Павло Штепа

Московство

Видання четверте

 

     У книзі на ба­га­то­му істо­рич­но­му ма­теріалі, фак­тах, свідчен­нях чис­лен­них російських та за­кор­дон­них ав­торів аналізу­ють­ся пе­ре­ду­мо­ви, ви­то­ки, за­ко­номірності ви­ник­нен­ня, роз­вит­ку і за­не­па­ду Російської імперії. Ав­тор з по­зицій патріота Ук­раїни всебічно роз­г­ля­дає істо­рич­не підґрун­тя виз­воль­них зма­гань сво­го на­ро­ду за здо­бут­тя не­за­леж­ності, ство­рен­ня ук­раїнсь­кої дер­жа­ви, про­ро­кує їхнє пе­ре­мож­не за­вер­шен­ня. Ця кни­га є ско­ро­че­ним варіантом ви­дан­ня 1968 ро­ку, що здійсне­не в То­рон­то (Ка­на­да). Зок­ре­ма, ви­лу­че­но ряд ви­ко­рис­та­них ав­то­ром ма­теріалів то­го­час­ної ра­дян­сь­кої пре­си, які спрос­то­вані пли­ном ча­су, втра­ти­ли свою ак­ту­альність.

     Кни­га роз­ра­хо­ва­на як на фахівців - істо­риків, політо­логів, так і на ши­ро­ко­го ма­со­во­го чи­та­ча.

 

    Павло Ште­па на­ро­див­ся 12 ве­рес­ня 1897 ро­ку на Ку­бані, в ста­ниці Но­ва Дмитрівка. Брав участь у виз­воль­них зма­ган­нях 1917-1922 рр.

    Після по­раз­ки УНР емігру­вав до Че­хос­ло­вач­чи­ни. У Подєбра­дах закінчив Ук­раїнсь­ку Гос­по­дар­сь­ку Ака­демію (1927 рік). Пе­реїхав­ши 1927 ро­ку до Ка­на­ди, співпра­цю­вав з га­зе­тою „Но­вий Шлях“. Як виз­нач­но­го на­уков­ця Пав­ла Ште­пу бу­ло об­ра­но до На­уко­во­го То­ва­рис­т­ва ім. Т. Г. Шев­чен­ка та Ук­раїнсь­кої Вільної Ака­демії На­ук. По­мер 2 бе­рез­ня 1980 ро­ку. Пав­ло Ште­па є ав­то­ром фун­да­мен­таль­них праць „Українець а Мос­к­вин“ (1959), „Мос­ков­с­т­во“ (1968), „Мафія“ (1971), „Слов­ник чу­жослів, знадібки“ (1976), „Річе­вий слов­ник, знадібки“ (1979), а та­кож низ­ки ста­тей у „Виз­воль­но­му Шля­ху“.

    Його творчість досі бу­ла ма­ло відо­мою ши­ро­ко­му за­га­лові в Ук­раїні. Ак­ту­альність твор­чо­го до­роб­ку Пав­ла Ште­пи сьогодні не­за­пе­реч­на. Про­мос­ковські тен­денції ба­гать­ох ук­раїнсь­ких політиків засвідчу­ють, що во­ни не вра­хо­ву­ють, наскіль­ки в’ївся імперіалізм у російське суспіль­с­т­во. То­му пе­ре­ви­дан­ня кни­ги „Мос­ков­с­т­во“ мож­на вва­жа­ти знач­ною подією в житті ук­раїнс­т­ва, це відповідає йо­го істо­рич­ним пот­ре­бам.

 

 

 

     Мо­ло­дим бор­цям за во­лю Ук­раїни

     прис­вя­чує ав­тор



ВСТУП

 

    Ще за пе­редісто­рич­них часів до північно-східно­го кут­ка Євро­пи при­ман­д­ру­вав з Азії ма­лень­кий уг­ро-фінсь­кий на­ро­дець. Ве­ли­чез­ний праліс на баг­нис­то­му ґрунті відго­ро­див той на­ро­дець від усь­ого світу так, що він відстав від куль­тур­но­го роз­вит­ку люд­с­т­ва на ба­га­то століть. Нап­рик­лад, свою літе­ра­тур­ну мо­ву по­чав тво­ри­ти аж у XIX столітті, від О. Пушкіна (1799-1837), от­же, на 800 років пізніше за ук­раїнців. Чу­жинці: ук­раїнці, та­та­ри, німці ство­ри­ли дер­жав­ний лад у то­му - Бо­гом і людь­ми за­бу­то­му - ку­ти­ку Східної Євро­пи. Пос­та­ло ма­лень­ке, вбо­ге князівство Суз­даль­сь­ке, що за кілька­сот років ви­рос­ло на ве­ли­чез­ну імперію, яка зай­ня­ла од­ну шос­ту су­хо­до­лу пла­не­ти. Як же во­но ви­рос­ло? За­гар­бав­ши знач­но сильніші (фізич­но і куль­тур­но) за се­бе сусідні на­ро­ди. Чи мос­к­ви­ни бу­ли ро­зумніші, відважніші за сусідів? Ні. Де ж таємни­ця пе­ре­мог мос­ков­сь­ко­го на­ро­ду?

    Мабуть, не­має в світі на­ро­ду, що про нього світ знає мен­ше, ніж про на­род мос­ков­сь­кий. І цілком пев­но не­має в світі на­ро­ду, про яко­го світ має більш по­мил­ко­ву уяву, ніж про на­род мос­ков­сь­кий та про йо­го дер­жа­ву. Най­дивніше, що навіть сусіди: ук­раїнці, по­ля­ки до­сить не зна­ли мос­ков­сь­ко­го на­ро­ду. А во­ни ж зап­ла­ти­ли за те нез­нан­ня руїною влас­них дер­жав. От­же, му­си­ли б вив­ча­ти сво­го во­ро­га, бо ж не зна­ючи йо­го „ахіле­со­вої ступні“, ніко­ли йо­го не пе­ре­мо­жуть. А слаб­кос­тей має Мос­ков­щи­на ба­га­то. Та, влас­не, жо­ден во­рог Мос­ков­щи­ни ніко­ли не бив по її най­с­лаб­ших місцях, бо не знав їх. Що гірше, ча­сом вва­жав слабші місця за сильні. Нап­рик­лад, мос­ковські во­ро­ги ма­ли військо­ву по­тужність Мос­ков­щи­ни за ве­ли­ку си­лу ли­ше то­му, що імперія роз­ляг­ла­ся на ве­ли­чез­но­му прос­торі. Засліплені та­кою ге­ог­рафічною роз­логістю, істо­ри­ки не до­ба­ча­ли то­го істо­рич­но­го фак­ту, що Мос­ков­щи­на ніко­ли не виг­ра­ва­ла жод­ної війни своєю військо­вою си­лою. Та­ких хиб­них уяв­лень про Мос­ков­щи­ну мож­на наз­би­ра­ти ти­сячі. При­га­дай­мо ли­ше кілька.

    Ще пе­ред Пол­та­вою Карл XII на­мов­ляв Ту­реч­чи­ну во­юва­ти Мос­ков­щи­ну. Поль­ща да­ла тур­кам ве­ли­ко­го ха­ба­ра, щоб во­ни не пос­лу­ха­ли Кар­ла. Кілька років пізніше Ту­реч­чи­на та­ки во­юва­ла з Мос­ков­щи­ною, але бу­ло вже запізно спи­ни­ти зрос­тан­ня імперії, яка роз­ва­ли­ла ту­рець­ку сто років пізніше. А Поль­ща за свій ха­бар тур­кам діста­ла - сто років пізніше - мос­ков­сь­ке яр­мо на свою шию.

    Українська шлях­та оз­б­роїла 1812 р. своїм кош­том 15 кінних полків, ніби­то для мос­ков­сь­ко­го війська. Упов­но­ва­же­ний шлях­ти ге­не­рал В. Зак­рев­сь­кий таємно поїхав до Вар­ша­ви на­мов­ля­ти На­по­ле­она йти в Ук­раїну, обіця­ючи тут пов­с­тан­ня про­ти Мос­ков­щи­ни. Фран­цузь­кий по­сол у Цар­го­роді (Кос­тян­ти­но­полі) на­по­лег­ли­во ра­див На­по­ле­онові те са­ме. По­ля­ки ж усіля­ки­ми очор­ню­ван­ня­ми ук­раїнців пе­ре­ко­на­ли На­по­ле­она не йти в Ук­раїну, а про місію В. Зак­рев­сь­ко­го повідо­ми­ли Мос­ков­щи­ну. Мос­ков­щи­на не­гай­но роз­зброїла та розігна­ла зга­дані пол­ки, а В. Зак­рев­сь­ко­го підступ­но схо­пи­ла і зас­ла­ла до Сибіру. На­по­ле­он, прог­рав­ши війну на Сході Євро­пи, втра­тив ко­ро­ну. Мос­ков­щи­на ж, виг­рав­ши війну, відібра­ла від Польщі реш­т­ки її са­мо­уп­рав­них (авто­ном­них) прав.

    Московщина (уря­ди О. Ке­рен­сь­ко­го і В. Леніна) офіційно про­го­ло­си­ла, що во­на бо­реть­ся за „мир во всем ми­ре“. Уряд В. Леніна виз­нав дер­жав­ну не­за­лежність Ук­раїни і підпи­сав з нею мир. Ук­раїнські міністри повіри­ли і роз­пус­ти­ли ук­раїнсь­ке військо. Не­за­ба­ром ті міністри опи­ни­ли­ся у мос­ков­сь­ких в’язни­цях або на виг­нанні, а Ук­раїна опи­ни­ла­ся зно­ву у стані мос­ков­сь­кої ко­лонії. Та ук­раїнсь­кий на­род не здав­ся, і кілька років уся Ук­раїна па­ла­ла в по­же­жах се­лян­сь­ких пов­с­тань. Ці пов­с­тан­ня при­му­си­ли Мос­ков­щи­ну виз­на­ти „ма­ло­рос­сий­с­кое на­ре­чие“ за „укра­ин­с­кий язык“ і по­го­ди­тись на „українізацію“ Ук­раїни. Ви­явив­ши іме­на ук­раїніза­торів, Мос­ков­щи­на ви­гу­би­ла 1933-1937 рр. усіх їх упень.

    Франція, Ан­глія та США до­по­мог­ли 1918-1920 рр. Мос­ков­щині ря­ту­ва­ти її імперію. Франція за­бо­ро­ни­ла Польщі та Ру­мунії про­да­ва­ти Ук­раїні не ли­ше зброю, а й навіть ліки. Ан­глія заг­ро­зи­ла Ку­бан­щині при­пи­ни­ти до­по­мо­гу зброєю, як­що Ку­бан­щи­на не виз­нає звер­х­ності мос­ков­сь­кої вла­ди ге­не­ра­ла Денікіна. Ан­глія і США на­да­ли Денікіну та Кол­ча­кові військо­вої до­по­мо­ги на 950 мільйонів до­ларів. США при­му­си­ли Японію ви­вес­ти її війська з Сибіру і самі заб­ра­ли свої пол­ки, відкри­ва­ючи тим шлях Мос­ков­щині зно­ву відбу­до­ву­ва­ти імперію. Так євро­пейці та аме­ри­канці самі роз­бу­до­ву­ва­ли мос­ков­сь­ку заг­ро­зу своїм влас­ним дер­жа­вам.

    Польща зра­ди­ла 1921 р. сво­го со­юз­ни­ка - Ук­раїну, підпи­сав­ши з Мос­ков­щи­ною мир. Мос­ков­щи­на 28 років пізніше обер­ну­ла Поль­щу на сво­го са­теліта.

    Німеччина ни­щен­ням ук­раїнців і всього ук­раїнсь­ко­го обер­ну­ла 1939-1941 рр. сво­го при­род­нь­ого со­юз­ни­ка Ук­раїну про­ти Мос­ков­щи­ни на сво­го во­ро­га. Своїм зни­щен­ням по­ло­не­них Німеч­чи­на при­пи­ни­ла зда­чу до по­ло­ну во­яків СРСР (зда­ло­ся по­над п’ять мільйонів сол­датів і офіцерів) і тим зміцни­ла мос­ков­сь­ке військо.

    США де­сять років (1941-1951) своїм влас­ним кош­том роз­бу­до­ву­ва­ли військо­ву, гос­по­дар­сь­ку, політич­ну по­тужність мос­ков­сь­кої імперії так, що те­пер самі трем­тять зі стра­ху. За тих років Мос­ков­щи­на діста­ва­ла всі аме­ри­канські таємниці ви­роб­ниц­т­ва най­новішої зброї (ра­зом з атом­ною) не ли­ше від шпи­гунів, але й офіційно, відкри­то від уря­ду США1.

    Багато та­ких фактів мос­ков­сь­ких „пе­ре­мог“ мож­на наз­би­ра­ти в історії. Та для істо­ри­ка, соціоло­га, а на­сам­пе­ред для політи­ка істо­рич­ний факт ва­жить не сам по собі, а як ви­яв нап­ря­му (тен­денції) жит­тя відповідно­го на­ро­ду чи спільно­ти. Ва­жить як сим­вол йо­го мо­гут­ності. Не зро­зуміємо суті, змісту, ва­ги, наслідків істо­рич­но­го фак­ту, не пізнав­ши при­чин, які той факт ство­ри­ли. А не зро­зумівши суті ми­ну­ло­го, блу­ка­ти­ме­мо на­осліп у су­час­но­му, ро­би­ти­ме­мо по­мил­ки, що за них пла­ти­ти­муть наші діти, вну­ки і прав­ну­ки. На­йяс­к­равішим прик­ла­дом є СРСР, що йо­го ство­ри­ла не мудрість мос­к­винів, а не­ро­зумність євро­пейців, а на­сам­пе­ред ук­раїнців.

    Щоб зро­зуміти істо­ричні яви­ща та події то­го чи то­го на­ро­ду, ма­ло зна­ти ли­ше істо­рич­ну хро­но­логію куль­тур­них, гос­по­дар­сь­ких, політич­них подій у йо­го житті. Са­ме знан­ня є ли­ше пе­ре­ду­мо­вою осяг­нен­ня внутрішніх, нез­ри­мих сил, що спри­чи­ня­ють і ТВО­РЯТЬ ті події. Тре­ба, на­сам­пе­ред, досліди­ти їхнє по­ход­жен­ня, зак­ла­дені в них їхні влас­ти­вості, взаємо­пов’язаність, взаємодію тих сил; твор­чий чи руйнівний вплив їх на весь на­род. Ко­рот­ко ка­жу­чи - потрібен гли­бо­кий соціологічний аналіз ДУ­ХОВ­НОСТІ пев­но­го на­ро­ду. І ли­ше пізнав­ши ДУХ і ДУ­ШУ на­род­ну, змо­же­мо зро­зуміти дії то­го на­ро­ду. Дії ж бо осо­би чи спільно­ти є ли­ше зовнішнім ви­явом їх ду­хов­ності.

    Наука про на­род­ну вда­чу (етно­логія) те­пер ли­ше в пе­люш­ках, і то­му му­си­мо звер­та­ти­ся та­кож і до суспіль­с­т­воз­нав­с­т­ва (соціології), на­ро­доз­нав­с­т­ва (етног­рафії), до на­уки про по­ход­жен­ня на­ро­ду (етно­генії) та на­уки про спад­ковість (ге­не­ти­ки), вза­галі до історії люд­сь­кої куль­ту­ри. Ста­ра історіософія май­же не бра­ла до ува­ги цих на­ук, не зва­жа­ла на дух і ду­шу на­родів. Тим-то ба­га­то істо­рич­них подій впа­ло на вчені го­ло­ви істо­риків нес­подіва­но. А са­ме істо­ри­ки ма­ли да­ти політи­кам ключ до пе­ред­ба­чен­ня істо­рич­но­го роз­вит­ку, діянь ок­ре­мих на­родів. Але са­ме найбіль­ший ук­раїнсь­кий істо­рик М. Гру­шев­сь­кий, став­ши 1917 р. на чолі ук­раїнсь­ко­го на­ро­ду, завів йо­го до жах­ли­во­го пек­ла на ім’я СРСР.

    Повторюємо: 90 % по­ми­лок західних політиків спри­чи­ни­ло цілко­ви­те нез­нан­ня душі мос­к­ви­на. При­чин ба­гать­ох нес­подіва­них ви­явів мос­ков­сь­кої політи­ки во­ни не мо­жуть зро­зуміти, бо ніяка люд­сь­ка логіка не мо­же їх по­яс­ни­ти навіть з точ­ки зо­ру доб­ра са­мої ж Мос­ков­щи­ни. Та най­див­нi­ше, що навіть ук­раїнсь­ка інтелігенція не зна­ла і не знає душі мос­к­ви­на, хоч він аж над­то пе­ре­кон­ли­во по­ка­зу­вав її ук­раїнцям століття­ми. Ли­ше ук­раїнсь­кий на­род кілька­сотрічним досвідом знав мос­ков­сь­ку ду­шу і вис­ло­вив те знан­ня сот­ня­ми при­повідок. Най­г­либ­ший зна­вець мос­ков­сь­кої душі Ф. Дос­тоєвсь­кий свідчить: „Найбіль­шою си­лою Мос­ков­щи­ни бу­ло те, що євро­пейці не зна­ли нас, мос­к­винів“. Мос­ковські вожді бу­ли свідомі цього від пер­шо­по­чатків своєї дер­жа­ви і то­му ма­ють на її кор­до­нах зас­ло­ну від Євро­пи вже по­над півти­сячі років. Мос­к­ви­ни кілька сторіч нап­ру­жу­ють усі свої здібності в брехні, підку­пах, щоб світ не дізнав­ся про справ­ж­нь­ого мос­к­ви­на і про справ­ж­ню Мос­ков­щи­ну. Най­вищі до­сяг­нен­ня в об­ду­рю­ванні чу­жинців здо­бу­ла мос­ков­сь­ка „де­мок­ратія“ по 1917 році. І осяг­ну­ла ду­же прос­тим, але нап­рав­ду геніальним спо­со­бом: ли­ше зміни­ла терміно­логію.

    Московщина по­ча­ла шах­ра­юва­ти політич­ним пе­рей­ме­ну­ван­ням ще по нашій по­разці в Пе­ре­яс­лаві 1654 р., а по­ши­ри­ла йо­го по нашій ка­тас­т­рофі під Пол­та­вою 1709 р. Тоді во­на, не зва­жа­ючи на жодні істо­ричні фак­ти, не пе­рей­ма­ючись ніяки­ми підста­ва­ми, прос­то про­го­ло­си­ла се­бе „Росією“, от­же, спад­коємни­цею всього куль­тур­но­го та політич­но­го над­бан­ня Ру­си. А щоб „ха­хол“ ліпше зро­зумів, що са­ме та­ка зміна оз­на­чає політич­но, мос­к­вин наз­вав се­бе „ве­ли­ко­рус­ским“, а ук­раїнця „ма­ло­рус­ским“. І ця за­са­да „ве­ли­ко-ма­ло“ ста­ла змістом усіх мос­ков­сь­ко-ук­раїнсь­ких сто­сунків відтоді й досі. Як­що ж хтось з ук­раїнців про­бу­вав кпи­ти з тих но­вос­пе­че­них „ве­ли­ких“ - ман­д­ру­вав до Сибіру. А ко­ли євро­пейські уря­ди за ста­рим зви­чаєм ад­ре­су­ва­ли лис­та до Мос­ковії, до мос­ков­сь­ко­го уря­ду, то мос­к­ви­ни по­вер­та­ли їм на­зад з приміткою, що та­кої „не су­щес­т­ву­ет“, а є ли­ше „Рос­сия“ і „рос­сий­с­кий“. Пси­хо­ло­ги за­пев­ня­ють, що лю­ди сприй­ма­ють най­без­г­луздішу брех­ню за прав­ду, як­що ту брех­ню впер­то і дов­го пов­то­рю­ва­ти. Так азіати-мос­к­ви­ни ста­ли „рус­ски­ми“, а мон­голь­сь­ка Мос­ков­щи­на - „Рос­си­ей“. Та ця крадіжка чу­жо­го імені бу­ла ли­ше ди­тя­чою за­бав­кою порівня­но з на­зов­ниць­ки­ми за­гар­бан­ня­ми мос­ков­сь­кої „де­мок­ратії“ по 1917 році.

    Можна без пе­ребіль­шен­ня вва­жа­ти наз­ву „со­вет­с­кий“ най­геніальнішим ви­на­хо­дом мос­к­винів. Це ж не ста­ра, зне­на­вид­же­на, за­гар­б­ниць­ка мос­ков­сь­ка імперія відро­ди­ла­ся 1917 ро­ку, а ви­ник цілко­ви­то но­вий „со­юз со­вет­с­ких рес­пуб­лик“. Ко­лишніми ко­лоніями мос­ков­сь­кої імперії прав­лять не прис­лані з Пе­тер­бур­га гу­бер­на­то­ри, а „со­вет­с­кие“ (мов­ляв, робітни­чо-се­лянські) уря­ди національ­них рес­публік, що їх оби­рає місце­ва людність більшістю 99 % го­лосів. От­же, гра­бує, ув’яз­нює, мор­дує, ви­га­няє з рідної землі не мос­ков­сь­ка імпер­сь­ка вла­да, а місце­ва, „со­вет­с­кая“. Щоп­рав­да, в тій місцевій „со­вет­с­кой“ владі є за­ба­га­то „стар­ших братів“, але ж їхній обов’язок - нав­ча­ти ро­зу­му мо­лод­ших, ще не­ро­зум­них. Зреш­тою, і най­ви­ща вла­да СРСР є в ру­ках не ли­ше леніних, єжо­вих, мо­ло­то­вих, а та­кож і скрип­ників, ти­мо­шенків, кри­ленків, дзер­жин­сь­ких, косіорів, міко­янів, сталінів, берій, троць­ких, ка­га­но­вичів, ягод і т. п. От­же, всі ба­чать: най­ви­ща вла­да СРСР не мос­ков­сь­ка, а інтер­національ­на. І це во­на, ІІІ Інтер­націонал, за­гар­ба­ла Ук­раїну, Грузію, Тур­кес­тан, Ес­тонію, Латвію, Лит­ву, Поль­щу, Ру­мунію, Бол­гарію, Ма­дяр­щи­ну, Чехію, Сло­вач­чи­ну, а Мос­ков­щи­на не за­гар­бу­ва­ла жод­ної країни. Щобільше, інтер­національ­на „со­вет­с­кая“ вла­да, мов­ляв, гно­бить та­кож і Мос­ков­щи­ну і все мос­ков­сь­ке. Так Мос­ков­щи­на ли­чи­ною „со­вет­с­кий“ не ли­ше за­мас­ку­ва­ла своє істо­рич­не за­гар­б­ниц­т­во (імперіалізм) та осад­ниц­т­во (ко­лоніалізм), а й пе­рек­ла­ла з мос­ков­сь­ко­го на­ро­ду на „со­вет­с­кую“ власть ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ за всі ди­явольські зло­чи­ни в СРСР і в світі. І мос­к­ви­ни в СРСР та на еміграції вже пла­ну­ють, щоб не­мос­к­ви­ни СРСР ни­щи­ли на своїх зем­лях не мос­ков­сь­ку вла­ду, а ко­муністів та „со­вет­с­кую“ вла­ду, ко­ли прий­де Ве­ли­кий День По­ра­хун­ку на Сході Євро­пи.

    В Ук­раїні є сотні ти­сяч пи­то­мих мос­к­винів, що вив­чи­ли ук­раїнсь­ку мо­ву. Ря­ту­ючись від стихійно­го ви­бу­ху не­на­висті до всього мос­ков­сь­ко­го, во­ни хут­ко обер­нуть­ся на щи­рих ук­раїнсь­ких патріотів, навіть у націоналістів. А за ре­во­люційно­го без­ла­ду гор­ло­де­ри (де­ма­го­ги) ду­же лег­ко діста­ють­ся на провідні пос­ти. Так по­ся­дуть „зук­раїнізо­вані“ мос­к­ви­ни са­мостійної Ук­раїни всі вищі по­са­ди. І под­ба­ють, щоб під при­во­дом при­на­леж­ності до НКВД за­ги­ну­ло у ре­во­люційно­му без­ладі яко­мо­га більше справжніх ук­раїнсь­ких патріотів. І це не те­оре­тич­не при­пу­щен­ня. У війні 1939-1945 рр. мос­к­ви­ни це ро­би­ли ма­со­во. Тоді німці прий­ма­ли на служ­бу ба­га­то мос­ков­сь­ких утікачів, бо ті зна­ли німець­ку і мос­ков­сь­ку мо­ви та по­бо­рю­ва­ли (у денікінській армії) „со­вет­с­кую“ вла­ду. Ці мос­к­ви­ни ви­гу­би­ли (німець­ки­ми ру­ка­ми) сотні ти­сяч ук­раїнців в оку­по­ваній Ук­раїні під зви­ну­ва­чен­ням у ко­мунізмі. І вод­но­час ті „анти­ко­муністи“ вря­ту­ва­ли де­сят­ки ти­сяч мос­к­винів-ко­муністів і навіть ен­ка­ве­дистів від німець­кої ши­бе­ниці. Ось як да­ле­ко за­во­дить мос­ков­сь­ка ли­чи­на „со­вет­с­кий“ і вза­галі мос­ков­сь­ке пе­ре­на­зов­ниц­т­во. Зав­дан­ня цієї розвідки зри­ва­ти мос­ковські ли­чи­ни. Ми на­зи­ва­ти­ме­мо речі своїми іме­на­ми. По­ка­же­мо, що т. зв. „со­вет­с­кая“ вла­да є не що інше, як ста­ра, тра­диційна, істо­рич­на, за­гар­б­ниць­ка МОС­КОВ­СЬ­КА вла­да, гли­бо­ко шовіністич­но-націоналістич­на. По­ка­же­мо, що т. зв. КПРС є не що інше, як ста­ра, з ХVІ сторіччя мос­ков­сь­ка національ­на „оприч­ни­на“. Що т. зв. „рес­публіки“ СРСР є не що інше, як старі з-пе­ред 1917 р. мос­ковські оса­ди (ко­лонії) з мос­ков­сь­ки­ми гу­бер­на­то­ра­ми. Ко­рот­ко ка­жу­чи, по­ка­же­мо, що т. зв. СРСР є не що інше, як най­цинічніше в історії ли­цемірс­т­во під маш­ка­рою най­б­рех­ливішої терміно­логії. По­ка­же­мо мос­к­ви­на прав­ди­во­го, істо­рич­но­го мос­к­ви­на.

    Іспанський соціолог Х. Ор­те­га-і-Га­сет пи­ше: „Я че­каю на книж­ку, яка пе­рек­ла­де мос­ков­сь­кий „боль­ше­визм“ на мо­ву мос­ков­сь­кої історії“. Хоч і не ви­чер­пані, про­те такі спро­би вже є. Та не­має й до­те­пер справ­ж­ньої історії справ­ж­ньої Мос­ков­щи­ни, себ­то та­кої, яка по­дає не ли­ше пе­ребіг істо­рич­них подій, а й ті нез­римі ду­ховні си­ли, що їх спри­чи­ню­ва­ли. Навіть жер­т­ви мос­ков­сь­ко­го за­гар­б­ниц­т­ва ук­раїнці та по­ля­ки не по­да­ли нам та­кої історії Мос­ков­щи­ни. Кілька ма­лень­ких кни­же­чок2 то­нуть у морі томів, на­пи­са­них мос­к­во­лю­ба­ми, най­ма­ни­ми Мос­ков­щи­ною чу­жин­ця­ми, або невігла­са­ми - з мос­ков­сь­ких та­ки дже­рел. До­ки не ма­ти­ме­мо справ­ж­ньої історії справ­ж­ньої Мос­ков­щи­ни, до­ки не зни­щи­мо мос­ковські МІФИ, не зірве­мо об­лудні ли­чи­ни - до­ти Мос­ков­щи­на пе­ре­ма­га­ти­ме навіть сильніші за се­бе дер­жа­ви й на­ро­ди.

    Обов’язок да­ти та­ку історію Мос­ков­щи­ни ви­па­дає, на­сам­пе­ред, на ук­раїнсь­ких на­уковців-емігрантів. Во­ни ще не­до­оціню­ють ве­ли­чез­ної політич­ної ва­ги то­го істо­рич­но­го фак­ту, що мос­ков­сь­ку імперію ра­зом з те­перішнім СРСР ство­ри­ли і роз­бу­ду­ва­ли не мос­к­ви­ни, але західний світ (тоб­то й Ук­раїна). Ук­раїнські на­уковці до­те­пер не да­ли гли­бо­ко­го всебічно­го аналізу ДУ­ХОВ­НОСТІ мос­к­ви­на і мос­ков­сь­ко­го на­ро­ду ли­ше ок­ремі, не пов’язані в од­ну цілість і не­повні спро­би), а відтак і політич­но­го син­те­зу. А во­ни ж зна­ють, що Ук­раїна зап­ла­ти­ла в 1917 р. за брак та­ких досліджень ней­мовірно жах­ли­ву ціну, що на­зи­ваєть­ся СРСР. Ма­теріалу до подібних на­уко­вих праць мос­ко­ви­ни самі на­ко­пи­чи­ли цілі го­ри. В цій розвідці ми на­ве­де­мо ли­ше не­ве­лич­ку час­т­ку з тих ма­теріалів3. Пов­то­рюємо: час ос­та­точ­но зро­зуміти ду­ховність мос­ков­сь­ко­го на­ро­ду (нації), інак­ше в но­во­му „1917 році“ зап­ла­ти­мо но­вим СРСР, на су­час­ний колір пе­ре­маль­ова­ним.

    Духовність: вда­чу, психіку, куль­ту­ру, світог­ляд мос­ков­сь­ко­го на­ро­ду мож­на виз­на­чи­ти терміном „Мос­ковізм“, а точніше - „Мос­ков­с­т­во“. Щоб досліди­ти, вив­чи­ти мос­ков­с­т­во, потрібна ба­га­торічна пра­ця ба­гать­ох на­уковців - фахівців з усіх га­лу­зей знань. Тре­ба ма­ти дос­туп до мос­ков­сь­ких архівів та ве­ли­ких кни­гозбірень. Про­те і по­за СРСР мож­на знай­ти чи­ма­ло ма­теріалів про мос­ков­с­т­во для ве­ли­кої на­уко­вої праці. Та­кої ще не маємо, а жит­тя ви­ма­гає, бо вже п’ять хви­лин до 12-ої. Тим-то і ця на­ша публіцис­тич­на розвідка - ліпше, як нічо­го, бо звер­не ува­гу на­ших мо­ло­дих на­уковців на вирішаль­ну на­уко­ву те­му: мос­ков­с­т­во. Вирішаль­ну, бо НЕ ПІЗНАВ­ШИ МОС­КОВ­С­Т­ВА, НЕ ПЕ­РЕ­МО­ЖЕ­МО МОС­КОВ­ЩИ­НУ.



І. ПОХОДЖЕННЯ МОСКВИНА

 

     В жи­лах мос­ков­сь­ко­го на­ро­ду те­че що­най­мен­ше 80 % азійсь­кої крові.

    М. Пок­ров­сь­кий

     Да, ази­аты - мы,

     с рас­ко­сы­ми и жад­ны­ми оча­ми!

    О. Блок

 

    Однією чи не най­го­ловнішою з ба­гать­ох мос­ков­сь­ких ви­га­док є по­ход­жен­ня мос­ков­сь­ко­го на­ро­ду. Ад­же по­ход­жен­ня ве­ли­кою мірою впли­ває на ду­ховність на­ро­ду. А ду­ховність є вирішаль­ним чин­ни­ком, бо „Дух жи­вот­во­рить“, тоб­то тво­рить жит­тя, в то­му числі й ма­теріаль­не. Ге­не­ти­ка вчить, що лю­ди­на ус­пад­ко­вує від предків не ли­ше фізичні влас­ти­вості, а й ду­ховні4. Щоб пізна­ти ду­ховність на­ро­ду, тре­ба вив­чи­ти йо­го по­ход­жен­ня та при­родні й гос­по­дарські умо­ви, за яких він роз­ви­вав­ся уп­ро­довж кількох де­сятків по­колінь.

    Прапредки те­перішніх мос­к­винів - уг­ро-фінни при­ман­д­ру­ва­ли на землі те­перішньої Мос­ков­щи­ни та Фінляндії ще за неп­рог­ляд­них часів пе­редісторії. Літо­пи­сець ХІ ст. зга­дує про мос­ковські пле­ме­на чудь, лівь, водь, ямь, чух­на, вєсь, пєрмь, му­ро­ма, мор­д­ва, мок­ша, мєщєра, чєрєміси, юг­ра, пєчо­ра, карєль, зи­рянь, єрзя, са­мо­ядь. Він пи­ше, що то бу­ли ди­ку­ни: не ма­ли жод­них за­конів, зви­чай­ної мо­ралі, жи­ли в зем­лян­ках, їли си­ре м’ясо і си­ру ри­бу, не зна­ли рільниц­т­ва. То­го са­мо­го ча­су (ХІ ст.), за свідчен­ням чу­жинців, Київ був куль­турніший і ба­гат­ший за Па­риж та Лон­дон. Пра­ук­раїна ма­ла жваві тор­го­вельні та куль­турні зв’язки з усім куль­тур­ним світом - Грецією, Ма­лою Азією, Індією ще ти­ся­чу років до РХ. У північній Мос­ков­щині но­си­ли ще й у ХХ ст. шкіря­ний одяг ди­кун­сь­ко­го крою (один шмат з діркою на го­ло­ву), що йо­го но­си­ли мав­по­лю­ди 6 ти­сяч років то­му. Мос­ков­сь­кий ар­хе­олог пи­ше, що слов’янських мо­гил до Х ст. не знай­де­но ніде в Мос­ков­щині5. Мос­ков­сь­кий істо­рик ствер­д­жує: „В жи­лах мос­ков­сь­ко­го на­ро­ду те­че що­най­мен­ше 80 % фінно-та­тар­сь­кої крові“6. На захід від уг­ро-фіннів жи­ли пред­ки те­перішніх біло­русів та ли­товців. На суміжних зем­лях во­ни змішу­ва­ли­ся з уг­ро-фінна­ми і роз­чи­ни­ли­ся без сліду в уг­ро-фінсь­ко­му морі.

    Географічні наз­ви дов­гот­ри­валі. На те­перішній карті Мос­ков­щи­ни більшість ге­ог­рафічних назв - над­то озер, річок - фінські. Навіть наз­ва сто­лиці фінська. „Мос­к­ва“ у фінській мові оз­на­чає „ка­ла­мут­на во­да“. Тих уг­ро-фіннів підбив у Х ст. під свою вла­ду ук­раїнсь­кий князь Свя­тос­лав Ве­ли­кий і зро­бив їхні землі (те­перішню Мос­ков­щи­ну) оса­дою (ко­лонією) ук­раїнсь­кої дер­жа­ви. Пра­ви­ли нею прис­лані з Києва воєво­ди з військом та дер­жав­ни­ми уря­дов­ця­ми. Київсь­кий мит­ро­по­лит ви­си­лав сю­ди місіонерів на­вер­та­ти предків те­перішніх мос­к­винів на хрис­ти­ян­сь­ку віру та бу­ду­ва­ти цер­к­ви і мо­нас­тирі. Ба­гать­ох тих ук­раїнсь­ких місіонерів мос­к­ви­ни пов­би­ва­ли. Київські місіоне­ри виш­ко­лю­ва­ли пра­мос­к­винів - уг­ро-фіннів на свя­ще­ників. Київські воєво­ди приз­на­ча­ли ва­тажків уг­ро-фінсь­ких пле­мен на уря­дові по­са­ди. Так по­ма­лу по­ча­ла цивілізу­ва­ти­ся верхівка мос­ков­сь­ко­го на­ро­ду. На­щад­ки ж київсь­ких цивіліза­торів од­ру­жу­ва­ли­ся з ти­ми, де­що по­цивілізо­ва­ни­ми, уг­ро-фінна­ми. Їхні діти роз­мов­ля­ли ста­ро­ук­раїнсь­кою мо­вою, засміче­ною уг­ро-фінсь­ки­ми сло­ва­ми7. За­гал на­ро­ду за­ли­шав­ся су­то уг­ро-фінсь­ким. Навіть у ХІХ столітті ли­ше за 80 км від Мос­к­ви бу­ли се­ла, де лю­ди не зна­ли мос­ков­сь­кої мо­ви. У східній час­тині Мос­ков­щи­ни бу­ли цілі повіти та­ких сіл8.

    Ні в пи­са­них пам’ятках, ні в ус­них давніх пе­ре­ка­зах мос­ков­сь­ко­го на­ро­ду не­має жод­них на­тяків на бо­роть­бу слов’ян з тубільця­ми-фінна­ми. Те­перішні фінські та слов’янські ге­ог­рафічні наз­ви не зо­се­ред­жені на ок­ре­мих об­ши­рах, а пе­ремішані на всьому прос­торі від Оки до Біло­го мо­ря. Це вка­зує, що слов’яни - осад­ни­ки не нас­ту­па­ли ве­ли­кою ма­сою, а про­хо­ди­ли ма­ли­ми гур­та­ми весь простір і мир­но змішу­ва­ли­ся з тубільця­ми уг­ро-фінна­ми. Ви­ник­ла потрійна суміш: 1) релігійна, що ста­ла ос­но­вою те­перішнь­ого на­бо­жен­сь­ко­го світог­ля­ду мос­к­ви­на, 2) ра­со­ва - те­перішній ан­т­ро­по­логічний мос­к­вин, 3) суспіль­на - по­ча­ток рільни­чо­го ста­ну9.

    Українська дер­жа­ва ІХ-ХІІІ ст. бу­ла однією з найбіль­ших дер­жав Євро­пи. Пра­ви­ти нею з Києва бу­ло не­лег­ко, і то­му ук­раїнські князі поділи­ли її на уділи, приз­на­ча­ючи своїх синів пра­ви­ти там під своєю звер­хністю. Так Юрій Дол­го­ру­кий кня­жив на Суз­даль­щині. Там на­ро­див­ся (від по­лов­чан­ки) і виріс йо­го син Андрій. Ук­раїнсь­ка дер­жа­ва бу­ла тоді ду­же ос­лаб­ле­на нев­пин­ни­ми війна­ми з азійсь­ки­ми ор­да­ми. Ви­ко­рис­то­ву­ючи це ос­лаб­лен­ня, Андрій Бо­го­люб­сь­кий на­пав 1169 р. на Київ, спа­лив усе місто, ви­гу­бив лю­дей у ньому, пог­ра­бу­вав цер­к­ви. Після цього він зас­ну­вав свою сто­ли­цю в но­воз­бу­до­ва­но­му місті Во­ло­ди­мирі на р. Клязьмі. Мос­ков­сь­кий істо­рик В. Клю­чев­сь­кий ува­жає 1169-й ро­ком на­род­жен­ня Мос­ков­сь­кої дер­жа­ви. Всі мос­ковські істо­ри­ки не зга­ду­ють ни­щен­ня Києва Андрієм Бо­го­люб­сь­ким, а твер­дять, що Київ зруй­ну­ва­ли та­та­ри. А та­та­ри руй­ну­ва­ли йо­го 1240 ро­ку, тоб­то 70 років після Ан­дрія. То­му наш літо­пи­сець і за­пи­сав: „Суз­дальці так ду­же зруй­ну­ва­ли 1169 ро­ку Київ, що та­та­ри не ма­ли вже що руй­ну­ва­ти 1240 ро­ку“. Як ба­чи­мо, тра­диція не­на­висті Мос­ков­щи­ни до Києва до­сить три­ва­ла. Від Ан­дрія Бо­го­люб­сь­ко­го че­рез Іванів, Петрів, Ка­те­рин, Ми­ко­лаїв, Олек­сандрів до Во­ло­ди­ми­ра 1917-го та Ми­ки­ти 50-60-х років.

    Року 1237 Мос­ков­щи­ну за­во­юва­ла Та­тар­сь­ка Ор­да ха­на Ба­тия. Мос­ковські князі ста­ли підлег­ли­ми Ба­тия, і він пос­та­вив по всій Мос­ков­щині свої за­ло­ги. Та­та­ри бу­ли та­ки­ми ж азіата­ми, як і уг­ро-фінни, і ця їхня спорідненість спри­яла злит­тю обох на­родів в один - мос­ков­сь­кий. Мос­ков­сь­кий істо­рик підтвер­д­жує: „Мос­ковські князі і не ду­ма­ли про бо­роть­бу з та­та­ра­ми, ро­зуміючи, що по­ко­рою та грішми во­ни осяг­нуть більше, ніж бо­роть­бою. На відміну від ук­раїнсь­ких князів, мос­ковські од­ра­зу виз­на­ли без зас­те­ре­жень вла­ду ха­на і вста­но­ви­ли при­ятельські і навіть кровні зв’язки з та­та­ра­ми. Сам ве­ли­кий князь Ми­хай­ло Твер­сь­кой оже­нив­ся з та­тар­кою, а за ним од­ру­жи­ли­ся з та­тар­ка­ми всі інші мос­ковські князі“10. За кня­зя­ми ма­со­во же­ни­ли­ся обид­ва на­ро­ди. Не важ­ко уяви­ти, якою мо­вою го­во­ри­ли їхні діти. По­та­тар­щен­ня (рад­ше злит­тя) бу­ло за­галь­ним. По упад­ку вла­ди Ор­ди, та­та­ри ма­со­во пе­ре­хо­ди­ли у хрис­ти­ян­сь­ку віру, і так з тої уг­ро-фінно-та­тар­сь­кої міша­ни­ни ство­рив­ся те­перішній мос­ков­сь­кий на­род. На­род су­то азійсь­кий, що й підтвер­д­жує аналіз їхньої крові. Азійські на­ро­ди ма­ють у крові гру­пу „В“, а індоєвро­пейські - гру­пу „А“. Мос­к­ви­ни ма­ють „В“, а ук­раїнці - „А“. Мос­к­ви­нам при­та­манні первні мон­го­лоїдної ра­си, а ук­раїнцям - євро­пей­сь­кої ра­си.

    Тепер у Мос­ков­щині більшість прізвищ прос­то­на­род­дя є фінськи­ми і та­тар­сь­ки­ми. Се­ред арис­ток­ратії та дво­рян­с­т­ва - сотні ти­сяч. Нап­рик­лад, цар Бо­рис Го­ду­нов був та­та­рин. Та­та­ра­ми - князі: Хо­ван­сь­кий, Юсу­пов, Уру­сов, Сал­ти­ков, Ор­дин-На­щокін, Ман­су­ров, Сум­ба­тов і т. п. Та­та­ри - дво­ря­ни: Ар­ха­лу­ков, Алімо­нов, Аракчєєв, Ак­са­ков, Ах­ма­тов, Ас­ланбєков, Ар­та­нов, Ар­га­ма­ков, Ар­мя­ков, Ах­метьєв, Ара­бажін, Ар­ба­тов, Бас­ка­ков, Бур­дю­ков, Бех­метьєв, Бур­на­ков, Ба­ра­ба­нов, Беклєми­шев, Ба­за­ров, Бакчєєв, Бар­ха­нов, Ба­ла­ха­нов, Бе­рендєєв, Ба­кунін, Бар­са­нов то­що. „Да, ази­аты - мы с рас­ко­сы­ми и жад­ны­ми оча­ми!“,- співає О. Блок. Мос­к­ви­ни, що пе­ре­се­ли­ли­ся до Сибіру поміж там­тешніх азіатів: якутів, кам­ча­далів, кир­гизів ду­же ско­ро пе­ре­би­ра­ли не ли­ше мо­ву тих на­родів, а й їхні зви­чаї, навіть віру (по­ган­сь­ку), за­бу­ва­ючи свою (мос­ков­сь­ку) мо­ву і зви­чаї. Але ті мос­к­ви­ни, що осе­лю­ва­ли­ся в Ук­раїні чи в Польщі, не пе­рей­ма­ли ук­раїнсь­ких чи поль­сь­ких зви­чаїв, ук­раїнсь­кої чи поль­сь­кої мо­ви. Ось та­ка си­ла ра­со­вої спорідне­ності.

    Москвини вва­жа­ли всіх не­мос­к­винів, навіть пра­вос­лав­них ук­раїнців, за єре­тиків, грішників. Час­то не пус­ка­ли не­мос­к­винів-хрис­ти­ян (навіть пра­вос­лав­них) до цер­к­ви. Та­та­ри бу­ли не хрис­ти­яна­ми, а ма­го­ме­та­на­ми та по­га­на­ми. Але мос­к­ви­ни не вва­жа­ли гріхом шлюб мос­к­винів-хрис­ти­ян з та­та­ра­ми-ма­го­ме­та­на­ми. Щобільше, Мос­ков­сь­ка цер­к­ва мо­ли­ла­ся за та­тар­сь­ких ханів. Мос­ков­сь­кий мит­ро­по­лит Фе­ог­ност прок­ли­нав і відлу­чав від цер­к­ви тих, хто не ви­яв­ляв без­зас­те­реж­ної по­ко­ри ха­нові Зо­ло­тої Ор­ди11. Мос­ков­сь­кий пись­мен­ник свідчить: „Ми, мос­к­ви­ни, в Європі - гості, а в Азії ми вдо­ма“12. Азійсь­кий зви­чай про­да­ва­ти дівчат до­жив у Мос­ков­щині до ХХ ст. у формі т. зв. „клад­ки“, тоб­то умов­ле­ної су­ми гро­шей, що її пла­ти­ли бать­ки хлоп­ця бать­кам дівчи­ни13. „…Не ззовні, а зсе­ре­ди­ни та­тар­сь­ка ду­ховність за­во­лоділа ду­шею мос­к­ви­на. Це ду­хов­не за­во­юван­ня три­ва­ло вод­но­час і з політич­ним упад­ком Зо­ло­тої Ор­ди. В ХV ст. ти­сячі ох­ре­ще­них і не­ох­ре­ще­них та­тар ішли на служ­бу до мос­ков­сь­ко­го кня­зя, вли­ва­ючись до лав май­бут­нь­ого дво­рян­с­т­ва. Двох­сотрічне та­тар­сь­ке па­ну­ван­ня не зни­щи­ло волі в Мос­ков­щині. Во­ля в Мос­ков­щині за­ги­ну­ла влас­не після виз­во­лен­ня з-під та­тар­сь­кої вла­ди“14. На­ве­де­не твер­д­жен­ня мос­ков­сь­ко­го патріота і на­уков­ця виг­ля­дає див­ним. Але во­но прав­ди­ве. Ми звик­ли вва­жа­ти та­тар ди­ку­на­ми, грабіжни­ка­ми, во­ни ж бо сторіччя­ми плюн­д­ру­ва­ли Ук­раїну, бра­ли ясир то­що. Про­те ди­ку­на­ми - як на той час - во­ни не бу­ли, а військо­ви­ми здо­бич­ни­ка­ми, що за тих часів ува­жа­ло­ся в Європі за­кон­ним за­нят­тям.

    Татари прий­ш­ли з Азії, де во­ни жи­ли побіч ви­со­ко­куль­тур­но­го Ки­таю. Від Ки­таю та­та­ри пе­реб­ра­ли ба­га­то знань і куль­тур­них зви­чаїв. За та­тар­сь­ких (мон­голь­сь­ких) ханів зав­ж­ди бу­ли ки­тайські на­уковці, до­рад­ни­ки і керівни­ки. Арабські істо­ри­ки став­лять та­тар­сь­ку дер­жав­ну адмініст­рацію не ниж­че за рим­сь­ку. Чу­жо­земні торгівці їзди­ли зі своїм кош­тов­ним кра­мом по всій та­тарській дер­жаві без­печ­но. В Мос­ков­щині бу­ло не­без­печ­но по­до­ро­жу­ва­ти навіть у XVI­II ст. Сто­ли­ця Та­тар­сь­кої Ор­ди - Са­рай бу­ла куль­тур­ним містом з бру­ко­ва­ни­ми ву­ли­ця­ми, во­дос­то­ка­ми, з мис­тець­ки збу­до­ва­ним па­ла­цом. Що­до військо­вої май­с­тер­ності та­та­ри бу­ли не гірші за рим­лян.

    Татари бу­ли знач­но куль­турніши­ми за пра­мос­к­винів-уг­ро-фіннів. Це виз­на­ють і мос­ковські істо­ри­ки від М. Ка­рамзіна (1766-1826) до М. Пок­ров­сь­ко­го (1868-1932). Всі во­ни пи­шуть, що мос­ков­сь­ка дер­жа­ва зав­дя­чує своїм на­род­жен­ням та­та­рам. В. Клю­чев­сь­кий (1841-1911) пи­ше, що в XVI-XVI­II ст. 57 % мос­ков­сь­кої провідної вер­с­т­ви бу­ли та­тар­сь­ко­го по­ход­жен­ня, а ідею Чінгіс-ха­на за­гар­ба­ти весь світ да­ла Мос­ков­щині її арис­ток­ратія та­тар­сь­ко­го по­ход­жен­ня. Пер­ший мос­ков­сь­кий істо­рик М. Ка­рамзін був та­тар­сь­ко­го по­ход­жен­ня. Си­лу та­тар­сь­ко­го впли­ву у що­ден­но­му житті вид­но з то­го фак­ту, що мос­к­ви­ни мо­ли­ли­ся в церкві в шап­ках на го­лові аж до 1651 ро­ку.

    У складі та­тар­сь­кої дер­жа­ви Мос­ков­щи­на бу­ла напівса­мостійною (авто­ном­ною) і то­му на­зи­ва­ла­ся „Рус­ский Улус“. У та­тар­сь­ко­му війську та уряді слу­жи­ло ба­га­то мос­к­винів, а в мос­ков­сь­ко­му війську і уряді - та­тар. В Са­раї постійно жи­ло ба­га­то мос­ков­сь­ких торгівців, вель­мож і навіть мос­ков­сь­кий єпис­коп. Так са­мо і в мос­ков­сь­ких містах бу­ло пов­но та­тар­сь­ких торгівців, вель­мож, ремісників. Цілком при­род­но во­ни од­ру­жу­ва­ли­ся з місце­ви­ми людь­ми, і ко­ли впа­ла Зо­ло­та Ор­да, ли­ши­ли­ся там, де жи­ли. Та­ке мир­не злит­тя обох на­родів мос­ковські істо­ри­ки на­зи­ва­ють „та­тар­сь­ким ігом“ (ярмом) і пи­шуть, що мос­к­ви­ни зброй­ною бо­роть­бою ски­ну­ли те яр­мо. Це звич­на мос­ков­сь­ка ви­гад­ка. Зброй­на бо­роть­ба бу­ла ли­ше учас­тю в бо­ротьбі ок­ре­мих ханів за вла­ду. Заз­ви­чай мос­к­ви­ни зав­ж­ди бу­ли на боці то­го, хто мав більше шансів на пе­ре­мо­гу. Ко­ли Зо­ло­та Ор­да роз­па­ла­ся, ніяких змін у Мос­ков­щині не ста­ло­ся. Всі - і та­та­ри, і мос­к­ви­ни - ли­ши­ли­ся на своїх місцях, на ста­рих по­са­дах. Ли­ше замість ха­на най­ви­щим во­ло­да­рем став цар. Мос­ков­сь­кий істо­рик свідчить: „Не відділен­ням від Зо­ло­тої Ор­ди, не ски­нен­ням та­тар­сь­ко­го ніби­то „ярма“, але цілко­ви­то нав­па­ки - пе­реб­ран­ням усь­ого ідей­но­го спад­ку та­тар ста­ла Мос­ков­щи­на ве­ли­кою по­ту­гою“15. Ра­со­ва спорідненість та­тар з пред­ка­ми мос­к­винів не ли­ше по­лег­ши­ла та прис­ко­ри­ла по­та­тар­щен­ня, що про­сяк­ну­ло ду­же гли­бо­ко всі ца­ри­ни ма­теріаль­но­го і ду­хов­но­го жит­тя Мос­ков­щи­ни. Та­тар­сь­ка кров да­ла лісо­во­му уг­ро-фіннові ве­ли­кий сте­по­вий розгін і роз­мах ко­чо­ви­ка та нічим не­об­ме­же­ний фа­на­тизм. Ці су­пе­речні влас­ти­вості: бо­ягуз­т­во і розгін ви­яв­ля­ють­ся в су­час­но­му мос­к­ви­нові. Він стихійно су­не ор­дою підби­ва­ти, гра­бу­ва­ти сусідні на­ро­ди, але по­за ор­дою дос­то­ту бо­ягуз. Це ба­чи­мо в усій історії Мос­ков­щи­ни до сьогоднішнь­ого дня. Пізніше доміша­ла­ся до мос­ков­сь­кої провідної вер­с­т­ви (ли­ше до неї) не­ве­ли­ка кількість євро­пей­сь­кої (українсь­кої та німець­кої) крові, але во­на роз­чи­ни­ла­ся в морі азійсь­кої. Зреш­тою, та­тар­сь­ка до­ба Мос­ков­щи­ни три­ва­ла вдвічі дов­ше, ніж її „євро­пеїзо­ва­на“ (1709-1917) до­ба. Азійсь­кий ду­хов­ний тип мос­к­ви­на ви­явив­ся над­з­ви­чай­но стійким. По ХVIІІ ст. де­що зміни­ли­ся фор­ми, і то ли­ше у ви­щих вер­с­т­вах, але зміст усь­ого жит­тя Мос­ков­щи­ни (ма­теріаль­но­го і ду­хов­но­го) ли­шив­ся че­рез усі сторіччя і досі азійсь­ким. У ХІХ ст. мос­ков­сь­ка інтелігенція ніби ски­ну­ла з се­бе та­тар­сь­кий „каф­тан“ і зо­дяг­ла­ся в євро­пей­сь­кий фрак. Цей ка­ри­ка­тур­ний „истин­но рус­ский ев­ро­пе­ец“ па­нує й до­те­пер.

    Після 1917 р. зда­ва­ло­ся, що імперія втра­ти­ла свою най­сильнішу євро­пей­сь­ку підпо­ру - Ук­раїну. Мос­ков­щи­на по­вер­неть­ся до своїх при­родніх меж ХV сторіччя. Пе­ре­ля­кані та­кою мож­ливістю мос­к­ви­ни за­хо­ди­ли­ся зак­ла­да­ти іде­ологічно-правні підва­ли­ни сво­го па­ну­ван­ня в Сибіру, щоб ут­ри­ма­ти бо­дай йо­го. Гру­па мос­ков­сь­ких утікачів-про­фе­сорів (очо­лив її ма­ло­рос проф. Пет­ро Са­виць­кий) за­хо­ди­ла­ся роз­роб­ля­ти док­т­ри­ну т. зв. євразійства. Євразійці, виз­на­ючи азійсь­ке по­ход­жен­ня мос­ков­сь­ко­го на­ро­ду, про­по­ну­ва­ли обіпер­ти мос­ков­сь­ку фізич­ну і ду­хов­ну си­лу на Азію, на все азійсь­ке. Їхній клич: „Мос­к­ви­ни, об­лич­чям до Азії!“ оз­на­чав ще: спи­ною до Євро­пи. Во­ни обґрун­ту­ва­ли те­зи, що Мос­ков­щи­на є цілко­ви­то при­род­нь­ою істо­рич­ною спад­коємни­цею політич­но­го й ідей­но­го капіта­лу Чингіс-ха­на.

    Тим ча­сом но­во­му мос­ков­сь­ко­му во­ло­да­реві В. Леніну по­щас­ти­ло по­вер­ну­ти до імперії її євро­пей­сь­ку підва­ли­ну - Ук­раїну. Гос­т­ро­та імпер­сь­кої кри­зи ми­ну­ла, євразійська док­т­ри­на позірно ніби зав­мер­ла. Та не ми­ну­ла са­ма кри­за, і но­ва мос­ков­сь­ка провідна вер­с­т­ва ки­ну­ла­ся пок­вап­но роз­бу­до­ву­ва­ти гос­по­дар­с­т­во Сибіру, себ­то здійсню­ва­ти док­т­ри­ну євразійців. Роз­бу­до­ва Сибіру пот­ре­бу­ва­ла ба­га­то праці, і то тяж­кої. І соціалістич­на вла­да пішла сліда­ми своєї по­пе­ред­ниці - мо­нархічної: роз­бу­до­вує Сибір ру­ка­ми і го­ло­вою не­мос­к­винів. Те­пер у Сибіру жи­ве їх знач­но більше, ніж мос­к­винів. Мос­ков­щи­на ти­ся­чок­рат­но по­си­ли­ла мос­ков­щен­ня не­мос­к­винів, а на­сам­пе­ред - най­не­без­печніших їй ук­раїнців. Але й по ти­ся­чок­рат­но по­си­ле­но­му за ос­танні півстоліття мос­ков­щенні чи­таємо 1967 р. в ча­со­пи­сах СРСР три­вожні зак­ли­ки бо­ро­ти­ся з націоналізмом не­мос­ков­сь­ких на­родів.

    У дер­жав­них архівах СРСР є безліч офіційних ух­вал усіля­ких з’їздів, на­рад урядів від най­ви­що­го - ЦК КПРС до най­ниж­чих ра­йон­них - ни­щи­ти націоналістів і націоналізм не­мос­ков­сь­ких на­родів. Але не змос­ков­щи­ли. Чо­му? Мос­к­вин не знає відповіді і не зро­зуміє, як­що хтось йо­му її підка­же, бо не ба­чить си­ли національ­но­го ДУ­ХУ і ДУШІ не­мос­ков­сь­ких на­родів. Не хо­че віри­ти, що та си­ла пе­ре­даєть­ся з по­коління в по­коління, і що стар­ший на­род, то нез­ни­щимішою є йо­го си­ла. Цього не ро­зуміють і ба­га­то ма­ло­ук­раїнців. То­му до­реч­но бу­де ска­за­ти кілька слів про на­шу си­лу.

    Антропологи поділя­ють на­ро­ди за по­ход­жен­ням на три куль­турні гру­пи: рільни­чу, ско­тар­сь­ку, мис­лив­сь­ку. Ду­ховність на­родів цих куль­тур помітно відрізняєть­ся од­на від од­ної. Ук­раїнці - на­род ду­же дав­ньої рільни­чої куль­ту­ри. Мос­к­ви­ни - на­род мо­ло­дої мис­лив­сь­кої. Ці дві куль­ту­ри про­тис­то­ять од­на одній, і ця їхня про­тис­тавність заісну­ва­ла ти­сячі років то­му, во­на ви­яв­ляєть­ся в усіх - без жод­но­го ви­нят­ку - ца­ри­нах фізич­но­го і ду­хов­но­го жит­тя обох на­родів. І влас­не во­на - ця про­тис­тавність - виз­на­ча­ла, виз­на­чає і виз­на­ча­ти­ме всі сто­сун­ки між ни­ми че­рез всю історію по сьогоднішній день.

    Ми вже зга­да­ли, що мос­к­ви­ни - азійсь­кої ра­си, а ук­раїнці - євро­пей­сь­кої. З ба­гать­ох фізич­них відміннос­тей зга­даємо ли­ше кілька для прик­ла­ду. На­за­гал ук­раїнці ви­со­ко­го зрос­ту (1709 см), а мос­к­ви­ни - низь­ко­го (1615 см). Ук­раїнці ма­ють довгі но­ги (54,6 см), а мос­к­ви­ни - ко­роткі (50,1 см)16. Ук­раїнці - ку­ляс­то­го­лові (брахіце­фальність по­над 80), а мос­к­ви­ни - дов­го­го­лові (доліхо­це­фальність мен­ше 75,9).

    Діти від ра­со­во спорідне­них бать­ка-ма­тері ус­пад­ко­ву­ють їхні влас­ти­вості, які пе­ре­да­ють своїм дітям, ону­кам, прав­ну­кам, як­що й далі поєдну­ють­ся ра­со­во споріднені. Влас­ти­вості, ус­пад­ко­вані від ра­со­во нес­порідне­них бать­ка-ма­тері, ви­род­жу­ють­ся (де­ге­не­ру­ють) у дру­го­му, а ще більше в треть­ому і по­даль­ших по­коліннях. Діти мос­к­ви­на-та­тар­ки чи та­та­ри­на-мос­ков­ки пе­ре­да­ють їхні влас­ти­вості на­щад­кам, як­що й далі спа­ро­ву­ва­ти­муть­ся та­та­ри-мос­к­ви­ни. Але діти мос­к­ви­на-ук­раїнки, чи ук­раїнця-мос­ков­ки є ти­по­ви­ми пок­ру­ча­ми (гібри­да­ми). Во­ни да­ють зви­роднілих на­щадків, що ма­ють про­ти­лежні влас­ти­вості, а ті, за­пе­ре­чу­ючись взаємно, вик­ли­ка­ють ду­шев­ну бо­роть­бу, ду­шев­ний без­лад, що час­то кінчаєть­ся трагічно17. Пе­ре­кон­ливі прик­ла­ди цього чи­тач знай­де, дослідив­ши життєпис та тво­ри тих мос­ков­сь­ких пись­мен­ників, в жи­лах яких те­че час­ти­на не­мос­ков­сь­кої (українсь­кої) крові. До речі, всі більші мос­ковські пись­мен­ни­ки, му­зи­кан­ти, митці не є пи­то­ми­ми мос­к­ви­на­ми. Чи­ма­ло з них не ма­ють ні крап­ли­ни мос­ков­сь­кої крові, а дех­то кінчав жит­тя трагічно, бо їхня не­мос­ков­сь­ка ду­ша не вит­ри­му­ва­ла мос­ков­сь­ко­го ду­хов­но­го ґвал­ту, нап­рик­лад М. Го­голь. Пси­хо­логічний аналіз жит­тя і творів мос­ков­сь­ких пись­мен­ників, митців-пок­ручів дав би ти­сячі кон­к­рет­них до­казів згуб­ності кров­но­го змішу­ван­ня азіатів (мос­к­винів) з євро­пей­ця­ми (українця­ми).

    Дуже про­мо­вис­тим для соціоло­га є той факт, що мос­ков­сь­ко-ук­раїнські шлю­би бу­ли ли­ше се­ред інтелігенції та напівінтелігенції. Ук­раїнсь­кий же прос­тий на­род - над­то се­ля­ни - інстин­к­тив­но уни­ка­ли шлю­бу з мос­к­ви­на­ми. Во­ни бри­ди­ли­ся всім мос­ков­сь­ким. Ко­ли мос­ков­сь­кий уряд привіз із Мос­ков­щи­ни в XVI­II-XIX ст. сотні ти­сяч мос­к­винів і осе­лив їх в Ук­раїні ок­ре­ми­ми се­ла­ми поміж ук­раїнсь­ки­ми, за кілька­сот років там не бу­ло мос­ков­сь­ко-ук­раїнсь­ких шлюбів. Ук­раїнські се­ла, оз­б­роївшись со­ки­ра­ми, ви­ла­ми, ви­га­ня­ли 1917 р. з Ук­раїни такі мос­ковські се­ла, хоч мос­к­во­люб­ний уряд УНР бо­ро­нив тих зайд. Так са­мо і мос­ковські „де­рев­ни“ ви­га­ня­ли з Мос­ков­щи­ни (Са­ра­тов­щи­ни) там­тешні ук­раїнські се­ла. Мос­ков­сь­кий уряд не бо­ро­нив тих ук­раїнців, нав­па­ки - сам ви­га­няв.

