­чу го­ло­ву з мітлою. Си­ро­та, що ніко­ли не відчу­ла ма­те­рин­сь­кої, ро­дин­ної лю­бові, лас­ки, а нав­па­ки ви­рос­ла се­ред зло­би, роз­пус­ти, крові, на­силь­с­т­ва, цілко­ви­то при­род­но втра­ча­ла людські по­чут­тя і ста­ва­ла не­до­люд­ком, пот­во­рою, звірячішою за звіра. Во­на на­со­лод­жуєть­ся, ко­ли ка­тує, му­чить, уби­ває, бо ця на­со­ло­да є психічною ви­на­го­ро­дою (ком­пен­сацією) за каліцтво душі. До­дай­те до цього ще й врод­же­ну, з мо­ло­ком ма­тері всмок­та­ну жор­с­токість, і маєте су­час­но­го „оприч­ни­ка“ - чекіста, ен­ка­ве­дис­та, іде­алом жит­тя яко­го є роз­пус­та та са­дизм. То­му Мос­ков­щи­на виш­ко­лює ен­ка­ве­дистів на­сам­пе­ред з „бес­п­ри­зор­ных“, яким дає все, що во­ни вва­жа­ють за вартісне: пра­во зну­ща­ти­ся з без­бо­рон­них дос­хо­чу, жа­ха­ти со­бою підвлад­них. Ось хто є ос­но­вою те­перішньої мос­ков­сь­кої імпер­сь­кої вла­ди, всієї імперії. Це зна­ють і мос­ковські емігран­ти. Во­ни цілком відвер­то пи­шуть, що не змінять нічо­го в СРСР, ко­ли пе­ре­бе­руть там вла­ду, хіба змінять наз­ви (і то не всі). От­же, ви­га­да­ють но­ву, при­ваб­ливішу наз­ву і ста­ро­му НКВД.



VІ. ЖОРСТОКІСТЬ МОСКВИНА

 

     Най­пи­томішою прик­ме­тою вдачі мос­к­ви­на є йо­го са­дис­тич­на жор­с­токість.

    М. Горь­кий

 

    Грецький істо­рик Ге­ро­дот (484-425 до РХ) пи­сав, що на прос­торі те­перішньої Мос­ков­щи­ни жи­ве на­род ан­д­ро­фа­ги, тоб­то лю­до­же­ри92. І справді, ар­хе­оло­ги знай­ш­ли в Мос­ков­щині чи­ма­ло т. зв. „смітників“, що існу­ва­ли за не­оліту (2000 р. до РХ), а Ге­ро­дот пи­сав у 5 ст. до РХ. От­же, пра­мос­к­ви­ни бу­ли лю­до­же­ра­ми кілька ти­сяч років. Ма­буть за­ли­ши­ли­ся та­ки­ми і по РХ, на що на­тя­ка­ють мос­ковські пісні. Нап­рик­лад, ще й у ХХ ст. співа­ли пісню, в якій жінка нах­ва­ляєть­ся за­би­ти сво­го чо­ловіка, з йо­го кісток зва­ри­ти хо­ло­дець, з йо­го печінки - пиріг, з йо­го моз­ку - юш­ку93. Ба­га­тий сибіряк зап­ро­сив адміра­ла А. Шид­лов­сь­ко­го на весілля сво­го си­на. На то­му весіллі час­ту­ва­ли гос­тей та­кож і пель­ме­ня­ми. Адмірал відчув якийсь див­ний смак і за­пи­тав гос­по­да­ря: з яко­го м’яса во­ни зроб­лені. Той не хотів ска­за­ти, але потім, узяв­ши з адміра­ла сло­во, що не ска­же ніко­му, зізнав­ся, що зроб­лені з люд­сь­ко­го м’яса. Про це зна­ли гості. Обу­ре­ний адмірал (українець) повідо­мив поліцію, і уряд на­ка­зав досліди­ти спра­ву. Та ви­бух­ла ре­во­люція 1905 р., і про ту спра­ву за­бу­ли. Навіть у ХІХ ст. вла­да за­пи­са­ла чи­ма­ло ви­падків, ко­ли мос­к­ви­ни не хо­ва­ли своїх мерців, а ви­ки­да­ли їх звірям.

    Московський уряд не доз­во­ляв на­уков­цям оп­ри­люд­ню­ва­ти подібне з архівів, „по­не­же в них мно­го не­су­щес­т­во­вав­ших ис­тин“. Про­те 1838 р. доз­во­лив ви­да­ти кілька книг архівних ма­теріалів під су­во­рою цен­зу­рою94, доз­во­лив проф. М. Кос­то­ма­ро­ву ви­да­ти кілька кни­жок істо­рич­них розвідок. З ти­сяч фактів у тих книж­ках на­ве­де­мо ли­ше кілька.

    За часів т. зв. „сму­ты“ (1607-1611) пов­с­талі мос­ковські стрільці ви­во­ди­ли на га­нок Крем­ля зв’яза­них бо­яр і пи­та­ли юр­бу: „Иль лю­бо?“. Юр­ба кри­ча­ла: „Лю­бо, лю­бо!“. Тоді бо­яр ки­да­ли на підстав­лені спи­си. Потім роз­ти­на­ли їм че­ре­ва, ви­тя­га­ли киш­ки, відру­бу­ва­ли ру­ки, но­ги. Юр­ба (чо­ловіки, жінки, діти) радісно кри­ча­ли: „Лю­бо! Лю­бо!“

    По смерті ца­ря Бо­ри­са Го­ду­но­ва мос­к­ви­ни схо­пи­ли йо­го вдо­ву, донь­ку і си­на, роз­дяг­ли їх до­го­ла, по­са­ди­ли на віз з-під гною і по­вез­ли че­рез пень­ки й ями до в’язниці. Там вдо­ву за­ду­ши­ли, си­на за­ка­ту­ва­ли в той спосіб, що роз­ча­ви­ли йо­му ста­теві ор­га­ни, доч­ку не вби­ли од­ра­зу „да­бы ле­по­той ея нас­ла­дит­ся, еже и бы­ше“. Зґвал­то­ва­них і за­ка­то­ва­них дівчат 1917-1967 рр. в СРСР (а за війни і по­за ним) до­ве­деть­ся лічи­ти сот­ня­ми ти­сяч.

    Якщо жер­т­ви вми­ра­ли ско­ро, то зну­ща­ли­ся над мер­т­ви­ми. Нап­рик­лад, 1697 ро­ку ви­ко­па­ли з мо­ги­ли тіло бо­яри­на Мілос­лав­сь­ко­го, при­тяг­ну­ли сви­ня­ми до по­мос­ту, де ру­ба­ли го­ло­ви зрад­ни­кам, а їхньою кров’ю по­ли­ва­ли тіло Мілос­лав­сь­ко­го95.

    За Лівон­сь­ких війн (1558 і 1701) мос­ковські міща­ни та се­ля­ни за­хоп­лю­ва­ли по­ло­не­них, відти­на­ли їм но­си, ву­ха, гу­би, ста­теві ор­га­ни, пха­ючи їх до ро­та жертв; зди­ра­ли з жи­вих всю шкіру, ви­тя­га­ли з жи­вих киш­ки і т. п.96. У 1917-1920-х рр. виріза­ли у по­ло­не­них шкіру на пле­чах і но­гах, як офіцерські по­го­ни і ге­не­ральські лам­па­си, випіка­ли роз­пе­че­ним залізом на спи­нах: більшо­ви­кам - п’яти­кут­ну зірку, денікінцям - дво­го­ло­во­го ор­ла, пет­люрівцям - три­зуб, за­леж­но хто і ко­го по­ло­нив.

    Року 1812 до мос­ков­сь­ко­го по­ло­ну зда­ва­ли­ся напівза­мерзлі во­яки На­по­ле­она. Мос­ковські жінки ку­пу­ва­ли у сол­датів тих по­ло­не­них, при­во­ди­ли до своїх осель і там му­чи­ли не­ми­ло­сер­д­но. Ко­ло­ли но­жа­ми, ви­ди­ра­ли во­лос­ся, пек­ли вог­нем, відти­на­ли но­си, ста­теві ор­га­ни і ро­би­ли ще та­ке, що не на­даєть­ся до дру­ку. Вби­ва­ти не спіши­ли, щоб дов­ше сма­ку­ва­ти му­ки та зой­ки жертв97. Се­ред мос­ков­сь­ких чекістів 1917-1967 рр. бу­ли сотні жінок, про те, як во­ни ка­ту­ва­ли в’язнів, на­пи­са­но чи­ма­ло спо­гадів ко­лишніх жертв.

    За под­руж­ню зра­ду жінок за­ко­пу­ва­ли у зем­лю по шию, навіть вагітних. Щоб відра­зу не вмер­ли, го­ду­ва­ли і на­пу­ва­ли. В селі Кам­с­ко­му за­ко­па­ли двох вагітних жінок: од­на про­жи­ла 23 дні, дру­га 1298.

    Курцям відти­на­ли но­си. Підроб­лю­ва­чам гро­шей за­ли­ва­ли роз­топ­ле­ний ме­тал у гор­лян­ку. У ко­го ви­па­да­ла з рук на зем­лю мо­не­та, то­го ка­ра­ли на гор­ло, бо на мо­неті ви­кар­бо­ва­но об­раз ца­ря. Бо­яри­на, що був прик­ра­сив свою піч ках­ля­ми з ма­люн­ка­ми яко­гось пта­ха, за­ка­ту­ва­ли на смерть, бо орел був дер­жав­ним гер­бом. Чи ж не за­ка­то­ву­ють те­пер в СРСР сотні ти­сяч лю­дей за подібні „обра­зи“ но­вих царів, вель­мож та за зне­важ­ли­ве став­лен­ня до „ве­ли­ко­го стар­ше­го бра­та“, йо­го куль­ту­ри та мо­ви?

    Німецький лікар Ф. Отон не міг 1685 р. виліку­ва­ти мос­ков­сь­ко­го кня­зя І. Ка­ра­ку­чу, за те заріза­ли йо­го, як вівцю. Жінка ве­ли­ко­го кня­зя Ва­силія - Со­ломія бу­ла без­плідна і пок­ли­ка­ла лікар­ку Сте­фа­ни­ду. Довідав­шись про це, Ва­силій пос­т­риг дру­жи­ну в чер­ниці, а Сте­фа­ни­ду на­ка­зав уто­пи­ти. Вза­галі у XVII ст. мос­к­ви­ни ще па­ли­ли на вог­нищі тих, хто ліку­вав лю­дей, ува­жа­ючи їх за слуг ди­яво­ла. Ви­губ­лю­ва­ли навіть тих, хто мав якусь лікар­сь­ку книж­ку (тоді в Ук­раїні лікарські книж­ки бу­ли ду­же роз­пов­сюд­жені, і лікарів ша­ну­ва­ли та щед­ро ви­на­го­род­жу­ва­ли. Навіть у XV-XVI ст. бу­ло кілька де­сятків лікарів, які скінчи­ли євро­пейські універ­си­те­ти і навіть бу­ли там про­фе­со­ра­ми: нап­рик­лад, Я. Ур­син, С. Бірков­сь­кий, Я. Ла­то­шин­сь­кий, П. Ляш­ков­сь­кий, І. Ко­зак, В. Юр­сь­кий, І. Шок­вич та інші). 1677 ро­ку за­ка­ту­ва­ли бо­яри­на Ар­та­мо­на Матвєєва за те, що мав лікар­сь­ку книж­ку99.

    До по­ка­рань, вста­нов­ле­них уря­дом, місце­ва вла­да до­да­ва­ла ще свої, що їх ви­на­хо­ди­ла вже влас­на „твор­ча уява“. Нап­рик­лад, прив’язу­ва­ли тя­гар до ніг і взим­ку ки­да­ли в річку по шию. Три­ма­ли, до­ки не виз­нає про­ви­ни. Чекісти знач­но пе­ре­вер­ши­ли своїх предків. Те­пер в СРСР ка­ту­ють, му­чать, зну­ща­ють­ся не якісь там нег­ра­мотні му­жи­ки, а лю­ди з універ­си­тет­сь­кою освітою. Ли­ше пе­релік їхніх катівських спо­собів і за­собів жа­хає лю­ди­ну. Чу­жинці, чи­та­ючи спо­га­ди не­до­ка­то­ва­них, відмов­ля­ють­ся віри­ти, бо це пе­ре­хо­дить межі люд­сь­ко­го ро­зу­му. Але ці спо­со­би теж ви­ду­му­ва­ла не са­ма кремлівсь­ка кліка, як вип­рав­до­ву­ють­ся мос­ковські емігран­ти (а їм підта­ку­ють ма­ло­ук­раїнські підго­лос­ки). Їх ви­най­ш­ли і вжи­ва­ли сотні ти­сяч місце­вих „вірних стражів ре­во­люції“. Ли­ше ка­ту­ван­ня ви­що­го сту­пе­ню - ка­ту­ван­ня душі - ви­на­хо­ди­ли мос­ковські на­уковці-пси­хо­ло­ги на чолі з ака­деміком І. Пав­ло­вим, роз­ро­бив­ши на­уку т. зв. „реф­лексів“. Досвід по­ка­зав, що ду­шевні психічні тор­ту­ри да­ють наслідки сток­рат більші, ніж фізичні. Не фізич­ний біль, а ду­шев­ний за жит­тя ближніх зму­шу­вав сотні ти­сяч лю­дей ста­ва­ти таємни­ми ви­каз­ни­ка­ми НКВД.

    За нев­да­лу об­ло­гу Смо­лен­сь­ка 1634 р. і за не­вигідну уго­ду з Поль­щею цар Ми­хай­ло на­ка­зав спо­чат­ку ка­ту­ва­ти, а потім відру­ба­ти го­ло­ви 15 бо­ярам та воєво­дам, а їхні ро­ди­ни ви­вез­ти до Сибіру. Але тоді ще не зна­ли пси­хо­логії і ви­си­ла­ли всю ро­ди­ну в од­не місце, доз­во­ля­ли взя­ти з со­бою потрібні для жит­тя речі, ро­ди­чам над­си­ла­ти гроші, не при­му­шу­ва­ли пра­цю­ва­ти. Ось як, нап­рик­лад, „му­чив“ В. Леніна в сибірсько­му зас­ланні цар­сь­кий уряд. На про­жи­ток йо­му да­ва­ли 8 р. місяч­но, то бу­ли ве­ликі гроші. За них В. Ленін най­мав у ба­га­то­го сибіря­ка ве­ли­ку кімна­ту з хар­ча­ми і пран­ням. Мав м’ясних страв тричі на день, удос­таль яєць, мо­ло­ка, го­ро­ди­ни, мав слу­гу, ве­ли­ку бібліоте­ку, одер­жу­вав ба­га­то листів (навіть з-за кор­до­ну), ре­да­гу­вав із Сибіру ча­со­пи­си, що ви­хо­ди­ли в Пе­тер­бурзі і за кор­до­ном. Жан­дармів біля нього не бу­ло. Ча­сом хо­див на по­лю­ван­ня з гос­по­да­рем100.

    Більшовицькі ре­во­люціоне­ри вив­чи­ли пси­хо­логію і ви­во­зять бать­ка в од­не місце, ма­ти - в дру­ге за ти­сячі кіло­метрів, стар­ших дітей - у третє, ще далі, а ма­лень­ких - до Мос­ков­щи­ни, де в дит­бу­дин­ках зміню­ють їхні прізви­ща на мос­ковські і ви­хо­ву­ють на яни­чарів. Ви­ве­зе­них не по­се­ля­ють у ха­тах, як ро­бив кри­ва­вий ца­рат, а за­га­ня­ють да­ле­ко від осель до тун­д­ри і ли­ша­ють у снігу про­ти не­ба. „Де­мок­ра­тич­на“ вла­да СРСР роз­с­тріля­ла, за­ка­ту­ва­ла, ви­гу­би­ла го­ло­дом, хо­ло­дом ДЕ­СЯТ­КИ МІЛЬЙОНІВ, з яких більше як 99 % і не ду­ма­ли вби­ва­ти „со­вет­с­ких“ царів, на­чаль­ників, за­би­ра­ти їхні маєтки. За­кон СРСР „Про охо­ро­ну соціалістич­ної влас­ності“ ка­рає кількарічною ка­тор­гою матір, яка наз­би­ра­ла по жни­вах на полі чи на до­розі за­губ­лені ко­лос­ки, щоб на­го­ду­ва­ти своїх го­лод­них дітей. Та кількарічна ка­тор­га фак­тич­но обер­таєть­ся в ка­ру на смерть, бо з неї по­вер­таєть­ся що­найбіль­ше 10 %. За кілька ко­лосків, що од­нак згни­ли б. Єги­петські фа­ра­они, перські дес­по­ти виг­ля­да­ють ян­го­ла­ми, порівня­но з мос­ков­сь­кою „де­мок­ратією“. Ка­же­мо про „де­мок­ратію“, себ­то на­род, а не ли­ше уряд СРСР, бо всі за­ко­ни ли­ши­ли­ся б мер­т­вою бук­вою, як­би не бу­ло МІЛЬЙОНІВ ОХО­ЧИХ МОС­К­ВИНІВ ЗДІЙСНЮ­ВА­ТИ ЇХ НА МІСЦЯХ.

    Москвини здав­на ку­пу­ва­ли ук­раїнсь­ких (та інших) яни­чарів. Спосіб до­сить не­пев­ний, бо куп­лені мо­жуть зра­ди­ти. Навіть змос­ков­щені не­мос­к­ви­ни мо­жуть за спри­ят­ли­вих об­с­та­вин по­вер­ну­ти­ся до сво­го на­ро­ду. Мос­ковські ре­во­люціоне­ри нап­рав­ду зре­во­люціону­ва­ли ті старі спо­со­би. В СРСР, ма­буть, не злічи­ти мос­ков­сь­ких шовіністів, що на­зи­ва­ють­ся: Єго­ров, Под­пе­регін, По­ше­хо­нов, Іва­нов, Лаптєв і т. п., які не зна­ють, хто бу­ли їхні бать­ки. Мо­же ко­лись старі архіви НКВД ска­жуть, що їхні бать­ки ма­ли прізви­ща Гон­ча­рен­ко, Ко­ва­лен­ко, Ми­ро­нен­ко і т. п. Аж над­то підозрілі ста­тис­тичні відсот­ки зрос­тан­ня кількості мос­к­винів в СРСР, во­ни вдвічі більші за при­родній приріст, ад­же ра­дян­сь­ка „ста­тис­ти­ка“ по­ка­зує не збільшен­ня, а змен­шен­ня чис­ла ук­раїнців (не вра­хо­ву­ючи жертв війни та го­ло­до­морів). Ца­рат ви­губ­лю­вав ти­сячі ук­раїнців і тим ос­лаб­лю­вав люд­сь­ку си­лу імперії. Ро­зумніша ж мос­ков­сь­ка „де­мок­ратія“ тво­рить нові мільйо­ни націоналістів-мос­к­винів з різних не­мос­к­винів. Те­пер в СРСР є чи­ма­ло доб­рих ор­ганіза­торів, на­уковців-творців, що на­зи­ва­ють­ся: Єго­ров, Сап­рикін, Па­нюшкін то­що, але з певністю мож­на при­пус­ка­ти, що їхні бать­ки бу­ли не­мос­к­ви­ни. Ад­же й ста­ру мос­ков­сь­ку імперію бу­ду­ва­ли Про­ко­по­вичі, Без­бо­родь­ки, Род­зян­ки, Ос­тер­ма­ни, Фре­де­рик­си, Штюр­ме­ри - лю­ди не ду­же певні. Але нинішні Єго­ро­ви, Па­нюшкіни, що не пам’ята­ють своїх батьків,- це вже цілко­виті мос­ков­сь­ки патріоти. До та­ко­го спо­со­бу тво­ри­ти надійних яни­чарів не до­ду­ма­ла­ся мос­ков­сь­ка арис­ток­ратія за 300 років.

    У Мос­ков­щині ХІV-ХVІІІ ст. ка­ти, крім платні, одер­жу­ва­ли ще й час­ти­ну май­на стра­че­но­го, то­му зав­ж­ди бу­ло ба­га­то охо­чих на цю по­са­ду. Уряд про­да­вав її то­му, хто більше зап­ла­тить. Мос­ков­сь­ка „де­мок­ратія“ піднес­ла КУЛЬТ ка­та на нез­на­ну ви­сочінь. Хоч по­ша­на до ка­та існу­ва­ла в Мос­ков­щині і до 1917 ро­ку, про­те за всю її мо­нархічну історію не знай­ш­ло­ся жод­но­го по­ета чи пись­мен­ни­ка, який би прос­лав­ляв про­фесію ка­та. Те­пер у СРСР чекіста віншу­ють по­ети, пись­мен­ни­ки, митці, навіть філо­со­фи, в те­ат­рах, ака­деміях на­ук, універ­си­те­тах, шко­лах, він на­го­род­жуєть­ся не ли­ше ве­ли­кою плат­нею та відзна­ка­ми, а й по­чес­ним член­с­т­вом Ака­демії На­ук. Їхні спо­га­ди (як во­ни ка­ту­ва­ли) ви­да­ють­ся в не­ба­ченій кількості, як, нап­рик­лад, книж­ка Ф. Т. Фоміна „За­пис­ки ста­ро­го че­кис­та“, М.1962, нак­ла­дом 365 ти­сяч. Місто Псков вис­ла­ло до Іва­на ІV послів про­си­ти у ца­ря за­хис­ту про­ти злов­жи­вань мос­ков­сь­ко­го воєво­ди. Іван на­ка­зав роз­дяг­ти всіх тих послів, по­ли­ва­ти їх ок­ро­пом, па­ли­ти во­лос­ся то­що. Пет­ро І влас­но­руч­но ру­бав го­ло­ви зв’яза­ним стрільцям і на­ка­зу­вав своїм міністрам ру­ба­ти. В. Голіцин, не вміючи ру­ба­ти, ба­ту­вав, му­чив. О. Мен­ши­ков хи­зу­вав­ся, що за­ру­бав 20. Ле­форт та Блом­берг (фран­цуз і німець) відмо­ви­ли­ся ру­ба­ти101. Те­перішніх ле­фортів в СРСР на­зи­ва­ють „мяг­ко­те­лы­ми ин­тел­ли­ген­та­ми“ і ви­га­ня­ють з по­сад, навіть су­то куль­тур­ниць­ких. Пет­ро не ка­рав своїх ле­фортів за відмо­ву ру­ба­ти зв’яза­ним лю­дям го­ло­ви. Мос­ков­сь­ка ж „де­мок­ратія“ роз­с­тріля­ла кілька ти­сяч своїх голіци­них за те, що за­ма­ло по­ру­ба­ли, як нап­рик­лад, П. Пос­ти­ше­ва, С. Косіора, М. Єжо­ва, В. Ба­лиць­ко­го та інших. Син Пет­ра І - Олексій був утік 1716 р. до Австрії. Пет­ро уро­чис­то обіцяв прос­ти­ти йо­го і не ка­ра­ти, як­що по­вер­неть­ся. Син повірив бать­кові, по­вер­нув­ся. Пет­ро не­гай­но по­са­див йо­го до в’язниці і сам ка­ту­вав шість місяців, до­ки син ско­нав. В. Ленін уро­чис­то про­го­ло­сив 1923 р. амністію всім емігран­там, які по­вер­нуть­ся до СРСР. Ти­сячі повіри­ли і по­вер­ну­ли­ся. Там їх зус­тріла до­ля Олексія. За­хо­пив­ши 1463 р. Ве­ли­кий Нов­го­род, мос­к­ви­ни пог­на­ли до Мос­ков­щи­ни 8 ти­сяч ро­дин нов­го­родців з жінка­ми та дітьми пішки, не доз­во­лив­ши їм ні най­ня­ти са­ни, ні взя­ти теп­лий одяг. Те са­ме зро­би­ли, за­хо­пив­ши 1489 р. Псков та Вят­ку. Ду­же ба­га­то за­ги­ну­ло в до­розі від хо­ло­ду, го­ло­ду та зну­щань вар­то­вих.

    Вивезли з Нов­го­ро­да 8 ти­сяч, ба­га­то із Пско­ва та Вят­ки, але ра­зом не більш як 25 ти­сяч. Кри­ва­ва мос­ков­сь­ка „де­мок­ратія“ ХХ століття з са­мої ли­ше Ук­раїни ви­вез­ла ДЕ­СЯТЬ МІЛЬЙОНІВ лю­ду. На одній ли­ше Ко­лимі за­ги­ну­ло з го­ло­ду, хо­ло­ду, зну­щань ВІСІМ МІЛЬЙОНІВ. За один ли­ше 1933 рік Мос­ков­щи­на ви­гу­би­ла ВІСІМ МІЛЬЙОНІВ ук­раїнців го­ло­до­мо­ром. Ви­вез­ла 1937 р. до Сибіру на повільну смерть 3500 ти­сяч ук­раїнців. Роз­с­тріля­ла на місці в Ук­раїні 300 ти­сяч лю­ду102. Це ж май­же все на­се­лен­ня та­кої ве­ли­кої дер­жа­ви, як Ка­на­да. Як­би в Ка­наді за­ги­ну­ла ли­ше од­на де­ся­та та­кої кількості, то весь світ здриг­нув­ся б. І не ли­ше кри­чав би, але й надіслав би своє військо при­пи­ни­ти ге­но­цид. Кілька мен­ших на­родів СРСР вже не існує. Ви­ни­щені до но­ги. Міжна­род­на слідча комісія ви­ра­ху­ва­ла, що за 25 років в СРСР зги­ну­ло 60 мільйонів лю­ду, не вра­хо­ву­ючи вби­тих на війні 1939-1945 рр. Це знає світ і мов­чить. Той світ ку­пу­вав у Мос­ков­щині 1933 р. ук­раїнсь­ку пше­ни­цю, бо про­да­ва­лась ду­же де­ше­во. Це той світ, який про­го­ло­сив, що дві ос­танні війни во­ював за во­лю і доб­ро­бут усіх на­родів. Інша комісія, вра­хо­ву­ючи тих, які не на­ро­ди­ли­ся, бо бать­ки за­ги­ну­ли мо­ло­ди­ми, вста­но­ви­ла, що в СРСР за­ги­ну­ло сто мільйонів лю­ду103. Сто мільйонів не­вин­них лю­дей ви­гу­бив „бо­го­бо­яз­ли­вий“ мос­ков­сь­кий на­род. Підкрес­люємо - НА­РОД, а не ли­ше „кремлівсь­ка кліка“, чи „ра­дян­сь­ка вла­да“, чи „більшо­ви­ки“, чи „КПСС“. Ви­губ­ле­но, бо ж бу­ло ще 80 мільйонів на­щадків тих, що жінкам прос­вер­д­лю­ва­ли дірки в гру­дях і че­рез них і че­рез рот про­тя­га­ли гру­бий мо­туз і на йо­му їх віша­ли. На­щадків тих, хто за­си­пав по­ро­хом ро­ти і за­па­лю­вав; хто зди­рав з жи­вих лю­дей шкіру з го­ло­ви до ніг; хто відти­нав ста­теві ор­га­ни; хто за­ко­пу­вав по шию вагітних ма­терів; хто зад­ля роз­ва­ги на на­род­них свя­тах ро­бив ба­га­то та­ко­го, що не на­даєть­ся до дру­ку104. Все те чи­нив на­род, а не ли­ше „ре­жим“, бо су­час­на на­ука про спад­ковість (ге­не­ти­ка) вчить, що на­щад­ки діста­ють від предків не ли­ше фізичні влас­ти­вості, але й ду­ховні105.

    У ХХ ст. мос­ков­сь­кий уряд, щоб да­ти вихід на­род­но­му по­тя­гу до та­ких роз­ваг, доз­во­лив йо­му та­ке. Всі муж­чи­ни двох сусідніх сіл ра­зом з діда­ми і підлітка­ми зус­тріча­ли­ся на умов­ле­но­му місці і по­чи­нав­ся бій. Би­ли­ся не ку­ла­ка­ми, а ки­ями, камінням і ве­ли­ки­ми різниць­ки­ми но­жа­ми. Бу­ло ба­га­то по­ра­не­них, кілька смер­тель­но. Жінки, діти спос­теріга­ли за боєм, кри­ка­ми підбадь­орю­ючи своїх од­но­сельців. Пе­ре­мо­жені ку­пу­ва­ли „си­ву­ху“, і обид­ва се­ла пи­ячи­ли. У містах бив­ся один „кінець“ (час­ти­на) з про­ти­леж­ним. По­ра на цю роз­ва­гу три­ва­ла від Во­дох­ре­ща до Ве­ли­ко­го пос­ту, май­же кож­ної неділі по Бо­гос­лужбі. Вла­да ніби не за­охо­чу­ва­ла це офіційно, але фак­тич­но ди­ви­ла­ся крізь пальці, дба­ючи, щоб на­ко­пи­че­ний „бо­йо­вий дух“ не ви­бух­нув про­ти неї. Та після 1917 р. но­ва мос­ков­сь­ка вла­да не ли­ше не за­бо­ро­ня­ла, а й за­охо­чу­ва­ла та щед­ро ви­на­го­род­жу­ва­ла той „бо­йо­вий дух“. Уряд більшо­виків ство­рю­вав у 1917-19 рр. оз­б­роєні „хлібо­за­готівельні за­го­ни“ і ви­си­лав в Ук­раїну гра­бу­ва­ти харчі і вугілля для го­лод­ної Мос­ков­щи­ни. На йо­го зак­лик всту­па­ти до тих за­гонів зго­ло­си­ло­ся в од­но­му ли­ше Пет­рог­раді за два дні 65 ти­сяч чо­ловік. За 1920-х і даль­ших років не тре­ба бу­ло вже й би­ти­ся, щоб усе ма­ти. Приз­на­чені на дер­жавні по­са­ди коміса­ри, ко­ман­ди­ри, ди­рек­то­ри, інспек­то­ри, уп­ра­ви­телі, упов­но­ва­жені та безліч інших го­лод­ранців і во­ло­цюг уже спокійно за­хо­ди­ли до домівок, крам­ниць, складів, му­зеїв, цер­ков і бра­ли іме­нем вла­ди все, що ба­жа­ли. З офіційно відібра­но­го уря­дом СРСР май­на в Ук­раїні до дер­жав­ної скар­б­ниці не дійшло й 10 %. В бо­ротьбі за вла­ду чи­ма­ло уря­довців пот­ра­пи­ло до в’язниць. У них зна­хо­ди­ли зо­ло­тих гро­шей, ре­чей та кош­тов­нос­тей на сотні ти­сяч рублів. У на­чаль­ни­ка НКВД Яго­ди ви­яви­ли їх на мільйо­ни рублів. Вже зга­ду­ва­ло­ся, що за часів Ка­те­ри­ни ІІ при­ли­па­ло до пальців уря­довців 43 % дер­жав­них по­дат­ко­вих коштів. Пет­ро І хотів по­ка­ра­ти смер­тю кож­но­го чи­нов­ни­ка, який кра­де дер­жавні гроші. Се­на­тор П. Ягу­жин­сь­кий (українець) глуз­ли­во йо­му за­ува­жив: „Чи ва­ша ве­личність хо­чуть за­ли­ши­ти­ся без жод­но­го уря­дов­ця?“106. В СРСР крадіжки дер­жав­них гро­шей мільйон­нок­рат­но більші, бо те­пер не­має нічогісінько, що не на­ле­жить дер­жаві. Все на­ле­жить дер­жаві, всю­ди ке­ру­ють дер­жавні уря­довці, всі во­ни - від най­ви­що­го міністра в Москві до най­ниж­чо­го наг­ля­да­ча в кол­госпі - всі кра­дуть. Кра­дуть хто, що і скільки мо­же.

    Ще 1915 р. мос­ков­сь­кий ген­ш­таб на­ка­зав своїм ге­не­ра­лам оща­ди­ти на­бої з ог­ля­ду на їх нес­та­чу, а вда­ва­ти­ся яко­мо­га більше до баг­нетів, бо гар­мат­но­го м’яса імперія ма­ла вдос­таль. Тоді мос­к­ви­ни штур­му­ва­ли Пе­ре­мишль 22 ра­зи за один ли­ше тиж­день. Австрійці ви­ко­шу­ва­ли гар­мат­ним та ку­ле­мет­ним вог­нем пол­ки за пол­ка­ми, а мос­к­ви­ни на­па­да­ли до­ти, до­ки ав­с­трійцям заб­рак­ло на­боїв. По тілах кількох своїх полків мос­к­ви­ни увійш­ли до Пе­ре­миш­ля. Оцю свою тра­диційну за­са­ду - „лю­дей хва­тит“ Мос­ков­щи­на зас­то­су­ва­ла і в роз­бу­дові про­мис­ло­вості СРСР. Ще за жит­тя В. Леніна то­чи­ла­ся в най­ви­що­му вузь­ко­му колі в уряді СРСР таємна за­пек­ла бо­роть­ба двох пог­лядів: гос­по­дар­ників і політиків. Гос­по­дар­ни­ки вис­ту­па­ли про­ти без­г­луз­до­го ви­ни­щен­ня ро­бо­чої си­ли імперії. Їх підтри­му­ва­ли і ге­не­ра­ли, аби уник­ну­ти втра­ти май­бутніх но­воб­ранців. Політи­ки ж до­во­ди­ли пот­ре­бу, ба не­обхідність те­ро­ру про­ти всіх во­рогів вла­ди, а на­сам­пе­ред „се­па­ра­тистів“, себ­то не­мос­к­винів, бо ж кож­ний з них, мов­ляв, мріє роз­ва­ли­ти імперію СРСР. Та й гос­по­дар­ни­ки і політи­ки бу­ли пе­ре­ко­нані, що євро­пейські капіталісти че­ка­ють на­го­ди на­пас­ти на СРСР. От­же, СРСР пот­ре­бує яко­мо­га сильнішої армії. Су­час­на війна - це війна ма­шин. Військо­ву си­лу мо­же роз­бу­ду­ва­ти ли­ше ду­же роз­ви­не­на влас­на про­мис­ловість, влас­на техніка. Роз­ви­ва­ти її в євро­пейській час­тині СРСР не­без­печ­но з ог­ля­ду на близькість капіталістич­них дер­жав та во­рожість Ук­раїни до Мос­ков­щи­ни. Виріши­ли індус­тріалізу­ва­ти Сибір та північно-східну Мос­ков­щи­ну. Гос­по­дар­ників очо­лю­вав М. Том­сь­кий, а політиків Й. Сталін. Зго­дом він по­вис­трілю­вав гос­по­дар­ників, але здійснив їхні ви­мо­ги що­до роз­бу­до­ви Сибіру. Од­не сло­во, мос­ков­сь­кий уряд „робітників і се­лян“ по­вер­нув­ся на ста­рий, століття­ми вип­ро­бу­ва­ний шлях „поміщиків і капіталістів“. На шлях РАБ­СЬ­КОЇ праці на дер­жа­ву, на шлях роз­бу­до­ви військо­вої си­ли НА­САМ­ПЕ­РЕД.

    Поступ військо­вої на­уки і техніки ви­ма­гав ти­ся­чок­рат­но більшої про­мис­ло­вості, ніж ма­ла імперія 1917 р. На місці ти­сяч кріпаків мо­нархічних з’яви­ли­ся мільйо­ни кріпаків соціалістич­них. Нові ра­бов­лас­ни­ки пе­ре­вез­ли до Сибіру та Мос­ков­щи­ни 20 мільйонів „се­па­ра­тистів“, щоб ви­тис­ну­ти з них усі до крап­ли­ни си­ли на роз­бу­до­ву но­вої імпер­сь­кої по­ту­ги. Од­ним за­хо­дом Мос­ков­щи­на здійснює обидві ме­ти: роз­ви­ває свою про­мис­ловість і зни­щує своїх во­рогів, а до то­го ще й за­ощад­жує мільяр­ди коштів. Кинь­мо оком, як це ро­би­ло­ся, щоб відповісти на за­пи­тан­ня: „Хто фак­тич­но ви­губ­лю­вав ка­тор­жан у сибірських та­бо­рах на ка­торзі?“ Всю еко­номіку СРСР пла­нує цен­т­раль­на ус­та­но­ва в Москві - Дер­ж­п­лан. Мос­ковські інже­не­ри ма­ють т. зв. „Стро­итель­ное уло­же­ние“. На підставі дов­горічно­го досвіду (ще й до 1917 р.) ба­гать­ох бу­дов у тій книзі на­ве­де­но циф­ри, таб­лиці, що по­ка­зу­ють: скільки тої чи іншої праці один робітник мо­же ви­ко­на­ти за один день. Пла­ну­ючи якусь бу­до­ву в Сибіру, інже­не­ри в Москві ви­ра­хо­ву­ють: скільки і яких тре­ба фахівців, щоб закінчи­ти бу­до­ву в стро­ки, виз­на­чені уря­дом. Ось так об­чис­ле­ну кількість робітників-в’язнів при­во­зить НКВД на ту чи іншу бу­до­ву, а на­чаль­ни­кові та­бо­ру даєть­ся роз­к­лад робіт із заз­на­чен­ням, яка й ко­ли му­сить бу­ти закінче­на.

    Щоб по­лег­ши­ти роз­ра­хун­ки між ус­та­но­ва­ми, що пос­та­ча­ють ма­теріали і робітників і ке­ру­ють бу­до­ва­ми, Дер­ж­п­лан зап­ро­ва­див: 1) кош­то­рис ви­датків на ка­тор­жа­ни­на і 2) те­оре­тич­ну за­робітну плат­ню ка­тор­жа­ни­нові. За цим кош­то­ри­сом усі ви­дат­ки на ка­тор­жа­ни­на має пла­ти­ти сам ка­тор­жа­нин. Він має пла­ти­ти за харчі (ра­зом з вартістю їх за­ве­зен­ня, зберіган­ня, при­го­ту­ван­ня то­що), за опа­лен­ня і освітлен­ня в’язниці (та­бо­ру), кош­ти ут­ри­ман­ня всієї адмініст­рації, як та­бо­ро­вої так і по­за­та­бо­ро­вої, ра­зом з кош­та­ми ут­ри­ман­ня (і плат­нею) НКВД, вар­то­вих, псів то­що. Має пла­ти­ти навіть за ут­ри­ман­ня в’язниці під час слідства та су­ду і вартість сво­го пе­ре­ве­зен­ня до Сибіру. Ра­зом ка­тор­жа­нин має пла­ти­ти щод­ня 7 рублів, а за­роб­ля­ти має 8 руб. 50 коп., як­що ви­ро­би­ти „нор­му“ - кількість праці, ви­ра­хо­ва­ну інже­не­ра­ми в Москві. От­же, за Дер­ж­п­ла­ном ка­тор­жа­ни­нові має ли­ша­ти­ся щод­ня півто­ра рублі чис­то­го за­робітку. Але той за­робіток не ви­да­ють в’язневі на ру­ки, а ли­ше за­пи­су­ють на йо­го ощад­ний ра­ху­нок. Вми­рає ка­тор­жа­нин (а в та­бо­рах по­ми­рає їх 80 %), і ті за­ощад­жені гроші не ви­да­ють спад­коємцям, а за­би­ра­ють до мос­ков­сь­кої дер­жав­ної скар­б­ниці. На ру­ки ви­да­ють ли­ше тим в’язням, які ви­ро­би­ли „нор­му“ на 100 %, а та­ких щас­ливців не більше 10 % з-по­се­ред усіх ка­тор­жан. Та й бу­ва­ють ни­ми ті, яким са­ме на­чаль­с­т­во до­пи­сує до не­ви­ко­на­ної „нор­ми“ за „до­по­мо­гу“ адмініст­рації та­бо­ру, тоб­то до­но­щи­кам, охо­роні, кон­воїрам, підга­няй­лам, повіям та іншим „на­шим“. Як ба­чи­мо ут­ри­ман­ня півмільйон­но­го війська ен­ка­ве­дистів та ще більшо­го - уря­довців не кош­тує Мос­ков­щині ні копійки. Ка­тор­жа­нин пла­тить за все. Пла­тить навіть за ту ку­лю, що нею вар­то­вий йо­го зас­т­ре­лить.

    Крім чор­но­робів на бу­до­вах потрібні інже­не­ри та май­с­т­ри. З влас­ної волі ма­ло хто хо­че їха­ти до Сибіру. І Мос­ков­щи­на не хо­че, щоб їха­ли, бо їм тре­ба пла­ти­ти. Отож, місце­ве НКВД, скажімо у Пол­таві, одер­жує з Мос­к­ви (а не з Києва) на­каз вис­ла­ти до Сибіру виз­на­че­ну кількість інже­нерів та майстрів. Пол­тав­сь­ке НКВД ув’яз­нює ту кількість, ви­га­ду­ючи їм якийсь „зло­чин“, і ви­си­лає на ка­тор­гу. За­ощад­жу­ють­ся ве­ликі кош­ти. Як­що вільний інже­нер одер­жує в Сибіру 3250 руб. на місяць, то він, на тій самій по­саді, але як ка­тор­жа­нин одер­жує ли­ше 50 руб. на па­пері, а фак­тич­но на ру­ки ли­ше 5 руб.107. Але ж і Ук­раїна пот­ре­бує тих знавців. От­же, на звільнені місця в Ук­раїні при­си­ла­ють „своїх“ з Мос­ков­щи­ни. Зно­ву та­ким ро­бом Мос­ков­щи­на 1) роз­бу­до­вує Сибір; 2) за­ощад­жує мільяр­ди рублів; 3) мос­ков­щить Ук­раїну.

    Європейські соціалісти три­ма­ли дер­жав­ну вла­ду в своїх ру­ках ба­га­то разів. Але ніко­ли не здійсню­ва­ли свої соціалістичні ідеї так, як мос­ковські соціалісти в СРСР. Євро­пейські соціалістичні уря­ди втіли­ли в своїх країнах більше соціалістич­них ідей, ніж мос­ковські соціалісти в СРСР. І не тільки не роз­с­тріля­ли, навіть і не ув’яз­ни­ли жод­но­го кон­т­р­ре­во­люціоне­ра. То­му мос­ковські соціалісти не­на­ви­дять євро­пей­сь­ких соціалістів знач­но більше, ніж капіталістів. Без­с­то­рон­ньо ка­жу­чи, ви­ра­ху­вані в Москві „нор­ми“ міг ви­ко­на­ти за 9 го­дин кож­ний здо­ро­вий, звик­лий до фізич­ної праці, робітник. Бо, як ми вже ка­за­ли, ті нор­ми не те­оре­ти­ки ви­га­да­ли в кабіне­тах, а взя­то з три­ва­ло­го досвіду. У Ка­наді не існує жод­ної „нор­ми“, а ка­надські робітни­ки на півночі на та­ких са­мих бу­до­вах, як у Сибіру, ви­роб­ля­ють більше, ніж за­га­дує мос­ков­сь­ке „Стро­итель­ное Уло­же­ние“. Ви­роб­ля­ють у та­ко­му са­мо­му кліматі, як сибірський, а по­ми­рає їх не 90 %, як у Сибіру, а мен­ше як 0,01 %. На Ко­лимі ви­ми­ра­ло в 1935-1936 рр. 30 % ка­тор­жан108. Ко­лишній в’язень, що дог­ля­дав кар­то­те­ку ка­тор­жан, пи­ше, що в 1947-1955 рр. ви­мер­ло в Ко­лимі по­над 7 мільйонів109. У Бай­ка­ло-Амур­сь­ких та­бо­рах (БАМ­ЛАГ), у Куз­нець­ку, Ка­ра­ганді ви­ми­ра­ло щорічно 30 %, у Ка­релії - 60 %. На спо­руд­женні Бєло­мор­сь­ко-Балтійсь­ко­го ка­на­лу по­ми­ра­ло ЩО­ДЕН­НО в од­но­му ли­ше та­борі по­над 700. На їхнє місце при­во­зи­ли що­ден­но ти­ся­чу. В од­но­му ли­ше та­борі по­мер­ло по­над один мільйон в’язнів110. В 1922-1958 ро­ках Мос­ков­щи­на ви­ни­щи­ла 60 мільйонів лю­ду111. Хто ж фак­тич­но спри­чи­нив смерть 90 % ка­тор­жан? Чи всю оту техніку зну­щань, ка­ту­вань з усіма їхніми под­ро­би­ця­ми ви­най­шов уряд у Москві або най­вищі керівни­ки НКВД, чи мо­же місцеві малі й дрібні на­чаль­ни­ки, слідчі, вар­тові?

    Плановики в Москві на­сам­пе­ред хотіли збу­ду­ва­ти яко­мо­га більше і яко­мо­га швид­ше всього, чо­го Мос­ков­щи­на пот­ре­бу­ва­ла. Во­ни доб­ре ро­зуміли, що ро­бо­чу ху­до­бу тре­ба ліпше го­ду­ва­ти, щоб во­на не піду­па­да­ла на силі. А з усіх ка­тор­жан бу­ло ли­ше 5-10 % та­ких, що їх тре­ба ви­ни­щи­ти, бо во­ни бо­ро­ли­ся чи мо­жуть бо­ро­ти­ся про­ти Мос­ков­щи­ни. Реш­та 90 % - це не­винні, праць­овиті, тихі ра­би і вби­ва­ти їх - без­г­луз­дя. З цих мірку­вань пла­но­ви­ки в Москві скла­ли що­ден­не ме­ню ка­тор­жа­ни­на, що дає йо­му до­сить ка­лорій ви­ко­ну­ва­ти „нор­му“. На­ка­за­ли табірно­му на­чаль­с­т­ву вит­ра­ча­ти на харчі два рублі щод­ня на осо­бу. У ме­ню бу­ли: житнє бо­рош­но, м’ясо, ри­ба, кру­пи, лій, олія, цу­кор. Щоп­рав­да, все те бу­ло най­ниж­чо­го га­тун­ку, про­те да­ва­ло до­сить ка­лорій, йо­го мож­на бу­ло ку­пи­ти за два рублі. І табірне на­чаль­с­т­во ку­пу­ва­ло. А в’язні вми­ра­ли з го­ло­ду ти­ся­ча­ми. З тих харчів во­ни одер­жу­ва­ли (крім хліба) ли­ше 25-40 %. Реш­ту роз­к­ра­да­ло на­чаль­с­т­во - від пос­та­чаль­них складів до ку­харів. Вод­но­час не ли­ше в Сибіру, а в Ук­раїні що­ро­ку зог­ни­ва­ють мільйо­ни цен­т­нерів про­до­воль­с­т­ва в ку­пах про­ти не­ба. Єди­на при­чи­на - нез­дарність мос­к­винів щось на­ла­го­ди­ти. При­ве­зені до Сибіру харчі ви­да­ва­ли­ся та­бо­рам напівгни­ли­ми, спри­чи­ню­ва­ли шлун­кові хво­ро­би, збільшу­ва­ли смертність. Ду­же ба­га­то в’язнів ги­ну­ло від хо­ло­ду. За пла­ном кож­ний мав одер­жу­ва­ти щод­ва ро­ки но­вий теп­лий одяг, білиз­ну і взут­тя. Ніко­ли то­го не одер­жу­вав, бо 75 % за­ве­зе­но­го но­во­го одя­гу і взут­тя на­чаль­с­т­во про­да­ва­ло місце­вим лю­дям, а гроші прив­лас­ню­ва­ло. З по­мер­лих ка­тор­жан одяг за­би­ра­ли до скла­ду. Найгірший ви­да­ва­ли іншим ка­тор­жа­нам, за­пи­су­ючи до ра­хун­ко­вих кни­жок, що ви­да­ли но­вий. Ка­тор­жа­ни хо­ди­ли напівголі, ги­ну­ли від мо­розів ти­ся­ча­ми. В’язень мав пра­во ку­пи­ти ще по­дер­тий одяг, як­що мав гроші на своєму ощад­но­му ра­хун­ку. Так він пла­тив двічі: впер­ше за но­вий (яко­го ніко­ли не одер­жу­вав) і вдру­ге за зня­тий з мер­ця. Але ж тих, хто мав за­ощад­жен­ня, бу­ло яки­хось 10 %. Ба­чи­мо, що смертність мог­ла бу­ти не більшою за 5-10 % навіть за сибірських об­с­та­вин, як­би в’язням ви­да­ва­ли приз­на­че­ну їм кількість та якість харчів і одя­гу. А це за­ле­жа­ло від МІСЦЕ­ВИХ уря­довців, а 95 % їх по­хо­ди­ло з прос­то­го на­ро­ду. Це підтвер­д­жу­ють і чу­жинці, по­вер­нув­шись із сибірських та­борів. У своїх спо­га­дах во­ни на­во­дять ти­сячі фактів са­диз­му вар­то­вих, бри­га­дирів, дрібних уря­довців навіть мос­к­винів-в’язнів, зну­щань не з при­му­су на­чаль­с­т­ва, не вик­ли­ка­но­го по­ведінкою ка­тор­жан, а з влас­ної волі. Ось один прик­лад з ба­гать­ох.

    За часів війни 1941-1945 рр. їхав улітку з Ук­раїни до Сибіру поїзд із в’язня­ми, яких нав­мис­но го­ду­ва­ли со­ло­ною ри­бою, не да­ва­ли пи­ти. В’язні бо­же­воліли зі спра­ги і про­си­ли во­ди. На одній станції поїзд зу­пи­нив­ся за кілька кроків від во­до­го­ну, і в’язні ще го­лосніше ви­ма­га­ли пи­ти. Са­ме в цей час на станції сто­яв поїзд з сибірськи­ми сол­да­та­ми, що їха­ли на фронт. Во­ни співа­ли ук­раїнсь­ких пісень. По­чув­ши кри­ки, вий­ш­ли, а довідав­шись про при­чи­ну, при­нес­ли в’язням во­ди. Вар­тові повідо­ми­ли про це на­чаль­ни­ка, а той з на­га­ном у руці на­ка­зав во­якам за­би­ра­ти­ся геть. Сол­да­ти мов­ч­ки ото­чи­ли йо­го, відібра­ли зброю і за­пи­та­ли: „Чо­му ти не да­вав во­ди в’язням?“ Мос­к­вин мов­чить. „Чи твій на­чаль­ник на­ка­зу­вав не да­ва­ти?“ - пе­ре­пи­ту­ють. Мов­чить. Сол­да­ти стяг­ли з нього шта­ни та со­роч­ку і відшма­ту­ва­ли, пог­ро­зив­ши, що не вте­че від їхнього су­ду, ко­ли не да­ва­ти­ме пи­ти і не го­ду­ва­ти­ме в’язнів. Ко­ман­дир військо­во­го еше­ло­ну не втру­чав­ся. На­далі в’язні одер­жу­ва­ли во­ду на станціях.

    У ро­мані „Иди­от“ Ф. Дос­тоєвсь­кий оповідає: се­ля­нин Ба­ла­ба­нов прий­шов до сво­го при­яте­ля міща­ни­на Сус­ло­ва в гості. Ви­пи­ли по чарці. Сус­лов по­хи­зу­вав­ся но­вим го­дин­ни­ком. Ко­ли він по­рав­ся біля са­мо­ва­ра, Ба­ла­ба­нов узяв зі сто­лу ку­хон­ний ніж, підійшов до Сус­ло­ва, ка­жу­чи: „Бла­гос­ло­ви, Гос­по­ди. Прос­ти Хрис­та ра­ди“ пе­рерізав при­яте­леві гор­лян­ку і заб­рав го­дин­ни­ка. За 1917-1945 рр. мос­к­ви­ни пов­би­ва­ли сотні ти­сяч влас­ників, щоб відібра­ти від них їхні го­дин­ни­ки.

    Колишній в’язень-мос­к­вин оповідає: „Двоє в’язнів-мос­к­винів гра­ють у кар­ти. Один прог­рав усі гроші. Не ма­ючи що пос­та­ви­ти на кар­ту, ка­же: „Якщо прог­раю - за­ко­лю ото­го бо­ро­да­то­го, що спить у куті і що­ве­чо­ра мо­лить­ся“. Прог­рав і за­ко­лов“112.

    В Одесі в 1918 р. жи­ло ба­га­то ук­раїнсь­ких ро­дин утікачів з Га­ли­чи­ни. Ук­раїнсь­ка Га­лиць­ка армія во­юва­ла про­ти більшо­виків. Ко­ли чер­воні взя­ли Оде­су, во­ни на­ка­за­ли тим ро­ди­нам по­вер­та­ти­ся до­до­му. Виділи­ли ок­ре­мий поїзд, приз­на­чи­ли день, ко­ли га­ли­ча­ни ма­ють прий­ти на вок­зал. Ко­ли ті прий­ш­ли, мос­к­ви­ни пе­рес­тріля­ли всіх ра­зом з не­мов­ля­та­ми112.

    У 1918 р. ленінці взя­ли Київ, і їхній ко­ман­ду­вач М. Му­рав­йов надіслав В. Леніну те­лег­ра­му: „Ми вог­нем і ме­чем зап­ро­вад­жуємо ра­дян­сь­ку вла­ду. Взя­ли Київ. Гар­ма­та­ми би­ли по па­ла­цах та цер­к­вах, по по­пах і чен­цях не­ми­ло­сер­д­но. Київсь­ка міська ра­да зда­ла­ся і про­си­ла за­ми­рен­ня. Я відповів на­ка­зом об­с­трілю­ва­ти от­руй­ним га­зом. Ми мог­ли не до­пус­ти­ти до ви­бухів та по­жеж, але не хотіли, бо на­ше гас­ло є ни­щи­ти все не­ми­ло­сер­д­но“113.

    В. Ленін, на­ка­зав­ши ви­пус­ти­ти з в’язниць всіх злодіїв, ду­шо­губів, во­ло­цюг і т. п., своїм зди­во­ва­ним співробітни­кам по­яс­нив: „У нас у Мос­ков­щині справ­жніми ре­во­люціоне­ра­ми, за­гар­то­ва­ни­ми у бо­ротьбі з ба­гатіями, є ли­ше ці зло­чинці. Наші м’якотілі інтеліген­ти не на­да­ють­ся на твер­дих ре­во­люціонерів“114. Звільне­них зло­чинців по­ча­ли бра­ти на по­са­ди чекістів, вар­то­вих, міліціонерів то­що. Мос­ков­сь­ка мо­нархічна вла­да до 1917 ро­ку стри­му­ва­ла свій злодійський на­род від убивств та крадіжок жор­с­то­ки­ми ка­ра­ми. Мос­ков­сь­ка соціалістич­на вла­да після 1917 ро­ку са­ма зак­ли­ка­ла: „грабь наг­раб­лен­ное“, „мир хи­жи­нам, вой­на двор­цам“. І на­род ки­нув­ся гра­бу­ва­ти, вби­ва­ти, мор­ду­ва­ти. Той, хто заз­нав пек­ла 1917-1920 років у Мос­ков­щині, мо­же на­леж­но відчу­ти стихійність ВСЕ­НА­РОД­НО­ГО мос­ков­сь­ко­го на­силь­с­т­ва. Клич „Гра­буй наг­ра­бо­ва­не“ не мав відгу­ку в Ук­раїні. Се­ля­ни не доз­во­ля­ли ніко­му гра­бу­ва­ти пан­сь­ких маєтків. Се­ло оби­ра­ло зе­мель­ний комітет, і той пе­ре­би­рав від поміщи­ка маєток, уп­рав­ляв ним, че­ка­ючи но­во­го зе­мель­но­го за­ко­ну. В тих маєтках влаш­то­ву­ва­ли шко­ли та сільсько­гос­по­дарські дослідні ус­та­но­ви.

    Чи це не пе­ребіль­шен­ня ук­раїнсь­ко­го націоналіста? На­по­ле­он відповідає: „Сво­бо­да ма­ти­ме на мос­ков­сь­кий на­род вплив міцно­го ви­на на лю­ди­ну, що не звик­ла пи­ти. Ко­ли б якийсь но­вий Пу­га­чов з універ­си­тет­сь­кою освітою став на чолі не­за­до­во­ле­них мос­к­винів, то… мені бра­кує слів вис­ло­ви­ти вам те, що нас­та­ло б. Мою пам’ять по­ша­ну­ють євро­пейці тоді, ко­ли ті північні ди­ку­ни за­во­лодіють Євро­пою“115. Як ба­чи­мо, геніально да­ле­ко­зо­рий На­по­ле­он сто років пе­ред 1917 ро­ком ба­чив В. Леніна з йо­го КП та НКВД.

    Москвини не пус­ка­ли до се­бе здібних до торгівлі не­мос­к­винів, хіба що не мог­ли без них обійти­ся, зок­ре­ма за­бо­ро­ни­ли всім євре­ям жи­ти в Мос­ков­щині. Ки­тайці - відомі торгівці, у їхніх ру­ках пе­ре­бу­ва­ла торгівля на Амурі, що був кор­до­ном між Ки­таєм і мос­ков­сь­кою імперією. Мос­к­ви­ни відібра­ли все май­но в ки­тайців, що жи­ли на мос­ков­сь­ко­му бе­резі, а са­мих ки­тайців заг­на­ли до ріки і на­ка­за­ли плис­ти на ки­тай­сь­кий бік, заг­ро­жу­ючи пе­рес­тріля­ти тих, хто відмо­вить­ся. Де­сят­ки ти­сяч ки­тайців по­то­ну­ли на очах мос­к­винів. Ки­тай тоді був без­си­лий за­побігти цьому. Та­ке ста­ло­ся пе­ред 1914 ро­ком. Мос­к­ви­ни зав­ж­ди на­ма­га­ли­ся за­ро­би­ти на не­щасті. Ось най­новіший прик­лад.

    Немосквини в СРСР на „нашій не своїй землі“ час­то го­ло­ду­ють. Їхні ро­дичі на чу­жині пе­ре­си­ла­ють їм їжу та одяг. А що 90 % виг­нанців з СРСР є не­мос­к­ви­ни, то й по­сил­ки відправ­ля­ють здебільшо­го не­мос­к­ви­ни-емігран­ти. Уряд СРСР нак­лав на ті по­сил­ки 300-500 % ми­та. Гро­ма­дя­ни СРСР не ма­ють та­ких гро­шей, от­же, ми­то спла­чує той, хто по­си­лає. Ба­га­то мільйонів до­ларів цього ми­та одер­жує Мос­ков­щи­на ли­ше зі США. Мос­ков­щи­на гор­лає про аме­ри­кан­сь­ких „акул Уол­с­тріту“, які об­ди­ра­ють ко­гось до нит­ки. А „робітни­чо-се­лян­сь­кий“ уряд зди­рає з емігрантів та­ке ми­то: 40 фунтів бо­рош­на кош­ту­ють у США 4,4 до­ла­ра, а за вве­зен­ня йо­го в СРСР нак­ла­дає 20,6 до­ла­ра. 40 фунтів ри­су кош­ту­ють 8 до­ларів, а мос­ков­сь­ке ми­то на нього - 27,2 до­ла­ра. 20 фунтів су­хо­го мо­ло­ка кош­ту­ють 9 до­ларів, а мос­ков­сь­ке ми­то на нього - 21,4 до­ла­ра. 40 фунтів кош­ту­ють 6,4 до­ла­ра, а ми­то 23,6 до­ла­ра. 40 фунтів смаль­цю кош­ту­ють у США 10 до­ларів, а мос­ков­сь­ке ми­то - 37. Знані міжна­родні доб­родійні ус­та­но­ви - Міжна­родній Чер­во­ний Хрест, аме­ри­кан­сь­ке КА­РЕ і т. п. час­то по­си­ла­ють го­лод­ним у всьому світі харчі. Пев­на річ, без­п­лат­но. Ра­дян­сь­кий уряд не доз­во­ляє та­ким ус­та­но­вам нічо­го при­си­ла­ти до СРСР, аби йо­го гро­ма­дя­ни не довіда­ли­ся, що капіталістич­ний світ має всього так ба­га­то, що мо­же ще й да­ру­ва­ти бідним на­ро­дам.

    Чи зно­ву не пе­ребіль­шен­ня ук­раїнсь­ко­го націоналіста? Ав­то­ри­тет­ний мос­к­вин, що сам вий­шов з на­род­них низів, а йо­го тво­ри ви­да­ють­ся в СРСР мільйон­ни­ми нак­ла­да­ми, пи­ше: „Най­пи­томішою ри­сою мос­ков­сь­кої національ­ної вдачі є ЖОР­С­ТОКІСТЬ, і то жор­с­токість са­дис­тич­на. Ка­жу не про ок­ремі ви­бу­хи жор­с­то­кості, а про психіку, про ду­шу на­род­ну. Я пе­рег­ля­нув архів од­но­го су­ду за 1901-1910 рр. і ме­не охо­пив жах від ве­ли­чез­ної кількості ней­мовірно жор­с­то­ко­го по­вод­жен­ня з людь­ми. Вза­галі у нас у Мос­ков­щині кож­ний з на­со­ло­дою б’є ко­гось. І на­род ува­жає бит­тя за ко­рис­не, бо ж склав при­повідку „За би­то­го двох не­би­тих да­ють“. За 1917-1919 рр. се­ля­ни за­ко­пу­ва­ли по­ло­не­них чер­во­ног­вардійців до­ни­зу го­ло­вою так гли­бо­ко, що з землі стир­ча­ли но­ги. Потім сміяли­ся як ті но­ги кар­лю­чи­ли­ся. Або ви­со­ко на де­реві при­би­ва­ли цвя­ха­ми од­ну ру­ку і од­ну но­гу і на­со­лод­жу­ва­ли­ся му­ка­ми жер­т­ви. Чер­во­ног­вардійці ж зди­ра­ли з жи­вих по­ло­не­них денікінців-кон­т­р­ре­во­люціонерів шкіру, за­би­ва­ли цвя­хи в го­ло­ву, виріза­ли шкіру на пле­чах, як офіцерські по­го­ни і т. п.