    Московський уряд, за­се­лю­ючи Сибір, розміщу­вав упе­реміш мос­к­винів і ук­раїнців, щоб ство­рив­ся „еди­ный рус­ский „на­род (як ба­чи­мо, ідею „еди­ный со­вет­с­кий на­род“ по­зи­чи­ла мос­ков­сь­ка „де­мок­ратія“ у своєї арис­ток­ратії. Ли­ше арис­ток­ратія бу­ла чесніша: ка­за­ла відвер­то „рус­ский“, а не хо­ва­ла­ся за ли­чи­ною „со­вет­с­кий“). За кілька років ук­раїнці скуп­чу­ва­ли­ся на од­но­му боці се­ла, а мос­к­ви­ни - на про­ти­леж­но­му. Зви­чай­но на суміжних між дво­ма на­ро­да­ми те­ри­торіях ут­во­рю­ють­ся говірки з міша­них двох мов. Нап­рик­лад, ук­раїнці на суміжжі поль­сь­ко­му, біло­русь­ко­му, сло­ваць­ко­му ма­ють мішані говірки. Але на мос­ков­сь­ко­му - як но­жем відтя­та - відрубність, ані на­тя­ку на змішан­ня мов. На мос­ков­сь­ко-ук­раїнсь­ко­му суміжжі ук­раїнські се­ла і мос­ковські „де­рев­ни“ бу­ли дво­ма цілко­ви­то про­ти­леж­ни­ми світа­ми фізич­но і ду­хов­но. Між ни­ми не зга­са­ла взаємна неп­ри­язнь, во­рож­не­ча. Так са­ме жит­тя до­ве­ло не ли­ше неп­ри­ми­рен­ну різни­цю, але й про­тис­тавність на­родів мос­ков­сь­ко­го й ук­раїнсь­ко­го.

    Свій наз­би­ра­ний століття­ми життєвий досвід на­род вис­лов­лює у при­каз­ках та при­повідках. Ук­раїнсь­кий на­род ка­же: „На ба­зарі не бу­ло лю­дей, а самі жи­ди та мос­калі“18. Є сотні подібних при­ка­зок19. У т. зв. УРСР ви­да­но ве­ли­ку збірку ук­раїнсь­ких і „українсь­ких“ при­ка­зок. Мос­ков­сь­ка вла­да не доз­во­ли­ла над­ру­ку­ва­ти там жод­ної про­ти­мос­ков­сь­кої.

    Та не ли­ше ук­раїнсь­кий на­род, а й чу­жинці, які пізна­ли ду­ховність мос­ков­сь­ко­го на­ро­ду, го­во­рять те са­ме. Фран­цузь­кий істо­рик за­ува­жує: „Мос­к­вин не має най­вар­тнішо­го, що має лю­ди­на - це здібності відчу­ва­ти мо­раль­не доб­ро і зло. А ця здібність є ос­но­вою всієї люд­сь­кої куль­ту­ри. От­же, мос­к­ви­ни не є ще люд­сь­ки­ми істо­та­ми“ (Ю. Міхе­лет).

    Зрештою, і самі мос­к­ви­ни зізна­ють­ся, що… „Ми, мос­к­ви­ни, ані східний, ані західний на­род; ми - якась нісенітни­ця“20.

 

 

ІІ. МО­ВА І ЛІТЕ­РА­ТУ­РА МОС­К­ВИ­НА

    

Аж до ХІХ ст. мос­к­ви­ни не ма­ли гра­ма­ти­ки своєї мо­ви.

    М. Трубєцькой

     Ба­лач­ки про рівно­вартність мос­ков­сь­кої літе­ра­ту­ри з євро­пей­сь­кою є ли­ше пи­ха­тою ма­яч­нею.

    В. Бєлінський

 

    Запозичивши де­що з ки­тай­сь­кої куль­ту­ри, та­та­ри пе­реб­ра­ли та­кож і то­ле­рантність ки­тай­сь­ко­го релігійно­го світог­ля­ду. Та­та­ри тоді щой­но пе­рей­ш­ли з по­ган­с­т­ва на ма­го­ме­тан­с­т­во, але йо­го за­пеклість (фа­на­тизм) ще не опа­ну­ва­ла та­тар­сь­ку ду­шу. Ста­рий, ще не за­бу­тий по­ган­сь­кий світог­ляд велів їм бо­яти­ся пом­с­ти чу­жих богів. І та­тар­сь­ка вла­да взя­ла хрис­ти­ян­сь­ку цер­к­ву в Мос­ков­щині під свою охо­ро­ну. Мо­нас­тирі та цер­к­ви ра­зом з людь­ми, що до них на­ле­жа­ли, ніякої да­ни­ни не пла­ти­ли. За крив­ди свя­ще­ни­кам або чен­цям та­тар­сь­ка вла­да ка­ра­ла. Во­на не пе­реш­код­жа­ла на­вер­та­ти на хрис­ти­ян­с­т­во навіть і та­тар. Се­ред та­тар­сь­кої арис­ток­ратії в Са­раї бу­ло чи­ма­ло хрис­ти­ян. В та­тар­сь­ко­му війську слу­жи­ло ба­га­то мос­к­винів-хрис­ти­ян. У свою чер­гу мос­ковські єпис­ко­пи на­ка­зу­ва­ли своїм свя­ще­ни­кам мо­ли­ти­ся за ха­на Зо­ло­тої Ор­ди. Та­ка пільга (привілей) цер­к­ви да­ла їй си­лу вря­ту­ва­ти тодішню ук­раїнсь­ку мо­ву не ли­ше в Церкві, а й у дер­жав­но­му уря­ду­ванні. Тоді в Мос­ков­щині єпис­ко­па­ми, свя­ще­ни­ка­ми, чен­ця­ми бу­ли ук­раїнці, що їх прис­лав з Києва мит­ро­по­лит і яко­му во­ни підля­га­ли. Са­моз­ро­зуміло, во­ни го­ту­ва­ли свя­ще­ників з місце­вих лю­дей та вчи­ли дітей місце­вої провідної вер­с­т­ви мо­вою ста­ро­ук­раїнсь­кою. Але та провідна вер­с­т­ва бу­ла ду­же то­нень­ка, а в ній ще тон­шою бу­ла плівоч­ка на­щадків ко­лишніх ук­раїнсь­ких цивіліза­торів з Києва. Пе­ре­важ­на ж більшість уже бу­ла уг­ро-фінно-та­тар­сь­кою. Дер­жа­ва зрос­та­ла і влад­но ви­ма­га­ла і роз­вою куль­ту­ри, як­що не освіче­них, то бо­дай пись­мен­них уря­довців, дип­ло­матів. Куль­тур­ний роз­ви­ток не­мож­ли­вий без ви­роб­ле­ної влас­ної мо­ви. Відок­рем­лені від усь­ого куль­тур­но­го світу уг­ро-фінни не мог­ли роз­ви­ну­ти у своєму пралісі мо­ву, ви­щу за жит­тя то­го пралісу. Та­тар­сь­ка мо­ва бу­ла знач­но ба­гат­шою за уг­ро-фінсь­ку, але й во­на в Мос­ков­щині за­не­па­да­ла. „На­решті мос­ковські пра­ви­телі зро­зуміли, що для „книж­но­го де­ла“ тре­ба ма­ти справжніх уче­них. Своїх не бу­ло, от­же по­ча­ли зак­ли­ка­ти їх з Києва. Так у ХVI-XVII століттях освіта й літе­ра­ту­ра Києва цілко­ви­то опа­ну­ва­ли мос­ков­сь­ку“21. „Українці об­са­ди­ли в Мос­ков­щині всі керівні по­са­ди. Во­ни - мит­ро­по­ли­ти, єпис­ко­пи, ви­хо­ва­телі цар­сь­ких дітей, учи­телі шкіл (що їх во­ни ж зас­ну­ва­ли), міністри, на­уковці, вищі дер­жавні уря­довці. Все підпа­да­ло їхнім впли­вам та ре­фор­мам. Во­ни вип­рав­ля­ли цер­ковні книж­ки, ре­фор­му­ва­ли цер­ковні та дер­жавні ус­та­но­ви, пи­са­ли книж­ки, ук­ла­да­ли гра­ма­ти­ку та пра­во­пис, скла­да­ли прог­ра­ми нав­чан­ня, навіть на­ки­да­ли нам свою ви­мо­ву“ (К. Без­со­нов). „Від ос­та­точ­но­го по­та­тар­щен­ня мос­ков­сь­кої мо­ви вря­ту­ва­ли сильні впли­ви Києва. Аж до М. Ло­мо­но­со­ва (1711-1765) всі мос­к­ви­ни вчи­ли­ся з ук­раїнсь­кої гра­ма­ти­ки Ме­летія Смот­риць­ко­го“ (М. Трубєцькой). „Аж до XVI­II ст. Мос­ков­щи­на жи­ла чу­жим літе­ра­тур­ним доб­ром: Києва, Льво­ва, Вільна. Влас­них же мос­ков­сь­ких пись­мен­ників май­же не бу­ло. Київ зро­бив ве­ли­чез­ну пос­лу­гу Мос­ков­щині, оз­на­йо­мив­ши її з куль­тур­ним над­бан­ням Євро­пи. Гра­ма­ти­ка М. Смот­риць­ко­го ду­же впли­ну­ла на мос­ков­сь­ку мо­ву XVII ст. Спро­ба М. Ло­мо­но­со­ва її зміни­ти не вда­ла­ся“22. Так у XV-XVII і по­час­ти XVI­II ст. роз­по­ча­ла­ся і три­ва­ла ук­раїнізація мос­ков­сь­кої мо­ви.

    Ніщо не мо­же рос­ти без ґрун­ту. Він бо дає по­жи­ву всьому, що на ньому рос­те. І національ­на мо­ва та літе­ра­ту­ра мо­же зрос­та­ти ли­ше тоді, ко­ли має ко­рені в рідно­му, а не чу­жо­му ґрунті. Ла­тин­сь­ка мо­ва бу­ла влас­ним вит­во­ром євро­пейців, бу­ла спорідне­на з їхніми на­род­ни­ми мо­ва­ми. То­му ла­ти­на мог­ла заплідни­ти їх і тим за­по­чат­ку­ва­ти роз­ви­ток національ­них літе­ра­тур євро­пей­сь­ких на­родів. Щи­ро слов’янська, ук­раїнсь­ка мо­ва бу­ла цілко­ви­то чу­жою мос­ковській на­родній (фінно-та­тарській). Так ук­раїнсь­ка мо­ва в Мос­ков­щині опи­ни­ла­ся без ґрун­ту і не мог­ла заплідни­ти мос­ков­сь­ку на­род­ну, як це зро­би­ла ла­тин­сь­ка в Західній Європі. Але ба­га­тю­ща, силь­на ста­ро-ук­раїнсь­ка мо­ва, що нею пи­са­ли вже в ХІ і даль­ших століттях на­уко­во-філо­софські тво­ри, змог­ла за­па­ну­ва­ти в церкві, школі, літе­ра­турі й уряді Мос­ков­щи­ни. Інши­ми сло­ва­ми, обер­ну­ла­ся на мо­ву дер­жав­ну для всієї імперії, мо­ву провідної вер­с­т­ви. А від цього - ли­ше один крок до ге­ге­монії ук­раїнців в імперії, два кро­ки до пе­ре­не­сен­ня імпер­сь­кої сто­лиці до Києва, три кро­ки до по­вер­нен­ня Мос­ков­щи­ни до ста­ро­го ста­ну з ХІ ст.- ко­лонії. Ря­ту­ючись від та­кої мож­ли­вості, мос­к­ви­ни рад­ше інстин­к­тив­но, ніж свідо­мо, ста­ли на про­ти­леж­ний шлях, що підри­вав, відда­лю­вав мос­ков­сь­ку мо­ву від ук­раїнсь­кої. А що са­мим зро­би­ти те бу­ло не­си­ла, то зак­ли­ка­ли собі на до­по­мо­гу німців.

    Розбудовуючи військо­ву по­тужність Мос­ков­щи­ни, Пет­ро І зап­ро­шу­вав сот­ня­ми німець­ких фахівців на дер­жав­ну служ­бу. По за­гар­банні При­бал­ти­ки балтійські німці самі по­су­ну­ли ту­ди хма­ра­ми. І в XVI­II-XIX cт. (та знач­но й пізніше) все куль­тур­не і політич­не жит­тя Мос­ков­щи­ни опи­ни­ло­ся в німець­ких ру­ках. Чис­ток­ров­ни­ми німця­ми бу­ли Ка­те­ри­на ІІ, Пет­ро ІІ, міністри К. Мініх, А. Ос­тер­ман, А. Бірон, С. Вітте, В. Пле­ве, П. Стру­ве, О. Бен­кен­дорф, Л. Ду­бельт, Е. Ноль­де, Нес­сель­ро­де, Та­убе, Фре­дерікс, Штюр­мер, Саб­лер, Корф та інші, про­фе­со­ри Б. Брант, М. Вольф, Б. Ка­фен­га­уз, О. Рігель­ман та сотні, ко­ли не ти­сячі інших. Во­ни ре­ор­ганізу­ва­ли мос­ков­сь­ке військо, флот, дер­жав­ну адмініст­рацію, гро­шо­ве гос­по­дар­с­т­во, роз­бу­ду­ва­ли про­мис­ловість, ке­ру­ва­ли дип­ло­матією і т. п. Проф. В. Даль ук­лав слов­ник мос­ков­сь­кої мо­ви. Проф. А. Гільфердінг зібрав мос­ковські ет­ног­рафічні ма­теріали. Брок­га­уз та Еф­рон ви­да­ли мос­ков­сь­ку ен­цик­ло­педію. Проф. Г. Баєр ви­га­дав мос­ков­сь­ку те­орію ва­рязь­ко­го по­ход­жен­ня Ру­си.

    Як ук­раїнсь­ка, так і німець­ка мо­ва не ма­ла нічо­го спільно­го з мос­ков­сь­кою азійсь­кою на­род­ною мо­вою. Як ук­раїнські цивіліза­то­ри, так і німецькі не знай­ш­ли в мос­ковській на­родній мові ос­но­ви, ма­теріалу, щоб з них тво­ри­ти мос­ков­сь­ку літе­ра­тур­ну мо­ву. От­же, німці зму­шені бу­ли ро­би­ти те, що пе­ред ни­ми ро­би­ли ук­раїнці. Тоб­то зап­ро­вад­жу­ва­ти до мос­ков­сь­кої мо­ви німецькі сло­ва, як раніше зап­ро­вад­жу­ва­ли­ся ук­раїнські. А що німці вва­жа­ли се­бе ви­щою за мос­к­винів ра­сою і з по­гор­дою ди­ви­ли­ся на все мос­ков­сь­ке, то во­ни навіть не на­да­ва­ли мос­ков­сь­кої фор­ми за­по­зи­че­ним сло­вам. Нап­рик­лад, за­ли­ши­ли зай­вий у мос­ковській мові німець­кий суфікс „ир“ (ком­мен­ти­ро­вать). Кож­на мо­ва по­зи­чає сло­ва з інших, але роз­ви­нені мо­ви за­по­зи­чу­ють ли­ше нові на­укові та вузь­ко­технічні сло­ва. А бідна мос­ков­сь­ка му­си­ла по­зи­ча­ти зви­чайні, що­денні, що їх кож­ний більш-менш куль­тур­ний на­род має свої власні. Мос­ков­сь­ка взя­ла в німець­кої, нап­рик­лад: аб­ри­кос (жер­де­ля), бар­хат (окса­мит), бран­д­мей­с­тер (по­жеж­ник), брю­ки (шта­ни), брухт (по­кидь­ки), бунт (пов­с­тан­ня), бурт (ку­па), вак­са (мас­ти­ло), вал (окіп), ван­на (купіль), вах­та (вар­та), га­уп­т­вах­та (вартівня), горн (ріжок), гас­т­роль (вис­туп), глет­чер (льодо­вик), гла­зурь (по­ли­ва), ка­мер­ди­нер (по­ко­йо­вий), кант (облямівка), кра­ги (хо­ляв­ки), кран (за­тич­ка), ло­зунг (гас­ло), ла­кей (прис­луж­ник), мак­лер (по­се­ред­ник), мун­д­ш­тук (ци­бух), ор­ден (відзна­ка), офи­цер (стар­ши­на), обер-, ун­тер-офи­цер (над-, підстар­ши­на), пак­га­уз (ко­мо­ра), пар­та (лав­ка), пат­рон­таж (ла­дун­ка), пи­лиг­рим (про­ча­нин), пуш­ка (гар­ма­та), ра­нец (нап­леч­ник), тра­ур (жа­ло­ба), фаль­ши­вый (підроб­ле­ний), флюс (пух­ли­на), флаг (пра­пор), флаг­ш­ток (щог­ла), фон (тло), фор­пост (пе­ре­до­ва вар­та), фрахт (пе­ревізне), фут­ляр (ко­роб­ка), шан­цы (око­пи), шах­та (ко­паль­ня), швей­цар (двірник), шель­ма (крутій), ши­на (обруч), шка­тул­ка (ко­ро­боч­ка), штем­пель (тав­ро), штиб­ле­ты (че­ре­ви­ки), шту­ка (оди­ни­ця), штурм (нас­туп), штур­ман (стер­но­вий), шу­лер (шах­рай) і де­сят­ки ти­сяч подібних.

    За часів війни з На­по­ле­оном мос­к­ви­ни заг­на­ли­ся бу­ли аж до Франції. Куль­тур­ний блиск Па­ри­жа так при­го­лом­шив їх, що во­ни відчу­ли свою не­пов­ноцінність, яка зро­ди­ла в них страх пе­ред си­лою Євро­пи. Щоб якось приг­лу­ши­ти той страх, мос­к­ви­ни ки­ну­ли­ся на­до­лу­жу­ва­ти свою відсталість: вив­ча­ти фран­цузь­ку мо­ву та мав­пу­ва­ти фран­цузькі зви­чаї. Тоді в Мос­ков­щині за­ли­ши­ло­ся ба­га­то по­ло­не­них фран­цузів. Їх мос­к­ви­ни най­ма­ли ви­хо­ва­те­ля­ми своїх дітей. Ті фран­цу­зи зак­ла­ли т. зв. пансіони, де нав­ча­ли мос­ков­сь­ку мо­лодь фран­цузь­кої мо­ви та фран­цузь­ких „изящ­ных ма­нер“. Мос­ковські шко­ли світи­ли по­рож­не­чею, а фран­цузькі пансіони бу­ли пе­ре­пов­нені, хоч плат­ня за нав­чан­ня в них бу­ла ду­же ви­со­ка23. Годі й ка­за­ти, що те мав­пу­ван­ня бу­ло ли­ше по­вер­хо­вим. „На лю­дях у фран­цузь­ко­му фраці, а вдо­ма тар­га­ни і бло­щиці в ласці“,- глу­зу­ва­ли ук­раїнці з тих оф­ран­цу­же­них мос­к­винів. Про­те ця мо­да за­ли­ши­ла в мос­ковській мові де­сят­ки ти­сяч фран­цузь­ких слів, і зно­ву-та­ки зви­чай­но­го, що­ден­но­го вжит­ку: азарт (за­пал), ак­ком­па­не­мент (суп­ровід), ам­п­луа (роль), ан­га­же­мент (зап­ро­шен­ня), анонс (оповістка), ан­т­ракт (пе­рер­ва), ап­ло­дис­мен­ты (оплес­ки), ап­ломб (са­мов­пев­неність), армія (військо), ар­тил­ле­рист (гар­маш), ар­тист (ми­тець), ас­сор­ти­мент (набір), ата­ка (на­пад), афи­ша (ого­ло­шен­ня), ба­люс­т­ра­да (по­руч­чя), ба­ланс (рівно­ва­га), бан­даж (пе­рев’язь), барь­ер (пе­ре­по­на), бас­сейн (сто­чи­ще, во­дой­ма), би­ву­ак (табір), блон­дин (ру­ся­вий), бо­кал (ке­лих), бон­на (нянь­ка), бор­дюр (окрай­ка), бот­фор­ты (чо­бо­ти), бро­шю­ра (кни­жеч­ка), брю­нет (смаг­ля­вий), буль­йон (юшка), бу­тыл­ка (пляш­ка), бюд­жет (кош­то­рис), бюст (пог­руд­дя), ви­зит (відвіди­ни), ву­аль (сер­па­нок), га­ли­матья (нісенітни­ця), га­ран­тия (за­по­ру­ка), гар­ди­на (завіса), гар­ни­зон (за­ло­га), гу­вер­нан­т­ка (ви­хо­ва­тель­ка), де­виз (гас­ло), де­ка­данс (за­не­пад), де­пар­та­мент (відділ), де­таль (под­ро­би­ця, час­ти­на), дис­со­нанс (роз­лад), эк­с­п­лу­ата­тор (ви­зис­ку­вач), эк­с­порт (вивіз), эле­ган­т­ный (че­пур­ний), эта­жер­ка (по­ли­ця), эти­кет­ка (наліпка), же­тон (зна­чок), ин­те­рес (зацікав­лен­ня), ин­тим­ный (близь­кий), ка­ва­ле­рия (кінно­та), кан­де­лябр (світиль­ник), кап­риз (прим­ха, ве­ре­ду­ван­ня), карь­ер (ка­ме­ни­ще), квар­ти­ра (по­меш­кан­ня), кви­тан­ция (посвідка), ко­ло­нист (по­се­ле­нець), ко­ман­да (на­каз), ком­мер­сант (тор­го­вець), ком­па­ния (то­ва­рис­т­во), ком­п­лот (змо­ва), ком­пот (узвар), ком­п­ро­ме­та­ция (знес­лав­лен­ня), ком­му­ни­кат (повідом­лен­ня), кон­с­та­ти­ро­вать (ствер­д­жу­ва­ти), кон­тур (обрис), кон­фе­ты (цу­кер­ки), кос­тюм (убран­ня), кош­мар (жах), ку­ли­нар (ку­хар), ку­ли­сы (лаш­тун­ки), курь­ер (пос­ла­нець), ма­га­зин (крам­ни­ця, склад), ма­не­ры (по­ведінка), ман­ки­ро­вать (ухи­ля­ти­ся), ман­то (на­кид­ка), марш (похід), мар­ш­рут (роз­к­лад по­до­рожі), ме­даль (відзна­ка), ме­му­ары (спо­га­ди), мо­дис­т­ка (швач­ка), мо­тив (спо­ну­ка), оран­же­рея (теп­ли­ця), ор­дер (на­каз), пан­си­он (бур­са), пор­т­мо­не (га­ма­нець), пей­заж (краєвид), пер­со­на (осо­ба), пьедес­тал (підніжжя), по­за (пос­та­ва), прес­тиж (по­ва­га), приз (на­го­ро­да), ра­йон (окру­га), ра­порт (звіт), ре­жим (лад), ре­зо­нанс (лу­на), ре­зуль­тат (наслідок), ре­но­ме (сла­ва, роз­го­лос), реп­ре­зен­та­бель­ный (по­каз­ний), реп­рес­сия (утиск), рес­то­ран (хар­чев­ня), ре­сур­сы (за­со­би, за­пас), сек­рет (таємни­ця), серь­ез­ный (по­важ­ний), сиг­нал (знак), спек­такль (вис­та­ва), стаж (досвід), та­бу­рет­ка (стілець), ти­раж (нак­лад), трак­тир (кор­ч­ма), фа­во­рит­ка (улюб­ле­ни­ця), фа­миль­яр­ность (панібрат­с­т­во), фетр (повсть), флірт (за­ли­цян­ня), фла­кон (пля­шеч­ка), флаг (кри­ло), фонд (за­пас), фор­мат (розмір), ша­ло­пай (гульвіса), шеф (на­чаль­ник), шо­фер (водій) і т. п.24.

    Так тво­ри­ли­ся в Мос­ков­щині дві мо­ви: мо­ва прос­то­лю­ду - на­род­на, і мо­ва інтелігенції - літе­ра­тур­на. Обидві існу­ва­ли відок­рем­ле­но од­на від од­ної аж до О. Пушкіна. Мос­ков­сь­кий по­ет-на­род­ник М. Нєкра­сов на­пи­сав са­ти­ру „Раз­го­вор ба­ри­на с му­жи­ком“. В ній ані му­жик „ба­ри­на“ (інтеліген­та), ані „ба­рин“ му­жи­ка не ро­зуміли, хоч обид­ва го­во­ри­ли „на рус­ском язы­ке“. І при­чи­на не в тем­ноті „му­жи­ка“, бо ж роз­мов­ля­ли про „му­жицькі“ спра­ви.

 

МОСКОВСЬКА ЛІТЕРАТУРА

 

    Отже, ніщо не мо­же рос­ти без ґрун­ту. Не мог­ла рос­ти й мос­ков­сь­ка літе­ра­тур­на мо­ва, відірва­на від своєї на­род­ної, без дже­ре­ла сво­го роз­вит­ку. Від ХІІ до ХVIIІ ст. мос­к­ви­ни ма­ли ли­ше пе­рек­ла­дені тво­ри (з ук­раїнсь­кої). За 500 років мос­к­ви­ни на­пи­са­ли ли­ше ДВІ книж­ки. За той час ук­раїнці на­пи­са­ли кілька­сот, і то ве­ли­ких творів з бо­гос­лов’я, філо­софії, історії, крас­но­го пись­мен­с­т­ва. Це мит­ро­по­ли­та Яко­ва „Жи­тие ца­ря Ива­на Фе­до­ро­ви­ча“ та Ку­ба­со­ва „Хро­ног­раф“. Ли­ше у XVI­II ст. з’являєть­ся тре­тя книж­ка, та й ту на­пи­сав змос­ков­ще­ний во­лох А. Кан­те­мир. Він, влас­не, мав­пу­вав фран­цузь­ко­го пись­мен­ни­ка Н. Бу­ало (А. Кан­те­мир був мос­ков­сь­ким пос­лом у Па­рижі). Ли­ше від М. Ло­мо­но­со­ва (1711-1765) по­чи­наєть­ся сла­бень­ка літе­ра­ту­ра, та й та бу­ла під вирішаль­ним впли­вом ук­раїнсь­кої. „Мос­ков­сь­ка літе­ра­тур­на мо­ва бу­ла століття фан­тас­тич­ною у своїй відірва­ності від на­род­ної мос­ков­сь­кої. Во­на бу­ла жа­люгідною міша­ни­ною „мо­ви“ Ягу­жин­сь­ких, Ро­зу­мов­сь­ких, Без­бо­родь­ок та бла­зен­сь­ко­го жар­го­ну Мініхів і Ос­тер­манів“25. Ук­ла­дач пер­шо­го ве­ли­ко­го слов­ни­ка мос­ков­сь­кої мо­ви змос­ков­ще­ний німець В. Даль наз­вав ту мо­ву „ка­же­ни­ком“.

    Московська літе­ра­ту­ра по­ча­ла ста­ва­ти на но­ги щой­но у ХІХ столітті, після О. Пушкіна. Та й її тво­ри­ли змос­ков­щені чу­жинці. Сам зас­нов­ник мос­ков­сь­кої літе­ра­тур­ної мо­ви О. Пушкін мав му­рин­сь­ку, німець­ку, во­лось­ку кров. Німець­ко­го по­ход­жен­ня бу­ли В. Аве­наріус, О. Блок, О. Гер­цен, З. Гіппіус, Л. Мей, О. Мюл­лер, М. Сал­ти­ков-Щедрін, А. Фет, Д. Фонвізін та інші. Ук­раїнці: А. Ах­ма­то­ва (Го­рен­ко), А. Авер­чен­ко, І. Бунін (Бунь­ков­сь­кий), М. Го­голь, М. Зо­щен­ко, В. Ко­ро­лен­ко, В. Не­ми­ро­вич-Дан­чен­ко, Т. Про­ко­по­вич та інші. Євреї: П. Ан­то­коль­сь­кий, Е. Баг­риць­кий, І. Ерен­бург, С. Кірса­нов, О. Ман­дель­ш­там, Я. Над­сон, Б. Пас­тер­нак, Й. Уткін, Л. Шес­тов та інші. Та­тар­сь­кої крові: І. Ак­са­ков, Ф. Дос­тоєвсь­кий, В. За­госкін, Р. Зо­тов, М. Ка­рамзін, М. Огарь­ов, І. Тур­генєв. По­ля­ки: О. Гри­боєдов (Грзібовскі), В. Со­ло­губ, напівпо­ля­ки: Д. Ме­реж­ков­сь­кий, М. Нєкра­сов. Во­ло­хи: А. Кан­те­мир, М. Хе­рас­ков, шот­лан­дець М. Лер­мон­тов, італійсько­го по­ход­жен­ня Ф. Тют­чев, напівту­рок В. Жу­ков­сь­кий і сотні інших, що їхні прізви­ща та життєпи­си над­ру­ко­вані в ста­рих і но­вих мос­ков­сь­ких ен­цик­ло­педіях. Ці чу­жинці хоч і змос­ков­щені мов­но, про­те психічно, ду­хов­но відірвані від дже­ре­ла національ­ної твор­чості - від мос­ков­сь­ко­го на­ро­ду - при­род­но не ма­ли си­ли тво­ри­ти пер­ли­ни літе­ра­ту­ри, що ввійшли би до скар­б­ниці світо­вої куль­ту­ри. Це виз­на­ють і ро­зумніші мос­к­ви­ни. Нап­рик­лад, кри­тик В. Бєлінський пи­сав: „Світо­вої, істо­рич­ної ва­ги мос­ков­сь­ка літе­ра­ту­ра ніко­ли не ма­ла і ма­ти не мо­же. Як­що не бу­ло би О. Пушкіна, то в історії люд­сь­кої куль­ту­ри не пос­та­ло б най­мен­шої про­га­ли­ни. А цього не мож­на ска­за­ти про Бай­ро­на чи Шілле­ра. Всілякі ба­лач­ки про рівно­вартність мос­ков­сь­кої літе­ра­ту­ри з євро­пей­сь­кою тре­ба вва­жа­ти за по­рожнє базікан­ня або за ма­яч­ню чван­ли­вості“26. Інший мос­ков­сь­кий кри­тик до­дає: „У своєму змісті мос­ков­сь­ка літе­ра­ту­ра пе­ре­ви­щи­ла всі літе­ра­ту­ри своєю огид­ною без­со­ромністю та на­хаб­с­т­вом“27.

    Духовність, а з нею й жит­тя кож­но­го на­ро­ду (нації) віддзер­ка­лює йо­го літе­ра­ту­ра. На жаль, ми, євро­пейці, досі не маємо ве­ли­кої аналітич­ної праці про мос­ков­сь­ку літе­ра­ту­ру, крім де­яких розвідок Д. Дон­цо­ва. Наші літе­ра­ту­роз­навці бу­ли б збе­рег­ли Ук­раїні (і не ли­ше їй) ба­га­то ти­сяч її дітей, як­би да­ли нам своєчас­но ве­ли­ку пра­цю про мос­ков­сь­ку літе­ра­ту­ру у світлі ідей та іде­алів євро­пей­сь­кої, хрис­ти­ян­сь­кої куль­ту­ри, бо ви­би­ли б ґрунт з-під на­шо­го (і не на­шо­го) мос­к­во­люб­с­т­ва. А що та­кої праці ще не маємо, то по­да­мо де­що з розвідок Д. Дон­цо­ва.

    „В ес­те­та О. Пушкіна, у спрос­та­че­но­го гра­фа Л. Тол­с­то­го, в апос­то­ла місько­го шу­мо­вин­ня Ф. Дос­тоєвс­ко­го, у циніка О. Бло­ка - в усіх них все йде всуміш: доб­ро і зло, брех­ня і прав­да, кра­са і по­гань, щоб зни­щи­ти в за­галь­но­му ха­осі всі етичні вар­тості; щоб до­вес­ти, що розбій - це сво­бо­да, що ду­шо­губ­с­т­во - це лю­бов, що нерівність - це бунт про­ти Бо­га, що кра­са - це бруд і свин­с­т­во. Чортівсь­ка міша­ни­на всіх тя­мок, усіх „за“ і „про­ти“, всіх „так“ і „ні“, всіх „доз­во­ле­но“ і „за­бо­ро­не­но“, всіх ріжниць між прав­дою і брех­нею, доб­ром і злом, кра­сою і ги­до­тою, за­пе­ре­чен­ням уся­кої дис­ципліни. І це - і в мо­ралі, і в політиці, і в суспіль­но­му житті“28.

    „Що ха­рак­те­ри­зує ге­роїв мос­ков­сь­кої літе­ра­ту­ри? Мо­раль­на слабість і ба­жан­ня вип­рав­да­ти ту слабість хи­ба­ми са­мо­го жит­тя. Мрії про бу­дучність і пов­на нездібність здійсни­ти ті мрії в су­час­ності. Чаць­кий О. Гри­боєдо­ва втікає пе­ред оги­дою жит­тя. Рудін та інші „гам­ле­ти“ І. Тур­генєва, або Об­ло­мов та Рай­сь­кий І. Гон­ча­ро­ва - безплідні ба­ла­ку­ни-не­ро­би. Епілеп­ти­ки Ф. Дос­тоєвс­ко­го, звих­нені істо­ти А. Че­хо­ва, „лиш­ние лю­ди“ - ось які є ти­пи мос­ков­сь­кої літе­ра­ту­ри… Улюб­лені ге­рої Ф. Дос­тоєвсь­ко­го - це не бунтівни­ки, але „уни­жен­ные и ос­кор­б­лен­ные“, або „стра­даль­нич­ки“, які по­туль­но зно­сять не­зас­лу­же­не зло, які рос­ко­шу­ють в терпінні (Ма­кар Дєвушкін, Неллі, князь Мишкін). Співчут­тя не до ге­рой­сь­кої душі, але до роз­чав­ле­но­го тіла. Пот­ре­ба бу­ти упо­ко­ре­ним, вис­ма­га­ним. А. Че­хо­ву най­сим­па­тичніши­ми бу­ли нев­да­хи, І. Гон­ча­ро­ву - Об­ло­мо­ви, Ф. Дос­тоєвсь­ко­му - епілеп­ти­ки, Л. Тол­с­то­му - Іва­нуш­ка Ду­ра­чок та Пла­тон Ка­ра­таєв, „бун­та­реві“ М. Горь­ко­му - вкри­тий гни­ли­ми ви­раз­ка­ми каліка. Що це є? Це - апо­те­оза каліцтва, це - бунт нікче­ми про­ти силь­но­го, без­плідно­го про­ти твор­чо­го, ви­родів про­ти здо­ро­вих, про­ти тих, які не гнуть­ся; це - бунт ха­осу про­ти ла­ду, смерті про­ти жит­тя…“

    „Апотеоза ма­си в мос­ковській літе­ра­турі приз­ве­ла до апо­те­ози приміти­ву, не­куль­тур­ності. Не тяг­ти ма­си вго­ру, але са­мо­му до неї зни­зи­ти­ся. Тол­с­той за­пе­ре­чує осо­бистість; за­пе­ре­чує її здібність осяг­ти щось влас­ним зу­сил­лям. Зве­ли­чан­ня без­ла­ду, ма­си; жур­ба за її ли­ше ма­теріальні пот­ре­би; по­ко­ра безвіль­ної лю­ди­ни си­лам ззовні; дес­по­тизм як іде­ал суспіль­но­го ла­ду; біль „тря­пич­ной“ душі; зни­щен­ня і упо­ко­рен­ня осо­бис­тості - ось ті проб­ле­ми і вар­тості, ось ті ідеї, що їх при­нес­ла світові мос­ков­сь­ка літе­ра­ту­ра ста­ра і новіша. Влас­ни­ки бруд­них ніг і не­че­са­ної чуп­ри­ни ста­ли в мос­ковській літе­ра­турі носіями всіх чес­нот, носіями ве­ли­кої прав­ди жит­тя. Во­ни ма­ли уз­до­ро­ви­ти світ, Євро­пу. Їх - ці нулі - мос­ков­сь­ка літе­ра­ту­ра про­тис­тав­ля­ла ве­ли­ким осо­бис­тос­тям, ве­ли­ким ор­ганіза­то­рам жит­тя Євро­пи. Про­тис­тав­ля­ла всім, хто виділяв­ся з ота­ри, хто пе­ре­рос­тав інте­лек­том, ха­рак­те­ром, во­лею, чи… чис­тою со­роч­кою. Та, що ж мог­ло зро­ди­ти­ся в країні „чу­хон­с­кой по­ме­си и мас­со­во­го ба­тожья“? У країні раб­с­т­ва, де все за­ле­жа­ло від па­на і во­ло­да­ря, не мог­ла зро­ди­ти­ся віра в се­бе, у ва­гу влас­них зу­силь; не міг пов­с­та­ти культ волі. Там все бу­ло настрій і прим­ха. Ря­ту­нок - ли­ше в по­корі Л. Тол­с­то­го, або „пив­ной скан­дал“ С. Єсєніна. Або „про­ще­ние“ як іде­ал, або „да­йош Євро­пу“, щоб, зруй­ну­вав­ши Нотр-Дам, на йо­го місці пос­та­ви­ти лоб­ное мес­то“.

    „Ідеї, що їх внес­ла мос­ков­сь­ка літе­ра­ту­ра до скар­б­ниці на­родів, є ті самі і в її пушкінсь­ку до­бу, і в горь­ков­сь­ку та боль­ше­виць­ку. Се­ред тих ідей не­ма ідей ве­лич­но­го, а є ідея ко­рис­но­го; не­ма ідеї кра­си, а є ідея „по­лез­но­го“; не­ма ідеї осо­бис­тості, а є ідея ма­си, ота­ри; не­ма ідеї чи­ну, по­ри­ву, а є страх жит­тя та „грусть и тос­ка бе­зыс­ход­ная“. Бунт С. Єсєніна - це ли­ше мос­ков­сь­ке „озор­с­т­во“; в йо­го душі жи­ве не во­гонь Про­ме­тея, не бунт Чай­ль­да Га­роль­да, а ли­ше „озор­с­т­во де­ре­вен­с­ко­го озор­ни­ка“. Він хо­че „ко­ле­ном при­да­вить эк­ва­тор“ і „по­по­лам на­шу зем­лю раз­ло­мить, как ка­лач“, і аж „до Егип­та рас­ко­ря­чить но­ги“. І все це „под гар­мо­нии пьяной кли­чи“. Як­що це Мой­сей, то… зі дзвіноч­ка­ми на шапці, що кри­вить об­лич­чя і ви­со­лоп­лює язик. Кло­ун…“

    „Захід знає Дон-Кіхо­та, Фав­с­та. Мос­ков­щи­на - бо­ся­ка М. Горь­ко­го та Іва­нуш­ку Ду­рач­ка, що вте­чею від во­ро­га хо­че зло­ми­ти йо­го во­лю. Ти­пи, що їх ніякий Діоген не знай­де на За­ході. Ли­царскість і вірність - це го­ловні прик­ме­ти ан­глійсь­кої літе­ра­ту­ри. Оз­на­чи­ти ці ти­пи мож­на од­ним сло­вом - джен­т­ль­мен. Літе­ра­тур­ним ти­пом же мос­ков­сь­кої літе­ра­ту­ри був бе­зум­ний бунтівник, без­дум­ний раб; в обид­вох ви­пад­ках - хам, по­чи­на­ючи від при­ни­же­но­го, іде­алізо­ва­но­го му­жи­ка і кінча­ючи на хуліган­сь­ких ти­пах С. Єсєніна. Гли­бокі ідеї і гли­би­ну змісту дає ли­ше суспіль­с­т­во з нап­ру­же­ним, бар­вис­тим, ак­тив­но твор­чим жит­тям. Мос­ков­щи­на ніко­ли та­ким суспіль­с­т­вом не бу­ла. „Во­на не да­ла світові ніякої ідеї, нічим не спри­чи­ни­ла­ся до люд­сь­ко­го пос­ту­пу“,- свідчить мос­к­вин П. Ча­адаєв. Та як же во­на мог­ла да­ти якусь ідею? Вся­ку ж бо ідею зрод­жує вільна дум­ка вільної лю­ди­ни; во­на бу­ла на За­ході, а Мос­ков­щи­на та­кої не ма­ла. То­му-то на За­ході ство­рив­ся тип не­за­леж­ної лю­ди­ни, а в Мос­ков­щині тип ра­ба і дес­по­та в тій самій особі…“

    „Яку свою ідею да­ла світові Мос­ков­щи­на? Мо­же, ідею М. Чер­ни­шев­сь­ко­го з йо­го філо­софією „чор­но­го пе­ре­де­ла“, себ­то пер­шен­с­т­вом роз­поділу над творчістю? Чи, мо­же, ідею „сла­вя­но­филь­с­т­ва“, себ­то месіанства мос­ков­сь­ко­го му­жи­ка, то­го (за свідчен­ням М. Горь­ко­го) „тяж­ко­го мос­ков­сь­ко­го на­ро­ду, що доп’яв шту­ки жи­ти жеб­ра­ком на ба­га­тющій землі, нед­ба­ло ле­жа­чи на ній“? Чи мо­же ідею „неп­ро­тив­ле­ния злу“ і примітив­ної без­фор­м­ності Л. Тол­с­то­го, во­ро­жу всьому силь­но­му і гар­но­му? Чи мо­же ідею суспіль­но­го „ми­ло­сер­дия и жа­лос­ти“, що за нею кри­ло­ся зве­ли­чен­ня всього без­вартісно­го? Чи ідею „ги­бель­но­го раз­ли­чия меж­ду тво­им и мо­им“? Чи ідею при­ни­жен­ня люд­сь­кої гідності? Як же мо­же зро­ди­ти якусь ве­ли­ку ідею на­род, що йо­го іде­алом є ха­ос, амо­ральність, не­на­висть до кра­си, до вільної дум­ки, до вся­кої твор­чості? Ні! Куль­ту­ра „бо­сяків“, Іва­нушків Ду­рачків, „лиш­них лю­дей“, „ідіотів“ і т. п.- не для нас, ук­раїнців“29.

    З та­кою оцінкою мос­ков­сь­кої літе­ра­ту­ри ук­раїнсь­ко­го націоналіста Д. Дон­цо­ва по­го­див­ся навіть яни­чар М. Хвиль­овий. На за­пит: „На яку зі світо­вих літе­ра­тур має орієнту­ва­ти­ся ук­раїнсь­ка?“ він відповів: „У вся­ко­му разі не на мос­ков­сь­ку, і це без жод­них зас­те­ре­жень. Від мос­ков­сь­кої літе­ра­ту­ри му­сить тіка­ти ук­раїнсь­ка яко­мо­га швид­ше“30.

    Московщина щой­но у XVI­II столітті, ли­ше 200 років то­му тільки по­чи­нає зак­ла­да­ти ос­но­ви своєї літе­ра­тур­ної мо­ви. Мос­ков­щи­на щой­но у ХІХ столітті, себ­то ВІСІМСОТ років ПІЗНІШЕ за Ук­раїну, ли­ше ПО­ЧИ­НА­ЛА тво­ри­ти свою літе­ра­ту­ру. І з пи­то­мим їй на­хаб­с­т­вом, не мор­г­нув­ши оком, про­го­ло­си­ла, що Київсь­ка Русь і все, що з нею зв’яза­не: її історія, її куль­ту­ра, її літе­ра­ту­ра є „общим дос­то­яни­ем“. А щоб до­вес­ти це ма­ловірам, при­ту­ля­ла до їхнього чо­ла пістоль. Де ру­ка її з пісто­лем бу­ла за­ко­рот­ка - щед­ро по­зо­ло­чу­ва­ла пе­ра істо­риків. Мо­нархічні мос­ковські істо­ри­ки бо­яли­ся, щоб євро­пейці не глу­зу­ва­ли з їхніх ви­га­док. То­му ви­ду­му­ва­ли різно­манітні фан­тас­тичні „те­орії“ про по­ход­жен­ня сво­го на­ро­ду, на­ма­га­ли­ся якось об­ду­ри­ти світ і свій на­род. Те­перішні ж мос­ковські істо­ри­ки вже не бо­ять­ся ніко­го, бо мос­ковські ру­ки з на­га­на­ми по­ви­рос­та­ли такі довгі, що до­ся­га­ють усіх у світі. Ніко­ли ще в історії ніякий на­род не мав й од­ної ти­сяч­ної тих п’ятої та шос­тої ко­лон, що їх має те­пер Мос­ков­щи­на. Ці ко­ло­ни пиль­ну­ють, щоб ніхто не вир­вав з мос­ков­сь­ких рук жод­но­го з усіх мос­ков­сь­ких „общих дос­то­яний“. З їхньою до­по­мо­гою Мос­ков­щи­на так пе­ре­ля­ка­ла світ, що він втра­тив ро­зум і влас­ни­ми ру­ка­ми на­тя­гає на свою шию заш­морг, до­по­ма­га­ючи Мос­ков­щині по­си­лю­ва­ти військо­ву, гос­по­дар­чу, політич­ну си­лу СРСР. Най­мо­гутніша в світі дер­жа­ва США нав­колішках бла­гає мос­к­винів по­да­ру­ва­ти їй ame­ri­can way of li­fe31 і більше нічо­го не ба­жає. Та­ка каз­ко­во ней­мовірна пе­ре­мо­га за­дур­ма­ни­ла мос­к­ви­нам ро­зум так, що во­ни зап­лю­щи­ли очі на ту бе­зод­ню, що її ба­чи­ли мос­ковські пись­мен­ни­ки під ко­пи­та­ми Пет­ро­во­го ко­ня „на ди­бах“. Мос­к­вин ви­ма­гає від усь­ого світу не мен­ше, як „по­ко­ряй­те­ся нам все язы­ки, ибо с на­ми сам… са­та­на“. А щоб без­за­пе­реч­но до­вес­ти своє пра­во па­ну­ва­ти над світом, про­го­ло­шує: „Світо­ва історія взаємовідно­син між на­ро­да­ми не за­пи­са­ла прик­ладів та­ко­го ве­ли­чез­но­го і пос­ту­по­во­го впли­ву на інші куль­ту­ри та мо­ви, як вплив мос­ков­сь­кої куль­ту­ри та мо­ви. Ве­ли­ка, мо­гут­ня мос­ков­сь­ка мо­ва, впли­ва­ючи на інші мо­ви, зба­га­чує їх безмірно. І кож­на лю­ди­на, що хо­че пог­ли­би­ти свою куль­ту­ру і куль­ту­ру сво­го на­ро­ду, му­сить зна­ти мос­ков­сь­ку мо­ву, щоб мог­ла без­по­се­ред­ньо чер­па­ти знан­ня з ба­га­тю­щої куль­тур­ної скар­б­ниці, що її ство­рив ве­ли­кий мос­ков­сь­кий на­род“32.

    Московська мо­ва не є зви­чай­ною мо­вою. Во­на є ве­ли­кою мо­вою. Мо­вою всього прог­ре­сив­но­го люд­с­т­ва. Во­на без­пе­реч­но бу­де мо­вою Світо­вої Совєцької Рес­публіки. І той, хто бай­ду­же ста­вить­ся до вив­чен­ня мос­ков­сь­кої мо­ви, є во­ро­гом світо­во­го пос­ту­пу. Ті на­уковці, які не зна­ють мос­ков­сь­кої мо­ви, не є справ­жніми на­уков­ця­ми33. Ма­яч­ня А. Гітле­ра, порівню­ючи з цією мос­ков­сь­кою, нап­рав­ду є ан­гель­сь­ким ле­бедінням. Та­ки­ми бо­жевіль­но-шовіністич­ни­ми ма­рен­ня­ми пе­ре­пов­не­на літе­ра­ту­ра (ра­зом з на­уко­вою) мос­ков­сь­ких „інтер­націоналістів“ СРСР. Ма­ло­ук­раїнсь­ким при­яте­лям „мос­ков­сь­кої де­мок­ратії“ ра­ди­мо чи­та­ти цю літе­ра­ту­ру. Мос­ков­сь­ка шос­та ко­ло­на у світі под­ба­ла, щоб євро­пейці та аме­ри­канці чи­та­ли мос­ков­сь­ку літе­ра­ту­ру, але не шовіністич­ну. В США нав­ча­ють мос­ков­сь­кої мо­ви, літе­ра­ту­ри, історії в двох­с­тах ву­зах. І це не кош­тує ні цен­та Мос­ков­щині. Про кош­ти под­ба­ла мос­ков­сь­ка шос­та ко­ло­на. Ук­раїнці в США своєї шос­тої ко­ло­ни не ма­ють, і в жодній аме­ри­канській школі ук­раїноз­нав­с­т­во не вик­ла­даєть­ся, хіба що самі ук­раїнці зап­ла­тять.

    Тут до­реч­но зга­да­ти про став­лен­ня Мос­ков­щи­ни до міжна­род­ної мо­ви ес­пе­ран­то. Ес­пе­ран­то - це штуч­на міжна­род­на мо­ва, що її ук­лав 1887 р. Л. За­мен­гоф. Її слов­ник скла­даєть­ся з ко­ренів слів, спільних кільком євро­пей­сь­ким мо­вам, і то­му євро­пеєць мо­же зро­зуміти ес­пе­ран­то, вив­чив­ши ли­ше гра­ма­ти­ку. Гра­ма­ти­ка ж прос­та, її мож­на вив­чи­ти за кілька го­дин. Не євро­пеєць (азіат, аф­ри­ка­нець) мо­же вив­чи­ти ес­пе­ран­то за один місяць. Ліга Націй, Міжна­род­ний Пош­то­вий Со­юз, Міжна­род­ний Чер­во­ний Хрест та інші міжна­родні ор­ганізації виз­на­ли ес­пе­ран­то за од­ну з своїх офіційних мов. Ба­га­то міжна­род­них з’їздів про­ва­ди­ло­ся мо­вою ес­пе­ран­то. Є вже чи­ма­ла літе­ра­ту­ра цією мо­вою, ви­даєть­ся кілька жур­налів. Франція та Ан­глія бой­ко­ту­ють ес­пе­ран­то, бо не хо­чуть втра­ти­ти па­ну­ван­ня їхніх мов у міжна­род­но­му житті. Єди­не, чо­го бра­кує цій мові - слов­ни­ка на­уко­вих та технічних слів, але гра­ма­ти­ка дає без­межні мож­ли­вості їх тво­ри­ти. От­же, ця над­з­ви­чай­но лег­ка до вив­чен­ня мо­ва найбіль­ше на­даєть­ся для робітниц­т­ва, бо ж во­но чу­жих мов не вчи­ло. А для ІІІ Інтер­націона­лу ва­жив ще й той факт, що ес­пе­ран­то не бу­ло мо­вою жод­ної нації. От­же, все про­мов­ля­ло за те, щоб ух­ва­ли­ти ес­пе­ран­то офіційною і єди­ною мо­вою ІІІ Інтер­націона­лу. І го­ло­ва Світо­во­го Со­юзу ес­пе­ран­тистів, ан­глійсь­кий ко­муніст І. Ля­пен зап­ро­по­ну­вав був на І-му з’їзді ІІІ Інтер­націона­лу в Москві взя­ти ес­пе­ран­то за єди­ну офіційну мо­ву. Всі чле­ни по­год­жу­ва­ли­ся, крім Мос­ков­щи­ни. А що во­на не ма­ла жод­ної при­чи­ни за­пе­ре­чи­ти, то зап­ро­по­ну­ва­ла до­ру­чи­ти ок­ремій комісії всебічно обмірку­ва­ти спра­ву, а по­ки що мос­ков­сь­ку мо­ву вва­жа­ти за офіційну. Те „по­ки що“ три­ває дось­огодні.

    Московщина про­го­ло­си­ла „ве­ли­кую рус­скую ли­те­ра­ту­ру“ обов’яз­ко­вою до насліду­ван­ня всіма на­ро­да­ми СРСР. Це своє без­за­пе­реч­не про­го­ло­шен­ня підпер­ла не­по­хит­ним до­во­дом літе­ра­ту­ро-знавців з НКВД. Спро­буй­те-но, „іно­родці“, пис­ну­ти, що Т. Шев­чен­ко, А. Міцке­вич, Ш. Рус­та­велі не вчи­ли­ся у всіля­ких бєлінських, чер­ни­шев­сь­ких, федіних, єсєніних! Спро­буй­те-но хахлішки, по­лячішки, кінтош­ки34 не поцілу­ва­ти - і то при­люд­но, ша­ноб­ли­во - смер­дючі пранці мос­ков­сь­ко­го „мра­ко­бе­сия“ (за ви­ра­зом І. Буніна)! Мос­ков­сь­ка „де­мок­ратія“ в СРСР вже цілко­ви­то відвер­то глу­зує з по­до­ла­них, без­бо­рон­них „ино­род­цев“ (не­мос­к­винів) СРСР. Мов­ляв, ми мос­к­ви­ни, знаємо, що М. Риль­сь­кий, П. Ти­чи­на, Ю. Янов­сь­кий, Б. Ан­то­нен­ко-Да­ви­до­вич, В. Гжиць­кий, О. Виш­ня, П. Панч, Є. Плуж­ник, А. Ма­лиш­ко, та інші є євро­пей­сь­ки­ми пись­мен­ни­ка­ми. Знаємо, що во­ни не обож­ню­ють на­ших М. Горь­ко­го, С. Єсєніна, В. Ма­яков­сь­ко­го та їм подібних. Зна­ючи це, ще з більшою на­со­ло­дою ди­ви­мо­ся, як ці ваші реч­ни­ки, скре­го­чу­чи зу­ба­ми, ри­да­ючи ду­шев­но, цілу­ють ду­ховні пранці на­шої літе­ра­ту­ри і куль­ту­ри. Що з то­го, що кілька­над­цять ва­ших ук­раїнсь­ких митців пру­ча­ли­ся і не поцілу­ва­ли, як от Г. Ко­син­ка, М. Зе­ров, М. Куліш, Л. Кур­бас, М. Драй-Хма­ра, О. Влизь­ко, Д. Фальківсь­кий, К. Бу­ревій, К. Поліщук та по­над 200 інших? Мос­ков­щи­на ви­ни­щи­ла їх, як мух, ви­гу­би­ла ли­ше за 10 років (1929-1939) по­над 200 ук­раїнсь­ких пись­мен­ників. От­же, хто пе­реміг?

    Далекоглядний Т. Зіньківський пи­сав 77 років то­му: „Гос­по­дар­че (еко­номічне) гноб­лен­ня, гос­по­дар­ча не­во­ля мен­ше шко­дить на­ро­дові, як гноб­лен­ня куль­тур­не. Гноб­лен­ня будь-якої ди­кої ор­ди - це доб­ро­та, порівню­ючи до гноб­лен­ня цивілізо­ва­ної нації, бо цивілізо­ва­на знає: де і чим дош­кульніше вда­ри­ти гноб­ле­но­го. Ди­ка ор­да ни­щить гос­по­дар­чо, гра­бує, але ці ли­ха є такі ж при­родні, як і уся­ке стихійне ли­хо: град, по­су­ха, зем­лет­рус - прий­ш­ло, по­ни­щи­ло, зруй­ну­ва­ло гос­по­дар­с­т­во і зник­ло. Всі ті гос­по­дарчі втра­ти пра­ця на­до­лу­жить, і зна­ку по них не зіста­неть­ся… Цілко­ви­то інак­ше ди­кун­с­т­во цивілізо­ва­не. Цивілізо­ва­не ди­кун­с­т­во вже знає таб­ли­цю мно­жен­ня і вже знає лічи­ти навіть і на мільйо­ни; крім то­го, во­но ро­зуміє, що йо­му не па­ну­ва­ти, ко­ли підвладні ма­ти­муть іншу від нього при­ро­ду, вда­чу. Звідси - йо­го ди­ка дум­ка: „Щобільше маємо „гар­мат­но­го м’яса“, то більше мо­же­мо наг­ра­бу­ва­ти у сусідів. А щоб „гар­мат­не м’ясо“ за­бу­ло за свою люд­сь­ку при­ро­ду, схиль­ну до ро­зум­но­го жит­тя і до доб­ра,- тре­ба всіх підвлад­них пе­ре­ро­би­ти на один ко­пил так, що ли­ше іме­нем мож­на б бу­ло відріжни­ти Іва­на від Сте­па­на. Ко­ли так зро­би­мо, то ма­ти­ме­мо мільйо­ни „гар­мат­но­го м’яса“, ма­ти­ме­мо ве­ли­чез­ну військо­ву ма­ши­ну, щоб за­гар­ба­ти весь світ… Так цивілізо­вані ди­ку­ни хо­чуть вий­ня­ти ДУ­ШУ з на­ро­ду, зни­щи­ти йо­го мо­раль і куль­ту­ру. Ви­на­ро­до­ви­ти. І ось та­ке цивілізо­ва­не ди­кун­с­т­во (яке щой­но вчо­ра нав­чи­ло­ся скла­да­ти літе­ри цивілізації) бе­ре у свої ру­ки мо­но­полію на мо­ву, освіту, куль­ту­ру. Це цивілізо­ва­не ди­кун­с­т­во кра­де у підби­то­го на­ро­ду йо­го куль­ту­ру, йо­го історію; на­ки­дає йо­му й іншим на­ро­дам свої дикі, дес­по­тичні іде­али, за­ви­нені у хрис­ти­янські ри­зи“35. Чи ж не про мос­ков­сь­ку „де­мок­ратію“ СРСР пи­сав ав­тор 77 років то­му?



ІІІ. ЛЕДАРСТВО І ВОЛОЦЮЗТВО МОСКВИНА

 

     Ми, мос­к­ви­ни - на­род во­ло­цюг.

    М. Горь­кий

     Мос­к­ви­ни - на­род во­ло­цюг, ле­дарів і злодіїв.

    С. Рож­дес­т­вен­сь­кий

 

    Історична до­ля осе­ли­ла мос­к­винів у баг­нис­то­му північно­му пралісі. Рільниц­т­во там бу­ло мож­ли­вим ли­ше на гор­б­ках сухішої землі, що бу­ли поміж бо­ло­та­ми, річка­ми, озер­ця­ми. Там мос­к­вин ви­ру­бу­вав ліс, па­лив йо­го і засівав у попіл зер­но. По п’ятьох ро­ках та­ка „паль“ уже не ро­ди­ла, і мос­к­вин ки­дав її, а шу­кав но­во­го, не ви­ру­ба­но­го гор­би­ка землі. От­же, навіть рільниц­т­во бу­ло ко­чо­вим, аж по­ки уряд не прив’язав мос­к­ви­на до землі кріпац­т­вом.

    Вирубувати праліс - пра­ця тяж­ка, а го­лов­не - нев­дяч­на, бо ж ли­ше 3-5 років ро­ди­ла та „паль“, та й уро­жаї бу­ли малі. Це зне­охо­ти­ло мос­к­ви­на до рільниц­т­ва, навіть вик­ли­ка­ло у нього зло­бу на нев­дяч­ну зем­лю. Міня­ючи що п’ять років місце осідку, при­род­но не бу­ло пот­ре­би ста­ви­ти дов­гот­ри­валі бу­до­ви, ого­род­жу­ва­ти обійс­тя, прик­ра­ша­ти ха­ту то­що. Мос­ков­сь­кий істо­рик пи­ше, що навіть у ХХ ст. мос­ков­сь­ка „де­рев­ня“ (се­ло) виг­ля­да­ла як тим­ча­со­вий табір без най­п­ростіших життєвих вигід. Чорні де­рев’яні ха­ти, жод­ної ого­рожі, ані на­тя­ку на чис­то­ту, сморід від гни­ло­го сміття нав­ко­ло ха­ти. Про квіти чи сад­ки біля неї (як в Ук­раїні) і згад­ки не­має. Брудні, не­че­сані, з хма­рою нужі лю­ди; підозрілі, злобні пог­ля­ди - все це при­род­но вик­ли­кає у чу­жин­ця оги­ду. Всі чу­жинці, які бу­ва­ли в Мос­ков­щині, од­нозгідно свідчать про ней­мовірно жах­ли­вий фізич­ний і мо­раль­ний бруд не ли­ше мос­ков­сь­ко­го му­жи­ка, але й арис­ток­ра­та. Чу­жинці ті ди­ву­ва­ли­ся, що навіть панівна вер­с­т­ва цілко­ви­то не відчу­ва­ла ніякої кра­си, ніякої пот­ре­би в куль­турі, і не ро­зуміла най­п­ростіших мо­раль­них, етич­них за­сад36. У ду­хов­ності і на­родній сло­вес­ності мос­к­ви­на не­має нічогісінько рільни­чо­го. Це віддзер­ка­люєть­ся і в йо­го мові. Мос­ков­сь­кий рільник на­зи­ває се­бе „крес­ть­яни­ном“, або „му­жи­ком“ - тут і на­тя­ку на рільниц­т­во. Сло­ва „зем­ле­де­лец“ або „хле­бо­па­шец“ - складні, а це вка­зує, що їх ство­рив не на­род, а інтелігенція.

    Московський на­ро­доз­на­вець В. Даль пи­ше (пе­ред 1914 р.), що де­сят­ки ти­сяч мос­ков­сь­ких се­лян що­вес­ни ли­ша­ють на жінку гос­по­дар­с­т­во, а самі йдуть в Ук­раїну про­да­ва­ти дрібний мос­ков­сь­кий крам, або на ко­со­ви­цю, або жеб­ра­ти та крас­ти. У Києві та інших на­ших містах юр­би мос­ков­сь­ких жеб­раків об­ля­га­ли всі цер­к­ви та мо­нас­тирі. В на­ших містах жеб­ра­ки, во­ло­цю­ги, злодії бу­ли май­же всі мос­к­ви­на­ми. Вза­галі ж юр­би жеб­раків - це прик­мет­на ри­са азійсь­ких міст. У Москві їх зав­ж­ди бу­ли ти­сячі. В. Даль підкрес­лює, що не зав­ж­ди гна­ла їх з до­му біда, а ба­га­то з них ма­ли за­можні гос­по­дар­с­т­ва. Проф. Н. Че­гулін налічив у Мос­ков­щині сотні сіл, по­ки­ну­тих людь­ми, і де­сят­ки ти­сяч гек­тарів землі, що по­за­рос­та­ли бур’яна­ми. Ґрун­тоз­на­вець проф. Г. Махів пи­ше, що Мос­ков­щи­на мо­же лег­ко про­го­ду­ва­ти всю свою людність з уро­жаю влас­ної землі, як­що поліпшить примітив­не рільниц­т­во. От­же, маємо аж над­то пе­ре­кон­ли­вий довід, що не зе­мель­ний го­лод, не пе­ре­люд­нен­ня штов­ха­ло і штов­хає Мос­ков­щи­ну за­гар­бу­ва­ти чужі землі.

    По ска­су­ванні кріпац­т­ва 1861 р. ук­раїнці знай­ш­ли в Мос­ков­щині (на Са­ра­тов­щині) по­ки­нуті мос­к­ви­на­ми землі і за­се­ли­ли їх. До 1917 ро­ку там бу­ло кілька­де­сят ве­ли­ких, ба­га­тих ук­раїнсь­ких сіл. По 1917 р. Мос­ков­щи­на виг­на­ла тих ук­раїнців до Сибіру і заб­ра­ла собі їхні се­ла ра­зом з усім май­ном.