    Я не знаю, чи де у світі по­во­дять­ся так жор­с­то­ко з жінка­ми, як у мос­ков­сь­ко­му селі. Мос­ков­сь­ка на­род­на мудрість ка­же: „Ри­ба - не м’ясо, ба­ба - не лю­ди­на“, „Для бабів і звірів су­ду не­має“. Ко­ли я пи­тав учас­ників гро­ма­дян­сь­кої війни, чи во­ни не ги­дять­ся вби­ва­ти один од­но­го, то во­ни із зди­ву­ван­ням відповіда­ли: „А ко­му це шко­дить? Лю­дей ба­га­то. Всім вис­та­чить“. „А де ж той - так гар­но змаль­ова­ний на­шою літе­ра­ту­рою - бо­го­бо­яз­ний шу­кач прав­ди і спра­вед­ли­вості „рус­ский му­жи­чок“? Я шу­кав йо­го по всій Мос­ков­щині і не знай­шов. Не знай­шов, бо він існу­вав ли­ше у мріях на­ших пись­мен­ників, а не в житті“ (М. Горь­кий. „Рус­ская жес­то­кость“).



VІІ. РАБСТВО І ДЕСПОТІЯ МОСКВИНА

 

     Най­покірніше про­си­мо Ва­шу Ве­личність пра­ви­ти на­ми са­мо­дер­жав­но.

    Московські арис­ток­ра­ти 1730 р.

     Доб­ровіль­не раб­с­т­во ство­рює більшу ти­ранію, ніж ти­ра­ни мо­жуть ство­ри­ти на­силь­с­т­вом.

    Г. Міра­бо

     Сия са­рынь ни­чем, кро­ме жес­то­чи уня­та быть не мо­жет.

    Петро І

 

    У пралісі є безліч не­без­пек лю­дині. За де­ре­ва­ми да­ле­ко не вид­ко, і не мо­же лю­ди­на пе­ред­ба­чи­ти: звідки і ко­ли впа­де на неї не­щас­тя. Це по­род­жує у лісо­ви­ка не ли­ше підозрілість, а й відчут­тя без­по­рад­ності, що при­род­но обер­таєть­ся на бо­ягуз­т­во. Мос­к­вин осо­бис­то - ве­ли­кий бо­ягуз, що засвідчить кож­ний офіцер, що ко­ман­ду­вав мос­ков­сь­ки­ми во­яка­ми. Він на­па­дає ли­ше тоді, ко­ли чує за своїми пле­ча­ми си­лу сво­го гур­ту, ор­ганізації, війська, дер­жа­ви. Опи­нив­шись сам-на-сам чи по­ба­чив­ши, що йо­го гурт слаб­ший за во­ро­га, впа­дає в паніку. У спо­га­дах оче­видців та учас­ників війн 1917 і 1941 років знай­де­те ба­га­то фактів ве­ли­ко­го стра­ху ен­ка­ве­дистів, ко­ли па­да­ла чи за­хи­та­ла­ся їхня вла­да. Пот­ра­пив­ши в по­лон до ук­раїнсь­ких пов­с­танців (УПА), пла­ка­ли, бла­га­ли да­ру­ва­ти їм жит­тя, га­неб­но, гид­ко бу­ло ди­ви­ти­ся на них. На­чаль­ник НКВД, що ви­гу­бив мільйо­ни лю­дей, що пос­тріляв ти­сячі в’язнів влас­но­руч­но - М. Єжов ле­жав у ліжку кілька днів хво­рим після нев­да­ло­го за­ма­ху на йо­го жит­тя, хоч той за­мах не за­че­пив жод­ної йо­го во­ло­син­ки.

    Стадний інстинкт са­моз­бе­ре­жен­ня підка­зу­вав шу­ка­ти без­пе­ки й охо­ро­ни в гурті. Так зро­ди­ла­ся у мос­к­ви­на ідея: „че­ло­век - нич­то, а об­щес­т­во - все“, „На ми­ру и смерть крас­на“, „Ло­ми сте­ной, иль ма­ло нас“, „Нас - тьмы, и тьмы, и тьмы, поп­ро­буй­те сра­зи­тесь с на­ми!“ (О. Блок). Без­по­радність, по­чут­тя мен­ш­вар­тості, бо­ягуз­т­во, кріпац­т­во, раб­сь­кий по­бут, дес­по­тич­на вла­да в ро­дині, бе­за­пе­ляційна вла­да об­щи­ни, дес­потія уря­ду - все це вип­ле­ка­ло і за ба­га­то по­колінь зміцни­ло стадність мос­к­ви­на. Чу­жинці - ман­дрівни­ки по Мос­ков­щині у XV-XX ст. свідчать, що осо­бистість (індивіду­альність) - нез­на­на річ мос­к­ви­нові. П. Ча­адаєв пи­ше, що йо­му бо­ля­че порівню­ва­ти мос­ковські об­лич­чя з євро­пей­сь­ки­ми: бо­ля­че вра­жа­ла без­ви­разність мос­ков­сь­ких об­лич. „У Мос­ков­щині ніко­ли не існу­ва­ла осо­бис­та во­ля, осо­бис­та ініціати­ва, осо­бис­та діяльність, бо осо­бистість за­ку­ва­ли мос­к­ви­ни в кай­да­ни. Мос­к­ви­ни гур­том, ота­рою, ор­дою бо­ро­ни­ли­ся від во­рогів і за­гар­бу­ва­ли чужі землі. У мос­ковській історії ба­чи­мо мов­чаз­не, стихійне, гур­то­ве ру­шен­ня без­ли­ко­го за­га­лу, що не зва­жає на жодні жер­т­ви: свої і чужі“116. По­над сто років то­му проф. М. По­годін (1800-1875) вик­лав мос­ков­сь­кий іде­ал дер­жа­ви і суспіль­но­го ла­ду: дер­жа­ва - це од­на все­охоп­лю­юча (то­талітар­на) єдність. Всі си­ли нації - ма­теріальні і ду­ховні - є час­ти­на­ми дер­жав­ної ма­ши­ни, прис­то­со­вані, го­тові до най­ви­щої ме­ти (а нею є па­ну­ван­ня Мос­ков­щи­ни в усь­ому світі, як він пи­сав деінде). Всією цією ма­ши­ною (дер­жа­вою) ке­рує ли­ше од­на ру­ка - ру­ка всев­лад­но­го ца­ря. Він мо­же єди­ним по­ру­хом паль­ця спря­му­ва­ти ту ма­ши­ну в будь-яко­му нап­рямі. Та­ка дер­жа­ва, нат­х­не­на по­чут­тям та ідеєю (месіанізмом за йо­го ж сло­ва­ми) та зце­мен­то­ва­на ЄДИ­НО­МИС­ЛЕН­НЯМ бу­де не­пе­ре­мож­на, бу­де провідни­ком усь­ого світу. М. По­годін був мо­нархістом, на­зад­ни­ком. А що ду­ма­ли пос­ту­повці, лібе­ра­ли? Во­ни ка­за­ли 1839 ро­ку фран­цу­зові те са­ме, що й М. По­годін117. Се­ред мос­к­винів бу­ли й при­хиль­ни­ки євро­пеізації т. зв. „за­пад­ни­ки“. Один з них М. Огарь­ов пи­ше: „Ми не мо­же­мо доз­во­ли­ти різниці пог­лядів, бо во­ни є не власністю осо­би, а гро­ма­ди“. Інший пи­сав: „За соціалістич­но­го ла­ду всі лю­ди бу­дуть од­на­кові, не ма­ти­муть жод­них осо­бис­тих рис, бо існує ли­ше од­на без­с­то­рон­ня міра вар­тос­тей“118. Су­то мос­ков­сь­ка „логіка“. В СРСР во­на на­зи­ваєть­ся „партійна лінія“. Мос­ковські мо­нархісти хоч і мріяли про „еди­но­мыс­лие“, але ще не зап­ро­вад­жу­ва­ли йо­го та­кою жах­ли­вою ціною. За­па­мо­ро­че­на політич­ни­ми пе­ре­мо­га­ми мос­ков­сь­ка го­ло­та вже не боїть­ся ніко­го і пи­ше: „Ми од­на­ко­во ду­маємо про всі спра­ви на­шо­го жит­тя і то­му го­во­ри­мо од­на­ко­во кож­но­му з нас зро­зумілою мо­вою. У нас не­ма і бу­ти не мо­же не­по­ро­зуміння. Ця на­ша од­но­думність є на­шою найбіль­шою і не­пе­ре­мож­ною си­лою і вирішаль­ною пе­ре­ва­гою над іншим світом, який роз­би­тий влас­не бра­ком од­но­дум­ності“119.

    По смерті Й. Сталіна йо­го нас­туп­ни­ки, бо­ячись пов­с­тан­ня не­мос­ков­сь­ких на­родів СРСР, зму­шені бу­ли де­що по­пус­ти­ти віжки. Нев­довзі по­ча­ли пи­са­ти тро­хи прав­ди: „На­чот­ниц­т­вом, без­душ­ним пов­то­рен­ням за­галь­новідо­мо­го зни­жу­ва­ла­ся ви­мог­ливість до твор­чої праці, за­мо­ро­жу­ва­ла­ся вільна дум­ка. Ав­то­ри бо­яли­ся ду­ма­ти са­мостійно. Ба­га­то га­зет, що ви­да­ють­ся в різних містах на­шої рес­публіки, подібні одні до інших, як крап­ли­ни во­ди. Жод­на га­зе­та не має влас­но­го об­лич­чя. Всі пе­ред­ру­ко­ву­ють те самісіньке“120. У СРСР сотні і ти­сячі відо­мих лю­дей при­люд­но ка­ють­ся і виз­на­ють по­мил­ковість, шкідливість своїх пог­лядів. Де­ко­го з них уряд зап­ро­то­рив до бо­жевільні. Але подібне бу­ло і пе­ред 1917 р. Філо­соф П. Ча­адаєв ка­яв­ся і виз­на­вав по­мил­ко­ви­ми свої дум­ки. Ми­ко­ла І ого­ло­сив 1846 р. йо­го бо­жевіль­ним. У СРСР не за­до­воль­ня­ють­ся са­мим виз­нан­ням по­мил­ко­вості, ви­ма­га­ють прив­се­люд­но ус­лав­ля­ти те, що во­ни га­ни­ли. Од­но­думність (партійну лінію) ви­га­дав не В. Ленін, а на­йосвіченіші мос­к­ви­ни сповіду­ва­ли її здав­на і навіть по­год­жу­ва­ли три­вимірне (осо­бис­те, гро­мад­сь­ке, дер­жав­не) євро­пей­сь­ке жит­тя з од­номірним (дер­жав­ним) мос­ков­сь­ким ду­же прос­то. Дек­ла­ру­ван­ня євро­пей­сь­ких ідей зав­ж­ди бу­ло в Мос­ков­щині ли­ше по­рож­нь­ою ба­ла­ка­ни­ною. У ХІХ ст. та­кою ба­ла­ка­ни­ною був мос­ков­сь­кий „лібе­ралізм“, а в ХХ ст. став соціалізм, інтер­націоналізм. І все це бу­ло ди­мо­вою завісою, що за нею хо­вав­ся НАЦІОНАЛЬ­НИЙ іде­ал УСІХ мос­к­винів. Іде­ал і мрія по­ши­ри­ти свою ти­ранію (та її невід’ємну по­ло­ви­ну - раб­с­т­во) на весь світ. Ге­рой ро­ма­ну Ф. Дос­тоєвсь­ко­го Шігаль­ов про­по­ну­вав поділи­ти все люд­с­т­во на дві нерівні час­ти­ни: ма­лень­ку - панів, і ве­ли­чез­ну - рабів. Яс­на річ, ра­би не ма­ли б жод­них прав, нічо­го осо­бис­то­го, покірна ота­ра ма­ла пра­цю­ва­ти на панів. Шігаль­ов не ка­же, але Ф. Дос­тоєвсь­кий вус­та­ми іншо­го сво­го ге­роя ка­же, що па­ну­ючою меншістю має бу­ти мос­ков­сь­кий НА­РОД (нація). З при­му­со­во­го од­но­дум­с­т­ва не­мос­к­ви­ни (хоч і змос­ков­щені) глу­зу­ва­ли (М. Го­голь, М. Сал­ти­ков-Щедрін), уболіва­ли (П. Ча­адаєв), йо­го прок­ли­на­ли (Ф. Дос­тоєвсь­кий), але нічо­го так і не зміни­ли. Інстин­к­тив­но відчув­ши, що євро­пей­сь­ка дум­ка руй­нує ос­но­ви азійсь­кої мос­ков­сь­кої імперії, національ­на РЕ­АКЦІЯ 1917 р. за­му­ру­ва­ла всі вікна до Євро­пи. А новітніх го­голів, сал­ти­ко­вих-щедріних, ча­адаєвих, дос­тоєвсь­ких по­ча­ли уби­ва­ти по першій же спробі за­го­во­ри­ти.

    Московська „де­мок­ратія“ пе­ре­вер­ши­ла всі дер­жа­ви тим, що зас­ну­ва­ла міністер­с­т­во, яко­го не має жод­ний уряд у всьому світі - міністер­с­т­во літе­ра­ту­ри. Щоп­рав­да так йо­го не наз­ва­ла, про­те кож­ний пись­мен­ник знає йо­го ад­ре­су, бо одер­жує звідти за­мов­лен­ня на тво­ри і плат­ню за них. Міністер­с­т­во літе­ра­ту­ри ке­рує ви­роб­ниц­т­вом ху­дожніх творів. Зав­дан­ня знач­но важ­че, ніж в інших міністер­с­т­вах, ті ке­ру­ють ви­роб­ниц­т­вом ре­чей ма­теріаль­них, і щоб поліпши­ти якість чи збільши­ти кількість, мо­жуть прид­ба­ти кращі ма­ши­ни. Та­кої мож­ли­вості міністер­с­т­во літе­ра­ту­ри не має, бо літе­ра­ту­ру тво­рить не дру­кар­сь­ка ма­ши­на, а дух, що йо­го за все зо­ло­то світу не ку­пиш, і навіть сам пись­мен­ник не зав­ж­ди мо­же йо­го зло­ви­ти, втри­ма­ти. Міністер­с­т­во літе­ра­ту­ри підпо­ряд­ко­вує ви­роб­ниц­т­во літе­ра­ту­ри одній - єдиній за­саді - політичній ко­ристі. Во­но дає пись­мен­ни­кам „соціальне за­мов­лен­ня“ до­вес­ти чи­та­чам потрібні уря­дові СРСР ідеї, і то у формі, доз­во­леній уря­дом (соціалістич­ний ре­алізм). Пла­тить (че­рез підпо­ряд­ко­вані йо­му ви­дав­ниц­т­ва) ав­то­рам і в найтіснішій співпраці з НКВД пиль­нує, щоб пись­мен­ни­ки ви­ко­ну­ва­ли за­мов­лен­ня. Ця жан­дар­м­сь­ка (чекістська) літе­ра­ту­ра на­ма­гаєть­ся пе­ре­ро­би­ти Лю­ди­ну (з ве­ли­кої літе­ри) на без­душ­но­го без­дум­но­го ра­ба, на ро­бо­чо­го во­ла, іде­алом яко­го є теп­лий хлів і повні яс­ла, або на вірно­го слу­гу - пса, що ли­же пан­сь­ку ру­ку, яка щой­но йо­го би­ла. Мос­ков­сь­кий світог­ляд вірить, що мо­же це зро­би­ти, бо за ним лю­ди­на (з ма­лої літе­ри) - та­ка самісінька тва­ри­на, як віл чи пес. А дух чи ду­ша - це попівський опіум для на­ро­ду. По 40 ро­ках та­ко­го жан­дар­м­сь­ко­го ви­роб­ниц­т­ва „казь­он­них“ ідей та іде­алів мос­к­ви­ни з ве­ли­ким зчу­до­ван­ням і пе­ре­ля­ком по­ба­чи­ли, що та „літе­ра­ту­ра“ не зав­ж­ди дає політич­ну ко­ристь, на яку її спря­мо­вує міністер­с­т­во літе­ра­ту­ри, особ­ли­во се­ред не­мос­к­винів. Сек­ре­тар все­со­юз­но­го ком­со­мо­лу С. Пав­лов виз­нає, що ук­раїнські ком­со­мольці бай­дужі до ко­мунізму121. Зас­туп­ник Го­ло­ви Ра­ди Міністрів УРСР П. Тронь­ко у до­повіді Вер­ховній Раді ка­зав, що се­ред ук­раїнсь­ких дітей та мо­лоді по­ши­рю­ють­ся іде­ологічні впли­ви „бур­жу­аз­но­го націоналізму“122. „Українсь­ка мо­лодь ра­зом з ком­со­моль­ця­ми що­раз більше стає по­бож­ною. Ані КПУ, ані ком­со­мо­лові, ані без­бож­ниць­ким то­ва­рис­т­вам, ані школі не­си­ла по­бо­ро­ти цього заг­роз­ли­во­го СРСР яви­ща“123. Не ви­ко­на­ла та „літе­ра­ту­ра“ пок­ла­де­но­го на неї зав­дан­ня, хоч уряд пла­тив пись­мен­ни­кам більше, як міністрам, хоч по­вис­тріляв сотні ста­рих пись­мен­ників та про­фе­сорів, які мог­ли „зіпсу­ва­ти“ по­коління на­род­же­них по 1917 році і ви­хо­ва­них ком­со­мо­лом. Див­не, нез­ро­зуміле мос­к­ви­нам яви­ще. Мос­ков­сь­кий філо­соф ствер­д­жує: „Ве­ли­ка мос­ков­сь­ка дер­жа­ва, з її дес­по­тич­ною вла­дою, ство­ри­ла­ся не ли­ше зу­сил­ля­ми її пра­ви­телів, але та­кож і підтрим­кою всього мос­ков­сь­ко­го на­ро­ду, що інстин­к­тив­но бо­яв­ся без­ла­ду“124, а соціаліст підтвер­д­жує: „Ми, мос­к­ви­ни, в особі сво­го ца­ря ба­чи­мо ве­лич і єдність на­шої імперії“125. Щоб зміцни­ти свою вла­ду, Іван ІV розіграв ко­медію, ніби хо­че зрек­ти­ся тро­ну. Пе­ре­ля­кані мос­к­ви­ни сто­яли вдень і вночі на кремлівській площі з пла­чем, бла­га­ючи сво­го ка­та „не оси­ро­тить“ їх. Після то­го Іван міг спокійно ка­ту­ва­ти їх дос­хо­чу, не бо­ючись про­тес­ту.

    Таке самісіньке ви­до­ви­ще пов­то­ри­ло­ся на тій площі 400 років пізніше. Ко­ли ско­нав Й. Сталін, сто­яли ціло­до­бо­во ти­сячі мос­к­винів. Чу­жи­нецькі оче­видці свідчать, що на об­лич­чях бу­ли ве­ли­кий сум, три­во­га, роз­пу­ка і сльози. Старі лю­ди мо­ли­ли­ся і хрес­ти­ли­ся, бла­га­ючи „не оси­ро­тить“ їх. І це підтвер­д­жуе мос­ков­сь­кий пись­мен­ник: „Відра­зу ж нас­та­ла в душі по­рож­не­ча. Хотіло­ся сісти і, звер­нув­ши об­лич­чя до не­ба, за­ви­ти так, як ви­ють без­п­ри­тульні пси. Ні, не хо­чу я волі. Я хо­чу і пот­ре­бую во­ло­да­ря“126. І далі: „Смерть Й. Сталіна зав­да­ла нашій релігійно-ес­те­тичній сис­темі не­поп­рав­ної втра­ти, шко­ди. І відрод­жен­ня куль­ту В. Леніна тої ут­ра­ти не зрівно­ва­жить. В. Ленін над­то подібний до зви­чай­ної лю­ди­ни: ма­лий зріст, ли­сий, цивільний. А Й. Сталін був за­гад­ко­вий, все­мо­гутній, що ба­чив все і всіх. Щоб ста­ти бо­гом йо­му ли­ше од­но­го бра­ку­ва­ло - без­с­мер­тя. О, як­би ми бу­ли мудріши­ми, то бу­ли б ото­чи­ли йо­го смерть чу­де­са­ми. Тре­ба бу­ло про­го­ло­си­ти по радіо, що він не вмер, а вознісся жи­вим на не­бо і пог­ля­дає звідти на нас. Йо­го нетлінні мощі зцілю­ва­ли б па­ралітиків і ша­ле­них. А ми дурні, ском­п­ро­ме­ту­вав­ши „культ осо­би“, самі ви­са­ди­ли у повітря са­му ос­но­ву си­ли на­шої нації“127. Так глу­зу­вав з мос­к­винів А. Си­няв­сь­кий. А сімо­нов­сь­кий ге­не­рал Сєрпілін (йо­го Сталін зас­лав на ка­тор­гу) ка­же: „Навіть ті, хто не­на­видів Сталіна, відда­ли б своє жит­тя, щоб йо­го вря­ту­ва­ти від смерті. Відда­ли б, бо ми всі зна­ли, що йо­го смерть бу­де ве­ли­чез­ним не­щас­тям Мос­ков­щи­ни“128. По смерті Пет­ра ІІ мос­к­ви­ни зап­ро­си­ли 1730 р. на мос­ков­сь­кий трон гер­цо­ги­ню Ан­ну Кур­лян­д­сь­ку. Кан­ц­лер В. Голіцин (білий крук у Мос­ков­щині - за ви­ра­зом істо­ри­ка В. Клю­чев­сь­ко­го) був при­хиль­ни­ком Пет­ро­вих змін (він по­хо­див зі ста­ро­го ро­ду київсь­ких князів, себ­то був ук­раїнцем з по­ход­жен­ня) і пос­та­вив Анні пе­ре­ду­мо­вою до об­ран­ня на трон, вісім об­ме­жень цар­сь­кої вла­ди на ко­ристь Се­на­ту. Об­ме­жен­ня бу­ли такі малі, що ви­хо­ва­на в Європі Ан­на охо­че по­го­ди­ла­ся і об­ме­жен­ня підпи­са­ла. Та ко­ли Ан­на приїха­ла до Мос­к­ви ко­ро­ну­ва­ти­ся, до неї прий­ш­ло ве­ли­ке по­соль­с­т­во се­на­торів, ге­не­ралів, дво­рян, єпис­копів, по­да­ло чо­ло­бит­ну з 150 підпи­са­ми, у якій „все­по­кор­ней­шие ра­бы все­по­кор­ней­ше про­сят все­ми­лос­ти­вей­ше при­нять са­мо­дер­жа­вие сво­их слав­ных, дос­той­ных пред­ков, а нею под­пи­сан­ные пун­к­ты унич­то­жить“. Ан­на на очах по­соль­с­т­ва по­дер­ла на шмат­ки підпи­сані нею об­ме­жен­ня цар­сь­кої вла­ди. Так скінчи­ла­ся 10-ден­на кон­с­ти­туційна мос­ков­сь­ка мо­нархія ХVІІІ ст.129. До­реч­но тут при­га­да­ти, що за 20 років раніше (1710) ук­раїнсь­ка шлях­та скла­ла, а Геть­ман Пи­лип Ор­лик підпи­сав і про­го­ло­сив Кон­с­ти­туцію Ук­раїнсь­кої Дер­жа­ви (Pac­ta et Con­s­ti­tu­ti­ones le­gum li­ber­ta­tum­qe Exer­ci­tus Za­po­ro­vi­en­sis). За нею най­ви­ща за­ко­но­дав­ча вла­да Ук­раїни на­ле­жить Сей­мові. Го­ло­ва дер­жа­ви - Геть­ман з йо­го уря­дом є ли­ше ви­ко­нав­чою най­ви­щою вла­дою, відповідаль­ною пе­ред Сей­мом. Суд є не­за­леж­ний від ви­ко­нав­чої дер­жав­ної вла­ди. От­же, су­час­на де­мок­ра­тич­на кон­с­ти­туція. Як ба­чи­мо, Ук­раїна ви­пе­ре­ди­ла в цьому Західну Євро­пу (крім Англії). Дру­га спро­ба кон­с­ти­туційної мо­нархії за Ми­ко­ли ІІ проісну­ва­ла ли­ше 10 років (1906-1916). В обох ви­пад­ках вла­да ца­ря об­ме­жу­ва­ла­ся на ко­ристь арис­ток­ратії, дво­рян­с­т­ва. Ли­ше дво­ря­нам (шляхті) і більше ніко­му да­ва­ло­ся пра­во ке­ру­ва­ти дер­жав­ни­ми спра­ва­ми. Мос­ков­сь­ка шлях­та відмов­ля­ла­ся бра­ти більше прав для се­бе навіть тоді, ко­ли цар на­ка­зу­вав бра­ти. Пет­ро І на­ка­зав 1702 р. дво­ря­нам-зем­лев­лас­ни­кам об­ра­ти з-поміж се­бе 2-4 осо­би, яким цар да­вав пра­во пе­ревіря­ти діяльність воєво­ди (приз­на­че­но­го уря­дом), і ра­зом з ним пра­ви­ти повітом. У жод­но­му повіті не об­ра­ли. Пет­ро зно­ву на­ка­зав 1713 р. дво­ря­нам об­ра­ти в кожній гу­бернії 8-12 дво­рян, що ма­ли б склас­ти „консіліум“ на чолі з гу­бер­на­то­ром. Всі гу­бернські спра­ви „консіліум“ мав розв’язу­ва­ти більшістю го­лосів. Дво­ря­ни зно­ву не за­хотіли оби­ра­ти.

    Кожне пос­лаб­лен­ня вла­ди ко­ро­ля євро­пейці ви­ко­рис­то­ву­ва­ли, щоб об­ме­жи­ти йо­го вла­ду. Мос­к­ви­ни - нав­па­ки, скли­ка­ли свої Земські Со­бо­ри за часів ди­нас­тич­них криз (1608, 1773, 1825, 1917) з ме­тою ЗМІЦНИ­ТИ цар­сь­ку вла­ду. Кат Іван ІV не за­хи­тав­ся на троні, а слаб­ко­го Іва­на ІІІ мос­к­ви­ни за­ду­ши­ли, як щу­ра. Пет­ро І ду­шив ко­го хотів, а не­до­лад­но­го Пет­ра ІІІ мос­к­ви­ни са­мо­го за­ду­ши­ли. Дес­пот Ми­ко­ла І пе­ревішав „мя­теж­ни­ков“, а сла­бень­ко­го Ми­ко­лу ІІ „мя­теж­ни­ки“ зас­т­ре­ли­ли в льоху. Євро­пейці та­кож стра­чу­ва­ли своїх ко­ролів, але зав­ж­ди після при­люд­но­го су­ду, як, нап­рик­лад, англійці Кар­ла І чи фран­цу­зи Лю­довіка ХVІ. Мос­к­ви­ни ж уби­ва­ли своїх царів зав­ж­ди без жод­но­го су­ду, таємно, тих же Іва­на ІІІ, Пет­ра ІІІ, Пав­ла І, Ми­ко­лу ІІ. Прик­мет­но: Іва­на за­би­то за на­ка­зом йо­го тітки Єліза­ве­ти, Пет­ра - за на­ка­зом дру­жи­ни Ка­те­ри­ни, Пав­ла за зго­дою си­на Олек­сан­д­ра І. Гру­зин Л. Берія про­бу­вав за­хо­пи­ти трон сво­го зем­ля­ка Й. Сталіна, спи­ра­ючись на не­мос­ковські на­ро­ди СРСР. Хоч він і знав, що кож­ний мос­к­вин-шовініст пе­ре­довсім звірив­ся кільком своїм най­б­лиж­чим дру­зям-мос­к­ви­нам. Во­ни не­гай­но ви­ка­за­ли йо­го політбю­ро КПРС, яке не доз­во­ли­ло слідства й су­ду: зас­т­ре­ли­ло Берію таємно. Є чи­ма­ло на­тяків, що і са­мо­го Й. Сталіна вби­ли самі кремлівські вель­можі, як Пет­ра ІІІ 1762 р., тра­диційно. Об­ме­жи­ти цар­сь­ку вла­ду про­бу­ва­ли князь В. Голіцин 1730 р., М. Спе­ран­сь­кий - 1815 р., Н. Лоріс-Мєліков - 1881 р., П. Мілю­ков - 1905 р., О. Ке­рен­сь­кий - 1917 р… Всі спро­би скінчи­ли­ся трагічно для їх ав­торів. В. Голіци­на та М. Спе­ран­сь­ко­го зас­ла­ли в Сибір, а П. Мілю­ко­ва та О. Ке­рен­сь­ко­го виг­на­ли на чу­жи­ну. Ли­ше під тис­ком не­мос­ков­сь­ких на­родів ча­сом пос­ту­па­ли­ся мос­ковські дес­по­ти. За Крим­сь­кої війни ви­бух­ло 1854 р. ве­ли­ке се­лян­сь­ке пов­с­тан­ня в по­ло­вині Ук­раїни (т. зв. Київсь­ка Ко­зач­чи­на), і Олек­сандр ІІ ска­су­вав нев­довзі кріпац­т­во та тро­хи лібе­ралізу­вав уряд. На­ля­кані йо­го лібе­ралізмом мос­к­ви­ни вби­ли йо­го. За япон­сь­кої війни ви­бух­ну­ли 1905-06 рр. се­лянські пов­с­тан­ня по всій Ук­раїні. Пе­ре­ля­кав­шись, Ми­ко­ла ІІ підпи­сав кон­с­ти­туцію, доз­во­лив скли­ка­ти пар­ла­мент, дав ку­цу місце­ву са­мо­уп­ра­ву. Йо­го вби­ли.

    Москвини ніко­ли в своїй історії не пов­с­та­ва­ли про­ти ца­ря-дес­по­та. Во­ро­хо­би­ли­ся, ко­ли слаб­ша­ла цар­сь­ка вла­да. При­чи­ною найбіль­ших мос­ков­сь­ких за­ко­лотів і за­во­ру­шень бу­ли ди­нас­тичні кри­зи. За­ко­лот І. Бо­лотніко­ва 1611 ро­ку про­хо­див під гас­лом „за Ди­мит­рия“. Пов­с­тан­ня Є. Пу­га­чо­ва 1733 ро­ку - „за Пет­ра ІІІ“, де­каб­ристів 1825 ро­ку - „за Кос­тян­ти­на“. От­же, не про­ти са­мо­дер­жав­с­т­ва (дес­потії), а ЗА БІЛЬШУ всев­ладність ца­ря. А кла­сові гас­ла Є. Пу­га­чо­ва чи В. Леніна бу­ли де­ма­гогією, що по­лег­шу­ва­ла за­хоп­лен­ня вла­ди. Є. Пу­га­чо­ву не по­щас­ти­ло, бо нат­ра­пив на твер­ду Ка­те­ри­ну ІІ. Ленінові по­щас­ти­ло, ца­рю­вав слаб­кий Ми­ко­ла ІІ, а потім „ба­ба бол­ту­ха“ (за ви­ра­зом К. Во­ро­ши­ло­ва) - О. Ке­рен­сь­кий. А за­хо­пив­ши вла­ду, В. Ленін зап­ро­ва­див та­ку дес­потію, що пе­ре­вер­ши­ла дес­потії всіх Іванів, Петрів, Ми­ко­лаїв ра­зом. ТО­МУ й підтри­ма­ла В. Леніна мос­ков­сь­ка нація. Зброй­на бо­роть­ба про­ти йо­го вла­ди кол­чаків, денікіних, юде­ничів 1917-1920-х рр. бу­ла трагічним не­по­ро­зумінням, що й виз­нав пізніше А. Денікін. Та й 90 % во­яків т. зв. „білих“ військ ста­но­ви­ли не­мос­к­ви­ни та донські ко­за­ки, які за кілька­сот років вільно­го жит­тя нав­чи­ли­ся ціни­ти во­лю. Зреш­тою і ті ге­не­ра­ли Кол­чак, Юде­нич, Вран­гель та­кож бу­ли не мос­к­ви­ни з по­ход­жен­ня. На­томість пи­томі мос­к­ви­ни Брусілов, Поліва­нов, Клем­бов­сь­кий од­ра­зу ста­ли на бік В. Леніна. В Мос­ков­щині В. Ленін за­хо­пив вла­ду лег­ко. Ко­ли більшо­ви­ки розігна­ли де­мок­ра­тичні ус­та­новчі збо­ри, то на їхній за­хист не здійня­ла­ся жод­на мос­ков­сь­ка ру­ка. Тро­хи пізніший спро­тив мос­ков­сь­ких де­мок­ратів (Омський Уряд) за кілька місяців сам роз­ва­лив­ся, бо не мав підтрим­ки мос­ков­сь­ко­го на­ро­ду. Пе­ре­кон­ли­во по­ка­за­ла, ко­го і що лю­бить мос­ков­сь­кий на­род та йо­го інтелігенція, війна 1939-1945 рр. На при­йомі з при­во­ду пе­ре­мо­ги Й. Сталін ви­го­ло­сив тост не за „ра­дян­сь­кий“, а за „рус­ский“ на­род і на­го­ло­сив, що будь-який інший на­род, ви­ко­рис­то­ву­ючи воєнну завірю­ху, ски­нув би та­ку вла­ду. Мос­ков­сь­кий же на­род не ли­ше не ски­нув, а й од­нос­тай­но, всіма си­ла­ми її підтри­мав тоді, ко­ли інші на­ро­ди СРСР її зрад­жу­ва­ли. Мос­ковські емігран­ти, ба­жа­ючи вря­ту­ва­ти свій на­род від ка­ри за зло­чи­ни 1917- 1967 рр., за­пев­ня­ють чу­жинців, що мос­к­ви­ни ніби не хотіли більшо­виз­му, що йо­го на­ки­ну­ла куп­ка міжна­род­них ко­муністів (жидів). По­ми­на­ючи за­пит: як, якою си­лою мог­ла ма­лень­ка куп­ка (та ще чу­жинців) на­ки­ну­ти 80 мільйо­нам те, чо­го ті 80 мільйонів не хотіли, по­да­мо офіційні чис­ла ви­борів у лис­то­паді 1917 р. до „Учре­ди­тель­но­го Соб­ра­ния“ (імпер­сь­ко­го пар­ла­мен­ту). У тих ви­бо­рах го­ло­су­ва­ло 75 млн. лю­ду. Партія більшо­виків діста­ла 25 млн. го­лосів. В Ук­раїні го­ло­су­ва­ло 8211 ти­сяч. За ук­раїнські партії го­ло­су­ва­ло 5933 ти­сяч. За більшо­виць­ку - 859 ти­сяч, хо­ча в Ук­раїні тоді сто­яло мос­ков­сь­ке військо (близь­ко чверті мільйо­на), жи­ло по­над один мільйон мос­к­винів і по­над два мільйо­ни євреїв. А з трьох єврей­сь­ких партій ли­ше од­на (По­алей Сіон) не вис­ту­па­ла про­ти дер­жав­ної са­мостійності Ук­раїни. Та й провідник По­алей Сіону Бер Бо­ро­хов був мос­к­вофілом та ук­раїно­же­ром. У се­лах ук­раїнські партії одер­жа­ли в се­ред­нь­ому 96 % го­лосів, а в гу­берніях - 76 %. Більшо­виць­ка партія одер­жа­ла 2 %. От­же, 859 ти­сяч го­лосів за більшо­виків по­да­ли в Ук­раїні мос­к­ви­ни і євреї. Мож­на при­пус­ти­ти, що се­ред ви­борців імперії по­ло­ви­ну, тоб­то 38 млн., ста­но­ви­ли мос­к­ви­ни, а більшо­ви­ки одер­жа­ли 25 млн. го­лосів. От­же, 70 % мос­к­винів го­ло­су­ва­ли 1917 р. за них. Го­ло­су­ва­ли, бо В. Ленін об­ду­рив, обіця­ючи зо­лоті го­ри - вип­рав­до­ву­ють­ся мос­ковські емігран­ти. Від 1917 р. до 1939 р. бу­ло до­сить ча­су, щоб розпізна­ти ленінську брех­ню, але ра­дян­сь­ку вла­ду прак­тич­но од­нос­тай­но підтри­му­ва­ли всі мос­к­ви­ни.

    На 22- му з’їзді КПРС 1960 р. М. Хру­щов виз­нав Й. Сталіна за зло­чин­ця, ду­шо­гу­ба, дес­по­та і т. п. За ко­го ж історія має виз­на­ти весь ЦК КПРС і всю еліту мос­ков­сь­ко­го на­ро­ду, що покірно ко­ри­ла­ся Сталінові, нав­ви­пе­ред­ки ви­ко­ну­ва­ла всі йо­го на­ка­зи та ще й сла­ви­ла йо­го? Соціологія відповідає: сталіни не па­да­ють з не­ба, а їх тво­рить і дає їм вла­ду відповідне суспіль­с­т­во. Сталіни фак­тич­но є ви­ко­нав­ця­ми волі то­го суспіль­с­т­ва. Інак­ше во­ни не ма­ли би си­ли на­ка­зу­ва­ти, а особ­ли­во в спосіб дик­та­тор­сь­кий. Хит­рий гру­зин ще 1917 р. збаг­нув, що за мос­ков­сь­ки­ми ко­муністич­но-інтер­національ­ни­ми сло­ва­ми хо­ва­ють­ся мос­ков­сь­кий шовінізм і за­гар­б­ниц­т­во. І по­ка­зав се­бе більшим мос­ков­сь­ким шовіністом, ніж мос­к­ви­ни, то­му во­ни підтри­ма­ли йо­го в бо­ротьбі за вла­ду. Жод­ної вла­ди, крім дес­по­тич­ної, мос­к­ви­ни не виз­на­ють за вла­ду, бо всі во­ни -від ца­ря до пса­ря - відчу­ва­ють: не­дес­по­тич­на вла­да не мог­ла ут­ри­ма­ти лад і за­без­пе­чи­ти жит­тя кож­но­го з них130. Не те що де­мок­ра­ти­зація, а й зви­чай­на лібе­ралізація мос­ков­сь­кої вла­ди, приз­во­ди­ла до кри­ва­во­го без­ла­ду, мо­ря крові, ос­лаб­лю­ва­ла імперію. Ос­танній провідник мос­ков­сь­ких де­мок­ратів О. Ке­рен­сь­кий ка­зав: „Кра­ще дес­по­тич­ний дик­та­тор, ніж роз­пад на­шої імперії“131. За май­же ти­ся­чу років де­мок­ра­тич­ний лад у мос­ковській дер­жаві існу­вав усь­ого ПІВРО­КУ (від бе­рез­ня до лис­то­па­да 1917 р.), а кріпац­т­ва не бу­ло ли­ше 57 років (1861-1918). Та­ки­ми є фак­ти. Не вит­ри­му­ють сер­йоз­ної кри­ти­ки і твер­д­жен­ня, ніби пов­с­тан­ня де­каб­ристів бу­ло спро­бою об­ме­жи­ти вла­ду ца­ря. У ста­туті зас­но­ва­но­го 1816 р. „Со­юзу ис­тин­ных и вер­ных сы­нов оте­чес­т­ва“ зна­чи­ло­ся, що йо­го ме­тою є до­по­ма­га­ти уря­дові „в его бла­гих на­чи­на­ни­ях“. Олек­сандр І чи­тав ста­тут, прог­ра­му і про­ек­ти Со­юзу, знав осо­бис­то йо­го членів. По смерті Олек­сан­д­ра І трон мав ус­пад­ку­ва­ти йо­го брат Кос­тян­тин, але відмо­вив­ся на ко­ристь Ми­ко­ли І. Провід Со­юзу став на бік Кос­тян­ти­на. Чле­ни Со­юзу бу­ли офіце­ра­ми сто­лич­ної гвардії і по­ве­ли полк до цар­сь­ко­го па­ла­цу, щоб ски­ну­ти Ми­ко­лу. Вірні Ми­колі війська розігна­ли їх за дві го­ди­ни. Ли­ше в Ук­раїні Чернігівсь­кий полк з пол­ков­ни­ком Сергієм Апос­то­лом (на­щад­ком геть­ма­на Д. Апос­то­ла) про­бу­вав взя­ти Київ і вик­ли­ка­ти за­галь­не пов­с­тан­ня в Ук­раїні. Один з де­каб­ристів О. Бєсту­жев пізніше пи­сав із сибірсько­го зас­лан­ня: „Бо­жий перст і цар­сь­кий гнів му­чать моє сумління. Те­пер я ба­чу, що свої здібності я зне­ва­жив замість то­го, щоб жи­ти і вмер­ти чес­но за сво­го ца­ря“. М. Му­рав­йов пе­ред смер­тю ка­зав: „Я зав­ж­ди дя­ку­вав і дя­кую Бо­гові, що пе­ре­во­рот НЕ вдав­ся, бо той вис­туп не був на­шим мос­ков­сь­ким яви­щем, бо кон­с­ти­туція вза­галі не є щас­тям для на­родів, а для Мос­ков­щи­ни є без­пе­реч­но згуб­на. А день 14 груд­ня не ша­ну­ва­ти, але со­ро­ми­ти­ся йо­го тре­ба“. А ось зізнан­ня відо­мо­го мос­ков­сь­ко­го ре­во­люціоне­ра М. Ба­куніна (1814- 1876): „Хоч я маю де­мок­ра­тичні пе­ре­ко­нан­ня, про­те я в гли­бині душі ша­ную сво­го ца­ря. Я ба­жав, щоб на­ша дер­жа­ва бу­ла рес­публікою, але без пар­ла­мен­ту. Я ніко­ли не за­хоп­лю­вав­ся євро­пей­сь­ким лібе­ралізмом та кон­с­ти­туційним ла­дом. Нав­па­ки, я зав­ж­ди зне­ва­жав їх, бо ба­чив наслідки у Франції та в Німеч­чині. Я твер­до вірю, що на­ша імперія пот­ре­бує силь­ної, дик­та­тор­сь­кої вла­ди, не об­ме­же­ної будь-чим чи будь-ким“132.

    Але ж бу­ли і справжні ре­во­люціоне­ри, що відда­ли своє жит­тя зад­ля ре­во­люції. Так, бу­ли. Та пер­ше - се­ред та­ких ба­га­то бу­ло не­мос­к­винів (хоч і змос­ков­ще­них), нап­рик­лад: А. Же­ля­бов, К. Бреш­ко-Бреш­ков­сь­ка, О. Кол­лон­тай, С. Пе­ров­сь­ка (українці), О. На­та­сон та інші. А по-дру­ге, мос­ковські ре­во­люціоне­ри не ли­ше не пра­цю­ва­ли, щоб поліпши­ти до­лю на­ро­ду, але навіть і не ду­ма­ли про поліпшен­ня. Єди­не, про що во­ни ду­ма­ли - це як за­хо­пи­ти вла­ду. За­хо­пи­ти вла­ду, бай­ду­же якою ціною і яки­ми спо­со­ба­ми. А що во­ни зро­би­ли з на­ро­дом, за­хо­пив­ши 1917 р. вла­ду, ба­чить те­пер і ди­ти­на. Мос­ковські ре­во­люціоне­ри не виз­на­ва­ли жод­них люд­сь­ких вар­тос­тей, осо­бис­тих прав, мо­ралі, вільної дум­ки. Фак­тич­но все те зво­ди­ло­ся до од­но­го - за­хо­пи­ти дер­жав­ну вла­ду. В. Бєлінський пи­сав, що на­род та­кий дур­ний, що не знає, де йо­го щас­тя, от­же, тре­ба йо­го тяг­ну­ти си­ломіць до щас­тя. І справді, мос­ковські ре­во­люціоне­ри зав­ж­ди вис­ту­па­ли кри­ва­ви­ми дес­по­та­ми на­ро­ду. Один з них, П. Тка­чов, учив, що че­ка­ти на по­чин на­ро­ду - це дурість або зра­да ре­во­люції. По­чи­на­ти мо­же і му­сить доб­ре ор­ганізо­ва­ний гурт ре­во­люціонерів. На­род піде за ним, як­що по­ба­чить йо­го си­лу. А бу­де він силь­ний ли­ше тоді, ко­ли скла­да­ти­меть­ся з фа­на­тиків ре­во­люції, ко­ли бу­де зце­мен­то­ва­ний залізною дис­ципліною, з дик­та­тор­сь­ким про­во­дом133. В. Ленін як­раз по­бу­ду­вав свою партію на за­са­дах, що їх про­го­ло­си­ли П. Тка­чов, С. Нєчаєв, які копіюва­ли оп­рич­ни­ну Іва­на ІV.

    Ми вже го­во­ри­ли, як пос­та­ла в Мос­ков­щині їхня об­щи­на, що звільня­ла мос­к­ви­на від тур­бо­ти ду­ма­ти, пла­ну­ва­ти, пла­ти­ла по­дат­ки, зби­ра­ючи їх від об­щин­ників, а ко­ли хтось не мав чим зап­ла­ти­ти, йо­го час­т­ку роз­поділя­ли ме­жи реш­ти. Міща­нин не мав об­щи­ни і му­сив сам діста­ва­ти гроші на по­да­ток. А по­дат­ки справді ве­ликі, а ка­ри за нес­п­ла­ту - жор­с­токі. Щоб не пла­ти­ти, вільні міща­ни самі про­да­ва­ли се­бе у кріпац­т­во і то де­ше­во (за рублі), а свят­ку­ючи та­ку ве­ли­ку подію в житті, гроші про­пи­ва­ли. Цей зви­чай так по­ши­рив­ся, що уряд мусів 1649 р. за­бо­ро­ни­ти подібне ок­ре­мим за­ко­ном (був пра­во­силь­ним аж до 1833 р.) і нак­лав ка­ру на тих, хто відцу­рав­ся волі134. Ма­буть жод­на дер­жа­ва в світі за всю історію люд­с­т­ва не ви­да­ва­ла подібно­го за­ко­ну. У мос­ковській імперії (крім Польщі та Фінляндії) 1836 р. бу­ло 50 мільйонів на­се­лен­ня. З нього пан­сь­ких кріпаків 25 млн., цар­сь­ких та дер­жав­них - 20 млн. Реш­ту - 5 млн. скла­да­ло дво­рян­с­т­во, ду­хо­вен­с­т­во, уря­довці, торгівці, міща­ни. Дер­жавні та гро­мадські пра­ва ма­ли ли­ше вищі ста­ни: дво­рян­с­т­во (350 ти­сяч), ду­хо­вен­с­т­во (272 ти­сяч), ба­гаті торгівці (128 ти­сяч). Ра­зом 750 ти­сяч напівлю­дей се­ред 50 мільйонів, що вва­жа­ли­ся дво­но­гою ху­до­бою. Ка­же­мо напівлю­дей, бо їхня до­ля мог­ла що­ра­зу зміни­ти­ся (аж до жеб­раць­кої) від прим­хи ца­ря. Від 1654 р. (Пе­ре­яс­лав­сь­ка по­раз­ка) до 1783 р. (закріпа­чен­ня Ка­те­ри­ною ІІ) в Ук­раїні не бу­ло кріпаків, існу­ва­ла пан­щи­на - 2-3 дні на тиж­день на­весні, влітку. Від 1783 р. до 1861 р. (звільнен­ня з кріпац­т­ва) 80 % люд­ності Ук­раїни бу­ли кріпа­ка­ми. Від 1919 р. й досі 83 % люд­ності Ук­раїни - се­ля­ни є вже не зви­чай­ни­ми кріпа­ка­ми, але справ­жніми РА­БА­МИ, що їх пе­ре­га­ня­ють з місця на місце, про­да­ють, ку­пу­ють, уби­ва­ють. Поділя­ючи СРСР на гос­по­дарчі об­ласті, но­воімпер­сь­кий уряд цілко­ви­то не зва­жає на кор­до­ни т. зв. „рес­публік“, ро­бить з людь­ми, що хо­че. Навіть відкри­то за­яв­ляє про це. Якийсь А. Ала­нов пи­ше: „Су­час­на кількість люд­ності півден­ної гос­по­дар­сь­кої об­ласті (тоб­то Ук­раїни.- П. Ш.) доз­во­ляє без шко­ди пе­ре­су­ну­ти час­ти­ну на­се­лен­ня до азійсь­кої півночі на ви­до­бу­ток там ко­па­лин, бо те­пер на­се­лен­ня там - ли­ше од­на осо­ба на 100 кв. кіло­метрів, от­же ви­ма­гає до­по­мо­ги ро­бо­чою си­лою ззовні“135. Німецькі на­цис­ти бу­ли відвертіші за мос­ков­сь­ких, ко­ли про­го­ло­си­ли не-німців не­пов­ноцінни­ми, не прик­ри­ва­ючись фіго­вим лис­т­ком „рівноп­рав­ності“, як мос­к­ви­ни в СРСР. У мос­ковській імперії до 1917 р. ніхто не смів вий­ти з ха­ти без пас­пор­та в ки­шені. Щоб кріпа­ки не повтіка­ли, мос­ков­сь­кий мо­нархічний уряд не да­вав їм пас­портів аж до звільнен­ня з кріпац­т­ва 1861 р. Уряд СРСР не дає пас­портів кол­гос­п­ни­кам з тієї са­мої при­чи­ни. За пан­щи­ни кріпа­ки пра­цю­ва­ли на па­на 150-200 днів на рік. За соціалістич­ної пан­щи­ни кол­гос­п­ни­ки му­сять пра­цю­ва­ти щод­ня. Мо­нархічна Мос­ков­щи­на хоч і бу­ла во­ро­гом робітниц­т­ва, про­те не ви­да­ва­ла за­ко­ну про тру­до­ву дис­ципліну. Та­кий за­кон (від 15 груд­ня 1932 р.) на­ка­зує ув’яз­ню­ва­ти на кілька років робітни­ка за не­вихід на ро­бо­ту. За­кон від 28 чер­в­ня 1940 р. за­бо­ро­няє робітни­кам зміню­ва­ти місце праці без доз­во­лу на­чаль­с­т­ва, за по­ру­шен­ня - 6 місяців при­му­со­вих робіт і змен­шен­ня платні на 25 %. За­кон від 19 жов­т­ня 1940 р. на­дає не­об­ме­же­не пра­во пе­ре­во­зи­ти робітників ра­зом з ро­ди­на­ми з од­но­го краю СРСР до іншо­го, не пи­та­ючи їхньої зго­ди. За­кон від 10 лип­ня 1940 р. ка­рає інже­нерів в’язни­цею на 5-8 років за не­якісні ви­ро­би.

    Історія цивілізо­ва­но­го люд­с­т­ва знає ма­ло прик­ладів та­ко­го всебічно­го, все­охоп­лю­ючо­го раб­с­т­ва, як є в СРСР. Ан­глійсь­кий пись­мен­ник док­лад­но і прав­ди­во зма­лю­вав кар­ти­ну раб­с­т­ва в СРСР, але це сприй­маєть­ся як ка­ри­ка­ту­ра136. Інак­ше ба­чить і су­часність і май­бут­тя мос­ков­сь­кий пись­мен­ник-не­ко­муніст у фан­тас­тич­но­му ро­мані про ХХVІ століття. Він пи­ше, що існу­ва­ти­ме єди­на світо­ва дер­жа­ва з сто­ли­цею Мос­к­вою. Як люд­с­т­во до то­го дійде? „Як рух не­роз­рив­но пов’яза­ний з швидкістю, так і сво­бо­да не­роз­рив­но пов’яза­на із зло­чи­ном. Не мож­на відок­ре­ми­ти швид­кості від ру­ху. Щоб зни­щи­ти швидкість, тре­ба зни­щи­ти са­мий рух. Так са­мо не мож­на відок­ре­ми­ти зло­чин від сво­бо­ди. От­же, щоб зни­щи­ти зло­чин, тре­ба зни­щи­ти сво­бо­ду. Раб, що ли­ше ви­ко­нує на­ка­зи, не зро­бить зло­чи­ну. Ми, мос­к­ви­ни, об­ра­ли щас­тя без сво­бо­ди і то­му пе­ре­мо­же­мо. Не­мос­к­ви­ни об­ра­ли сво­бо­ду без щас­тя і то­му бу­дуть пе­ре­мо­жені“137. От­же, щас­тя в РАБСТВІ. Мос­к­ви­нові РАБ­С­Т­ВО Є ЩАС­ТЯМ. Справді, са­ме цей іде­ал втілю­вав­ся не ли­ше дес­по­та­ми та чер­во­ни­ми, а й на­за­гал мос­ков­сь­кою нацією. Му­жи­ки здійсню­ва­ли в ро­дині та в об­щині, інтелігенція у своєму по­буті, літе­ра­турі і філо­софії, панівна вер­с­т­ва - в дер­жавній політиці. Не мар­к­сизм, не соціалістичні ідеї підка­за­ли 1917 ро­ку В. Леніну ПО­НО­ВИ­ТИ дес­по­тич­ну вла­ду та кріпац­т­во, а не­пе­ре­мож­на си­ла національ­них тра­дицій.

    Всяка мос­ков­сь­ка імперія (навіть са­ма ет­ног­рафічна Мос­ков­щи­на) не доз­во­лить жод­ної сво­бо­ди: осо­бис­тої, гро­мад­сь­кої, національ­ної не­мос­ков­сь­ким на­ро­дам. Не мо­же доз­во­ли­ти при­ват­ної влас­ності, що є ос­но­вою сво­бо­ди. Всіля­ка Мос­ков­щи­на - мо­нархічна і соціалістич­на - за­пе­ре­чує осо­бу та її пра­ва; за­пе­ре­чує ідею при­ват­ної влас­ності; за­пе­ре­чує всіля­ку сво­бо­ду. „Дес­потія і раб­с­т­во, брех­ня і до­но­си, злодійство і без­бож­ниц­т­во. Мос­ков­щи­ни без цих влас­ти­вос­тей не бу­ло в історії. І досі во­на не по­ка­за­ла, що мо­же бу­ти інак­шою. От­же, як не бо­ля­че, му­си­мо виз­на­ти, що і не мо­же бу­ти інак­шою. То­му во­на і не має пра­ва існу­ва­ти вза­галі“,- щи­ро зізна­вав­ся мос­ков­сь­кий патріот князь С. Вол­кон­сь­кий.



VІІІ. ДЕРЖАВНИЙ ЛАД МОСКВИНА

 

     Ми, мос­к­ви­ни, вва­жаємо ве­ли­ким зло­чи­ном сумніва­ти­ся у праві дер­жа­ви ро­би­ти з на­ми все, що во­на хо­че.

    В. Со­лов­йов, 1905 р.

     Ліквіду­ва­ти дик­та­ту­ру та цен­т­ралізацію на­шої дер­жа­ви і партії - це зліквіду­ва­ти РРФСР.

    В. Ленін, 1918 р.

     Воліємо дес­по­та, ніж роз­вал на­шої імперії.

    О. Ке­рен­сь­кий, 1950 р.

 

    Кожна люд­сь­ка спільно­та об­ме­жує во­лю і пра­ва осо­би, щоб са­ма гро­ма­да мог­ла існу­ва­ти і до­по­ма­га­ти своїм чле­нам. На­ро­ди, що їх куль­ту­ра зас­но­ва­на на вірі в Бо­га і в Бо­жу спра­вед­ливість та ка­ру, ви­ро­би­ли свої за­ко­ни мо­ралі, пра­ва, са­мо­об­ме­жен­ня сто­сунків. Справді куль­тур­ну, по­бож­ну лю­ди­ну стри­мує від зло­чи­ну не ли­ше страх люд­сь­кої ка­ри, а влас­не сумління, етичні за­са­ди, влас­на мо­раль, са­мо­кон­т­роль, ко­рот­ко - куль­ту­ра. Мос­к­ви­ни ро­зуміють єди­ний стрим - страх пе­ред більшою фізич­ною си­лою, тоб­то вла­дою, дер­жа­вою.

 

СТАНИ

 

    Європейська шлях­та ви­хо­ву­ва­ла­ся на ба­гатій куль­турі Ел­ла­ди та Ри­му. Во­на зна­ла і ро­зуміла ідеї обов’яз­ку, пра­ва, сво­бо­ди, влас­ної гідності, життєвої ме­ти. На цих іде­ях зро­ди­ло­ся і ви­рос­ло в Європі ли­цар­с­т­во, що прис­вя­чу­ва­ло своє жит­тя бо­ротьбі за вищі ідеї та іде­али, по­ши­рен­ня хрис­ти­ян­с­т­ва, та на­сам­пе­ред - служіння своєму на­ро­дові. Один з пред­с­тав­ників євро­пей­сь­ко­го ли­цар­с­т­ва ви­со­ко­освіче­ний наш князь Дмит­ро Виш­не­вець­кий са­ме на тих за­са­дах зас­ну­вав у ХVІ ст. слав­ну За­порізь­ку Січ.

    Власний по­чин (ініціати­ва), влас­на сво­бо­да, власні зу­сил­ля ви­хо­ву­ва­ли у євро­пейців по­чут­тя си­ли, гідності, гор­дий, не­за­леж­ниць­кий дух. І євро­пейські ста­ни: арис­ток­ратія, шлях­та, торгівці, ремісни­ки влас­ни­ми си­ла­ми і бо­роть­бою здо­бу­ва­ли ста­нові і осо­бисті пра­ва та воль­ності, нав­чи­ли­ся їх бо­ро­ни­ти. Ук­раїнсь­кий на­род від пе­редісто­рич­них часів тво­рив з інши­ми євро­пей­сь­ку куль­ту­ру та цивілізацію. Ук­раїнсь­ка провідна вер­с­т­ва жи­ла ти­ми са­ми­ми іде­ями та іде­ала­ми, що й західно-євро­пей­сь­ка. У ІХ-ХІІІ ст. ук­раїнсь­кий на­род ство­рив найбіль­шу, най­мо­гутнішу, най­ба­гат­шу і най­куль­турнішу дер­жа­ву в Європі. Втра­тив­ши у ХІV-ХV ст. пе­ре­важ­ну більшість ста­рої арис­ток­ратії138, ук­раїнсь­кий на­род ство­рив у ХVІ-ХVІІ століттях но­ву - ко­заць­ку. Во­на ме­чем і пе­ром бо­ро­ни­ла на­род від по­не­во­лен­ня з півночі, схо­ду і півдня та за­хо­ду. І цю бо­роть­бу ве­ла не тільки шлях­та, а й усі ста­ни ук­раїнсь­ко­го на­ро­ду. Навіть се­лян­сь­кий, бо він століття­ми орав степ з ме­чем при боці і не раз за жит­тя од­но­го по­коління ки­дав плуг і ха­пав­ся за шаб­лю. Орачі-ли­царі - виз­на­ча­ли на­ше ко­заць­ке се­лян­с­т­во євро­пейські істо­ри­ки. Ця кри­ва­ва, бе­зу­пин­на БО­РОТЬ­БА кількох по­колінь всіх станів на­ро­ду за вищі національні та людські іде­али зміцни­ла в ук­раїнців ус­пад­ко­ва­ну від по­пе­редніх по­колінь во­ле­любність, са­мостійність і кри­тичність дум­ки, національ­ну і осо­бис­ту гідність. Зміцни­ла настіль­ки, що Мос­ков­щи­на не змог­ла асимілю­ва­ти Ук­раїну за трис­та років азійсь­ко­го ни­щен­ня. Навіть мос­ков­ще­на шко­лою та літе­ра­ту­рою ук­раїнсь­ка інтелігенція не де­націоналізу­ва­ла­ся аж до ХІХ ст., до­ки дра­го­манівці зло­ви­ли її на соціалістич­ний га­чок. Ніхто інший, як Ук­раїна заб’є оси­ко­вий кіл у мо­ги­лу мос­ков­сь­кої імперії. Та­ка си­ла ук­раїнсь­ко­го національ­но­го ду­ху.