    Царський уряд осе­лив у Сибіру кілька ти­сяч мос­к­винів, дав­ши їм ве­ликі наділи землі, гроші на ху­до­бу, ре­ма­нент, по­зи­ки то­що. Ті по­се­ленці ки­ну­ли зем­лю, ку­пи­ли руш­ниці і жи­ли з по­лю­ван­ня. Зне­на­видівши нев­дяч­не рільниц­т­во, мос­к­вин звер­нув­ся до ло­вец­т­ва та ри­баль­с­т­ва. Цьому спри­яли місцеві об­с­та­ви­ни, бо в мос­ков­сь­ко­му пралісі жи­ло ба­га­то звіри­ни, та ще й ви­со­коцінної хут­ря­ної. Хут­ра зав­ж­ди і всю­ди кош­ту­ва­ли до­ро­го. Їх мож­на про­да­ти чи виміня­ти на все потрібне, от­же, й на рільничі ви­ро­би. Од­ним пос­трілом мис­ли­вець за­роб­ляв більше, ніж цілорічно тяж­кою пра­цею на мос­ковській бідній землі. От­же, навіть і не­ле­дар, не­мос­к­вин волів мис­лив­с­т­во, а не рільниц­т­во. Мос­ков­сь­кий праліс увесь був по­ме­ре­же­ний бо­ло­тя­ни­ми річка­ми та озе­ра­ми, от­же, іде­аль­ним краєм для ри­баль­с­т­ва. А ри­ба­ли­ти - незрівня­но лег­ший спосіб наїсти­ся, ніж кор­чу­ва­ти пні на „паль“. Так самі при­родні об­с­та­ви­ни нав­чи­ли і приз­ви­чаїли мос­к­ви­на шу­ка­ти лег­ко­го хліба. Мос­к­вин звик не­на­видіти не ли­ше рільни­чу, а й уся­ку пра­цю. ЛЕ­ДАР­С­Т­ВО, НЕ­РОБ­С­Т­ВО СТА­ЛО ОД­НОЮ З НАЙ­П­РИК­МЕТНІШИХ ОЗ­НАК МОС­КОВ­СЬ­КОЇ НАЦІОНАЛЬ­НОЇ ВДАЧІ. Мос­к­вин ува­жає пра­цю за прок­лят­тя, за ка­ру, гіршу, ніж ка­ра на гор­ло. Воліє го­ло­ду­ва­ти, та не пра­цю­ва­ти. Істо­рик В. Клю­чев­сь­кий пи­ше, що чу­жинці ди­ву­ва­ли­ся, ба­чу­чи в Мос­ков­щині ве­ли­чез­ну кількість лю­дей („бро­дяг“), які не пра­цю­ва­ли, хоч ве­ликі об­ши­ри землі сто­яли не­об­роб­лені, за­рос­ли бур’яна­ми. До 1917 р. де­сят­ки ти­сяч мос­ков­сь­ких здо­ро­вих, мо­ло­дих во­ло­цюг швен­дя­ли по всій імперії, жи­ву­чи з крадіжок, жеб­ран­ня, шах­рай­с­т­ва. Цар­сь­кий уряд не міг спо­ну­ка­ти їх до будь-якої праці. Ро­зум­ний соціалістич­ний уряд знай­шов та­кий спосіб: приз­на­чив тих „бо­ся­ков“ всіля­ким на­чаль­с­т­вом на не­мос­ков­сь­ких зем­лях СРСР, тим більше, що се­ред них бу­ли лю­ди з се­ред­нь­ою (і навіть універ­си­тет­сь­кою) освітою. Мільйо­ни їх те­пер пра­цю­ють в Ук­раїні.

    Знавець мос­ков­сь­кої душі Ф. Дос­тоєвсь­кий пи­ше про мос­к­ви­на за кор­до­ном: „Я рад­ше все жит­тя про­жи­ву в шатрі, ніж пок­ло­ню­ся німець­ко­му бо­гові. Я жи­ву в Німеч­чині не­дов­го, про­те, все, що я встиг тут по­ба­чи­ти, обу­рює мою та­тар­сь­ку кров. Ро­би­ти, як віл, оща­ди­ти гріш, як жид? Ні! Я волію „де­бо­ши­рить по-рус­ски“.

 

ВОЛОЦЮЗТВО

 

    Мандрівне рільниц­т­во, по­лю­ван­ня, ри­баль­с­т­во не прив’язу­ва­ло мос­к­ви­на до осідло­го жит­тя. Це зро­ди­ло і за де­сят­ки по­колінь роз­ви­ну­ло й закріпи­ло у мос­к­ви­на світог­ляд і вда­чу во­ло­цю­ги. Та­тар­сь­ка кров влад­но кли­че йо­го ко­чу­ва­ти, во­ло­чи­ти­ся, ман­д­ру­ва­ти світ за очі. Чо­му, зад­ля чо­го, ку­ди - мос­к­вин сам не знає. Він прос­то не має си­ли про­ти­ви­ти­ся цьому з мо­ло­ком ма­тері всо­та­но­му, врод­же­но­му по­тя­гу, звабі. В на­уці це на­зи­ваєть­ся „атавізм“, себ­то по­вер­нен­ня до прап­радідівсь­ко­го. „Ми, мос­к­ви­ни,- на­род во­ло­цюг“,- зізнаєть­ся М. Горь­кий, який сам во­ло­чив­ся по всій імперії. „Ми, мос­к­ви­ни, зав­ж­ди бу­ли „бігу­на­ми“. Нам кор­тить бігти, бігти, бігти. Ку­ди, чо­го - самі не знаємо“,- підтвер­д­жує Вяч. Іва­нов. „Мандрівність зав­ж­ди бу­ла прик­мет­ною ри­сою не ли­ше на­ших міщан, а й се­лян“,- ка­же С. Рож­дес­т­вен­сь­кий. „Всі ми, мос­к­ви­ни, не мо­же­мо всидіти на од­но­му місці; всі ми ко­чо­ви­ки. У влас­них до­мах і у своєму місті ми на­чеб­то тим­ча­сові гості і жи­ве­мо як ко­чо­ви­ки“,- пи­ше П. Ча­адаєв. Ки­ну­ти свою ха­ту і свою зем­лю, йти світ за очі, во­ло­чи­ти­ся і крас­ти (бо ж пра­цю­ва­ти не хо­четь­ся) - та­кий іде­ал і мос­ков­сь­ко­го му­жи­ка, і мос­ков­сь­ко­го інтеліген­та. І справді, се­ред де­сятків ти­сяч мос­ков­сь­ких „бо­сяків“, що ти­ня­ють­ся по всій імперії (найбіль­ше по Ук­раїні, по чор­но­мор­сь­ких пор­тах) бу­ли сотні мос­ков­сь­ких інтелігентів, навіть з ви­щою освітою37. „Устал я жить в род­ном краю, в тос­ке по гроз­не­вым прос­то­рам, по­ки­ну хи­жи­ну мою; уй­ду бро­дя­гою и во­ром“,- співав С. Єсєнін.

    Задля порівнян­ня до­реч­но при­га­да­ти, що навіть третє по­коління ук­раїнсь­ких по­се­ленців у Сибіру мріяло про по­вер­нен­ня в Ук­раїну. Сибірські ук­раїнці вис­ла­ли 1917 р. своє по­соль­с­т­во (де­ле­гацію) до Києва розвіда­ти такі мож­ли­вості, а в Сибіру ж во­ни ма­ли ба­гаті гос­по­дар­с­т­ва. Так са­мо ви­се­лені Поль­щею з рідної землі лем­ки по­вер­та­ли­ся на­зад, хоч Лемківщи­на бу­ла спа­ле­на до го­лої землі, а Поль­ща утис­ка­ла і навіть уби­ва­ла тих, хто по­вер­тав­ся.

    В. Ленін доб­ре знав національ­ну вда­чу мос­к­ви­на і ви­ко­рис­тав її на всі 100 %. Він по­роз­си­лав своїх „ре­бят“ по всій імперії на лег­кий хліб по­го­ничів, жан­дармів, на­чаль­ників не­мос­ков­сь­ких на­родів. І мос­к­вин справді по­чу­ваєть­ся всю­ди, як удо­ма. В Києві, Тбілісі, Мен­сь­ку, Вар­шаві, Ом­сь­ку - всю­ди ви­щим за тубільців, і вва­жає своїм пра­вом і обов’яз­ком на­ки­да­ти всім свою мо­ву, свої примітивні зви­чаї, світог­ляд, віру. Ко­ли ж хтось по­чи­нає сумніва­ти­ся в йо­го ви­щості, та­ку „тем­ну“ го­ло­ву мос­к­вин просвіщає ку­лею в по­ти­ли­цю, чи ви­во­зить до Сибіру „прох­ла­дить на­ци­она­лизм“. Де­сят­ки мільйонів та­ких ви­ве­зе­но за ос­танні півстоліття.

    Погляд мос­ков­сь­ко­го на­ро­ду на Ук­раїну про­яс­нює (ліпше за гру­бу на­уко­ву книж­ку) та­ка би­ли­ця: уп­ро­сив­ся зай­да-мос­к­вин до ук­раїнця пе­ре­но­чу­ва­ти. Ук­раїнець при­гос­тив йо­го ве­че­рею, пос­те­лив ліжко і по­чав мо­ли­ти­ся. Зай­да слу­хає і рап­том пе­ре­би­ває мо­лит­ву: „А ты как мо­лишь­ся? Так нель­зя мо­лить­ся“. Обу­ре­ний ук­раїнець відка­зує, що він є гос­по­да­рем ха­ти і має пра­во мо­ли­ти­ся, як хо­че. Мос­к­вин, по­ка­зу­ючи на свої лапті, що висіли су­ши­ти­ся, пи­тає: „А чьи это лап­ти?“ - „Ну, то твої“,- ка­же гос­по­дар. „А как лап­ти мои, то я здесь хо­зя­ин“,- про­го­ло­шує зай­да. І мос­к­вин має для цього підста­ви. Ко­ли 40-мільйон­на нація, що її предків зна­ло і бо­яло­ся пів-Євро­пи, доз­во­ли­ла дикій, малій Мос­ков­щині су­ши­ти її лапті на прес­толі св. Софії у сто­лиці, то цілко­ви­то спра­вед­ли­во прорік їй Бог жи­ти на „нашій не своїй“ землі. Як­що мос­ковські куль­турні лапті су­шать­ся на ду­хов­но­му прес­толі ук­раїнсь­кої сто­лиці, то не­ухиль­ний НАСЛІДОК - політич­не, гос­по­дар­сь­ке, куль­тур­не раб­с­т­во ук­раїнсь­ко­го на­ро­ду.

    Рабом є ли­ше той, ко­го НЕ пе­чуть кай­да­ни. Ве­ли­чез­на мос­ков­сь­ка імперія підби­ла під свою вла­ду не­чис­лен­ний чер­кесь­кий на­род (Мос­ков­щині зна­до­би­ло­ся для цього 60 років). Підби­ла, але ДУ­ХОВ­НО не ско­ри­ла. Навіть у ХХ ст. жод­ний мос­ков­сь­кий зай­да не на­ва­жу­вав­ся зай­ти до чер­кесь­ко­го се­ла, бо знав, що жи­вим звідти не вий­де. Мос­ковські уря­довці їзди­ли ту­ди ли­ше під військо­вою охо­ро­ною. За по­над сто років Мос­ков­щи­на не змог­ла ку­пи­ти жод­но­го чер­кесь­ко­го яни­ча­ра. Ось чо­му мос­ков­сь­ка мо­гут­ня імперія не бра­ла жод­них по­датків з чер­кесів, ані їхніх синів - до імпер­сь­ко­го війська. А про якесь мос­ков­щен­ня чер­кесів Мос­ков­щи­на навіть і не мріяла. Чо­му? Своїм бо інстин­к­том відчу­ва­ла ве­ли­ку ДУ­ХОВ­НУ СИ­ЛУ чер­кесів. Оскіль­ки мос­к­ви­ни ду­ховні ра­би до дна їхньої душі, то во­ни ро­зуміють ли­ше мо­ву си­ли. Мос­ковські зай­ди в жа­ху тіка­ли з Ук­раїни 1918 і 1941 ро­ку, ко­ли ук­раїнсь­кий на­род по­ка­зав їм свою ДУ­ХОВ­НУ СИ­ЛУ.

 

 

IV. БЕЗ­В­ЛАСНІСТЬ І ЗЛОДІЙСТВО МОС­К­ВИ­НА

 

     Мос­ков­сь­кий на­род не знав згуб­ної різниці між „твоїм“ і „моїм“.

    Ю. Са­марін

     Хто не бре­ше і не кра­де, той не мос­к­вин.

    Олександр І

 

    У всіх на­родів по­ча­ток рільниц­т­ва був по­чат­ком тво­рен­ня цивілізації та куль­ту­ри. Об­роб­ля­ючи, по­ли­ва­ючи влас­ним по­том пев­ний шмат землі і так ви­ро­щу­ючи доб­рий уро­жай, рільник нав­чив­ся ціну­ва­ти той шмат землі, лю­би­ти, вва­жа­ти за СВІЙ, і при­род­но бо­ро­нив від за­гар­бан­ня сусіда­ми. Так на­род­жу­ва­ла­ся і зміцню­ва­ла­ся свідомість влас­ності. Зем­лю ус­пад­ко­ву­ва­ли від прадідів прав­ну­ки. Так на­род­жу­ва­ла­ся і че­рез ба­га­то по­колінь зміцню­ва­ла­ся свідомість сво­го ро­ду, а з неї - сво­го пле­мені, далі - сво­го на­ро­ду, і на­решті свідомість НАЦІОНАЛЬ­НА. Так пос­та­ла свідомість істо­рич­но­го пра­ва на влас­ну ЗЕМ­ЛЮ, а з то­го - свідомість обов’яз­ку її бо­ро­ни­ти для на­щадків, тоб­то ПАТРІОТИЗМ. Всі рільничі на­ро­ди - патріотичні, свідомі своєї гідності, ма­ють при­ват­нов­лас­ниць­ку пра­восвідомість і по­над усе во­ле­любні.

    Не ма­ючи ані при­род­но­го інстин­к­ту при­ват­ної влас­ності, ані ви­роб­ле­ної жит­тям відповідної пра­восвідо­мості, мос­к­вин, са­моз­ро­зуміло, міг ство­ри­ти ли­ше без­в­лас­ниць­ку фор­му ко­рис­ту­ван­ня зем­лею. І не ли­ше зем­лею, але й усім іншим, включ­но з осо­бис­тою дум­кою. І він ство­рив свою національ­ну фор­му - об­щи­ну. Фор­му не ли­ше гос­по­дар­сь­ко­го, а й гро­мад­сь­ко­го ла­ду та куль­ту­ри. По 1917 році він пе­ре­наз­вав ту свою „общи­ну“ на „кол­хоз“.

    Аж до XVI­II ст. не бу­ло в Мос­ков­щині при­ват­них влас­ників на зем­лю. Вся зем­ля (ра­зом з людь­ми на ній) на­ле­жа­ла ца­реві, він „жа­лу­вав“ (да­вав пра­во ко­рис­ту­ва­ти­ся) її своїм бо­ярам, дво­ря­нам за їхню служ­бу. Це й віддзер­ка­ли­ло­ся в мос­ковській мові. Вся­ка ста­ла плат­ня (від дер­жа­ви, гро­ма­ди чи осо­би) на­зи­ваєть­ся „жа­ло­ва­ние“, себ­то лас­ка. Це та­кож відби­ло­ся в мові. Мос­к­ви­ни - арис­ток­ра­ти і му­жи­ки - на­зи­ва­ли се­бе „цар­с­ки­ми людь­ми“ до XVI­II ст., а потім - „рус­ски­ми“. Всі євро­пейці свою на­родність вис­лов­лю­ють в імен­ни­ковій формі (ХТО): ук­раїнець, по­ляк, чех, серб, хор­ват, сло­вак то­що. Мос­к­ви­ни ж ужи­ва­ють прик­мет­ни­ко­ву фор­му „рус­ский“, тоб­то ЧИЙ. Мос­к­вин психічно не міг сприй­ня­ти імен­ни­ко­вої фор­ми „ру­син“.

    Безвласницька пра­восвідомість при­род­но по­ши­ри­ла­ся на все мос­ков­сь­ке жит­тя. Щобільше, увійш­ла в підсвідомість мос­к­ви­на, зро­би­ла­ся склад­ни­ком йо­го ду­хов­ності. Тим-то і соціалістич­не без­в­лас­ниц­т­во мос­к­вин сприй­няв охо­че, як своє рідне, при­род­не, замінив­ши сло­во „го­су­дарь“ (цар) на „го­су­дар­с­т­во“ (соціалістич­не). За ста­рою істо­рич­ною тра­дицією те „го­су­дар­с­т­во“ (як і ко­лись „го­су­дарь“) відби­рає в СРСР при­ват­не май­но ра­зом з жит­тям влас­ників.

    Ще 1840 ро­ку не­пись­мен­ний мос­ков­сь­кий му­жик Мак­сим По­пов про­повіду­вав 100 %-ий мар­к­сизм. К. Маркс ви­дав „Капітал“ 27 років пізніше. Граф Лев Тол­с­той мар­к­сис­том не був, а 1905 р. пи­сав ца­реві: „Ма­ти зем­лю на власність - це про­тип­ри­род­ний зло­чин. Тим-то мос­ков­сь­кий на­род ба­жає не зни­щи­ти на­шу спо­конвічну ко­му­ну-об­щи­ну, а нав­па­ки - по­ши­ри­ти її на все жит­тя дер­жа­ви“. Но­вий цар Во­ло­ди­мир І за­до­воль­нив 1917 р. те ба­жан­ня і му­жи­ка М. По­по­ва, і гра­фа Л. Тол­с­то­го. І не ли­ше ба­жан­ня цих двох станів, а й усіх. Нап­рик­лад, арис­ток­ра­та кня­зя П. Кро­поткіна, мо­нархістів В. Со­лов­йо­ва, К. Лєонтьєва, А. Хо­мя­ко­ва, націоналістів Ф. Тют­че­ва, Г. Ус­пен­сь­ко­го, Ю. Са­маріна, лібе­ралів М. По­годіна, Н. Да­ни­лев­сь­ко­го, соціалістів М. Ба­куніна, О. Гер­це­на, С. Нєчаєва, М. Чер­ни­шев­сь­ко­го, Г. Пле­ха­но­ва, В. Леніна - всі во­ни віри­ли (підкрес­люємо - віри­ли), що ма­ти зем­лю у при­ватній влас­ності не­мо­раль­но, неп­ри­род­но і гріхов­но. Всі во­ни не­на­виділи і мріяли зруй­ну­ва­ти суспіль­ний лад у Європі влас­не то­му, що він зас­но­ва­ний на ідеї при­ват­ної влас­ності та на ідеї вільної лю­ди­ни. Не­ма пот­ре­би на­во­ди­ти ци­та­ти з їхніх пи­сань, ви­да­них в СРСР ве­ли­ки­ми нак­ла­да­ми. Хіба кілька прик­ладів.

    Монархіст К. Лєонтьєв: „Світ ско­ро му­сить відки­ну­ти бур­жу­аз­ну куль­ту­ру, а но­вий іде­ал люд­с­т­ва вий­де без­пе­реч­но з мос­ков­щи­ни; з на­ро­ду, у яко­го най­с­лаб­ше роз­ви­нені бур­жу­азні іде­али. І по­ра вже пок­лас­ти край євро­пейській бур­жу­азії“38. Ю. Са­марін: „Так, мос­к­вин не знає згуб­ної різниці між „моє“ і „твоє“. І справді, в Мос­ков­щині жи­вуть ра­зом і пра­цю­ють спільно бать­ки, си­ни, вну­ки і прав­ну­ки, не розділя­ючись аж до смерті „боль­ша­ка“ (бать­ка). Цілко­ви­то при­род­но та­ка сім’я-ко­му­на по­ро­ди­ла більшу ко­му­ну-об­щи­ну. Цілко­ви­то при­род­но, що в Мос­ков­щині не бу­ло жод­но­го про­тес­ту про­ти усуспіль­нен­ня (ко­лек­тивізації) землі. Нав­па­ки, мос­ковські се­ля­ни самі охо­че йшли до кол­госпів.

    Москвини здійсню­ва­ли ідею без­в­лас­ності у своїй дер­жаві не від 1917 ро­ку, як га­да­ють невігла­си. Мос­ков­сь­ка ідея без­в­лас­ності ви­ник­ла вод­но­час з на­род­жен­ням са­мої мос­ков­сь­кої спільно­ти (навіть ще раніше). Вже за пер­ших Іванів у ХVІ столітті за­пи­са­ли мос­к­ви­ни до дер­жав­них за­конів свою ідею без­в­лас­ності. Ті за­ко­ни бу­ли пра­во­сильні аж до 1801 ро­ку, ко­ли „дво­ря­ни“ одер­жа­ли пра­во влас­ності на зем­лю. Се­ля­ни та інші нижчі вер­с­т­ви не ма­ли то­го пра­ва аж до 1906 ро­ку. А 1917 ро­ку Мос­ков­щи­на по­вер­ну­ла­ся на­зад до ста­рих без­в­лас­ниць­ких за­конів, зне­важ­нив­ши за­ко­ни 1801 і 1906 років. Отож, за всю історію пра­во влас­ності на зем­лю ма­ли: вищі вер­с­т­ви - 116 років, а нижчі - ли­ше 10 років.

    Кількасотрічна без­в­лас­ниць­ка пра­восвідомість мос­к­ви­на ста­ла склад­ни­ком йо­го ду­хов­ності, увійш­ла в йо­го ду­шу. Мос­к­вин не­на­ви­дить ідею при­ват­ної влас­ності не з пе­ре­ко­нан­ня в її шкідли­вості, а з віри в її не­мо­ральність, гріховність. А вірою - як і кож­ним по­чут­тям - ке­рує не ро­зум, а ду­ша. Віру не мож­на по­бо­ро­ти ро­зу­мом, бо віра і ро­зум ле­жать у не­сумірних ца­ри­нах: мо­зок у ма­теріальній, фізичній, а ду­ша - в по­за­ма­теріальній, ду­ховній. Так не­виз­нан­ня ідеї та за­са­ди при­ват­ної влас­ності ста­ло мос­ков­сь­ким національ­ним сим­во­лом віри.

    Заперечуючи пра­во влас­ності, мос­к­вин логічно не виз­на­вав йо­го і по­за Мос­ков­щи­ною. Інши­ми сло­ва­ми - вип­рав­до­ву­вав тим своє за­гар­бан­ня чу­жих зе­мель, гра­бу­нок чу­жих ба­гатств. У ХХ ст. мос­ков­сь­ка „де­мок­ратія“ безмірно вдос­ко­на­ли­ла істо­рич­но-тра­диційне за­гар­б­ниц­т­во, і то до­сить лег­ко, на­дав­ши йо­му но­вих назв: „соціалізм“, „інтер­націоналізм“, „виз­во­лен­ня з капіталістич­но­го, ко­лоніаль­но­го яр­ма“ і подібних ЛИ­ЧИН.

 

ОБЩИНА

 

    Від по­чатків мос­ков­сь­кої дер­жа­ви у ХІІ ст. аж до ХХ ст. вся се­лян­сь­ка зем­ля в ній на­ле­жа­ла юри­дич­но і фак­тич­но сільським гро­ма­дам (общи­нам). Кож­на об­щи­на діли­ла свою зем­лю між своїми чле­на­ми для ко­рис­ту­ван­ня і об­робітку. А що кількість лю­ду в селі міня­ла­ся, то об­щи­на кожні 3 - 5 років ро­би­ла но­вий пе­реділ.

    Звільняючи 1861 ро­ку се­лян з кріпац­т­ва, уряд му­сив про­да­ти їм час­ти­ну дво­рян­сь­ких зе­мель. По­за­як се­ля­ни не ма­ли гро­шей, то про­дав у борг (в Ук­раїні та дво­рян­сь­ка зем­ля на­ле­жа­ла ко­лись ук­раїнсь­ким ко­за­кам та се­ля­нам. Пет­ро І та Ка­те­ри­на ІІ відібра­ли її від них і по­да­ру­ва­ли дво­ря­нам, пе­ре­важ­но не­ук­раїнсь­ким. От­же, ук­раїнські се­ля­ни ку­пу­ва­ли 1861 р. свою ко­лиш­ню влас­ну зем­лю. Чи ж не „бла­гот­вор­ное вли­яние Рос­сии в при­со­еди­нен­ных ок­ра­инах“?). А щоб за­без­пе­чи­ти йо­го стяг­нен­ня, уряд про­дав не ок­ре­мим се­ля­нам, а у власність об­щи­нам. Вся об­щи­на відповіда­ла спільною по­ру­кою за вип­ла­ту землі і по­датків. Так мос­ков­сь­ка об­щи­на збе­рег­ла­ся і по 1861 році. Зреш­тою, мос­ков­сь­кий уряд не міг, хо­ча б і хотів, про­да­ти зем­лю у власність ок­ре­мим се­ля­нам,- бо ж не­на­ви­дя­чи пра­цю на ріллі, мос­ков­сь­кий му­жик про­дав би свій наділ з пер­шої на­го­ди і втік до міста. Він тікав і з об­щи­ни, відмов­ля­ючись від своєї час­т­ки. Мос­ков­сь­кий уряд зму­ше­ний був за­бо­ро­ни­ти 1861 р. сільській владі ви­да­ва­ти пас­пор­ти се­ля­нам без доз­во­лу повіто­во­го на­чаль­ни­ка. Дос­те­мен­но та­ка самісінька за­бо­ро­на є і в СРСР. Без пас­пор­та ніхто не міг вий­ти з ха­ти ні до 1917 р., ні досі.

    Цілковито про­ти­леж­но бу­ло в Ук­раїні. Зем­лю одер­жа­ли у власність та­кож сільські гро­ма­ди, а не ок­ремі се­ля­ни. Та поділив­ши її поміж своїми, ук­раїнські сільські гро­ма­ди ніко­ли потім не пе­реділю­ва­ли, а бать­ко пе­ре­да­вав своїм дітям, діти - вну­кам, вну­ки - прав­ну­кам. І не ли­ше пе­ре­да­ва­ли, але й про­да­ва­ли та ку­пу­ва­ли, як свою при­ват­ну власність, хоч офіційно влас­ни­ком бу­ла сільська гро­ма­да. Так ук­раїнсь­ка пра­восвідомість не виз­на­ла 1861 ро­ку і ніко­ли не виз­на­ва­ла мос­ков­сь­кої без­в­лас­ниць­кої ідеї. Не виз­нає і те­пер в СРСР. За це ук­раїнсь­ке се­лян­с­т­во зап­ла­ти­ло по 1917 р. ней­мовірно жах­ли­ву ціну - П’ЯТНАД­ЦЯТЬ МІЛЬЙОНІВ своїх трупів на „нашій не своїй“ землі. Та й у цьому мос­ков­сь­ка „де­мок­ратія“ СРСР ли­ше насліду­ва­ла свою ста­ру арис­ток­ратію, яка до 1917 ро­ку та­кож жор­с­то­ко ка­ра­ла ук­раїнсь­ких се­лян за те, що во­ни не хотіли і не доз­во­ля­ли ніко­му тво­ри­ти в Ук­раїні мос­ков­сь­кої об­щи­ни, а вва­жа­ли одер­жа­ну зем­лю за свою при­ват­ну власність. Різни­ця ли­ше в то­му, що мос­ков­сь­ка арис­ток­ратія по­ка­ра­ла ти­сячі, і то не смер­тю, а мос­ков­сь­ка „де­мок­ратія“ - на смерть і мільйо­ни.

    Московський се­ля­нин не знав, чи в нас­туп­но­му пе­реділі одер­жить ту са­му ділян­ку землі, що має. От­же, не мав ма­теріаль­ної спо­ну­ки її поліпшу­ва­ти. Це приз­во­ди­ло де­далі до мен­ших уро­жаїв (ви­сокі вро­жаї в Ук­раїні спри­чи­ню­вав не ли­ше ро­дю­чий чор­но­зем, але й, більшою мірою, при­ват­на власність на зем­лю. Ук­раїнсь­кий се­ля­нин ду­же дбав, щоб йо­го діти ус­пад­ку­ва­ли не­вис­на­же­ну, не­засміче­ну бур’яна­ми зем­лю.). В дер­жав­но­му ж бюд­жеті мос­ков­сь­кої імперії по­дат­ки з рільниц­т­ва та з рільни­чо­го про­мис­лу да­ва­ли більше гро­шей, ніж усі інші по­дат­ки. Змен­шен­ня вро­жаїв - це змен­шен­ня дер­жав­них при­бутків, не­добір у дер­жав­но­му бюд­жеті, бор­ги, за­не­пад гос­по­дар­с­т­ва, ре­во­люція, роз­вал імперії. Щоб уря­ту­ва­ти її від та­кої мож­ли­вості, міністр С. Вітте зап­ро­по­ну­вав 1904 р. заміни­ти об­щин­не во­лодіння зем­лею при­ват­нов­лас­ниць­ким. А що об­щи­на бу­ла свя­та свя­тих кож­но­го мос­к­ви­на, то німець збув­ся міністер­сь­ко­го крісла. Та жит­тя не зва­жа­ло на мос­ковські свя­тощі, й імперія ко­ти­ла­ся до гос­по­дар­чо­го і політич­но­го упад­ку. Хоч-не-хоч, нас­туп­ник С. Вітте П. Сто­липін за­ко­ном від 6 лис­то­па­да 1906 р. дав се­ля­нам пра­во пе­ре­би­ра­ти від об­щи­ни свої час­т­ки у при­ват­ну власність. Той за­кон не при­му­шу­вав, ли­ше да­вав се­ля­нам пра­во оби­ра­ти об­щин­ний чи при­ват­нов­лас­ниць­кий спосіб во­лодіти зем­лею. В Ук­раїні він нічо­го не змінив, бо тут се­ля­ни дав­но ма­ли зем­лю фак­тич­но на при­ват­нов­лас­ницькій за­саді, отож, ли­ше офіційно виз­нав фак­тич­ний, дав­но існу­ючий стан. Мос­ковські ж се­ля­ни не спіши­ли ви­хо­ди­ти з об­щи­ни, не сприй­няв­ши див­но­го і нез­ро­зуміло­го їм сто­липінсь­ко­го за­ко­ну. Так і ли­ши­ла­ся в Мос­ков­щині їхня об­щи­на досі (пе­рез­ва­на на „кол­хоз“).

    П. Сто­липін, ма­буть, не ро­зумів, що зап­ро­вад­жу­ючи при­ват­ну власність у Мос­ков­щині, він „осквер­нил“ мос­ков­сь­ке без­в­лас­ниц­т­во. Всі мос­к­ви­ни поп­ри різни­цю політич­них пог­лядів і суспіль­но­го ста­ну - від соціалістів до мо­нархістів, пос­та­ви­ли­ся вкрай во­ро­жо до йо­го зе­мель­ної ре­фор­ми. І нав­па­ки - вся Ук­раїна її віта­ла. В Ук­раїні віта­ли навіть і ті мос­к­ви­ни, що на­ро­ди­ли­ся і ви­рос­ли тут, бо жи­ву­чи се­ред ук­раїнців, бу­ли знач­но куль­турніші за своїх од­ноп­ле­мен­ників з Мос­ков­щи­ни. То­му змог­ли зро­зуміти ко­ристь з ре­фор­ми. Ду­хов­ну ж, етич­ну її вартість во­ни не відчу­ва­ли. Мос­к­ви­ни вби­ли (з доз­во­лу ца­ря) в 1910 р. Сто­липіна, не дав­ши йо­му ча­су роз­по­ча­ти ре­фор­му. І прик­мет­на под­ро­би­ця: вбив соціаліст Бог­ров, що був на таємній службі у політичній жан­дар­мерії.

    Споконвічна об­щи­на зни­щи­ла у мос­к­ви­на інстинкт влас­ності не ли­ше на ма­теріальні цінності, а й на ду­ховні. Об­щин­ник не пот­ре­бу­вав влас­но­го ро­зу­му, бо за нього ду­ма­ла об­щи­на; не смів ма­ти влас­но­го по­чи­ну (ініціати­ви), бо тим руй­ну­вав би об­щи­ну. Та об­щин­ник усе ж та­ки мав якесь рільни­че зна­ряд­дя та ху­до­бу і му­сив сам ду­ма­ти, як те зна­ряд­дя ви­ко­рис­та­ти і чим ту ху­до­бу на­го­ду­ва­ти. Кол­госп звільнив йо­го і від цієї пот­ре­би, і мос­к­ви­ни ра­до привіта­ли 1917 р. усуспіль­нен­ня (ко­лек­тивізацію).

    В Ук­раїні ж Мос­ков­щи­на знай­ш­ла вільно­го се­ля­ни­на з йо­го спо­конвічною, не­по­хит­ною при­ват­нов­лас­ниць­кою пра­восвідомістю, з йо­го влас­ним осо­бис­тим світог­ля­дом, з йо­го врод­же­ним по­чут­тям влас­ної гідності, з йо­го нез­ни­щи­мим праг­нен­ням до волі, не­за­леж­ності, з роз­ви­не­ним по­чи­ном (ініціати­вою). Ук­раїнсь­кий се­ля­нин зустрів мос­ков­сь­ку кол­гос­п­ну ідею з та­кою не­на­вис­тю, що Ук­раїна стихійно схо­пи­ла­ся за зброю і горіла кілька років у заг­раві се­лян­сь­ких пов­с­тань. Пе­ре­ля­ка­на Мос­ков­щи­на зму­ше­на бу­ла виз­на­ти, що: „Си­лою ук­раїнців не візьме­мо“39, і В. Ленін на­ка­зав: „Не на­ки­дай­те си­лою кол­госпів і вза­галі ко­мунізму ук­раїнцям до­ти, до­ки ми не зміцни­мо свою вла­ду в Ук­раїні“. Так ви­му­ше­но по­вер­ну­ли час­т­ко­во при­ват­ну власність і осо­бис­тий по­чин у формі НЕ­Пу (Но­ва Еко­номічна Політи­ка). От­же, зно­ву - як і пе­ред 1917 ро­ком - ук­раїнсь­ка при­ват­нов­лас­ниць­ка пра­восвідомість пе­ре­мог­ла мос­ков­сь­ке без­в­лас­ниц­т­во. Та й тут ба­чи­мо „прог­рес“ мос­ков­сь­кої „де­мок­ратії“. Мос­ков­сь­ка арис­ток­ратія по­бо­яла­ся зло­ми­ти си­лою ук­раїнсь­кий спро­тив, а от „де­мок­ратія“, зміцнив­ши свою вла­ду, зни­щи­ла 1928 ро­ку НЕП і ви­гу­би­ла мільйо­ни ук­раїнців.

    Московщина по­ча­ла зак­ла­да­ти свої те­перішні рад­гос­пи ще в ХІХ столітті. Тоді Олек­сандр І (1777-1825) на­ка­зав зап­ро­ва­ди­ти т. зв. „пось­ол­ки“. В них землі, ху­до­ба, бу­дин­ки, ре­ма­нент, зна­ряд­дя і навіть лю­ди на­ле­жа­ли дер­жаві. Се­ля­ни пра­цю­ва­ли за при­пи­са­ми, скла­де­ни­ми в Пе­тер­бурзі, і під наг­ля­дом стар­шин та підстар­шин. Все ро­би­ло­ся там ли­ше за ко­ман­дою, як у війську. Лад був напіввійсько­вий з су­во­рою дис­ципліною і жор­с­то­ки­ми ка­ра­ми. В Ук­раїні з тих „пось­олків“ тіка­ли. Їх ло­ви­ли і при­люд­но віша­ли на пос­т­рах іншим. Олек­сандр заг­ро­жу­вав: „Ті пось­ол­ки бу­дуть, хоч би до­ве­ло­ся всте­ли­ти мер­ця­ми шлях від Пе­тер­бур­га до Чу­до­ва“. Цар всте­лю­вав ли­ше ти­ся­ча­ми, а „ра­бо­че-крес­ть­ян­с­кая“ вла­да СРСР всте­ли­ла мільйо­на­ми мерців і не сот­некіло­мет­ро­вий шлях Олек­сан­д­ра, а ти­ся­чокіло­мет­ро­вий від Кар­пат по Са­халін. Тут ви­ни­кає ціка­ве пи­тан­ня: чо­му мос­ковські мо­нархічні соціалісти не по­ши­ри­ли своїх рад­госпів ХІХ ст.на всю Ук­раїну, а „де­мок­ра­тичні“ по­ши­ри­ли? Бо тре­ба бу­ло ви­гу­би­ти ти­сячі й ти­сячі ук­раїнців. На це во­ни не відва­жи­ли­ся, бо тоді в Європі ще жи­вою і діяльною бу­ла тра­диційна куль­ту­ра, зас­но­ва­на на хрис­ти­янській етиці і рим­сь­ко­му праві. Тоді на кож­не вар­вар­с­т­во Євро­па відгу­ку­ва­ла­ся, і борців за хрис­ти­янські іде­али підтри­му­ва­ла не ли­ше мо­раль­но, а й ма­теріаль­но: грішми, дип­ло­ма­тич­но і навіть зброй­но. Так Євро­па до­по­мог­ла зни­щи­ти раб­с­т­во в Аме­риці, Греції - виз­во­ли­ти з ту­рець­кої не­волі то­що. Ти­сячі ук­раїнсь­ких борців, по­лег­лих у бо­ротьбі за Бо­гом да­не пра­во бу­ти Лю­ди­ною, а не ху­до­бою мог­ло обу­ри­ти куль­тур­ну Євро­пу. Мос­ков­щи­на ри­зи­ку­ва­ла втра­ти­ти Ук­раїну, а з нею і мрії про па­ну­ван­ня у світі. Во­на зна­ла, що тоді бу­ли в Європі дер­жавні мужі, які ро­зуміли мос­ков­сь­ку заг­ро­зу Європі та її куль­турі.

    Європа ж ХХ століття вже цілко­ви­то інак­ша. Ще ніко­ли у своїй історії не па­да­ла во­на ду­хов­но і мо­раль­но так низь­ко. Євро­па знає, що діється в то­му гіршо­му за пек­ло СРСР. Знає, і не ли­ше мов­чить, а й шу­кає мос­ков­сь­кої лас­ки. Мос­ков­щи­на зна­ла про та­кий ду­хов­ний стан Євро­пи і то­му бу­ла цілко­ви­то пев­на, що ми­неть­ся їй без­кар­но ви­губ­лен­ня мільйонів ук­раїнців. Не по­ми­ли­ла­ся. Щобільше, по війні 1939-1945 рр. західний світ, нічим і ніким не при­му­ше­ний, з влас­ної волі по­да­ру­вав Мос­ков­щині нові мільйо­ни рабів. Мос­ков­сь­ка мо­нархічна дер­жа­ва бу­ла влас­ни­ком 35 % всіх кріпаків40. Соціалістич­на мос­ков­сь­ка імперія СРСР є влас­ни­ком усіх 100 %.

    Теперішнє удер­жав­лен­ня про­мис­ло­вості, раб­с­т­во робітників, розстріл інже­нерів за низь­ку якість і кількість про­дукції і т. п. бу­ло й за Пет­ра І41, і за Ми­ко­ли І. І за пізніших царів уся ураль­сь­ка про­мис­ловість, май­же вся пе­тер­бур­зь­ка і чи­ма­ло нав­ко­ло Мос­к­ви бу­ли роз­бу­до­вані і діяли за дер­жавні гроші. Чи­ма­ло з них на­ле­жа­ли дер­жаві й фор­маль­но. В Ук­раїні тоді бу­ло кілька ве­ли­ких і кілька­де­сят мен­ших дер­жав­них підприємств, де пра­цю­ва­ли дер­жавні кріпа­ки під керівниц­т­вом дер­жав­них уря­довців42. Точнісінь­ко так са­мо і в СРСР. В СРСР, бо ВСЯ про­мис­ловість - дер­жав­на, і ВСІ робітни­ки - дер­жавні кріпа­ки. І не ли­ше робітни­ки, а й жінки та діти.

    Удержавлення банків по­ча­ли не соціалісти у ХХ ст., а мо­нархісти у ХІХ ст. Вже тоді більшість банків у Мос­ковській імперії бу­ли при­ват­ни­ми ли­ше офіційно, фор­маль­но (наз­вою), а фак­тич­но бу­ли дер­жавні, зас­но­вані на дер­жавні гроші, одер­жу­ва­ли від дер­жа­ви без­по­во­ротні гро­шові до­по­мо­ги, уп­ра­ви­телів приз­на­чав уряд43.

    Так са­мо і всі залізниці бу­ли фак­тич­но дер­жавні, хоч так і не на­зи­ва­ли­ся. Дер­жа­ва пла­ти­ла 50-90 % коштів по­бу­до­ви і виз­на­ча­ла оп­ла­ту за пе­ре­ве­зен­ня та доп­ла­чу­ва­ла не­до­бо­ри44.

 

ЗЛОДІЙСТВО

 

    Вважаючи пра­во влас­ності за гріхов­не, за не­мо­раль­не, мос­к­вин логічно не вва­жав крадіжку гріхом, а мо­раль­но вип­рав­да­ною. До цього, зреш­тою, при­му­си­ло йо­го і са­ме мос­ков­сь­ке жит­тя. Як уже мо­ви­ло­ся, ста­ра „паль“ не ро­ди­ла, і при­ма­ра го­ло­ду спо­ну­ка­ла мос­к­ви­на бра­ти, ніко­го не пи­та­ючи, не свій шмат землі під но­ву „па­лю“. Ця прак­ти­ка да­ва­ла мос­к­ви­нові мо­раль­не вип­рав­дан­ня (сан­кцію) на за­хоп­лен­ня чу­жої влас­ності. Так з по­коління в по­коління вип­ле­ка­ли­ся у мос­к­ви­на світог­ляд і вда­ча „во­ра“ (злодія), грабіжни­ка, а далі й розбійни­ка, хар­ци­зя­ки, за­гар­б­ни­ка (імперіаліста). Ця вда­ча та світог­ляд па­ну­ють у житті мос­к­ви­на: у при­ват­но­му, у гро­мад­сь­ко­му, у куль­тур­но­му, у міжна­род­но­му. Ни­ми про­сяк­ну­та мос­ковські літе­ра­ту­ра, на­ука, мис­тец­т­во і навіть цер­к­ва. Во­ни віддзер­ка­лю­ють­ся в мос­ковській на­родній муд­рості. Нап­рик­лад: „Что взя­то - то свя­то“, „С тру­дов пра­вед­ных не на­жи­вешь па­лат ка­мен­ных“ і т. п. Ук­раїнсь­кий на­род, нав­че­ний дов­гим життєвим досвідом, ство­рив безліч при­ка­зок та сміхо­виськ (анек­дотів) про злодійство, брех­ню, шах­рай­с­т­во, ошу­кан­с­т­во мос­к­ви­на.

    Крадіжку гро­мад­сь­ких та дер­жав­них („казь­он­них“) гро­шей мос­к­вин навіть не вва­жає за крадіжку. Кра­дуть усі: від ца­ря (те­пер дик­та­то­ра) до жеб­ра­ка. І всі це зна­ють. І ніхто не ки­не ка­ме­нем у злодія, бо ж кож­ний „возь­мет, что пло­хо ле­жит“. Сприт­но­го злодія, який без­кар­но ба­га­то нак­рав, ува­жа­ють за муд­ру лю­ди­ну, йо­го ша­ну­ють, йо­му заз­д­рять. За Ка­те­ри­ни ІІ уря­довці кра­ли 43 % дер­жав­них гро­шей45. В СРСР кра­дуть знач­но більше. Всі чу­жинці, які ма­ли не­щас­тя жи­ти в Мос­ков­щині від XVI до XX ст., свідчать про ней­мовірне злодійство, крадіжки, брех­ливість, ошу­кан­с­т­во мос­к­винів від міністрів до ву­лич­них дітей46. Олек­сандр І ка­зав: „Хто не бре­ше і не кра­де - той не мос­к­вин“. Навіть усі мос­ковські дер­жав­но-національні клей­но­ди - кра­дені. У дер­жав­но­му гімні „Бо­же, ца­ря хра­ни“ сло­ва ан­глійсь­ко­го гімну в пе­рек­ладі В. Жу­ков­сь­ко­го, а му­зи­ка - ста­ро­вин­на євро­пей­сь­ка „О, Сан­к­тисімо“ ком­по­зи­то­ра В. Ге­на, що її мос­ков­сь­кий ком­по­зи­тор А. Львов прис­то­су­вав до мос­ков­сь­ко­го пе­рек­ла­ду. Дер­жав­ний герб - двог­ла­во­го ор­ла - Мос­ков­щи­на вкра­ла у Візантії. Бар­ви національ­но­го пра­по­ра - у Гол­ландії. Наз­ву своєї імперії (навіть і на­ро­ду) вкра­ла в Ук­раїни. Наз­ву своєї сто­лиці (Мос­к­ва) - у фіннів. Навіть свою мо­ву скла­ла з за­по­зи­чень у фіннів, та­тар, ук­раїнців, німців, фран­цузів. Ніякі най­жор­с­токіші ка­ри, ніякий най­лютіший дес­пот не змо­жуть зни­щи­ти те злодійство, брех­ню, ошу­кан­с­т­во. Бо пле­ка­не століття­ми вхо­дить у кров, стає спад­ко­вим і стійким. Так злодійство, брех­ня, ошу­кан­с­т­во, во­ло­цюз­т­во, без­в­лас­ниц­т­во, без­бож­ниц­т­во, за­гар­б­ниц­т­во ста­ли національ­ни­ми ри­са­ми мос­к­ви­на47.

    До 1917 р. мос­ков­сь­кою імперією пра­ви­ли по­мос­ков­щені не­мос­к­ви­ни. Їхня кров веліла їм стри­му­ва­ти мос­к­ви­на від над­то ве­ли­ко­го ви­яв­лен­ня своїх національ­них рис. По 1917 р. вла­ду за­хо­пи­ли вихідці з на­ро­ду - пи­томі мос­к­ви­ни. Во­ни вже не ма­ли жод­но­го стри­му і яв­но та відвер­то про­го­ло­си­ли соціалістич­ну без­в­ласніть імпер­сь­ким за­ко­ном. Ця національ­на „де­мок­ратія“ ви­яви­ла­ся найбіль­шим, най­жор­с­токішим, найпідлішим дес­по­том, за­гар­б­ни­ком, ду­шо­гу­бом, роз­би­ша­кою, злодієм, ошу­кан­цем, бре­ху­ном за всіх зна­них у світовій історії.

    Власність бу­ла виз­на­на за­ко­ном не­за­кон­ною, от­же, логічно кож­ний гро­ма­дя­нин „со­ци­алис­ти­чес­ко­го оте­чес­т­ва“ мав за­кон­не пра­во відби­ра­ти у влас­ників їхнє доб­ро. А що влас­ни­ком усь­ого доб­ра в СРСР є дер­жа­ва, то відби­ра­ти і в дер­жа­ви. Так клич: „Хто не пра­цює - той не їсть“ обер­нув­ся в СРСР на „Хто не кра­де - той не їсть“. Лед­ве чи є в усь­ому СРСР бо­дай од­на лю­ди­на, яка не дот­ри­муєть­ся цього за­ко­ну. Ти­сячі прик­ладів мож­на наз­би­ра­ти в ча­со­пи­сах СРСР, а во­ни дру­ку­ють та­ке ли­ше тоді, ко­ли яви­ще стає за­галь­ним, над­то по­ши­ре­ним. От­же, за­та­юва­ти - це виз­на­ва­ти, що сам уряд то­му по­ту­рає, бо ж усі ча­со­пи­си СРСР ви­дає сам уряд. Ми зга­даємо ли­ше кілька зад­ля прик­ла­ду.

    „У соціалістич­но­му ладі СРСР не­ма нічо­го, що по­род­жує зло­чинність. В СРСР дав­но вже усу­не­но ті суспільні при­чи­ни, які роб­лять зло­чинність не­ми­ну­чим суспіль­ним яви­щем капіталістич­них дер­жав“,- пи­ше48 най­ви­щий об­ви­ну­вач (ге­не­раль­ний про­ку­рор) СРСР Ру­ден­ко са­ме тоді, ко­ли уряд СРСР ого­ло­сив смер­т­ну ка­ру за крадіжки, ґвал­ту­ван­ня жінок, ха­бар­ниц­т­во і т. п. Всі ча­со­пи­си СРСР наріка­ють, що зло­чи­ни коїть пе­ре­важ­но мо­лодь. А во­на ж на­ро­ди­ла­ся по 1917 році, от­же, ви­хо­ва­на ла­дом СРСР, у яко­му не­ма нічо­го, що по­род­жує зло­чинність.

    Уряд СРСР ство­рив ок­ремі бри­га­ди з в’язнів, які но­ча­ми - під наг­ля­дом НКВД - роз­ко­пу­ва­ли старі мо­ги­ли, шу­ка­ючи зо­ло­тих хрес­тиків, перснів, зубів у мерців. До та­ко­го дже­ре­ла зо­ло­та не дог­лу­пав­ся ще жод­ний злодій у світі, не те що уряд. Чи ж не „прог­рес“ мос­ков­сь­кої „де­мок­ратії“?

    Поблизу бу­до­ви ве­ли­ко­го ме­та­лургійно­го комбіна­ту в Західно­му Сибіру ви­рос­ло чи­ма­ле місто, проз­ва­не „Кра­ди­го­род“. А проз­ва­но йо­го так, бо лю­ди по­бу­ду­ва­ли йо­го з кра­де­них ма­теріалів. І - са­моз­ро­зуміло - кра­ли не сто­рожі чи служ­ки, але місцеві мож­нов­ладці, всілякі на­чаль­ни­ки49.

    „У Кир­гизькій РСР ли­ше за па­ру років ук­ра­де­но всіля­ко­го дер­жав­но­го май­на на 30 мільйонів рублів. Се­ред злодіїв бу­ли такі ви­сокі осо­би, як, нап­рик­лад, го­ло­ва Ра­ди міністрів“50.

    Навіть у сто­лиці Москві ви­сокі уря­довці, на­чаль­ни­ки „Со­юз­г­лав­ма­шу“ та уп­ра­ви­телі кількох ве­ли­ких за­водів ство­ри­ли таємне підприємс­т­во, що про­да­ло не­ле­галь­но са­мих ли­ше ткаць­ких вер­с­татів 900. Ко­му ж про­да­ло? Та ж дер­жав­ним підприємс­т­вам, де во­ни бу­ли уп­ра­ви­те­ля­ми. Са­моз­ро­зуміло, про­да­ло за ціна­ми, знач­но ви­щи­ми, ніж офіційні. Чо­му ж уп­ра­ви­телі ку­пу­ва­ли, пе­реп­ла­чу­ючи? Бо ку­пи­ти офіційно че­рез Дер­ж­п­лан за­би­рає не місяці, але ро­ки ча­су. А імпер­сь­ка вла­да ви­ма­гає ви­ко­на­ти план уже цього ро­ку. А як же ви­ро­биш без ма­шин?51

    Отже, са­ма дер­жа­ва спо­ну­кує се­бе ж (дер­жа­ву) крас­ти, шах­ра­юва­ти, ду­ри­ти і… плю­ва­ти на всі Дер­ж­п­ла­ни. До та­ко­го соціалізму не дог­лу­па­ли­ся всі світові соціалісти ра­зом. „Істин­но рус­ский“ соціалізм. Увесь СРСР мож­на наз­ва­ти „Кра­ди­го­су­дар­с­т­вом“.



V. БЕЗБОЖНИЦТВО І РОЗПУСТА МОСКВИНА

 

     Го­дит­ся - мо­лить­ся.

     Не го­дит­ся - гор­ш­ки нак­ры­вать.

    Московська при­каз­ка

     Лю­дині че­ре­во най­важ­ливіше.

     Все ж бо жит­тя лю­ди­ни з че­ре­ва ви­хо­дить.

    М. Горь­кий

 

    Набоженство (релігія) на­ро­ду тво­рять ті самі чин­ни­ки, що фор­му­ють і всю йо­го ду­ховність. Не­ма нічо­го ви­пад­ко­во­го в то­му, що ки­тайці ма­ють буд­дизм, а не що інше. Іслам (ма­го­ме­тан­с­т­во) не ви­пад­ко­во по­ши­рив­ся се­ред ко­чо­виків-семітів. Зав­ж­ди лег­ко сприй­маєть­ся те, що ду­хов­но спорідне­не. Ук­раїнці до­сить лег­ко і ско­ро пе­рей­ш­ли з сво­го по­ган­с­т­ва на хрис­ти­ян­с­т­во з цієї ж при­чи­ни. На­бо­жен­с­т­во, що не спорідне­не ду­хов­ності на­ро­ду, він або цілко­ви­то не сприй­має, як, нап­рик­лад, не сприй­ня­ли хрис­ти­ян­с­т­во семіти - ара­би та євреї, або змінює, прис­то­со­вує до своєї ду­хов­ності, як мос­к­ви­ни - хрис­ти­ян­с­т­во.

    Іронія історії на­ки­ну­ла (ру­ка­ми ук­раїнців) мос­к­ви­нам на­бо­жен­с­т­во, яке цілко­ви­то за­пе­ре­чу­ва­ло всю ду­ховність мос­к­ви­на. Тим то мос­к­ви­ни - прос­тий на­род, інтелігенція і навіть свя­ще­ни­ки та єпис­ко­пи від ХІІ ст. і досі мос­ков­щи­ли і змос­ков­щи­ли цілко­ви­то своє „хрис­ти­ян­с­т­во“, пе­ре­ро­би­ли йо­го на своє національ­не по­ган­с­т­во. Мос­ков­сь­кий істо­рик пи­ше: „Міфо­логія фіннів (предків мос­к­винів) не ви­рос­ла до ан­т­ро­по­морфізму. Си­ли та пред­ме­ти при­ро­ди во­ни ма­ли не за сим­во­ли чи ви­яв бо­жес­т­ва, але за са­ме бо­жес­т­во; звідси - ди­кун­сь­кий фе­ти­шизм. В мос­ков­сь­ких пе­ре­ка­зах про жит­тя їхніх свя­тих є відлун­ня обож­ню­ван­ня де­ре­ва, ка­ме­ню, прик­риті хрис­ти­ян­сь­кою фор­мою. „В ле­су ро­дил­ся - пню мо­лил­ся“,- за­пи­сав ет­ног­раф В. Даль. По­ган­с­т­во і хрис­ти­ян­с­т­во в Мос­ков­щині зміша­ли­ся. По­ганські бо­ги, одер­жав­ши хрис­ти­ян­сь­ке ім’я „бе­сы“, знай­ш­ли місце в мос­ков­сь­ко­му хрис­ти­ян­сь­ко­му культі. Хрис­ти­ян­с­т­во і по­ган­с­т­во не ста­ли в Мос­ков­щині дво­ма про­тис­тав­ни­ми релігіями. Нав­па­ки, час­ти­на­ми од­но­го мос­ков­сь­ко­го на­бо­жен­с­т­ва. До­пов­ню­ючи од­на іншу, кож­на час­ти­на діяла у своїй ца­рині: хрис­ти­ян­сь­ка в не­бесній, а по­ган­сь­ка в земній. Ще в ХХ ст. бу­ли в Мос­ков­щині се­ла, де мо­ли­ли­ся по­ган­сь­ким бо­гам пе­ред хрис­ти­ян­сь­ким об­ра­зом із засвіче­ни­ми лам­па­да­ми. Хрис­ти­ян­с­т­во не ста­ло для мос­к­винів ви­хо­дом з тем­ря­ви до світла, а ли­ше пе­ре­хо­дом з-під вла­ди богів ниж­чих під вла­ду богів ви­щих, бо ж ста­рих по­ган­сь­ких богів мос­к­вин не ви­ки­нув із свідо­мості, а виз­на­вав їх на­далі, на­дав­ши їм ниж­чо­го сту­пе­ню“52.

    Москвини і те­пер вірять, що чак­лу­на­ми опіку­ють­ся чор­ти. На весілля зав­ж­ди зап­ро­шу­ють „кол­ду­на“ (чак­лу­на) і час­ту­ють йо­го найбіль­ше, щоб йо­го опікун - „ле­ший“ (чорт) обо­ро­няв мо­ло­дих. Так і співа­ють у весільних піснях, по­яс­ню­ючи: мов­ляв, Бог на небі і не по­чує, а чорт тут, на землі, і на­пев­но по­чує.

    Згаданий проф. В. Даль за­пи­сав такі релігійні пог­ля­ди мос­к­винів: мо­лю­чись, тре­ба че­рес (по­яс) спус­ка­ти ниж­че пу­па, а но­ги не роз­чепірю­ва­ти, бо чорт прос­ко­чить. Чай, ка­ва, кар­топ­ля, тю­тюн - вик­ляті Все­лен­сь­ким со­бо­ром (горілка - ні). Дар Бо­жий гріх ко­ло­ти (себ­то бра­ти ви­дел­кою). Гріх їзди­ти во­зом, що має диш­ло (а не го­лоблі), бо ан­тих­рист має диш­ло­ву колісни­цю. Дер­жав­не тав­ро на ва­го­вих ги­рях - це пе­чат­ка ан­тих­рис­та. Щеп­лен­ня віспи - зап­ро­даж ди­яво­лові. Ста­тис­ти­ка ро­бить­ся, щоб і на то­му світі пла­ти­ти по­дат­ки і т. п. Він за­пи­сав, нап­рик­лад, такі на­родні при­каз­ки: „Ка­кой бог, та­кая ему и свеч­ка“, „Го­дит­ся - мо­лить­ся; не го­дит­ся - гор­ш­ки нак­ры­вать“ (це про іко­ни). На цер­ковній дзвіниці мос­к­ви­ни ста­ви­ли по­ган­сь­ко­го бов­ва­на. По­пові та місце­во­му поліцаєві да­ва­ли ха­ба­ра, щоб во­ни не пе­реш­код­жа­ли при­но­си­ти жер­т­ви по­ган­сь­ким бо­гам та мо­ли­ти­ся в по­ган­сь­ких ка­пи­щах, за­хо­ва­них у лісі53. Та­ких ка­пищ знай­де­но 1931 р. чи­ма­ло в Мос­ков­щині. Мос­к­ви­ни ма­ли сек­ту „діро­молів“. Ті сек­тан­ти прос­вер­д­лю­ва­ли в хатній стіні дірку і крізь неї кри­ча­ли: „Изба моя, ды­ра моя, спа­си ме­ня“54.

    Датський дип­ло­мат, що був у Мос­ков­щині, пи­ше: „Мос­ков­сь­кий мит­ро­по­лит дає за добрі гроші дозвіл про­да­ва­ти біля цер­к­ви горілку. Лю­ди біля цер­к­ви пи­ячать, співа­ють со­роміць­ких пісень і роз­пус­т­ву­ють“55. „При мос­ков­сь­ких цер­к­вах існу­ва­ли т. зв. „брат­чи­ны“, щоб спільно свят­ку­ва­ти цер­ковні свя­та. На тих свят­ку­ван­нях мос­к­ви­ни на­пи­ва­ли­ся так, що би­ли­ся і навіть уби­ва­ли. Жінки не відста­ва­ли від чо­ловіків. Свя­ще­ни­ки пи­ячи­ли і би­ли­ся не мен­ше за свою пас­т­ву. Пи­ячи­ли і жеб­ра­ки, сліпці, каліки. На ву­ли­цях ва­ля­ло­ся де­сят­ки і сотні п’яних, що час­то за­мер­за­ли на смерть. До то­го всі жах­ли­во ма­тю­ка­ли­ся. Вза­галі в Мос­ков­щині всі ма­тю­ка­ють­ся, навіть жінки, дівча­та і діти, прос­то­люд і арис­ток­ратія. Ма­тю­ка­ють­ся навіть у церкві; навіть свя­ще­ни­ки і ченці56.

    Московську „по­божність“ за­до­ку­мен­то­ва­но офіційно в їхньому збірни­ку цер­ков­них за­конів „Стог­ла­ве“, де чи­таємо: „Свя­ще­ни­ки зав­ж­ди п’яні, і в церкві сва­рять­ся на­йо­гидніши­ми лай­ка­ми; навіть б’ються в церкві. А на них і лю­ди рівня­ють­ся: сто­ять у церкві в шап­ках, служ­би Бо­жої не слу­ха­ють, навіть глу­зу­ють з неї; роз­мов­ля­ють між со­бою го­лос­но, сва­рять­ся, вжи­ва­ючи со­роміць­ких ла­йок“. Та як же слу­ха­ти служ­бу Бо­жу, ко­ли (щоб її прис­ко­ри­ти) свя­ще­ник „воз­г­ла­шає“, ди­якон про­мов­ляє єктен’ю, дя­чок чи­тає псал­ми, і це всі три вод­но­час, не тур­бу­ючись, чи лю­ди щось ро­зуміють, чи чу­ють. Мос­ковські свя­ще­ни­ки ніяких ка­зань не ви­го­ло­шу­ва­ли.

    Т. Шев­чен­ко у своєму „Що­ден­ни­ку“ пи­ше: „Чес­нотні уральці, а над­то урал­ки не да­дуть во­ди на­пи­ти­ся „нес­та­ро­ве­ру“. „Ста­ро­ве­ры“ - мос­ковські цер­ковні фа­на­ти­ки, що не виз­на­ва­ли цер­ков­ної ре­фор­ми патр. Ніко­на. За це мос­ков­сь­кий уряд ви­се­лив їх на Урал, а їхніх свя­ще­ників „рас­стри­гал“, себ­то відби­рав сан і пра­ва свя­ще­ницькі та ка­рав. На Уралі найліпше уда­ва­ти по­па-роз­с­т­ри­гу. Тоді, мов у казці, з’являєть­ся пе­ред ва­ми все, ра­зом із „сваль­ным гре­хом“. Тоді ма­ти са­ма зап­ро­по­нує свя­то­му страд­ни­ку „за вєру“ свою доч­ку на нічну „роз­ва­гу“.

    І. При­жов наз­би­рав у ХІХ ст. у мос­ков­сь­ких се­лах ти­сячі без­бож­ниць­ких оповідань57. І. Родінов - безліч та­ких жах­ли­вих оповідань, що ко­ли ви­дав ок­ре­мою книж­кою58, то уряд ого­ло­сив йо­го бо­жевіль­ним.

    Московський пись­мен­ник пи­ше: „На Ве­лик­день 1908 р. я зустрів у Пе­тер­бурзі на го­ловній ву­лиці гурт п’яних, що йшли ву­ли­цею і кри­ча­ли: „Хрис­тос вос­к­рес… его мать!“59. Це бу­ло за 10 років пе­ред ленінською без­бож­ниць­кою про­па­ган­дою.

    Темний на­род? Той же Д. Ме­реж­ков­сь­кий пи­ше, що ма­ти мос­ков­сь­ко­го вель­можі зах­воріла на пістряк. Пер­ше во­на мо­ли­ла­ся, про­си­ла Бо­га, щоб Він уз­до­ро­вив її. Ко­ли ж пе­ре­ко­на­ла­ся, що мо­лит­ва не по­мог­ла, то роз­злос­ти­ла­ся, на­ка­за­ла по­ру­ба­ти об­ра­зи і ви­ки­ну­ти їх на смітник. Як ба­чи­мо, на­род­ну при­каз­ку „Го­дит­ся - мо­лить­ся, не го­дит­ся - гор­ш­ки нак­ры­вать“ виз­на­ва­ли й арис­ток­ра­ти. Ок­ре­мий ви­па­док? „У мос­ков­сь­ких мо­нас­ти­рях па­ну­ва­ли пи­ятицькі оргії, роз­пус­та і бійки“60. „У мос­ков­сь­ких мо­нас­ти­рях чо­ловічих і жіно­чих бу­ло ба­га­то всіля­ких зло­чинців, які там хо­ва­ли­ся під чер­не­чою ря­сою. Там па­ну­ва­ли пи­яти­ка і роз­пус­та“61. В. Ро­за­нов свідчить, що 1913 р. в одній ли­ше гу­бернії (Ни­же­го­родській) кілька жіно­чих мо­нас­тирів „ра­де­ли“. Мос­ков­сь­ке „ра­де­ние“ - це збо­че­не „релігійне“ за­хоп­лен­ня, що кінча­ло­ся роз­пус­ниць­кою оргією всіх учас­ників. Учас­ни­ки-муж­чи­ни на­зи­ва­ли­ся „бу­га­ями“, а жінки - „бо­го­ро­ди­ца­ми“. Те „ра­де­ние“ бу­ло по­ши­ре­не і се­ред мос­ков­сь­кої арис­ток­ратії у ХІХ столітті. Олек­сандр І брав у них ак­тив­ну участь. У ХХ ст. мос­ков­сь­ка арис­ток­ратія ра­зом з ца­ри­цею „ра­де­ли“ з Г. Рас­путіним. Ніяких сект (навіть і нез­бо­чен­сь­ких) ніко­ли не бу­ло в Ук­раїні. Бу­ли 2-3 про­тес­тантські сек­ти, але їх тво­ри­ли і ни­ми ке­ру­ва­ли німці та мос­к­ви­ни. З ук­раїнців до них прис­та­ва­ли ли­ше ті, хто не міг вит­ри­ма­ти мо­раль­но­го бру­ду попів-мос­к­винів, що їх мос­ков­сь­кий уряд осе­лю­вав в Ук­раїні як своїх шпи­гунів та агентів. З усієї Ук­раїни до тих сект на­ле­жа­ло ли­ше кілька­сот ук­раїнців.