    Ми ухи­ли­ли­ся вбік, що­би да­ти тло до ма­люн­ку мос­ков­сь­кої провідної вер­с­т­ви та станів. У Мос­ков­щині пер­ша провідна вер­с­т­ва ІХ-ХІІ ст. по­хо­ди­ла з київсь­ких князів та їхнього ото­чен­ня. Змішу­ючись з тубільця­ми уг­ро-фінна­ми, ця вер­с­т­ва по­ма­лу мос­ков­щи­ла­ся. До неї вли­ла­ся ХІІІ-ХVI ст. ве­ли­ка ріка та­тар­сь­кої провідної вер­с­т­ви. Ма­лий гурт ук­раїнців роз­чи­нив­ся в фінно-та­тар­сь­ко­му морі. У ХVI­II ст. доміша­ло­ся ба­га­то балтійсь­ких німців139, а в ХІХ ст.- інших змос­ков­ще­них не­мос­к­винів (найбіль­ше ма­ло­росів). Ті євро­пейці домішу­ва­ли­ся ли­ше до арис­ток­ратії та дво­рян­с­т­ва (О. Гри­боєдов пи­ше: „Якби заб­лу­кав до нас чу­жи­нець, що не знає на­шої історії, то він був би на­пев­но по­ду­мав, що наші па­ни і наші му­жи­ки по­хо­дять від двох цілко­ви­то різних на­родів“). Всі інші ста­ни (по­над 90 % на­се­лен­ня) ли­ша­ли­ся азіата­ми. От­же, євро­пей­сь­ка домішка не мог­ла, пев­на річ, зміни­ти уг­ро-фінно-та­тар­сь­кої ду­хов­ності мос­к­ви­на.

    Азійські на­ро­ди роз­ви­ва­ли­ся за ду­же відмінних від євро­пей­сь­ких ге­ог­рафічно-гос­по­дар­сь­ких об­с­та­вин, і то­му ду­ховність азійсь­ких на­родів має ду­же ма­ло спільно­го з євро­пей­сь­кою. Мос­к­ви­ни не мог­ли ма­ти, хоч би й хотіли, нічо­го подібно­го до євро­пей­сь­кої арис­ток­ратії та шлях­ти. Навіть са­ма наз­ва „дво­ря­нин“ вка­зує на те, що це прид­вор­ний, що слу­жить при дворі, тоб­то слу­га. Ко­ли най­ви­щий стан був і хотів бу­ти ра­бом, то чо­го ж мож­на сподіва­ти­ся від ниж­чих станів. В Мос­ков­щині ста­ни тво­рив цар. Цар да­вав їм „пра­ва“, які сам хотів, а от­же, і відби­рав. Фран­цузь­кий по­сол Де­мурьє у роз­мові з Пав­лом І вис­ло­вив­ся: „Одна з Ва­ших виз­нач­них осіб…“. Пав­ло за­ува­жив йо­му: „Знай­те, па­не, що тут ніхто не є виз­нач­ною осо­бою, крім тої, до якої я мов­лю, і ли­ше до­ти, до­ки я до неї мов­лю“. Ці сло­ва не оз­на­ча­ли тільки пи­ху, а точ­но ок­рес­лю­ва­ли „пра­ва“ станів. А жит­тя та доб­ро­бут ниж­чих станів за­ле­жа­ли навіть не тільки від ца­ря, а й від місце­вих уря­довців. Навіть дво­рян­сь­кий стан за­ле­жав від лас­ки гу­бер­на­торів. Зреш­тою, як пи­ше В. Клю­чев­сь­кий, освітній і мо­раль­ний рівень мос­ков­сь­ко­го дво­рян­с­т­ва XVI­II ст. не був ви­щим за рівень мос­ков­сь­ко­го се­лян­с­т­ва. Се­лян же навіть за­ко­ни ма­ли за без­п­рав­ну ху­до­бу. І не ли­ше за кріпац­т­ва, але й після 1861 ро­ку.

    Від пер­шо­по­чатків історії в Мос­ков­щині існу­ва­ли зам­к­нені кас­ти. Пе­рехід з ниж­чої до ви­щої: ду­хо­вен­с­т­ва, дво­рян­с­т­ва не доз­во­ляв­ся аж до 1865 ро­ку, а з се­лян­с­т­ва - до 1906 р., хіба ви­нят­ко­во, за ве­ликі зас­лу­ги. Та­ких ви­падків трап­ля­ло­ся ма­ло. До 1917 ро­ку важ­ливі дер­жавні по­са­ди в мос­ковській імперії об­сад­жу­ва­ли­ся ли­ше дво­ря­на­ми. Бу­ти офіце­ром мав пра­во ли­ше дво­ря­нин. Кож­на панівна вер­с­т­ва дбає, щоб вла­ду пе­ре­да­ти своїм на­щад­кам. Для цього їх тре­ба з ди­тин­с­т­ва ви­хо­ву­ва­ти, при­щеп­лю­ва­ти по­чут­тя ви­щості над інши­ми. Так ви­хо­ва­ти мож­на ли­ше в ок­ре­мих, пан­сь­ких шко­лах. І в мос­ковській імперії існу­ва­ли ок­ремі шко­ли для дво­рян­сь­ких дітей: па­жеські і ка­детські кор­пу­си, дво­рянські ліцеї, інсти­ту­ти бла­го­род­них дівиць то­що.

    Московські більшо­ви­ки, вста­но­вив­ши свою імпер­сь­ку дик­та­ту­ру в СРСР, насліду­ва­ли тра­дицію ста­рої арис­ток­ратії, ор­ганізу­вав­шись у привіле­йо­ва­ний, панівний клас „но­мен­к­ла­ту­ри КПРС“, без на­леж­ності до якої ніхто не мо­же зро­би­ти життєвої кар’єри.

 

ЦЕНТРАЛІЗАЦІЯ

 

    Московська цен­т­ралізація дер­жав­ної вла­ди по­хо­дить не з ро­зу­му, а з по­чут­тя. Інстин­к­том са­моз­бе­ре­жен­ня відчув мос­к­вин заг­ро­зу своєму осо­бис­то­му жит­тю від дер­жав­ної де­цен­т­ралізації. Осо­бис­то­му, бо від зло­чи­ну йо­го втри­мує страх пе­ред ка­рою жор­с­то­кої вла­ди. А та­кою є ли­ше вла­да дес­по­тич­на, не­мож­ли­ва без над­цен­т­ралізації. Цен­т­раль­на вла­да не мог­ла до­пиль­ну­ва­ти жит­тя на всьому ве­ли­чез­но­му об­ширі імперії. Місце­ва ж мос­ков­сь­ка вла­да че­ка­ла на­казів імпер­сь­ко­го уря­ду. Та­кий лад не ли­ше галь­му­вав, але уби­вав усе жит­тя країни. Всю­ди, ку­ди при­хо­ди­ла мос­ков­сь­ка вла­да - жит­тя зав­ми­ра­ло. Ба­га­тющі країни (як Ук­раїна), опи­нив­шись під мос­ков­сь­кою вла­дою, ожеб­ра­чу­ва­ли­ся не ли­ше то­му, що мос­к­ви­ни гра­бу­ва­ли, а й че­рез те, що во­ни нак­ла­да­ли кай­да­ни на всі по­чи­ни місце­во­го на­се­лен­ня, підоз­рю­ючи підступ і зра­ду.

    Щоб не до­пус­ти­ти надмірно­го зо­се­ред­жен­ня всієї вла­ди в уряді, дик­та­ту­ри уря­ду, євро­пейці поділи­ли дер­жав­ну вла­ду на за­ко­но­дав­чу (пар­ла­мент), ви­ко­нав­чу (уряд), су­до­ву (не­за­леж­ний суд). Та­ко­го поділу ніко­ли не бу­ло в Мос­ков­щині, не­має і в СРСР. За те­перішнь­ого роз­вит­ку на­уки і техніки всі ца­ри­ни так взаємо­пов’язані, що зміни в одній впли­ва­ють на жит­тя в інших. От­же, дер­жав­на де­цен­т­ралізація, ко­ли во­на є, му­сить охоп­лю­ва­ти ВСІ га­лузі жит­тя, бу­ти то­таль­ною. Ство­рюєть­ся ду­же ба­га­то міністерств. В ок­ре­мих „рес­публіках“ СРСР є „міністер­с­т­ва“ тої са­мої наз­ви, що й у Москві. Рес­публікан­сь­ких „міністрів“ приз­на­чає Мос­к­ва. Фак­тич­но під вла­дою уря­ду СРСР пе­ре­бу­ва­ють навіть і ті ца­ри­ни жит­тя, що за кон­с­ти­туцією є під вла­дою рес­публікан­сь­ких „урядів“.

 

ХАБАРНИЦТВО

 

    Хабарництво вза­галі по­ши­ре­не в азійсь­ких на­родів, отож і в мос­ков­сь­ко­му. Дат­сь­кий по­сол Й. Юст пи­ше (1712): „Мос­ковські су­ди мож­на підку­пи­ти ду­же лег­ко. Навіть Най­ви­щий Суд мож­на, дав­ши кан­ц­ле­рові яки­хось 20 ти­сяч руб. ха­ба­ра. І сам цар бе­ре з то­го ха­ба­ра свою пай­ку“140. Ав­с­трійсь­кий по­сол Й. Корб пи­сав (1701), що не­має та­ко­го мос­к­ви­на, яко­го не мож­на підку­пи­ти. Кож­ний з них за па­ру рублів скла­де яку хоч­те кри­воп­ри­ся­гу в церкві на св. Єван­гелії та хресті141. Те са­ме свідчать й інші чу­жинці, що бу­ли в Мос­ков­щині у XV-XX ст. Пет­ро І на­ка­зав „сечь роз­га­ми“ при­люд­но се­на­торів князів Г. Вол­кон­сь­ко­го й А. Апухтіна за те, що кра­ли дер­жавні гроші та бра­ли ха­барі.

    Московські соціалісти в СРСР усуспіль­ни­ли все, навіть ха­барі. Ста­ла плат­ня, ви­сокі на­го­ро­ди, що їх пла­тить уряд СРСР,- це ніщо інше, як ха­барі. Бо пла­тить ли­ше тим, які хва­лять, прос­лав­ля­ють „ве­ли­ко­го, геніально­го вож­дя“, пре­муд­ру не­по­миль­ну Партію (ко­муністич­ну), „щас­ли­ве жит­тя“, пе­ре­до­вий мос­ков­сь­кий на­род і т. п. Ха­бар­ниц­т­во в СРСР по­ши­ре­не - від най­ви­що­го уря­дов­ця до най­ниж­чо­го по­га­няй­ла в кол­госпі - йо­го всі вва­жа­ють за цілко­ви­то при­род­не. Уряд СРСР знає ліпше за будь-ко­го, що він не ли­ше не має си­ли ви­ни­щи­ти ха­бар­ниц­т­во, а й не хо­че, бо істо­рич­ний досвід по­ка­зав: хто підно­сить ру­ку на мос­ковські істо­ричні тра­диції - гу­бить свою го­ло­ву.

 

ДОНОС

 

    Москвин ніко­му не вірить. Сусідові, бра­тові, бать­кам, влас­ним дітям. Кож­но­го підоз­рює в підступі, у зраді, і то­му сам пов­сяк­час го­то­вий зра­ди­ти, об­мо­ви­ти, зни­щи­ти будь-ко­го, аби по­ря­ту­ва­ти се­бе. Ніде в світі до­нос не роз­пов­сюд­же­ний так ши­ро­ко, як у Мос­ков­щині. Ніякий уряд у світі, крім мос­ков­сь­ко­го (мо­нархічно­го й соціалістич­но­го), не уза­ко­нив офіційно до­но­си.

    Москвин не­на­ви­дить усіх, хто ос­лаб­лює дер­жа­ву, на­сам­пе­ред - „рас­ч­ле­ни­те­лей“, а найбіль­ше - ук­раїнців. З цілко­ви­тою певністю мож­на ска­за­ти, що не на­ро­див­ся ще та­кий мос­к­вин, який не ви­ка­зав би владі „ма­зе­пин­ця“, „пет­люрівця“, „бан­дерівця“.

    „У ХVII ст. до­нос у Мос­ков­щині по­ши­рив­ся на всі ста­ни, на ро­ди­ну, на цер­к­ву. До­но­си­ли бо­яри і жеб­ра­ки, свя­ще­ни­ки і ченці, ви­ка­зу­ва­ли батьків діти, чо­ловіків жінки. Бу­ло ба­га­то до­но­щиків, що зро­би­ли до­нос ре­мес­лом і ли­ше з нього жи­ли. Во­ни про­ла­зи­ли на весілля і по­хо­ро­ни, на уч­ти і в при­ват­не жит­тя, підслу­хо­ву­ва­ли і до­но­си­ли. Ба­га­то ти­сяч не­вин­них лю­дей ви­гу­бив уряд на брех­ли­вий до­нос, бо ви­каз­ни­кам доб­ре пла­тив“142.

    „У Мос­ков­щині існує за­кон, за яким по­ло­ви­ну май­на зло­чин­ця одер­жує той, хто ви­ка­зав владі то­го зло­чин­ця. Ніяких свідчень, крім до­но­су, не ви­ма­гаєть­ся. За брех­ли­вий до­нос не ка­раєть­ся. Охо­чих одер­жа­ти по­ло­ви­ну маєтку жер­т­ви ніко­ли не бра­ку­ва­ло. Ко­ли ж не­ма зло­чи­ну, то йо­го ви­га­ду­ють („при­ши­ва­ют“, як ка­жуть в СРСР.- П. Ш.). Ув’яз­ню­ють не­вин­ну лю­ди­ну, ка­ту­ють її у в’язниці і за ціну звільнен­ня ви­ма­га­ють, щоб та лю­ди­на посвідчи­ла про­ти не­ба­жа­ної уря­дові осо­би. Мос­к­ви­ни охо­че це роб­лять, бо здатність бре­ха­ти у них у крові, а про сумління во­ни не ма­ють жод­но­го уяв­лен­ня. Навіть за малі гроші мос­к­вин скла­де кри­воп­ри­ся­гу“143. Так пи­сав ан­глійсь­кий по­сол в Москві 1588 ро­ку. Про це са­ме в СРСР на­пи­са­но сотні кни­жок з ти­ся­ча­ми фактів: про брех­ливі до­но­си, про „при­ши­ван­ня“ про­вин, про ка­ту­ван­ня в’язнів, щоб посвідчи­ли про­ти не­ба­жа­ної лю­ди­ни. Найбіль­ший зна­вець цього всього - уряд СРСР сам офіційно це виз­нав по смерті Й. Сталіна.

    „Донос був го­лов­ним спо­со­бом дер­жав­но­го кон­т­ро­лю, і уряд всіма спо­со­ба­ми йо­го за­охо­чу­вав в ши­ри­ну і гли­би­ну по всіх зем­лях імперії і в усіх ус­та­но­вах. „Фіскал“ (до­но­щик) одер­жу­вав по­ло­ви­ну грив­ни. Пет­ро І на­ка­зав усім лю­дям усіх станів ви­ка­зу­ва­ти дер­жав­них во­рогів, зрад­ників, шкідників. Зро­бив до­нос патріотич­ним обов’яз­ком. Для за­охо­чен­ня до­но­щиків відда­ва­ли по­ло­ви­ну май­на зло­чин­ця та всі йо­го ти­ту­ли і пра­ва. Пет­ро зап­ро­ва­див до­но­щиків навіть у церкві, наз­вав­ши їх не „фіска­ла­ми“, а „інквізи­то­ра­ми“. Пет­ро на­ка­зав по­че­пи­ти на зовнішніх две­рях кож­ної дер­жав­ної ус­та­но­ви скринь­ку для листів, щоб до­но­щи­ки мог­ли вільно ки­да­ти до них до­но­си. Підпи­су й ад­ре­си не ви­ма­га­ло­ся, хіба що до­но­щик хотів одер­жа­ти на­го­ро­ду. Пав­ло І 1798 р. на­ка­зав зро­би­ти те са­ме144.

    Микола І на­го­ро­див срібною відзна­кою з на­пи­сом „За усер­дие“ од­ну се­лян­ку за те, що во­на ви­ка­за­ла сво­го си­на, який втік був із війська145. Отож не ди­вуй­мо­ся, що в СРСР сто­ять пам’ятни­ки хлоп­чи­кові Пав­ли­кові Мо­ро­зо­ву, який ви­ка­зав сво­го бать­ка - „кур­ку­ля“.

    Московська інтелігенція, т. зв. „на­род­ни­ки“, виз­на­ва­ла за обов’язок кож­но­го чле­на сво­го то­ва­рис­т­ва сте­жи­ти за інши­ми чле­на­ми і навіть ви­ка­зу­ва­ти провідни­кам підозрілих. І всі виз­на­ва­ли і здійсню­ва­ли це без при­му­су, вва­жа­ючи до­нос за чес­но­ту.

    Перебравши 1917 р. дер­жав­ну вла­ду, більшо­ви­ки ус­пад­ку­ва­ли і всі мос­ковські тра­диції, зок­ре­ма й до­но­си­тель­с­т­ва, знач­но йо­го вдос­ко­на­лив­ши. Мо­нархічний уряд, при­наймні, не ка­рав тих, хто не до­но­сив. Уряд СРСР ка­рає тих, хто НЕ до­но­сить, ви­дав за­кон, що виз­на­чає ка­ри за НЕ­ви­каз146. Від Іва­на VI в кож­но­му мос­ков­сь­ко­му по­сольстві за кор­до­ном є кілька агентів таємної поліції. Во­ни сте­жать за кож­ним ру­хом і сло­вом членів по­соль­с­т­ва, включ­но з пос­лом.

    Московщина за­во­зить що­ро­ку ти­сячі „своїх“. В Ук­раїні жи­ве май­же 8 мільйонів (18 %) мос­к­винів. Кож­ний з них мав бу­ти „оком і ву­хом го­су­да­ре­вим“, вва­жа­ти за патріотич­ний обов’язок шу­ка­ти „се­па­ра­тис­тов-из­мен­ни­ков“ і ви­ка­зу­ва­ти їх. Те­пер в Ук­раїні не­має жод­ної ус­та­но­ви, підприємс­т­ва, де не бу­ло б до­но­щиків. Навіть у ма­лень­ко­му селі. Про та­ку дос­ко­на­лу ме­ре­жу до­но­щиків мо­нархічним уря­дам і не сни­ло­ся. Хоч як ги­дить­ся ук­раїнець до­но­сом, про­те мо­же по­го­ди­ти­ся ста­ти до­но­щи­ком, як­що йо­го доб­ре при­пек­ти вог­нем, по­ла­ма­ти реб­ра, заг­на­ти гол­ки під нігті і т. п. Але лю­ди­ну твер­дої вдачі не зло­миш, ка­ту­ючи її фізич­но. У спо­га­дах і оповідан­нях не­до­ка­то­ва­них ук­раїнців та чу­жинців зна­хо­ди­мо ти­сячі ук­раїнсь­ких імен, що ги­ну­ли, а до­но­щи­ка­ми не ста­ли. Ви­со­ка мо­раль ук­раїнця, твер­да віра в Бо­га да­ва­ли йо­му си­лу жер­т­ву­ва­ти жит­тям своїм, але не жит­тям інших лю­дей. Щоб їх по­ря­ту­ва­ти, ук­раїнець міг по­го­ди­ти­ся на влас­ну смерть, слу­жи­ти во­ро­гові - Мос­ков­щині. Своєї фізич­ної смерті він уже не бо­яв­ся: бо­же­волів, або нак­ла­дав на се­бе ру­ки. Або з ве­ли­ки­ми ду­шев­ни­ми му­ка­ми спус­кав­ся до мо­раль­ної бе­зодні, як П. Ти­чи­на, М. Риль­сь­кий, М. Ба­жан, О. Корнійчук та інші. Свідомість своєї ду­хов­ної смерті вби­ла твор­чий дух ба­гать­ох ти­чин. Мос­к­ви­ни інстин­к­тив­но пе­ред­чу­ва­ють роз­пад СРСР і в роз­пуці ха­па­ють­ся за до­но­си, пе­ревірку, наг­ляд і ка­ри. Мос­ков­сь­ка імперія - СРСР ти­ся­чок­рат­но збільши­ла кількість політич­ної поліції. За підра­хун­ком Інтер­по­лу (Міжна­род­на Поліційна Ор­ганізація) один поліцай при­па­дає: в Англії - на 400 гро­ма­дян, у Франції - на 347, у США - на 340, у Західній Німеч­чині - на 294, в Італії - на 238, в Австрії - на 220. Міністр поліції в СРСР І. Що­ло­ков пи­сав у „Прав­де“, що в СРСР один поліцай при­па­дає на кожні 40 гро­ма­дян.

 

ГОСПОДАРСЬКА БЕЗПОРАДНІСТЬ

 

    М. Сал­ти­ков-Щедрін пи­сав: „Са­мо­ду­ри ду­же лю­би­ли на­во­ди­ти всю­ди по­ря­док. Так що там, де ко­лись рос­ло жи­то - за­ли­шив­ся ли­ше по­ря­док, де хо­ди­ла всіля­ка ху­до­ба - ли­шив­ся са­мий по­ря­док, де рос­ли ко­лись гаї - ли­шив­ся са­мий по­ря­док“.

    До 1917 р. дер­жавні уря­довці мог­ли спри­чи­ни­ти ли­ше час­т­ко­ву шко­ду в еко­номічній діяльності. Пет­ро І на­ка­зав вес­ти до Пе­тер­бур­га Виш­не­во­лоць­ким вод­ним шля­хом ду­бо­ве де­ре­во на будівниц­т­во Балтійсь­ко­го фло­ту. Го­ри стов­бурів гни­ли і за­си­па­ли­ся піском на бе­резі Ла­дозь­ко­го озе­ра, бо Пет­ро пе­ре­бу­вав за кор­до­ном. Дов­ко­лишні се­ля­ни ви­ко­пу­ва­ли з-під піску те напівзігни­ле де­ре­во на свої пот­ре­би, але місце­ва вла­да ло­ви­ла їх і ка­ра­ла на гор­ло147.

    В Кар­па­тах зог­ни­ло 30 % зру­ба­но­го де­ре­ва, бо йо­го не ви­вез­ли148. На залізнич­них станціях гни­ють у ку­пах про­ти не­ба мільйо­ни тонн зер­на, кар­топлі, бу­ряків, овочів з тієї са­мої при­чи­ни, що й за Пет­ра: на­чаль­с­т­во з сто­лиці не на­ка­за­ло прис­ла­ти до тих станцій по­рожні ва­го­ни. Офіційна ста­тис­ти­ка виз­нає, що ги­не 15 %149 уро­жаю. І так са­мо, як за Пет­ра, ко­ли лю­ди ви­би­ра­ють з пог­ни­лих куп щось по­жив­не, їх за­си­ла­ють на сибірську ка­тор­гу за „рас­хи­ще­ние со­ци­алис­ти­чес­ко­го иму­щес­т­ва“.

 

БРЕХНЯ

 

    Ми вже на­во­ди­ли сло­ва Олек­сан­д­ра І: „Хто не бре­ше і не кра­де, той - не мос­к­вин“. А ось що го­во­рить зна­ний пись­мен­ник: „Мос­к­вин є найбіль­шим і най­на­хабнішим бре­ху­ном у всьому світі“150. З новіших часів вар­то зга­да­ти: мільйо­ни лю­дей ви­мо­рю­ва­ли го­ло­дом, мерців не всти­га­ли підби­ра­ти, Мос­к­ва пи­са­ла: „СРСР - це єди­на країна в усь­ому світі, де лю­ди не зна­ють, що та­ке бідність чи нес­та­ча харчів“151.

    Навчений досвідом століть, ук­раїнсь­кий на­род ка­же: „Бре­ше, як мос­каль“; „Ти, мос­ка­лю, доб­рий чо­ловік, та ру­ки твої злодійські“; „Мос­каль, ма­буть, тоді крас­ти пе­рес­та­не, ко­ли чорт мо­ли­ти­ся Бо­гові ста­не“; „Мос­каль тоді прав­ду ска­же, ко­ли вмиєть­ся сви­ня в сажі“; „Ко­ли мос­каль ка­же „су­хо“, то залізеш в бо­ло­то по ву­ха“; „Хоч би мос­каль з не­ба - віри­ти йо­му не тре­ба“; „Ва­рив чорт з мос­ка­лем пи­во, та й со­ло­ду зрікся“; „З мос­ка­лем дру­жи, а за па­зу­хою камінь дер­жи“; „Мос­каль ли­ком в’яза­ний, у ли­ках хо­дить та й усіх у ли­ках во­дить“; „Від чор­та відхрес­тиш­ся, а від мос­ка­ля не відмо­виш­ся“; „Мос­ка­ли­ки поїли наші во­ли­ки, як вер­нуть­ся здо­рові, поїдять і ко­ро­ви“; „Та­ту, лізе чорт у ха­ту.- Дар­ма, доч­ко, аби не мос­каль“. Сотні та­ких при­ка­зок має ук­раїнсь­кий на­род152. В ук­раїнсь­ких се­лах мо­лодь влаш­то­ву­ва­ла та­ку за­ба­ву. Хлопці пе­ре­одя­га­ли­ся на ци­га­на, єврея та мос­к­ви­на, хо­ди­ли по ха­тах та про­си­ли да­ти їм щось на ве­чор­ниці, жар­том пог­ро­жу­ючи, що пок­ра­дуть з го­ро­ду ци­бу­лю чи кар­топ­лю. У то­му жарті роль злодіїв гра­ли мос­к­вин та ци­ган, а єврей - пе­ре­куп­ни­ка153.

    Крім підкуп­ле­них мос­ков­сь­ким уря­дом, всі чу­жинці, що бу­ли в Мос­ков­щині XVI-XX ст., пи­шуть про брех­ливість її на­се­лен­ня. „Мос­к­ви­ни бре­шуть з ней­мовірною без­со­ромністю і на­хаб­с­т­вом. Ані тро­хи не за­шаріють­ся, ко­ли зло­ви­те їх на брехні. Підліших крутіїв за мос­ков­сь­ких міністрів лед­ве чи знай­де­те десь у світі. Мос­ковські торгівці та ремісни­ки най­без­со­ромніші ошу­канці і шах­раї. У Москві злодіїв та ошу­канців - юр­би на кожній ву­лиці154.

    „Москвин у брех­ли­вості не знає ні меж, ні со­ро­му. Ошу­кан­с­т­во він вва­жає за мудрість, сприт­них ошу­канців ша­нує. Мос­к­вин скла­де в церкві на хресті кри­воп­ри­ся­гу за па­ру рублів“155.

    „Я ба­чив у кож­но­го мос­к­ви­на зовні бун­дю­чу пи­ху, а все­ре­дині - пе­ре­ля­ка­не раб­с­т­во. Вза­галі, зовнішність мос­к­ви­на на­йоб­лудніша за всі йо­го влас­ти­вості. То­му-то мос­к­ви­ни вва­жа­ють своїм найгіршим во­ро­гом то­го, хто відкриє ли­чи­ну їхньої зовнішності. Навіть історія є власністю ца­ря, і він її змінює за своєю прим­хою. Він ма­ло не щод­ня по­дає своєму на­ро­дові істо­рич­ну прав­ду, об­роб­ле­ну відповідно до ви­мог то­го дня“156. Це пи­сав А.де Кюстін сто років то­му. Відо­мо, що в СРСР час від ча­су ви­ки­да­ють­ся старі підруч­ни­ки історії і ви­да­ють­ся нові без прізвищ „ви­чи­ще­них“ діячів. Кілька разів уже зміню­ва­ли зміст „історії“ ко­муністич­ної партії. Тво­ри нев­год­них ав­торів ни­щи­ли. Навіть пе­ре­маль­ову­ва­ли на­но­во ве­ликі кар­ти­ни, при­би­ра­ючи з них „єре­тиків“. По розвінчанні Й. Сталіна в істо­рич­них пра­цях не зга­ду­ють про йо­го „геніальність“. По розвінчанні М. Хру­що­ва вже не зга­ду­ють йо­го жод­ним сло­вом. Нап­рик­лад, АН УРСР ви­да­ла 1960 р. „Історію УРСР“ О. Ка­си­мен­ка. В ній Хру­що­ва підно­сять до не­ба, ма­ло що не на кожній сторінці. Та са­ма АН УРСР ви­пус­ти­ла 1965 р. дру­ге ви­дан­ня цієї са­мої книж­ки і за ре­дакцією то­го са­мо­го О. Ка­си­мен­ка, де вже не­має сло­ва про Хру­що­ва. Не зга­да­но навіть фак­ту, що він був 10 років гу­бер­на­то­ром Ук­раїни. Де­які чу­жо­земні бібліоте­ки (універ­си­тетські, гро­мадські) пе­ред­п­ла­ти­ли „Боль­шую Со­вет­с­кую Эн­цик­ло­пе­дию“. По кожній політичній чистці Мос­ков­щи­на над­си­лає всім пе­ред­п­лат­ни­кам но­во­ви­дані сторінки з ви­мо­гою ви­дер­ти відповідні сторінки з ста­рої і заміни­ти но­ви­ми.

    Мудрість мос­ков­сь­ко­го на­ро­ду ка­же: „Не об­ма­нешь - не про­дашь“, „С тру­дов пра­вед­ных не на­жи­вешь па­лат ка­мен­ных“, „Наш че­ло­век се­ет ни­ву рожью, а жи­вет ложью“ і т. п. Уряд СРСР удер­жа­вив та пла­нує брех­ню, зок­ре­ма в ли­чині ста­тис­ти­ки, яка цілко­ви­то слу­жить політиці. Всі гос­по­дарські яви­ща та за­хо­ди міря­ють­ся гу­мо­вою політич­ною мірою, яку роз­тя­га­ють відповідно до пот­реб дня, як ка­зав 100 років то­му А.де Кюстін. Так Мос­ков­щи­на об­ду­рює своїми ста­тис­тич­ни­ми „до­сяг­нен­ня­ми“ чу­жо­зем­них гос­по­дар­ників і політиків. Ви­роб­ни­чу ста­тис­ти­ку сприт­но фаль­шу­ють керівни­ки підприємств і кол­госпів. Ад­же во­ни по­винні ви­ро­би­ти за­га­да­ну їм „пла­но­ву“ кількість про­дукції. Та за­галь­ний без­лад, кан­це­ляр­сь­ка тя­га­ни­на чис­лен­них пла­но­виків став­лять керівни­кові ти­сячі пе­реш­код ви­ко­на­ти план. Ря­ту­ючи свою шку­ру, керівник при­му­ше­ний підроб­ля­ти ста­тис­тичні звіти. І про це уряд знає, але вдає, що не до­ба­чає, бо й сам підроб­ляє, щоб не ви­яви­ла­ся прав­да про „вищість“ соціалістич­но­го пла­ну­ван­ня над капіталістич­ною „анархією“.