    „Петро І зас­ну­вав був „Су­мас­б­род­ней­ший, Все­шу­тей­ший и Всепь­яней­ший Со­бор“. Він був ор­ганізацією найбіль­ших пи­яків. Мав сво­го „патріар­ха“ (се­на­тор Н. Зо­тов), 12 „кар­ди­налів“, „єпис­копів“, „свя­ще­ників“ з та­ки­ми ти­ту­ла­ми, що їх жод­ний цен­зор не доз­во­лить дру­ку­ва­ти. Та „братія“ одя­га­ла цер­ковні ри­зи, мит­ри і з хрес­та­ми відправ­ля­ла свою „бо­гос­луж­бу“, тоб­то співа­ли най­б­рудніші, со­роміцькі та блюзнірські пісні, і „при­ча­ща­лись“, упи­ва­ючись до без­тя­ми. До то­го „со­бо­ру“ на­ле­жа­ли та­кож і „все­шу­тей­шие“ ма­тері-ігу­мені і архірейші. У ве­ликі свя­та той „со­бор“ (близ­ко 200 лю­ду) на кілька­де­сять­ох са­нях га­са­ли, як навіжені, по сто­лиці всю ніч на чолі зі своїм „патріар­хом“; він - у пов­но­му патріар­шо­му одязі, з па­те­ри­цею, мит­рою, а реш­та - в єпис­коп­сь­ких і свя­ще­ниць­ких ри­зах. Їздя­чи, во­ни на весь го­лос вик­ри­ку­ва­ли свою „бо­гос­луж­бу“. Потім заїзди­ли до домів мос­ков­сь­кої арис­ток­ратії і ра­зом з гос­по­да­ря­ми закінчу­ва­ли жах­ли­вою пи­ятиць­кою та роз­пус­ниць­кою оргією. Пет­ро І брав ак­тив­ну участь, ли­ше мав скром­ний ти­тул „про­тодь­яко­на“. Він сам ук­лав ста­тут і при­пис­ник то­го „со­бо­ру“. Чи­та­ючи їх, най­роз­пусніший роз­пус­ник за­со­ро­мить­ся, за­шарієть­ся“62.

    У Бо­гос­ловській ака­демії в Москві існу­ва­ла у ХІХ-ХХ столітті сту­ден­т­сь­ка „всепь­яней­шая, все­шу­тей­шая иерар­хия“. Що­ро­ку на хра­мо­ве свя­то ака­демічної цер­к­ви сту­ден­ти-бо­гос­ло­ви влаш­то­ву­ва­ли пи­ятиць­ку блюзнірсь­ку оргію з блюзнірсь­ким „бо­гос­лу­жен­ням“, з усім Пет­ро­вим со­роміць­ким бру­дом. Це ро­би­ло­ся в му­рах Троїць­ко-Сергієвої Лав­ри, і про це зна­ли рек­тор Ака­демії і все на­чаль­с­т­во63. Подібне діяло­ся і в бо­гос­лов­сь­ких шко­лах (семінаріях)64. Са­ме та­ких „бо­гос­ловів“ приз­на­чав мос­ков­сь­кий уряд до 1917 ро­ку і пізніше на патріархів, мит­ро­по­литів, єпис­копів. Нап­рик­лад, за­пек­ло­го ук­раїно­же­ра ар­хиєпис­ко­па Ан­тонія Хра­по­вець­ко­го. Він навіть у прис­той­но­му то­ва­ристві не міг вит­ри­ма­ти й півго­ди­ни, щоб не оповісти яко­гось со­роміць­ко­го анек­до­ту.

    „Петро І час­то влаш­то­ву­вав бен­ке­ти. Гвардійці но­си­ли у ве­ли­ких відрах горілку, а гвардійські офіце­ри пиль­ну­ва­ли, щоб ніхто не ухи­лив­ся ви­пи­ти за здо­ров’я ца­ря. Ли­ше попів не тре­ба бу­ло пиль­ну­ва­ти. Чу­жинці ди­ву­ва­ли­ся, що на тих пи­яти­ках найп’яніши­ми бу­ли са­ме свя­ще­ни­ки та ченці65. Мос­ков­сь­кий пись­мен­ник пи­ше: „У Мос­ков­щині піп є сим­во­лом не­на­жер­с­т­ва, скна­рості, без­со­ром­ності, не­уц­т­ва і підла­буз­ниц­т­ва66. На їхнє не­уц­т­во вка­зує те, що во­ни й у ХVІІІ столітті за­пе­ре­чу­ва­ли, що на­ша пла­не­та - ку­ля й обер­таєть­ся.

    Про те, яки­ми бу­ли звер­х­ни­ки тих свя­ще­ників: єпис­ко­пи, мит­ро­по­ли­ти, патріар­хи, оповідає літо­пи­сець: „Єпис­коп Федір ба­га­то лю­дей зап­ро­то­рив до в’язниць і заб­рав їхні маєтки. Інші му­си­ли пра­цю­ва­ти на нього як ра­би. Іншим він ру­бав го­ло­ви, ви­па­лю­вав очі, вирізу­вав язи­ки, на стіні роз­пи­нав, ка­ту­вав інши­ми спо­со­ба­ми, ба­жа­ючи за­гар­ба­ти їхні маєтки, бо на маєтки і гроші не­на­жер­ли­вий був, як пек­ло67.

    Патріарх Нікон на­ка­зав ка­ту­ва­ти єпис­ко­па Пав­ла Ко­ло­мен­сь­ко­го так, що той збо­же­волів. Сво­го духівни­ка Нікон звелів би­ти два ро­ки, аж по­ки той не ско­нав. У Вос­к­ре­сен­сь­ко­му мо­нас­тирі Нікон на­ка­зав би­ти ченців не­ми­ло­сер­д­но ба­то­га­ми та пек­ти вог­нем, і від то­го ба­га­то ченців по­мер­ло“68.

    Іван ІV одя­гав сам і на­ка­зу­вав своїм оп­рич­ни­кам (оприч­ни­ки - це тодішні чекісти, ен­ка­ве­дис­ти) одя­га­ти чер­нечі ря­си; на­зи­вав се­бе їхнім ігу­ме­ном, і во­ни йшли мо­ли­ти­ся до цер­к­ви. По­мо­лив­шись, їха­ли всі до тем­ниць і там ка­ту­ва­ли в’язнів. Іме­на ска­то­ва­них на смерть Іван ІV на­ка­зав за­пи­су­ва­ти до си­но­диків (по­ми­наль­них кни­же­чок) і роз­си­ла­ти по мо­нас­ти­рях, щоб там їх по­ми­на­ли. У де­яких си­но­ди­ках кількість жертв до­хо­ди­ла до 4 ти­сяч „упо­ко­еных хрис­ти­ан му­жес­ко­во, жен­с­ко­во и дет­с­ко­во чи­на, име­на ко­их Ты Сам, Гос­по­ди, ве­си“. Іван ІV влас­ною ру­кою вбив ігу­ме­на Псков­сь­ко­го мо­нас­ти­ря Кор­нелія і на­ка­зав на йо­го наг­роб­ку на­пи­са­ти: „Пред­пос­лал его Зем­ной Царь Ца­рю Не­бес­но­му69.

    Монастирі, що їх мос­к­ви­ни зас­ну­ва­ли в ха­щах лісів, ста­ва­ли уп­ра­ви­тель­сь­ки­ми осе­ред­ка­ми, бо крім ігу­ме­на та йо­го ченців не бу­ло там ніко­го, хто міг би ке­ру­ва­ти гос­по­дар­сь­ким (а відтак і політич­ним) жит­тям око­лиці. З пли­ном ча­су такі мо­нас­тирі ви­рос­та­ли на міста, і світська вла­да на­би­ра­ла си­ли. Мо­нас­тирі ма­ли свою зем­лю з кріпа­ка­ми та ремісни­ка­ми, і на них світська вла­да не по­ши­рю­ва­лась. На ґрунті цього ви­ник­ла бо­роть­ба між цер­ков­ною і дер­жав­ною вла­дою. Дер­жав­на вла­да ма­ла військо, то­му мос­ковські єрар­хи об­ра­ли інший шлях за­без­пе­чи­ти собі доб­ро­бут. Во­ни про­да­ли дер­жаві не­за­лежність цер­к­ви за ціну доб­ро­бу­ту її єрархів. Мос­ков­сь­ка цер­к­ва виз­на­ла без­зас­те­реж­но зверхність дер­жа­ви. Пізніше це офор­ми­ло­ся і прав­но. У „Сво­де За­ко­нов“ на­пи­са­но, що най­ви­ща вла­да в „Рус­ской пра­вос­лав­ной цер­к­ви“ на­ле­жить імпе­ра­то­рові. А що мос­ковські царі зав­ж­ди бу­ли са­мо­дер­жав­ця­ми (дес­по­та­ми), то логічно не мог­ло бу­ти іншо­го го­ло­ви цер­к­ви - Патріар­ха. Пет­ро І зни­щив мос­ков­сь­кий патріар­хат, а ке­ру­ва­ти цер­к­вою до­ру­чив од­но­му з міністрів (на­зи­вав­ся він обер­п­ро­ку­рор Св. Си­но­ду).

    Всі євро­пейські (отже й Ук­раїнсь­ка) цер­к­ви ніко­ли не виз­на­ва­ли звер­х­ності дер­жа­ви над со­бою. Іноді цер­к­ва бу­ла звер­х­ни­цею дер­жа­ви (ка­то­лиць­ка, кальвінсь­ка). Жод­на цер­к­ва у світі, крім мос­ков­сь­кої та ту­рець­кої (ма­го­ме­тан­сь­кої), не бу­ли ніко­ли під вла­дою дер­жа­ви. Ту­рець­ка ста­ла 1921 р. вільною, не­за­леж­ною від дер­жа­ви. Ли­ше од­на мос­ков­сь­ка як бу­ла, так і ли­ши­ла­ся досі ра­би­нею і служ­кою дер­жа­ви.

    „Наша мос­ков­сь­ка цер­к­ва відда­ла се­бе без­зас­те­реж­но на пос­лу­гу дер­жаві, щоб ма­ти від дер­жа­ви за­по­ру­ку сво­го існу­ван­ня і пільг. Вка­зані в дер­жав­них кар­них за­ко­нах спо­со­би при­му­су та на­силь­с­т­ва - це влас­ти­во єди­на зброя, якою на­ша цер­к­ва бо­реть­ся з відступ­ни­ка­ми та іншою вірою. Крих­ка і сумнівна єдність на­шої цер­к­ви три­маєть­ся ли­ше на­силь­с­т­вом і фаль­шем, що їх на­ша дер­жа­ва не ли­ше виз­нає, а й са­ма ро­бить. Нап­рик­лад, підроб­ляє до­ку­мен­ти ви­га­да­но­го цер­ков­но­го Со­бо­ру, або пе­рек­ла­ди до­ку­ментів Все­лен­сь­ких Со­борів. Уся обо­рон­на і нас­ту­паль­на діяльність на­шої цер­к­ви - це суцільне шах­рай­с­т­во, фальш і брех­ня, що чи­нять­ся без­кар­но, під за­хис­том дер­жав­ної цен­зу­ри, яка ду­же пиль­нує, щоб хтось не відкрив тих шах­райств… На­ша мос­ков­сь­ка цер­к­ва виз­нає са­му за­са­ду звер­х­ності дер­жа­ви над Цер­к­вою і пот­ре­бу дер­жав­но­го ке­ру­ван­ня цер­к­вою. Ця за­са­да і за­пи­са­на в дер­жав­них і цер­ков­них за­ко­нах“70.

    „Цар Пав­ло І на­го­ро­див ар­хиєпис­ко­па Ірінея ге­не­раль­сь­ки­ми відзна­ка­ми71. Це про­мо­вис­то ви­яв­ляє сто­сун­ки між цер­к­вою і дер­жа­вою в Мос­ков­щині. Дер­жав­ний за­кон на­дає ду­хо­вен­с­т­ву чи­ни і плат­ню, що відповіда­ють військо­вим чи­нам і платні. Мит­ро­по­лит - пов­ний ге­не­рал, ар­хиєпис­коп - ге­не­рал-лей­те­нант, єпис­коп - ге­не­рал-ма­йор, зас­лу­же­ний свя­ще­ник - пол­ков­ник і т. д. Наші слу­ги цер­ков­но­го вівта­ря вва­жа­ють се­бе дер­жав­ни­ми уря­дов­ця­ми. А док­ладніше вис­лов­лю­ючись - вірни­ми слу­га­ми дер­жа­ви на­сам­пе­ред, а потім мо­же (?) і Бо­га. Ство­ре­ний без­бож­ни­ком Пет­ром І т. зв. Св. Си­нод від са­мо­го сво­го по­чат­ку не оми­нав на­го­ди вка­зу­ва­ти на дер­жав­ну вла­ду, як на істот­не дже­ре­ло своєї вла­ди і по­ва­ги. Цього не­ма в жодній церкві жод­но­го на­ро­ду. На­ша мос­ков­сь­ка цер­к­ва зав­ж­ди бу­ла і є покірною і вірною служ­кою мос­ков­сь­кої дер­жа­ви, а точніше - мос­ков­сь­ко­го уря­ду. Ду­ху прав­ди, лю­бові, ду­ху жит­тя, ду­ху волі - цього спа­сен­но­го нат­х­нен­ня хрис­ти­ян­с­т­ва - не­має ані сліду в нашій мос­ковській церкві72.

    Зверхність дер­жа­ви над цер­к­вою в Мос­ков­щині ви­яв­ляєть­ся в що­ден­но­му житті. Мос­ков­сь­кий князь Андрій Бо­го­люб­сь­кий виг­нав 1157 р. з Мос­ков­щи­ни єпис­ко­па Нес­то­ра за те, що той не ви­ко­ну­вав йо­го (Андрія) на­казів. З на­ка­зу Іва­на ІV Ма­лю­та Ску­ра­тов за­ду­шив 1569 р. у в’язниці мос­ков­сь­ко­го мит­ро­по­ли­та Філіпа Ко­ли­че­ва за те, що мит­ро­по­лит осу­див при­люд­но в церкві оп­рич­ни­ну. Ка­те­ри­на ІІ за­му­ру­ва­ла 1764 р. жи­вим у Ре­вельській фор­теці мит­ро­по­ли­та Ар­сенія Мацієви­ча за те, що він вик­ляв тих, хто гра­бує цер­к­ви (Ка­те­ри­на тоді за­гар­ба­ла цер­ковні та мо­нас­тирські землі в Ук­раїні). Олек­сандр І на­ка­зав 1812 р. за­ка­ту­ва­ти ар­хиєпис­ко­па Вар­ла­ма Ши­шаць­ко­го за те, що він „про­ти­вил­ся Его Им­пе­ра­тор­с­ко­му Ве­ли­чес­т­ву“. „Ра­дян­сь­кий“ цар на­ка­зав 1928 р. ви­гу­би­ти мит­ро­по­литів В. Липківсь­ко­го та М. Бо­рець­ко­го та­кож за те, що во­ни „про­ти­ви­лись Его Со­вет­с­ко­му Ве­ли­чес­т­ву“. Крім Ко­ли­че­ва, всі зга­дані жер­т­ви - ук­раїнці.

    Держава (уряд) має ке­ру­ва­ти цер­к­вою; цар має бу­ти го­ло­вою цер­к­ви. Ці го­лослівні мос­ковські іде­али пот­ре­бу­ва­ли якоїсь ос­но­ви, щоб не за­вис­ну­ти в повітрі. І чер­нець Іосиф Во­ло­ко­лам­сь­кий про­го­ло­сив мос­ков­сь­ку національ­ну дог­му: „По­не­же власть цар­с­кая от Бо­га ис­хо­дит - царь бо­го­по­до­бен есть“. Ця дог­ма існує дось­огодні. „Цар Олексій по­во­див­ся в церкві, як у се­бе вдо­ма; під час Бо­гос­луж­би хо­див по церкві; го­лос­но на всю цер­к­ву ла­яв свя­ще­ників бруд­ною лай­кою, як­що во­ни по­ми­ля­ли­ся. У Ве­ли­ку П’ятни­цю на Бо­гос­лужбі в ка­тед­раль­но­му со­борі ла­яв не­цен­зур­ною ву­лич­ною лай­кою (а в то­му він був ве­ли­ким май­с­т­ром) са­мо­го патріар­ха Ніко­на. Патріарх не про­тес­ту­вав73. Не про­тес­ту­вав, бо ж цар „бо­го­по­до­бен есть“.

    У ХХ ст. мос­ков­сь­кий мит­ро­по­лит Ніко­лай на­ка­зав світи­ти лам­пад­ки пе­ред об­ра­зом Й. Сталіна, як пе­ред іко­ною. На­ка­зав, бо ж „царь бо­го­по­до­бен есть“.

    Московські се­ля­ни, відвіду­ючи мав­зо­лей В. Леніна, хрес­тять­ся і ше­по­чуть мо­лит­ву, бо ж „царь бо­го­по­до­бен есть“. Всі мос­ковські кос­мо­нав­ти хо­ди­ли до мав­зо­лею В. Леніна по йо­го бла­гос­ловіння74, по­мо­ли­ти­ся йо­му, бо ж „царь бо­го­по­до­бен есть“.

    Звичайний про­мис­ло­вий робітник, 30-річний ко­муніст, без­бож­ник Ніко­лай Ро­тов рап­то­во став 1960 р. фак­тич­ним мос­ков­сь­ким патріар­хом (офіційно - мит­ро­по­ли­том). За­кор­донні мос­к­ви­ни ка­жуть, що у то­му не­ма нічо­го див­но­го, бо ж ко­муністич­ний боз­бож­ниць­кий уряд зро­бив йо­го мит­ро­по­ли­том. Та в літо­пи­су ХІІ ст. чи­таємо: „Пат­ри­арх Иоким на­чал учит­ца, а до то­го не знал он пи­са­ния, раз­ве аз­бу­ке. Ни цер­ко­ви, ни чи­на цер­ков­но­го не знал, по­не­же был че­ло­век слу­жи­лый и жил в де­рев­ни и зай­цев ло­вил, а в цер­к­ве в ред­кий Ве­лик­день бы­вал“75. Не знав чи­та­ти-пи­са­ти, до цер­к­ви хо­див раз на рік і рап­том став патріар­хом. Хіба і в ХVII ст. був у Мос­ков­щині ко­муністич­ний уряд? Цей са­мий патріарх Іоким пи­сав ца­реві з при­во­ду тодішнього „ста­ро­вер­чес­ко­го“ роз­ко­лу в мос­ковській церкві: „Аз, Го­су­дарь, не знаю не ста­рые ве­ры не но­вые, но што ве­лять на­чальніце, то і го­тов тво­рить и слу­шать их во всем“76. Чи ж не те са­ме го­во­рить (не при­люд­но) фак­тич­ний патріарх Ніко­лай Ро­тов й офіційний Алексій Се­ман­сь­кий?

    „Начальніце“ ж, тоб­то уряд мо­нархічний до 1917 ро­ку і уряд соціалістич­ний по 1917 році, на­ка­за­ли церкві бу­ти таємною дер­жав­ною поліціанткою, і мос­ковські патріар­хи, мит­ро­по­ли­ти, єпис­ко­пи веліли свя­ще­ни­кам ви­ка­зу­ва­ти поліції таємну сповідь своїх па­рохіян. А за за­ко­на­ми цер­к­ви сповідь є свя­тим таїнс­т­вом, і то­му цер­к­ва знімає свя­ще­ниць­кий сан, як­що свя­ще­ник по­ру­шив таїну сповіді, хоч би зло­чин був най­жах­ливіший, і зло­чи­нець не­без­печ­ний суспіль­с­т­ву. От­же, мос­ковські єпис­ко­пи свідо­мо по­ру­ши­ли святі ка­но­ни, свідо­мо на­ка­зу­ва­ли свя­ще­ни­кам ви­яв­ля­ти поліції таємни­цю сповіді. Так низь­ко не па­да­ла жод­на цер­к­ва в світі.

    Нема нічо­го див­но­го, що ко­ли відрод­жу­ва­ла­ся в 1920-х ро­ках Ук­раїнсь­ка Національ­на (Авто­ке­фаль­на) Цер­к­ва, то ВСІ - без єди­но­го ви­нят­ку - мос­ковські єпис­ко­пи та свя­ще­ни­ки в Ук­раїні самі охо­че пішли на служ­бу в ЧЕ­КА (таємна поліція), щоб ни­щи­ти „измен­ни­ков-се­па­ра­тис­тов“. Во­ни більше за будь-ко­го до­по­мог­ли мос­ковській поліції (ЧЕ­КА) ви­гу­би­ти всіх єпис­копів та свя­ще­ників УАПЦ77. Так са­мо ни­щи­ли 1946 р. Ук­раїнсь­ку Гре­ко-Ка­то­лиць­ку Цер­к­ву (во­на ма­ла в 1939 р. 3800 ти­сяч па­рафіян у 2226 па­рафіях і 2275 свя­ще­ників). Влас­не „де­мок­ра­ти­чес­кий“ патріарх Алексій ли­ше докінчив 1946 р. те, чо­го не встиг зро­би­ти 1915 р. мо­нархічний „патріарх“ (обер-про­ку­рор Св. Си­но­ду) К. Побєдо­нос­цев. За 1914-1916 рр. за­пек­лий ук­раїно­жер єпис­коп Євлогій ни­щив що­си­ли Ук­раїнсь­ку Гре­ко-Ка­то­лиць­ку Цер­к­ву в Га­ли­чині. Її мит­ро­по­ли­та А. Шеп­тиць­ко­го ви­вез­ли до Мос­ков­щи­ни. Євлогій не встиг йо­го зни­щи­ти, бо Мос­ков­щи­на прог­ра­ла війну. Ро­ку 1945 во­на виг­ра­ла і докінчи­ла ни­щен­ня. По­ди­ву гідна стійкість мос­ков­сь­ких тра­дицій без ог­ля­ду на зміни - від мо­нархічної до соціалістич­ної вла­ди. Щобільше, соціалістич­на пе­ре­вер­ши­ла мо­нархічну у ни­щенні „се­па­ра­тис­тов“. Як­що за мо­нархічної бу­ло в Ук­раїні дві Бо­гос­ловські Ака­демії (у Києві і Львові) та 9 бо­гос­лов­сь­ких се­редніх шкіл (семінарій), то те­пер не­ма жод­ної ака­демії і ли­ше дві семінарії (в Мос­ков­щині є дві бо­гос­ловські ака­демії і чи­ма­ло се­редніх бо­гос­лов­сь­ких шкіл), і то в ма­лень­ко­му Луць­ку та в інтер­національній Одесі (раніш їх там не бу­ло). Боїть­ся Мос­ков­щи­на Києва.

    Московський патріот і лю­ди­на по­бож­на виз­нає: „Мос­ков­сь­кий шовінізм у мос­ковській церкві - це пи­то­ма мос­к­ви­нам, су­то мос­ков­сь­ка національ­на її прик­ме­та. Мос­ков­сь­ка цер­к­ва на­си­че­на мос­ков­сь­ким шовінізмом від го­ри до спо­ду і в ми­ну­ло­му, і в су­час­но­му“78. З при­во­ду 30-ої річниці ра­дян­сь­кої вла­ди патріарх Алексій Се­ман­сь­кий на­пи­сав 1947 р. та­ке „пос­ла­ние“: „Скріпімо наші мо­лит­ви за Рус­скую (не за „со­вет­с­кую“ чи за СРСР, але відкри­то за „рус­скую“, тоб­то за мос­ков­сь­ку) дер­жа­ву, за її за­кон­ну вла­ду на чолі з її муд­рим вож­дем, яко­го сам Бог об­рав і приз­на­чив вес­ти на­шу батьківщи­ну (отже, батьківщин інших на­родів СРСР він не виз­нає) шля­хом доб­ра і сла­ви“79. Був при­му­ше­ний те­ро­ром НКВД? Ось ніким не при­му­ше­ний го­лос. Мос­ков­сь­кий емігрант, за­пек­лий мо­нархіст, ар­хиєпис­коп Вільямін у своїй про­мові, що її ви­го­ло­сив у Па­рижі 17 ве­рес­ня 1945 р., ка­зав: „Я вва­жаю ра­дян­сь­ку вла­ду за нас­тав­ле­ну са­мим Бо­гом. Бо­же бла­гос­ло­вен­ня зійде на тих, хто підтри­мує її“80. Ще прик­лад. Мос­к­ви­ни пе­рек­ла­ли Біблію на свою мо­ву щой­но 1824 р. Той пе­рек­лад ви­да­ло Бри­тан­сь­ке Біблійне То­ва­рис­т­во. З цього при­во­ду ар­хиєпис­коп Фотій і міністр освіти М. Шиш­ков пи­са­ли ца­реві Ми­колі І та­ке: „Бри­тан­сь­ке Біблійне То­ва­рис­т­во має своєю ме­тою ва­ли­ти тро­ни, Цер­к­ви, за­ко­ни, дер­жав­ний лад, на­бо­жен­с­т­во81, щоб зап­ро­ва­ди­ти світо­ву рес­публіку. Ре­тель­не досліджен­ня діяльності то­го то­ва­рис­т­ва по­ка­зує цілко­ви­то яс­но і без­по­мил­ко­во, що пе­рек­лад Біблії з цер­ков­но-слов’ян­сь­кої мо­ви на мо­ву ро­манів та те­ат­ру зро­би­ло те То­ва­рис­т­во зад­ля то­го, щоб за­хи­та­ти ос­но­ви на­шої дер­жа­ви, щоб по­ши­ри­ти без­бож­ниц­т­во, щоб за­па­ли­ти гро­ма­дян­сь­ку війну, щоб зро­би­ти ре­во­люцію в нашій дер­жаві, щоб зни­щи­ти суспіль­ний лад“82.

    Московська цер­к­ва бо­ро­ни­ла мос­ков­сь­ку імперію від ре­во­люціонерів до 1917 р. і бо­ро­нить по 1917 році. Мос­ков­сь­кий патріарх Сергій Ста­рог­рад­сь­кий ук­лав 1929 р. уго­ду з уря­дом СРСР, якою підтвер­див ста­ру зверхність уря­ду над цер­к­вою і якою зо­бов’язав­ся слу­жи­ти владі СРСР, бо во­на - як він про­го­ло­сив у своєму „пос­ла­нии“ - від Бо­га по­хо­дить. Уряд відно­вив Св. Си­нод, нічо­го не змінив­ши в йо­го ус­т­рої, крім наз­ви, пе­рез­вав­ши на „Со­вет по де­лам Рус­ской Цер­к­ви“, що фак­тич­но і прав­но є міністер­с­т­вом (міністр Г. Кар­пов - ко­муніст, пев­на річ). Єпис­ко­пи та свя­ще­ни­ки одер­жу­ють від уря­ду ста­лу плат­ню; єпис­коп - та­ку, як ге­не­рал.

    Як ба­чи­мо, навіть ста­ра цар­сь­ка „та­бель о ран­гах“ існує в СРСР. Нап­рав­ду, нічо­го но­во­го не зап­ро­ва­ди­ли мос­к­ви­ни в СРСР крім то­го, що ви­ни­щи­ли всіх ук­раїнсь­ких єпис­копів та свя­ще­ників.

    Емігрантка княж­на З. Ша­хов­сь­ка, що вий­ш­ла заміж за бельгійсь­ко­го дип­ло­ма­та, їзди­ла до Мос­к­ви. Там її прий­ма­ли уря­дові, цер­ковні ко­ла з по­чес­тя­ми. По­вер­нув­шись во­на на­пи­са­ла: „Хоч би й усі мос­к­ви­ни в СРСР ста­ли б по­бож­ни­ми, то без­бож­ниць­кий уряд СРСР мо­же спа­ти спокійно. Ані єпис­ко­пи, ані свя­ще­ни­ки, ані по­божні світські ніко­ли і ніяко­го бун­ту про­ти уря­ду СРСР не вчи­нять“83. Аж до ХVІІІ ст. мос­ковські мо­нас­тирі бу­ли в’язни­ця­ми для політич­них зло­чинців. Ду­же час­то їх си­ломіць пос­т­ри­га­ли у ченці. Щоб мов­ча­ли - відти­на­ли їм язи­ка. Щоб не ба­чи­ли, чо­го не доз­во­ле­но ба­чи­ти - осліплю­ва­ли. Ко­му хотіли вко­ро­ти­ти віку - мо­ри­ли го­ло­дом і т. п. У мо­нас­тир­сь­ких льохах три­ма­ли за­ко­ва­них у лан­цю­ги, там бу­ли катівські при­лад­дя. В’язнів дог­ля­да­ли ченці під керівниц­т­вом ігу­ме­на. Со­ло­вець­кий мо­нас­тир влас­не й по­бу­ду­ва­ли для ув’яз­нен­ня ве­ли­ких політич­них зло­чинців, а не для мо­ли­тов. І справді, їх там зав­ж­ди бу­ло ба­га­то. За­порізь­кий ко­шо­вий Пет­ро Кал­ни­шев­сь­кий сидів за­му­ро­ва­ний у келії 28 років до смерті (1803). Ув’яз­нені в То­боль­сь­ко­му мо­нас­тирі по­мер­ли: Ге­не­раль­ний суд­дя Пав­ло Го­ло­ва­тий (1790 р.), військо­вий пи­сар Іван Гло­ба (1791 р.) та інші „се­па­ра­тис­ты“. До 1917 р. в Со­ло­вець­ко­му „мо­нас­тирі“ ка­ра­ло­ся де­сят­ки політич­них в’язнів. По 1917 - ба­га­то ти­сяч.

    Такий са­мий „прог­рес“ ба­чи­мо і в без­бож­ництві. Нап­рик­лад, пред­ки те­перішніх ком­со­мольців-без­бож­ників ще 1611 р. „вдер­ли­ся до ка­фед­раль­но­го со­бо­ру в Рос­тові, по­ру­ба­ли тру­ну св. Лав­рентія на друз­ки, з мит­ро­по­ли­та здер­ли і шма­ту­ва­ли ри­зи, а йо­го одяг­ну­ли у смер­дю­че лахміття і зну­ща­ли­ся. Пог­ра­бу­ва­ли все в церкві, а реш­ту по­ни­щи­ли. Діво­чий мо­нас­тир сплюн­д­ру­ва­ли: іко­ни по­топ­та­ли і по­па­ли­ли, чор­ниць ого­ли­ли і зґвал­ту­ва­ли. Так діяло­ся пе­ред тим і по тім і в інших містах, навіть і в Москві“. Стєнька Разін зі своїми людь­ми під час Бо­гос­луж­би в церкві беш­ке­ту­ва­ли, блюзніри­ли, а по Бо­гос­лужбі ка­ту­ва­ли і вби­ва­ли свя­ще­ників, за­би­ра­ли з цер­ков усі зо­лоті і срібні речі, а реш­ту ни­щи­ли.“ „Воєво­да М. Сал­ти­ков зну­щав­ся з патріар­ха Гер­мо­ге­на і хотів йо­го но­жем кра­яти“84. Сотні подібних та ще страшніших фактів за­до­ку­мен­то­ва­но в мос­ков­сь­ких ста­рих архівах і ти­сячі та­ких са­мих та гірших - у но­вих архівах та спо­га­дах жертв чи са­мо­видців 1917-1964 рр. Різни­ця ли­ше в то­му, що до ХVII ст. мос­к­ви­ни мог­ли здійсню­ва­ти свою „по­божність“ ли­ше у своїй Мос­ков­щині, а по нашій ка­тас­т­рофі 1709 р. під Пол­та­вою діста­ли до своїх рук ти­сячі ба­га­тю­щих кілька­сотрічних ук­раїнсь­ких цер­ков. Бу­ло що гра­бу­ва­ти та ни­щи­ти. Та мо­нархічні Пет­ри за­би­ра­ли ли­ше дзво­ни з цер­ков і ро­би­ли з них гар­ма­ти. Мо­нархічні Ка­те­ри­ни ли­ше роз­да­ва­ли своїм лю­ба­сам ук­раїнсь­ку зем­лю. Соціалістичні ж Пет­ри та Ка­те­ри­ни не ли­ше ни­щать і гра­бу­ють цер­к­ви, але на­сам­пе­ред їх спас­куд­жу­ють; ви­губ­лю­ють не ли­ше свя­ще­ників (як їхні пред­ки), але й усю їхню рідню, сусідів і зна­йо­мих. Чи ж не прог­рес „бо­го­лю­би­во­го, хрис­ти­ан­с­ко­го на­ро­да-бо­го­нос­ца“, як ве­ли­ча­ють йо­го мос­ковські пись­мен­ни­ки. Та ро­зумніші з них пи­шуть: „На Ва­шу дум­ку мос­ков­сь­кий на­род є по­бож­ним. Брех­ня! Ос­но­вою по­бож­ності є бо­го­бо­язнь та чес­нот­ливість вза­галі. У мос­ков­сь­ко­му ж на­роді не­ма най­мен­ших оз­нак, най­мен­ших слідів цього. Йо­го „по­божність“ пе­ре­пов­не­на по­ган­с­т­вом та ди­кун­сь­ки­ми за­бо­бо­на­ми. НІ! Мос­ков­сь­кий на­род у всій йо­го ду­хов­ності є гли­бо­ко без­бож­ниць­кий на­род. Навіть по­пи наші є фак­тич­но без­бож­ни­ка­ми“85. З В. Бєлінським по­год­жу­ють­ся й інші мос­ковські пись­мен­ни­ки. Нап­рик­лад, В. Сал­ти­ков ка­же: „Мос­ков­сь­ка цер­к­ва наскрізь пе­ре­пов­не­на цілко­ви­то чу­жи­ми хрис­ти­ян­с­т­ву, по­ган­сь­ки­ми і навіть без­бож­ниць­ки­ми тен­денціями“. М. Бєрдяєв: „Прав­ду ка­жу­чи, в мос­ков­сь­ко­му на­роді є го­то­вий до прий­нят­тя ан­тих­рис­та ґрунт“. „Та ж ан­тих­рист не має чо­го ро­би­ти в Мос­ков­щині“,- ка­же М. Бул­га­ков. І він справді не мав що ро­би­ти в Мос­ков­щині. „Цар від Бо­га. Був цар - був Бог. Не ста­ло ца­ря - не ста­ло Бо­га. Пе­рехід від цер­к­ви до пов­но­го без­бож­ниц­т­ва став­ся так лег­ко, ніби в лазні но­вою во­дою зми­ли­ся“86.

    Московська інтелігенція бу­ла та­кою са­мою без­бож­ниць­кою (і то не ли­ше соціалістич­на), як і мос­ков­сь­кий на­род, тоб­то наскрізь без­бож­ниць­кою. На­род­ни­ки про­повіду­ва­ли без­бож­ниц­т­во не ли­ше сло­вом, але й ділом, що на­би­ра­ло фор­ми ди­кун­сь­ко­го блюзнірс­т­ва87. Це - до 1917 р. Сам без­бож­ник, що влаш­то­ву­вав п’яні, блюзнірські оргії, І. При­жов пе­ре­одяг­нув­ся в лахміття, взяв жеб­раць­ку тор­бу і при­лу­чив­ся до гур­ту ман­дрівних мос­ков­сь­ких жеб­раків, щоб досліди­ти їхнє жит­тя та по­божність. Він пи­ше: „Хоч я знав ба­га­то гид­ко­го про по­божність мос­ков­сь­ко­го на­ро­ду, все ж те, що я по­ба­чив та по­чув, ман­д­ру­ючи з жеб­ра­ка­ми, нап­рав­ду пе­ре­ля­ка­ло ме­не. Нор­мальній лю­дині тяж­ко уяви­ти та­ку без­п­ро­буд­ну пи­яти­ку, та­ке гид­ке блюзнірс­т­во, та­ку без­со­ром­ну роз­пус­ту, такі ди­кун­сь­ко-жах­ливі пісні, такі по­ганські мо­лит­ви з бо­жевіль­ним ре­го­том, та­кий мо­раль­ний і фізич­ний бруд, який па­ну­вав у всіх мо­нас­ти­рях, що до них за­хо­див наш гурт жеб­раків. Яс­на річ, наш гурт брав дієву участь у всіх тих пас­куд­с­т­вах… Я та­кож знай­шов „про­ро­ка“ Іва­на Яков­ле­ви­ча. Йо­го жит­тя - це та­кий ней­мовірний, ди­кий фа­на­тизм, тем­но­та, роз­пус­та, що то­го не знай­ти і се­ред най­дикіших ди­кунів. Се­ред се­лян Мос­ков­сь­кої, Твер­сь­кої, Вла­ди­мир­сь­кої гу­берній я по­наз­би­рав ти­сячі мо­раль­но бруд­них, со­роміць­ких оповідань про свя­ще­ників, ченців, чер­ниць88. От­же, навіть без­бож­ник пе­ре­ля­кав­ся гли­бо­чи­ни без­бож­ниц­т­ва сво­го „на­ро­да-бо­го­нос­ца“. З зібра­них фактів І. При­жов склав 1860 р. дві книж­ки: „Жизнь Ива­на Яков­ле­ви­ча“ та „Юро­ди­вый“. Мос­ковські се­ля­ни, прий­няв­ши в церкві при­час­тя, не ков­та­ли йо­го, а за­ши­ва­ли в „ла­дан­ку“, зак­ла­да­ли в руш­ни­цю і вис­трілю­ва­ли89. У ХVІІІ ст. ма­ло­пись­мен­ний се­ля­нин Даніїл Філіпов зас­ну­вав сек­ту хлис­товців. Він про­го­ло­сив се­бе бо­гом Са­ва­офом, а сво­го си­на Іва­на Сус­ло­ва - Хрис­том. Він нав­чав, що Христів і Дів Марій є ба­га­то се­ред на­ро­ду. Вчив, що лю­ди­на мо­же ста­ти Бо­гом. Ця сек­та влаш­то­ву­ва­ла гур­тові роз­пус­ницькі оргії. Ро­би­ли лю­ди­ну Бо­гом не ли­ше ма­ло­пись­менні Філіпо­ви, але й еліта мос­ков­сь­кої інтелігенції.

    Москвин жи­ве у ду­хо­во­му і фізич­но­му рабстві. Своє при­ни­жен­ня він на­ма­гаєть­ся на­до­лу­жи­ти місти­циз­мом. Йо­го ду­шу по­ло­ни­ла бо­жевіль­на манія йо­го влас­ної бо­жес­т­ве­ності (андро­теїзм). Ф. Дос­тоєвсь­кий у ро­мані „Бе­сы“ по­ка­зав цю манію жах­ли­во ре­аль­но. Ге­рой ро­ма­ну Ки­ри­лов ка­же, що лю­ди­на ста­не Бо­гом, змінять­ся її по­чут­тя, дум­ка і дії, змінить­ся во­на навіть фізич­но90. М. Ба­кунін обґрун­ту­вав своє без­бож­ниц­т­во у книзі „Бог и го­су­дар­с­т­во“. В. Бєлінський - у листі до М. Го­го­ля та в стат­тях. Він до­во­див, що гли­бо­ке без­бож­ниц­т­во мос­к­винів є за­по­ру­кою ве­ли­кої май­бут­ності Мос­ков­щи­ни. М. Чер­ни­шев­сь­кий, П. Чай­ков­сь­кий, М. Маліков на­ма­га­ли­ся зро­би­ти собі Бо­га з лю­ди­ни. А. Ми­хай­лов мріяв про но­ву релігію без Бо­га. М. Горь­кий мав мос­ков­сь­кий на­род уже не за бо­го­нос­ця, але за са­мо­го бо­га91. В. Ма­яков­сь­кий ро­бив Бо­гом не лю­ди­ну вза­галі, але ли­ше „боль­ше­ви­ка“. О. Блок - так са­мо. Як ба­чи­мо, ду­хов­ний вар­вар-мос­к­вин підсвідо­мо ро­бив свою ко­муністич­ну іде­ологію но­вою без­бож­ниць­кою релігією (се­ку­ляр­ною релігією). Йо­го без­божність є не пе­ре­ко­нан­ня, але ВІРА (в неісну­ван­ня Бо­га). Крім сліпої віри, мос­к­вин не мав жод­ної іншої си­ли, яка підтри­ма­ла б йо­го. Віра в її най­вищій політичній формі месіанства ста­ла рятівною дог­мою всього ду­хов­но­го (а з нього й політич­но­го) жит­тя мос­к­винів всіх станів і всіх політич­них пог­лядів, від ста­рих мо­нархістів до но­вих ко­муністів. „Мос­к­ва - ІІІ Рим“ ста­ла справжнім мос­ков­сь­ким бо­гом. І жертв то­му бо­гові чу­жою і навіть влас­ною кров’ю ніко­ли Мос­ков­щи­на не шко­ду­ва­ла за всі ми­нулі століття, не шко­дує й те­пер. Бов­ва­ни на цер­к­вах, ди­ка пи­яти­ка на цер­ков­них свя­тах, ма­тю­ки і свар­ки на Бо­гос­лужбі, діро­мо­ли, зо­гид­жен­ня, плюн­д­ру­ван­ня, ни­щен­ня свя­тинь, блюзнірс­т­во царів, єпис­копів, свя­ще­ників, бо­гос­ловів, ви­гу­би патріархів, мит­ро­по­литів, єпис­копів, таємна поліція в ря­сах, роз­пусні „по­божні“ оргії царів, арис­ток­ратії, му­жиків, ченців, чер­ниць, без­бож­ниц­т­во свя­ще­ників, інтелігенції, прос­то­го на­ро­ду, де­сят­ки ти­сяч за­ка­то­ва­них у си­но­ди­ках Іванів, Петрів, Ми­ко­лаїв і де­сят­ки мільйонів за­ка­то­ва­них без си­но­диків у СРСР, зни­щен­ня цілих на­родів, цер­ков з мит­ро­по­ли­та­ми, єпис­ко­па­ми, свя­ще­ни­ка­ми, па­рафіями й їхніми ро­ди­на­ми. Від неп­рог­ляд­ної дав­ни­ни по сьогоднішній день. Кров, кров, кров. Ка­ту­ван­ня, ка­ту­ван­ня, ка­ту­ван­ня. Ни­щен­ня, ни­щен­ня, ни­щен­ня. Вірні Бо­га лю­бові, чи бо­га не­на­висті, крові, ни­щен­ня? Хрис­ти­ян­с­т­во чи са­та­нин­с­т­во?

    Швед Йо­ган Батвідус за­хи­щав 1620 ро­ку свою док­тор­сь­ку ди­сер­тацію в Уп­саль­сь­ко­му універ­си­теті на те­му: чи мос­к­ви­ни є хрис­ти­яна­ми. Він до­во­див, що мос­к­ви­ни не є хрис­ти­яни. Про­фе­со­ри виз­на­ли те­зу до­ве­де­ною і док­то­рат да­ли. Слуш­но. Хрис­ти­ян­с­т­во ж бо є релігією Лю­бові, а на­бо­жен­с­т­вом мос­к­ви­на є СА­ТА­НИН­С­Т­ВО.

 

РОЗПУСТА МОСКВИНА

 

    Ще в ХІ ст. наш літо­пи­сець пи­сав: „Ра­ди­мичі і Вя­тичі (пред­ки мос­к­винів.- П. Ш.) жи­вуть у лісах як звірі, їдять всіля­ку не­чисть, ве­дуть со­роміцькі роз­мо­ви у при­сут­ності своїх батьків і сес­тер, а шлю­бу не бе­руть“. Ще й те­пер існує в Мос­ков­щині т. зв. „сно­ха­чес­т­во“, тоб­то ста­теві сто­сун­ки бать­ка з жінка­ми своїх синів. Мос­ков­сь­ке суспіль­с­т­во не вва­жає ті сто­сун­ки за роз­пус­ту. Нав­па­ки, си­ни й їхні жінки вва­жа­ють те за честь для се­бе. Ці сто­сун­ки здійсню­ють­ся відкри­то, навіть у при­сут­ності жінки ста­ро­го та дітей. Лед­ве чи та­ке є в аф­ри­кан­сь­ких ди­кунів.

    Датський дип­ло­мат А. Оле­арій по­до­ро­жу­вав по Мос­ков­щині 1633 р. Він ба­чив, як на цер­ков­но­му святі лю­ди пи­ячи­ли біля цер­к­ви. Од­на п’яна жінка зас­ну­ла і ле­жа­ла на ву­лиці за­го­ле­на. По­ба­чив­ши її, п’яний му­жик поліз на неї, а нав­ко­ло них зібра­ли­ся муж­чи­ни, жінки, дівча­та, діти і сміяли­ся та підбадь­орю­ва­ли „удаль­ца“. Це за дня, на ву­лиці.

    По 1917 році мос­ков­сь­ка „де­мок­ратія“ по­ши­ри­ла роз­пус­ту на безмірно більше міри­ло. Во­на офіційно про­го­ло­си­ла шлюб, под­руж­ню вірність та ро­ди­ну бур­жу­аз­ним за­бо­бо­ном; про­го­ло­си­ла за­кон­ною і мо­раль­ною „вільну лю­бов“. Вус­та­ми дру­жи­ни В. Леніна Н. Круп­сь­кої та більшо­вич­ки О. Кол­лон­тай навіть за­охо­чу­ва­ла мо­лодь, дав­ши їй „на­уко­ву“ за­са­ду роз­пус­ти. Пот­ре­бу і легкість ста­те­вих сто­сунків во­ни прирівню­ва­ли до пот­ре­би і лег­кості ви­пи­ти шклян­ку во­ди.

    Після та­ко­го за­охо­чен­ня мо­лоді, се­ред­нь­ого віку, старі вже офіційно „же­ни­ли­ся“ і „роз­лу­ча­ли­ся“ кілька разів на місяць, міня­ючи 5-10 „жінок“ чи „чо­ловіків“. За соціалістич­ним за­ко­ном чо­ловік му­сив пла­ти­ти роз­ве­деній жінці „алімен­ти“ - гроші на ут­ри­ман­ня дітей. Мос­ков­ки й ки­ну­ли­ся пло­ди­ти яко­мо­га більше дітей від яко­мо­га більше чо­ловіків. Діти ви­рос­та­ли са­мо­па­сом на ву­лиці се­ред ма­лих повій та роз­би­шак. Голі, го­лодні во­ни при­лу­ча­ли­ся до юр­би „бес­п­ри­зор­ных“ дітей-повій, дітей-злодіїв і навіть дітей-бан­дитів. З них тво­ри­ла­ся мільйо­но­ва оз­лоб­ле­на си­ла. Нові го­лод­ранці (люм­пен-про­ле­таріат) ма­ли свої ор­ганізації, свої за­ко­ни й дис­ципліну. Си­ла, що ски­да­ла царів і ро­би­ла ре­во­люції в історії.

    Наступники В. Леніна доб­ре зна­ли навіщо той ви­пус­тив із в’язниць злодіїв і ду­шо­губів. Як обер­ну­ти цю си­лу на підпо­ру уря­ду нав­чив їх Іван ІV. Ад­же й НКВД зас­ну­ва­ли на тих са­мих (аж до под­ро­биць) за­са­дах, що й „Пы­тош­ный при­каз“ Іва­на ІV. У 20-ту річни­цю ЧЕ­КА (НКВД) уряд СРСР уро­чис­то підніс М. Єжо­ву зо­ло­ту відзна­ку (ембле­му) оп­рич­ни­ни - со­ба­чу го­ло­ву з мітлою. Си­ро­та, що ніко­ли не відчу­ла ма­те­рин­сь­кої, ро­дин­ної лю­бові, лас­ки, а нав­па­ки ви­рос­ла се­ред зло­би, роз­пус­ти, крові, на­силь­с­т­ва, цілко­ви­то при­род­но втра­ча­ла людські по­чут­тя і ста­ва­ла не­до­люд­ком, пот­во­рою, звірячішою за звіра. Во­на на­со­лод­жуєть­ся, ко­ли ка­тує, му­чить, уби­ває, бо ця на­со­ло­да є психічною ви­на­го­ро­дою (ком­пен­сацією) за каліцтво душі. До­дай­те до цього ще й врод­же­ну, з мо­ло­ком ма­тері всмок­та­ну жор­с­токість, і маєте су­час­но­го „оприч­ни­ка“ - чекіста, ен­ка­ве­дис­та, іде­алом жит­тя яко­го є роз­пус­та та са­дизм. То­му Мос­ков­щи­на виш­ко­лює ен­ка­ве­дистів на­сам­пе­ред з „бес­п­ри­зор­ных“, яким дає все, що во­ни вва­жа­ють за вартісне: пра­во зну­ща­ти­ся з без­бо­рон­них дос­хо­чу, жа­ха­ти со­бою підвлад­них. Ось хто є ос­но­вою те­перішньої мос­ков­сь­кої імпер­сь­кої вла­ди, всієї імперії. Це зна­ють і мос­ковські емігран­ти. Во­ни цілком відвер­то пи­шуть, що не змінять нічо­го в СРСР, ко­ли пе­ре­бе­руть там вла­ду, хіба змінять наз­ви (і то не всі). От­же, ви­га­да­ють но­ву, при­ваб­ливішу наз­ву і ста­ро­му НКВД.



VІ. ЖОРСТОКІСТЬ МОСКВИНА

 

     Най­пи­томішою прик­ме­тою вдачі мос­к­ви­на є йо­го са­дис­тич­на жор­с­токість.

    М. Горь­кий

 

    Грецький істо­рик Ге­ро­дот (484-425 до РХ) пи­сав, що на прос­торі те­перішньої Мос­ков­щи­ни жи­ве на­род ан­д­ро­фа­ги, тоб­то лю­до­же­ри92. І справді, ар­хе­оло­ги знай­ш­ли в Мос­ков­щині чи­ма­ло т. зв. „смітників“, що існу­ва­ли за не­оліту (2000 р. до РХ), а Ге­ро­дот пи­сав у 5 ст. до РХ. От­же, пра­мос­к­ви­ни бу­ли лю­до­же­ра­ми кілька ти­сяч років. Ма­буть за­ли­ши­ли­ся та­ки­ми і по РХ, на що на­тя­ка­ють мос­ковські пісні. Нап­рик­лад, ще й у ХХ ст. співа­ли пісню, в якій жінка нах­ва­ляєть­ся за­би­ти сво­го чо­ловіка, з йо­го кісток зва­ри­ти хо­ло­дець, з йо­го печінки - пиріг, з йо­го моз­ку - юш­ку93. Ба­га­тий сибіряк зап­ро­сив адміра­ла А. Шид­лов­сь­ко­го на весілля сво­го си­на. На то­му весіллі час­ту­ва­ли гос­тей та­кож і пель­ме­ня­ми. Адмірал відчув якийсь див­ний смак і за­пи­тав гос­по­да­ря: з яко­го м’яса во­ни зроб­лені. Той не хотів ска­за­ти, але потім, узяв­ши з адміра­ла сло­во, що не ска­же ніко­му, зізнав­ся, що зроб­лені з люд­сь­ко­го м’яса. Про це зна­ли гості. Обу­ре­ний адмірал (українець) повідо­мив поліцію, і уряд на­ка­зав досліди­ти спра­ву. Та ви­бух­ла ре­во­люція 1905 р., і про ту спра­ву за­бу­ли. Навіть у ХІХ ст. вла­да за­пи­са­ла чи­ма­ло ви­падків, ко­ли мос­к­ви­ни не хо­ва­ли своїх мерців, а ви­ки­да­ли їх звірям.

    Московський уряд не доз­во­ляв на­уков­цям оп­ри­люд­ню­ва­ти подібне з архівів, „по­не­же в них мно­го не­су­щес­т­во­вав­ших ис­тин“. Про­те 1838 р. доз­во­лив ви­да­ти кілька книг архівних ма­теріалів під су­во­рою цен­зу­рою94, доз­во­лив проф. М. Кос­то­ма­ро­ву ви­да­ти кілька кни­жок істо­рич­них розвідок. З ти­сяч фактів у тих книж­ках на­ве­де­мо ли­ше кілька.

    За часів т. зв. „сму­ты“ (1607-1611) пов­с­талі мос­ковські стрільці ви­во­ди­ли на га­нок Крем­ля зв’яза­них бо­яр і пи­та­ли юр­бу: „Иль лю­бо?“. Юр­ба кри­ча­ла: „Лю­бо, лю­бо!“. Тоді бо­яр ки­да­ли на підстав­лені спи­си. Потім роз­ти­на­ли їм че­ре­ва, ви­тя­га­ли киш­ки, відру­бу­ва­ли ру­ки, но­ги. Юр­ба (чо­ловіки, жінки, діти) радісно кри­ча­ли: „Лю­бо! Лю­бо!“

    По смерті ца­ря Бо­ри­са Го­ду­но­ва мос­к­ви­ни схо­пи­ли йо­го вдо­ву, донь­ку і си­на, роз­дяг­ли їх до­го­ла, по­са­ди­ли на віз з-під гною і по­вез­ли че­рез пень­ки й ями до в’язниці. Там вдо­ву за­ду­ши­ли, си­на за­ка­ту­ва­ли в той спосіб, що роз­ча­ви­ли йо­му ста­теві ор­га­ни, доч­ку не вби­ли од­ра­зу „да­бы ле­по­той ея нас­ла­дит­ся, еже и бы­ше“. Зґвал­то­ва­них і за­ка­то­ва­них дівчат 1917-1967 рр. в СРСР (а за війни і по­за ним) до­ве­деть­ся лічи­ти сот­ня­ми ти­сяч.

    Якщо жер­т­ви вми­ра­ли ско­ро, то зну­ща­ли­ся над мер­т­ви­ми. Нап­рик­лад, 1697 ро­ку ви­ко­па­ли з мо­ги­ли тіло бо­яри­на Мілос­лав­сь­ко­го, при­тяг­ну­ли сви­ня­ми до по­мос­ту, де ру­ба­ли го­ло­ви зрад­ни­кам, а їхньою кров’ю по­ли­ва­ли тіло Мілос­лав­сь­ко­го95.

    За Лівон­сь­ких війн (1558 і 1701) мос­ковські міща­ни та се­ля­ни за­хоп­лю­ва­ли по­ло­не­них, відти­на­ли їм но­си, ву­ха, гу­би, ста­теві ор­га­ни, пха­ючи їх до ро­та жертв; зди­ра­ли з жи­вих всю шкіру, ви­тя­га­ли з жи­вих киш­ки і т. п.96. У 1917-1920-х рр. виріза­ли у по­ло­не­них шкіру на пле­чах і но­гах, як офіцерські по­го­ни і ге­не­ральські лам­па­си, випіка­ли роз­пе­че­ним залізом на спи­нах: більшо­ви­кам - п’яти­кут­ну зірку, денікінцям - дво­го­ло­во­го ор­ла, пет­люрівцям - три­зуб, за­леж­но хто і ко­го по­ло­нив.

    Року 1812 до мос­ков­сь­ко­го по­ло­ну зда­ва­ли­ся напівза­мерзлі во­яки На­по­ле­она. Мос­ковські жінки ку­пу­ва­ли у сол­датів тих по­ло­не­них, при­во­ди­ли до своїх осель і там му­чи­ли не­ми­ло­сер­д­но. Ко­ло­ли но­жа­ми, ви­ди­ра­ли во­лос­ся, пек­ли вог­нем, відти­на­ли но­си, ста­теві ор­га­ни і ро­би­ли ще та­ке, що не на­даєть­ся до дру­ку. Вби­ва­ти не спіши­ли, щоб дов­ше сма­ку­ва­ти му­ки та зой­ки жертв97. Се­ред мос­ков­сь­ких чекістів 1917-1967 рр. бу­ли сотні жінок, про те, як во­ни ка­ту­ва­ли в’язнів, на­пи­са­но чи­ма­ло спо­гадів ко­лишніх жертв.

    За под­руж­ню зра­ду жінок за­ко­пу­ва­ли у зем­лю по шию, навіть вагітних. Щоб відра­зу не вмер­ли, го­ду­ва­ли і на­пу­ва­ли. В селі Кам­с­ко­му за­ко­па­ли двох вагітних жінок: од­на про­жи­ла 23 дні, дру­га 1298.

    Курцям відти­на­ли но­си. Підроб­лю­ва­чам гро­шей за­ли­ва­ли роз­топ­ле­ний ме­тал у гор­лян­ку. У ко­го ви­па­да­ла з рук на зем­лю мо­не­та, то­го ка­ра­ли на гор­ло, бо на мо­неті ви­кар­бо­ва­но об­раз ца­ря. Бо­яри­на, що був прик­ра­сив свою піч ках­ля­ми з ма­люн­ка­ми яко­гось пта­ха, за­ка­ту­ва­ли на смерть, бо орел був дер­жав­ним гер­бом. Чи ж не за­ка­то­ву­ють те­пер в СРСР сотні ти­сяч лю­дей за подібні „обра­зи“ но­вих царів, вель­мож та за зне­важ­ли­ве став­лен­ня до „ве­ли­ко­го стар­ше­го бра­та“, йо­го куль­ту­ри та мо­ви?

    Німецький лікар Ф. Отон не міг 1685 р. виліку­ва­ти мос­ков­сь­ко­го кня­зя І. Ка­ра­ку­чу, за те заріза­ли йо­го, як вівцю. Жінка ве­ли­ко­го кня­зя Ва­силія - Со­ломія бу­ла без­плідна і пок­ли­ка­ла лікар­ку Сте­фа­ни­ду. Довідав­шись про це, Ва­силій пос­т­риг дру­жи­ну в чер­ниці, а Сте­фа­ни­ду на­ка­зав уто­пи­ти. Вза­галі у XVII ст. мос­к­ви­ни ще па­ли­ли на вог­нищі тих, хто ліку­вав лю­дей, ува­жа­ючи їх за слуг ди­яво­ла. Ви­губ­лю­ва­ли навіть тих, хто мав якусь лікар­сь­ку книж­ку (тоді в Ук­раїні лікарські книж­ки бу­ли ду­же роз­пов­сюд­жені, і лікарів ша­ну­ва­ли та щед­ро ви­на­го­род­жу­ва­ли. Навіть у XV-XVI ст. бу­ло кілька де­сятків лікарів, які скінчи­ли євро­пейські універ­си­те­ти і навіть бу­ли там про­фе­со­ра­ми: нап­рик­лад, Я. Ур­син, С. Бірков­сь­кий, Я. Ла­то­шин­сь­кий, П. Ляш­ков­сь­кий, І. Ко­зак, В. Юр­сь­кий, І. Шок­вич та інші). 1677 ро­ку за­ка­ту­ва­ли бо­яри­на Ар­та­мо­на Матвєєва за те, що мав лікар­сь­ку книж­ку99.

    До по­ка­рань, вста­нов­ле­них уря­дом, місце­ва вла­да до­да­ва­ла ще свої, що їх ви­на­хо­ди­ла вже влас­на „твор­ча уява“. Нап­рик­лад, прив’язу­ва­ли тя­гар до ніг і взим­ку ки­да­ли в річку по шию. Три­ма­ли, до­ки не виз­нає про­ви­ни. Чекісти знач­но пе­ре­вер­ши­ли своїх предків. Те­пер в СРСР ка­ту­ють, му­чать, зну­ща­ють­ся не якісь там нег­ра­мотні му­жи­ки, а лю­ди з універ­си­тет­сь­кою освітою. Ли­ше пе­релік їхніх катівських спо­собів і за­собів жа­хає лю­ди­ну. Чу­жинці, чи­та­ючи спо­га­ди не­до­ка­то­ва­них, відмов­ля­ють­ся віри­ти, бо це пе­ре­хо­дить межі люд­сь­ко­го ро­зу­му. Але ці спо­со­би теж ви­ду­му­ва­ла не са­ма кремлівсь­ка кліка, як вип­рав­до­ву­ють­ся мос­ковські емігран­ти (а їм підта­ку­ють ма­ло­ук­раїнські підго­лос­ки). Їх ви­най­ш­ли і вжи­ва­ли сотні ти­сяч місце­вих „вірних стражів ре­во­люції“. Ли­ше ка­ту­ван­ня ви­що­го сту­пе­ню - ка­ту­ван­ня душі - ви­на­хо­ди­ли мос­ковські на­уковці-пси­хо­ло­ги на чолі з ака­деміком І. Пав­ло­вим, роз­ро­бив­ши на­уку т. зв. „реф­лексів“. Досвід по­ка­зав, що ду­шевні психічні тор­ту­ри да­ють наслідки сток­рат більші, ніж фізичні. Не фізич­ний біль, а ду­шев­ний за жит­тя ближніх зму­шу­вав сотні ти­сяч лю­дей ста­ва­ти таємни­ми ви­каз­ни­ка­ми НКВД.

    За нев­да­лу об­ло­гу Смо­лен­сь­ка 1634 р. і за не­вигідну уго­ду з Поль­щею цар Ми­хай­ло на­ка­зав спо­чат­ку ка­ту­ва­ти, а потім відру­ба­ти го­ло­ви 15 бо­ярам та воєво­дам, а їхні ро­ди­ни ви­вез­ти до Сибіру. Але тоді ще не зна­ли пси­хо­логії і ви­си­ла­ли всю ро­ди­ну в од­не місце, доз­во­ля­ли взя­ти з со­бою потрібні для жит­тя речі, ро­ди­чам над­си­ла­ти гроші, не при­му­шу­ва­ли пра­цю­ва­ти. Ось як, нап­рик­лад, „му­чив“ В. Леніна в сибірсько­му зас­ланні цар­сь­кий уряд. На про­жи­ток йо­му да­ва­ли 8 р. місяч­но, то бу­ли ве­ликі гроші. За них В. Ленін най­мав у ба­га­то­го сибіря­ка ве­ли­ку кімна­ту з хар­ча­ми і пран­ням. Мав м’ясних страв тричі на день, удос­таль яєць, мо­ло­ка, го­ро­ди­ни, мав слу­гу, ве­ли­ку бібліоте­ку, одер­жу­вав ба­га­то листів (навіть з-за кор­до­ну), ре­да­гу­вав із Сибіру ча­со­пи­си, що ви­хо­ди­ли в Пе­тер­бурзі і за кор­до­ном. Жан­дармів біля нього не бу­ло. Ча­сом хо­див на по­лю­ван­ня з гос­по­да­рем100.

    Більшовицькі ре­во­люціоне­ри вив­чи­ли пси­хо­логію і ви­во­зять бать­ка в од­не місце, ма­ти - в дру­ге за ти­сячі кіло­метрів, стар­ших дітей - у третє, ще далі, а ма­лень­ких - до Мос­ков­щи­ни, де в дит­бу­дин­ках зміню­ють їхні прізви­ща на мос­ковські і ви­хо­ву­ють на яни­чарів. Ви­ве­зе­них не по­се­ля­ють у ха­тах, як ро­бив кри­ва­вий ца­рат, а за­га­ня­ють да­ле­ко від осель до тун­д­ри і ли­ша­ють у снігу про­ти не­ба. „Де­мок­ра­тич­на“ вла­да СРСР роз­с­тріля­ла, за­ка­ту­ва­ла, ви­гу­би­ла го­ло­дом, хо­ло­дом ДЕ­СЯТ­КИ МІЛЬЙОНІВ, з яких більше як 99 % і не ду­ма­ли вби­ва­ти „со­вет­с­ких“ царів, на­чаль­ників, за­би­ра­ти їхні маєтки. За­кон СРСР „Про охо­ро­ну соціалістич­ної влас­ності“ ка­рає кількарічною ка­тор­гою матір, яка наз­би­ра­ла по жни­вах на полі чи на до­розі за­губ­лені ко­лос­ки, щоб на­го­ду­ва­ти своїх го­лод­них дітей. Та кількарічна ка­тор­га фак­тич­но обер­таєть­ся в ка­ру на смерть, бо з неї по­вер­таєть­ся що­найбіль­ше 10 %. За кілька ко­лосків, що од­нак згни­ли б. Єги­петські фа­ра­они, перські дес­по­ти виг­ля­да­ють ян­го­ла­ми, порівня­но з мос­ков­сь­кою „де­мок­ратією“. Ка­же­мо про „де­мок­ратію“, себ­то на­род, а не ли­ше уряд СРСР, бо всі за­ко­ни ли­ши­ли­ся б мер­т­вою бук­вою, як­би не бу­ло МІЛЬЙОНІВ ОХО­ЧИХ МОС­К­ВИНІВ ЗДІЙСНЮ­ВА­ТИ ЇХ НА МІСЦЯХ.

    Москвини здав­на ку­пу­ва­ли ук­раїнсь­ких (та інших) яни­чарів. Спосіб до­сить не­пев­ний, бо куп­лені мо­жуть зра­ди­ти. Навіть змос­ков­щені не­мос­к­ви­ни мо­жуть за спри­ят­ли­вих об­с­та­вин по­вер­ну­ти­ся до сво­го на­ро­ду. Мос­ковські ре­во­люціоне­ри нап­рав­ду зре­во­люціону­ва­ли ті старі спо­со­би. В СРСР, ма­буть, не злічи­ти мос­ков­сь­ких шовіністів, що на­зи­ва­ють­ся: Єго­ров, Под­пе­регін, По­ше­хо­нов, Іва­нов, Лаптєв і т. п., які не зна­ють, хто бу­ли їхні бать­ки. Мо­же ко­лись старі архіви НКВД ска­жуть, що їхні бать­ки ма­ли прізви­ща Гон­ча­рен­ко, Ко­ва­лен­ко, Ми­ро­нен­ко і т. п. Аж над­то підозрілі ста­тис­тичні відсот­ки зрос­тан­ня кількості мос­к­винів в СРСР, во­ни вдвічі більші за при­родній приріст, ад­же ра­дян­сь­ка „ста­тис­ти­ка“ по­ка­зує не збільшен­ня, а змен­шен­ня чис­ла ук­раїнців (не вра­хо­ву­ючи жертв війни та го­ло­до­морів). Ца­рат ви­губ­лю­вав ти­сячі ук­раїнців і тим ос­лаб­лю­вав люд­сь­ку си­лу імперії. Ро­зумніша ж мос­ков­сь­ка „де­мок­ратія“ тво­рить нові мільйо­ни націоналістів-мос­к­винів з різних не­мос­к­винів. Те­пер в СРСР є чи­ма­ло доб­рих ор­ганіза­торів, на­уковців-творців, що на­зи­ва­ють­ся: Єго­ров, Сап­рикін, Па­нюшкін то­що, але з певністю мож­на при­пус­ка­ти, що їхні бать­ки бу­ли не­мос­к­ви­ни. Ад­же й ста­ру мос­ков­сь­ку імперію бу­ду­ва­ли Про­ко­по­вичі, Без­бо­родь­ки, Род­зян­ки, Ос­тер­ма­ни, Фре­де­рик­си, Штюр­ме­ри - лю­ди не ду­же певні. Але нинішні Єго­ро­ви, Па­нюшкіни, що не пам’ята­ють своїх батьків,- це вже цілко­виті мос­ков­сь­ки патріоти. До та­ко­го спо­со­бу тво­ри­ти надійних яни­чарів не до­ду­ма­ла­ся мос­ков­сь­ка арис­ток­ратія за 300 років.

    У Мос­ков­щині ХІV-ХVІІІ ст. ка­ти, крім платні, одер­жу­ва­ли ще й час­ти­ну май­на стра­че­но­го, то­му зав­ж­ди бу­ло ба­га­то охо­чих на цю по­са­ду. Уряд про­да­вав її то­му, хто більше зап­ла­тить. Мос­ков­сь­ка „де­мок­ратія“ піднес­ла КУЛЬТ ка­та на нез­на­ну ви­сочінь. Хоч по­ша­на до ка­та існу­ва­ла в Мос­ков­щині і до 1917 ро­ку, про­те за всю її мо­нархічну історію не знай­ш­ло­ся жод­но­го по­ета чи пись­мен­ни­ка, який би прос­лав­ляв про­фесію ка­та. Те­пер у СРСР чекіста віншу­ють по­ети, пись­мен­ни­ки, митці, навіть філо­со­фи, в те­ат­рах, ака­деміях на­ук, універ­си­те­тах, шко­лах, він на­го­род­жуєть­ся не ли­ше ве­ли­кою плат­нею та відзна­ка­ми, а й по­чес­ним член­с­т­вом Ака­демії На­ук. Їхні спо­га­ди (як во­ни ка­ту­ва­ли) ви­да­ють­ся в не­ба­ченій кількості, як, нап­рик­лад, книж­ка Ф. Т. Фоміна „За­пис­ки ста­ро­го че­кис­та“, М.1962, нак­ла­дом 365 ти­сяч. Місто Псков вис­ла­ло до Іва­на ІV послів про­си­ти у ца­ря за­хис­ту про­ти злов­жи­вань мос­ков­сь­ко­го воєво­ди. Іван на­ка­зав роз­дяг­ти всіх тих послів, по­ли­ва­ти їх ок­ро­пом, па­ли­ти во­лос­ся то­що. Пет­ро І влас­но­руч­но ру­бав го­ло­ви зв’яза­ним стрільцям і на­ка­зу­вав своїм міністрам ру­ба­ти. В. Голіцин, не вміючи ру­ба­ти, ба­ту­вав, му­чив. О. Мен­ши­ков хи­зу­вав­ся, що за­ру­бав 20. Ле­форт та Блом­берг (фран­цуз і німець) відмо­ви­ли­ся ру­ба­ти101. Те­перішніх ле­фортів в СРСР на­зи­ва­ють „мяг­ко­те­лы­ми ин­тел­ли­ген­та­ми“ і ви­га­ня­ють з по­сад, навіть су­то куль­тур­ниць­ких. Пет­ро не ка­рав своїх ле­фортів за відмо­ву ру­ба­ти зв’яза­ним лю­дям го­ло­ви. Мос­ков­сь­ка ж „де­мок­ратія“ роз­с­тріля­ла кілька ти­сяч своїх голіци­них за те, що за­ма­ло по­ру­ба­ли, як нап­рик­лад, П. Пос­ти­ше­ва, С. Косіора, М. Єжо­ва, В. Ба­лиць­ко­го та інших. Син Пет­ра І - Олексій був утік 1716 р. до Австрії. Пет­ро уро­чис­то обіцяв прос­ти­ти йо­го і не ка­ра­ти, як­що по­вер­неть­ся. Син повірив бать­кові, по­вер­нув­ся. Пет­ро не­гай­но по­са­див йо­го до в’язниці і сам ка­ту­вав шість місяців, до­ки син ско­нав. В. Ленін уро­чис­то про­го­ло­сив 1923 р. амністію всім емігран­там, які по­вер­нуть­ся до СРСР. Ти­сячі повіри­ли і по­вер­ну­ли­ся. Там їх зус­тріла до­ля Олексія. За­хо­пив­ши 1463 р. Ве­ли­кий Нов­го­род, мос­к­ви­ни пог­на­ли до Мос­ков­щи­ни 8 ти­сяч ро­дин нов­го­родців з жінка­ми та дітьми пішки, не доз­во­лив­ши їм ні най­ня­ти са­ни, ні взя­ти теп­лий одяг. Те са­ме зро­би­ли, за­хо­пив­ши 1489 р. Псков та Вят­ку. Ду­же ба­га­то за­ги­ну­ло в до­розі від хо­ло­ду, го­ло­ду та зну­щань вар­то­вих.

    Вивезли з Нов­го­ро­да 8 ти­сяч, ба­га­то із Пско­ва та Вят­ки, але ра­зом не більш як 25 ти­сяч. Кри­ва­ва мос­ков­сь­ка „де­мок­ратія“ ХХ століття з са­мої ли­ше Ук­раїни ви­вез­ла ДЕ­СЯТЬ МІЛЬЙОНІВ лю­ду. На одній ли­ше Ко­лимі за­ги­ну­ло з го­ло­ду, хо­ло­ду, зну­щань ВІСІМ МІЛЬЙОНІВ. За один ли­ше 1933 рік Мос­ков­щи­на ви­гу­би­ла ВІСІМ МІЛЬЙОНІВ ук­раїнців го­ло­до­мо­ром. Ви­вез­ла 1937 р. до Сибіру на повільну смерть 3500 ти­сяч ук­раїнців. Роз­с­тріля­ла на місці в Ук­раїні 300 ти­сяч лю­ду102. Це ж май­же все на­се­лен­ня та­кої ве­ли­кої дер­жа­ви, як Ка­на­да. Як­би в Ка­наді за­ги­ну­ла ли­ше од­на де­ся­та та­кої кількості, то весь світ здриг­нув­ся б. І не ли­ше кри­чав би, але й надіслав би своє військо при­пи­ни­ти ге­но­цид. Кілька мен­ших на­родів СРСР вже не існує. Ви­ни­щені до но­ги. Міжна­род­на слідча комісія ви­ра­ху­ва­ла, що за 25 років в СРСР зги­ну­ло 60 мільйонів лю­ду, не вра­хо­ву­ючи вби­тих на війні 1939-1945 рр. Це знає світ і мов­чить. Той світ ку­пу­вав у Мос­ков­щині 1933 р. ук­раїнсь­ку пше­ни­цю, бо про­да­ва­лась ду­же де­ше­во. Це той світ, який про­го­ло­сив, що дві ос­танні війни во­ював за во­лю і доб­ро­бут усіх на­родів. Інша комісія, вра­хо­ву­ючи тих, які не на­ро­ди­ли­ся, бо бать­ки за­ги­ну­ли мо­ло­ди­ми, вста­но­ви­ла, що в СРСР за­ги­ну­ло сто мільйонів лю­ду103. Сто мільйонів не­вин­них лю­дей ви­гу­бив „бо­го­бо­яз­ли­вий“ мос­ков­сь­кий на­род. Підкрес­люємо - НА­РОД, а не ли­ше „кремлівсь­ка кліка“, чи „ра­дян­сь­ка вла­да“, чи „більшо­ви­ки“, чи „КПСС“. Ви­губ­ле­но, бо ж бу­ло ще 80 мільйонів на­щадків тих, що жінкам прос­вер­д­лю­ва­ли дірки в гру­дях і че­рез них і че­рез рот про­тя­га­ли гру­бий мо­туз і на йо­му їх віша­ли. На­щадків тих, хто за­си­пав по­ро­хом ро­ти і за­па­лю­вав; хто зди­рав з жи­вих лю­дей шкіру з го­ло­ви до ніг; хто відти­нав ста­теві ор­га­ни; хто за­ко­пу­вав по шию вагітних ма­терів; хто зад­ля роз­ва­ги на на­род­них свя­тах ро­бив ба­га­то та­ко­го, що не на­даєть­ся до дру­ку104. Все те чи­нив на­род, а не ли­ше „ре­жим“, бо су­час­на на­ука про спад­ковість (ге­не­ти­ка) вчить, що на­щад­ки діста­ють від предків не ли­ше фізичні влас­ти­вості, але й ду­ховні105.

    У ХХ ст. мос­ков­сь­кий уряд, щоб да­ти вихід на­род­но­му по­тя­гу до та­ких роз­ваг, доз­во­лив йо­му та­ке. Всі муж­чи­ни двох сусідніх сіл ра­зом з діда­ми і підлітка­ми зус­тріча­ли­ся на умов­ле­но­му місці і по­чи­нав­ся бій. Би­ли­ся не ку­ла­ка­ми, а ки­ями, камінням і ве­ли­ки­ми різниць­ки­ми но­жа­ми. Бу­ло ба­га­то по­ра­не­них, кілька смер­тель­но. Жінки, діти спос­теріга­ли за боєм, кри­ка­ми підбадь­орю­ючи своїх од­но­сельців. Пе­ре­мо­жені ку­пу­ва­ли „си­ву­ху“, і обид­ва се­ла пи­ячи­ли. У містах бив­ся один „кінець“ (час­ти­на) з про­ти­леж­ним. По­ра на цю роз­ва­гу три­ва­ла від Во­дох­ре­ща до Ве­ли­ко­го пос­ту, май­же кож­ної неділі по Бо­гос­лужбі. Вла­да ніби не за­охо­чу­ва­ла це офіційно, але фак­тич­но ди­ви­ла­ся крізь пальці, дба­ючи, щоб на­ко­пи­че­ний „бо­йо­вий дух“ не ви­бух­нув про­ти неї. Та після 1917 р. но­ва мос­ков­сь­ка вла­да не ли­ше не за­бо­ро­ня­ла, а й за­охо­чу­ва­ла та щед­ро ви­на­го­род­жу­ва­ла той „бо­йо­вий дух“. Уряд більшо­виків ство­рю­вав у 1917-19 рр. оз­б­роєні „хлібо­за­готівельні за­го­ни“ і ви­си­лав в Ук­раїну гра­бу­ва­ти харчі і вугілля для го­лод­ної Мос­ков­щи­ни. На йо­го зак­лик всту­па­ти до тих за­гонів зго­ло­си­ло­ся в од­но­му ли­ше Пет­рог­раді за два дні 65 ти­сяч чо­ловік. За 1920-х і даль­ших років не тре­ба бу­ло вже й би­ти­ся, щоб усе ма­ти. Приз­на­чені на дер­жавні по­са­ди коміса­ри, ко­ман­ди­ри, ди­рек­то­ри, інспек­то­ри, уп­ра­ви­телі, упов­но­ва­жені та безліч інших го­лод­ранців і во­ло­цюг уже спокійно за­хо­ди­ли до домівок, крам­ниць, складів, му­зеїв, цер­ков і бра­ли іме­нем вла­ди все, що ба­жа­ли. З офіційно відібра­но­го уря­дом СРСР май­на в Ук­раїні до дер­жав­ної скар­б­ниці не дійшло й 10 %. В бо­ротьбі за вла­ду чи­ма­ло уря­довців пот­ра­пи­ло до в’язниць. У них зна­хо­ди­ли зо­ло­тих гро­шей, ре­чей та кош­тов­нос­тей на сотні ти­сяч рублів. У на­чаль­ни­ка НКВД Яго­ди ви­яви­ли їх на мільйо­ни рублів. Вже зга­ду­ва­ло­ся, що за часів Ка­те­ри­ни ІІ при­ли­па­ло до пальців уря­довців 43 % дер­жав­них по­дат­ко­вих коштів. Пет­ро І хотів по­ка­ра­ти смер­тю кож­но­го чи­нов­ни­ка, який кра­де дер­жавні гроші. Се­на­тор П. Ягу­жин­сь­кий (українець) глуз­ли­во йо­му за­ува­жив: „Чи ва­ша ве­личність хо­чуть за­ли­ши­ти­ся без жод­но­го уря­дов­ця?“106. В СРСР крадіжки дер­жав­них гро­шей мільйон­нок­рат­но більші, бо те­пер не­має нічогісінько, що не на­ле­жить дер­жаві. Все на­ле­жить дер­жаві, всю­ди ке­ру­ють дер­жавні уря­довці, всі во­ни - від най­ви­що­го міністра в Москві до най­ниж­чо­го наг­ля­да­ча в кол­госпі - всі кра­дуть. Кра­дуть хто, що і скільки мо­же.

    Ще 1915 р. мос­ков­сь­кий ген­ш­таб на­ка­зав своїм ге­не­ра­лам оща­ди­ти на­бої з ог­ля­ду на їх нес­та­чу, а вда­ва­ти­ся яко­мо­га більше до баг­нетів, бо гар­мат­но­го м’яса імперія ма­ла вдос­таль. Тоді мос­к­ви­ни штур­му­ва­ли Пе­ре­мишль 22 ра­зи за один ли­ше тиж­день. Австрійці ви­ко­шу­ва­ли гар­мат­ним та ку­ле­мет­ним вог­нем пол­ки за пол­ка­ми, а мос­к­ви­ни на­па­да­ли до­ти, до­ки ав­с­трійцям заб­рак­ло на­боїв. По тілах кількох своїх полків мос­к­ви­ни увійш­ли до Пе­ре­миш­ля. Оцю свою тра­диційну за­са­ду - „лю­дей хва­тит“ Мос­ков­щи­на зас­то­су­ва­ла і в роз­бу­дові про­мис­ло­вості СРСР. Ще за жит­тя В. Леніна то­чи­ла­ся в най­ви­що­му вузь­ко­му колі в уряді СРСР таємна за­пек­ла бо­роть­ба двох пог­лядів: гос­по­дар­ників і політиків. Гос­по­дар­ни­ки вис­ту­па­ли про­ти без­г­луз­до­го ви­ни­щен­ня ро­бо­чої си­ли імперії. Їх підтри­му­ва­ли і ге­не­ра­ли, аби уник­ну­ти втра­ти май­бутніх но­воб­ранців. Політи­ки ж до­во­ди­ли пот­ре­бу, ба не­обхідність те­ро­ру про­ти всіх во­рогів вла­ди, а на­сам­пе­ред „се­па­ра­тистів“, себ­то не­мос­к­винів, бо ж кож­ний з них, мов­ляв, мріє роз­ва­ли­ти імперію СРСР. Та й гос­по­дар­ни­ки і політи­ки бу­ли пе­ре­ко­нані, що євро­пейські капіталісти че­ка­ють на­го­ди на­пас­ти на СРСР. От­же, СРСР пот­ре­бує яко­мо­га сильнішої армії. Су­час­на війна - це війна ма­шин. Військо­ву си­лу мо­же роз­бу­ду­ва­ти ли­ше ду­же роз­ви­не­на влас­на про­мис­ловість, влас­на техніка. Роз­ви­ва­ти її в євро­пейській час­тині СРСР не­без­печ­но з ог­ля­ду на близькість капіталістич­них дер­жав та во­рожість Ук­раїни до Мос­ков­щи­ни. Виріши­ли індус­тріалізу­ва­ти Сибір та північно-східну Мос­ков­щи­ну. Гос­по­дар­ників очо­лю­вав М. Том­сь­кий, а політиків Й. Сталін. Зго­дом він по­вис­трілю­вав гос­по­дар­ників, але здійснив їхні ви­мо­ги що­до роз­бу­до­ви Сибіру. Од­не сло­во, мос­ков­сь­кий уряд „робітників і се­лян“ по­вер­нув­ся на ста­рий, століття­ми вип­ро­бу­ва­ний шлях „поміщиків і капіталістів“. На шлях РАБ­СЬ­КОЇ праці на дер­жа­ву, на шлях роз­бу­до­ви військо­вої си­ли НА­САМ­ПЕ­РЕД.

    Поступ військо­вої на­уки і техніки ви­ма­гав ти­ся­чок­рат­но більшої про­мис­ло­вості, ніж ма­ла імперія 1917 р. На місці ти­сяч кріпаків мо­нархічних з’яви­ли­ся мільйо­ни кріпаків соціалістич­них. Нові ра­бов­лас­ни­ки пе­ре­вез­ли до Сибіру та Мос­ков­щи­ни 20 мільйонів „се­па­ра­тистів“, щоб ви­тис­ну­ти з них усі до крап­ли­ни си­ли на роз­бу­до­ву но­вої імпер­сь­кої по­ту­ги. Од­ним за­хо­дом Мос­ков­щи­на здійснює обидві ме­ти: роз­ви­ває свою про­мис­ловість і зни­щує своїх во­рогів, а до то­го ще й за­ощад­жує мільяр­ди коштів. Кинь­мо оком, як це ро­би­ло­ся, щоб відповісти на за­пи­тан­ня: „Хто фак­тич­но ви­губ­лю­вав ка­тор­жан у сибірських та­бо­рах на ка­торзі?“ Всю еко­номіку СРСР пла­нує цен­т­раль­на ус­та­но­ва в Москві - Дер­ж­п­лан. Мос­ковські інже­не­ри ма­ють т. зв. „Стро­итель­ное уло­же­ние“. На підставі дов­горічно­го досвіду (ще й до 1917 р.) ба­гать­ох бу­дов у тій книзі на­ве­де­но циф­ри, таб­лиці, що по­ка­зу­ють: скільки тої чи іншої праці один робітник мо­же ви­ко­на­ти за один день. Пла­ну­ючи якусь бу­до­ву в Сибіру, інже­не­ри в Москві ви­ра­хо­ву­ють: скільки і яких тре­ба фахівців, щоб закінчи­ти бу­до­ву в стро­ки, виз­на­чені уря­дом. Ось так об­чис­ле­ну кількість робітників-в’язнів при­во­зить НКВД на ту чи іншу бу­до­ву, а на­чаль­ни­кові та­бо­ру даєть­ся роз­к­лад робіт із заз­на­чен­ням, яка й ко­ли му­сить бу­ти закінче­на.

    Щоб по­лег­ши­ти роз­ра­хун­ки між ус­та­но­ва­ми, що пос­та­ча­ють ма­теріали і робітників і ке­ру­ють бу­до­ва­ми, Дер­ж­п­лан зап­ро­ва­див: 1) кош­то­рис ви­датків на ка­тор­жа­ни­на і 2) те­оре­тич­ну за­робітну плат­ню ка­тор­жа­ни­нові. За цим кош­то­ри­сом усі ви­дат­ки на ка­тор­жа­ни­на має пла­ти­ти сам ка­тор­жа­нин. Він має пла­ти­ти за харчі (ра­зом з вартістю їх за­ве­зен­ня, зберіган­ня, при­го­ту­ван­ня то­що), за опа­лен­ня і освітлен­ня в’язниці (та­бо­ру), кош­ти ут­ри­ман­ня всієї адмініст­рації, як та­бо­ро­вої так і по­за­та­бо­ро­вої, ра­зом з кош­та­ми ут­ри­ман­ня (і плат­нею) НКВД, вар­то­вих, псів то­що. Має пла­ти­ти навіть за ут­ри­ман­ня в’язниці під час слідства та су­ду і вартість сво­го пе­ре­ве­зен­ня до Сибіру. Ра­зом ка­тор­жа­нин має пла­ти­ти щод­ня 7 рублів, а за­роб­ля­ти має 8 руб. 50 коп., як­що ви­ро­би­ти „нор­му“ - кількість праці, ви­ра­хо­ва­ну інже­не­ра­ми в Москві. От­же, за Дер­ж­п­ла­ном ка­тор­жа­ни­нові має ли­ша­ти­ся щод­ня півто­ра рублі чис­то­го за­робітку. Але той за­робіток не ви­да­ють в’язневі на ру­ки, а ли­ше за­пи­су­ють на йо­го ощад­ний ра­ху­нок. Вми­рає ка­тор­жа­нин (а в та­бо­рах по­ми­рає їх 80 %), і ті за­ощад­жені гроші не ви­да­ють спад­коємцям, а за­би­ра­ють до мос­ков­сь­кої дер­жав­ної скар­б­ниці. На ру­ки ви­да­ють ли­ше тим в’язням, які ви­ро­би­ли „нор­му“ на 100 %, а та­ких щас­ливців не більше 10 % з-по­се­ред усіх ка­тор­жан. Та й бу­ва­ють ни­ми ті, яким са­ме на­чаль­с­т­во до­пи­сує до не­ви­ко­на­ної „нор­ми“ за „до­по­мо­гу“ адмініст­рації та­бо­ру, тоб­то до­но­щи­кам, охо­роні, кон­воїрам, підга­няй­лам, повіям та іншим „на­шим“. Як ба­чи­мо ут­ри­ман­ня півмільйон­но­го війська ен­ка­ве­дистів та ще більшо­го - уря­довців не кош­тує Мос­ков­щині ні копійки. Ка­тор­жа­нин пла­тить за все. Пла­тить навіть за ту ку­лю, що нею вар­то­вий йо­го зас­т­ре­лить.

    Крім чор­но­робів на бу­до­вах потрібні інже­не­ри та май­с­т­ри. З влас­ної волі ма­ло хто хо­че їха­ти до Сибіру. І Мос­ков­щи­на не хо­че, щоб їха­ли, бо їм тре­ба пла­ти­ти. Отож, місце­ве НКВД, скажімо у Пол­таві, одер­жує з Мос­к­ви (а не з Києва) на­каз вис­ла­ти до Сибіру виз­на­че­ну кількість інже­нерів та майстрів. Пол­тав­сь­ке НКВД ув’яз­нює ту кількість, ви­га­ду­ючи їм якийсь „зло­чин“, і ви­си­лає на ка­тор­гу. За­ощад­жу­ють­ся ве­ликі кош­ти. Як­що вільний інже­нер одер­жує в Сибіру 3250 руб. на місяць, то він, на тій самій по­саді, але як ка­тор­жа­нин одер­жує ли­ше 50 руб. на па­пері, а фак­тич­но на ру­ки ли­ше 5 руб.107. Але ж і Ук­раїна пот­ре­бує тих знавців. От­же, на звільнені місця в Ук­раїні при­си­ла­ють „своїх“ з Мос­ков­щи­ни. Зно­ву та­ким ро­бом Мос­ков­щи­на 1) роз­бу­до­вує Сибір; 2) за­ощад­жує мільяр­ди рублів; 3) мос­ков­щить Ук­раїну.

    Європейські соціалісти три­ма­ли дер­жав­ну вла­ду в своїх ру­ках ба­га­то разів. Але ніко­ли не здійсню­ва­ли свої соціалістичні ідеї так, як мос­ковські соціалісти в СРСР. Євро­пейські соціалістичні уря­ди втіли­ли в своїх країнах більше соціалістич­них ідей, ніж мос­ковські соціалісти в СРСР. І не тільки не роз­с­тріля­ли, навіть і не ув’яз­ни­ли жод­но­го кон­т­р­ре­во­люціоне­ра. То­му мос­ковські соціалісти не­на­ви­дять євро­пей­сь­ких соціалістів знач­но більше, ніж капіталістів. Без­с­то­рон­ньо ка­жу­чи, ви­ра­ху­вані в Москві „нор­ми“ міг ви­ко­на­ти за 9 го­дин кож­ний здо­ро­вий, звик­лий до фізич­ної праці, робітник. Бо, як ми вже ка­за­ли, ті нор­ми не те­оре­ти­ки ви­га­да­ли в кабіне­тах, а взя­то з три­ва­ло­го досвіду. У Ка­наді не існує жод­ної „нор­ми“, а ка­надські робітни­ки на півночі на та­ких са­мих бу­до­вах, як у Сибіру, ви­роб­ля­ють більше, ніж за­га­дує мос­ков­сь­ке „Стро­итель­ное Уло­же­ние“. Ви­роб­ля­ють у та­ко­му са­мо­му кліматі, як сибірський, а по­ми­рає їх не 90 %, як у Сибіру, а мен­ше як 0,01 %. На Ко­лимі ви­ми­ра­ло в 1935-1936 рр. 30 % ка­тор­жан108. Ко­лишній в’язень, що дог­ля­дав кар­то­те­ку ка­тор­жан, пи­ше, що в 1947-1955 рр. ви­мер­ло в Ко­лимі по­над 7 мільйонів109. У Бай­ка­ло-Амур­сь­ких та­бо­рах (БАМ­ЛАГ), у Куз­нець­ку, Ка­ра­ганді ви­ми­ра­ло щорічно 30 %, у Ка­релії - 60 %. На спо­руд­женні Бєло­мор­сь­ко-Балтійсь­ко­го ка­на­лу по­ми­ра­ло ЩО­ДЕН­НО в од­но­му ли­ше та­борі по­над 700. На їхнє місце при­во­зи­ли що­ден­но ти­ся­чу. В од­но­му ли­ше та­борі по­мер­ло по­над один мільйон в’язнів110. В 1922-1958 ро­ках Мос­ков­щи­на ви­ни­щи­ла 60 мільйонів лю­ду111. Хто ж фак­тич­но спри­чи­нив смерть 90 % ка­тор­жан? Чи всю оту техніку зну­щань, ка­ту­вань з усіма їхніми под­ро­би­ця­ми ви­най­шов уряд у Москві або най­вищі керівни­ки НКВД, чи мо­же місцеві малі й дрібні на­чаль­ни­ки, слідчі, вар­тові?

    Плановики в Москві на­сам­пе­ред хотіли збу­ду­ва­ти яко­мо­га більше і яко­мо­га швид­ше всього, чо­го Мос­ков­щи­на пот­ре­бу­ва­ла. Во­ни доб­ре ро­зуміли, що ро­бо­чу ху­до­бу тре­ба ліпше го­ду­ва­ти, щоб во­на не піду­па­да­ла на силі. А з усіх ка­тор­жан бу­ло ли­ше 5-10 % та­ких, що їх тре­ба ви­ни­щи­ти, бо во­ни бо­ро­ли­ся чи мо­жуть бо­ро­ти­ся про­ти Мос­ков­щи­ни. Реш­та 90 % - це не­винні, праць­овиті, тихі ра­би і вби­ва­ти їх - без­г­луз­дя. З цих мірку­вань пла­но­ви­ки в Москві скла­ли що­ден­не ме­ню ка­тор­жа­ни­на, що дає йо­му до­сить ка­лорій ви­ко­ну­ва­ти „нор­му“. На­ка­за­ли табірно­му на­чаль­с­т­ву вит­ра­ча­ти на харчі два рублі щод­ня на осо­бу. У ме­ню бу­ли: житнє бо­рош­но, м’ясо, ри­ба, кру­пи, лій, олія, цу­кор. Щоп­рав­да, все те бу­ло най­ниж­чо­го га­тун­ку, про­те да­ва­ло до­сить ка­лорій, йо­го мож­на бу­ло ку­пи­ти за два рублі. І табірне на­чаль­с­т­во ку­пу­ва­ло. А в’язні вми­ра­ли з го­ло­ду ти­ся­ча­ми. З тих харчів во­ни одер­жу­ва­ли (крім хліба) ли­ше 25-40 %. Реш­ту роз­к­ра­да­ло на­чаль­с­т­во - від пос­та­чаль­них складів до ку­харів. Вод­но­час не ли­ше в Сибіру, а в Ук­раїні що­ро­ку зог­ни­ва­ють мільйо­ни цен­т­нерів про­до­воль­с­т­ва в ку­пах про­ти не­ба. Єди­на при­чи­на - нез­дарність мос­к­винів щось на­ла­го­ди­ти. При­ве­зені до Сибіру харчі ви­да­ва­ли­ся та­бо­рам напівгни­ли­ми, спри­чи­ню­ва­ли шлун­кові хво­ро­би, збільшу­ва­ли смертність. Ду­же ба­га­то в’язнів ги­ну­ло від хо­ло­ду. За пла­ном кож­ний мав одер­жу­ва­ти щод­ва ро­ки но­вий теп­лий одяг, білиз­ну і взут­тя. Ніко­ли то­го не одер­жу­вав, бо 75 % за­ве­зе­но­го но­во­го одя­гу і взут­тя на­чаль­с­т­во про­да­ва­ло місце­вим лю­дям, а гроші прив­лас­ню­ва­ло. З по­мер­лих ка­тор­жан одяг за­би­ра­ли до скла­ду. Найгірший ви­да­ва­ли іншим ка­тор­жа­нам, за­пи­су­ючи до ра­хун­ко­вих кни­жок, що ви­да­ли но­вий. Ка­тор­жа­ни хо­ди­ли напівголі, ги­ну­ли від мо­розів ти­ся­ча­ми. В’язень мав пра­во ку­пи­ти ще по­дер­тий одяг, як­що мав гроші на своєму ощад­но­му ра­хун­ку. Так він пла­тив двічі: впер­ше за но­вий (яко­го ніко­ли не одер­жу­вав) і вдру­ге за зня­тий з мер­ця. Але ж тих, хто мав за­ощад­жен­ня, бу­ло яки­хось 10 %. Ба­чи­мо, що смертність мог­ла бу­ти не більшою за 5-10 % навіть за сибірських об­с­та­вин, як­би в’язням ви­да­ва­ли приз­на­че­ну їм кількість та якість харчів і одя­гу. А це за­ле­жа­ло від МІСЦЕ­ВИХ уря­довців, а 95 % їх по­хо­ди­ло з прос­то­го на­ро­ду. Це підтвер­д­жу­ють і чу­жинці, по­вер­нув­шись із сибірських та­борів. У своїх спо­га­дах во­ни на­во­дять ти­сячі фактів са­диз­му вар­то­вих, бри­га­дирів, дрібних уря­довців навіть мос­к­винів-в’язнів, зну­щань не з при­му­су на­чаль­с­т­ва, не вик­ли­ка­но­го по­ведінкою ка­тор­жан, а з влас­ної волі. Ось один прик­лад з ба­гать­ох.

    За часів війни 1941-1945 рр. їхав улітку з Ук­раїни до Сибіру поїзд із в’язня­ми, яких нав­мис­но го­ду­ва­ли со­ло­ною ри­бою, не да­ва­ли пи­ти. В’язні бо­же­воліли зі спра­ги і про­си­ли во­ди. На одній станції поїзд зу­пи­нив­ся за кілька кроків від во­до­го­ну, і в’язні ще го­лосніше ви­ма­га­ли пи­ти. Са­ме в цей час на станції сто­яв поїзд з сибірськи­ми сол­да­та­ми, що їха­ли на фронт. Во­ни співа­ли ук­раїнсь­ких пісень. По­чув­ши кри­ки, вий­ш­ли, а довідав­шись про при­чи­ну, при­нес­ли в’язням во­ди. Вар­тові повідо­ми­ли про це на­чаль­ни­ка, а той з на­га­ном у руці на­ка­зав во­якам за­би­ра­ти­ся геть. Сол­да­ти мов­ч­ки ото­чи­ли йо­го, відібра­ли зброю і за­пи­та­ли: „Чо­му ти не да­вав во­ди в’язням?“ Мос­к­вин мов­чить. „Чи твій на­чаль­ник на­ка­зу­вав не да­ва­ти?“ - пе­ре­пи­ту­ють. Мов­чить. Сол­да­ти стяг­ли з нього шта­ни та со­роч­ку і відшма­ту­ва­ли, пог­ро­зив­ши, що не вте­че від їхнього су­ду, ко­ли не да­ва­ти­ме пи­ти і не го­ду­ва­ти­ме в’язнів. Ко­ман­дир військо­во­го еше­ло­ну не втру­чав­ся. На­далі в’язні одер­жу­ва­ли во­ду на станціях.

    У ро­мані „Иди­от“ Ф. Дос­тоєвсь­кий оповідає: се­ля­нин Ба­ла­ба­нов прий­шов до сво­го при­яте­ля міща­ни­на Сус­ло­ва в гості. Ви­пи­ли по чарці. Сус­лов по­хи­зу­вав­ся но­вим го­дин­ни­ком. Ко­ли він по­рав­ся біля са­мо­ва­ра, Ба­ла­ба­нов узяв зі сто­лу ку­хон­ний ніж, підійшов до Сус­ло­ва, ка­жу­чи: „Бла­гос­ло­ви, Гос­по­ди. Прос­ти Хрис­та ра­ди“ пе­рерізав при­яте­леві гор­лян­ку і заб­рав го­дин­ни­ка. За 1917-1945 рр. мос­к­ви­ни пов­би­ва­ли сотні ти­сяч влас­ників, щоб відібра­ти від них їхні го­дин­ни­ки.

    Колишній в’язень-мос­к­вин оповідає: „Двоє в’язнів-мос­к­винів гра­ють у кар­ти. Один прог­рав усі гроші. Не ма­ючи що пос­та­ви­ти на кар­ту, ка­же: „Якщо прог­раю - за­ко­лю ото­го бо­ро­да­то­го, що спить у куті і що­ве­чо­ра мо­лить­ся“. Прог­рав і за­ко­лов“112.

    В Одесі в 1918 р. жи­ло ба­га­то ук­раїнсь­ких ро­дин утікачів з Га­ли­чи­ни. Ук­раїнсь­ка Га­лиць­ка армія во­юва­ла про­ти більшо­виків. Ко­ли чер­воні взя­ли Оде­су, во­ни на­ка­за­ли тим ро­ди­нам по­вер­та­ти­ся до­до­му. Виділи­ли ок­ре­мий поїзд, приз­на­чи­ли день, ко­ли га­ли­ча­ни ма­ють прий­ти на вок­зал. Ко­ли ті прий­ш­ли, мос­к­ви­ни пе­рес­тріля­ли всіх ра­зом з не­мов­ля­та­ми112.

    У 1918 р. ленінці взя­ли Київ, і їхній ко­ман­ду­вач М. Му­рав­йов надіслав В. Леніну те­лег­ра­му: „Ми вог­нем і ме­чем зап­ро­вад­жуємо ра­дян­сь­ку вла­ду. Взя­ли Київ. Гар­ма­та­ми би­ли по па­ла­цах та цер­к­вах, по по­пах і чен­цях не­ми­ло­сер­д­но. Київсь­ка міська ра­да зда­ла­ся і про­си­ла за­ми­рен­ня. Я відповів на­ка­зом об­с­трілю­ва­ти от­руй­ним га­зом. Ми мог­ли не до­пус­ти­ти до ви­бухів та по­жеж, але не хотіли, бо на­ше гас­ло є ни­щи­ти все не­ми­ло­сер­д­но“113.

    В. Ленін, на­ка­зав­ши ви­пус­ти­ти з в’язниць всіх злодіїв, ду­шо­губів, во­ло­цюг і т. п., своїм зди­во­ва­ним співробітни­кам по­яс­нив: „У нас у Мос­ков­щині справ­жніми ре­во­люціоне­ра­ми, за­гар­то­ва­ни­ми у бо­ротьбі з ба­гатіями, є ли­ше ці зло­чинці. Наші м’якотілі інтеліген­ти не на­да­ють­ся на твер­дих ре­во­люціонерів“114. Звільне­них зло­чинців по­ча­ли бра­ти на по­са­ди чекістів, вар­то­вих, міліціонерів то­що. Мос­ков­сь­ка мо­нархічна вла­да до 1917 ро­ку стри­му­ва­ла свій злодійський на­род від убивств та крадіжок жор­с­то­ки­ми ка­ра­ми. Мос­ков­сь­ка соціалістич­на вла­да після 1917 ро­ку са­ма зак­ли­ка­ла: „грабь наг­раб­лен­ное“, „мир хи­жи­нам, вой­на двор­цам“. І на­род ки­нув­ся гра­бу­ва­ти, вби­ва­ти, мор­ду­ва­ти. Той, хто заз­нав пек­ла 1917-1920 років у Мос­ков­щині, мо­же на­леж­но відчу­ти стихійність ВСЕ­НА­РОД­НО­ГО мос­ков­сь­ко­го на­силь­с­т­ва. Клич „Гра­буй наг­ра­бо­ва­не“ не мав відгу­ку в Ук­раїні. Се­ля­ни не доз­во­ля­ли ніко­му гра­бу­ва­ти пан­сь­ких маєтків. Се­ло оби­ра­ло зе­мель­ний комітет, і той пе­ре­би­рав від поміщи­ка маєток, уп­рав­ляв ним, че­ка­ючи но­во­го зе­мель­но­го за­ко­ну. В тих маєтках влаш­то­ву­ва­ли шко­ли та сільсько­гос­по­дарські дослідні ус­та­но­ви.

    Чи це не пе­ребіль­шен­ня ук­раїнсь­ко­го націоналіста? На­по­ле­он відповідає: „Сво­бо­да ма­ти­ме на мос­ков­сь­кий на­род вплив міцно­го ви­на на лю­ди­ну, що не звик­ла пи­ти. Ко­ли б якийсь но­вий Пу­га­чов з універ­си­тет­сь­кою освітою став на чолі не­за­до­во­ле­них мос­к­винів, то… мені бра­кує слів вис­ло­ви­ти вам те, що нас­та­ло б. Мою пам’ять по­ша­ну­ють євро­пейці тоді, ко­ли ті північні ди­ку­ни за­во­лодіють Євро­пою“115. Як ба­чи­мо, геніально да­ле­ко­зо­рий На­по­ле­он сто років пе­ред 1917 ро­ком ба­чив В. Леніна з йо­го КП та НКВД.

    Москвини не пус­ка­ли до се­бе здібних до торгівлі не­мос­к­винів, хіба що не мог­ли без них обійти­ся, зок­ре­ма за­бо­ро­ни­ли всім євре­ям жи­ти в Мос­ков­щині. Ки­тайці - відомі торгівці, у їхніх ру­ках пе­ре­бу­ва­ла торгівля на Амурі, що був кор­до­ном між Ки­таєм і мос­ков­сь­кою імперією. Мос­к­ви­ни відібра­ли все май­но в ки­тайців, що жи­ли на мос­ков­сь­ко­му бе­резі, а са­мих ки­тайців заг­на­ли до ріки і на­ка­за­ли плис­ти на ки­тай­сь­кий бік, заг­ро­жу­ючи пе­рес­тріля­ти тих, хто відмо­вить­ся. Де­сят­ки ти­сяч ки­тайців по­то­ну­ли на очах мос­к­винів. Ки­тай тоді був без­си­лий за­побігти цьому. Та­ке ста­ло­ся пе­ред 1914 ро­ком. Мос­к­ви­ни зав­ж­ди на­ма­га­ли­ся за­ро­би­ти на не­щасті. Ось най­новіший прик­лад.

    Немосквини в СРСР на „нашій не своїй землі“ час­то го­ло­ду­ють. Їхні ро­дичі на чу­жині пе­ре­си­ла­ють їм їжу та одяг. А що 90 % виг­нанців з СРСР є не­мос­к­ви­ни, то й по­сил­ки відправ­ля­ють здебільшо­го не­мос­к­ви­ни-емігран­ти. Уряд СРСР нак­лав на ті по­сил­ки 300-500 % ми­та. Гро­ма­дя­ни СРСР не ма­ють та­ких гро­шей, от­же, ми­то спла­чує той, хто по­си­лає. Ба­га­то мільйонів до­ларів цього ми­та одер­жує Мос­ков­щи­на ли­ше зі США. Мос­ков­щи­на гор­лає про аме­ри­кан­сь­ких „акул Уол­с­тріту“, які об­ди­ра­ють ко­гось до нит­ки. А „робітни­чо-се­лян­сь­кий“ уряд зди­рає з емігрантів та­ке ми­то: 40 фунтів бо­рош­на кош­ту­ють у США 4,4 до­ла­ра, а за вве­зен­ня йо­го в СРСР нак­ла­дає 20,6 до­ла­ра. 40 фунтів ри­су кош­ту­ють 8 до­ларів, а мос­ков­сь­ке ми­то на нього - 27,2 до­ла­ра. 20 фунтів су­хо­го мо­ло­ка кош­ту­ють 9 до­ларів, а мос­ков­сь­ке ми­то на нього - 21,4 до­ла­ра. 40 фунтів кош­ту­ють 6,4 до­ла­ра, а ми­то 23,6 до­ла­ра. 40 фунтів смаль­цю кош­ту­ють у США 10 до­ларів, а мос­ков­сь­ке ми­то - 37. Знані міжна­родні доб­родійні ус­та­но­ви - Міжна­родній Чер­во­ний Хрест, аме­ри­кан­сь­ке КА­РЕ і т. п. час­то по­си­ла­ють го­лод­ним у всьому світі харчі. Пев­на річ, без­п­лат­но. Ра­дян­сь­кий уряд не доз­во­ляє та­ким ус­та­но­вам нічо­го при­си­ла­ти до СРСР, аби йо­го гро­ма­дя­ни не довіда­ли­ся, що капіталістич­ний світ має всього так ба­га­то, що мо­же ще й да­ру­ва­ти бідним на­ро­дам.

    Чи зно­ву не пе­ребіль­шен­ня ук­раїнсь­ко­го націоналіста? Ав­то­ри­тет­ний мос­к­вин, що сам вий­шов з на­род­них низів, а йо­го тво­ри ви­да­ють­ся в СРСР мільйон­ни­ми нак­ла­да­ми, пи­ше: „Най­пи­томішою ри­сою мос­ков­сь­кої національ­ної вдачі є ЖОР­С­ТОКІСТЬ, і то жор­с­токість са­дис­тич­на. Ка­жу не про ок­ремі ви­бу­хи жор­с­то­кості, а про психіку, про ду­шу на­род­ну. Я пе­рег­ля­нув архів од­но­го су­ду за 1901-1910 рр. і ме­не охо­пив жах від ве­ли­чез­ної кількості ней­мовірно жор­с­то­ко­го по­вод­жен­ня з людь­ми. Вза­галі у нас у Мос­ков­щині кож­ний з на­со­ло­дою б’є ко­гось. І на­род ува­жає бит­тя за ко­рис­не, бо ж склав при­повідку „За би­то­го двох не­би­тих да­ють“. За 1917-1919 рр. се­ля­ни за­ко­пу­ва­ли по­ло­не­них чер­во­ног­вардійців до­ни­зу го­ло­вою так гли­бо­ко, що з землі стир­ча­ли но­ги. Потім сміяли­ся як ті но­ги кар­лю­чи­ли­ся. Або ви­со­ко на де­реві при­би­ва­ли цвя­ха­ми од­ну ру­ку і од­ну но­гу і на­со­лод­жу­ва­ли­ся му­ка­ми жер­т­ви. Чер­во­ног­вардійці ж зди­ра­ли з жи­вих по­ло­не­них денікінців-кон­т­р­ре­во­люціонерів шкіру, за­би­ва­ли цвя­хи в го­ло­ву, виріза­ли шкіру на пле­чах, як офіцерські по­го­ни і т. п.

    Я не знаю, чи де у світі по­во­дять­ся так жор­с­то­ко з жінка­ми, як у мос­ков­сь­ко­му селі. Мос­ков­сь­ка на­род­на мудрість ка­же: „Ри­ба - не м’ясо, ба­ба - не лю­ди­на“, „Для бабів і звірів су­ду не­має“. Ко­ли я пи­тав учас­ників гро­ма­дян­сь­кої війни, чи во­ни не ги­дять­ся вби­ва­ти один од­но­го, то во­ни із зди­ву­ван­ням відповіда­ли: „А ко­му це шко­дить? Лю­дей ба­га­то. Всім вис­та­чить“. „А де ж той - так гар­но змаль­ова­ний на­шою літе­ра­ту­рою - бо­го­бо­яз­ний шу­кач прав­ди і спра­вед­ли­вості „рус­ский му­жи­чок“? Я шу­кав йо­го по всій Мос­ков­щині і не знай­шов. Не знай­шов, бо він існу­вав ли­ше у мріях на­ших пись­мен­ників, а не в житті“ (М. Горь­кий. „Рус­ская жес­то­кость“).



VІІ. РАБСТВО І ДЕСПОТІЯ МОСКВИНА

 

     Най­покірніше про­си­мо Ва­шу Ве­личність пра­ви­ти на­ми са­мо­дер­жав­но.

    Московські арис­ток­ра­ти 1730 р.

     Доб­ровіль­не раб­с­т­во ство­рює більшу ти­ранію, ніж ти­ра­ни мо­жуть ство­ри­ти на­силь­с­т­вом.

    Г. Міра­бо

     Сия са­рынь ни­чем, кро­ме жес­то­чи уня­та быть не мо­жет.

    Петро І

 

    У пралісі є безліч не­без­пек лю­дині. За де­ре­ва­ми да­ле­ко не вид­ко, і не мо­же лю­ди­на пе­ред­ба­чи­ти: звідки і ко­ли впа­де на неї не­щас­тя. Це по­род­жує у лісо­ви­ка не ли­ше підозрілість, а й відчут­тя без­по­рад­ності, що при­род­но обер­таєть­ся на бо­ягуз­т­во. Мос­к­вин осо­бис­то - ве­ли­кий бо­ягуз, що засвідчить кож­ний офіцер, що ко­ман­ду­вав мос­ков­сь­ки­ми во­яка­ми. Він на­па­дає ли­ше тоді, ко­ли чує за своїми пле­ча­ми си­лу сво­го гур­ту, ор­ганізації, війська, дер­жа­ви. Опи­нив­шись сам-на-сам чи по­ба­чив­ши, що йо­го гурт слаб­ший за во­ро­га, впа­дає в паніку. У спо­га­дах оче­видців та учас­ників війн 1917 і 1941 років знай­де­те ба­га­то фактів ве­ли­ко­го стра­ху ен­ка­ве­дистів, ко­ли па­да­ла чи за­хи­та­ла­ся їхня вла­да. Пот­ра­пив­ши в по­лон до ук­раїнсь­ких пов­с­танців (УПА), пла­ка­ли, бла­га­ли да­ру­ва­ти їм жит­тя, га­неб­но, гид­ко бу­ло ди­ви­ти­ся на них. На­чаль­ник НКВД, що ви­гу­бив мільйо­ни лю­дей, що пос­тріляв ти­сячі в’язнів влас­но­руч­но - М. Єжов ле­жав у ліжку кілька днів хво­рим після нев­да­ло­го за­ма­ху на йо­го жит­тя, хоч той за­мах не за­че­пив жод­ної йо­го во­ло­син­ки.

    Стадний інстинкт са­моз­бе­ре­жен­ня підка­зу­вав шу­ка­ти без­пе­ки й охо­ро­ни в гурті. Так зро­ди­ла­ся у мос­к­ви­на ідея: „че­ло­век - нич­то, а об­щес­т­во - все“, „На ми­ру и смерть крас­на“, „Ло­ми сте­ной, иль ма­ло нас“, „Нас - тьмы, и тьмы, и тьмы, поп­ро­буй­те сра­зи­тесь с на­ми!“ (О. Блок). Без­по­радність, по­чут­тя мен­ш­вар­тості, бо­ягуз­т­во, кріпац­т­во, раб­сь­кий по­бут, дес­по­тич­на вла­да в ро­дині, бе­за­пе­ляційна вла­да об­щи­ни, дес­потія уря­ду - все це вип­ле­ка­ло і за ба­га­то по­колінь зміцни­ло стадність мос­к­ви­на. Чу­жинці - ман­дрівни­ки по Мос­ков­щині у XV-XX ст. свідчать, що осо­бистість (індивіду­альність) - нез­на­на річ мос­к­ви­нові. П. Ча­адаєв пи­ше, що йо­му бо­ля­че порівню­ва­ти мос­ковські об­лич­чя з євро­пей­сь­ки­ми: бо­ля­че вра­жа­ла без­ви­разність мос­ков­сь­ких об­лич. „У Мос­ков­щині ніко­ли не існу­ва­ла осо­бис­та во­ля, осо­бис­та ініціати­ва, осо­бис­та діяльність, бо осо­бистість за­ку­ва­ли мос­к­ви­ни в кай­да­ни. Мос­к­ви­ни гур­том, ота­рою, ор­дою бо­ро­ни­ли­ся від во­рогів і за­гар­бу­ва­ли чужі землі. У мос­ковській історії ба­чи­мо мов­чаз­не, стихійне, гур­то­ве ру­шен­ня без­ли­ко­го за­га­лу, що не зва­жає на жодні жер­т­ви: свої і чужі“116. По­над сто років то­му проф. М. По­годін (1800-1875) вик­лав мос­ков­сь­кий іде­ал дер­жа­ви і суспіль­но­го ла­ду: дер­жа­ва - це од­на все­охоп­лю­юча (то­талітар­на) єдність. Всі си­ли нації - ма­теріальні і ду­ховні - є час­ти­на­ми дер­жав­ної ма­ши­ни, прис­то­со­вані, го­тові до най­ви­щої ме­ти (а нею є па­ну­ван­ня Мос­ков­щи­ни в усь­ому світі, як він пи­сав деінде). Всією цією ма­ши­ною (дер­жа­вою) ке­рує ли­ше од­на ру­ка - ру­ка всев­лад­но­го ца­ря. Він мо­же єди­ним по­ру­хом паль­ця спря­му­ва­ти ту ма­ши­ну в будь-яко­му нап­рямі. Та­ка дер­жа­ва, нат­х­не­на по­чут­тям та ідеєю (месіанізмом за йо­го ж сло­ва­ми) та зце­мен­то­ва­на ЄДИ­НО­МИС­ЛЕН­НЯМ бу­де не­пе­ре­мож­на, бу­де провідни­ком усь­ого світу. М. По­годін був мо­нархістом, на­зад­ни­ком. А що ду­ма­ли пос­ту­повці, лібе­ра­ли? Во­ни ка­за­ли 1839 ро­ку фран­цу­зові те са­ме, що й М. По­годін117. Се­ред мос­к­винів бу­ли й при­хиль­ни­ки євро­пеізації т. зв. „за­пад­ни­ки“. Один з них М. Огарь­ов пи­ше: „Ми не мо­же­мо доз­во­ли­ти різниці пог­лядів, бо во­ни є не власністю осо­би, а гро­ма­ди“. Інший пи­сав: „За соціалістич­но­го ла­ду всі лю­ди бу­дуть од­на­кові, не ма­ти­муть жод­них осо­бис­тих рис, бо існує ли­ше од­на без­с­то­рон­ня міра вар­тос­тей“118. Су­то мос­ков­сь­ка „логіка“. В СРСР во­на на­зи­ваєть­ся „партійна лінія“. Мос­ковські мо­нархісти хоч і мріяли про „еди­но­мыс­лие“, але ще не зап­ро­вад­жу­ва­ли йо­го та­кою жах­ли­вою ціною. За­па­мо­ро­че­на політич­ни­ми пе­ре­мо­га­ми мос­ков­сь­ка го­ло­та вже не боїть­ся ніко­го і пи­ше: „Ми од­на­ко­во ду­маємо про всі спра­ви на­шо­го жит­тя і то­му го­во­ри­мо од­на­ко­во кож­но­му з нас зро­зумілою мо­вою. У нас не­ма і бу­ти не мо­же не­по­ро­зуміння. Ця на­ша од­но­думність є на­шою найбіль­шою і не­пе­ре­мож­ною си­лою і вирішаль­ною пе­ре­ва­гою над іншим світом, який роз­би­тий влас­не бра­ком од­но­дум­ності“119.

    По смерті Й. Сталіна йо­го нас­туп­ни­ки, бо­ячись пов­с­тан­ня не­мос­ков­сь­ких на­родів СРСР, зму­шені бу­ли де­що по­пус­ти­ти віжки. Нев­довзі по­ча­ли пи­са­ти тро­хи прав­ди: „На­чот­ниц­т­вом, без­душ­ним пов­то­рен­ням за­галь­новідо­мо­го зни­жу­ва­ла­ся ви­мог­ливість до твор­чої праці, за­мо­ро­жу­ва­ла­ся вільна дум­ка. Ав­то­ри бо­яли­ся ду­ма­ти са­мостійно. Ба­га­то га­зет, що ви­да­ють­ся в різних містах на­шої рес­публіки, подібні одні до інших, як крап­ли­ни во­ди. Жод­на га­зе­та не має влас­но­го об­лич­чя. Всі пе­ред­ру­ко­ву­ють те самісіньке“120. У СРСР сотні і ти­сячі відо­мих лю­дей при­люд­но ка­ють­ся і виз­на­ють по­мил­ковість, шкідливість своїх пог­лядів. Де­ко­го з них уряд зап­ро­то­рив до бо­жевільні. Але подібне бу­ло і пе­ред 1917 р. Філо­соф П. Ча­адаєв ка­яв­ся і виз­на­вав по­мил­ко­ви­ми свої дум­ки. Ми­ко­ла І ого­ло­сив 1846 р. йо­го бо­жевіль­ним. У СРСР не за­до­воль­ня­ють­ся са­мим виз­нан­ням по­мил­ко­вості, ви­ма­га­ють прив­се­люд­но ус­лав­ля­ти те, що во­ни га­ни­ли. Од­но­думність (партійну лінію) ви­га­дав не В. Ленін, а на­йосвіченіші мос­к­ви­ни сповіду­ва­ли її здав­на і навіть по­год­жу­ва­ли три­вимірне (осо­бис­те, гро­мад­сь­ке, дер­жав­не) євро­пей­сь­ке жит­тя з од­номірним (дер­жав­ним) мос­ков­сь­ким ду­же прос­то. Дек­ла­ру­ван­ня євро­пей­сь­ких ідей зав­ж­ди бу­ло в Мос­ков­щині ли­ше по­рож­нь­ою ба­ла­ка­ни­ною. У ХІХ ст. та­кою ба­ла­ка­ни­ною був мос­ков­сь­кий „лібе­ралізм“, а в ХХ ст. став соціалізм, інтер­націоналізм. І все це бу­ло ди­мо­вою завісою, що за нею хо­вав­ся НАЦІОНАЛЬ­НИЙ іде­ал УСІХ мос­к­винів. Іде­ал і мрія по­ши­ри­ти свою ти­ранію (та її невід’ємну по­ло­ви­ну - раб­с­т­во) на весь світ. Ге­рой ро­ма­ну Ф. Дос­тоєвсь­ко­го Шігаль­ов про­по­ну­вав поділи­ти все люд­с­т­во на дві нерівні час­ти­ни: ма­лень­ку - панів, і ве­ли­чез­ну - рабів. Яс­на річ, ра­би не ма­ли б жод­них прав, нічо­го осо­бис­то­го, покірна ота­ра ма­ла пра­цю­ва­ти на панів. Шігаль­ов не ка­же, але Ф. Дос­тоєвсь­кий вус­та­ми іншо­го сво­го ге­роя ка­же, що па­ну­ючою меншістю має бу­ти мос­ков­сь­кий НА­РОД (нація). З при­му­со­во­го од­но­дум­с­т­ва не­мос­к­ви­ни (хоч і змос­ков­щені) глу­зу­ва­ли (М. Го­голь, М. Сал­ти­ков-Щедрін), уболіва­ли (П. Ча­адаєв), йо­го прок­ли­на­ли (Ф. Дос­тоєвсь­кий), але нічо­го так і не зміни­ли. Інстин­к­тив­но відчув­ши, що євро­пей­сь­ка дум­ка руй­нує ос­но­ви азійсь­кої мос­ков­сь­кої імперії, національ­на РЕ­АКЦІЯ 1917 р. за­му­ру­ва­ла всі вікна до Євро­пи. А новітніх го­голів, сал­ти­ко­вих-щедріних, ча­адаєвих, дос­тоєвсь­ких по­ча­ли уби­ва­ти по першій же спробі за­го­во­ри­ти.

    Московська „де­мок­ратія“ пе­ре­вер­ши­ла всі дер­жа­ви тим, що зас­ну­ва­ла міністер­с­т­во, яко­го не має жод­ний уряд у всьому світі - міністер­с­т­во літе­ра­ту­ри. Щоп­рав­да так йо­го не наз­ва­ла, про­те кож­ний пись­мен­ник знає йо­го ад­ре­су, бо одер­жує звідти за­мов­лен­ня на тво­ри і плат­ню за них. Міністер­с­т­во літе­ра­ту­ри ке­рує ви­роб­ниц­т­вом ху­дожніх творів. Зав­дан­ня знач­но важ­че, ніж в інших міністер­с­т­вах, ті ке­ру­ють ви­роб­ниц­т­вом ре­чей ма­теріаль­них, і щоб поліпши­ти якість чи збільши­ти кількість, мо­жуть прид­ба­ти кращі ма­ши­ни. Та­кої мож­ли­вості міністер­с­т­во літе­ра­ту­ри не має, бо літе­ра­ту­ру тво­рить не дру­кар­сь­ка ма­ши­на, а дух, що йо­го за все зо­ло­то світу не ку­пиш, і навіть сам пись­мен­ник не зав­ж­ди мо­же йо­го зло­ви­ти, втри­ма­ти. Міністер­с­т­во літе­ра­ту­ри підпо­ряд­ко­вує ви­роб­ниц­т­во літе­ра­ту­ри одній - єдиній за­саді - політичній ко­ристі. Во­но дає пись­мен­ни­кам „соціальне за­мов­лен­ня“ до­вес­ти чи­та­чам потрібні уря­дові СРСР ідеї, і то у формі, доз­во­леній уря­дом (соціалістич­ний ре­алізм). Пла­тить (че­рез підпо­ряд­ко­вані йо­му ви­дав­ниц­т­ва) ав­то­рам і в найтіснішій співпраці з НКВД пиль­нує, щоб пись­мен­ни­ки ви­ко­ну­ва­ли за­мов­лен­ня. Ця жан­дар­м­сь­ка (чекістська) літе­ра­ту­ра на­ма­гаєть­ся пе­ре­ро­би­ти Лю­ди­ну (з ве­ли­кої літе­ри) на без­душ­но­го без­дум­но­го ра­ба, на ро­бо­чо­го во­ла, іде­алом яко­го є теп­лий хлів і повні яс­ла, або на вірно­го слу­гу - пса, що ли­же пан­сь­ку ру­ку, яка щой­но йо­го би­ла. Мос­ков­сь­кий світог­ляд вірить, що мо­же це зро­би­ти, бо за ним лю­ди­на (з ма­лої літе­ри) - та­ка самісінька тва­ри­на, як віл чи пес. А дух чи ду­ша - це попівський опіум для на­ро­ду. По 40 ро­ках та­ко­го жан­дар­м­сь­ко­го ви­роб­ниц­т­ва „казь­он­них“ ідей та іде­алів мос­к­ви­ни з ве­ли­ким зчу­до­ван­ням і пе­ре­ля­ком по­ба­чи­ли, що та „літе­ра­ту­ра“ не зав­ж­ди дає політич­ну ко­ристь, на яку її спря­мо­вує міністер­с­т­во літе­ра­ту­ри, особ­ли­во се­ред не­мос­к­винів. Сек­ре­тар все­со­юз­но­го ком­со­мо­лу С. Пав­лов виз­нає, що ук­раїнські ком­со­мольці бай­дужі до ко­мунізму121. Зас­туп­ник Го­ло­ви Ра­ди Міністрів УРСР П. Тронь­ко у до­повіді Вер­ховній Раді ка­зав, що се­ред ук­раїнсь­ких дітей та мо­лоді по­ши­рю­ють­ся іде­ологічні впли­ви „бур­жу­аз­но­го націоналізму“122. „Українсь­ка мо­лодь ра­зом з ком­со­моль­ця­ми що­раз більше стає по­бож­ною. Ані КПУ, ані ком­со­мо­лові, ані без­бож­ниць­ким то­ва­рис­т­вам, ані школі не­си­ла по­бо­ро­ти цього заг­роз­ли­во­го СРСР яви­ща“123. Не ви­ко­на­ла та „літе­ра­ту­ра“ пок­ла­де­но­го на неї зав­дан­ня, хоч уряд пла­тив пись­мен­ни­кам більше, як міністрам, хоч по­вис­тріляв сотні ста­рих пись­мен­ників та про­фе­сорів, які мог­ли „зіпсу­ва­ти“ по­коління на­род­же­них по 1917 році і ви­хо­ва­них ком­со­мо­лом. Див­не, нез­ро­зуміле мос­к­ви­нам яви­ще. Мос­ков­сь­кий філо­соф ствер­д­жує: „Ве­ли­ка мос­ков­сь­ка дер­жа­ва, з її дес­по­тич­ною вла­дою, ство­ри­ла­ся не ли­ше зу­сил­ля­ми її пра­ви­телів, але та­кож і підтрим­кою всього мос­ков­сь­ко­го на­ро­ду, що інстин­к­тив­но бо­яв­ся без­ла­ду“124, а соціаліст підтвер­д­жує: „Ми, мос­к­ви­ни, в особі сво­го ца­ря ба­чи­мо ве­лич і єдність на­шої імперії“125. Щоб зміцни­ти свою вла­ду, Іван ІV розіграв ко­медію, ніби хо­че зрек­ти­ся тро­ну. Пе­ре­ля­кані мос­к­ви­ни сто­яли вдень і вночі на кремлівській площі з пла­чем, бла­га­ючи сво­го ка­та „не оси­ро­тить“ їх. Після то­го Іван міг спокійно ка­ту­ва­ти їх дос­хо­чу, не бо­ючись про­тес­ту.