    Арифметичний підра­ху­нок не мо­же по­ка­за­ти якості. Ма­ло що не у кож­но­му ча­со­писі СРСР чи­таємо про ду­же низь­ку якість ви­робів. Але й низь­ко­якісну кількість важ­ко ви­ро­би­ти, бо сам Дер­ж­п­лан то­му пе­реш­код­жає. За йо­го вказівка­ми підприємс­т­во має одер­жу­ва­ти потрібну си­ро­ви­ну, час­ти­ни за ти­сячі кіло­метрів, хоч те са­ме є за кілька­де­сят кіло­метрів. То­му взаємне пос­та­чан­ня час­то по­ру­шуєть­ся. Всю спра­ву час­то ря­тує ха­бар. За подвійну-потрійну ціну керівни­ки діста­ють потрібне. Без тих крутійств про­мис­ловість дав­но зу­пи­ни­ла­ся б, або не да­ва­ла й чверті то­го, що дає. Ха­барі та подвійні ціни спла­чу­ють­ся з ки­шені робітників. Ніде у світі не ви­зис­ку­ють робітників так жор­с­то­ко, як у країні здійсне­но­го соціалізму. Ли­ше ки­тайські кулі та аф­ри­канські ди­ку­ни одер­жу­ють мен­шу плат­ню. У кожній країні індус­тріалізація зба­га­чу­ва­ла всіх лю­дей, зрос­та­ла їхня купівель­на спро­можність. Ли­ше в СРСР індус­тріалізація ожеб­ра­чи­ла робітників і се­лян до рівня знач­но ниж­чо­го, ніж був до 1917 ро­ку.

    Як це влас­ти­ве мос­ковській владі, брех­ню пе­ре­наз­ва­ли „око­за­ми­лю­ван­ням“. Не хто інший, як Вер­хов­на Ра­да СРСР за­ко­ном від 24 трав­ня 1961 виз­на­ла: ста­тис­ти­ка і навіть офіційні про­мо­ви керівників, ух­ва­ли най­ви­щої вла­ди бу­ли суцільною БРЕХ­НЕЮ, око­за­ми­лен­ням. План роз­бу­до­ви гос­по­дар­с­т­ва 1957 ро­ку скла­дав­ся, щоб по­ка­за­ти світові „грандіозні мас­ш­та­би“ до­сяг­нень соціалістич­но­го ла­ду на гуч­но­му свят­ку­ванні 40-ї річниці СРСР. Відсвят­ку­вав­ши ту річни­цю, відки­ну­ли (в бе­резні 1959 р.) і той „грандіоз­ний“ план. План роз­вит­ку гос­по­дар­с­т­ва, ух­ва­ле­ний 1961 ро­ку на ХХІІ з’їзді КПРС, був око­за­ми­лю­ван­ням, бо ж пе­ред­ба­чав збільшу­ва­ти про­мис­ловість на 15 % що­ро­ку. Навіть за фаль­шо­ва­ною „ста­тис­ти­кою“ про­мис­ловість СРСР зрос­та­ла щорічно ли­ше на 6 % (євро­пейські та аме­ри­канські фахівці ви­ра­ху­ва­ли на підставі мос­ков­сь­ких же да­них, що зрос­та­ла не більше як на 3 %). Око­за­ми­лю­ван­ня цього пла­ну ви­яви­ло­ся че­рез два ро­ки. Уряд СРСР за­ку­пив 1963 ро­ку в Ка­наді 6,8 млн. тонн пше­ниці, в Ав­с­т­ралії 1,8 млн. тонн, навіть у бідній Ру­мунії - 400 ти­сяч тонн. У Франції ку­пив 80 ти­сяч тонн бо­рош­на, у Західній Німеч­чині - 35 ти­сяч тонн. Крім то­го, в США 2,7 млн. тонн. Ра­зом - 11 мільйонів 800 ти­сяч тонн157. А до 1917 р. Ук­раїна са­ма про­да­ва­ла 8,6 мільйонів тонн зер­на що­ро­ку.

    Визнавши існу­ван­ня око­за­ми­лю­ван­ня, вла­да доз­во­ли­ла пресі пи­са­ти про ок­ремі йо­го з’яви. „Дех­то з керівників прик­ри­вав хи­би та нес­тачі в сільсько­му гос­по­дарстві та в про­мис­ло­вості гуч­ни­ми сло­ва­ми, обіцян­ка­ми, що їх ніко­ли не ви­ко­ну­вав, око­за­ми­лен­ням, не­ре­аль­но ви­со­ки­ми зо­бов’язан­ня­ми і подібним шах­рай­с­т­вом“158.

    „Голова кол­гос­пу Со­рокін за­пи­су­вав до при­бут­ко­вих кни­жок мо­ло­ко, що йо­го не мав, а потім ви­пи­су­вав те мо­ло­ко на годівлю те­лят, по­ро­сят, яких не бу­ло вза­галі в кол­госпі. Навіть за­пи­су­вав, що 20 % мо­ло­ка ви­пи­ли до­яр­ки та ско­тарі. Го­ло­ва рай­ви­кон­ко­му Бриз­га­лов дав премію цьому кол­гос­пові за збільшен­ня на­доїв мо­ло­ка. Інший кол­госп звіту­вав, що засіяно 100 га ку­ку­руд­зи, а пе­ред жни­ва­ми одер­жав посвідку, що та ку­ку­руд­за за­ги­ну­ла“159.

    Керівники кол­госпів, ра­йонів, об­лас­тей фаль­сифіку­ють у звітах мільйо­ни цен­т­нерів зер­на, го­ро­ди­ни, мільйо­ни голів ху­до­би, сви­ней, ку­рей, що їх ви­рос­ти­ли, вип­ле­ка­ли кол­гос­пи… ли­ше на па­пері. Мільяр­ди квад­рат­них метрів но­во­бу­дов існу­ють ли­ше у звітах.

    Окозамилювання ба­чи­мо у всіх без ви­нят­ку га­лу­зях жит­тя: у літе­ра­турі, мис­тецтві, на­уці, політиці, гос­по­дарстві, за­ко­нах, на­ка­зах, з’їздах. Всі „за­ми­лю­ють“. По­руч із ха­ба­рем око­за­ми­лю­ван­ня ста­ло го­лов­ним спо­со­бом вря­ту­ва­ти го­ло­ву в то­му без­ладді, що на­зи­ваєть­ся „пла­но­ве гос­по­дар­с­т­во“.

    І тут мож­на прос­те­жи­ти дав­ню мос­ков­сь­ку тра­дицію. Скажімо, в Мос­ков­щині був 1603 ро­ку ве­ли­кий го­лод. Цар Бо­рис Го­ду­нов не хотів, щоб про нього дізна­ла­ся Євро­па і за­бо­ро­нив го­лод­ним та го­лод­ран­цям ви­хо­ди­ти вдень на ву­лиці в тих містах, де жи­ли чу­жинці. В Москві, крім то­го, влаш­ту­вав по­хо­ди доб­ре зо­дяг­ну­тих, здо­ро­вих лю­дей під вікна­ми іно­зем­них по­сольств.

    За часів го­ло­до­мо­ру Ук­раїни 1933 ро­ку в Москві пе­ре­бу­вав фран­цузь­кий прем’єр-міністр Е. Еріо. В Європі ши­ри­ли­ся чут­ки про го­лод в Ук­раїні. От­же, мос­к­ви­ни хотіли, щоб той на власні очі пе­ре­ко­нав­ся, що ніяко­го го­ло­ду не­ма. У Києві ти­сячі лю­дей чис­ти­ли, фар­бу­ва­ли стіни бу­динків на Хре­ща­ти­ку та вис­тав­ля­ли на вітри­нах усілякі то­ва­ри. В день приїзду Е. Еріо вла­да ви­да­ла ком­со­моль­цям, ко­муністам но­вень­кий одяг і ви­ве­ла їх на Хре­ща­тик віта­ти гос­тя. Проїхав­шись Хре­ща­ти­ком та поївши-по­пив­ши на розкішно­му при­йомі, Еріо по­вер­нув­ся до Франції і офіційно за­явив, що жод­них оз­нак го­ло­ду в Ук­раїні не ба­чив. За часів го­ло­до­мо­ру не доз­во­ля­ло­ся поїха­ти до Ук­раїни жод­но­му іно­зем­но­му ко­рес­пон­ден­тові, крім тих, які про­да­ли своє пе­ро Мос­ков­щині і пи­са­ли до аме­ри­кан­сь­ких га­зет, що ніяко­го го­ло­ду в Ук­раїні не­має.

    Коли Ка­те­ри­на ІІ за­хотіла по­ди­ви­ти­ся на Ук­раїну, її фа­во­рит Поть­омкін на­бу­ду­вав на Дніпро­вих бе­ре­гах те­ат­ральні лаш­тун­ки гар­них сіл, ве­ли­ких мостів то­що. Ка­те­ри­на бу­ла ду­же за­до­во­ле­на „дос­ти­же­ни­ями“, і да­ла йо­му в на­го­ро­ду 42 ти­сячі де­ся­тин ко­заць­кої землі, обер­нув­ши вільних се­лян на кріпаків.

    Ще од­на фор­ма брех­ли­вості в СРСР. У всьому світі но­во­ух­ва­ле­ний за­кон стає пра­во­силь­ним і обов’яз­ко­вим ли­ше по йо­го оп­ри­люд­ненні. Із 7 ти­сяч за­конів, ух­ва­ле­них Вер­хов­ною Ра­дою СРСР, оп­ри­люд­не­но ли­ше кілька сот. З 390 ти­сяч указів уря­ду СРСР оп­ри­люд­не­но ли­ше кілька ти­сяч160. Поз­нач­ку „сек­рет­но“ ма­ють 95 % до­ку­ментів уря­ду після 1917 р. За мос­ков­сь­ки­ми за­ко­на­ми і до, і після 1917 р. „сек­ретні“, НЕ­оп­ри­люд­нені за­ко­ни є пра­во­сильні й обов’яз­кові. Та­ка от „пра­восвідомість“.

    Москвини від пер­шо­по­чатків своєї дер­жа­ви зам­к­ну­ли кор­до­ни, щоб євро­пейці не дізна­ли­ся про справ­ж­ню Мос­ков­щи­ну. Уп­ро­довж своєї історії мос­к­ви­ни постійно за­ми­лю­ва­ли очі іно­зем­цям. Са­ме цій меті слу­гує ба­га­то оп­ри­люд­не­них за­конів. Найліпшим прик­ла­дом є оп­ри­люд­не­на Кон­с­ти­туція СРСР. У ній не­має сло­ва прав­ди, кож­не з них тре­ба чи­та­ти нав­па­ки: як­що на­пи­са­но „має пра­во“, тре­ба чи­та­ти „НЕ має пра­ва“. Нап­рик­лад, пра­во на­родів СРСР вий­ти з Со­юзу. Або пра­во вільно­го сло­ва, зборів, мо­лит­ви, відкри­то­го су­ду та інших „прав“. Євро­пейські та аме­ри­канські на­уковці на­пи­са­ли ти­сячі кни­жок про СРСР, ви­хо­дя­чи з до­ку­ментів, що їх Мос­ков­щи­на оп­ри­люд­ни­ла, щоб об­ду­ри­ти чу­жинців. І ду­же час­то їй це вдаєть­ся. Це теж дав­ня тра­диція Мос­ков­щи­ни, але в СРСР знач­но вдос­ко­на­ле­на. Цар­сь­ка і більшо­виць­ка Мос­к­ва об­ду­ри­ла чи ку­пи­ла ма­ло­росів брю­хо­вець­ких, ко­чу­беїв, га­ла­ганів, явор­сь­ких, ягу­жин­сь­ких, ро­зу­мов­сь­ких, без­бо­родьків, го­голів, дра­го­ма­но­вих, вин­ни­ченків, ско­ро­пад­сь­ких, скрип­ників, чу­барів, люб­ченків, ти­чин, корнійчуків, ше­лестів, ки­ри­ченків і т. п. А по Другій світовій війні зуміла над­ба­ти мільйо­ни ма­ло­по­ляків, ма­ло­чехів, ма­ло­бол­гар, ма­ло­ма­дяр, ма­лонімців, ма­лоф­ран­цузів, ма­лоіталійців, ма­ло­англійців, ма­ло­аме­ри­канців, ма­ло-… не всіх на­родів, в особі отих піків, то­резів, ка­дарів, го­му­лок, толь­яттів, ди­мит­ро­вих, бе­рутів, фос­терів.

    Московський мо­нархічний уряд мав у світі ли­ше кілька со­тень чу­жинців (не ра­ху­ючи чехів, сербів, бол­гар), що слу­жи­ли Мос­ков­щині, та й тим Мос­ков­щи­на му­си­ла пла­ти­ти. Мос­ков­сь­кий соціалістич­ний уряд має де­сят­ки мільйонів та­ких своїх п’ятих та шос­тих ко­лон. Всі брю­хо­вецькі, дра­го­ма­но­ви, скрип­ни­ки ра­зом не варті Мос­ков­щині й час­т­ки та­ко­го ма­ло­аме­ри­кан­ця, як міністр за­кор­дон­них справ США Дін Раск, з йо­го політи­кою підтрим­ки „еди­ной, не­де­ли­мой Рос­сии“. І та­ких аме­ри­канців є чи­ма­ло на най­ви­щих по­са­дах, а до них ще до­да­мо жур­налістів, ре­дак­торів, про­фе­сорів, радіоко­мен­та­торів, пись­мен­ників, ба навіть свя­ще­ників ра­зом з єпис­ко­па­ми, які щи­ро слу­гу­ють „ма­туш­ке Рос­сии“ не гірше за са­мих мос­к­винів. Уряд США дав мос­ков­сь­ким емігран­там мільйон до­ларів на око­за­ми­лю­ван­ня (мос­ков­сь­ке ви­дав­ниц­т­во у США). У 200 універ­си­те­тах США на ка­фед­рах слов’яноз­нав­с­т­ва мос­к­ви­ни та мос­к­во­лю­би за­ми­лю­ють очі де­сят­кам аме­ри­кан­сь­ких сту­дентів (зав­т­рашніх політиків). Пе­реб­рав­ши вла­ду, пре­зи­дент Дж. Кен­неді од­ра­зу зняв за­бо­ро­ну вво­зи­ти книж­ки, жур­на­ли, ча­со­пи­си з СРСР. По кількох міся­цях Мос­ков­щи­на по­де­ся­те­ри­ла ви­сил­ку до США сво­го око­за­ми­лю­ван­ня. Аме­ри­канські універ­си­те­ти та міські бібліоте­ки ку­пу­ють оте око­за­ми­лен­ня за мільйо­ни до­ларів. От­же, не­ма чо­го ди­ву­ва­ти­ся, що Мос­ков­щи­на так час­то ду­рить аме­ри­канців.

    Отже, у жовтні 1917 ро­ку відро­ди­ла­ся, по ко­рот­ко­му за­не­паді (1855-1917), ста­ра НАЦІОНАЛІСТИЧ­НА Мос­ков­щи­на з її ста­рою тра­диційною дер­жа­вою. Це підтвер­д­жу­ють і самі виз­начні мос­к­ви­ни, ка­жу­чи: „Більшо­виць­ка ре­акція є закінчен­ням до­би євро­пеїзації Мос­ков­щи­ни“161. Національ­ний інстинкт мос­к­винів не­хиб­но вка­зав їм на дже­ре­ло їхньої сла­бості, на їхню найбіль­шу дер­жав­ниць­ку по­мил­ку - Пет­ро­ве „вікно в Євро­пу“. І во­ни зно­ву за­му­ру­ва­ли 1917 ро­ку це вікно… „Мос­ков­щи­на по­вер­ну­ла­ся на­зад до XVI ст. до „Пы­точ­но­го При­ка­за“, до оп­рич­ни­ни, до Со­ловків, до шу­кан­ня „изме­ны и под­но­гот­ной прав­ды“. Кремль, що пам’ятав іванів, ма­лют, го­ду­но­вих і „ти­шай­ших“, зно­ву всту­пив на істо­рич­ний кін у зна­них візантійсь­ко-азійсь­ких ша­тах соціалістич­но­го пра­вос­лав’я - боль­ше­виз­му. І су­часні князі мос­ковські в СРСР, шу­ка­ючи но­вих форм ста­ро­го мос­ков­сь­ко­го імперіалізму, ста­ран­но відбу­до­ву­ють ідеї Іва­на ІV про ІІІ Рим та всілякі „елек­т­рифікації“ Пет­ра І“162.

    По 1917 році не­мос­ковські на­ро­ди імперії, звільнив­шись з її обіймів, БИ­ЛИ ЇЇ, до­ки ста­ло си­ли. Во­гонь не­на­висті до „ма­туш­ки“, що горів у їхніх ду­шах, спа­лах­нув та­ким ве­ли­чез­ним по­лум’ям, що спа­лив те зне­на­вид­же­не ім’я на не­мос­ков­сь­ких зем­лях імперії. Не здо­лав­ши спа­ли­ти ті не­мос­ковські землі, зму­шені бу­ли мос­к­ви­ни схо­ва­ти ста­ру не­на­вис­ну наз­ву за яко­юсь ли­чи­ною. Об­ра­ли най­б­рех­ливішу з най­б­рех­ливіших мас­ку СРСР. Але кож­на мос­ков­сь­ка ди­ти­на знає, що „ма­туш­ка Рос­сия“ ли­ши­ла­ся не­по­руш­ною, незмінною. Після євреїв мос­к­ви­ни є най­фа­на­тичніши­ми націоналіста­ми-шовініста­ми з усіх на­родів. У Мос­ков­щині всіх політич­них барв, всіх гро­мад­сь­ких станів, і „ма­туш­ка“ Ан­дрія Бо­го­люб­сь­ко­го ХІІ ст. і „ма­туш­ка“ Ми­ки­ти Хру­що­ва бу­ли ВЛАС­НИ­ЦЕЮ не ли­ше їхнього тіла, але й ДУШІ. За­ра­ди неї при­но­сять­ся жер­т­ви люд­сь­кою кров’ю, му­ка­ми (чу­жи­ми і своїми) у всіх століттях мос­ков­сь­кої історії аж пось­огодні. „Ми, мос­к­ви­ни, віри­мо в дер­жа­ву, як у Бо­га, і то­му вва­жаємо ве­ли­ким зло­чи­ном сумніва­ти­ся у праві дер­жа­ви ро­би­ти все, що во­на за­хо­че“163.



ІХ. ТВОРЧА ЯЛОВІСТЬ МОСКВИНА

 

     Мос­ков­сь­ка лю­ди­на має слаб­ку моз­ко­ву сис­те­му.

    Академік І. Пав­лов

     Мос­ков­сь­кий на­род не має ані на­тя­ку на твор­чу здібність.

    Г. Ус­пен­сь­кий

     Мос­ков­сь­ка нація не да­ла жод­ної твор­чої ідеї.

    П. Ча­адаєв

 

ТВОРЧИЙ ДУХ

 

    Чому не кож­на освіче­на лю­ди­на мо­же на­пи­са­ти бо­дай сла­бень­ко­го вірша чи ство­ри­ти хоч якусь ме­лодію? Чо­му з ти­сяч лю­дей, що скінчи­ли кон­сер­ва­торії, ли­ше де­сят­ки ста­ють зна­ни­ми ком­по­зи­то­ра­ми? Чо­му се­ред де­сятків ти­сяч про­фе­сорів є ли­ше сотні справжніх на­уковців, дослідників, ви­нахідників? Чо­му се­ред со­тень ти­сяч політиків ба­чи­мо ли­ше де­сят­ки ве­ли­ких дер­жав­них мужів? Чо­му з мільйонів лю­дей з універ­си­тет­сь­кою освітою маємо ли­ше ти­сячі доб­рих пись­мен­ників? І нав­па­ки, чо­му ба­га­то геніальних творців світо­вої куль­ту­ри вий­ш­ли з ниж­чих верств суспіль­с­т­ва, час­то не ма­ючи освіти, не ма­ючи якоїсь до­по­мо­ги? Звідки творці світо­вої куль­ту­ри одер­жу­ва­ли свою си­лу? Твор­ча си­ла ви­яв­ляєть­ся ще в ди­тинстві. Ле­ся Ук­раїнка по­ча­ла віршу­ва­ти на сьомім році жит­тя. Ма­лень­кий Та­рас роз­маль­ову­вав шмат па­пе­ру,- го­лод­на, хо­лод­на, кріпаць­ка си­ро­та. Мільйо­ни ро­зум­них, спос­те­реж­ли­вих лю­дей щод­ня ба­чи­ли, як „тан­цює“ нак­рив­ка на по­су­дині, ко­ли ки­пить во­да. Та ли­ше в го­лові хлоп­ця Джіма Ват­та зро­ди­ла­ся дум­ка: „Та це ж - си­ла“. В цю хви­ли­ну й на­ро­ди­ла­ся па­ро­ва ма­ши­на, тоб­то ідея па­ро­вої си­ли, ідея ви­ко­рис­та­ти ту си­лу. Чо­му ж ця ідея не за­ро­ди­ла­ся в го­ло­вах ти­сяч ро­зумніших, спос­те­реж­ливіших за хлоп­ця, до­рос­лих лю­дей? Звідки Лесі, Та­ра­си­ки, Джіми одер­жу­ва­ли здатність ТВО­РИ­ТИ нові ідеї? Хто чи що дав ту си­лу лю­дям і то не всім, а ли­ше об­ран­цям? І хто виз­на­чає тих об­ранців?

    Дослідник при­ро­ди та її за­конів пе­ре­ко­нуєть­ся, що дос­ко­на­лу гар­монію мільярдів істот та ре­чей від бак­терії до пла­не­ти мог­ла сот­во­ри­ти ли­ше якась Най­п­ре­мудріша Пре­мудрість. Ії на­зи­ва­ють Бо­гом. У дос­ко­налій всесвітній гар­монії її Тво­рець виз­на­чив кож­но­му творінню своє місце. Лю­ди­на має роз­бу­до­ву­ва­ти свою куль­ту­ру і цивілізацію, щоб пізна­ти і ліпше ро­зуміти за­ко­ни сво­го Твор­ця і жи­ти так, аби не по­ру­шу­ва­ти всесвітньої гар­монії. Щоб усе ви­ко­ну­ва­ло своє приз­на­чен­ня, Тво­рець дає відповідні ор­га­ни, за­со­би, си­лу діяти так, а не інак­ше. І Всіх об’єднав у Всесвітню Гар­монію Бо­жес­т­вен­ної Кра­си.

    Відомо, що два рідні бра­ти не од­на­кові. Від са­мо­го по­чат­ку вид­но різни­цю вдачі, ро­зу­му, здібнос­тей, на­хилів. От­же, навіть діти однієї ма­тері чи бать­ка на­род­жу­ють­ся не­од­на­кові. От­же, ви­раз „врод­жені здібності“ є гли­бо­ко прав­ди­вим. Од­на­че, Бог дав лю­дині і вільну во­лю. Лю­ди­на вже са­ма виз­на­чає, як з врод­же­них здібнос­тей ско­рис­та­ти­ся: на доб­ро лю­дям і собі, чи на зло, а мо­же і не ви­яв­ля­ти, за­нед­ба­ти дані їй Бо­гом здібності. Але як по­яс­нив нам Син Бо­жий, за злов­жи­ван­ня і за­нед­бан­ня да­них здібнос­тей Бог ка­рає. „Ко­му більше да­но, з то­го більше й ви­ма­га­ти­меть­ся“,- ка­же за­кон Бо­жий. Не на зле, а на доб­ре дає Бог здібності лю­дині. По­нят­тя „тво­ри­ти“ оз­на­чає не ли­ше бу­ду­ва­ти, ро­би­ти, пра­цю­ва­ти, здійсню­ва­ти, ви­ко­ну­ва­ти і т. п., си­нонімом „тво­ри­ти“ є „на­род­жу­ва­ти“. Тим-то й ка­же­мо: „на­ро­ди­ла­ся ідея“, „на­ро­ди­ла­ся дум­ка“. От­же, тво­ри­ти - це по­ро­ди­ти щось та­ке, чо­го ще не існу­ва­ло. Будівничі цивілізації бу­ду­ють з ма­теріалу, що вже існує. Творці ж куль­ту­ри му­сять ство­ри­ти но­ву ІДЕЮ, тоб­то те, що досі не існу­ва­ло. Це - чу­до. А чу­до мо­же тво­ри­ти якась НАД­ЛЮД­СЬ­КА си­ла. Мікрос­копічній по­ро­шинці у всесвіті - лю­дині не­си­ла тво­ри­ти чу­да. І справді, всі ве­ликі творці світо­вої куль­ту­ри: по­ети, пись­мен­ни­ки, му­зи­кан­ти, ма­лярі, скуль­п­то­ри, на­уковці-дослідни­ки, ви­нахідни­ки - всі во­ни свідчать у своїх життєпи­сах, що тво­ри­ли во­ни ЛИ­ШЕ тоді, ко­ли при­хо­ди­ло до них НАТ­Х­НЕН­НЯ. Не зна­ти звідки приліта­ли до їхньої свідо­мості нові ідеї, нові дум­ки, нові прек­расні об­ра­зи, не­чу­ва­на ще ме­лодія. Ніби хтось нез­ри­мий сто­яв за пле­чи­ма і підка­зу­вав. За та­ких хви­лин ру­ка пись­мен­ни­ка чи ком­по­зи­то­ра лед­ве всти­га­ла за­пи­су­ва­ти. Во­ни свідчать та­кож, що ко­ли не бу­ло нат­х­нен­ня, ли­ше мар­ну­ва­ли го­ди­ни, дні, тижні, місяці, нічо­го не ство­рив­ши. На­уковці, ви­нахідни­ки та­кож свідчать, що якось рап­то­во (ча­сом у сні) розв’яз­ка са­ма при­хо­ди­ла до го­ло­ви, і во­ни ха­па­ли­ся її за­пи­са­ти, до­ки не „відлетіла“.

    Незаперечним істо­рич­ним фак­том є те, що ве­ликі творці куль­ту­ри бу­ли гли­бо­ко по­бож­ни­ми людь­ми. По­божність - не тільки ви­ко­нан­ня цер­ков­них об­рядів. Це той стан душі, що по­род­жує не­пе­ре­бор­ний по­тяг до всього ви­со­ко­го, ве­ли­ко­го, кра­си­во­го, що охоп­лює сло­во „Бог“. Щи­ра (ча­сом і не вис­лов­ле­на) мо­лит­ва - це ЄДНАН­НЯ люд­сь­кої душі з тим ве­ли­ким, ви­со­ким. „Гли­бо­ка віра в Бо­га і щи­ра мо­лит­ва зас­по­коює нер­ви і три­во­гу, про­га­няє страх і жур­бу, по­бо­рює все те, що спри­чи­няє по­ло­ви­ну всіх хво­роб тіла, ро­зу­му і душі. Гли­бо­ко щи­ра, по­бож­на лю­ди­на ніко­ли не ма­ла нер­во­вих чи ро­зу­мо­вих хво­роб. Всі мої по­над 35-річні пацієнти зах­воріли ли­ше то­му, що втра­ти­ли віру в Бо­га. Ті, що по­вер­ну­ли­ся до Бо­га - виліку­ва­ли­ся. Ті, що не по­вер­ну­ли­ся - не виліку­ва­ли­ся“164.

    Інший лікар підтвер­д­жує: „Мо­лит­ва - це си­ла та­ка ж ре­аль­на, як і зем­ний маг­не­тизм. У своєму лікар­сь­ко­му досвіді я ба­чив чи­ма­ло лю­дей, яким не по­мог­ли жодні ліки, а виліку­ва­ла щи­ра мо­лит­ва. Подібно до радію, мо­лит­ва є дже­ре­лом сна­ги (енергії). По­бож­на лю­ди­на, мо­ля­чись, звер­таєть­ся до не­ви­чер­п­но­го дже­ре­ла сна­ги - до Бо­га, щоб по­си­ли­ти свою ос­лаб­лу. Вірю­чи в те дже­ре­ло - в Бо­га, лю­ди­на по щирій мо­литві справді по­чу­ваєть­ся сильнішою, здо­ровішою і то не ли­ше ду­шев­но, а й фізич­но. Так мо­лит­ва мо­же виліку­ва­ти (і ча­сом виліко­вує) навіть і фізичні хво­ро­би, а ду­шевні та ро­зу­мові - на­пев­но. Са­моз­ро­зуміло, вилікує ли­ше ду­же щи­ра мо­лит­ва. Ми, лікарі, не вва­жаємо ліку­ван­ня мо­лит­вою за чу­до“165.

    Творчість - не що інше, як мо­лит­ва, злет душі до прад­же­ре­ла її си­ли - до її Твор­ця. Наші т. зв. „шев­чен­коз­навці“, влас­не, НЕ зна­ли Т. Шев­чен­ка. Во­ни ро­ка­ми досліджу­ва­ли все в житті по­ета, аж до дрібниць йо­го спроб оже­ни­ти­ся, але дже­ре­ла йо­го про­ро­чої си­ли не змог­ли збаг­ну­ти, бо самі жи­ви­ли­ся іде­ями ма­теріалістич­но­го світог­ля­ду. Гли­би­ну Шев­чен­ко­вої по­бож­ності прос­таць­ки по­яс­ню­ва­ли впли­вом се­ла, чи­тан­ням цер­ков­них кни­жок то­що. Щой­но Д. Дон­цов по­ка­зав нам справ­ж­нь­ого Та­ра­са-Про­ро­ка, вка­зав­ши на са­ме дже­ре­ло без­с­мер­т­ної йо­го си­ли в на­шо­му на­роді166.

    Той, хто відки­дає Бо­га, ви­ки­дає зі своєї душі все Бо­жес­т­вен­не, на­сам­пе­ред - ВІРУ. А віра - кри­ла душі. Без неї ду­ша не мо­же по­ли­ну­ти в не­бо, в без­меж­не цар­с­т­во Ду­ху; жа­люгідно бор­саєть­ся, ли­ше на­ма­га­ючись тво­ри­ти. А з по­рож­нь­ого не наллєш. По­рож­ня, БЕЗ­БОЖ­НА ДУ­ША - ЯЛО­ВА. Це і ба­чи­мо у мос­к­винів. На­ве­де­мо кілька прик­ладів.

    Московські емігран­ти, та й де­які наші, по­яс­ню­ють твор­чу безплідність, яловість в СРСР бра­ком сво­бо­ди твор­чості. Це, зви­чай­но, невіглас­т­во. Мос­ковські пись­мен­ни­ки, митці, на­уковці та ті, хто слу­гує Москві, ма­ють у СРСР найліпші умо­ви для твор­чості (ли­ше мос­ков­сь­кої). Одер­жу­ють плат­ню, ча­сом більшу за міністер­сь­ку. Всі ви­дав­ниц­т­ва - дер­жавні, от­же, пла­тить їм дер­жа­ва. Ли­ше за три ро­ки (1955-1958) дер­жа­ва да­ла до т. зв. Літе­ра­тур­но­го фон­ду 237 млн. рублів. За гроші фон­ду збу­до­ва­но 15 бу­динків твор­чості, на ут­ри­ман­ня яких вит­ра­чаєть­ся 4 млн. рублів що­ро­ку. По­чат­ку­ючим пись­мен­ни­кам зап­ла­че­но 3,5 млн. рублів. „Творчі відряд­жен­ня“ одер­жа­ли 4 ти­сячі 200 пись­мен­ників, а во­но оп­ла­чуєть­ся по 50 рублів на день. Пись­мен­ни­ки ма­ють власні (ли­ше для них) поліклініки, щорічний відпо­чи­нок на ку­рор­тах, ма­ють власні бу­дин­ки, ав­то, гроші в бан­ку167. Єди­не об­ме­жен­ня - не кри­ти­ку­ва­ти лад в СРСР, КПРС. Мос­ков­сь­ка куль­ту­ра домінує. В СРСР ви­да­но і пе­ре­ви­да­но творів ста­рих і но­вих мос­ков­сь­ких пись­мен­ників, пе­рек­ла­де­но з чу­жих мов, ви­да­но слов­ників, на­пи­са­но на­уко­вих праць про мос­ков­сь­ку мо­ву, про­ве­де­но на­уко­вих досліджень мос­ков­сь­кої історії, гос­по­дар­с­т­ва і т. п. за ос­танні 50 років більше, ніж за всі по­пе­редні.

    За та­ких спри­ят­ли­вих об­с­та­вин мос­ковські пись­мен­ни­ки не ство­ри­ли нічо­го не­пе­ресічно­го. Це сто­суєть­ся й інших га­лу­зей куль­ту­ри. Навіть у техніці не да­ли жод­ної ве­ли­кої ідеї. Що ма­ють - або вик­ра­ли в іно­земців, або ство­ри­ли не­мос­к­ви­ни, як от Пет­ро Ка­пи­ця, який збу­ду­вав пер­ший в СРСР атом­ний ре­ак­тор. Навіть не в СРСР, а в Англії, звідки йо­го при­вез­ли до Мос­ков­щи­ни ра­зом з П. Ка­пи­цею. Перші ра­кетні дви­гу­ни в СРСР збу­ду­вав 1957 ро­ку ук­раїнець (з Жи­то­мир­щи­ни) Сергій Ко­роль­ов (до прізвищ ба­гать­ох ук­раїнців у Мос­ков­щині до­даєть­ся кінцівка „ов“). Ав­то­будівель­ну про­мис­ловість у СРСР роз­бу­ду­ва­ли іно­земці: німецькі інже­не­ри та май­с­т­ри по­ча­ли 1921 ро­ку ви­роб­ля­ти там бронь­ови­ки, італійські 1928 ро­ку - ван­тажні ав­то­мобілі. Аме­ри­ка­нець Г. Форд по­чав 1929 ро­ку бу­ду­ва­ти свої ав­то­ма­ши­ни в Ниж­нь­ому Нов­го­роді.

    Московщина вит­ра­чає мільйо­ни зо­ло­тих рублів на купівлю різних ма­шин за кор­до­ном, скажімо в Англії - елек­т­рон­них при­ладів до ра­кет на 6 млн. фунтів стерлінгів. Ку­пує ус­тат­ку­ван­ня до ве­ли­ких підприємств. Ли­ше за три ро­ки (1961-1963) Мос­ков­щи­на ви­вез­ла до Євро­пи зо­ло­та на 885 мільйонів до­ларів.

    Творчу яловість мос­к­винів ба­чи­мо й у вільно­му світі. Ук­раїнці-емігран­ти без будь-якої до­по­мо­ги, ли­ше на по­жер­т­ви робітників та фер­мерів, ство­ри­ли у США більше, ніж мос­к­ви­ни з аме­ри­кан­сь­кою до­по­мо­гою. Зга­да­ти хоч би Ук­раїнсь­кий На­род­ний Со­юз з йо­го куль­тур­ною діяльністю. А це мільйон­не то­ва­рис­т­во ство­ри­ли і роз­бу­ду­ва­ли навіть не інтеліген­ти, а зви­чайні прості робітни­ки та се­ля­ни. Більша час­ти­на інтелігенції прий­ш­ла до Со­юзу аж по 1948 р. Ук­раїнці-пе­ре­се­ленці ма­ють власні ви­дав­ниц­т­ва, ча­со­пи­си, шко­ли, куль­турні то­ва­рис­т­ва, на­бу­ду­ва­ли на сотні мільйонів до­ларів своїх цер­ков, бу­динків то­що.

    Українських дітей, які одер­жу­ють в аме­ри­кан­сь­ких шко­лах най­вищі на­го­ро­ди та сти­пендії, мож­на ра­ху­ва­ти на ти­сячі. Ук­раїнців за по­ход­жен­ням є ба­га­то се­ред про­фе­сорів в універ­си­те­тах, на­уковців у дослідних ус­та­но­вах. А це за тієї умо­ви, що ук­раїнофілів се­ред аме­ри­канців на­ба­га­то мен­ше, ніж мос­к­вофілів.

    Прикладів мос­ков­сь­кої твор­чої яло­вості мож­на на­во­ди­ти безліч - як у ду­ховній, так і в ма­теріальній діяльності, як мас­ш­таб­них, так і на по­бу­то­во­му рівні, як це спос­теріга­ли ок­ремі пись­мен­ни­ки. Гліб Ус­пен­сь­кий роз­повідав про од­не мос­ков­сь­ке се­ло, го­лов­ним при­бут­ком яко­го був про­даж сіна. По до­розі до міста бу­ла не­ве­ли­ка ба­юра, отож во­зи­ти сіно на про­даж мож­на бу­ло ли­ше взим­ку, ко­ли те бо­ло­то за­мер­з­не. Але се­ля­ни пот­ре­бу­ва­ли гро­шей ще до зи­ми і то­му про­да­ва­ли сіно місце­вим гли­та­ям за 5-10 коп. за пуд. Гли­таї про­да­ва­ли йо­го взим­ку у місті за 30-40 коп. Се­ло мог­ло на­си­па­ти до­ро­гу че­рез те баг­но спільни­ми си­ла­ми за 2-3 дні. Не ро­би­ло цього за де­сят­ки років, а відда­ва­ли сіно гли­та­ям за півдар­ма. Аж на­решті якийсь на­чаль­ник зас­т­ряг у то­му бо­лоті, роз­гнівав­шись, на­ка­зав се­лові на­си­па­ти до­ро­гу. Тоді на­си­па­ли168.

    Московський інтелігент пи­ше: „Мені ду­же спо­до­бав­ся на­чаль­ник поліції за те, що під час по­жежі він дав мені доб­ро­го сту­са­на в по­ти­ли­цю, щоб я не сто­яв, а по­ма­гав га­си­ти“169.

    Глибоко без­бож­ниць­кий мос­ков­сь­кий на­род поз­бав­ле­ний твор­чо­го ду­ху. У всіх ца­ри­нах куль­ту­ри і цивілізації тво­ри­ли в мос­ковській імперії не­мос­к­ви­ни. В старій (Брок­га­уза і Еф­ро­на) і навіть у вкрай сфаль­шо­ваній ра­дянській ен­цик­ло­педії знай­де­те ти­сячі прізвищ творців мос­ков­сь­кої куль­ту­ри. Се­ред них пе­ре­важ­на більшість - не­мос­ковські. Навіть ті, хто ма­ють мос­ковські, ви­яв­ля­ють­ся не­мос­к­ви­на­ми чи напівмос­к­ви­на­ми, ко­ли досліди­ти їхній ро­довід. Т. зв. „рус­скую“ куль­ту­ру тво­ри­ли пушкіни, го­голі, лєрмон­то­ви, бор­т­нянські, чай­ковські, глінки, брю­ло­ви, бо­ро­ви­ковські, ве­неціано­ви і т. п. Во­ни тво­ри­ли і са­му мос­ков­сь­ку мо­ву. Мос­ков­сь­ка мо­ва - міша­ни­на фінських, та­тар­сь­ких, ук­раїнсь­ких, німець­ких, фран­цузь­ких мов­них еле­ментів. Ка­же­мо НЕ про міжна­род­ну технічну та су­то на­уко­ву терміно­логію. Йдеть­ся про слов­ник зви­чай­них, що­ден­них слів, про гра­ма­ти­ку та син­так­сис, про дух і ду­шу мо­ви.

    Самі мос­к­ви­ни виз­на­ють: „Всю мос­ков­сь­ку дер­жавність і куль­ту­ру, від Рю­ри­ка по­чи­на­ючи, тво­ри­ли не­мос­к­ви­ни. Вся на­ша мос­ков­сь­ка історія - це ж суцільне „зак­ли­кан­ня ва­рягів“. А ми, мос­к­ви­ни, знаємо ли­ше руй­ну­ва­ти“170.

    Натомість мос­к­ви­ни роз­д­му­ху­ють міфи про своїх ви­дат­них істо­рич­них осіб. Всіма за­со­ба­ми і спо­со­ба­ми. Як от про „геніальність“ В. Леніна. Мов­ляв, він був тво­рець но­вих ідей, но­во­го ла­ду, но­во­го жит­тя. Став­лять В. Леніна ви­ще навіть за К. Мар­к­са. Навіть історію поділи­ли на дві до­би: до­ленінсь­ку і по­ленінсь­ку, до­жов­т­не­ву і по­жов­т­не­ву (до 1917 ро­ку поділя­ли на до­пет­ров­сь­ку і після­пет­ров­сь­ку). Йо­го гло­рифікацію зро­би­ли та­кою гуч­ною, що навіть не­мос­к­ви­ни повіри­ли в „геніальність“ літе­ра­тур­но­го плагіато­ра. Навіть побіжний пе­рег­ляд пи­сань В. Леніна до­во­дить, що йо­го влас­них ідей там мен­ше, ніж за­по­зи­че­них. Те­ма „В. Ленін - плагіатор“ ва­жить на цілу ди­сер­тацію. Про рівень куль­тур­ності В. Леніна свідчить йо­го влас­на жінка: ро­ман М. Чер­ни­шев­сь­ко­го - до­сить примітив­ний, вузь­ког­ляд­ний - В. Ленін ува­жав за ше­девр світо­вої літе­ра­ту­ри з та­ки­ми гли­бо­ки­ми дум­ка­ми, що їм, мов­ляв, не дорівню­ють дум­ки світо­вих філо­софів171. „Геніальність“ В. Леніна цілком ви­яви­ла­ся в йо­го кни­жечці „Дер­жа­ва і ре­во­люція“, в якій ствер­д­жуєть­ся та­ке: робітни­ча дер­жа­ва зап­ро­ва­дить зброй­ною си­лою залізну дис­ципліну. Спи­ра­ючись на неї, ми, робітни­ки, обер­не­мо дер­жав­них уря­довців, інже­нерів на ви­ко­навців на­ших на­казів. Робітни­ки бу­дуть їхніми на­чаль­ни­ка­ми і бу­дуть їх най­ма­ти і ви­га­ня­ти за своєю впо­до­бою. Всі во­ни одер­жу­ва­ти­муть та­ку са­му плат­ню, що й прості робітни­ки. Та­кий лад приз­ве­де до то­го, що пос­ту­по­во зник­нуть усі уря­довці, всі інже­не­ри, а їхні обов’яз­ки ви­ко­ну­ва­ти­муть самі робітни­ки за чер­гою172. Та навіть і ця де­ма­гогія В. Леніна є літе­ра­тур­ною крадіжкою. Те са­ме го­во­рив П. Тка­чов у своїх відоз­вах до на­ро­ду173. П. Тка­чов пи­сав: „т. зв. шлях мир­них ре­форм, мир­но­го пос­ту­пу є най­нездійс­ниміша утопія, що її лю­ди ви­га­да­ли, щоб зас­по­коїти своє сумління і прис­па­ти спра­ву виз­во­лен­ня робітниц­т­ва з капіталістич­но­го яр­ма“174. Та­ке - сло­во в сло­во - пи­сав і В. Ленін. П. Тка­чов ра­див ре­во­люціоне­рам погіршу­ва­ти жит­тя робітників, щоб їм ур­вав­ся тер­пець, і во­ни зро­би­ли ре­во­люцію. В. Ленін пи­сав: „У що гіршо­му стані опи­нить­ся робітниц­т­во, то ліпше для ре­во­люції“. П. Тка­чов не­на­видів се­лян­с­т­во, вва­жав йо­го за ху­до­бу, що далі своєї стайні не мо­же і не хо­че ба­чи­ти світу. В. Ленін на­зи­вав се­лян ба­ра­на­ми, а їхнє жит­тя ідіотським. „Ро­зум­на лю­ди­на не знай­де в мар­к­сизмі нічо­го, що мо­же за­пе­ре­чи­ти“,- пи­сав П. Тка­чов. В. Ленін пов­то­рив те сло­во в сло­во. С. Нєчаєв пи­сав: „Мо­раль­ним є все, що до­по­ма­гає ре­во­люції“175. В. Ленін пов­то­рив це дослівно. Удер­жав­лен­ня землі і про­мис­ло­вості, гра­бу­нок цер­ков, глум­ли­ву па­родію на ви­бо­ри, дес­по­тич­ний, жор­с­то­кий, цен­т­ралізо­ва­ний уряд, ав­ток­ра­тич­но ве­де­на вож­дем партія-ор­ден і т. п.- всі ці ідеї про­па­гу­вав М. Чер­ни­шев­сь­кий 1862 ро­ку176.

    Духовними пред­ка­ми В. Леніна бу­ли не ли­ше П. Тка­чов, С. Нєчаєв, М. Чер­ни­шев­сь­кий, М. Ба­кунін та інші ре­во­люціоне­ри, а й Іван ІV, Пет­ро І, Ка­те­ри­на ІІ, Ми­ко­ла І, О. Аракчєєв, Г. Поть­омкін, А. Хо­мя­ков, Ф. Тют­чев, М. Кат­ков і т. п. Від них В. Ленін ус­пад­ку­вав ду­хов­ний, іде­ологічний і політич­ний капітал мос­ков­с­т­ва. І слід виз­на­ти, що доб­ре ним роз­по­ря­див­ся, приніс Мос­ков­щині ве­ликі дивіден­ди. Ли­ше на­вер­бо­вані ним мільйо­ни мос­ков­сь­ких патріотів-не­мос­к­винів у всьому світі да­ли Мос­ков­щині більше, ніж її зо­ло­то.

    Можливо, як ні в чо­му іншо­му, нез­датність мос­к­винів ви­яв­ляєть­ся в на­род­но­му гос­по­дарстві. Дер­ж­п­лан у Москві і йо­го відділен­ня в рес­публіках, нап­рик­лад, скла­да­ють ка­лен­дар поль­ових робіт. Виз­на­ча­ють, скільки і яких куль­тур сіяти, як і ко­ли ора­ти, жа­ти, мо­ло­ти­ти. Виз­на­ча­ють те кож­но­му най­мен­шо­му кол­гос­пові. Виз­на­ча­ють навіть, скільки має вро­ди­ти. Кол­госп усі ро­бо­ти му­сить по­чи­на­ти і кінча­ти за „графіком“, тоб­то у виз­на­чені дні. На­че не існує до­що­вих днів, по­сух, гра­ду, бу­ревію. Не вро­дить зап­ла­но­ва­не, відби­ра­ють у кол­гос­п­ників усе до ос­тан­ньої зер­ни­ни, за­суд­жу­ючи їх на го­лод­ну смерть, як бу­ло 1921, 1933, 1946, 1956, 1963 років у ве­ли­ких розмірах, а в мен­ших відбу­ваєть­ся що­ро­ку. Як про­ро­ку­вав Сал­ти­ков-Щедрін сто років то­му: „Там, де бу­ли ве­селі се­ла та ла­ни пше­ниці, за­ли­шив­ся са­мий „по­ря­док“. Чим більше то­го „по­ряд­ку“, тим більше без­лад­дя. „По­ча­ла­ся сівба, а на по­ле не ви­вез­ли й по­ло­ви­ни зап­ла­но­ва­них доб­рив. Тре­ба сіяти, а насіння не­ма, бо в осінніх звітах заз­на­че­но, що є насіння, а на­весні ви­яви­ло­ся, що во­но зог­ни­ло. Тре­ба вез­ти на по­ле гній, тре­ба ора­ти, сіяти, тре­ба жа­ти, а сівал­ки, жни­вар­ки, ком­бай­ни, трак­то­ри сто­ять розібрані в май­с­тер­нях, че­ка­ючи ре­мон­ту, бо зап­час­тин не прис­ла­ли. А вже відре­мон­то­вані сто­ять у полі не­ру­хомі, бо зно­ву по­ла­ма­ли­ся. В одній ли­ше Пол­тавській об­ласті сто­ять по­над ти­ся­чу невідре­мон­то­ва­них трак­торів“177.

    Український на­род зай­маєть­ся зем­ле­роб­с­т­вом що­най­мен­ше 5 ти­сяч років. Мос­ков­сь­кий - від ІХ ст., ко­ли прий­ш­ли ук­раїнські цивіліза­то­ри з Києва. Ук­раїнці ко­рис­ту­ва­ли­ся плу­гом ще до ІХ ст. Мос­ков­сь­кий уряд по­са­див у XVI­II ст. на Харківщині кілька сіл мос­к­винів. Во­ни дря­па­ли зем­лю со­хою ще й у ХХ ст. Га­зе­ти СРСР пи­шуть, що в самій ли­ше РРФСР сто­ять 400 ти­сяч неп­ри­дат­них до ро­бо­ти сільсько­гос­по­дар­сь­ких ма­шин.

    Мільйони се­лян у СРСР мар­ну­ють мільяр­ди ро­бо­чих днів че­рез без­лад­дя керівниц­т­ва. До 1917 р. про­дук­тивність се­лян­сь­кої праці ста­но­ви­ла 32 кг зер­на за один ро­бо­чий день. У СРСР, у ме­ханізо­ва­них кол­гос­пах, 12 кг, тоб­то на 266 % мен­ша, хоч кол­гос­п­ни­ки пра­цю­ють на 80 % дов­ше, ніж пра­цю­ва­ли до 1917 р.

    Держплан виз­нав най­к­ра­щим тра­вопіль­ний спосіб проф. В. Вільям­са. Проф. Д. Прянішніков кри­ти­ку­вав тра­вопілля, на­уко­во довівши, що про­сап­ний спосіб под­воїв вро­жаї в Європі. В. Вільямс був чле­ном КПРС, а Д. Прянішніков - без­партійний. Д. Прянішніко­ва усу­ну­ли з по­са­ди. Уряд у 1930-і ро­ки ви­ни­щив фахівців, які поділя­ли пог­ля­ди Д. Прянішніко­ва. Врешті змен­шен­ня ви­роб­ниц­т­ва зер­на, м’яса, мо­ло­ка, яєць то­що на­решті при­му­си­ло уряд СРСР виз­на­ти про­сап­ний спосіб.

    М. Хру­щов на­ка­зав 1954 ро­ку зо­ра­ти мільйо­ни гек­тарів цілин­них зе­мель, не тур­бу­ючись тим, чи це мож­ли­во. На­каз мов­ч­ки ви­ко­ну­ва­ли. Плугів не вис­та­ча­ло, ора­ли ду­же мілко навіть яло­вий пісок. Заб­рак­ло доб­рив, жни­ва­рок, тран­с­пор­ту. Наслідок - зібра­ли ли­ше 30 % від зап­ла­но­ва­но­го. Так 572 ка­зах­с­тан­сь­ких рад­госпів ут­ра­ти­ли 1962 ро­ку 250 млн. рублів. Ще більша біда прий­ш­ла, ко­ли бу­ревії зме­ли ор­ний шар. Од­не сло­во, спла­ну­ва­ли так, як пи­сав сто років то­му Сал­ти­ков-Щедрін. Знавці по­пе­ред­жа­ли, що в Ка­зах­с­тані не мож­на стільки ора­ти, бо вітер зме­те зо­ра­ну зем­лю. Їх не слу­ха­ли. Зо­ра­ли навіть па­со­ви­ща та сіно­жаті, і ли­ше в одній об­ласті (Пав­ло­дарській) зги­ну­ло 1962 ро­ку з го­ло­ду: 18 ти­сяч ху­до­би і 32 ти­сячі овець, а 1963 ро­ку ще 26 ти­сяч ху­до­би і 102 ти­сячі овець178. Подібне гос­по­да­рю­ван­ня при­та­ман­не мос­к­ви­нам. У XVI­II ст. Пет­ро І на­ка­зав при­вез­ти до Мос­ков­щи­ни де­сят­ки ти­сяч тон­ко­рун­них овець з Бу­ха­ри на розплід. Нез­виклі до мо­розів вівці по­дох­ли.

    Перший сек­ре­тар КП Ка­зах­с­та­ну М. Бе­ляєв по­яс­ню­вав на пле­нумі ЦК КПРС у грудні 1959 р. нев­ро­жаї в Ка­зах­с­тані тим, що прис­лані по­се­ленці тіка­ють, бо не­має тут жит­ла, во­ди, харчів, бра­кує доб­рив, тран­с­пор­ту, а до еле­ва­торів вез­ти да­ле­ко. Роз­лю­че­ний Хру­щов кри­чав: „Ні, вро­жай був доб­рий, але по­ло­ви­ну зо­ра­ної землі не засіяли. Під снігом ли­ши­ли на ко­рені 1618 ти­сяч га, бо 18 ти­сяч трак­торів сто­яли нес­п­равні. На жни­вах прос­то­юва­ли 32 ти­сячі ком­байнів, 21 ти­ся­ча ван­таж­них ав­то­ма­шин, 11 ти­сяч жни­ва­рок, а місце­ва вла­да нічо­го не зро­би­ла, щоб не до­пус­ти­ти цього“179.

    Московщина виз­на­ла, що не­вигідно сіяти зер­нові в Ка­зах­с­тані навіть за уро­жай­них років, бо 80 % землі тут так засмічені вівсю­гом та осо­том, що не по­вер­таєть­ся насіння180. На цілинні землі вит­ра­че­но бу­ло 6,7 мільяр­да руб. до­дат­ко­во, крім зви­чай­них зат­рат. Ли­ше за два ро­ки (1954-1955) Мос­ков­щи­на ви­вез­ла до Ка­зах­с­та­ну з УРСР 200 ти­сяч мо­лоді (60 % ви­пус­к­ників ВУЗів), 80 ти­сяч ком­байнів, 60 ти­сяч ван­тажівок, 200 ти­сяч трак­торів то­що181. Мос­ков­сь­кий план - за­се­лю­ва­ти цілинні землі мо­ло­ди­ми ук­раїнця­ми, не да­ва­ти їм там ук­раїнсь­кої шко­ли, пре­си, пош­та не над­си­лає там­тешнім ук­раїнцям ча­со­пи­си, жур­на­ли, книж­ки з Ук­раїни. Навіть зви­чай­но­го сільсько­го те­ат­ру ук­раїнсь­ко­го не доз­во­ля­ють. Так гос­по­дар­сь­ка не­до­лугість поєднуєть­ся з ан­ти­ук­раїнсь­кою політи­кою Мос­к­ви, здійсню­ючи діла і мрії своїх по­пе­ред­ників. З мос­ков­сь­ких же дже­рел мож­на без кінця на­во­ди­ти фак­ти мос­ков­сь­кої твор­чої яло­вості, нез­дар­ності. В СРСР про­ро­ку­ва­ли ще 1929 ро­ку: „Не­ма сумніву, що СРСР за яки­хось три ро­ки ста­не од­ною з най­хлібніших, як­що не най­хлібнішою, країною в світі“182. Нас­туп­ний вождь 24 ро­ки пізніше (1953) за­пев­няв усіх: „За три ро­ки все на­се­лен­ня СРСР бу­де за­без­пе­че­не хар­ча­ми повністю“183. Че­рез 10 років (1963 р.) той са­мий Хру­щов ку­пу­вав за кор­до­ном 14,5 мільйо­на тонн пше­ниці.

    Порівняно з 1913 р. в СРСР 1954 ро­ку ви­роб­ниц­т­во про­дуктів зем­ле­роб­с­т­ва збільши­ло­ся ли­ше на 15 %, тоб­то на 0,4 % річно184. Але ж за ті 40 років сільське гос­по­дар­с­т­во одер­жа­ло но­вої техніки на мільяр­ди рублів. Кількість аг­ро­номів, ве­те­ри­нарів по­де­ся­те­ри­ла­ся, в ба­га­то разів збільши­ла­ся кількість штуч­них доб­рив, ви­ве­де­но вро­жайніші сор­ти і т. п. А уро­жайність землі в СРСР ЗМЕН­ШИ­ЛА­СЯ на 5,5 %. У роз­ра­хун­ку на од­ну лю­ди­ну про­дукції змен­ши­ло­ся на 16 %185.

    Хоча війна 1914-1917 рр., а потім мос­ков­сь­ко-ук­раїнсь­ка, пізніший бе­зог­ляд­ний гра­бу­нок мос­к­ви­на­ми заб­ра­ли мільйо­ни голів ху­до­би в Ук­раїні, про­те ще в 1928 р. порівня­но до 1913 р. збільши­ло­ся її по­голів’я в Ук­раїні на 14,4 %: корів - на 15,3 %, сви­ней - на 20,4 %, овець - на 19 %. Пе­ре­ра­хо­ву­ючи за умов­ним міри­лом, всього по­голів’я в СРСР 1955 р. на 9,3 мільйо­на голів ста­ло МЕН­ШЕ, ніж 1928 р. Са­мих ли­ше корів - на 28,4 %. Навіть за два ро­ки - від 1960 до 1962 рр. змен­ши­ло­ся ви­роб­ниц­т­во зер­на на 18 %, м’яса - на 27 %, кар­топлі - на 50 %186.

    Планувалося збільши­ти у 3-ій п’ятирічці сільсько­гос­по­дар­сь­кої про­дукції на 10,4 % що­ро­ку, а збільши­ло­ся 1938-1940 рр. На 2,3 %. У 5-ій п’ятирічці пла­ну­ва­ли збільшу­ва­ти на 12 % що­ро­ку, а збільши­ло­ся на 1,5 %. У 6-ій п’ятирічці (1956-1960 рр.) ЦК КПРС на­ка­зав до­сяг­ну­ти збільшен­ня на 70 %, а 1963 р. ку­пив за кор­до­ном 14,5 мільйо­на тонн зер­на.

    Секретар ЦК КПРС Л. Брежнєв на пле­нумі ЦК 26 бе­рез­ня 1965 р. го­во­рив: „За ос­танні ро­ки наші пла­ни піднес­ти сільське гос­по­дар­с­т­во не ви­ко­на­но. За пла­ном сільське ви­роб­ниц­т­во ма­ло збільши­ти­ся за 1959-1965 рр. на 70 %, а фак­тич­но збільши­ло­ся на 10 %. За ці ж ро­ки приріст ху­до­би змен­шив­ся удвічі порівня­но з по­пе­редніми ро­ка­ми. Приріст сви­ней, ку­рей змен­шив­ся більше як удвічі. Не вис­та­чає ду­же ба­га­то сільсько­гос­по­дар­сь­кої техніки. Жни­ва роз­тя­гу­ють­ся на 30-40 днів. Май­с­терні ре­мон­ту­ють ли­ше 60 % ма­шин, а 13 ти­сяч кол­госпів не ма­ють май­с­те­рень. Се­ла спо­жи­ва­ють ли­ше 2 % елек­т­ро­енергії. У ба­гать­ох кол­гос­пах кол­гос­п­ни­ки не ма­ють ніяко­го го­ло­су в розв’язанні кол­гос­п­них справ. Їм не вип­ла­чу­ють повністю їхнього за­робітку. Кол­гос­пи одер­жу­ють за свою про­дукцію ціну, яка не по­вер­тає навіть вит­рат“187. Мос­ков­щи­на має ве­ли­чезні прос­то­ри доб­рих па­со­виськ. А 1961 р. за­вез­ли до Мос­ков­щи­ни з інших „рес­публік“ 209 ти­сяч тонн м’яса і 639 ти­сяч тонн мо­лоч­них ви­робів188.

    До 1917 р. у мос­ковській імперії бу­ло ма­ло сільсько­гос­по­дар­сь­кої техніки і міне­раль­них доб­рив, а зби­ра­ли з 1 га по 16,4 цнт. зер­на, 152 цнт. кар­топлі. А в 1959 р. зібра­ли: по 18,4 цнт. зер­на, по 180 цнт. кар­топлі. У Німеч­чині для порівнян­ня: по 52,8 цнт. зер­на, по 450 цнт. кар­топлі189.

    ЦК КПРС ух­ва­лив збільши­ти ви­роб­ниц­т­во міне­раль­них доб­рив у п’ять разів і зад­ля то­го по­бу­ду­вав кілька ве­ли­ких підприємств, ус­тат­ку­ван­ня для яких за­ку­пив за зо­ло­то в Англії. І що ж: „Го­ри штуч­них доб­рив мар­ну­ють­ся на станціях“190. „На станціях: Бе­ре­зань, Свіса, Тур­ка, Рухівка, Бу­ялик та на ба­гать­ох інших ви­сочіють кам’яні го­ри. Во­ни ут­во­ри­ли­ся зі со­тень ти­сяч (а мо­же й мільйонів) цен­т­нерів штуч­них доб­рив, що їх ми­ну­ли­ми ро­ка­ми ви­си­па­ли на зем­лю про­ти не­ба. Дощі та вітри обер­ну­ли їх у камінь, ні до чо­го не при­дат­ний. Так кож­не третє підприємс­т­во штуч­них доб­рив пра­цює у нас на вітер“191.