    Таке самісіньке ви­до­ви­ще пов­то­ри­ло­ся на тій площі 400 років пізніше. Ко­ли ско­нав Й. Сталін, сто­яли ціло­до­бо­во ти­сячі мос­к­винів. Чу­жи­нецькі оче­видці свідчать, що на об­лич­чях бу­ли ве­ли­кий сум, три­во­га, роз­пу­ка і сльози. Старі лю­ди мо­ли­ли­ся і хрес­ти­ли­ся, бла­га­ючи „не оси­ро­тить“ їх. І це підтвер­д­жуе мос­ков­сь­кий пись­мен­ник: „Відра­зу ж нас­та­ла в душі по­рож­не­ча. Хотіло­ся сісти і, звер­нув­ши об­лич­чя до не­ба, за­ви­ти так, як ви­ють без­п­ри­тульні пси. Ні, не хо­чу я волі. Я хо­чу і пот­ре­бую во­ло­да­ря“126. І далі: „Смерть Й. Сталіна зав­да­ла нашій релігійно-ес­те­тичній сис­темі не­поп­рав­ної втра­ти, шко­ди. І відрод­жен­ня куль­ту В. Леніна тої ут­ра­ти не зрівно­ва­жить. В. Ленін над­то подібний до зви­чай­ної лю­ди­ни: ма­лий зріст, ли­сий, цивільний. А Й. Сталін був за­гад­ко­вий, все­мо­гутній, що ба­чив все і всіх. Щоб ста­ти бо­гом йо­му ли­ше од­но­го бра­ку­ва­ло - без­с­мер­тя. О, як­би ми бу­ли мудріши­ми, то бу­ли б ото­чи­ли йо­го смерть чу­де­са­ми. Тре­ба бу­ло про­го­ло­си­ти по радіо, що він не вмер, а вознісся жи­вим на не­бо і пог­ля­дає звідти на нас. Йо­го нетлінні мощі зцілю­ва­ли б па­ралітиків і ша­ле­них. А ми дурні, ском­п­ро­ме­ту­вав­ши „культ осо­би“, самі ви­са­ди­ли у повітря са­му ос­но­ву си­ли на­шої нації“127. Так глу­зу­вав з мос­к­винів А. Си­няв­сь­кий. А сімо­нов­сь­кий ге­не­рал Сєрпілін (йо­го Сталін зас­лав на ка­тор­гу) ка­же: „Навіть ті, хто не­на­видів Сталіна, відда­ли б своє жит­тя, щоб йо­го вря­ту­ва­ти від смерті. Відда­ли б, бо ми всі зна­ли, що йо­го смерть бу­де ве­ли­чез­ним не­щас­тям Мос­ков­щи­ни“128. По смерті Пет­ра ІІ мос­к­ви­ни зап­ро­си­ли 1730 р. на мос­ков­сь­кий трон гер­цо­ги­ню Ан­ну Кур­лян­д­сь­ку. Кан­ц­лер В. Голіцин (білий крук у Мос­ков­щині - за ви­ра­зом істо­ри­ка В. Клю­чев­сь­ко­го) був при­хиль­ни­ком Пет­ро­вих змін (він по­хо­див зі ста­ро­го ро­ду київсь­ких князів, себ­то був ук­раїнцем з по­ход­жен­ня) і пос­та­вив Анні пе­ре­ду­мо­вою до об­ран­ня на трон, вісім об­ме­жень цар­сь­кої вла­ди на ко­ристь Се­на­ту. Об­ме­жен­ня бу­ли такі малі, що ви­хо­ва­на в Європі Ан­на охо­че по­го­ди­ла­ся і об­ме­жен­ня підпи­са­ла. Та ко­ли Ан­на приїха­ла до Мос­к­ви ко­ро­ну­ва­ти­ся, до неї прий­ш­ло ве­ли­ке по­соль­с­т­во се­на­торів, ге­не­ралів, дво­рян, єпис­копів, по­да­ло чо­ло­бит­ну з 150 підпи­са­ми, у якій „все­по­кор­ней­шие ра­бы все­по­кор­ней­ше про­сят все­ми­лос­ти­вей­ше при­нять са­мо­дер­жа­вие сво­их слав­ных, дос­той­ных пред­ков, а нею под­пи­сан­ные пун­к­ты унич­то­жить“. Ан­на на очах по­соль­с­т­ва по­дер­ла на шмат­ки підпи­сані нею об­ме­жен­ня цар­сь­кої вла­ди. Так скінчи­ла­ся 10-ден­на кон­с­ти­туційна мос­ков­сь­ка мо­нархія ХVІІІ ст.129. До­реч­но тут при­га­да­ти, що за 20 років раніше (1710) ук­раїнсь­ка шлях­та скла­ла, а Геть­ман Пи­лип Ор­лик підпи­сав і про­го­ло­сив Кон­с­ти­туцію Ук­раїнсь­кої Дер­жа­ви (Pac­ta et Con­s­ti­tu­ti­ones le­gum li­ber­ta­tum­qe Exer­ci­tus Za­po­ro­vi­en­sis). За нею най­ви­ща за­ко­но­дав­ча вла­да Ук­раїни на­ле­жить Сей­мові. Го­ло­ва дер­жа­ви - Геть­ман з йо­го уря­дом є ли­ше ви­ко­нав­чою най­ви­щою вла­дою, відповідаль­ною пе­ред Сей­мом. Суд є не­за­леж­ний від ви­ко­нав­чої дер­жав­ної вла­ди. От­же, су­час­на де­мок­ра­тич­на кон­с­ти­туція. Як ба­чи­мо, Ук­раїна ви­пе­ре­ди­ла в цьому Західну Євро­пу (крім Англії). Дру­га спро­ба кон­с­ти­туційної мо­нархії за Ми­ко­ли ІІ проісну­ва­ла ли­ше 10 років (1906-1916). В обох ви­пад­ках вла­да ца­ря об­ме­жу­ва­ла­ся на ко­ристь арис­ток­ратії, дво­рян­с­т­ва. Ли­ше дво­ря­нам (шляхті) і більше ніко­му да­ва­ло­ся пра­во ке­ру­ва­ти дер­жав­ни­ми спра­ва­ми. Мос­ков­сь­ка шлях­та відмов­ля­ла­ся бра­ти більше прав для се­бе навіть тоді, ко­ли цар на­ка­зу­вав бра­ти. Пет­ро І на­ка­зав 1702 р. дво­ря­нам-зем­лев­лас­ни­кам об­ра­ти з-поміж се­бе 2-4 осо­би, яким цар да­вав пра­во пе­ревіря­ти діяльність воєво­ди (приз­на­че­но­го уря­дом), і ра­зом з ним пра­ви­ти повітом. У жод­но­му повіті не об­ра­ли. Пет­ро зно­ву на­ка­зав 1713 р. дво­ря­нам об­ра­ти в кожній гу­бернії 8-12 дво­рян, що ма­ли б склас­ти „консіліум“ на чолі з гу­бер­на­то­ром. Всі гу­бернські спра­ви „консіліум“ мав розв’язу­ва­ти більшістю го­лосів. Дво­ря­ни зно­ву не за­хотіли оби­ра­ти.

    Кожне пос­лаб­лен­ня вла­ди ко­ро­ля євро­пейці ви­ко­рис­то­ву­ва­ли, щоб об­ме­жи­ти йо­го вла­ду. Мос­к­ви­ни - нав­па­ки, скли­ка­ли свої Земські Со­бо­ри за часів ди­нас­тич­них криз (1608, 1773, 1825, 1917) з ме­тою ЗМІЦНИ­ТИ цар­сь­ку вла­ду. Кат Іван ІV не за­хи­тав­ся на троні, а слаб­ко­го Іва­на ІІІ мос­к­ви­ни за­ду­ши­ли, як щу­ра. Пет­ро І ду­шив ко­го хотів, а не­до­лад­но­го Пет­ра ІІІ мос­к­ви­ни са­мо­го за­ду­ши­ли. Дес­пот Ми­ко­ла І пе­ревішав „мя­теж­ни­ков“, а сла­бень­ко­го Ми­ко­лу ІІ „мя­теж­ни­ки“ зас­т­ре­ли­ли в льоху. Євро­пейці та­кож стра­чу­ва­ли своїх ко­ролів, але зав­ж­ди після при­люд­но­го су­ду, як, нап­рик­лад, англійці Кар­ла І чи фран­цу­зи Лю­довіка ХVІ. Мос­к­ви­ни ж уби­ва­ли своїх царів зав­ж­ди без жод­но­го су­ду, таємно, тих же Іва­на ІІІ, Пет­ра ІІІ, Пав­ла І, Ми­ко­лу ІІ. Прик­мет­но: Іва­на за­би­то за на­ка­зом йо­го тітки Єліза­ве­ти, Пет­ра - за на­ка­зом дру­жи­ни Ка­те­ри­ни, Пав­ла за зго­дою си­на Олек­сан­д­ра І. Гру­зин Л. Берія про­бу­вав за­хо­пи­ти трон сво­го зем­ля­ка Й. Сталіна, спи­ра­ючись на не­мос­ковські на­ро­ди СРСР. Хоч він і знав, що кож­ний мос­к­вин-шовініст пе­ре­довсім звірив­ся кільком своїм най­б­лиж­чим дру­зям-мос­к­ви­нам. Во­ни не­гай­но ви­ка­за­ли йо­го політбю­ро КПРС, яке не доз­во­ли­ло слідства й су­ду: зас­т­ре­ли­ло Берію таємно. Є чи­ма­ло на­тяків, що і са­мо­го Й. Сталіна вби­ли самі кремлівські вель­можі, як Пет­ра ІІІ 1762 р., тра­диційно. Об­ме­жи­ти цар­сь­ку вла­ду про­бу­ва­ли князь В. Голіцин 1730 р., М. Спе­ран­сь­кий - 1815 р., Н. Лоріс-Мєліков - 1881 р., П. Мілю­ков - 1905 р., О. Ке­рен­сь­кий - 1917 р… Всі спро­би скінчи­ли­ся трагічно для їх ав­торів. В. Голіци­на та М. Спе­ран­сь­ко­го зас­ла­ли в Сибір, а П. Мілю­ко­ва та О. Ке­рен­сь­ко­го виг­на­ли на чу­жи­ну. Ли­ше під тис­ком не­мос­ков­сь­ких на­родів ча­сом пос­ту­па­ли­ся мос­ковські дес­по­ти. За Крим­сь­кої війни ви­бух­ло 1854 р. ве­ли­ке се­лян­сь­ке пов­с­тан­ня в по­ло­вині Ук­раїни (т. зв. Київсь­ка Ко­зач­чи­на), і Олек­сандр ІІ ска­су­вав нев­довзі кріпац­т­во та тро­хи лібе­ралізу­вав уряд. На­ля­кані йо­го лібе­ралізмом мос­к­ви­ни вби­ли йо­го. За япон­сь­кої війни ви­бух­ну­ли 1905-06 рр. се­лянські пов­с­тан­ня по всій Ук­раїні. Пе­ре­ля­кав­шись, Ми­ко­ла ІІ підпи­сав кон­с­ти­туцію, доз­во­лив скли­ка­ти пар­ла­мент, дав ку­цу місце­ву са­мо­уп­ра­ву. Йо­го вби­ли.

    Москвини ніко­ли в своїй історії не пов­с­та­ва­ли про­ти ца­ря-дес­по­та. Во­ро­хо­би­ли­ся, ко­ли слаб­ша­ла цар­сь­ка вла­да. При­чи­ною найбіль­ших мос­ков­сь­ких за­ко­лотів і за­во­ру­шень бу­ли ди­нас­тичні кри­зи. За­ко­лот І. Бо­лотніко­ва 1611 ро­ку про­хо­див під гас­лом „за Ди­мит­рия“. Пов­с­тан­ня Є. Пу­га­чо­ва 1733 ро­ку - „за Пет­ра ІІІ“, де­каб­ристів 1825 ро­ку - „за Кос­тян­ти­на“. От­же, не про­ти са­мо­дер­жав­с­т­ва (дес­потії), а ЗА БІЛЬШУ всев­ладність ца­ря. А кла­сові гас­ла Є. Пу­га­чо­ва чи В. Леніна бу­ли де­ма­гогією, що по­лег­шу­ва­ла за­хоп­лен­ня вла­ди. Є. Пу­га­чо­ву не по­щас­ти­ло, бо нат­ра­пив на твер­ду Ка­те­ри­ну ІІ. Ленінові по­щас­ти­ло, ца­рю­вав слаб­кий Ми­ко­ла ІІ, а потім „ба­ба бол­ту­ха“ (за ви­ра­зом К. Во­ро­ши­ло­ва) - О. Ке­рен­сь­кий. А за­хо­пив­ши вла­ду, В. Ленін зап­ро­ва­див та­ку дес­потію, що пе­ре­вер­ши­ла дес­потії всіх Іванів, Петрів, Ми­ко­лаїв ра­зом. ТО­МУ й підтри­ма­ла В. Леніна мос­ков­сь­ка нація. Зброй­на бо­роть­ба про­ти йо­го вла­ди кол­чаків, денікіних, юде­ничів 1917-1920-х рр. бу­ла трагічним не­по­ро­зумінням, що й виз­нав пізніше А. Денікін. Та й 90 % во­яків т. зв. „білих“ військ ста­но­ви­ли не­мос­к­ви­ни та донські ко­за­ки, які за кілька­сот років вільно­го жит­тя нав­чи­ли­ся ціни­ти во­лю. Зреш­тою і ті ге­не­ра­ли Кол­чак, Юде­нич, Вран­гель та­кож бу­ли не мос­к­ви­ни з по­ход­жен­ня. На­томість пи­томі мос­к­ви­ни Брусілов, Поліва­нов, Клем­бов­сь­кий од­ра­зу ста­ли на бік В. Леніна. В Мос­ков­щині В. Ленін за­хо­пив вла­ду лег­ко. Ко­ли більшо­ви­ки розігна­ли де­мок­ра­тичні ус­та­новчі збо­ри, то на їхній за­хист не здійня­ла­ся жод­на мос­ков­сь­ка ру­ка. Тро­хи пізніший спро­тив мос­ков­сь­ких де­мок­ратів (Омський Уряд) за кілька місяців сам роз­ва­лив­ся, бо не мав підтрим­ки мос­ков­сь­ко­го на­ро­ду. Пе­ре­кон­ли­во по­ка­за­ла, ко­го і що лю­бить мос­ков­сь­кий на­род та йо­го інтелігенція, війна 1939-1945 рр. На при­йомі з при­во­ду пе­ре­мо­ги Й. Сталін ви­го­ло­сив тост не за „ра­дян­сь­кий“, а за „рус­ский“ на­род і на­го­ло­сив, що будь-який інший на­род, ви­ко­рис­то­ву­ючи воєнну завірю­ху, ски­нув би та­ку вла­ду. Мос­ков­сь­кий же на­род не ли­ше не ски­нув, а й од­нос­тай­но, всіма си­ла­ми її підтри­мав тоді, ко­ли інші на­ро­ди СРСР її зрад­жу­ва­ли. Мос­ковські емігран­ти, ба­жа­ючи вря­ту­ва­ти свій на­род від ка­ри за зло­чи­ни 1917- 1967 рр., за­пев­ня­ють чу­жинців, що мос­к­ви­ни ніби не хотіли більшо­виз­му, що йо­го на­ки­ну­ла куп­ка міжна­род­них ко­муністів (жидів). По­ми­на­ючи за­пит: як, якою си­лою мог­ла ма­лень­ка куп­ка (та ще чу­жинців) на­ки­ну­ти 80 мільйо­нам те, чо­го ті 80 мільйонів не хотіли, по­да­мо офіційні чис­ла ви­борів у лис­то­паді 1917 р. до „Учре­ди­тель­но­го Соб­ра­ния“ (імпер­сь­ко­го пар­ла­мен­ту). У тих ви­бо­рах го­ло­су­ва­ло 75 млн. лю­ду. Партія більшо­виків діста­ла 25 млн. го­лосів. В Ук­раїні го­ло­су­ва­ло 8211 ти­сяч. За ук­раїнські партії го­ло­су­ва­ло 5933 ти­сяч. За більшо­виць­ку - 859 ти­сяч, хо­ча в Ук­раїні тоді сто­яло мос­ков­сь­ке військо (близь­ко чверті мільйо­на), жи­ло по­над один мільйон мос­к­винів і по­над два мільйо­ни євреїв. А з трьох єврей­сь­ких партій ли­ше од­на (По­алей Сіон) не вис­ту­па­ла про­ти дер­жав­ної са­мостійності Ук­раїни. Та й провідник По­алей Сіону Бер Бо­ро­хов був мос­к­вофілом та ук­раїно­же­ром. У се­лах ук­раїнські партії одер­жа­ли в се­ред­нь­ому 96 % го­лосів, а в гу­берніях - 76 %. Більшо­виць­ка партія одер­жа­ла 2 %. От­же, 859 ти­сяч го­лосів за більшо­виків по­да­ли в Ук­раїні мос­к­ви­ни і євреї. Мож­на при­пус­ти­ти, що се­ред ви­борців імперії по­ло­ви­ну, тоб­то 38 млн., ста­но­ви­ли мос­к­ви­ни, а більшо­ви­ки одер­жа­ли 25 млн. го­лосів. От­же, 70 % мос­к­винів го­ло­су­ва­ли 1917 р. за них. Го­ло­су­ва­ли, бо В. Ленін об­ду­рив, обіця­ючи зо­лоті го­ри - вип­рав­до­ву­ють­ся мос­ковські емігран­ти. Від 1917 р. до 1939 р. бу­ло до­сить ча­су, щоб розпізна­ти ленінську брех­ню, але ра­дян­сь­ку вла­ду прак­тич­но од­нос­тай­но підтри­му­ва­ли всі мос­к­ви­ни.

    На 22- му з’їзді КПРС 1960 р. М. Хру­щов виз­нав Й. Сталіна за зло­чин­ця, ду­шо­гу­ба, дес­по­та і т. п. За ко­го ж історія має виз­на­ти весь ЦК КПРС і всю еліту мос­ков­сь­ко­го на­ро­ду, що покірно ко­ри­ла­ся Сталінові, нав­ви­пе­ред­ки ви­ко­ну­ва­ла всі йо­го на­ка­зи та ще й сла­ви­ла йо­го? Соціологія відповідає: сталіни не па­да­ють з не­ба, а їх тво­рить і дає їм вла­ду відповідне суспіль­с­т­во. Сталіни фак­тич­но є ви­ко­нав­ця­ми волі то­го суспіль­с­т­ва. Інак­ше во­ни не ма­ли би си­ли на­ка­зу­ва­ти, а особ­ли­во в спосіб дик­та­тор­сь­кий. Хит­рий гру­зин ще 1917 р. збаг­нув, що за мос­ков­сь­ки­ми ко­муністич­но-інтер­національ­ни­ми сло­ва­ми хо­ва­ють­ся мос­ков­сь­кий шовінізм і за­гар­б­ниц­т­во. І по­ка­зав се­бе більшим мос­ков­сь­ким шовіністом, ніж мос­к­ви­ни, то­му во­ни підтри­ма­ли йо­го в бо­ротьбі за вла­ду. Жод­ної вла­ди, крім дес­по­тич­ної, мос­к­ви­ни не виз­на­ють за вла­ду, бо всі во­ни -від ца­ря до пса­ря - відчу­ва­ють: не­дес­по­тич­на вла­да не мог­ла ут­ри­ма­ти лад і за­без­пе­чи­ти жит­тя кож­но­го з них130. Не те що де­мок­ра­ти­зація, а й зви­чай­на лібе­ралізація мос­ков­сь­кої вла­ди, приз­во­ди­ла до кри­ва­во­го без­ла­ду, мо­ря крові, ос­лаб­лю­ва­ла імперію. Ос­танній провідник мос­ков­сь­ких де­мок­ратів О. Ке­рен­сь­кий ка­зав: „Кра­ще дес­по­тич­ний дик­та­тор, ніж роз­пад на­шої імперії“131. За май­же ти­ся­чу років де­мок­ра­тич­ний лад у мос­ковській дер­жаві існу­вав усь­ого ПІВРО­КУ (від бе­рез­ня до лис­то­па­да 1917 р.), а кріпац­т­ва не бу­ло ли­ше 57 років (1861-1918). Та­ки­ми є фак­ти. Не вит­ри­му­ють сер­йоз­ної кри­ти­ки і твер­д­жен­ня, ніби пов­с­тан­ня де­каб­ристів бу­ло спро­бою об­ме­жи­ти вла­ду ца­ря. У ста­туті зас­но­ва­но­го 1816 р. „Со­юзу ис­тин­ных и вер­ных сы­нов оте­чес­т­ва“ зна­чи­ло­ся, що йо­го ме­тою є до­по­ма­га­ти уря­дові „в его бла­гих на­чи­на­ни­ях“. Олек­сандр І чи­тав ста­тут, прог­ра­му і про­ек­ти Со­юзу, знав осо­бис­то йо­го членів. По смерті Олек­сан­д­ра І трон мав ус­пад­ку­ва­ти йо­го брат Кос­тян­тин, але відмо­вив­ся на ко­ристь Ми­ко­ли І. Провід Со­юзу став на бік Кос­тян­ти­на. Чле­ни Со­юзу бу­ли офіце­ра­ми сто­лич­ної гвардії і по­ве­ли полк до цар­сь­ко­го па­ла­цу, щоб ски­ну­ти Ми­ко­лу. Вірні Ми­колі війська розігна­ли їх за дві го­ди­ни. Ли­ше в Ук­раїні Чернігівсь­кий полк з пол­ков­ни­ком Сергієм Апос­то­лом (на­щад­ком геть­ма­на Д. Апос­то­ла) про­бу­вав взя­ти Київ і вик­ли­ка­ти за­галь­не пов­с­тан­ня в Ук­раїні. Один з де­каб­ристів О. Бєсту­жев пізніше пи­сав із сибірсько­го зас­лан­ня: „Бо­жий перст і цар­сь­кий гнів му­чать моє сумління. Те­пер я ба­чу, що свої здібності я зне­ва­жив замість то­го, щоб жи­ти і вмер­ти чес­но за сво­го ца­ря“. М. Му­рав­йов пе­ред смер­тю ка­зав: „Я зав­ж­ди дя­ку­вав і дя­кую Бо­гові, що пе­ре­во­рот НЕ вдав­ся, бо той вис­туп не був на­шим мос­ков­сь­ким яви­щем, бо кон­с­ти­туція вза­галі не є щас­тям для на­родів, а для Мос­ков­щи­ни є без­пе­реч­но згуб­на. А день 14 груд­ня не ша­ну­ва­ти, але со­ро­ми­ти­ся йо­го тре­ба“. А ось зізнан­ня відо­мо­го мос­ков­сь­ко­го ре­во­люціоне­ра М. Ба­куніна (1814- 1876): „Хоч я маю де­мок­ра­тичні пе­ре­ко­нан­ня, про­те я в гли­бині душі ша­ную сво­го ца­ря. Я ба­жав, щоб на­ша дер­жа­ва бу­ла рес­публікою, але без пар­ла­мен­ту. Я ніко­ли не за­хоп­лю­вав­ся євро­пей­сь­ким лібе­ралізмом та кон­с­ти­туційним ла­дом. Нав­па­ки, я зав­ж­ди зне­ва­жав їх, бо ба­чив наслідки у Франції та в Німеч­чині. Я твер­до вірю, що на­ша імперія пот­ре­бує силь­ної, дик­та­тор­сь­кої вла­ди, не об­ме­же­ної будь-чим чи будь-ким“132.

    Але ж бу­ли і справжні ре­во­люціоне­ри, що відда­ли своє жит­тя зад­ля ре­во­люції. Так, бу­ли. Та пер­ше - се­ред та­ких ба­га­то бу­ло не­мос­к­винів (хоч і змос­ков­ще­них), нап­рик­лад: А. Же­ля­бов, К. Бреш­ко-Бреш­ков­сь­ка, О. Кол­лон­тай, С. Пе­ров­сь­ка (українці), О. На­та­сон та інші. А по-дру­ге, мос­ковські ре­во­люціоне­ри не ли­ше не пра­цю­ва­ли, щоб поліпши­ти до­лю на­ро­ду, але навіть і не ду­ма­ли про поліпшен­ня. Єди­не, про що во­ни ду­ма­ли - це як за­хо­пи­ти вла­ду. За­хо­пи­ти вла­ду, бай­ду­же якою ціною і яки­ми спо­со­ба­ми. А що во­ни зро­би­ли з на­ро­дом, за­хо­пив­ши 1917 р. вла­ду, ба­чить те­пер і ди­ти­на. Мос­ковські ре­во­люціоне­ри не виз­на­ва­ли жод­них люд­сь­ких вар­тос­тей, осо­бис­тих прав, мо­ралі, вільної дум­ки. Фак­тич­но все те зво­ди­ло­ся до од­но­го - за­хо­пи­ти дер­жав­ну вла­ду. В. Бєлінський пи­сав, що на­род та­кий дур­ний, що не знає, де йо­го щас­тя, от­же, тре­ба йо­го тяг­ну­ти си­ломіць до щас­тя. І справді, мос­ковські ре­во­люціоне­ри зав­ж­ди вис­ту­па­ли кри­ва­ви­ми дес­по­та­ми на­ро­ду. Один з них, П. Тка­чов, учив, що че­ка­ти на по­чин на­ро­ду - це дурість або зра­да ре­во­люції. По­чи­на­ти мо­же і му­сить доб­ре ор­ганізо­ва­ний гурт ре­во­люціонерів. На­род піде за ним, як­що по­ба­чить йо­го си­лу. А бу­де він силь­ний ли­ше тоді, ко­ли скла­да­ти­меть­ся з фа­на­тиків ре­во­люції, ко­ли бу­де зце­мен­то­ва­ний залізною дис­ципліною, з дик­та­тор­сь­ким про­во­дом133. В. Ленін як­раз по­бу­ду­вав свою партію на за­са­дах, що їх про­го­ло­си­ли П. Тка­чов, С. Нєчаєв, які копіюва­ли оп­рич­ни­ну Іва­на ІV.

    Ми вже го­во­ри­ли, як пос­та­ла в Мос­ков­щині їхня об­щи­на, що звільня­ла мос­к­ви­на від тур­бо­ти ду­ма­ти, пла­ну­ва­ти, пла­ти­ла по­дат­ки, зби­ра­ючи їх від об­щин­ників, а ко­ли хтось не мав чим зап­ла­ти­ти, йо­го час­т­ку роз­поділя­ли ме­жи реш­ти. Міща­нин не мав об­щи­ни і му­сив сам діста­ва­ти гроші на по­да­ток. А по­дат­ки справді ве­ликі, а ка­ри за нес­п­ла­ту - жор­с­токі. Щоб не пла­ти­ти, вільні міща­ни самі про­да­ва­ли се­бе у кріпац­т­во і то де­ше­во (за рублі), а свят­ку­ючи та­ку ве­ли­ку подію в житті, гроші про­пи­ва­ли. Цей зви­чай так по­ши­рив­ся, що уряд мусів 1649 р. за­бо­ро­ни­ти подібне ок­ре­мим за­ко­ном (був пра­во­силь­ним аж до 1833 р.) і нак­лав ка­ру на тих, хто відцу­рав­ся волі134. Ма­буть жод­на дер­жа­ва в світі за всю історію люд­с­т­ва не ви­да­ва­ла подібно­го за­ко­ну. У мос­ковській імперії (крім Польщі та Фінляндії) 1836 р. бу­ло 50 мільйонів на­се­лен­ня. З нього пан­сь­ких кріпаків 25 млн., цар­сь­ких та дер­жав­них - 20 млн. Реш­ту - 5 млн. скла­да­ло дво­рян­с­т­во, ду­хо­вен­с­т­во, уря­довці, торгівці, міща­ни. Дер­жавні та гро­мадські пра­ва ма­ли ли­ше вищі ста­ни: дво­рян­с­т­во (350 ти­сяч), ду­хо­вен­с­т­во (272 ти­сяч), ба­гаті торгівці (128 ти­сяч). Ра­зом 750 ти­сяч напівлю­дей се­ред 50 мільйонів, що вва­жа­ли­ся дво­но­гою ху­до­бою. Ка­же­мо напівлю­дей, бо їхня до­ля мог­ла що­ра­зу зміни­ти­ся (аж до жеб­раць­кої) від прим­хи ца­ря. Від 1654 р. (Пе­ре­яс­лав­сь­ка по­раз­ка) до 1783 р. (закріпа­чен­ня Ка­те­ри­ною ІІ) в Ук­раїні не бу­ло кріпаків, існу­ва­ла пан­щи­на - 2-3 дні на тиж­день на­весні, влітку. Від 1783 р. до 1861 р. (звільнен­ня з кріпац­т­ва) 80 % люд­ності Ук­раїни бу­ли кріпа­ка­ми. Від 1919 р. й досі 83 % люд­ності Ук­раїни - се­ля­ни є вже не зви­чай­ни­ми кріпа­ка­ми, але справ­жніми РА­БА­МИ, що їх пе­ре­га­ня­ють з місця на місце, про­да­ють, ку­пу­ють, уби­ва­ють. Поділя­ючи СРСР на гос­по­дарчі об­ласті, но­воімпер­сь­кий уряд цілко­ви­то не зва­жає на кор­до­ни т. зв. „рес­публік“, ро­бить з людь­ми, що хо­че. Навіть відкри­то за­яв­ляє про це. Якийсь А. Ала­нов пи­ше: „Су­час­на кількість люд­ності півден­ної гос­по­дар­сь­кої об­ласті (тоб­то Ук­раїни.- П. Ш.) доз­во­ляє без шко­ди пе­ре­су­ну­ти час­ти­ну на­се­лен­ня до азійсь­кої півночі на ви­до­бу­ток там ко­па­лин, бо те­пер на­се­лен­ня там - ли­ше од­на осо­ба на 100 кв. кіло­метрів, от­же ви­ма­гає до­по­мо­ги ро­бо­чою си­лою ззовні“135. Німецькі на­цис­ти бу­ли відвертіші за мос­ков­сь­ких, ко­ли про­го­ло­си­ли не-німців не­пов­ноцінни­ми, не прик­ри­ва­ючись фіго­вим лис­т­ком „рівноп­рав­ності“, як мос­к­ви­ни в СРСР. У мос­ковській імперії до 1917 р. ніхто не смів вий­ти з ха­ти без пас­пор­та в ки­шені. Щоб кріпа­ки не повтіка­ли, мос­ков­сь­кий мо­нархічний уряд не да­вав їм пас­портів аж до звільнен­ня з кріпац­т­ва 1861 р. Уряд СРСР не дає пас­портів кол­гос­п­ни­кам з тієї са­мої при­чи­ни. За пан­щи­ни кріпа­ки пра­цю­ва­ли на па­на 150-200 днів на рік. За соціалістич­ної пан­щи­ни кол­гос­п­ни­ки му­сять пра­цю­ва­ти щод­ня. Мо­нархічна Мос­ков­щи­на хоч і бу­ла во­ро­гом робітниц­т­ва, про­те не ви­да­ва­ла за­ко­ну про тру­до­ву дис­ципліну. Та­кий за­кон (від 15 груд­ня 1932 р.) на­ка­зує ув’яз­ню­ва­ти на кілька років робітни­ка за не­вихід на ро­бо­ту. За­кон від 28 чер­в­ня 1940 р. за­бо­ро­няє робітни­кам зміню­ва­ти місце праці без доз­во­лу на­чаль­с­т­ва, за по­ру­шен­ня - 6 місяців при­му­со­вих робіт і змен­шен­ня платні на 25 %. За­кон від 19 жов­т­ня 1940 р. на­дає не­об­ме­же­не пра­во пе­ре­во­зи­ти робітників ра­зом з ро­ди­на­ми з од­но­го краю СРСР до іншо­го, не пи­та­ючи їхньої зго­ди. За­кон від 10 лип­ня 1940 р. ка­рає інже­нерів в’язни­цею на 5-8 років за не­якісні ви­ро­би.

    Історія цивілізо­ва­но­го люд­с­т­ва знає ма­ло прик­ладів та­ко­го всебічно­го, все­охоп­лю­ючо­го раб­с­т­ва, як є в СРСР. Ан­глійсь­кий пись­мен­ник док­лад­но і прав­ди­во зма­лю­вав кар­ти­ну раб­с­т­ва в СРСР, але це сприй­маєть­ся як ка­ри­ка­ту­ра136. Інак­ше ба­чить і су­часність і май­бут­тя мос­ков­сь­кий пись­мен­ник-не­ко­муніст у фан­тас­тич­но­му ро­мані про ХХVІ століття. Він пи­ше, що існу­ва­ти­ме єди­на світо­ва дер­жа­ва з сто­ли­цею Мос­к­вою. Як люд­с­т­во до то­го дійде? „Як рух не­роз­рив­но пов’яза­ний з швидкістю, так і сво­бо­да не­роз­рив­но пов’яза­на із зло­чи­ном. Не мож­на відок­ре­ми­ти швид­кості від ру­ху. Щоб зни­щи­ти швидкість, тре­ба зни­щи­ти са­мий рух. Так са­мо не мож­на відок­ре­ми­ти зло­чин від сво­бо­ди. От­же, щоб зни­щи­ти зло­чин, тре­ба зни­щи­ти сво­бо­ду. Раб, що ли­ше ви­ко­нує на­ка­зи, не зро­бить зло­чи­ну. Ми, мос­к­ви­ни, об­ра­ли щас­тя без сво­бо­ди і то­му пе­ре­мо­же­мо. Не­мос­к­ви­ни об­ра­ли сво­бо­ду без щас­тя і то­му бу­дуть пе­ре­мо­жені“137. От­же, щас­тя в РАБСТВІ. Мос­к­ви­нові РАБ­С­Т­ВО Є ЩАС­ТЯМ. Справді, са­ме цей іде­ал втілю­вав­ся не ли­ше дес­по­та­ми та чер­во­ни­ми, а й на­за­гал мос­ков­сь­кою нацією. Му­жи­ки здійсню­ва­ли в ро­дині та в об­щині, інтелігенція у своєму по­буті, літе­ра­турі і філо­софії, панівна вер­с­т­ва - в дер­жавній політиці. Не мар­к­сизм, не соціалістичні ідеї підка­за­ли 1917 ро­ку В. Леніну ПО­НО­ВИ­ТИ дес­по­тич­ну вла­ду та кріпац­т­во, а не­пе­ре­мож­на си­ла національ­них тра­дицій.

    Всяка мос­ков­сь­ка імперія (навіть са­ма ет­ног­рафічна Мос­ков­щи­на) не доз­во­лить жод­ної сво­бо­ди: осо­бис­тої, гро­мад­сь­кої, національ­ної не­мос­ков­сь­ким на­ро­дам. Не мо­же доз­во­ли­ти при­ват­ної влас­ності, що є ос­но­вою сво­бо­ди. Всіля­ка Мос­ков­щи­на - мо­нархічна і соціалістич­на - за­пе­ре­чує осо­бу та її пра­ва; за­пе­ре­чує ідею при­ват­ної влас­ності; за­пе­ре­чує всіля­ку сво­бо­ду. „Дес­потія і раб­с­т­во, брех­ня і до­но­си, злодійство і без­бож­ниц­т­во. Мос­ков­щи­ни без цих влас­ти­вос­тей не бу­ло в історії. І досі во­на не по­ка­за­ла, що мо­же бу­ти інак­шою. От­же, як не бо­ля­че, му­си­мо виз­на­ти, що і не мо­же бу­ти інак­шою. То­му во­на і не має пра­ва існу­ва­ти вза­галі“,- щи­ро зізна­вав­ся мос­ков­сь­кий патріот князь С. Вол­кон­сь­кий.



VІІІ. ДЕРЖАВНИЙ ЛАД МОСКВИНА

 

     Ми, мос­к­ви­ни, вва­жаємо ве­ли­ким зло­чи­ном сумніва­ти­ся у праві дер­жа­ви ро­би­ти з на­ми все, що во­на хо­че.

    В. Со­лов­йов, 1905 р.

     Ліквіду­ва­ти дик­та­ту­ру та цен­т­ралізацію на­шої дер­жа­ви і партії - це зліквіду­ва­ти РРФСР.

    В. Ленін, 1918 р.

     Воліємо дес­по­та, ніж роз­вал на­шої імперії.

    О. Ке­рен­сь­кий, 1950 р.

 

    Кожна люд­сь­ка спільно­та об­ме­жує во­лю і пра­ва осо­би, щоб са­ма гро­ма­да мог­ла існу­ва­ти і до­по­ма­га­ти своїм чле­нам. На­ро­ди, що їх куль­ту­ра зас­но­ва­на на вірі в Бо­га і в Бо­жу спра­вед­ливість та ка­ру, ви­ро­би­ли свої за­ко­ни мо­ралі, пра­ва, са­мо­об­ме­жен­ня сто­сунків. Справді куль­тур­ну, по­бож­ну лю­ди­ну стри­мує від зло­чи­ну не ли­ше страх люд­сь­кої ка­ри, а влас­не сумління, етичні за­са­ди, влас­на мо­раль, са­мо­кон­т­роль, ко­рот­ко - куль­ту­ра. Мос­к­ви­ни ро­зуміють єди­ний стрим - страх пе­ред більшою фізич­ною си­лою, тоб­то вла­дою, дер­жа­вою.

 

СТАНИ

 

    Європейська шлях­та ви­хо­ву­ва­ла­ся на ба­гатій куль­турі Ел­ла­ди та Ри­му. Во­на зна­ла і ро­зуміла ідеї обов’яз­ку, пра­ва, сво­бо­ди, влас­ної гідності, життєвої ме­ти. На цих іде­ях зро­ди­ло­ся і ви­рос­ло в Європі ли­цар­с­т­во, що прис­вя­чу­ва­ло своє жит­тя бо­ротьбі за вищі ідеї та іде­али, по­ши­рен­ня хрис­ти­ян­с­т­ва, та на­сам­пе­ред - служіння своєму на­ро­дові. Один з пред­с­тав­ників євро­пей­сь­ко­го ли­цар­с­т­ва ви­со­ко­освіче­ний наш князь Дмит­ро Виш­не­вець­кий са­ме на тих за­са­дах зас­ну­вав у ХVІ ст. слав­ну За­порізь­ку Січ.

    Власний по­чин (ініціати­ва), влас­на сво­бо­да, власні зу­сил­ля ви­хо­ву­ва­ли у євро­пейців по­чут­тя си­ли, гідності, гор­дий, не­за­леж­ниць­кий дух. І євро­пейські ста­ни: арис­ток­ратія, шлях­та, торгівці, ремісни­ки влас­ни­ми си­ла­ми і бо­роть­бою здо­бу­ва­ли ста­нові і осо­бисті пра­ва та воль­ності, нав­чи­ли­ся їх бо­ро­ни­ти. Ук­раїнсь­кий на­род від пе­редісто­рич­них часів тво­рив з інши­ми євро­пей­сь­ку куль­ту­ру та цивілізацію. Ук­раїнсь­ка провідна вер­с­т­ва жи­ла ти­ми са­ми­ми іде­ями та іде­ала­ми, що й західно-євро­пей­сь­ка. У ІХ-ХІІІ ст. ук­раїнсь­кий на­род ство­рив найбіль­шу, най­мо­гутнішу, най­ба­гат­шу і най­куль­турнішу дер­жа­ву в Європі. Втра­тив­ши у ХІV-ХV ст. пе­ре­важ­ну більшість ста­рої арис­ток­ратії138, ук­раїнсь­кий на­род ство­рив у ХVІ-ХVІІ століттях но­ву - ко­заць­ку. Во­на ме­чем і пе­ром бо­ро­ни­ла на­род від по­не­во­лен­ня з півночі, схо­ду і півдня та за­хо­ду. І цю бо­роть­бу ве­ла не тільки шлях­та, а й усі ста­ни ук­раїнсь­ко­го на­ро­ду. Навіть се­лян­сь­кий, бо він століття­ми орав степ з ме­чем при боці і не раз за жит­тя од­но­го по­коління ки­дав плуг і ха­пав­ся за шаб­лю. Орачі-ли­царі - виз­на­ча­ли на­ше ко­заць­ке се­лян­с­т­во євро­пейські істо­ри­ки. Ця кри­ва­ва, бе­зу­пин­на БО­РОТЬ­БА кількох по­колінь всіх станів на­ро­ду за вищі національні та людські іде­али зміцни­ла в ук­раїнців ус­пад­ко­ва­ну від по­пе­редніх по­колінь во­ле­любність, са­мостійність і кри­тичність дум­ки, національ­ну і осо­бис­ту гідність. Зміцни­ла настіль­ки, що Мос­ков­щи­на не змог­ла асимілю­ва­ти Ук­раїну за трис­та років азійсь­ко­го ни­щен­ня. Навіть мос­ков­ще­на шко­лою та літе­ра­ту­рою ук­раїнсь­ка інтелігенція не де­націоналізу­ва­ла­ся аж до ХІХ ст., до­ки дра­го­манівці зло­ви­ли її на соціалістич­ний га­чок. Ніхто інший, як Ук­раїна заб’є оси­ко­вий кіл у мо­ги­лу мос­ков­сь­кої імперії. Та­ка си­ла ук­раїнсь­ко­го національ­но­го ду­ху.

    Ми ухи­ли­ли­ся вбік, що­би да­ти тло до ма­люн­ку мос­ков­сь­кої провідної вер­с­т­ви та станів. У Мос­ков­щині пер­ша провідна вер­с­т­ва ІХ-ХІІ ст. по­хо­ди­ла з київсь­ких князів та їхнього ото­чен­ня. Змішу­ючись з тубільця­ми уг­ро-фінна­ми, ця вер­с­т­ва по­ма­лу мос­ков­щи­ла­ся. До неї вли­ла­ся ХІІІ-ХVI ст. ве­ли­ка ріка та­тар­сь­кої провідної вер­с­т­ви. Ма­лий гурт ук­раїнців роз­чи­нив­ся в фінно-та­тар­сь­ко­му морі. У ХVI­II ст. доміша­ло­ся ба­га­то балтійсь­ких німців139, а в ХІХ ст.- інших змос­ков­ще­них не­мос­к­винів (найбіль­ше ма­ло­росів). Ті євро­пейці домішу­ва­ли­ся ли­ше до арис­ток­ратії та дво­рян­с­т­ва (О. Гри­боєдов пи­ше: „Якби заб­лу­кав до нас чу­жи­нець, що не знає на­шої історії, то він був би на­пев­но по­ду­мав, що наші па­ни і наші му­жи­ки по­хо­дять від двох цілко­ви­то різних на­родів“). Всі інші ста­ни (по­над 90 % на­се­лен­ня) ли­ша­ли­ся азіата­ми. От­же, євро­пей­сь­ка домішка не мог­ла, пев­на річ, зміни­ти уг­ро-фінно-та­тар­сь­кої ду­хов­ності мос­к­ви­на.

    Азійські на­ро­ди роз­ви­ва­ли­ся за ду­же відмінних від євро­пей­сь­ких ге­ог­рафічно-гос­по­дар­сь­ких об­с­та­вин, і то­му ду­ховність азійсь­ких на­родів має ду­же ма­ло спільно­го з євро­пей­сь­кою. Мос­к­ви­ни не мог­ли ма­ти, хоч би й хотіли, нічо­го подібно­го до євро­пей­сь­кої арис­ток­ратії та шлях­ти. Навіть са­ма наз­ва „дво­ря­нин“ вка­зує на те, що це прид­вор­ний, що слу­жить при дворі, тоб­то слу­га. Ко­ли най­ви­щий стан був і хотів бу­ти ра­бом, то чо­го ж мож­на сподіва­ти­ся від ниж­чих станів. В Мос­ков­щині ста­ни тво­рив цар. Цар да­вав їм „пра­ва“, які сам хотів, а от­же, і відби­рав. Фран­цузь­кий по­сол Де­мурьє у роз­мові з Пав­лом І вис­ло­вив­ся: „Одна з Ва­ших виз­нач­них осіб…“. Пав­ло за­ува­жив йо­му: „Знай­те, па­не, що тут ніхто не є виз­нач­ною осо­бою, крім тої, до якої я мов­лю, і ли­ше до­ти, до­ки я до неї мов­лю“. Ці сло­ва не оз­на­ча­ли тільки пи­ху, а точ­но ок­рес­лю­ва­ли „пра­ва“ станів. А жит­тя та доб­ро­бут ниж­чих станів за­ле­жа­ли навіть не тільки від ца­ря, а й від місце­вих уря­довців. Навіть дво­рян­сь­кий стан за­ле­жав від лас­ки гу­бер­на­торів. Зреш­тою, як пи­ше В. Клю­чев­сь­кий, освітній і мо­раль­ний рівень мос­ков­сь­ко­го дво­рян­с­т­ва XVI­II ст. не був ви­щим за рівень мос­ков­сь­ко­го се­лян­с­т­ва. Се­лян же навіть за­ко­ни ма­ли за без­п­рав­ну ху­до­бу. І не ли­ше за кріпац­т­ва, але й після 1861 ро­ку.

    Від пер­шо­по­чатків історії в Мос­ков­щині існу­ва­ли зам­к­нені кас­ти. Пе­рехід з ниж­чої до ви­щої: ду­хо­вен­с­т­ва, дво­рян­с­т­ва не доз­во­ляв­ся аж до 1865 ро­ку, а з се­лян­с­т­ва - до 1906 р., хіба ви­нят­ко­во, за ве­ликі зас­лу­ги. Та­ких ви­падків трап­ля­ло­ся ма­ло. До 1917 ро­ку важ­ливі дер­жавні по­са­ди в мос­ковській імперії об­сад­жу­ва­ли­ся ли­ше дво­ря­на­ми. Бу­ти офіце­ром мав пра­во ли­ше дво­ря­нин. Кож­на панівна вер­с­т­ва дбає, щоб вла­ду пе­ре­да­ти своїм на­щад­кам. Для цього їх тре­ба з ди­тин­с­т­ва ви­хо­ву­ва­ти, при­щеп­лю­ва­ти по­чут­тя ви­щості над інши­ми. Так ви­хо­ва­ти мож­на ли­ше в ок­ре­мих, пан­сь­ких шко­лах. І в мос­ковській імперії існу­ва­ли ок­ремі шко­ли для дво­рян­сь­ких дітей: па­жеські і ка­детські кор­пу­си, дво­рянські ліцеї, інсти­ту­ти бла­го­род­них дівиць то­що.

    Московські більшо­ви­ки, вста­но­вив­ши свою імпер­сь­ку дик­та­ту­ру в СРСР, насліду­ва­ли тра­дицію ста­рої арис­ток­ратії, ор­ганізу­вав­шись у привіле­йо­ва­ний, панівний клас „но­мен­к­ла­ту­ри КПРС“, без на­леж­ності до якої ніхто не мо­же зро­би­ти життєвої кар’єри.

 

ЦЕНТРАЛІЗАЦІЯ

 

    Московська цен­т­ралізація дер­жав­ної вла­ди по­хо­дить не з ро­зу­му, а з по­чут­тя. Інстин­к­том са­моз­бе­ре­жен­ня відчув мос­к­вин заг­ро­зу своєму осо­бис­то­му жит­тю від дер­жав­ної де­цен­т­ралізації. Осо­бис­то­му, бо від зло­чи­ну йо­го втри­мує страх пе­ред ка­рою жор­с­то­кої вла­ди. А та­кою є ли­ше вла­да дес­по­тич­на, не­мож­ли­ва без над­цен­т­ралізації. Цен­т­раль­на вла­да не мог­ла до­пиль­ну­ва­ти жит­тя на всьому ве­ли­чез­но­му об­ширі імперії. Місце­ва ж мос­ков­сь­ка вла­да че­ка­ла на­казів імпер­сь­ко­го уря­ду. Та­кий лад не ли­ше галь­му­вав, але уби­вав усе жит­тя країни. Всю­ди, ку­ди при­хо­ди­ла мос­ков­сь­ка вла­да - жит­тя зав­ми­ра­ло. Ба­га­тющі країни (як Ук­раїна), опи­нив­шись під мос­ков­сь­кою вла­дою, ожеб­ра­чу­ва­ли­ся не ли­ше то­му, що мос­к­ви­ни гра­бу­ва­ли, а й че­рез те, що во­ни нак­ла­да­ли кай­да­ни на всі по­чи­ни місце­во­го на­се­лен­ня, підоз­рю­ючи підступ і зра­ду.

    Щоб не до­пус­ти­ти надмірно­го зо­се­ред­жен­ня всієї вла­ди в уряді, дик­та­ту­ри уря­ду, євро­пейці поділи­ли дер­жав­ну вла­ду на за­ко­но­дав­чу (пар­ла­мент), ви­ко­нав­чу (уряд), су­до­ву (не­за­леж­ний суд). Та­ко­го поділу ніко­ли не бу­ло в Мос­ков­щині, не­має і в СРСР. За те­перішнь­ого роз­вит­ку на­уки і техніки всі ца­ри­ни так взаємо­пов’язані, що зміни в одній впли­ва­ють на жит­тя в інших. От­же, дер­жав­на де­цен­т­ралізація, ко­ли во­на є, му­сить охоп­лю­ва­ти ВСІ га­лузі жит­тя, бу­ти то­таль­ною. Ство­рюєть­ся ду­же ба­га­то міністерств. В ок­ре­мих „рес­публіках“ СРСР є „міністер­с­т­ва“ тої са­мої наз­ви, що й у Москві. Рес­публікан­сь­ких „міністрів“ приз­на­чає Мос­к­ва. Фак­тич­но під вла­дою уря­ду СРСР пе­ре­бу­ва­ють навіть і ті ца­ри­ни жит­тя, що за кон­с­ти­туцією є під вла­дою рес­публікан­сь­ких „урядів“.

 

ХАБАРНИЦТВО

 

    Хабарництво вза­галі по­ши­ре­не в азійсь­ких на­родів, отож і в мос­ков­сь­ко­му. Дат­сь­кий по­сол Й. Юст пи­ше (1712): „Мос­ковські су­ди мож­на підку­пи­ти ду­же лег­ко. Навіть Най­ви­щий Суд мож­на, дав­ши кан­ц­ле­рові яки­хось 20 ти­сяч руб. ха­ба­ра. І сам цар бе­ре з то­го ха­ба­ра свою пай­ку“140. Ав­с­трійсь­кий по­сол Й. Корб пи­сав (1701), що не­має та­ко­го мос­к­ви­на, яко­го не мож­на підку­пи­ти. Кож­ний з них за па­ру рублів скла­де яку хоч­те кри­воп­ри­ся­гу в церкві на св. Єван­гелії та хресті141. Те са­ме свідчать й інші чу­жинці, що бу­ли в Мос­ков­щині у XV-XX ст. Пет­ро І на­ка­зав „сечь роз­га­ми“ при­люд­но се­на­торів князів Г. Вол­кон­сь­ко­го й А. Апухтіна за те, що кра­ли дер­жавні гроші та бра­ли ха­барі.

    Московські соціалісти в СРСР усуспіль­ни­ли все, навіть ха­барі. Ста­ла плат­ня, ви­сокі на­го­ро­ди, що їх пла­тить уряд СРСР,- це ніщо інше, як ха­барі. Бо пла­тить ли­ше тим, які хва­лять, прос­лав­ля­ють „ве­ли­ко­го, геніально­го вож­дя“, пре­муд­ру не­по­миль­ну Партію (ко­муністич­ну), „щас­ли­ве жит­тя“, пе­ре­до­вий мос­ков­сь­кий на­род і т. п. Ха­бар­ниц­т­во в СРСР по­ши­ре­не - від най­ви­що­го уря­дов­ця до най­ниж­чо­го по­га­няй­ла в кол­госпі - йо­го всі вва­жа­ють за цілко­ви­то при­род­не. Уряд СРСР знає ліпше за будь-ко­го, що він не ли­ше не має си­ли ви­ни­щи­ти ха­бар­ниц­т­во, а й не хо­че, бо істо­рич­ний досвід по­ка­зав: хто підно­сить ру­ку на мос­ковські істо­ричні тра­диції - гу­бить свою го­ло­ву.

 

ДОНОС

 

    Москвин ніко­му не вірить. Сусідові, бра­тові, бать­кам, влас­ним дітям. Кож­но­го підоз­рює в підступі, у зраді, і то­му сам пов­сяк­час го­то­вий зра­ди­ти, об­мо­ви­ти, зни­щи­ти будь-ко­го, аби по­ря­ту­ва­ти се­бе. Ніде в світі до­нос не роз­пов­сюд­же­ний так ши­ро­ко, як у Мос­ков­щині. Ніякий уряд у світі, крім мос­ков­сь­ко­го (мо­нархічно­го й соціалістич­но­го), не уза­ко­нив офіційно до­но­си.

    Москвин не­на­ви­дить усіх, хто ос­лаб­лює дер­жа­ву, на­сам­пе­ред - „рас­ч­ле­ни­те­лей“, а найбіль­ше - ук­раїнців. З цілко­ви­тою певністю мож­на ска­за­ти, що не на­ро­див­ся ще та­кий мос­к­вин, який не ви­ка­зав би владі „ма­зе­пин­ця“, „пет­люрівця“, „бан­дерівця“.

    „У ХVII ст. до­нос у Мос­ков­щині по­ши­рив­ся на всі ста­ни, на ро­ди­ну, на цер­к­ву. До­но­си­ли бо­яри і жеб­ра­ки, свя­ще­ни­ки і ченці, ви­ка­зу­ва­ли батьків діти, чо­ловіків жінки. Бу­ло ба­га­то до­но­щиків, що зро­би­ли до­нос ре­мес­лом і ли­ше з нього жи­ли. Во­ни про­ла­зи­ли на весілля і по­хо­ро­ни, на уч­ти і в при­ват­не жит­тя, підслу­хо­ву­ва­ли і до­но­си­ли. Ба­га­то ти­сяч не­вин­них лю­дей ви­гу­бив уряд на брех­ли­вий до­нос, бо ви­каз­ни­кам доб­ре пла­тив“142.

    „У Мос­ков­щині існує за­кон, за яким по­ло­ви­ну май­на зло­чин­ця одер­жує той, хто ви­ка­зав владі то­го зло­чин­ця. Ніяких свідчень, крім до­но­су, не ви­ма­гаєть­ся. За брех­ли­вий до­нос не ка­раєть­ся. Охо­чих одер­жа­ти по­ло­ви­ну маєтку жер­т­ви ніко­ли не бра­ку­ва­ло. Ко­ли ж не­ма зло­чи­ну, то йо­го ви­га­ду­ють („при­ши­ва­ют“, як ка­жуть в СРСР.- П. Ш.). Ув’яз­ню­ють не­вин­ну лю­ди­ну, ка­ту­ють її у в’язниці і за ціну звільнен­ня ви­ма­га­ють, щоб та лю­ди­на посвідчи­ла про­ти не­ба­жа­ної уря­дові осо­би. Мос­к­ви­ни охо­че це роб­лять, бо здатність бре­ха­ти у них у крові, а про сумління во­ни не ма­ють жод­но­го уяв­лен­ня. Навіть за малі гроші мос­к­вин скла­де кри­воп­ри­ся­гу“143. Так пи­сав ан­глійсь­кий по­сол в Москві 1588 ро­ку. Про це са­ме в СРСР на­пи­са­но сотні кни­жок з ти­ся­ча­ми фактів: про брех­ливі до­но­си, про „при­ши­ван­ня“ про­вин, про ка­ту­ван­ня в’язнів, щоб посвідчи­ли про­ти не­ба­жа­ної лю­ди­ни. Найбіль­ший зна­вець цього всього - уряд СРСР сам офіційно це виз­нав по смерті Й. Сталіна.

    „Донос був го­лов­ним спо­со­бом дер­жав­но­го кон­т­ро­лю, і уряд всіма спо­со­ба­ми йо­го за­охо­чу­вав в ши­ри­ну і гли­би­ну по всіх зем­лях імперії і в усіх ус­та­но­вах. „Фіскал“ (до­но­щик) одер­жу­вав по­ло­ви­ну грив­ни. Пет­ро І на­ка­зав усім лю­дям усіх станів ви­ка­зу­ва­ти дер­жав­них во­рогів, зрад­ників, шкідників. Зро­бив до­нос патріотич­ним обов’яз­ком. Для за­охо­чен­ня до­но­щиків відда­ва­ли по­ло­ви­ну май­на зло­чин­ця та всі йо­го ти­ту­ли і пра­ва. Пет­ро зап­ро­ва­див до­но­щиків навіть у церкві, наз­вав­ши їх не „фіска­ла­ми“, а „інквізи­то­ра­ми“. Пет­ро на­ка­зав по­че­пи­ти на зовнішніх две­рях кож­ної дер­жав­ної ус­та­но­ви скринь­ку для листів, щоб до­но­щи­ки мог­ли вільно ки­да­ти до них до­но­си. Підпи­су й ад­ре­си не ви­ма­га­ло­ся, хіба що до­но­щик хотів одер­жа­ти на­го­ро­ду. Пав­ло І 1798 р. на­ка­зав зро­би­ти те са­ме144.

    Микола І на­го­ро­див срібною відзна­кою з на­пи­сом „За усер­дие“ од­ну се­лян­ку за те, що во­на ви­ка­за­ла сво­го си­на, який втік був із війська145. Отож не ди­вуй­мо­ся, що в СРСР сто­ять пам’ятни­ки хлоп­чи­кові Пав­ли­кові Мо­ро­зо­ву, який ви­ка­зав сво­го бать­ка - „кур­ку­ля“.

    Московська інтелігенція, т. зв. „на­род­ни­ки“, виз­на­ва­ла за обов’язок кож­но­го чле­на сво­го то­ва­рис­т­ва сте­жи­ти за інши­ми чле­на­ми і навіть ви­ка­зу­ва­ти провідни­кам підозрілих. І всі виз­на­ва­ли і здійсню­ва­ли це без при­му­су, вва­жа­ючи до­нос за чес­но­ту.

    Перебравши 1917 р. дер­жав­ну вла­ду, більшо­ви­ки ус­пад­ку­ва­ли і всі мос­ковські тра­диції, зок­ре­ма й до­но­си­тель­с­т­ва, знач­но йо­го вдос­ко­на­лив­ши. Мо­нархічний уряд, при­наймні, не ка­рав тих, хто не до­но­сив. Уряд СРСР ка­рає тих, хто НЕ до­но­сить, ви­дав за­кон, що виз­на­чає ка­ри за НЕ­ви­каз146. Від Іва­на VI в кож­но­му мос­ков­сь­ко­му по­сольстві за кор­до­ном є кілька агентів таємної поліції. Во­ни сте­жать за кож­ним ру­хом і сло­вом членів по­соль­с­т­ва, включ­но з пос­лом.

    Московщина за­во­зить що­ро­ку ти­сячі „своїх“. В Ук­раїні жи­ве май­же 8 мільйонів (18 %) мос­к­винів. Кож­ний з них мав бу­ти „оком і ву­хом го­су­да­ре­вим“, вва­жа­ти за патріотич­ний обов’язок шу­ка­ти „се­па­ра­тис­тов-из­мен­ни­ков“ і ви­ка­зу­ва­ти їх. Те­пер в Ук­раїні не­має жод­ної ус­та­но­ви, підприємс­т­ва, де не бу­ло б до­но­щиків. Навіть у ма­лень­ко­му селі. Про та­ку дос­ко­на­лу ме­ре­жу до­но­щиків мо­нархічним уря­дам і не сни­ло­ся. Хоч як ги­дить­ся ук­раїнець до­но­сом, про­те мо­же по­го­ди­ти­ся ста­ти до­но­щи­ком, як­що йо­го доб­ре при­пек­ти вог­нем, по­ла­ма­ти реб­ра, заг­на­ти гол­ки під нігті і т. п. Але лю­ди­ну твер­дої вдачі не зло­миш, ка­ту­ючи її фізич­но. У спо­га­дах і оповідан­нях не­до­ка­то­ва­них ук­раїнців та чу­жинців зна­хо­ди­мо ти­сячі ук­раїнсь­ких імен, що ги­ну­ли, а до­но­щи­ка­ми не ста­ли. Ви­со­ка мо­раль ук­раїнця, твер­да віра в Бо­га да­ва­ли йо­му си­лу жер­т­ву­ва­ти жит­тям своїм, але не жит­тям інших лю­дей. Щоб їх по­ря­ту­ва­ти, ук­раїнець міг по­го­ди­ти­ся на влас­ну смерть, слу­жи­ти во­ро­гові - Мос­ков­щині. Своєї фізич­ної смерті він уже не бо­яв­ся: бо­же­волів, або нак­ла­дав на се­бе ру­ки. Або з ве­ли­ки­ми ду­шев­ни­ми му­ка­ми спус­кав­ся до мо­раль­ної бе­зодні, як П. Ти­чи­на, М. Риль­сь­кий, М. Ба­жан, О. Корнійчук та інші. Свідомість своєї ду­хов­ної смерті вби­ла твор­чий дух ба­гать­ох ти­чин. Мос­к­ви­ни інстин­к­тив­но пе­ред­чу­ва­ють роз­пад СРСР і в роз­пуці ха­па­ють­ся за до­но­си, пе­ревірку, наг­ляд і ка­ри. Мос­ков­сь­ка імперія - СРСР ти­ся­чок­рат­но збільши­ла кількість політич­ної поліції. За підра­хун­ком Інтер­по­лу (Міжна­род­на Поліційна Ор­ганізація) один поліцай при­па­дає: в Англії - на 400 гро­ма­дян, у Франції - на 347, у США - на 340, у Західній Німеч­чині - на 294, в Італії - на 238, в Австрії - на 220. Міністр поліції в СРСР І. Що­ло­ков пи­сав у „Прав­де“, що в СРСР один поліцай при­па­дає на кожні 40 гро­ма­дян.

 

ГОСПОДАРСЬКА БЕЗПОРАДНІСТЬ

 

    М. Сал­ти­ков-Щедрін пи­сав: „Са­мо­ду­ри ду­же лю­би­ли на­во­ди­ти всю­ди по­ря­док. Так що там, де ко­лись рос­ло жи­то - за­ли­шив­ся ли­ше по­ря­док, де хо­ди­ла всіля­ка ху­до­ба - ли­шив­ся са­мий по­ря­док, де рос­ли ко­лись гаї - ли­шив­ся са­мий по­ря­док“.

    До 1917 р. дер­жавні уря­довці мог­ли спри­чи­ни­ти ли­ше час­т­ко­ву шко­ду в еко­номічній діяльності. Пет­ро І на­ка­зав вес­ти до Пе­тер­бур­га Виш­не­во­лоць­ким вод­ним шля­хом ду­бо­ве де­ре­во на будівниц­т­во Балтійсь­ко­го фло­ту. Го­ри стов­бурів гни­ли і за­си­па­ли­ся піском на бе­резі Ла­дозь­ко­го озе­ра, бо Пет­ро пе­ре­бу­вав за кор­до­ном. Дов­ко­лишні се­ля­ни ви­ко­пу­ва­ли з-під піску те напівзігни­ле де­ре­во на свої пот­ре­би, але місце­ва вла­да ло­ви­ла їх і ка­ра­ла на гор­ло147.

    В Кар­па­тах зог­ни­ло 30 % зру­ба­но­го де­ре­ва, бо йо­го не ви­вез­ли148. На залізнич­них станціях гни­ють у ку­пах про­ти не­ба мільйо­ни тонн зер­на, кар­топлі, бу­ряків, овочів з тієї са­мої при­чи­ни, що й за Пет­ра: на­чаль­с­т­во з сто­лиці не на­ка­за­ло прис­ла­ти до тих станцій по­рожні ва­го­ни. Офіційна ста­тис­ти­ка виз­нає, що ги­не 15 %149 уро­жаю. І так са­мо, як за Пет­ра, ко­ли лю­ди ви­би­ра­ють з пог­ни­лих куп щось по­жив­не, їх за­си­ла­ють на сибірську ка­тор­гу за „рас­хи­ще­ние со­ци­алис­ти­чес­ко­го иму­щес­т­ва“.

 

БРЕХНЯ

 

    Ми вже на­во­ди­ли сло­ва Олек­сан­д­ра І: „Хто не бре­ше і не кра­де, той - не мос­к­вин“. А ось що го­во­рить зна­ний пись­мен­ник: „Мос­к­вин є найбіль­шим і най­на­хабнішим бре­ху­ном у всьому світі“150. З новіших часів вар­то зга­да­ти: мільйо­ни лю­дей ви­мо­рю­ва­ли го­ло­дом, мерців не всти­га­ли підби­ра­ти, Мос­к­ва пи­са­ла: „СРСР - це єди­на країна в усь­ому світі, де лю­ди не зна­ють, що та­ке бідність чи нес­та­ча харчів“151.

    Навчений досвідом століть, ук­раїнсь­кий на­род ка­же: „Бре­ше, як мос­каль“; „Ти, мос­ка­лю, доб­рий чо­ловік, та ру­ки твої злодійські“; „Мос­каль, ма­буть, тоді крас­ти пе­рес­та­не, ко­ли чорт мо­ли­ти­ся Бо­гові ста­не“; „Мос­каль тоді прав­ду ска­же, ко­ли вмиєть­ся сви­ня в сажі“; „Ко­ли мос­каль ка­же „су­хо“, то залізеш в бо­ло­то по ву­ха“; „Хоч би мос­каль з не­ба - віри­ти йо­му не тре­ба“; „Ва­рив чорт з мос­ка­лем пи­во, та й со­ло­ду зрікся“; „З мос­ка­лем дру­жи, а за па­зу­хою камінь дер­жи“; „Мос­каль ли­ком в’яза­ний, у ли­ках хо­дить та й усіх у ли­ках во­дить“; „Від чор­та відхрес­тиш­ся, а від мос­ка­ля не відмо­виш­ся“; „Мос­ка­ли­ки поїли наші во­ли­ки, як вер­нуть­ся здо­рові, поїдять і ко­ро­ви“; „Та­ту, лізе чорт у ха­ту.- Дар­ма, доч­ко, аби не мос­каль“. Сотні та­ких при­ка­зок має ук­раїнсь­кий на­род152. В ук­раїнсь­ких се­лах мо­лодь влаш­то­ву­ва­ла та­ку за­ба­ву. Хлопці пе­ре­одя­га­ли­ся на ци­га­на, єврея та мос­к­ви­на, хо­ди­ли по ха­тах та про­си­ли да­ти їм щось на ве­чор­ниці, жар­том пог­ро­жу­ючи, що пок­ра­дуть з го­ро­ду ци­бу­лю чи кар­топ­лю. У то­му жарті роль злодіїв гра­ли мос­к­вин та ци­ган, а єврей - пе­ре­куп­ни­ка153.

    Крім підкуп­ле­них мос­ков­сь­ким уря­дом, всі чу­жинці, що бу­ли в Мос­ков­щині XVI-XX ст., пи­шуть про брех­ливість її на­се­лен­ня. „Мос­к­ви­ни бре­шуть з ней­мовірною без­со­ромністю і на­хаб­с­т­вом. Ані тро­хи не за­шаріють­ся, ко­ли зло­ви­те їх на брехні. Підліших крутіїв за мос­ков­сь­ких міністрів лед­ве чи знай­де­те десь у світі. Мос­ковські торгівці та ремісни­ки най­без­со­ромніші ошу­канці і шах­раї. У Москві злодіїв та ошу­канців - юр­би на кожній ву­лиці154.

    „Москвин у брех­ли­вості не знає ні меж, ні со­ро­му. Ошу­кан­с­т­во він вва­жає за мудрість, сприт­них ошу­канців ша­нує. Мос­к­вин скла­де в церкві на хресті кри­воп­ри­ся­гу за па­ру рублів“155.

    „Я ба­чив у кож­но­го мос­к­ви­на зовні бун­дю­чу пи­ху, а все­ре­дині - пе­ре­ля­ка­не раб­с­т­во. Вза­галі, зовнішність мос­к­ви­на на­йоб­лудніша за всі йо­го влас­ти­вості. То­му-то мос­к­ви­ни вва­жа­ють своїм найгіршим во­ро­гом то­го, хто відкриє ли­чи­ну їхньої зовнішності. Навіть історія є власністю ца­ря, і він її змінює за своєю прим­хою. Він ма­ло не щод­ня по­дає своєму на­ро­дові істо­рич­ну прав­ду, об­роб­ле­ну відповідно до ви­мог то­го дня“156. Це пи­сав А.де Кюстін сто років то­му. Відо­мо, що в СРСР час від ча­су ви­ки­да­ють­ся старі підруч­ни­ки історії і ви­да­ють­ся нові без прізвищ „ви­чи­ще­них“ діячів. Кілька разів уже зміню­ва­ли зміст „історії“ ко­муністич­ної партії. Тво­ри нев­год­них ав­торів ни­щи­ли. Навіть пе­ре­маль­ову­ва­ли на­но­во ве­ликі кар­ти­ни, при­би­ра­ючи з них „єре­тиків“. По розвінчанні Й. Сталіна в істо­рич­них пра­цях не зга­ду­ють про йо­го „геніальність“. По розвінчанні М. Хру­що­ва вже не зга­ду­ють йо­го жод­ним сло­вом. Нап­рик­лад, АН УРСР ви­да­ла 1960 р. „Історію УРСР“ О. Ка­си­мен­ка. В ній Хру­що­ва підно­сять до не­ба, ма­ло що не на кожній сторінці. Та са­ма АН УРСР ви­пус­ти­ла 1965 р. дру­ге ви­дан­ня цієї са­мої книж­ки і за ре­дакцією то­го са­мо­го О. Ка­си­мен­ка, де вже не­має сло­ва про Хру­що­ва. Не зга­да­но навіть фак­ту, що він був 10 років гу­бер­на­то­ром Ук­раїни. Де­які чу­жо­земні бібліоте­ки (універ­си­тетські, гро­мадські) пе­ред­п­ла­ти­ли „Боль­шую Со­вет­с­кую Эн­цик­ло­пе­дию“. По кожній політичній чистці Мос­ков­щи­на над­си­лає всім пе­ред­п­лат­ни­кам но­во­ви­дані сторінки з ви­мо­гою ви­дер­ти відповідні сторінки з ста­рої і заміни­ти но­ви­ми.

    Мудрість мос­ков­сь­ко­го на­ро­ду ка­же: „Не об­ма­нешь - не про­дашь“, „С тру­дов пра­вед­ных не на­жи­вешь па­лат ка­мен­ных“, „Наш че­ло­век се­ет ни­ву рожью, а жи­вет ложью“ і т. п. Уряд СРСР удер­жа­вив та пла­нує брех­ню, зок­ре­ма в ли­чині ста­тис­ти­ки, яка цілко­ви­то слу­жить політиці. Всі гос­по­дарські яви­ща та за­хо­ди міря­ють­ся гу­мо­вою політич­ною мірою, яку роз­тя­га­ють відповідно до пот­реб дня, як ка­зав 100 років то­му А.де Кюстін. Так Мос­ков­щи­на об­ду­рює своїми ста­тис­тич­ни­ми „до­сяг­нен­ня­ми“ чу­жо­зем­них гос­по­дар­ників і політиків. Ви­роб­ни­чу ста­тис­ти­ку сприт­но фаль­шу­ють керівни­ки підприємств і кол­госпів. Ад­же во­ни по­винні ви­ро­би­ти за­га­да­ну їм „пла­но­ву“ кількість про­дукції. Та за­галь­ний без­лад, кан­це­ляр­сь­ка тя­га­ни­на чис­лен­них пла­но­виків став­лять керівни­кові ти­сячі пе­реш­код ви­ко­на­ти план. Ря­ту­ючи свою шку­ру, керівник при­му­ше­ний підроб­ля­ти ста­тис­тичні звіти. І про це уряд знає, але вдає, що не до­ба­чає, бо й сам підроб­ляє, щоб не ви­яви­ла­ся прав­да про „вищість“ соціалістич­но­го пла­ну­ван­ня над капіталістич­ною „анархією“.

    Арифметичний підра­ху­нок не мо­же по­ка­за­ти якості. Ма­ло що не у кож­но­му ча­со­писі СРСР чи­таємо про ду­же низь­ку якість ви­робів. Але й низь­ко­якісну кількість важ­ко ви­ро­би­ти, бо сам Дер­ж­п­лан то­му пе­реш­код­жає. За йо­го вказівка­ми підприємс­т­во має одер­жу­ва­ти потрібну си­ро­ви­ну, час­ти­ни за ти­сячі кіло­метрів, хоч те са­ме є за кілька­де­сят кіло­метрів. То­му взаємне пос­та­чан­ня час­то по­ру­шуєть­ся. Всю спра­ву час­то ря­тує ха­бар. За подвійну-потрійну ціну керівни­ки діста­ють потрібне. Без тих крутійств про­мис­ловість дав­но зу­пи­ни­ла­ся б, або не да­ва­ла й чверті то­го, що дає. Ха­барі та подвійні ціни спла­чу­ють­ся з ки­шені робітників. Ніде у світі не ви­зис­ку­ють робітників так жор­с­то­ко, як у країні здійсне­но­го соціалізму. Ли­ше ки­тайські кулі та аф­ри­канські ди­ку­ни одер­жу­ють мен­шу плат­ню. У кожній країні індус­тріалізація зба­га­чу­ва­ла всіх лю­дей, зрос­та­ла їхня купівель­на спро­можність. Ли­ше в СРСР індус­тріалізація ожеб­ра­чи­ла робітників і се­лян до рівня знач­но ниж­чо­го, ніж був до 1917 ро­ку.

    Як це влас­ти­ве мос­ковській владі, брех­ню пе­ре­наз­ва­ли „око­за­ми­лю­ван­ням“. Не хто інший, як Вер­хов­на Ра­да СРСР за­ко­ном від 24 трав­ня 1961 виз­на­ла: ста­тис­ти­ка і навіть офіційні про­мо­ви керівників, ух­ва­ли най­ви­щої вла­ди бу­ли суцільною БРЕХ­НЕЮ, око­за­ми­лен­ням. План роз­бу­до­ви гос­по­дар­с­т­ва 1957 ро­ку скла­дав­ся, щоб по­ка­за­ти світові „грандіозні мас­ш­та­би“ до­сяг­нень соціалістич­но­го ла­ду на гуч­но­му свят­ку­ванні 40-ї річниці СРСР. Відсвят­ку­вав­ши ту річни­цю, відки­ну­ли (в бе­резні 1959 р.) і той „грандіоз­ний“ план. План роз­вит­ку гос­по­дар­с­т­ва, ух­ва­ле­ний 1961 ро­ку на ХХІІ з’їзді КПРС, був око­за­ми­лю­ван­ням, бо ж пе­ред­ба­чав збільшу­ва­ти про­мис­ловість на 15 % що­ро­ку. Навіть за фаль­шо­ва­ною „ста­тис­ти­кою“ про­мис­ловість СРСР зрос­та­ла щорічно ли­ше на 6 % (євро­пейські та аме­ри­канські фахівці ви­ра­ху­ва­ли на підставі мос­ков­сь­ких же да­них, що зрос­та­ла не більше як на 3 %). Око­за­ми­лю­ван­ня цього пла­ну ви­яви­ло­ся че­рез два ро­ки. Уряд СРСР за­ку­пив 1963 ро­ку в Ка­наді 6,8 млн. тонн пше­ниці, в Ав­с­т­ралії 1,8 млн. тонн, навіть у бідній Ру­мунії - 400 ти­сяч тонн. У Франції ку­пив 80 ти­сяч тонн бо­рош­на, у Західній Німеч­чині - 35 ти­сяч тонн. Крім то­го, в США 2,7 млн. тонн. Ра­зом - 11 мільйонів 800 ти­сяч тонн157. А до 1917 р. Ук­раїна са­ма про­да­ва­ла 8,6 мільйонів тонн зер­на що­ро­ку.

    Визнавши існу­ван­ня око­за­ми­лю­ван­ня, вла­да доз­во­ли­ла пресі пи­са­ти про ок­ремі йо­го з’яви. „Дех­то з керівників прик­ри­вав хи­би та нес­тачі в сільсько­му гос­по­дарстві та в про­мис­ло­вості гуч­ни­ми сло­ва­ми, обіцян­ка­ми, що їх ніко­ли не ви­ко­ну­вав, око­за­ми­лен­ням, не­ре­аль­но ви­со­ки­ми зо­бов’язан­ня­ми і подібним шах­рай­с­т­вом“158.

    „Голова кол­гос­пу Со­рокін за­пи­су­вав до при­бут­ко­вих кни­жок мо­ло­ко, що йо­го не мав, а потім ви­пи­су­вав те мо­ло­ко на годівлю те­лят, по­ро­сят, яких не бу­ло вза­галі в кол­госпі. Навіть за­пи­су­вав, що 20 % мо­ло­ка ви­пи­ли до­яр­ки та ско­тарі. Го­ло­ва рай­ви­кон­ко­му Бриз­га­лов дав премію цьому кол­гос­пові за збільшен­ня на­доїв мо­ло­ка. Інший кол­госп звіту­вав, що засіяно 100 га ку­ку­руд­зи, а пе­ред жни­ва­ми одер­жав посвідку, що та ку­ку­руд­за за­ги­ну­ла“159.

    Керівники кол­госпів, ра­йонів, об­лас­тей фаль­сифіку­ють у звітах мільйо­ни цен­т­нерів зер­на, го­ро­ди­ни, мільйо­ни голів ху­до­би, сви­ней, ку­рей, що їх ви­рос­ти­ли, вип­ле­ка­ли кол­гос­пи… ли­ше на па­пері. Мільяр­ди квад­рат­них метрів но­во­бу­дов існу­ють ли­ше у звітах.

    Окозамилювання ба­чи­мо у всіх без ви­нят­ку га­лу­зях жит­тя: у літе­ра­турі, мис­тецтві, на­уці, політиці, гос­по­дарстві, за­ко­нах, на­ка­зах, з’їздах. Всі „за­ми­лю­ють“. По­руч із ха­ба­рем око­за­ми­лю­ван­ня ста­ло го­лов­ним спо­со­бом вря­ту­ва­ти го­ло­ву в то­му без­ладді, що на­зи­ваєть­ся „пла­но­ве гос­по­дар­с­т­во“.

    І тут мож­на прос­те­жи­ти дав­ню мос­ков­сь­ку тра­дицію. Скажімо, в Мос­ков­щині був 1603 ро­ку ве­ли­кий го­лод. Цар Бо­рис Го­ду­нов не хотів, щоб про нього дізна­ла­ся Євро­па і за­бо­ро­нив го­лод­ним та го­лод­ран­цям ви­хо­ди­ти вдень на ву­лиці в тих містах, де жи­ли чу­жинці. В Москві, крім то­го, влаш­ту­вав по­хо­ди доб­ре зо­дяг­ну­тих, здо­ро­вих лю­дей під вікна­ми іно­зем­них по­сольств.

    За часів го­ло­до­мо­ру Ук­раїни 1933 ро­ку в Москві пе­ре­бу­вав фран­цузь­кий прем’єр-міністр Е. Еріо. В Європі ши­ри­ли­ся чут­ки про го­лод в Ук­раїні. От­же, мос­к­ви­ни хотіли, щоб той на власні очі пе­ре­ко­нав­ся, що ніяко­го го­ло­ду не­ма. У Києві ти­сячі лю­дей чис­ти­ли, фар­бу­ва­ли стіни бу­динків на Хре­ща­ти­ку та вис­тав­ля­ли на вітри­нах усілякі то­ва­ри. В день приїзду Е. Еріо вла­да ви­да­ла ком­со­моль­цям, ко­муністам но­вень­кий одяг і ви­ве­ла їх на Хре­ща­тик віта­ти гос­тя. Проїхав­шись Хре­ща­ти­ком та поївши-по­пив­ши на розкішно­му при­йомі, Еріо по­вер­нув­ся до Франції і офіційно за­явив, що жод­них оз­нак го­ло­ду в Ук­раїні не ба­чив. За часів го­ло­до­мо­ру не доз­во­ля­ло­ся поїха­ти до Ук­раїни жод­но­му іно­зем­но­му ко­рес­пон­ден­тові, крім тих, які про­да­ли своє пе­ро Мос­ков­щині і пи­са­ли до аме­ри­кан­сь­ких га­зет, що ніяко­го го­ло­ду в Ук­раїні не­має.

    Коли Ка­те­ри­на ІІ за­хотіла по­ди­ви­ти­ся на Ук­раїну, її фа­во­рит Поть­омкін на­бу­ду­вав на Дніпро­вих бе­ре­гах те­ат­ральні лаш­тун­ки гар­них сіл, ве­ли­ких мостів то­що. Ка­те­ри­на бу­ла ду­же за­до­во­ле­на „дос­ти­же­ни­ями“, і да­ла йо­му в на­го­ро­ду 42 ти­сячі де­ся­тин ко­заць­кої землі, обер­нув­ши вільних се­лян на кріпаків.

    Ще од­на фор­ма брех­ли­вості в СРСР. У всьому світі но­во­ух­ва­ле­ний за­кон стає пра­во­силь­ним і обов’яз­ко­вим ли­ше по йо­го оп­ри­люд­ненні. Із 7 ти­сяч за­конів, ух­ва­ле­них Вер­хов­ною Ра­дою СРСР, оп­ри­люд­не­но ли­ше кілька сот. З 390 ти­сяч указів уря­ду СРСР оп­ри­люд­не­но ли­ше кілька ти­сяч160. Поз­нач­ку „сек­рет­но“ ма­ють 95 % до­ку­ментів уря­ду після 1917 р. За мос­ков­сь­ки­ми за­ко­на­ми і до, і після 1917 р. „сек­ретні“, НЕ­оп­ри­люд­нені за­ко­ни є пра­во­сильні й обов’яз­кові. Та­ка от „пра­восвідомість“.

    Москвини від пер­шо­по­чатків своєї дер­жа­ви зам­к­ну­ли кор­до­ни, щоб євро­пейці не дізна­ли­ся про справ­ж­ню Мос­ков­щи­ну. Уп­ро­довж своєї історії мос­к­ви­ни постійно за­ми­лю­ва­ли очі іно­зем­цям. Са­ме цій меті слу­гує ба­га­то оп­ри­люд­не­них за­конів. Найліпшим прик­ла­дом є оп­ри­люд­не­на Кон­с­ти­туція СРСР. У ній не­має сло­ва прав­ди, кож­не з них тре­ба чи­та­ти нав­па­ки: як­що на­пи­са­но „має пра­во“, тре­ба чи­та­ти „НЕ має пра­ва“. Нап­рик­лад, пра­во на­родів СРСР вий­ти з Со­юзу. Або пра­во вільно­го сло­ва, зборів, мо­лит­ви, відкри­то­го су­ду та інших „прав“. Євро­пейські та аме­ри­канські на­уковці на­пи­са­ли ти­сячі кни­жок про СРСР, ви­хо­дя­чи з до­ку­ментів, що їх Мос­ков­щи­на оп­ри­люд­ни­ла, щоб об­ду­ри­ти чу­жинців. І ду­же час­то їй це вдаєть­ся. Це теж дав­ня тра­диція Мос­ков­щи­ни, але в СРСР знач­но вдос­ко­на­ле­на. Цар­сь­ка і більшо­виць­ка Мос­к­ва об­ду­ри­ла чи ку­пи­ла ма­ло­росів брю­хо­вець­ких, ко­чу­беїв, га­ла­ганів, явор­сь­ких, ягу­жин­сь­ких, ро­зу­мов­сь­ких, без­бо­родьків, го­голів, дра­го­ма­но­вих, вин­ни­ченків, ско­ро­пад­сь­ких, скрип­ників, чу­барів, люб­ченків, ти­чин, корнійчуків, ше­лестів, ки­ри­ченків і т. п. А по Другій світовій війні зуміла над­ба­ти мільйо­ни ма­ло­по­ляків, ма­ло­чехів, ма­ло­бол­гар, ма­ло­ма­дяр, ма­лонімців, ма­лоф­ран­цузів, ма­лоіталійців, ма­ло­англійців, ма­ло­аме­ри­канців, ма­ло-… не всіх на­родів, в особі отих піків, то­резів, ка­дарів, го­му­лок, толь­яттів, ди­мит­ро­вих, бе­рутів, фос­терів.

    Московський мо­нархічний уряд мав у світі ли­ше кілька со­тень чу­жинців (не ра­ху­ючи чехів, сербів, бол­гар), що слу­жи­ли Мос­ков­щині, та й тим Мос­ков­щи­на му­си­ла пла­ти­ти. Мос­ков­сь­кий соціалістич­ний уряд має де­сят­ки мільйонів та­ких своїх п’ятих та шос­тих ко­лон. Всі брю­хо­вецькі, дра­го­ма­но­ви, скрип­ни­ки ра­зом не варті Мос­ков­щині й час­т­ки та­ко­го ма­ло­аме­ри­кан­ця, як міністр за­кор­дон­них справ США Дін Раск, з йо­го політи­кою підтрим­ки „еди­ной, не­де­ли­мой Рос­сии“. І та­ких аме­ри­канців є чи­ма­ло на най­ви­щих по­са­дах, а до них ще до­да­мо жур­налістів, ре­дак­торів, про­фе­сорів, радіоко­мен­та­торів, пись­мен­ників, ба навіть свя­ще­ників ра­зом з єпис­ко­па­ми, які щи­ро слу­гу­ють „ма­туш­ке Рос­сии“ не гірше за са­мих мос­к­винів. Уряд США дав мос­ков­сь­ким емігран­там мільйон до­ларів на око­за­ми­лю­ван­ня (мос­ков­сь­ке ви­дав­ниц­т­во у США). У 200 універ­си­те­тах США на ка­фед­рах слов’яноз­нав­с­т­ва мос­к­ви­ни та мос­к­во­лю­би за­ми­лю­ють очі де­сят­кам аме­ри­кан­сь­ких сту­дентів (зав­т­рашніх політиків). Пе­реб­рав­ши вла­ду, пре­зи­дент Дж. Кен­неді од­ра­зу зняв за­бо­ро­ну вво­зи­ти книж­ки, жур­на­ли, ча­со­пи­си з СРСР. По кількох міся­цях Мос­ков­щи­на по­де­ся­те­ри­ла ви­сил­ку до США сво­го око­за­ми­лю­ван­ня. Аме­ри­канські універ­си­те­ти та міські бібліоте­ки ку­пу­ють оте око­за­ми­лен­ня за мільйо­ни до­ларів. От­же, не­ма чо­го ди­ву­ва­ти­ся, що Мос­ков­щи­на так час­то ду­рить аме­ри­канців.

    Отже, у жовтні 1917 ро­ку відро­ди­ла­ся, по ко­рот­ко­му за­не­паді (1855-1917), ста­ра НАЦІОНАЛІСТИЧ­НА Мос­ков­щи­на з її ста­рою тра­диційною дер­жа­вою. Це підтвер­д­жу­ють і самі виз­начні мос­к­ви­ни, ка­жу­чи: „Більшо­виць­ка ре­акція є закінчен­ням до­би євро­пеїзації Мос­ков­щи­ни“161. Національ­ний інстинкт мос­к­винів не­хиб­но вка­зав їм на дже­ре­ло їхньої сла­бості, на їхню найбіль­шу дер­жав­ниць­ку по­мил­ку - Пет­ро­ве „вікно в Євро­пу“. І во­ни зно­ву за­му­ру­ва­ли 1917 ро­ку це вікно… „Мос­ков­щи­на по­вер­ну­ла­ся на­зад до XVI ст. до „Пы­точ­но­го При­ка­за“, до оп­рич­ни­ни, до Со­ловків, до шу­кан­ня „изме­ны и под­но­гот­ной прав­ды“. Кремль, що пам’ятав іванів, ма­лют, го­ду­но­вих і „ти­шай­ших“, зно­ву всту­пив на істо­рич­ний кін у зна­них візантійсь­ко-азійсь­ких ша­тах соціалістич­но­го пра­вос­лав’я - боль­ше­виз­му. І су­часні князі мос­ковські в СРСР, шу­ка­ючи но­вих форм ста­ро­го мос­ков­сь­ко­го імперіалізму, ста­ран­но відбу­до­ву­ють ідеї Іва­на ІV про ІІІ Рим та всілякі „елек­т­рифікації“ Пет­ра І“162.

    По 1917 році не­мос­ковські на­ро­ди імперії, звільнив­шись з її обіймів, БИ­ЛИ ЇЇ, до­ки ста­ло си­ли. Во­гонь не­на­висті до „ма­туш­ки“, що горів у їхніх ду­шах, спа­лах­нув та­ким ве­ли­чез­ним по­лум’ям, що спа­лив те зне­на­вид­же­не ім’я на не­мос­ков­сь­ких зем­лях імперії. Не здо­лав­ши спа­ли­ти ті не­мос­ковські землі, зму­шені бу­ли мос­к­ви­ни схо­ва­ти ста­ру не­на­вис­ну наз­ву за яко­юсь ли­чи­ною. Об­ра­ли най­б­рех­ливішу з най­б­рех­ливіших мас­ку СРСР. Але кож­на мос­ков­сь­ка ди­ти­на знає, що „ма­туш­ка Рос­сия“ ли­ши­ла­ся не­по­руш­ною, незмінною. Після євреїв мос­к­ви­ни є най­фа­на­тичніши­ми націоналіста­ми-шовініста­ми з усіх на­родів. У Мос­ков­щині всіх політич­них барв, всіх гро­мад­сь­ких станів, і „ма­туш­ка“ Ан­дрія Бо­го­люб­сь­ко­го ХІІ ст. і „ма­туш­ка“ Ми­ки­ти Хру­що­ва бу­ли ВЛАС­НИ­ЦЕЮ не ли­ше їхнього тіла, але й ДУШІ. За­ра­ди неї при­но­сять­ся жер­т­ви люд­сь­кою кров’ю, му­ка­ми (чу­жи­ми і своїми) у всіх століттях мос­ков­сь­кої історії аж пось­огодні. „Ми, мос­к­ви­ни, віри­мо в дер­жа­ву, як у Бо­га, і то­му вва­жаємо ве­ли­ким зло­чи­ном сумніва­ти­ся у праві дер­жа­ви ро­би­ти все, що во­на за­хо­че“163.



ІХ. ТВОРЧА ЯЛОВІСТЬ МОСКВИНА

 

     Мос­ков­сь­ка лю­ди­на має слаб­ку моз­ко­ву сис­те­му.

    Академік І. Пав­лов

     Мос­ков­сь­кий на­род не має ані на­тя­ку на твор­чу здібність.

    Г. Ус­пен­сь­кий

     Мос­ков­сь­ка нація не да­ла жод­ної твор­чої ідеї.

    П. Ча­адаєв

 

ТВОРЧИЙ ДУХ

 

    Чому не кож­на освіче­на лю­ди­на мо­же на­пи­са­ти бо­дай сла­бень­ко­го вірша чи ство­ри­ти хоч якусь ме­лодію? Чо­му з ти­сяч лю­дей, що скінчи­ли кон­сер­ва­торії, ли­ше де­сят­ки ста­ють зна­ни­ми ком­по­зи­то­ра­ми? Чо­му се­ред де­сятків ти­сяч про­фе­сорів є ли­ше сотні справжніх на­уковців, дослідників, ви­нахідників? Чо­му се­ред со­тень ти­сяч політиків ба­чи­мо ли­ше де­сят­ки ве­ли­ких дер­жав­них мужів? Чо­му з мільйонів лю­дей з універ­си­тет­сь­кою освітою маємо ли­ше ти­сячі доб­рих пись­мен­ників? І нав­па­ки, чо­му ба­га­то геніальних творців світо­вої куль­ту­ри вий­ш­ли з ниж­чих верств суспіль­с­т­ва, час­то не ма­ючи освіти, не ма­ючи якоїсь до­по­мо­ги? Звідки творці світо­вої куль­ту­ри одер­жу­ва­ли свою си­лу? Твор­ча си­ла ви­яв­ляєть­ся ще в ди­тинстві. Ле­ся Ук­раїнка по­ча­ла віршу­ва­ти на сьомім році жит­тя. Ма­лень­кий Та­рас роз­маль­ову­вав шмат па­пе­ру,- го­лод­на, хо­лод­на, кріпаць­ка си­ро­та. Мільйо­ни ро­зум­них, спос­те­реж­ли­вих лю­дей щод­ня ба­чи­ли, як „тан­цює“ нак­рив­ка на по­су­дині, ко­ли ки­пить во­да. Та ли­ше в го­лові хлоп­ця Джіма Ват­та зро­ди­ла­ся дум­ка: „Та це ж - си­ла“. В цю хви­ли­ну й на­ро­ди­ла­ся па­ро­ва ма­ши­на, тоб­то ідея па­ро­вої си­ли, ідея ви­ко­рис­та­ти ту си­лу. Чо­му ж ця ідея не за­ро­ди­ла­ся в го­ло­вах ти­сяч ро­зумніших, спос­те­реж­ливіших за хлоп­ця, до­рос­лих лю­дей? Звідки Лесі, Та­ра­си­ки, Джіми одер­жу­ва­ли здатність ТВО­РИ­ТИ нові ідеї? Хто чи що дав ту си­лу лю­дям і то не всім, а ли­ше об­ран­цям? І хто виз­на­чає тих об­ранців?

    Дослідник при­ро­ди та її за­конів пе­ре­ко­нуєть­ся, що дос­ко­на­лу гар­монію мільярдів істот та ре­чей від бак­терії до пла­не­ти мог­ла сот­во­ри­ти ли­ше якась Най­п­ре­мудріша Пре­мудрість. Ії на­зи­ва­ють Бо­гом. У дос­ко­налій всесвітній гар­монії її Тво­рець виз­на­чив кож­но­му творінню своє місце. Лю­ди­на має роз­бу­до­ву­ва­ти свою куль­ту­ру і цивілізацію, щоб пізна­ти і ліпше ро­зуміти за­ко­ни сво­го Твор­ця і жи­ти так, аби не по­ру­шу­ва­ти всесвітньої гар­монії. Щоб усе ви­ко­ну­ва­ло своє приз­на­чен­ня, Тво­рець дає відповідні ор­га­ни, за­со­би, си­лу діяти так, а не інак­ше. І Всіх об’єднав у Всесвітню Гар­монію Бо­жес­т­вен­ної Кра­си.

    Відомо, що два рідні бра­ти не од­на­кові. Від са­мо­го по­чат­ку вид­но різни­цю вдачі, ро­зу­му, здібнос­тей, на­хилів. От­же, навіть діти однієї ма­тері чи бать­ка на­род­жу­ють­ся не­од­на­кові. От­же, ви­раз „врод­жені здібності“ є гли­бо­ко прав­ди­вим. Од­на­че, Бог дав лю­дині і вільну во­лю. Лю­ди­на вже са­ма виз­на­чає, як з врод­же­них здібнос­тей ско­рис­та­ти­ся: на доб­ро лю­дям і собі, чи на зло, а мо­же і не ви­яв­ля­ти, за­нед­ба­ти дані їй Бо­гом здібності. Але як по­яс­нив нам Син Бо­жий, за злов­жи­ван­ня і за­нед­бан­ня да­них здібнос­тей Бог ка­рає. „Ко­му більше да­но, з то­го більше й ви­ма­га­ти­меть­ся“,- ка­же за­кон Бо­жий. Не на зле, а на доб­ре дає Бог здібності лю­дині. По­нят­тя „тво­ри­ти“ оз­на­чає не ли­ше бу­ду­ва­ти, ро­би­ти, пра­цю­ва­ти, здійсню­ва­ти, ви­ко­ну­ва­ти і т. п., си­нонімом „тво­ри­ти“ є „на­род­жу­ва­ти“. Тим-то й ка­же­мо: „на­ро­ди­ла­ся ідея“, „на­ро­ди­ла­ся дум­ка“. От­же, тво­ри­ти - це по­ро­ди­ти щось та­ке, чо­го ще не існу­ва­ло. Будівничі цивілізації бу­ду­ють з ма­теріалу, що вже існує. Творці ж куль­ту­ри му­сять ство­ри­ти но­ву ІДЕЮ, тоб­то те, що досі не існу­ва­ло. Це - чу­до. А чу­до мо­же тво­ри­ти якась НАД­ЛЮД­СЬ­КА си­ла. Мікрос­копічній по­ро­шинці у всесвіті - лю­дині не­си­ла тво­ри­ти чу­да. І справді, всі ве­ликі творці світо­вої куль­ту­ри: по­ети, пись­мен­ни­ки, му­зи­кан­ти, ма­лярі, скуль­п­то­ри, на­уковці-дослідни­ки, ви­нахідни­ки - всі во­ни свідчать у своїх життєпи­сах, що тво­ри­ли во­ни ЛИ­ШЕ тоді, ко­ли при­хо­ди­ло до них НАТ­Х­НЕН­НЯ. Не зна­ти звідки приліта­ли до їхньої свідо­мості нові ідеї, нові дум­ки, нові прек­расні об­ра­зи, не­чу­ва­на ще ме­лодія. Ніби хтось нез­ри­мий сто­яв за пле­чи­ма і підка­зу­вав. За та­ких хви­лин ру­ка пись­мен­ни­ка чи ком­по­зи­то­ра лед­ве всти­га­ла за­пи­су­ва­ти. Во­ни свідчать та­кож, що ко­ли не бу­ло нат­х­нен­ня, ли­ше мар­ну­ва­ли го­ди­ни, дні, тижні, місяці, нічо­го не ство­рив­ши. На­уковці, ви­нахідни­ки та­кож свідчать, що якось рап­то­во (ча­сом у сні) розв’яз­ка са­ма при­хо­ди­ла до го­ло­ви, і во­ни ха­па­ли­ся її за­пи­са­ти, до­ки не „відлетіла“.

    Незаперечним істо­рич­ним фак­том є те, що ве­ликі творці куль­ту­ри бу­ли гли­бо­ко по­бож­ни­ми людь­ми. По­божність - не тільки ви­ко­нан­ня цер­ков­них об­рядів. Це той стан душі, що по­род­жує не­пе­ре­бор­ний по­тяг до всього ви­со­ко­го, ве­ли­ко­го, кра­си­во­го, що охоп­лює сло­во „Бог“. Щи­ра (ча­сом і не вис­лов­ле­на) мо­лит­ва - це ЄДНАН­НЯ люд­сь­кої душі з тим ве­ли­ким, ви­со­ким. „Гли­бо­ка віра в Бо­га і щи­ра мо­лит­ва зас­по­коює нер­ви і три­во­гу, про­га­няє страх і жур­бу, по­бо­рює все те, що спри­чи­няє по­ло­ви­ну всіх хво­роб тіла, ро­зу­му і душі. Гли­бо­ко щи­ра, по­бож­на лю­ди­на ніко­ли не ма­ла нер­во­вих чи ро­зу­мо­вих хво­роб. Всі мої по­над 35-річні пацієнти зах­воріли ли­ше то­му, що втра­ти­ли віру в Бо­га. Ті, що по­вер­ну­ли­ся до Бо­га - виліку­ва­ли­ся. Ті, що не по­вер­ну­ли­ся - не виліку­ва­ли­ся“164.

    Інший лікар підтвер­д­жує: „Мо­лит­ва - це си­ла та­ка ж ре­аль­на, як і зем­ний маг­не­тизм. У своєму лікар­сь­ко­му досвіді я ба­чив чи­ма­ло лю­дей, яким не по­мог­ли жодні ліки, а виліку­ва­ла щи­ра мо­лит­ва. Подібно до радію, мо­лит­ва є дже­ре­лом сна­ги (енергії). По­бож­на лю­ди­на, мо­ля­чись, звер­таєть­ся до не­ви­чер­п­но­го дже­ре­ла сна­ги - до Бо­га, щоб по­си­ли­ти свою ос­лаб­лу. Вірю­чи в те дже­ре­ло - в Бо­га, лю­ди­на по щирій мо­литві справді по­чу­ваєть­ся сильнішою, здо­ровішою і то не ли­ше ду­шев­но, а й фізич­но. Так мо­лит­ва мо­же виліку­ва­ти (і ча­сом виліко­вує) навіть і фізичні хво­ро­би, а ду­шевні та ро­зу­мові - на­пев­но. Са­моз­ро­зуміло, вилікує ли­ше ду­же щи­ра мо­лит­ва. Ми, лікарі, не вва­жаємо ліку­ван­ня мо­лит­вою за чу­до“165.

    Творчість - не що інше, як мо­лит­ва, злет душі до прад­же­ре­ла її си­ли - до її Твор­ця. Наші т. зв. „шев­чен­коз­навці“, влас­не, НЕ зна­ли Т. Шев­чен­ка. Во­ни ро­ка­ми досліджу­ва­ли все в житті по­ета, аж до дрібниць йо­го спроб оже­ни­ти­ся, але дже­ре­ла йо­го про­ро­чої си­ли не змог­ли збаг­ну­ти, бо самі жи­ви­ли­ся іде­ями ма­теріалістич­но­го світог­ля­ду. Гли­би­ну Шев­чен­ко­вої по­бож­ності прос­таць­ки по­яс­ню­ва­ли впли­вом се­ла, чи­тан­ням цер­ков­них кни­жок то­що. Щой­но Д. Дон­цов по­ка­зав нам справ­ж­нь­ого Та­ра­са-Про­ро­ка, вка­зав­ши на са­ме дже­ре­ло без­с­мер­т­ної йо­го си­ли в на­шо­му на­роді166.

    Той, хто відки­дає Бо­га, ви­ки­дає зі своєї душі все Бо­жес­т­вен­не, на­сам­пе­ред - ВІРУ. А віра - кри­ла душі. Без неї ду­ша не мо­же по­ли­ну­ти в не­бо, в без­меж­не цар­с­т­во Ду­ху; жа­люгідно бор­саєть­ся, ли­ше на­ма­га­ючись тво­ри­ти. А з по­рож­нь­ого не наллєш. По­рож­ня, БЕЗ­БОЖ­НА ДУ­ША - ЯЛО­ВА. Це і ба­чи­мо у мос­к­винів. На­ве­де­мо кілька прик­ладів.

    Московські емігран­ти, та й де­які наші, по­яс­ню­ють твор­чу безплідність, яловість в СРСР бра­ком сво­бо­ди твор­чості. Це, зви­чай­но, невіглас­т­во. Мос­ковські пись­мен­ни­ки, митці, на­уковці та ті, хто слу­гує Москві, ма­ють у СРСР найліпші умо­ви для твор­чості (ли­ше мос­ков­сь­кої). Одер­жу­ють плат­ню, ча­сом більшу за міністер­сь­ку. Всі ви­дав­ниц­т­ва - дер­жавні, от­же, пла­тить їм дер­жа­ва. Ли­ше за три ро­ки (1955-1958) дер­жа­ва да­ла до т. зв. Літе­ра­тур­но­го фон­ду 237 млн. рублів. За гроші фон­ду збу­до­ва­но 15 бу­динків твор­чості, на ут­ри­ман­ня яких вит­ра­чаєть­ся 4 млн. рублів що­ро­ку. По­чат­ку­ючим пись­мен­ни­кам зап­ла­че­но 3,5 млн. рублів. „Творчі відряд­жен­ня“ одер­жа­ли 4 ти­сячі 200 пись­мен­ників, а во­но оп­ла­чуєть­ся по 50 рублів на день. Пись­мен­ни­ки ма­ють власні (ли­ше для них) поліклініки, щорічний відпо­чи­нок на ку­рор­тах, ма­ють власні бу­дин­ки, ав­то, гроші в бан­ку167. Єди­не об­ме­жен­ня - не кри­ти­ку­ва­ти лад в СРСР, КПРС. Мос­ков­сь­ка куль­ту­ра домінує. В СРСР ви­да­но і пе­ре­ви­да­но творів ста­рих і но­вих мос­ков­сь­ких пись­мен­ників, пе­рек­ла­де­но з чу­жих мов, ви­да­но слов­ників, на­пи­са­но на­уко­вих праць про мос­ков­сь­ку мо­ву, про­ве­де­но на­уко­вих досліджень мос­ков­сь­кої історії, гос­по­дар­с­т­ва і т. п. за ос­танні 50 років більше, ніж за всі по­пе­редні.

    За та­ких спри­ят­ли­вих об­с­та­вин мос­ковські пись­мен­ни­ки не ство­ри­ли нічо­го не­пе­ресічно­го. Це сто­суєть­ся й інших га­лу­зей куль­ту­ри. Навіть у техніці не да­ли жод­ної ве­ли­кої ідеї. Що ма­ють - або вик­ра­ли в іно­земців, або ство­ри­ли не­мос­к­ви­ни, як от Пет­ро Ка­пи­ця, який збу­ду­вав пер­ший в СРСР атом­ний ре­ак­тор. Навіть не в СРСР, а в Англії, звідки йо­го при­вез­ли до Мос­ков­щи­ни ра­зом з П. Ка­пи­цею. Перші ра­кетні дви­гу­ни в СРСР збу­ду­вав 1957 ро­ку ук­раїнець (з Жи­то­мир­щи­ни) Сергій Ко­роль­ов (до прізвищ ба­гать­ох ук­раїнців у Мос­ков­щині до­даєть­ся кінцівка „ов“). Ав­то­будівель­ну про­мис­ловість у СРСР роз­бу­ду­ва­ли іно­земці: німецькі інже­не­ри та май­с­т­ри по­ча­ли 1921 ро­ку ви­роб­ля­ти там бронь­ови­ки, італійські 1928 ро­ку - ван­тажні ав­то­мобілі. Аме­ри­ка­нець Г. Форд по­чав 1929 ро­ку бу­ду­ва­ти свої ав­то­ма­ши­ни в Ниж­нь­ому Нов­го­роді.

    Московщина вит­ра­чає мільйо­ни зо­ло­тих рублів на купівлю різних ма­шин за кор­до­ном, скажімо в Англії - елек­т­рон­них при­ладів до ра­кет на 6 млн. фунтів стерлінгів. Ку­пує ус­тат­ку­ван­ня до ве­ли­ких підприємств. Ли­ше за три ро­ки (1961-1963) Мос­ков­щи­на ви­вез­ла до Євро­пи зо­ло­та на 885 мільйонів до­ларів.

    Творчу яловість мос­к­винів ба­чи­мо й у вільно­му світі. Ук­раїнці-емігран­ти без будь-якої до­по­мо­ги, ли­ше на по­жер­т­ви робітників та фер­мерів, ство­ри­ли у США більше, ніж мос­к­ви­ни з аме­ри­кан­сь­кою до­по­мо­гою. Зга­да­ти хоч би Ук­раїнсь­кий На­род­ний Со­юз з йо­го куль­тур­ною діяльністю. А це мільйон­не то­ва­рис­т­во ство­ри­ли і роз­бу­ду­ва­ли навіть не інтеліген­ти, а зви­чайні прості робітни­ки та се­ля­ни. Більша час­ти­на інтелігенції прий­ш­ла до Со­юзу аж по 1948 р. Ук­раїнці-пе­ре­се­ленці ма­ють власні ви­дав­ниц­т­ва, ча­со­пи­си, шко­ли, куль­турні то­ва­рис­т­ва, на­бу­ду­ва­ли на сотні мільйонів до­ларів своїх цер­ков, бу­динків то­що.

    Українських дітей, які одер­жу­ють в аме­ри­кан­сь­ких шко­лах най­вищі на­го­ро­ди та сти­пендії, мож­на ра­ху­ва­ти на ти­сячі. Ук­раїнців за по­ход­жен­ням є ба­га­то се­ред про­фе­сорів в універ­си­те­тах, на­уковців у дослідних ус­та­но­вах. А це за тієї умо­ви, що ук­раїнофілів се­ред аме­ри­канців на­ба­га­то мен­ше, ніж мос­к­вофілів.

    Прикладів мос­ков­сь­кої твор­чої яло­вості мож­на на­во­ди­ти безліч - як у ду­ховній, так і в ма­теріальній діяльності, як мас­ш­таб­них, так і на по­бу­то­во­му рівні, як це спос­теріга­ли ок­ремі пись­мен­ни­ки. Гліб Ус­пен­сь­кий роз­повідав про од­не мос­ков­сь­ке се­ло, го­лов­ним при­бут­ком яко­го був про­даж сіна. По до­розі до міста бу­ла не­ве­ли­ка ба­юра, отож во­зи­ти сіно на про­даж мож­на бу­ло ли­ше взим­ку, ко­ли те бо­ло­то за­мер­з­не. Але се­ля­ни пот­ре­бу­ва­ли гро­шей ще до зи­ми і то­му про­да­ва­ли сіно місце­вим гли­та­ям за 5-10 коп. за пуд. Гли­таї про­да­ва­ли йо­го взим­ку у місті за 30-40 коп. Се­ло мог­ло на­си­па­ти до­ро­гу че­рез те баг­но спільни­ми си­ла­ми за 2-3 дні. Не ро­би­ло цього за де­сят­ки років, а відда­ва­ли сіно гли­та­ям за півдар­ма. Аж на­решті якийсь на­чаль­ник зас­т­ряг у то­му бо­лоті, роз­гнівав­шись, на­ка­зав се­лові на­си­па­ти до­ро­гу. Тоді на­си­па­ли168.

    Московський інтелігент пи­ше: „Мені ду­же спо­до­бав­ся на­чаль­ник поліції за те, що під час по­жежі він дав мені доб­ро­го сту­са­на в по­ти­ли­цю, щоб я не сто­яв, а по­ма­гав га­си­ти“169.

    Глибоко без­бож­ниць­кий мос­ков­сь­кий на­род поз­бав­ле­ний твор­чо­го ду­ху. У всіх ца­ри­нах куль­ту­ри і цивілізації тво­ри­ли в мос­ковській імперії не­мос­к­ви­ни. В старій (Брок­га­уза і Еф­ро­на) і навіть у вкрай сфаль­шо­ваній ра­дянській ен­цик­ло­педії знай­де­те ти­сячі прізвищ творців мос­ков­сь­кої куль­ту­ри. Се­ред них пе­ре­важ­на більшість - не­мос­ковські. Навіть ті, хто ма­ють мос­ковські, ви­яв­ля­ють­ся не­мос­к­ви­на­ми чи напівмос­к­ви­на­ми, ко­ли досліди­ти їхній ро­довід. Т. зв. „рус­скую“ куль­ту­ру тво­ри­ли пушкіни, го­голі, лєрмон­то­ви, бор­т­нянські, чай­ковські, глінки, брю­ло­ви, бо­ро­ви­ковські, ве­неціано­ви і т. п. Во­ни тво­ри­ли і са­му мос­ков­сь­ку мо­ву. Мос­ков­сь­ка мо­ва - міша­ни­на фінських, та­тар­сь­ких, ук­раїнсь­ких, німець­ких, фран­цузь­ких мов­них еле­ментів. Ка­же­мо НЕ про міжна­род­ну технічну та су­то на­уко­ву терміно­логію. Йдеть­ся про слов­ник зви­чай­них, що­ден­них слів, про гра­ма­ти­ку та син­так­сис, про дух і ду­шу мо­ви.

    Самі мос­к­ви­ни виз­на­ють: „Всю мос­ков­сь­ку дер­жавність і куль­ту­ру, від Рю­ри­ка по­чи­на­ючи, тво­ри­ли не­мос­к­ви­ни. Вся на­ша мос­ков­сь­ка історія - це ж суцільне „зак­ли­кан­ня ва­рягів“. А ми, мос­к­ви­ни, знаємо ли­ше руй­ну­ва­ти“170.

    Натомість мос­к­ви­ни роз­д­му­ху­ють міфи про своїх ви­дат­них істо­рич­них осіб. Всіма за­со­ба­ми і спо­со­ба­ми. Як от про „геніальність“ В. Леніна. Мов­ляв, він був тво­рець но­вих ідей, но­во­го ла­ду, но­во­го жит­тя. Став­лять В. Леніна ви­ще навіть за К. Мар­к­са. Навіть історію поділи­ли на дві до­би: до­ленінсь­ку і по­ленінсь­ку, до­жов­т­не­ву і по­жов­т­не­ву (до 1917 ро­ку поділя­ли на до­пет­ров­сь­ку і після­пет­ров­сь­ку). Йо­го гло­рифікацію зро­би­ли та­кою гуч­ною, що навіть не­мос­к­ви­ни повіри­ли в „геніальність“ літе­ра­тур­но­го плагіато­ра. Навіть побіжний пе­рег­ляд пи­сань В. Леніна до­во­дить, що йо­го влас­них ідей там мен­ше, ніж за­по­зи­че­них. Те­ма „В. Ленін - плагіатор“ ва­жить на цілу ди­сер­тацію. Про рівень куль­тур­ності В. Леніна свідчить йо­го влас­на жінка: ро­ман М. Чер­ни­шев­сь­ко­го - до­сить примітив­ний, вузь­ког­ляд­ний - В. Ленін ува­жав за ше­девр світо­вої літе­ра­ту­ри з та­ки­ми гли­бо­ки­ми дум­ка­ми, що їм, мов­ляв, не дорівню­ють дум­ки світо­вих філо­софів171. „Геніальність“ В. Леніна цілком ви­яви­ла­ся в йо­го кни­жечці „Дер­жа­ва і ре­во­люція“, в якій ствер­д­жуєть­ся та­ке: робітни­ча дер­жа­ва зап­ро­ва­дить зброй­ною си­лою залізну дис­ципліну. Спи­ра­ючись на неї, ми, робітни­ки, обер­не­мо дер­жав­них уря­довців, інже­нерів на ви­ко­навців на­ших на­казів. Робітни­ки бу­дуть їхніми на­чаль­ни­ка­ми і бу­дуть їх най­ма­ти і ви­га­ня­ти за своєю впо­до­бою. Всі во­ни одер­жу­ва­ти­муть та­ку са­му плат­ню, що й прості робітни­ки. Та­кий лад приз­ве­де до то­го, що пос­ту­по­во зник­нуть усі уря­довці, всі інже­не­ри, а їхні обов’яз­ки ви­ко­ну­ва­ти­муть самі робітни­ки за чер­гою172. Та навіть і ця де­ма­гогія В. Леніна є літе­ра­тур­ною крадіжкою. Те са­ме го­во­рив П. Тка­чов у своїх відоз­вах до на­ро­ду173. П. Тка­чов пи­сав: „т. зв. шлях мир­них ре­форм, мир­но­го пос­ту­пу є най­нездійс­ниміша утопія, що її лю­ди ви­га­да­ли, щоб зас­по­коїти своє сумління і прис­па­ти спра­ву виз­во­лен­ня робітниц­т­ва з капіталістич­но­го яр­ма“174. Та­ке - сло­во в сло­во - пи­сав і В. Ленін. П. Тка­чов ра­див ре­во­люціоне­рам погіршу­ва­ти жит­тя робітників, щоб їм ур­вав­ся тер­пець, і во­ни зро­би­ли ре­во­люцію. В. Ленін пи­сав: „У що гіршо­му стані опи­нить­ся робітниц­т­во, то ліпше для ре­во­люції“. П. Тка­чов не­на­видів се­лян­с­т­во, вва­жав йо­го за ху­до­бу, що далі своєї стайні не мо­же і не хо­че ба­чи­ти світу. В. Ленін на­зи­вав се­лян ба­ра­на­ми, а їхнє жит­тя ідіотським. „Ро­зум­на лю­ди­на не знай­де в мар­к­сизмі нічо­го, що мо­же за­пе­ре­чи­ти“,- пи­сав П. Тка­чов. В. Ленін пов­то­рив те сло­во в сло­во. С. Нєчаєв пи­сав: „Мо­раль­ним є все, що до­по­ма­гає ре­во­люції“175. В. Ленін пов­то­рив це дослівно. Удер­жав­лен­ня землі і про­мис­ло­вості, гра­бу­нок цер­ков, глум­ли­ву па­родію на ви­бо­ри, дес­по­тич­ний, жор­с­то­кий, цен­т­ралізо­ва­ний уряд, ав­ток­ра­тич­но ве­де­на вож­дем партія-ор­ден і т. п.- всі ці ідеї про­па­гу­вав М. Чер­ни­шев­сь­кий 1862 ро­ку176.

    Духовними пред­ка­ми В. Леніна бу­ли не ли­ше П. Тка­чов, С. Нєчаєв, М. Чер­ни­шев­сь­кий, М. Ба­кунін та інші ре­во­люціоне­ри, а й Іван ІV, Пет­ро І, Ка­те­ри­на ІІ, Ми­ко­ла І, О. Аракчєєв, Г. Поть­омкін, А. Хо­мя­ков, Ф. Тют­чев, М. Кат­ков і т. п. Від них В. Ленін ус­пад­ку­вав ду­хов­ний, іде­ологічний і політич­ний капітал мос­ков­с­т­ва. І слід виз­на­ти, що доб­ре ним роз­по­ря­див­ся, приніс Мос­ков­щині ве­ликі дивіден­ди. Ли­ше на­вер­бо­вані ним мільйо­ни мос­ков­сь­ких патріотів-не­мос­к­винів у всьому світі да­ли Мос­ков­щині більше, ніж її зо­ло­то.

    Можливо, як ні в чо­му іншо­му, нез­датність мос­к­винів ви­яв­ляєть­ся в на­род­но­му гос­по­дарстві. Дер­ж­п­лан у Москві і йо­го відділен­ня в рес­публіках, нап­рик­лад, скла­да­ють ка­лен­дар поль­ових робіт. Виз­на­ча­ють, скільки і яких куль­тур сіяти, як і ко­ли ора­ти, жа­ти, мо­ло­ти­ти. Виз­на­ча­ють те кож­но­му най­мен­шо­му кол­гос­пові. Виз­на­ча­ють навіть, скільки має вро­ди­ти. Кол­госп усі ро­бо­ти му­сить по­чи­на­ти і кінча­ти за „графіком“, тоб­то у виз­на­чені дні. На­че не існує до­що­вих днів, по­сух, гра­ду, бу­ревію. Не вро­дить зап­ла­но­ва­не, відби­ра­ють у кол­гос­п­ників усе до ос­тан­ньої зер­ни­ни, за­суд­жу­ючи їх на го­лод­ну смерть, як бу­ло 1921, 1933, 1946, 1956, 1963 років у ве­ли­ких розмірах, а в мен­ших відбу­ваєть­ся що­ро­ку. Як про­ро­ку­вав Сал­ти­ков-Щедрін сто років то­му: „Там, де бу­ли ве­селі се­ла та ла­ни пше­ниці, за­ли­шив­ся са­мий „по­ря­док“. Чим більше то­го „по­ряд­ку“, тим більше без­лад­дя. „По­ча­ла­ся сівба, а на по­ле не ви­вез­ли й по­ло­ви­ни зап­ла­но­ва­них доб­рив. Тре­ба сіяти, а насіння не­ма, бо в осінніх звітах заз­на­че­но, що є насіння, а на­весні ви­яви­ло­ся, що во­но зог­ни­ло. Тре­ба вез­ти на по­ле гній, тре­ба ора­ти, сіяти, тре­ба жа­ти, а сівал­ки, жни­вар­ки, ком­бай­ни, трак­то­ри сто­ять розібрані в май­с­тер­нях, че­ка­ючи ре­мон­ту, бо зап­час­тин не прис­ла­ли. А вже відре­мон­то­вані сто­ять у полі не­ру­хомі, бо зно­ву по­ла­ма­ли­ся. В одній ли­ше Пол­тавській об­ласті сто­ять по­над ти­ся­чу невідре­мон­то­ва­них трак­торів“177.

    Український на­род зай­маєть­ся зем­ле­роб­с­т­вом що­най­мен­ше 5 ти­сяч років. Мос­ков­сь­кий - від ІХ ст., ко­ли прий­ш­ли ук­раїнські цивіліза­то­ри з Києва. Ук­раїнці ко­рис­ту­ва­ли­ся плу­гом ще до ІХ ст. Мос­ков­сь­кий уряд по­са­див у XVI­II ст. на Харківщині кілька сіл мос­к­винів. Во­ни дря­па­ли зем­лю со­хою ще й у ХХ ст. Га­зе­ти СРСР пи­шуть, що в самій ли­ше РРФСР сто­ять 400 ти­сяч неп­ри­дат­них до ро­бо­ти сільсько­гос­по­дар­сь­ких ма­шин.

    Мільйони се­лян у СРСР мар­ну­ють мільяр­ди ро­бо­чих днів че­рез без­лад­дя керівниц­т­ва. До 1917 р. про­дук­тивність се­лян­сь­кої праці ста­но­ви­ла 32 кг зер­на за один ро­бо­чий день. У СРСР, у ме­ханізо­ва­них кол­гос­пах, 12 кг, тоб­то на 266 % мен­ша, хоч кол­гос­п­ни­ки пра­цю­ють на 80 % дов­ше, ніж пра­цю­ва­ли до 1917 р.

    Держплан виз­нав най­к­ра­щим тра­вопіль­ний спосіб проф. В. Вільям­са. Проф. Д. Прянішніков кри­ти­ку­вав тра­вопілля, на­уко­во довівши, що про­сап­ний спосіб под­воїв вро­жаї в Європі. В. Вільямс був чле­ном КПРС, а Д. Прянішніков - без­партійний. Д. Прянішніко­ва усу­ну­ли з по­са­ди. Уряд у 1930-і ро­ки ви­ни­щив фахівців, які поділя­ли пог­ля­ди Д. Прянішніко­ва. Врешті змен­шен­ня ви­роб­ниц­т­ва зер­на, м’яса, мо­ло­ка, яєць то­що на­решті при­му­си­ло уряд СРСР виз­на­ти про­сап­ний спосіб.

    М. Хру­щов на­ка­зав 1954 ро­ку зо­ра­ти мільйо­ни гек­тарів цілин­них зе­мель, не тур­бу­ючись тим, чи це мож­ли­во. На­каз мов­ч­ки ви­ко­ну­ва­ли. Плугів не вис­та­ча­ло, ора­ли ду­же мілко навіть яло­вий пісок. Заб­рак­ло доб­рив, жни­ва­рок, тран­с­пор­ту. Наслідок - зібра­ли ли­ше 30 % від зап­ла­но­ва­но­го. Так 572 ка­зах­с­тан­сь­ких рад­госпів ут­ра­ти­ли 1962 ро­ку 250 млн. рублів. Ще більша біда прий­ш­ла, ко­ли бу­ревії зме­ли ор­ний шар. Од­не сло­во, спла­ну­ва­ли так, як пи­сав сто років то­му Сал­ти­ков-Щедрін. Знавці по­пе­ред­жа­ли, що в Ка­зах­с­тані не мож­на стільки ора­ти, бо вітер зме­те зо­ра­ну зем­лю. Їх не слу­ха­ли. Зо­ра­ли навіть па­со­ви­ща та сіно­жаті, і ли­ше в одній об­ласті (Пав­ло­дарській) зги­ну­ло 1962 ро­ку з го­ло­ду: 18 ти­сяч ху­до­би і 32 ти­сячі овець, а 1963 ро­ку ще 26 ти­сяч ху­до­би і 102 ти­сячі овець178. Подібне гос­по­да­рю­ван­ня при­та­ман­не мос­к­ви­нам. У XVI­II ст. Пет­ро І на­ка­зав при­вез­ти до Мос­ков­щи­ни де­сят­ки ти­сяч тон­ко­рун­них овець з Бу­ха­ри на розплід. Нез­виклі до мо­розів вівці по­дох­ли.

    Перший сек­ре­тар КП Ка­зах­с­та­ну М. Бе­ляєв по­яс­ню­вав на пле­нумі ЦК КПРС у грудні 1959 р. нев­ро­жаї в Ка­зах­с­тані тим, що прис­лані по­се­ленці тіка­ють, бо не­має тут жит­ла, во­ди, харчів, бра­кує доб­рив, тран­с­пор­ту, а до еле­ва­торів вез­ти да­ле­ко. Роз­лю­че­ний Хру­щов кри­чав: „Ні, вро­жай був доб­рий, але по­ло­ви­ну зо­ра­ної землі не засіяли. Під снігом ли­ши­ли на ко­рені 1618 ти­сяч га, бо 18 ти­сяч трак­торів сто­яли нес­п­равні. На жни­вах прос­то­юва­ли 32 ти­сячі ком­байнів, 21 ти­ся­ча ван­таж­них ав­то­ма­шин, 11 ти­сяч жни­ва­рок, а місце­ва вла­да нічо­го не зро­би­ла, щоб не до­пус­ти­ти цього“179.

    Московщина виз­на­ла, що не­вигідно сіяти зер­нові в Ка­зах­с­тані навіть за уро­жай­них років, бо 80 % землі тут так засмічені вівсю­гом та осо­том, що не по­вер­таєть­ся насіння180. На цілинні землі вит­ра­че­но бу­ло 6,7 мільяр­да руб. до­дат­ко­во, крім зви­чай­них зат­рат. Ли­ше за два ро­ки (1954-1955) Мос­ков­щи­на ви­вез­ла до Ка­зах­с­та­ну з УРСР 200 ти­сяч мо­лоді (60 % ви­пус­к­ників ВУЗів), 80 ти­сяч ком­байнів, 60 ти­сяч ван­тажівок, 200 ти­сяч трак­торів то­що181. Мос­ков­сь­кий план - за­се­лю­ва­ти цілинні землі мо­ло­ди­ми ук­раїнця­ми, не да­ва­ти їм там ук­раїнсь­кої шко­ли, пре­си, пош­та не над­си­лає там­тешнім ук­раїнцям ча­со­пи­си, жур­на­ли, книж­ки з Ук­раїни. Навіть зви­чай­но­го сільсько­го те­ат­ру ук­раїнсь­ко­го не доз­во­ля­ють. Так гос­по­дар­сь­ка не­до­лугість поєднуєть­ся з ан­ти­ук­раїнсь­кою політи­кою Мос­к­ви, здійсню­ючи діла і мрії своїх по­пе­ред­ників. З мос­ков­сь­ких же дже­рел мож­на без кінця на­во­ди­ти фак­ти мос­ков­сь­кої твор­чої яло­вості, нез­дар­ності. В СРСР про­ро­ку­ва­ли ще 1929 ро­ку: „Не­ма сумніву, що СРСР за яки­хось три ро­ки ста­не од­ною з най­хлібніших, як­що не най­хлібнішою, країною в світі“182. Нас­туп­ний вождь 24 ро­ки пізніше (1953) за­пев­няв усіх: „За три ро­ки все на­се­лен­ня СРСР бу­де за­без­пе­че­не хар­ча­ми повністю“183. Че­рез 10 років (1963 р.) той са­мий Хру­щов ку­пу­вав за кор­до­ном 14,5 мільйо­на тонн пше­ниці.

    Порівняно з 1913 р. в СРСР 1954 ро­ку ви­роб­ниц­т­во про­дуктів зем­ле­роб­с­т­ва збільши­ло­ся ли­ше на 15 %, тоб­то на 0,4 % річно184. Але ж за ті 40 років сільське гос­по­дар­с­т­во одер­жа­ло но­вої техніки на мільяр­ди рублів. Кількість аг­ро­номів, ве­те­ри­нарів по­де­ся­те­ри­ла­ся, в ба­га­то разів збільши­ла­ся кількість штуч­них доб­рив, ви­ве­де­но вро­жайніші сор­ти і т. п. А уро­жайність землі в СРСР ЗМЕН­ШИ­ЛА­СЯ на 5,5 %. У роз­ра­хун­ку на од­ну лю­ди­ну про­дукції змен­ши­ло­ся на 16 %185.