    Переконавшись, що ніяки­ми соціалістич­ни­ми спо­со­ба­ми (роз­с­тріла­ми, го­ло­до­мо­ром, ка­тор­гою то­що) не збільши­ти сільсько­гос­по­дар­сь­ко­го ви­роб­ниц­т­ва, уряд СРСР вдав­ся до капіталістич­но­го спо­со­бу - ма­теріаль­но­го за­охо­чен­ня. Але ко­го? Кол­гос­п­ників? Ні. Наг­ля­дачів. Партія пос­ла­ла до кол­госпів УРСР ти­сячі твер­дих мос­ков­сь­ких ко­муністів. А ма­теріаль­на спо­ну­ка для кол­гос­п­ників в Ук­раїні по­ля­га­ла в то­му, що мос­ков­сь­кий уряд: 1) змен­шив їхній при­са­диб­ний го­ро­дець з 0,25 га до 0,15 га; 2) відібрав від ук­раїнсь­ких кол­гос­п­ників їхню ху­до­бу; 3) збільшив ук­раїнсь­ким кол­гос­п­ни­кам обов’яз­ко­ву кількість тру­доднів до 300 що­ро­ку. Ці при­са­дибні го­родці вза­галі ста­ли сіллю в мос­ков­сь­ких очах. Во­ни ж бо ста­нов­лять ли­ше 2,5 % (6 млн. га) усієї ор­ної землі, а да­ли, нап­рик­лад, 1960 р. 70 % усієї кар­топлі, 64 % усіх овочів. На тих го­род­цях ут­ри­му­ва­лось 43 % (16 млн.) усіх корів, 23 % (16 млн.) сви­ней, 24 % (35 млн.) овець та кіз. Ця при­ват­ниць­ка ху­до­ба да­ва­ла 1960 р. 76 % мо­ло­ка на ба­за­рах, 22 % усієї вов­ни192. Такі циф­ри по­дає са­ма мос­ков­сь­ка ста­тис­ти­ка, що нав­мис­но змен­шує то­вар­ну ва­гу при­са­диб­них діля­нок. Фак­тич­но циф­ри знач­но більші, бо кол­гос­пи час­то ку­пу­ють у се­лян, а пос­та­ча­ють дер­жаві як про­дукцію кол­гос­пу.

    Справедливість ви­ма­гає заз­на­чи­ти, що од­но­го ви­ро­бу ніко­ли в історії не заб­рак­ло і не бра­кує в мос­ковській дер­жаві. Це - горілка. До 1917 р. горілку про­да­ва­ли ли­ше в пев­них місцях і ніко­ли - не­пов­нолітнім та п’яним. В СРСР горілку мож­на ку­пи­ти в кожній крам­ниці, хар­чевні, на залізничій станції. В хар­чев­нях час­то не­має що поїсти, але горілки ніко­ли не бра­ку­ва­ло. Її про­да­ють усім. Навіть у шко­лах п’ють. „55 % учнів пи­ячать“193. Уряд СРСР вста­но­вив низькі ціни на горілку, щоб усі мог­ли пи­ти. Суспіль­с­т­во кож­ної куль­тур­ної дер­жа­ви ста­вить яко­мо­га більше пе­реш­код пи­яц­т­ву: нак­ла­дає на міцні на­пої ве­ли­кий по­да­ток, на хліб, сіль, цу­кор, м’ясо, мо­ло­ко і т. п.- ні. Уряд СРСР ро­бить нав­па­ки - дає на­ро­дові де­ше­ву горілку і до­рогі харчі.

    Деякі прик­ла­ди без­голів’я і нез­дар­ності в про­мис­ло­вості. Дер­ж­п­лан зап­ро­ек­ту­вав закінчи­ти 1958 ро­ку будівниц­т­во 40 хімічних підприємств в Ук­раїні. Закінчи­ли ли­ше 22, на інших ле­жить про­ти не­ба та іржавіє до­ро­га за­кор­дон­на техніка. Ніко­поль­сь­ко­му за­во­ду зап­ла­ну­ва­ли два мільйо­ни гу­се­ниць до трак­торів. Ли­вар­ня, де ма­ло б це ви­го­тов­ля­ти­ся… не бу­ла ще по­бу­до­ва­на. Дніпрод­зер­жин­сь­ко­му за­во­дові на­ле­жа­ло ви­ро­би­ти 100 ти­сяч керм до трак­торів. Той за­вод тоді існу­вав ли­ше… на па­пері у Дер­ж­п­лані194.

    Запаморочені своєю уяв­ною ве­лич­чю, мос­к­ви­ни бу­ду­ва­ли все в „грандіоз­но­му мас­ш­табі“, скажімо ве­ли­чезні гу­се­ничні трак­то­ри 30 років. Аж ко­ли зем­ле­роб­с­т­во від них за­не­па­ло, по­ча­ли бу­ду­ва­ти менші трак­то­ри на ко­ле­сах.

    Все пос­та­чан­ня зо­се­ред­же­но в Москві. Підприємс­т­во в Ук­раїні не має пра­ва ку­пи­ти потрібну си­ро­ви­ну без­по­се­ред­ньо на місці, а му­сить про­си­ти Мос­к­ву, щоб та на­ка­за­ла десь ко­мусь надісла­ти, хоч та потрібна си­ро­ви­на ле­жить у складі че­рез ву­ли­цю. „Підприємс­т­ва од­но­го міністер­с­т­ва ве­зуть ме­та­леві ви­ро­би з Ура­лу на південь, а підприємс­т­ва іншо­го міністер­с­т­ва ве­зуть такі самі ви­ро­би з півдня на Урал. Міністер­с­т­во будівниц­т­ва ве­зе камінь з Кри­му до Дніпро­пет­ров­сь­ка, а інше міністер­с­т­во ве­зе та­кий са­мий камінь з Дніпро­пет­ров­сь­ка до Кри­му. Те са­ме ро­бить­ся з де­ре­вом та інши­ми ма­теріала­ми. Сімфе­ро­поль­сь­ке підприємс­т­во одер­жує ча­вунні відлив­ки з Дон­ба­су, хоч місце­ва Сімфе­ро­поль­сь­ка ли­вар­ня мо­же пос­та­ча­ти такі самі відлив­ки де­шев­ше, не ка­жу­чи про вартість пе­ре­во­зу. Ба­га­то підприємств Ук­раїни одер­жу­ють час­ти­ни ма­шин з Мос­к­ви, Ленінгра­да, навіть з Сибіру. А такі самі час­ти­ни во­ни мо­жуть самі ви­роб­ля­ти в Ук­раїні195. Ми­ло­вар­ня в Києві ви­роб­ляє зви­чай­не ми­ло. Це ми­ло ку­пує ми­ло­вар­ня в Чер­ка­сах, пе­ре­ва­рює йо­го на­но­во, до­да­ючи па­хощі, щоб зро­би­ти йо­го „ту­алет­ним“.

    У Че­лябінсь­ку ве­ли­кий за­вод сім років ви­роб­ляє от­ру­ти для ко­мах мен­ше зап­ла­но­ва­но­го, то­му що не одер­жу­вав потрібної кількості бо­чок. От­ру­ту ви­си­ла­ли в Ук­раїну. А боч­ки ви­роб­ля­ли­ся у то­му са­мо­му Че­лябінсь­ку і ви­си­ла­ли­ся (по­рожні) на про­даж в Ук­раїну. В Ук­раїні до бо­чок, одер­жа­них з Че­лябінсь­ка, на­си­па­ли та­ку са­му от­ру­ту, що її ви­роб­ля­ли в Че­лябінсь­ку, і ви­си­ла­ли на про­даж до… Че­лябінсь­кої об­ласті. Ніякий євро­пей­сь­кий ро­зум не збаг­не азійсь­кої еко­номіки.

    Відомо, що в СРСР бра­кує то­варів, і лю­ди мит­тю роз­ку­по­ву­ють все, що з’явить­ся у про­да­жу. Про­те 1963 ро­ку в СРСР ле­жа­ло неп­ро­да­них то­варів на три мільяр­ди рублів, бо навіть ук­рай не­ви­баг­ли­вий по­ку­пець не хотів бра­ти крам над­то кеп­сь­кої якості, навіть на мос­ков­сь­ке міри­ло. Ми­ки­та Хру­щов бідкав­ся: „У нас що­ро­ку втра­ча­ють­ся мільйо­ни цен­т­нерів зер­на, бо ле­жать на голій землі прос­то не­ба, гни­ють, і миші поїда­ють. У нас є ще чи­ма­ло ли­ва­рень, де пра­цю­ють, як со­рок років то­му, без ма­шин, ру­ка­ми, гор­бом. П’ять років то­му по­бу­ду­ва­ли ве­ликі по­тужні пре­си, а ли­ше те­пер по­чи­на­ють вста­нов­лю­ва­ти їх на підприємстві, а ко­ли во­ни поч­нуть ви­роб­ля­ти - невідо­мо. Ми ку­пи­ли за кор­до­ном на сотні мільйонів рублів зо­ло­том до­рогі ма­ши­ни та ус­тат­ку­ван­ня, а во­ни ро­ка­ми ле­жать без ужит­ку та іржавіють. Ми ви­роб­ляємо на мільйо­ни рублів та­кої техніки, що має го­ри про­то­колів прий­маль­них комісій про цілко­ви­ту неп­ри­датність її до ви­ко­рис­тан­ня. За пла­ном підприємс­т­во має да­ти виз­на­че­ну кількість цен­т­нерів своїх ви­робів. Ті цен­т­не­ри дає, але якої якості - бай­ду­же, аби ва­га. А всіля­ко­го на­чаль­с­т­ва всю­ди і на підприємс­т­вах, і в кол­гос­пах більше, ніж робітників“196.

    Московські во­ло­дарі вже не мо­жуть схо­ва­ти прав­ди, виз­на­ють за­не­пад про­мис­ло­вості та зем­ле­роб­с­т­ва. Так зас­туп­ник прем’єр-міністра СРСР пи­ше: „Про­мис­ловість СРСР не ли­ше не кра­щає, але гіршає. За ос­танні п’ять років про­дук­тивність праці змен­ши­ла­ся у шах­тах на 37 %, ви­до­бу­ток вугілля - на 26 %, в ав­то­будівельній про­мис­ло­вості - на 34 %. І го­лов­на при­чи­на цього - це не­за­довіль­на ор­ганізація і ви­роб­ниц­т­ва, і праці. Ба­га­то підприємств не дба­ють ні за про­дук­тивність праці, ні за собівартість, ні за якість про­дукції“197.

    Один з керівників Дер­ж­п­ла­ну проф. А. Аган­бе­гян у своєму звіті ЦК КПРС пи­ше: „За ро­ки 1958-1965 тем­пи зрос­тан­ня гос­по­дар­с­т­ва СРСР упа­ли на дві тре­ти­ни, а зем­ле­роб­с­т­ва на дев’ять де­ся­тих (з 8 % на 0,8 %). Зріст роз­дрібної торгівлі упав на три чверті. З усіх вер­с­татів пра­цює ли­ше по­ло­ви­на“198. От­же, самі мос­ковські во­ло­дарі ска­за­ли, що всі мос­ковські пе­рех­ва­ли про ви­ко­нан­ня планів, про „ви­пе­ре­ди­ти Аме­ри­ку“ про­ва­ли­ли­ся. Ли­ше не до­да­ли: крім однієї ца­ри­ни - оз­б­роєння. У ви­роб­ництві зброї Мос­ков­щи­на ви­ко­на­ла свої пла­ни, бо військо­ва про­мис­ловість і до­поміжні до неї ма­ють пе­ре­ва­гу над інши­ми. У військо­во­му ком­п­лексі пра­цю­ють найліпші інже­не­ри та керівни­ки, ма­ють най­к­ра­щу техніку, вдос­таль си­ро­ви­ни. На кош­ти не зва­жа­ють, бо зі сво­го кілька­сотрічно­го досвіду Мос­ков­щи­на знає, що за­гар­бан­ня но­вих зе­мель обер­неть­ся ве­ли­ким зис­ком. З Ук­раїни одер­жу­ють­ся нез­чис­ленні мільяр­ди. Німеч­чи­ну бу­ло пог­ра­бо­ва­но не менш як на 50 мільярдів до­ларів. Східноєвро­пей­сь­ких са­телітів - на 30 мільярдів. Ман­ч­журію - на кілька мільярдів. В Іспанії Мос­к­ва заб­ра­ла 1937 ро­ку зо­ло­та на 760 мільйонів до­ларів і т. д.

    Та навіть ця найбіль­ше роз­бу­до­ва­на про­мис­ловість не­се на собі відби­ток нез­дар­ності і твор­чої не­пов­ноцінності. Мос­ков­щи­на на­па­ла 30 лис­то­па­да 1938 р. на Фінляндію. За 104 дні війни, за мос­ков­сь­кою „ста­тис­ти­кою“, СРСР втра­тив 207 ти­сяч, а Фінляндія 68 ти­сяч уби­тих. За фінлян­д­сь­ки­ми дже­ре­ла­ми, СРСР втра­тив 950 ти­сяч, а Фінляндія 15 ти­сяч199. Фінляндія не ма­ла танків, гар­мат, ли­ше лег­ку зброю з часів по­пе­ред­ньої війни. Мос­ков­щи­на вис­та­ви­ла про­ти напівоз­б­роєно­го, ма­лень­ко­го фінсько­го війська аж 45 дивізій, оз­б­роєних най­новішою зброєю, з 3 ти­ся­ча­ми танків і 1 ти­ся­чею літаків. Фінляндія стри­му­ва­ла ту си­лу 104 дні. Мос­ков­сь­ко-фінсь­ка війна по­ка­за­ла Німеч­чині, що во­на, Німеч­чи­на, змо­же роз­би­ти СРСР за кілька місяців. І справді роз­би­ла. Мос­к­ви­ни по­яс­ню­ють свою ка­тас­т­рофічну по­раз­ку 1941 ро­ку тим, що Німеч­чи­на підпи­са­ла уго­ду про не­на­пад, а на­па­ла зне­наць­ка. На Нюр­н­бер­зь­ко­му суді 1946 ро­ку ви­яви­ло­ся, що ан­глійсь­ка військо­ва розвідка по­пе­ре­ди­ла уряд СРСР за два тижні пе­ред на­па­дом. А в пер­ший же день 22 чер­в­ня німці зни­щи­ли 1811 літаків, з них на ле­то­ви­щах - 1489 (у Ко­реї во­юва­ли 925 мос­ков­сь­ких літаків, ке­ро­вані мос­ков­сь­ки­ми льот­чи­ка­ми. З них аме­ри­канці зби­ли 835). Німеч­чи­на втра­ти­ла ли­ше 35. Німець­ке військо про­хо­ди­ло по 40 кіло­метрів щод­ня, 19 лис­то­па­да бу­ло вже на До­ну. На той час німці за­хо­пи­ли 3632 ти­сяч по­ло­не­них, 15 ти­сяч літаків, 22 ти­сячі танків, 27 ти­сяч гар­мат. Мос­к­ва ма­ла 213 дивізій на фронті (72 - в Ук­раїні) та 210 у за­пасі. Німеч­чи­на - 178 дивізій (з них 33 ненімець­ких). Мос­ков­щи­на ма­ла 25 ти­сяч танків і 20 ти­сяч літаків, а Німеч­чи­на - 3200 танків і 2 ти­сячі літаків200.

    США по­да­ру­ва­ли Мос­ков­щині 1941-1945 рр. військо­во­го і невійсько­во­го спо­ряд­жен­ня на 11,6 мільяр­да до­ларів - по­над 5 ти­сяч танків, по­над 7 ти­сяч літаків, 10 мільйонів тонн бо­рош­на, 4,5 млн. тонн кон­сервів (мо­ло­ко, яй­ця, жи­ри, м’ясо то­що), тоб­то по­над 50 % кількості, що пот­ре­бу­ва­ла армія СРСР. Вже по війні т. зв. УН­Р­РА - міжна­род­на, а фак­тич­но аме­ри­кан­сь­ка ор­ганізація по­да­ру­ва­ла Мос­ков­щині харчів, одя­гу, ліків, ус­тат­ку­ван­ня, техніки на кілька сот мільйонів до­ларів. Ще й після 1950 р. про­да­ва­ло­ся чи­ма­ло з тої до­по­мо­ги у Москві з-під по­ли.

    США доз­во­ли­ли Мос­ков­щині гра­бу­ва­ти 1945-1950 рр. дос­хо­чу за­во­йо­вані землі. З Німеч­чи­ни Мос­ков­щи­на ви­во­зи­ла цілі підприємс­т­ва з інже­не­ра­ми, ме­ханіка­ми, май­с­т­ра­ми, нап­рик­лад, ве­ли­чез­ний за­вод підвод­них човнів. Ли­ше 1945 ро­ку Мос­ков­щи­на ви­вез­ла 92 еше­ло­ни німець­ких на­уковців, інже­нерів, майстрів - 6 ти­сяч та 20 ти­сяч їхніх ро­дин. Тим німець­ким спеціалістам ство­ри­ла найліпші умо­ви жит­тя і праці, пла­ти­ла їм ут­ричі більше, ніж влас­ним. Проф. Гель­мут Грот­руп ке­ру­вав 200 німець­ки­ми на­уков­ця­ми й інже­не­ра­ми, які збу­ду­ва­ли пер­ший мос­ков­сь­кий ра­кет­ний літак.

    Москвини не виз­на­ва­ли те­орії віднос­ності Ей­н­ш­тей­на і кван­то­вої те­орії План­ка та атом­них те­орій до­ти, до­ки не по­ба­чи­ли нищівну си­лу бом­би в Хіросімі. Так са­мо не виз­на­ва­ли кібер­не­ти­ки, до­ки не дізна­ли­ся, що во­на до­по­ма­гає ви­роб­ля­ти дру­гу нищівну си­лу - міжкон­ти­нен­тальні ра­ке­ти і су­пут­ни­ки.

    В СРСР твер­дять, що ли­ше за ра­дян­сь­кої вла­ди роз­по­чав­ся роз­ви­ток про­мис­ло­вості. Це не так. За 23 ро­ки (1875-1898) про­мис­ловість Ук­раїни збільши­ла­ся на 944 %. А за 23 ро­ки (1917- 1940) - ли­ше на 218 %201.



Х. ЗАЛІЗНА ЗАВІСА МОСКВИНА

 

    Москвин не знав по­за­мос­ков­сь­ко­го світу й інстин­к­тив­но бо­яв­ся йо­го. Пізніше, ко­ли чу­жинці приїзди­ли до Мос­ков­щи­ни, мос­к­ви­ни в сто­сун­ках з ни­ми відчу­ва­ли їхню куль­тур­ну вищість, от­же си­лу. І мос­к­ви­ни зав­ж­ди підоз­рю­ва­ли їх у злих намірах і то­му сте­жи­ли за кож­ним кро­ком, бо­яли­ся, щоб чу­жи­нець­ка „єресь“ не за­ра­зи­ла їх. У XV-XVI-XVII ст. всі чу­жинці в Мос­ков­щині (навіть і ті, що приїзди­ли ли­ше на кілька днів) му­си­ли жи­ти у відве­де­но­му для них „гет­то“ - ок­ремій час­тині міста, т. зв. „Не­мец­кой сло­бо­де“. Ко­ли ви­хо­ди­ли до міста, то за кож­ним на­зирці йшов таємний поліцай-прис­тав. Іно­земні по­соль­с­т­ва ма­ли в Москві свої цер­к­ви. Уряд на­ка­зав 1643 р. зруй­ну­ва­ти ті цер­к­ви. В угоді 1761 р. з Прусією є пункт, за яким Мос­ков­щи­на доз­во­ля­ла німцям ма­ти свою цер­к­ву в Москві, як­що не пус­ка­ти­муть до неї мос­к­винів. І в угоді 1933 ро­ку з США є та­кож точ­ка, за якою доз­во­ляєть­ся аме­ри­кан­цям ма­ти свою цер­к­ву в Москві, як­що не пус­ка­ти­муть до неї мос­к­винів. І те­пер усі іно­земці в СРСР відок­рем­лені від ра­дян­сь­ких гро­ма­дян і му­сять жи­ти в ок­ре­мих го­те­лях та бу­дин­ках. І за кож­ним з них слідку­ють чекісти не ли­ше на ву­ли­цях, а й прос­лу­хо­ву­ють че­рез таємні мікро­фо­ни навіть по­соль­с­т­ва.

    Патріарх Нікон у ХVІІ ст. якось по­мил­ко­во поб­ла­гос­ло­вив німців, ува­жа­ючи їх за мос­к­винів. Дізнав­шись про по­мил­ку, ду­же лю­ту­вав і про­сив уряд на­ка­за­ти всім іно­зем­цям но­си­ти на одязі якусь поз­нач­ку. Те­пер у СРСР чу­жинців пізна­ють за одя­гом і по­ведінкою. І по­во­дять­ся з ни­ми інак­ше, ніж з своїми гро­ма­дя­на­ми, всі уря­довці.

    У XVІ- XVIII ст. мос­к­ви­ни не їли нічо­го при­ве­зе­но­го з-за кор­до­ну, до­ки свя­ще­ник не „пе­рес­вя­тить“ та бла­гос­ло­вить. Те­пер мос­к­ви­ни не чи­та­ють жод­но­го дру­ко­ва­но­го сло­ва з-за кор­до­ну, до­ки цен­зу­ра не поб­ла­гос­ло­вить. Мос­ков­сь­кий Цер­ков­ний Со­бор ух­ва­лив 16 груд­ня 1620 р. пе­рех­ре­щу­ва­ти всіх не­мос­к­винів (навіть пра­вос­лав­них), що осе­лю­ва­ли­ся в дер­жаві чи приїха­ли на три­ва­лий час. До своїх цер­ков не пус­ка­ли навіть і пра­вос­лав­них чу­жинців, до­ки ті не діста­нуть мос­ков­сь­ко­го хре­щен­ня. Не­мос­к­вин, що мав ста­ти підда­ним дер­жа­ви, му­сив спер­шу одер­жа­ти мос­ков­сь­ке хре­щен­ня і навіть мос­ков­сь­ке ім’я. Так пе­рех­рес­ти­ли німке­ню Софію Ан­гальт-Цербст і да­ли но­ве ім’я Ка­те­ри­на (ІІ). Пра­вос­лав­ну гре­ки­ню Зою Па­ле­олог пе­рех­рес­ти­ли на Софію (дру­жи­на Іва­на ІІІ).

    Польські єзуїти про­бу­ва­ли на­вер­та­ти на ка­то­лиц­т­во тих мос­к­винів, що жи­ли в Польщі. Зад­ля то­го єзуїти за­пус­ти­ли бо­ро­ди, пра­ви­ли ка­то­лиць­ку бо­гос­луж­бу на мос­ков­сь­кий лад, роз­мов­ля­ли по-мос­ков­сь­ки. За 40 років не на­вер­ну­ли жод­но­го.

    Московський істо­рик свідчить: „Еллінська філо­соф­сь­ка мудрість вик­ли­ка­ла у мос­к­ви­на страх і не­на­висть до неї.“ Мос­к­ви­ни ма­ли ту мудрість за підступ люд­сь­ко­го ро­зу­му, спан­те­ли­че­но­го ди­яво­лом. Мос­ков­сь­кий „книж­ник“ пи­ше: „Бо­го­мер­зос­тен пред Бо­гом вся­кий, кто лю­бит ге­омет­рию, а се ду­шев­ные гре­хи учить­ся ас­т­ро­но­мии и ел­лин­с­ким кни­гам“. Інший пи­сав: „Аще не учен сло­вом, не учен ди­алек­ти­ке, ри­то­ри­ке и фи­ло­со­фии, но ра­зум Хрис­тов в се­бе име­ет“.

    Патріарх Нікон до­ру­чив ук­раїнсь­ким та грець­ким уче­ним бо­гос­ло­вам вип­ра­ви­ти в мос­ков­сь­ких цер­ков­них книж­ках по­мил­ки, що їх на­ро­би­ли напівпись­менні мос­ковські пе­ре­пи­су­вачі. Він нічо­го но­во­го не зап­ро­вад­жу­вав, жод­них змін не ро­бив, але й ця зви­чай­на дру­кар­сь­ка прав­ка вик­ли­ка­ла в Мос­ков­щині ве­ли­кий за­ко­лот і роз­кол у мос­ковській церкві. Чер­нець Са­ватій пи­сав ца­реві: „Эх, Го­су­дарь! Сму­ти­ли­ся и кни­ги пор­тят. Све­ла с ума не­со­вер­шен­ная их грам­ма­ти­ка и при­ез­жие не­хаи“ (мос­к­ви­ни на­зи­ва­ли тоді „не­ха­ями“ ук­раїнців).

    Присутні на мос­ков­сь­ко­му Цер­ков­но­му Со­борі 1667 р. східні патріар­хи до­ко­ря­ли про­то­по­пові Ава­ку­мові, що він не виз­нає те, що виз­на­ють усі пра­вос­лавні цер­к­ви. На це Ава­кум ка­же: „Все­лен­с­кие Учи­те­ля! Рим дав­но пал, и ля­хи в ним же по­гиб­ли - до кон­ца ли­ши­ли­ся вра­га­ми хрис­ти­ан­с­т­ва. А у вас пра­вос­ла­вие пес­т­рое от на­си­лия тур­с­ко­во Ма­го­ме­та. Не­мощ­ны вы ста­ли, и впредь при­ез­жай­те к нам учить­ся. У нас - Божью бла­го­датью - са­мо­дер­жа­вие, и до Ни­ко­на от­с­туп­ни­ка пра­вос­ла­вие бы­ло чис­тее и не­по­роч­нее“202. В. Клю­чев­сь­кий пи­ше, що про­тив­ників вип­рав­лень бу­ло ду­же ба­га­то се­ред мос­ков­сь­кої арис­ток­ратії. От­же, при­чи­ною мос­ков­сь­ко­го спро­ти­ву Ніко­нові бу­ла не на­бо­жен­сь­ка за­пеклість, а мос­ков­сь­ка не­на­висть до чу­жинців і всього чу­жо­го (ксе­но­фобія). Звідки по­хо­дить та їхня не­на­висть - ми вже зга­ду­ва­ли. На­ве­де­мо кілька прик­ладів. Ук­раїнсь­кий архітек­тор Й. Стар­чен­ко по­бу­ду­вав 1683 р. „тра­пез­ную па­ла­ту“ в Си­мо­новім мо­нас­тирі в Москві, що йо­го ар­хи­ман­д­ри­том був та­кож ук­раїнець Г. До­мець­кий. Уряд зас­лав Г. До­мець­ко­го на північ за те, що він „Си­мо­нов мо­нас­тырь пыш­но и бой­ко ис­пес­т­рил ла­тин­с­ки­ми шту­ка­ми и Ки­ев па­че ме­ры хва­лил“203.

    Московський Со­бор 1690 р. вик­ляв і за­су­див на зни­щен­ня тво­ри ук­раїнсь­ких пись­мен­ників XVII ст. Пет­ра Мо­ги­ли, К. Став­ро­вець­ко­го, П. Го­ля­тов­сь­ко­го, Л. Ба­ра­но­ви­ча, А. Ра­ди­ви­лов­сь­ко­го та інших, бо „ки­ев­с­кие кни­ги пре­лес­ти ла­тин­с­кие ут­вер­ж­да­ют“. Та той со­бор міг ни­щи­ти ли­ше ук­раїнські книж­ки в Мос­ков­щині. А та­кий же са­мий со­бор 1933 р. (Пле­нум ЦК КПРС) уже мав у своїх ру­ках всю Ук­раїну і на­ка­зав зни­щи­ти по­над три ти­сячі ук­раїнсь­ких кни­жок. Мос­ков­щи­на зни­щи­ла не ли­ше тво­ри, а й са­мих творців. Ли­ше за п’ять років (1933-1938) з 300 пись­мен­ників зни­щи­ла 290204, хоч 95 % їх на­ле­жа­ло до „тру­до­вих класів“ і при­хиль­но ста­ви­ли­ся до „ра­дян­сь­кої“ вла­ди, а чи­ма­ло з них бу­ли ко­муніста­ми. Ви­губ­ле­но їх ли­ше за те, що пи­са­ли ук­раїнсь­кою мо­вою.

    Українець-єпископ зак­лав у XVII ст. в Москві при Чу­до­во­му мо­нас­тирі гре­ко-ла­тин­сь­ку шко­лу для нав­чан­ня свя­ще­ників. Че­рез три ро­ки уряд зак­рив шко­лу, а уп­ра­ви­те­ля гре­ка Ар­сенія зас­лав до Сибіру за „неп­ра­во­вер­ность“. Міністр Ф. Ртищєв привіз у XVII ст. з Києва ук­раїнсь­ких вче­них бо­гос­ловів-ченців і на­ка­зав кільком си­нам мос­ков­сь­ких вель­мож вчи­ти­ся у них. Ті учні по­дер­ли книж­ки, по­яс­ню­ючи, що вчи­ти­ся в київсь­ких ченців гріх, бо їхня на­ука єре­тич­на. Міністр С. Мед­ведєв по­дав 1685 ро­ку царівні Софії про­ект Ака­демії, за яким ака­деміка­ми мог­ли бу­ти ли­ше чис­ток­ровні мос­к­ви­ни. По всій Мос­ков­щині за­бо­ро­ня­ло­ся вчи­ти іно­земні мо­ви, чи­та­ти ла­тинські, польські, німецькі й ук­раїнські книж­ки. Ака­демії на­да­ва­ло­ся пра­во ка­ра­ти по­руш­ників цієї за­бо­ро­ни… спа­лен­ням по­руш­ників на вог­нищі. Мос­ков­сь­кий мо­нархічний уряд XVII ст. виз­нав той про­ект над­то ди­кун­сь­ким і відки­нув. Ра­дян­сь­кий уряд ХХ ст. здійснив той про­ект уповні. Ли­ше по­руш­ників не па­лить, а стріляє чи ви­губ­лює на сибірській ка­торзі.

    Уряд пос­лав 1820 р. ви­со­ко­го уря­дов­ця А. Маг­ниць­ко­го пе­ревіри­ти нав­чан­ня в Ка­зан­сь­ко­му універ­си­теті. По шес­ти­ден­но­му дослідженні він по­дав ца­реві звіт, в яко­му до­во­див не­обхідність зак­ри­ти універ­си­тет і спа­ли­ти йо­го бібліоте­ку. По 1917 році Мос­ков­щи­на прис­ла­ла в Ук­раїну не од­но­го, а ти­сячі маг­ниць­ких. Як во­ни „поліпшу­ють“ ук­раїнські універ­си­те­ти, ска­же­мо в нас­туп­них розділах.

    Міністерство освіти на­ка­за­ло 24 жов­т­ня 1817 р. шкільним наг­ля­да­чам і рек­то­рам універ­си­тетів пиль­ну­ва­ти, щоб бу­ло „спа­си­тель­ное сог­ла­сие меж­ду ве­рою, ве­де­ни­ем и влас­тью“. Чи ж не те самісіньке на­ка­зу­ють і в СРСР? Хіба що мос­к­ви­ни „пра­вос­ла­вие“ пе­рез­ва­ли на „мар­к­сизм-ленінізм“. Нап­рикінці ХІХ ст. міністр освіти граф Ува­ров на­ка­зав універ­си­те­там ке­ру­ва­ти­ся у ле