    Хоча війна 1914-1917 рр., а потім мос­ков­сь­ко-ук­раїнсь­ка, пізніший бе­зог­ляд­ний гра­бу­нок мос­к­ви­на­ми заб­ра­ли мільйо­ни голів ху­до­би в Ук­раїні, про­те ще в 1928 р. порівня­но до 1913 р. збільши­ло­ся її по­голів’я в Ук­раїні на 14,4 %: корів - на 15,3 %, сви­ней - на 20,4 %, овець - на 19 %. Пе­ре­ра­хо­ву­ючи за умов­ним міри­лом, всього по­голів’я в СРСР 1955 р. на 9,3 мільйо­на голів ста­ло МЕН­ШЕ, ніж 1928 р. Са­мих ли­ше корів - на 28,4 %. Навіть за два ро­ки - від 1960 до 1962 рр. змен­ши­ло­ся ви­роб­ниц­т­во зер­на на 18 %, м’яса - на 27 %, кар­топлі - на 50 %186.

    Планувалося збільши­ти у 3-ій п’ятирічці сільсько­гос­по­дар­сь­кої про­дукції на 10,4 % що­ро­ку, а збільши­ло­ся 1938-1940 рр. На 2,3 %. У 5-ій п’ятирічці пла­ну­ва­ли збільшу­ва­ти на 12 % що­ро­ку, а збільши­ло­ся на 1,5 %. У 6-ій п’ятирічці (1956-1960 рр.) ЦК КПРС на­ка­зав до­сяг­ну­ти збільшен­ня на 70 %, а 1963 р. ку­пив за кор­до­ном 14,5 мільйо­на тонн зер­на.

    Секретар ЦК КПРС Л. Брежнєв на пле­нумі ЦК 26 бе­рез­ня 1965 р. го­во­рив: „За ос­танні ро­ки наші пла­ни піднес­ти сільське гос­по­дар­с­т­во не ви­ко­на­но. За пла­ном сільське ви­роб­ниц­т­во ма­ло збільши­ти­ся за 1959-1965 рр. на 70 %, а фак­тич­но збільши­ло­ся на 10 %. За ці ж ро­ки приріст ху­до­би змен­шив­ся удвічі порівня­но з по­пе­редніми ро­ка­ми. Приріст сви­ней, ку­рей змен­шив­ся більше як удвічі. Не вис­та­чає ду­же ба­га­то сільсько­гос­по­дар­сь­кої техніки. Жни­ва роз­тя­гу­ють­ся на 30-40 днів. Май­с­терні ре­мон­ту­ють ли­ше 60 % ма­шин, а 13 ти­сяч кол­госпів не ма­ють май­с­те­рень. Се­ла спо­жи­ва­ють ли­ше 2 % елек­т­ро­енергії. У ба­гать­ох кол­гос­пах кол­гос­п­ни­ки не ма­ють ніяко­го го­ло­су в розв’язанні кол­гос­п­них справ. Їм не вип­ла­чу­ють повністю їхнього за­робітку. Кол­гос­пи одер­жу­ють за свою про­дукцію ціну, яка не по­вер­тає навіть вит­рат“187. Мос­ков­щи­на має ве­ли­чезні прос­то­ри доб­рих па­со­виськ. А 1961 р. за­вез­ли до Мос­ков­щи­ни з інших „рес­публік“ 209 ти­сяч тонн м’яса і 639 ти­сяч тонн мо­лоч­них ви­робів188.

    До 1917 р. у мос­ковській імперії бу­ло ма­ло сільсько­гос­по­дар­сь­кої техніки і міне­раль­них доб­рив, а зби­ра­ли з 1 га по 16,4 цнт. зер­на, 152 цнт. кар­топлі. А в 1959 р. зібра­ли: по 18,4 цнт. зер­на, по 180 цнт. кар­топлі. У Німеч­чині для порівнян­ня: по 52,8 цнт. зер­на, по 450 цнт. кар­топлі189.

    ЦК КПРС ух­ва­лив збільши­ти ви­роб­ниц­т­во міне­раль­них доб­рив у п’ять разів і зад­ля то­го по­бу­ду­вав кілька ве­ли­ких підприємств, ус­тат­ку­ван­ня для яких за­ку­пив за зо­ло­то в Англії. І що ж: „Го­ри штуч­них доб­рив мар­ну­ють­ся на станціях“190. „На станціях: Бе­ре­зань, Свіса, Тур­ка, Рухівка, Бу­ялик та на ба­гать­ох інших ви­сочіють кам’яні го­ри. Во­ни ут­во­ри­ли­ся зі со­тень ти­сяч (а мо­же й мільйонів) цен­т­нерів штуч­них доб­рив, що їх ми­ну­ли­ми ро­ка­ми ви­си­па­ли на зем­лю про­ти не­ба. Дощі та вітри обер­ну­ли їх у камінь, ні до чо­го не при­дат­ний. Так кож­не третє підприємс­т­во штуч­них доб­рив пра­цює у нас на вітер“191.

    Переконавшись, що ніяки­ми соціалістич­ни­ми спо­со­ба­ми (роз­с­тріла­ми, го­ло­до­мо­ром, ка­тор­гою то­що) не збільши­ти сільсько­гос­по­дар­сь­ко­го ви­роб­ниц­т­ва, уряд СРСР вдав­ся до капіталістич­но­го спо­со­бу - ма­теріаль­но­го за­охо­чен­ня. Але ко­го? Кол­гос­п­ників? Ні. Наг­ля­дачів. Партія пос­ла­ла до кол­госпів УРСР ти­сячі твер­дих мос­ков­сь­ких ко­муністів. А ма­теріаль­на спо­ну­ка для кол­гос­п­ників в Ук­раїні по­ля­га­ла в то­му, що мос­ков­сь­кий уряд: 1) змен­шив їхній при­са­диб­ний го­ро­дець з 0,25 га до 0,15 га; 2) відібрав від ук­раїнсь­ких кол­гос­п­ників їхню ху­до­бу; 3) збільшив ук­раїнсь­ким кол­гос­п­ни­кам обов’яз­ко­ву кількість тру­доднів до 300 що­ро­ку. Ці при­са­дибні го­родці вза­галі ста­ли сіллю в мос­ков­сь­ких очах. Во­ни ж бо ста­нов­лять ли­ше 2,5 % (6 млн. га) усієї ор­ної землі, а да­ли, нап­рик­лад, 1960 р. 70 % усієї кар­топлі, 64 % усіх овочів. На тих го­род­цях ут­ри­му­ва­лось 43 % (16 млн.) усіх корів, 23 % (16 млн.) сви­ней, 24 % (35 млн.) овець та кіз. Ця при­ват­ниць­ка ху­до­ба да­ва­ла 1960 р. 76 % мо­ло­ка на ба­за­рах, 22 % усієї вов­ни192. Такі циф­ри по­дає са­ма мос­ков­сь­ка ста­тис­ти­ка, що нав­мис­но змен­шує то­вар­ну ва­гу при­са­диб­них діля­нок. Фак­тич­но циф­ри знач­но більші, бо кол­гос­пи час­то ку­пу­ють у се­лян, а пос­та­ча­ють дер­жаві як про­дукцію кол­гос­пу.

    Справедливість ви­ма­гає заз­на­чи­ти, що од­но­го ви­ро­бу ніко­ли в історії не заб­рак­ло і не бра­кує в мос­ковській дер­жаві. Це - горілка. До 1917 р. горілку про­да­ва­ли ли­ше в пев­них місцях і ніко­ли - не­пов­нолітнім та п’яним. В СРСР горілку мож­на ку­пи­ти в кожній крам­ниці, хар­чевні, на залізничій станції. В хар­чев­нях час­то не­має що поїсти, але горілки ніко­ли не бра­ку­ва­ло. Її про­да­ють усім. Навіть у шко­лах п’ють. „55 % учнів пи­ячать“193. Уряд СРСР вста­но­вив низькі ціни на горілку, щоб усі мог­ли пи­ти. Суспіль­с­т­во кож­ної куль­тур­ної дер­жа­ви ста­вить яко­мо­га більше пе­реш­код пи­яц­т­ву: нак­ла­дає на міцні на­пої ве­ли­кий по­да­ток, на хліб, сіль, цу­кор, м’ясо, мо­ло­ко і т. п.- ні. Уряд СРСР ро­бить нав­па­ки - дає на­ро­дові де­ше­ву горілку і до­рогі харчі.

    Деякі прик­ла­ди без­голів’я і нез­дар­ності в про­мис­ло­вості. Дер­ж­п­лан зап­ро­ек­ту­вав закінчи­ти 1958 ро­ку будівниц­т­во 40 хімічних підприємств в Ук­раїні. Закінчи­ли ли­ше 22, на інших ле­жить про­ти не­ба та іржавіє до­ро­га за­кор­дон­на техніка. Ніко­поль­сь­ко­му за­во­ду зап­ла­ну­ва­ли два мільйо­ни гу­се­ниць до трак­торів. Ли­вар­ня, де ма­ло б це ви­го­тов­ля­ти­ся… не бу­ла ще по­бу­до­ва­на. Дніпрод­зер­жин­сь­ко­му за­во­дові на­ле­жа­ло ви­ро­би­ти 100 ти­сяч керм до трак­торів. Той за­вод тоді існу­вав ли­ше… на па­пері у Дер­ж­п­лані194.

    Запаморочені своєю уяв­ною ве­лич­чю, мос­к­ви­ни бу­ду­ва­ли все в „грандіоз­но­му мас­ш­табі“, скажімо ве­ли­чезні гу­се­ничні трак­то­ри 30 років. Аж ко­ли зем­ле­роб­с­т­во від них за­не­па­ло, по­ча­ли бу­ду­ва­ти менші трак­то­ри на ко­ле­сах.

    Все пос­та­чан­ня зо­се­ред­же­но в Москві. Підприємс­т­во в Ук­раїні не має пра­ва ку­пи­ти потрібну си­ро­ви­ну без­по­се­ред­ньо на місці, а му­сить про­си­ти Мос­к­ву, щоб та на­ка­за­ла десь ко­мусь надісла­ти, хоч та потрібна си­ро­ви­на ле­жить у складі че­рез ву­ли­цю. „Підприємс­т­ва од­но­го міністер­с­т­ва ве­зуть ме­та­леві ви­ро­би з Ура­лу на південь, а підприємс­т­ва іншо­го міністер­с­т­ва ве­зуть такі самі ви­ро­би з півдня на Урал. Міністер­с­т­во будівниц­т­ва ве­зе камінь з Кри­му до Дніпро­пет­ров­сь­ка, а інше міністер­с­т­во ве­зе та­кий са­мий камінь з Дніпро­пет­ров­сь­ка до Кри­му. Те са­ме ро­бить­ся з де­ре­вом та інши­ми ма­теріала­ми. Сімфе­ро­поль­сь­ке підприємс­т­во одер­жує ча­вунні відлив­ки з Дон­ба­су, хоч місце­ва Сімфе­ро­поль­сь­ка ли­вар­ня мо­же пос­та­ча­ти такі самі відлив­ки де­шев­ше, не ка­жу­чи про вартість пе­ре­во­зу. Ба­га­то підприємств Ук­раїни одер­жу­ють час­ти­ни ма­шин з Мос­к­ви, Ленінгра­да, навіть з Сибіру. А такі самі час­ти­ни во­ни мо­жуть самі ви­роб­ля­ти в Ук­раїні195. Ми­ло­вар­ня в Києві ви­роб­ляє зви­чай­не ми­ло. Це ми­ло ку­пує ми­ло­вар­ня в Чер­ка­сах, пе­ре­ва­рює йо­го на­но­во, до­да­ючи па­хощі, щоб зро­би­ти йо­го „ту­алет­ним“.

    У Че­лябінсь­ку ве­ли­кий за­вод сім років ви­роб­ляє от­ру­ти для ко­мах мен­ше зап­ла­но­ва­но­го, то­му що не одер­жу­вав потрібної кількості бо­чок. От­ру­ту ви­си­ла­ли в Ук­раїну. А боч­ки ви­роб­ля­ли­ся у то­му са­мо­му Че­лябінсь­ку і ви­си­ла­ли­ся (по­рожні) на про­даж в Ук­раїну. В Ук­раїні до бо­чок, одер­жа­них з Че­лябінсь­ка, на­си­па­ли та­ку са­му от­ру­ту, що її ви­роб­ля­ли в Че­лябінсь­ку, і ви­си­ла­ли на про­даж до… Че­лябінсь­кої об­ласті. Ніякий євро­пей­сь­кий ро­зум не збаг­не азійсь­кої еко­номіки.

    Відомо, що в СРСР бра­кує то­варів, і лю­ди мит­тю роз­ку­по­ву­ють все, що з’явить­ся у про­да­жу. Про­те 1963 ро­ку в СРСР ле­жа­ло неп­ро­да­них то­варів на три мільяр­ди рублів, бо навіть ук­рай не­ви­баг­ли­вий по­ку­пець не хотів бра­ти крам над­то кеп­сь­кої якості, навіть на мос­ков­сь­ке міри­ло. Ми­ки­та Хру­щов бідкав­ся: „У нас що­ро­ку втра­ча­ють­ся мільйо­ни цен­т­нерів зер­на, бо ле­жать на голій землі прос­то не­ба, гни­ють, і миші поїда­ють. У нас є ще чи­ма­ло ли­ва­рень, де пра­цю­ють, як со­рок років то­му, без ма­шин, ру­ка­ми, гор­бом. П’ять років то­му по­бу­ду­ва­ли ве­ликі по­тужні пре­си, а ли­ше те­пер по­чи­на­ють вста­нов­лю­ва­ти їх на підприємстві, а ко­ли во­ни поч­нуть ви­роб­ля­ти - невідо­мо. Ми ку­пи­ли за кор­до­ном на сотні мільйонів рублів зо­ло­том до­рогі ма­ши­ни та ус­тат­ку­ван­ня, а во­ни ро­ка­ми ле­жать без ужит­ку та іржавіють. Ми ви­роб­ляємо на мільйо­ни рублів та­кої техніки, що має го­ри про­то­колів прий­маль­них комісій про цілко­ви­ту неп­ри­датність її до ви­ко­рис­тан­ня. За пла­ном підприємс­т­во має да­ти виз­на­че­ну кількість цен­т­нерів своїх ви­робів. Ті цен­т­не­ри дає, але якої якості - бай­ду­же, аби ва­га. А всіля­ко­го на­чаль­с­т­ва всю­ди і на підприємс­т­вах, і в кол­гос­пах більше, ніж робітників“196.

    Московські во­ло­дарі вже не мо­жуть схо­ва­ти прав­ди, виз­на­ють за­не­пад про­мис­ло­вості та зем­ле­роб­с­т­ва. Так зас­туп­ник прем’єр-міністра СРСР пи­ше: „Про­мис­ловість СРСР не ли­ше не кра­щає, але гіршає. За ос­танні п’ять років про­дук­тивність праці змен­ши­ла­ся у шах­тах на 37 %, ви­до­бу­ток вугілля - на 26 %, в ав­то­будівельній про­мис­ло­вості - на 34 %. І го­лов­на при­чи­на цього - це не­за­довіль­на ор­ганізація і ви­роб­ниц­т­ва, і праці. Ба­га­то підприємств не дба­ють ні за про­дук­тивність праці, ні за собівартість, ні за якість про­дукції“197.

    Один з керівників Дер­ж­п­ла­ну проф. А. Аган­бе­гян у своєму звіті ЦК КПРС пи­ше: „За ро­ки 1958-1965 тем­пи зрос­тан­ня гос­по­дар­с­т­ва СРСР упа­ли на дві тре­ти­ни, а зем­ле­роб­с­т­ва на дев’ять де­ся­тих (з 8 % на 0,8 %). Зріст роз­дрібної торгівлі упав на три чверті. З усіх вер­с­татів пра­цює ли­ше по­ло­ви­на“198. От­же, самі мос­ковські во­ло­дарі ска­за­ли, що всі мос­ковські пе­рех­ва­ли про ви­ко­нан­ня планів, про „ви­пе­ре­ди­ти Аме­ри­ку“ про­ва­ли­ли­ся. Ли­ше не до­да­ли: крім однієї ца­ри­ни - оз­б­роєння. У ви­роб­ництві зброї Мос­ков­щи­на ви­ко­на­ла свої пла­ни, бо військо­ва про­мис­ловість і до­поміжні до неї ма­ють пе­ре­ва­гу над інши­ми. У військо­во­му ком­п­лексі пра­цю­ють найліпші інже­не­ри та керівни­ки, ма­ють най­к­ра­щу техніку, вдос­таль си­ро­ви­ни. На кош­ти не зва­жа­ють, бо зі сво­го кілька­сотрічно­го досвіду Мос­ков­щи­на знає, що за­гар­бан­ня но­вих зе­мель обер­неть­ся ве­ли­ким зис­ком. З Ук­раїни одер­жу­ють­ся нез­чис­ленні мільяр­ди. Німеч­чи­ну бу­ло пог­ра­бо­ва­но не менш як на 50 мільярдів до­ларів. Східноєвро­пей­сь­ких са­телітів - на 30 мільярдів. Ман­ч­журію - на кілька мільярдів. В Іспанії Мос­к­ва заб­ра­ла 1937 ро­ку зо­ло­та на 760 мільйонів до­ларів і т. д.

    Та навіть ця найбіль­ше роз­бу­до­ва­на про­мис­ловість не­се на собі відби­ток нез­дар­ності і твор­чої не­пов­ноцінності. Мос­ков­щи­на на­па­ла 30 лис­то­па­да 1938 р. на Фінляндію. За 104 дні війни, за мос­ков­сь­кою „ста­тис­ти­кою“, СРСР втра­тив 207 ти­сяч, а Фінляндія 68 ти­сяч уби­тих. За фінлян­д­сь­ки­ми дже­ре­ла­ми, СРСР втра­тив 950 ти­сяч, а Фінляндія 15 ти­сяч199. Фінляндія не ма­ла танків, гар­мат, ли­ше лег­ку зброю з часів по­пе­ред­ньої війни. Мос­ков­щи­на вис­та­ви­ла про­ти напівоз­б­роєно­го, ма­лень­ко­го фінсько­го війська аж 45 дивізій, оз­б­роєних най­новішою зброєю, з 3 ти­ся­ча­ми танків і 1 ти­ся­чею літаків. Фінляндія стри­му­ва­ла ту си­лу 104 дні. Мос­ков­сь­ко-фінсь­ка війна по­ка­за­ла Німеч­чині, що во­на, Німеч­чи­на, змо­же роз­би­ти СРСР за кілька місяців. І справді роз­би­ла. Мос­к­ви­ни по­яс­ню­ють свою ка­тас­т­рофічну по­раз­ку 1941 ро­ку тим, що Німеч­чи­на підпи­са­ла уго­ду про не­на­пад, а на­па­ла зне­наць­ка. На Нюр­н­бер­зь­ко­му суді 1946 ро­ку ви­яви­ло­ся, що ан­глійсь­ка військо­ва розвідка по­пе­ре­ди­ла уряд СРСР за два тижні пе­ред на­па­дом. А в пер­ший же день 22 чер­в­ня німці зни­щи­ли 1811 літаків, з них на ле­то­ви­щах - 1489 (у Ко­реї во­юва­ли 925 мос­ков­сь­ких літаків, ке­ро­вані мос­ков­сь­ки­ми льот­чи­ка­ми. З них аме­ри­канці зби­ли 835). Німеч­чи­на втра­ти­ла ли­ше 35. Німець­ке військо про­хо­ди­ло по 40 кіло­метрів щод­ня, 19 лис­то­па­да бу­ло вже на До­ну. На той час німці за­хо­пи­ли 3632 ти­сяч по­ло­не­них, 15 ти­сяч літаків, 22 ти­сячі танків, 27 ти­сяч гар­мат. Мос­к­ва ма­ла 213 дивізій на фронті (72 - в Ук­раїні) та 210 у за­пасі. Німеч­чи­на - 178 дивізій (з них 33 ненімець­ких). Мос­ков­щи­на ма­ла 25 ти­сяч танків і 20 ти­сяч літаків, а Німеч­чи­на - 3200 танків і 2 ти­сячі літаків200.

    США по­да­ру­ва­ли Мос­ков­щині 1941-1945 рр. військо­во­го і невійсько­во­го спо­ряд­жен­ня на 11,6 мільяр­да до­ларів - по­над 5 ти­сяч танків, по­над 7 ти­сяч літаків, 10 мільйонів тонн бо­рош­на, 4,5 млн. тонн кон­сервів (мо­ло­ко, яй­ця, жи­ри, м’ясо то­що), тоб­то по­над 50 % кількості, що пот­ре­бу­ва­ла армія СРСР. Вже по війні т. зв. УН­Р­РА - міжна­род­на, а фак­тич­но аме­ри­кан­сь­ка ор­ганізація по­да­ру­ва­ла Мос­ков­щині харчів, одя­гу, ліків, ус­тат­ку­ван­ня, техніки на кілька сот мільйонів до­ларів. Ще й після 1950 р. про­да­ва­ло­ся чи­ма­ло з тої до­по­мо­ги у Москві з-під по­ли.

    США доз­во­ли­ли Мос­ков­щині гра­бу­ва­ти 1945-1950 рр. дос­хо­чу за­во­йо­вані землі. З Німеч­чи­ни Мос­ков­щи­на ви­во­зи­ла цілі підприємс­т­ва з інже­не­ра­ми, ме­ханіка­ми, май­с­т­ра­ми, нап­рик­лад, ве­ли­чез­ний за­вод підвод­них човнів. Ли­ше 1945 ро­ку Мос­ков­щи­на ви­вез­ла 92 еше­ло­ни німець­ких на­уковців, інже­нерів, майстрів - 6 ти­сяч та 20 ти­сяч їхніх ро­дин. Тим німець­ким спеціалістам ство­ри­ла найліпші умо­ви жит­тя і праці, пла­ти­ла їм ут­ричі більше, ніж влас­ним. Проф. Гель­мут Грот­руп ке­ру­вав 200 німець­ки­ми на­уков­ця­ми й інже­не­ра­ми, які збу­ду­ва­ли пер­ший мос­ков­сь­кий ра­кет­ний літак.

    Москвини не виз­на­ва­ли те­орії віднос­ності Ей­н­ш­тей­на і кван­то­вої те­орії План­ка та атом­них те­орій до­ти, до­ки не по­ба­чи­ли нищівну си­лу бом­би в Хіросімі. Так са­мо не виз­на­ва­ли кібер­не­ти­ки, до­ки не дізна­ли­ся, що во­на до­по­ма­гає ви­роб­ля­ти дру­гу нищівну си­лу - міжкон­ти­нен­тальні ра­ке­ти і су­пут­ни­ки.

    В СРСР твер­дять, що ли­ше за ра­дян­сь­кої вла­ди роз­по­чав­ся роз­ви­ток про­мис­ло­вості. Це не так. За 23 ро­ки (1875-1898) про­мис­ловість Ук­раїни збільши­ла­ся на 944 %. А за 23 ро­ки (1917- 1940) - ли­ше на 218 %201.



Х. ЗАЛІЗНА ЗАВІСА МОСКВИНА

 

    Москвин не знав по­за­мос­ков­сь­ко­го світу й інстин­к­тив­но бо­яв­ся йо­го. Пізніше, ко­ли чу­жинці приїзди­ли до Мос­ков­щи­ни, мос­к­ви­ни в сто­сун­ках з ни­ми відчу­ва­ли їхню куль­тур­ну вищість, от­же си­лу. І мос­к­ви­ни зав­ж­ди підоз­рю­ва­ли їх у злих намірах і то­му сте­жи­ли за кож­ним кро­ком, бо­яли­ся, щоб чу­жи­нець­ка „єресь“ не за­ра­зи­ла їх. У XV-XVI-XVII ст. всі чу­жинці в Мос­ков­щині (навіть і ті, що приїзди­ли ли­ше на кілька днів) му­си­ли жи­ти у відве­де­но­му для них „гет­то“ - ок­ремій час­тині міста, т. зв. „Не­мец­кой сло­бо­де“. Ко­ли ви­хо­ди­ли до міста, то за кож­ним на­зирці йшов таємний поліцай-прис­тав. Іно­земні по­соль­с­т­ва ма­ли в Москві свої цер­к­ви. Уряд на­ка­зав 1643 р. зруй­ну­ва­ти ті цер­к­ви. В угоді 1761 р. з Прусією є пункт, за яким Мос­ков­щи­на доз­во­ля­ла німцям ма­ти свою цер­к­ву в Москві, як­що не пус­ка­ти­муть до неї мос­к­винів. І в угоді 1933 ро­ку з США є та­кож точ­ка, за якою доз­во­ляєть­ся аме­ри­кан­цям ма­ти свою цер­к­ву в Москві, як­що не пус­ка­ти­муть до неї мос­к­винів. І те­пер усі іно­земці в СРСР відок­рем­лені від ра­дян­сь­ких гро­ма­дян і му­сять жи­ти в ок­ре­мих го­те­лях та бу­дин­ках. І за кож­ним з них слідку­ють чекісти не ли­ше на ву­ли­цях, а й прос­лу­хо­ву­ють че­рез таємні мікро­фо­ни навіть по­соль­с­т­ва.

    Патріарх Нікон у ХVІІ ст. якось по­мил­ко­во поб­ла­гос­ло­вив німців, ува­жа­ючи їх за мос­к­винів. Дізнав­шись про по­мил­ку, ду­же лю­ту­вав і про­сив уряд на­ка­за­ти всім іно­зем­цям но­си­ти на одязі якусь поз­нач­ку. Те­пер у СРСР чу­жинців пізна­ють за одя­гом і по­ведінкою. І по­во­дять­ся з ни­ми інак­ше, ніж з своїми гро­ма­дя­на­ми, всі уря­довці.

    У XVІ- XVIII ст. мос­к­ви­ни не їли нічо­го при­ве­зе­но­го з-за кор­до­ну, до­ки свя­ще­ник не „пе­рес­вя­тить“ та бла­гос­ло­вить. Те­пер мос­к­ви­ни не чи­та­ють жод­но­го дру­ко­ва­но­го сло­ва з-за кор­до­ну, до­ки цен­зу­ра не поб­ла­гос­ло­вить. Мос­ков­сь­кий Цер­ков­ний Со­бор ух­ва­лив 16 груд­ня 1620 р. пе­рех­ре­щу­ва­ти всіх не­мос­к­винів (навіть пра­вос­лав­них), що осе­лю­ва­ли­ся в дер­жаві чи приїха­ли на три­ва­лий час. До своїх цер­ков не пус­ка­ли навіть і пра­вос­лав­них чу­жинців, до­ки ті не діста­нуть мос­ков­сь­ко­го хре­щен­ня. Не­мос­к­вин, що мав ста­ти підда­ним дер­жа­ви, му­сив спер­шу одер­жа­ти мос­ков­сь­ке хре­щен­ня і навіть мос­ков­сь­ке ім’я. Так пе­рех­рес­ти­ли німке­ню Софію Ан­гальт-Цербст і да­ли но­ве ім’я Ка­те­ри­на (ІІ). Пра­вос­лав­ну гре­ки­ню Зою Па­ле­олог пе­рех­рес­ти­ли на Софію (дру­жи­на Іва­на ІІІ).

    Польські єзуїти про­бу­ва­ли на­вер­та­ти на ка­то­лиц­т­во тих мос­к­винів, що жи­ли в Польщі. Зад­ля то­го єзуїти за­пус­ти­ли бо­ро­ди, пра­ви­ли ка­то­лиць­ку бо­гос­луж­бу на мос­ков­сь­кий лад, роз­мов­ля­ли по-мос­ков­сь­ки. За 40 років не на­вер­ну­ли жод­но­го.

    Московський істо­рик свідчить: „Еллінська філо­соф­сь­ка мудрість вик­ли­ка­ла у мос­к­ви­на страх і не­на­висть до неї.“ Мос­к­ви­ни ма­ли ту мудрість за підступ люд­сь­ко­го ро­зу­му, спан­те­ли­че­но­го ди­яво­лом. Мос­ков­сь­кий „книж­ник“ пи­ше: „Бо­го­мер­зос­тен пред Бо­гом вся­кий, кто лю­бит ге­омет­рию, а се ду­шев­ные гре­хи учить­ся ас­т­ро­но­мии и ел­лин­с­ким кни­гам“. Інший пи­сав: „Аще не учен сло­вом, не учен ди­алек­ти­ке, ри­то­ри­ке и фи­ло­со­фии, но ра­зум Хрис­тов в се­бе име­ет“.

    Патріарх Нікон до­ру­чив ук­раїнсь­ким та грець­ким уче­ним бо­гос­ло­вам вип­ра­ви­ти в мос­ков­сь­ких цер­ков­них книж­ках по­мил­ки, що їх на­ро­би­ли напівпись­менні мос­ковські пе­ре­пи­су­вачі. Він нічо­го но­во­го не зап­ро­вад­жу­вав, жод­них змін не ро­бив, але й ця зви­чай­на дру­кар­сь­ка прав­ка вик­ли­ка­ла в Мос­ков­щині ве­ли­кий за­ко­лот і роз­кол у мос­ковській церкві. Чер­нець Са­ватій пи­сав ца­реві: „Эх, Го­су­дарь! Сму­ти­ли­ся и кни­ги пор­тят. Све­ла с ума не­со­вер­шен­ная их грам­ма­ти­ка и при­ез­жие не­хаи“ (мос­к­ви­ни на­зи­ва­ли тоді „не­ха­ями“ ук­раїнців).

    Присутні на мос­ков­сь­ко­му Цер­ков­но­му Со­борі 1667 р. східні патріар­хи до­ко­ря­ли про­то­по­пові Ава­ку­мові, що він не виз­нає те, що виз­на­ють усі пра­вос­лавні цер­к­ви. На це Ава­кум ка­же: „Все­лен­с­кие Учи­те­ля! Рим дав­но пал, и ля­хи в ним же по­гиб­ли - до кон­ца ли­ши­ли­ся вра­га­ми хрис­ти­ан­с­т­ва. А у вас пра­вос­ла­вие пес­т­рое от на­си­лия тур­с­ко­во Ма­го­ме­та. Не­мощ­ны вы ста­ли, и впредь при­ез­жай­те к нам учить­ся. У нас - Божью бла­го­датью - са­мо­дер­жа­вие, и до Ни­ко­на от­с­туп­ни­ка пра­вос­ла­вие бы­ло чис­тее и не­по­роч­нее“202. В. Клю­чев­сь­кий пи­ше, що про­тив­ників вип­рав­лень бу­ло ду­же ба­га­то се­ред мос­ков­сь­кої арис­ток­ратії. От­же, при­чи­ною мос­ков­сь­ко­го спро­ти­ву Ніко­нові бу­ла не на­бо­жен­сь­ка за­пеклість, а мос­ков­сь­ка не­на­висть до чу­жинців і всього чу­жо­го (ксе­но­фобія). Звідки по­хо­дить та їхня не­на­висть - ми вже зга­ду­ва­ли. На­ве­де­мо кілька прик­ладів. Ук­раїнсь­кий архітек­тор Й. Стар­чен­ко по­бу­ду­вав 1683 р. „тра­пез­ную па­ла­ту“ в Си­мо­новім мо­нас­тирі в Москві, що йо­го ар­хи­ман­д­ри­том був та­кож ук­раїнець Г. До­мець­кий. Уряд зас­лав Г. До­мець­ко­го на північ за те, що він „Си­мо­нов мо­нас­тырь пыш­но и бой­ко ис­пес­т­рил ла­тин­с­ки­ми шту­ка­ми и Ки­ев па­че ме­ры хва­лил“203.

    Московський Со­бор 1690 р. вик­ляв і за­су­див на зни­щен­ня тво­ри ук­раїнсь­ких пись­мен­ників XVII ст. Пет­ра Мо­ги­ли, К. Став­ро­вець­ко­го, П. Го­ля­тов­сь­ко­го, Л. Ба­ра­но­ви­ча, А. Ра­ди­ви­лов­сь­ко­го та інших, бо „ки­ев­с­кие кни­ги пре­лес­ти ла­тин­с­кие ут­вер­ж­да­ют“. Та той со­бор міг ни­щи­ти ли­ше ук­раїнські книж­ки в Мос­ков­щині. А та­кий же са­мий со­бор 1933 р. (Пле­нум ЦК КПРС) уже мав у своїх ру­ках всю Ук­раїну і на­ка­зав зни­щи­ти по­над три ти­сячі ук­раїнсь­ких кни­жок. Мос­ков­щи­на зни­щи­ла не ли­ше тво­ри, а й са­мих творців. Ли­ше за п’ять років (1933-1938) з 300 пись­мен­ників зни­щи­ла 290204, хоч 95 % їх на­ле­жа­ло до „тру­до­вих класів“ і при­хиль­но ста­ви­ли­ся до „ра­дян­сь­кої“ вла­ди, а чи­ма­ло з них бу­ли ко­муніста­ми. Ви­губ­ле­но їх ли­ше за те, що пи­са­ли ук­раїнсь­кою мо­вою.

    Українець-єпископ зак­лав у XVII ст. в Москві при Чу­до­во­му мо­нас­тирі гре­ко-ла­тин­сь­ку шко­лу для нав­чан­ня свя­ще­ників. Че­рез три ро­ки уряд зак­рив шко­лу, а уп­ра­ви­те­ля гре­ка Ар­сенія зас­лав до Сибіру за „неп­ра­во­вер­ность“. Міністр Ф. Ртищєв привіз у XVII ст. з Києва ук­раїнсь­ких вче­них бо­гос­ловів-ченців і на­ка­зав кільком си­нам мос­ков­сь­ких вель­мож вчи­ти­ся у них. Ті учні по­дер­ли книж­ки, по­яс­ню­ючи, що вчи­ти­ся в київсь­ких ченців гріх, бо їхня на­ука єре­тич­на. Міністр С. Мед­ведєв по­дав 1685 ро­ку царівні Софії про­ект Ака­демії, за яким ака­деміка­ми мог­ли бу­ти ли­ше чис­ток­ровні мос­к­ви­ни. По всій Мос­ков­щині за­бо­ро­ня­ло­ся вчи­ти іно­земні мо­ви, чи­та­ти ла­тинські, польські, німецькі й ук­раїнські книж­ки. Ака­демії на­да­ва­ло­ся пра­во ка­ра­ти по­руш­ників цієї за­бо­ро­ни… спа­лен­ням по­руш­ників на вог­нищі. Мос­ков­сь­кий мо­нархічний уряд XVII ст. виз­нав той про­ект над­то ди­кун­сь­ким і відки­нув. Ра­дян­сь­кий уряд ХХ ст. здійснив той про­ект уповні. Ли­ше по­руш­ників не па­лить, а стріляє чи ви­губ­лює на сибірській ка­торзі.

    Уряд пос­лав 1820 р. ви­со­ко­го уря­дов­ця А. Маг­ниць­ко­го пе­ревіри­ти нав­чан­ня в Ка­зан­сь­ко­му універ­си­теті. По шес­ти­ден­но­му дослідженні він по­дав ца­реві звіт, в яко­му до­во­див не­обхідність зак­ри­ти універ­си­тет і спа­ли­ти йо­го бібліоте­ку. По 1917 році Мос­ков­щи­на прис­ла­ла в Ук­раїну не од­но­го, а ти­сячі маг­ниць­ких. Як во­ни „поліпшу­ють“ ук­раїнські універ­си­те­ти, ска­же­мо в нас­туп­них розділах.

    Міністерство освіти на­ка­за­ло 24 жов­т­ня 1817 р. шкільним наг­ля­да­чам і рек­то­рам універ­си­тетів пиль­ну­ва­ти, щоб бу­ло „спа­си­тель­ное сог­ла­сие меж­ду ве­рою, ве­де­ни­ем и влас­тью“. Чи ж не те самісіньке на­ка­зу­ють і в СРСР? Хіба що мос­к­ви­ни „пра­вос­ла­вие“ пе­рез­ва­ли на „мар­к­сизм-ленінізм“. Нап­рикінці ХІХ ст. міністр освіти граф Ува­ров на­ка­зав універ­си­те­там ке­ру­ва­ти­ся у лекціях євро­пей­сь­кої філо­софії за­са­дою, що філо­софія є суцільною нісенітни­цею. Інший міністр князь В. Шах­ма­тов ка­зав про­фе­со­рам: „Ко­ристь з євро­пей­сь­кої філо­софії не до­ве­де­на, а шко­да від неї мож­ли­ва“205. Ре­акціоне­ри? Ось го­лос прог­ре­сив­ної інтелігенції, „куль­тур­ної еліти“: „Євро­пей­сь­ка філо­софія втра­ти­ла свій кре­дит в очах кож­ної лю­ди­ни, що нор­маль­но ду­має, вже ніхто не вірить у її шах­райські обіцян­ки. Ко­ли ж нор­маль­но ду­ма­ючі лю­ди звер­та­ють на неї свою ува­гу, то ли­ше, щоб пог­лу­зу­ва­ти з неї, або з дур­но­ти та лег­ковірності лю­дей, що їй вірять. Ста­ви­ти­ся по­важ­но до філо­софії мо­же те­пер ли­ше лю­ди­на напівбо­жевіль­на, чи вкрай не­ук“206. Так пи­са­ли мос­к­ви­ни пе­ред 1917 р. і по 1917 р. не ли­ше про філо­софію, а й про всю куль­ту­ру євро­пей­сь­ку. Те­за „гни­ло­го За­па­да“ офіційно про­го­ло­ше­на в СРСР у всіх шко­лах, у літе­ра­турі і (що най­го­ловніше) ви­ко­рис­то­вуєть­ся у внутрішній і зовнішній політиці. Її ви­га­да­ли не ко­муністи, ще в XVI ст., а від них пе­реб­ра­ли у ХІХ ст. мо­нархісти А. Хо­мя­ков, Ф. Тютчєв, В. Со­лов­йов, М. По­годін та інші.

    У Мос­ков­щині всіх сторіч релігійні та дер­жав­но-політичні по­нят­тя з’єдну­ва­ли­ся в єди­ний світог­ляд. Цар - зас­туп­ник Бо­га на землі. Мос­ков­щи­на - єди­на в усь­ому світі країна з прав­ди­вою вірою. Все, що по­за Мос­ков­щи­ною - єре­тич­не, згуб­не, ди­яволь­сь­ке. Так вірив і не­пись­мен­ний му­жик XVI-XVI­II ст. і про­фе­сор ХІХ-ХХ ст. То­му й існу­ва­ла залізна завіса на кор­до­нах мос­ков­сь­кої імперії від ХІ ст. по сьогоднішній день.

    Архиєпископ Ан­тоній Хра­по­вець­кий у своїй відозві „До во­лин­сь­ко­го на­ро­ду“ пи­сав: „Бо­лить моя ду­ша, ко­ли я чую, що наші се­ля­ни пе­ре­се­ля­ють­ся до Аме­ри­ки. Ви, прості лю­ди, не знаєте, що то за країна ота Аме­ри­ка. А во­на да­ле­ко гірша за Ту­реч­чи­ну. Тур­ки бо хоч і ма­ють бо­гоп­ро­тивні за­ко­ни, про­те вірять у сво­го Бо­га. А в Аме­риці ж самі без­бож­ни­ки. Не по­се­ляй­те­ся, бра­ти, се­ред без­бож­ників, не пе­ре­се­ляй­те­ся до Аме­ри­ки, не їздіть ту­ди навіть і на тим­ча­сові за­робітки. Не пе­ре­се­ляй­те­ся до тої гріхов­ної країни. Пе­ре­се­ляй­те­ся до на­шо­го пра­вос­лав­но­го Сибіру, на Амур, у Тур­кес­тан, за Урал. Там - пра­вос­лав’я, там спасіння душі, там - дер­жа­ва на­шо­го лю­бо­го ца­ря, там - наші, руські святі цер­к­ви, там не за­бу­де­те Бо­га і свя­тої Єван­гелії“207. Чи ж не те самісіньке пи­шуть те­пер у СРСР про США? І нові епіте­ти „капіталістич­на“, „експлу­ата­тор­сь­ка“ політич­но то­тожні ста­рим: „без­бож­ниць­ка“, „гріхов­на“. Мо­нархічний уряд роз­к­ри­вав лис­ти з-за кор­до­ну, ад­ре­со­вані ли­ше виз­нач­ним осо­бам. Їхні прізви­ща та ад­ре­си за­пи­су­вав, але не ка­рав, ли­ше іноді (не зав­ж­ди) не да­вав дер­жав­них по­сад. Уряд СРСР зде­мок­ра­ти­зу­вав це: пе­ре­чи­тує всі лис­ти з-за кор­до­ну, а тих хто одер­жує, ви­си­лає до Сибіру.

    Московщина боїть­ся Західної Євро­пи, її ідей. Са­ватіїв, ав­ва­кумів, магніць­ких, ува­ро­вих, пісарєвих бу­ло ба­га­то в Мос­ков­щині XVI-XIX ст., але в СРСР їх уже мільйо­ни. Те­перішня залізна завіса має кілька­сотлітній вік. Кілька прик­ладів її. Ви­би­ра­ючи на мос­ков­сь­кий трон поль­сь­ко­го ко­ро­ле­ви­ча Вла­дис­ла­ва, мос­к­ви­ни ук­ла­ли 17 сер­п­ня 1610 р. уго­ду з ним, де вик­рес­ли­ли пункт, що доз­во­ляє мос­к­ви­нам виїзди­ти за кор­дон вчи­ти­ся. Ніхто з СРСР не вчить­ся за кор­до­ном, крім тих, що їх пос­ла­но не вчи­ти­ся, а шпи­гу­ва­ти. Іван ІV не доз­во­лив виїха­ти за кор­дон жінці, що вий­ш­ла заміж за дат­сь­ко­го пос­ла в Москві. У листі до дат­сь­ко­го ко­ро­ля Іван ІV по­яс­нив при­чи­ну: „У на­шо­му царстві не­має зви­чаю відда­ва­ти вільних лю­дей у раб­с­т­во. Ця жінка є урод­же­на мос­ков­ка, і то­му ми не мо­же­мо відда­ти її в раб­с­т­во в Данію“. За часів війни 1939-1945 рр. у Москві пе­ре­бу­ва­ло чи­ма­ло англійців та аме­ри­канців з різни­ми місіями. Кілька з них од­ру­жи­ли­ся з мос­ков­ка­ми. Хоч Ан­глія та США бу­ли тоді со­юз­ни­ка­ми, і Мос­ков­щи­на пот­ре­бу­ва­ла їхньої до­по­мо­ги, про­те уряд не доз­во­лив тим жінкам виїха­ти з СРСР, ко­ли їхні чо­ловіки по­вер­та­ли­ся до­до­му.

    Відважніші мос­к­ви­ни іноді тіка­ли з Мос­ков­щи­ни. Нап­рик­лад, князь А. Кур­б­сь­кий 1562 р., син кан­ц­ле­ра В. Ор­дин-На­щокіна Воін 1660 р., син Пет­ра І Олексій - 1720 р., дип­ло­мат Г. Ка­тошіхін - 1664 р., проф. В. Пе­черін - 1835 р. З СРСР втек­ли де­сят­ки ве­ли­ких уря­довців і сотні мен­ших. Во­ни на­пи­са­ли книж­ки про жит­тя в мос­ковській імперії: G. Ka­tos­c­hi­hin „Mos­ko­wi­en zur Ze­it des Za­ren Ale­xej Mic­ha­jlo­witsch“ 1664, I. Go­uzen­ko „The Iron Cur­ta­in“ 1948, V. Krav­c­hen­ko „I Cho­ice Fre­edom“ 1946, W. Kri­witsky „I Was Sta­lin’s Agent“ 1940, G. Ta­ka­yev „Bet­ra­yal of an Idea“ 1954, A. Bar­min „One Who Sur­vi­ved“ 1952, O. Ka­sen­ki­na „A Le­ap to Fre­edom“ 1949. Хто не міг утек­ти, пе­ре­си­лав таємним шля­хом ру­ко­пи­си за кор­дон, щоб там над­ру­ку­ва­ли: Б. Пас­тер­нак, В. Тарсіс, А. Терц (Андрій Си­няв­сь­кий), М. Ар­жак (Ге­оргій Даніель) та інші. Всі - не­мос­к­ви­ни (змос­ков­щені). Бать­ко В. Тарсіса - грек, ма­ти - ук­раїнка При­ходь­ко.

    Коли чу­жи­нецькі уря­ди не ви­да­ва­ли втікачів, мос­к­ви­ни їх зваб­лю­ва­ли „на ро­ди­ну“, як Пет­ро І, що обіцяв си­нові не ка­ра­ти йо­го, як­що по­вер­неть­ся, але не­гай­но ув’яз­нив і влас­но­руч­но за­ка­ту­вав. Уряд СРСР про­го­ло­сив 1922 ро­ку амністію всім емігран­там, які по­вер­нуть­ся. Кілька ти­сяч їх по­вер­ну­ло­ся і за­ги­ну­ло в сибірських ка­тор­ж­них та­бо­рах. Ко­го не мож­на бу­ло зва­би­ти, Мос­ков­щи­на вик­ра­да­ла, як 1740 р. з Гам­бур­га небіжа геть­ма­на І. Ма­зе­пи - Ан­дрія Вой­на­ров­сь­ко­го, а з Па­ри­жа 1930 р. ге­не­ра­ла А. Ку­те­по­ва та В. Мілле­ра в 1937 р.

    Таємне вбив­с­т­во - тра­диційний мос­ков­сь­кий спосіб. Так уби­то емігрантів: В. Кри­вит­сь­ко­го, Г. Бєсєдов­сь­ко­го, ге­не­ра­ла Вран­ге­ля (25 трав­ня 1938 р. в Па­рижі), ес­тон­сь­ко­го міністра А. Кар­га (1 груд­ня 1924 р.), бол­гар­сь­ко­го ге­не­ра­ла К. Ге­оргієва (14 трав­ня 1925), си­на Л. Троць­ко­го - Сєдо­ва (16 лю­то­го - в Па­рижі), Л. Троць­ко­го (1940 р. в Мехіко), єпис­ко­па По­ме­ра (12 жов­т­ня 1934 в Ризі), пос­ла Д. Новіши­на (25 січня 1937 у Па­рижі), ге­не­ра­ла НКВД І. Рей­са (16 ве­рес­ня 1937 у Швей­царії), пись­мен­ни­цю Т. Со­ло­не­вич (3 лю­то­го 1938), С. Пет­лю­ру (25 трав­ня 1926 у Па­рижі), Є. Ко­но­валь­ця (24 трав­ня у Рот­тер­дамі), Л. Ре­бе­та (12 жов­т­ня 1957 у Мюн­хені), С. Бан­де­ру (15 жов­т­ня 1959 у Мюн­хені).

    Доречно зга­да­ти та­ку „дрібнич­ку“. Ко­ли Пет­ро І приїхав із своїм поч­том до Англії, ко­роль розмістив їх у домі, відповідно ус­тат­ко­ва­но­му для ви­со­ких гос­тей. По тримісяч­но­му гос­тю­ванні мос­к­ви­ни від’їха­ли, ли­шив­ши дім у та­ко­му стані: підло­га та стіни зап­ль­овані, меблі по­ла­мані, шпа­ле­ри поз­ди­рані, до­рогі об­ра­зи на стінах ку­ля­ми подіряв­лені, квіти і га­зо­ни за­то­ло­чені, на­че полк прой­шов по них і т. п. На­ро­би­ли шко­ди на 350 фунтів стерлінгів208. У Па­рижі Пет­ро І по­во­див­ся, як у Пе­тер­бурзі. Зу­пи­няв на ву­лиці чу­жий рид­ван і на­ка­зу­вав вез­ти йо­го. Він та йо­го почт за­хо­ди­ли до крам­ниць, бра­ли що хотіли і не пла­ти­ли. З мар­ки­зою де Ро­ган Пет­ро повівся так, що її чо­ловік ки­нув­ся йо­го би­ти. На фран­цузь­ких арис­ток­ра­тич­них уч­тах Пет­ро і йо­го су­пут­ни­ки не вжи­ва­ли ви­де­лок, бра­ли їжу ру­ка­ми.

    Визнавши уряд В. Леніна 1923 р., ан­глійсь­кий уряд на­дав по­соль­с­т­ву Мос­к­ви ста­ро­вин­ний па­лац, справжній му­зей се­ред­нь­овічної ли­цар­сь­кої куль­ту­ри. Ба­га­тющі фрес­ки, ве­ли­кої істо­рич­но-му­зей­ної вар­тості кар­ти­ни, меблі, по­суд то­що. Мос­к­ви­ни по­ча­ли вес­ти ко­муністич­ну про­па­ган­ду в Англії, і во­на розірва­ла дип­ло­ма­тич­ний зв’язок. По­соль­с­т­во Мос­к­ви виїха­ло з Англії, за­ли­шив­ши па­лац ще в гіршо­му стані, ніж ко­лись Пет­ро. Там не ли­ше бу­ло все по­ни­ще­но, а й ви­ве­зе­но з нього всі му­зейні речі. На про­тест ан­глійсь­ко­го уря­ду уряд Мос­к­ви відка­зав, що відповідає ли­ше за ті речі, на які по­сол дав роз­пис­ку.

    На учті член іно­зем­но­го по­соль­с­т­ва, охо­чий ба­ла­кун не да­вав Пет­рові на­го­ди мо­ви­ти сло­во. Пет­ро слу­хав, слу­хав, а потім мов­ч­ки плю­нув то­му в очі і пішов геть. Ми­ки­та Хру­щов плю­нув в об­лич­чя всьому цивілізо­ва­но­му світові, ко­ли в ООН ски­нув свій мос­ков­сь­кий ла­поть і га­тив ним по столі.

    Цілковито не пус­ка­ти до се­бе жод­но­го іно­зем­ця Мос­ков­щи­на не мог­ла, бо пот­ре­бу­ва­ла фахівців роз­бу­до­ву­ва­ти дер­жа­ву. Чи­ма­ло з них, по­вер­нув­шись до­до­му, на­пи­са­ли спо­га­ди про Мос­ков­щи­ну, що спрос­то­ву­ва­ли міф про її си­лу, то­му Мос­ков­щи­на ни­щи­ла ті книж­ки, а 1591 р. ви­ма­га­ла від ан­глійсь­ко­го уря­ду зни­щи­ти книж­ку Д. Флет­че­ра, а по відмові са­ма ску­по­ву­ва­ла і па­ли­ла. Від ав­с­трійсь­ко­го уря­ду ви­ма­га­ла 1707 р. зни­щи­ти книж­ку Ю. Кор­ба. Підку­пи­ла 1800 р. фран­цузь­ко­го дру­ка­ря, щоб той не дру­ку­вав нев­годні Мос­ков­щині місця в книжці К. де Руль­єра. За­гар­бав­ши Крим, Мос­ков­щи­на зібра­ла і по­па­ли­ла 1833 р. та­тарські кни­ги, до­ку­мен­ти, ску­по­ву­ва­ла і па­ли­ла 1866 р. книж­ку К. Де­ля­ма­ра, бо в ній на євро­пейській карті бу­ла по­ка­за­на Ук­раїна як ок­ре­ма дер­жа­ва. Пет­ро І по­си­лав своїх вивідачів по всій Європі ви­шу­ку­ва­ти старі кар­ти, на яких Ук­раїна заз­на­ча­ла­ся ок­ре­мою дер­жа­вою, а Мос­ков­щи­на на­зи­ва­ла­ся її прав­ди­вим ім’ям Mos­ko­via. Ще ко­ли Ук­раїна бу­ла час­ти­ною Польщі, цар Олексій ви­ма­гав від ко­ро­ля, щоб він за­бо­ро­нив дру­ку­ва­ти ук­раїнські книж­ки, а над­ру­ко­вані спа­лив і ав­торів по­ка­рав на гор­ло.

    Москвини на аме­ри­канській та англійській службі з до­по­мо­гою мос­к­во­любів по­вик­ра­да­ли в США і Англії, нап­рик­лад, 35 ук­раїнсь­ких технічних та на­уко­вих (терміно­логічних) слов­ників, що їх ви­да­ла Ук­раїнсь­ка Ака­демія На­ук до її роз­г­ро­му 1933 р., і які Мос­ков­щи­на зни­щи­ла в СРСР ра­зом з ав­то­ра­ми. Те­пер ті слов­ни­ки Ук­раїні до­рожчі зо­ло­та, бо до­во­дить­ся скла­да­ти су­то ук­раїнсь­ку на­уко­ву та технічну терміно­логію. На щас­тя, знай­ш­ло­ся кілька ук­раїнсь­ких емігрантів, які відшу­ка­ли ті слов­ни­ки у при­ват­них бібліоте­ках по­за СРСР і зро­би­ли з них мікрофільми, щоб во­ни не зги­ну­ли у нас­тупній війні. Мос­к­ви­ни на німецькій службі по­ни­щи­ли всі ук­раїнські гро­мадські бібліоте­ки та архіви в Німеч­чині та в оку­по­ва­них німця­ми країнах. У Па­рижі - бібліоте­ку й архів імені С. Пет­лю­ри, у Празі - Ук­раїнсь­ко­го Му­зею, у Берліні та у Вар­шаві Ук­раїнсь­ких Інсти­тутів, у Чехії - Ук­раїнсь­ких Ви­со­ких Шкіл то­що.

    Щоби за­мас­ку­ва­ти за­гар­бан­ня Ук­раїни 1919-1922 рр. своїми війська­ми, мос­к­ви­ни в СРСР і по­за ним ви­да­ли безліч кни­жок, які до­во­дять, що ніякої оку­пації не бу­ло, а ук­раїнсь­кий на­род сам при­лу­чив Ук­раїну до СРСР, що ніякої війни між Мос­ков­щи­ною і Ук­раїною тоді не бу­ло. Як­раз у зга­да­них по­ни­ще­них ук­раїнсь­ких за­кор­дон­них архівах зберіга­ли­ся ти­сячі істо­рич­них до­ку­ментів, що вик­ри­ва­ли мос­ков­сь­ку брех­ню. Іно­земні істо­ри­ки з тих до­ку­ментів мог­ли довіда­ти­ся прав­ду. В СРСР такі до­ку­мен­ти зни­ще­но ще пе­ред ос­тан­нь­ою війною. А вцілілі зад­ля мос­ков­сь­ких пот­реб за­ли­ше­но в Ака­демії На­ук УРСР зам­к­ну­ти­ми на сім замків на сьомо­му по­версі бу­дин­ку кни­гозбірні. Кремлівські мож­нов­ладці зна­ють ліпше за будь-ко­го справ­ж­ню „си­лу“ СРСР. Зна­ють, що си­дять на вул­кані. Зна­ють ліпше за ук­раїнців си­лу Ук­раїни і при­чи­ни її слаб­кості. Зна­ють, що найбіль­шою її слабкістю є ЗНЕВІРА ук­раїнців у влас­них си­лах, яку по­ро­ди­ло нез­нан­ня ук­раїнсь­кої історії, бо Мос­ков­щи­на нав­ча­ла їх брех­ли­вої, пе­рек­ру­че­ної для мос­ков­сь­ких пот­реб.

    Знищені і за­хо­вані істо­ричні до­ку­мен­ти ни­щи­ли мос­ков­сь­ку брех­ню про слабкість Ук­раїни, до­во­ди­ли на фак­тах СИ­ЛУ Ук­раїни. Мос­ков­щи­на знає, що са­ме і ли­ше Ук­раїна заб’є оси­ко­вий кіл у мо­ги­лу мос­ков­сь­кої імперії. От­же, ста­раєть­ся всіма спо­со­ба­ми ос­лаб­лю­ва­ти Ук­раїну, бо пізнав­ши свою історію, ук­раїнці на­пев­но усвідом­лять свою СИ­ЛУ. Ро­зуміючи це, Мос­к­ва 24 трав­ня 1964 р. підпа­ли­ла ук­раїнсь­кий архів, що пе­ре­хо­ву­вав­ся у кни­гозбірні АН УРСР - са­ме сьомий по­верх, де зберіга­ли­ся до­ку­мен­ти з виз­воль­ної бо­роть­би Ук­раїни в 1917-1937 рр. Мос­ков­щи­на виз­на­ла, що згоріло по­над 600 ти­сяч до­ку­ментів. Раніше Мос­ков­щи­на спа­ли­ла го­ловні національні кни­гозбірні в Аш­ха­баді (Тур­к­менія) та в Са­мар­канді (Узбе­кис­тан).

    Московські емігран­ти з таємною до­по­мо­гою по­соль­с­т­ва СРСР та по­соль­с­т­ва т. зв. УРСР (керівник Л. Ки­зя) ро­би­ли все, щоб за­оке­анські ук­раїнські пе­ре­се­ленці не пос­та­ви­ли пам’ятни­ка Т. Шев­чен­кові у сто­лиці США. По­си­па­ли­ся до уря­ду про­тес­ти про­ти пам’ятни­ка. Мо­гут­ня мос­ков­сь­ка мафія тис­ну­ла на членів пар­ла­мен­ту та се­на­торів, пог­ро­жу­ва­ла їм, як­що не ска­су­ють сво­го доз­во­лу. Пам’ятник відкрив 24 чер­в­ня 1964 р. ко­лишній пре­зи­дент Д. Ей­зен­ха­у­ер. По­над 100 ти­сяч ук­раїнсь­ких пе­ре­се­ленців з усь­ого світу приїха­ли на цю уро­чистість.

    Самої ли­ше залізної завіси і ни­щен­ня прав­ди­вих кни­жок та до­ку­ментів за­ма­ло, щоб підтри­му­ва­ти міф про си­лу Мос­ков­щи­ни. Тре­ба якось цю си­лу до­во­ди­ти. Ка­те­ри­на ІІ да­ла Воль­те­рові 25 ти­сяч рублів, щоб він на­пи­сав історію мос­ков­сь­кої дер­жа­ви. Ми­ко­ла І да­вав Баль­за­кові ще більшо­го ха­ба­ра, щоб той на­пи­сав про­ти книж­ки А. де Кюстіна про Мос­ков­щи­ну. Мос­ков­сь­кий уряд до 1917 р. що­ро­ку пла­тив па­ризь­ким ча­со­пи­сам, що­би во­ни не дру­ку­ва­ли чо­гось шкідли­во­го Мос­ков­щині. Пла­тив і пізніше: уряд СРСР зап­ла­тив 1925 р. па­ризь­ким ча­со­пи­сам 750 ти­сяч франків ха­ба­ра209. Всі мос­к­во­любні ви­дан­ня в Га­ли­чині ви­хо­ди­ли за мос­ковські рублі. Оп­ла­чу­ють­ся й до­нині ти­сячі мос­к­во­люб­них кни­жок. Нап­рик­лад, відо­мий ан­глійсь­кий ав­тор політич­них, еко­номічних, націознав­чих праць Сідні Веб (не ко­муніст) за­ду­мав на­пи­са­ти книж­ку про СРСР, поїхав до Мос­к­ви. Там да­ли йо­му вже на­пи­са­ний ан­глійсь­кою мо­вою ве­ли­кий ру­ко­пис і ви­раз­но на­тяк­ну­ли, що він мо­же ви­да­ти йо­го під своїм ім’ям, пе­ревірив­ши мов­ляв циф­ри та фак­ти, а працівник мос­ков­сь­ко­го по­соль­с­т­ва в Лон­доні пе­рек­ла­де потрібні йо­му ма­теріали без­п­лат­но. С. Веб так і зро­бив, ви­дав під своїм прізви­щем книж­ку: „Со­вет­с­кий ком­му­низм - но­вая куль­ту­ра“ за­галь­ним нак­ла­дом 100 ти­сяч примірників. Ця історія ви­яви­ла­ся ли­ше то­му, що служ­бо­вець міністер­с­т­ва за­кор­дон­них справ у Москві і співав­тор то­го ру­ко­пи­су Ігор Бо­голєпов утік з СРСР і роз­повів усе се­натській комісії США210.

    Та чу­жи­нець, зро­зумівши, що він по­ми­лив­ся, мо­же „зра­ди­ти“ Мос­ков­щи­ну. Чис­ток­ров­ний же мос­к­вин бо­ро­ни­ти­ме будь-який свій уряд. Во­ро­ги ра­дян­сь­кої вла­ди - мос­к­ви­ни-емігран­ти і мос­к­ви­ни-в’язні бо­ро­ни­ли, бо­ро­нять і бо­ро­ни­ти­муть ту вла­ду, бо во­на ря­ту­ва­ла, ря­тує і ря­ту­ва­ти­ме мос­ков­сь­ку імперію від роз­ва­лу. Ге­не­рал А. Денікін у 1941 р. зак­ли­кав своїх ко­лишніх ге­не­ралів і офіцерів по­вер­та­ти­ся до СРСР бо­ро­ни­ти імперію. І ба­га­то по­вер­ну­ло­ся. За­пек­лий мо­нархіст В. Шульгін, пе­ре­ко­нав­шись (за кор­до­ном), що більшо­ви­ки вря­ту­ва­ли і ря­ту­ють мос­ков­сь­ку імперію, наз­вав трагічним не­по­ро­зумінням війну 1918-1920 рр. мос­ков­сь­ко­го „біло­го“ війська про­ти мос­ков­сь­ко­го „чер­во­но­го“, бо ж обид­ва бу­ли мос­ковські національні, і обид­ва ма­ли ту са­му ме­ту - ря­ту­ва­ти імперію211.

    Таким чи­ном, мос­ков­сь­ка залізна завіса від усь­ого світу існує від пер­шо­го дня Мос­ков­щи­ни по сьогоднішній. Існує вже 800 років.



ХI. ЯНИЧАРСТВО ЗАДЛЯ МОСКВИНА

 

     З Північною Рус­сю не зло­мим со­юзу.

     Ми з нею близ­ня­та по ро­ду.

    М. Дра­го­ма­нов

     Самі се­бе зво­юва­ли.

    Гетьман І. Ма­зе­па

     Як­би не по­хи­ли­ли­ся ра­би,

     То не сто­яло б над Не­вою

     отих ос­к­вер­не­них па­лат.

    Т. Шев­чен­ко

 

    Глибшого єства мос­ков­сь­ко­го за­гар­б­ниц­т­ва (імперіалізму) не збаг­не­мо, роз­г­ля­да­ючи якийсь один йо­го бік з якоїсь од­ної точ­ки пог­ля­ду. Мос­ков­сь­ке за­гар­б­ниц­т­во ба­га­тобічне, над­з­ви­чай­но гнуч­ке, зас­то­со­вує ба­га­то різно­манітних спо­собів та за­собів. Вив­ча­ючи при­родні при­чи­ни, що ство­ри­ли мос­ков­сь­ке за­гар­б­ниц­т­во та досі йо­го жив­лять, тре­ба вод­но­час досліджу­ва­ти йо­го стра­тегію і так­ти­ку. Істо­ри­ки не зга­ду­ють над­з­ви­чай­ної ва­ги фак­ту: мос­к­ви­ни ка­жуть прав­ду, ко­ли ствер­д­жу­ють, що жод­но­го на­ро­ду не за­во­йо­ву­ва­ли. І це - прав­да. За­во­йо­ву­ва­ти - це пе­ре­мог­ти військо­вою си­лою. А всім без ви­нят­ку пе­ре­мо­гам Мос­ков­щи­на зав­дя­чує не своїй силі, а слаб­кості та ще глу­поті своїх во­рогів. Слабкість мос­ков­сь­ких во­рогів не бу­ла фізич­ною, ма­теріаль­ною. Мос­ков­щи­на підби­ва­ла під се­бе на­ро­ди куль­тур­но, гос­по­дар­чо і військо­во знач­но сильніші, нап­рик­лад, Ук­раїну чи Поль­щу.

    Чим же їх пе­ре­ма­га­ла і пе­ре­ма­гає вар­вар­сь­ка Мос­ков­щи­на? Вжи­ва­ючи су­часні по­нят­тя - хо­лод­ною війною. Мос­ков­сь­ке військо ли­ше за­вер­шу­ва­ло, закінчу­ва­ло вже здо­бу­ту пе­ре­мо­гу війною хо­лод­ною. Від ко­го нав­чив­ся мос­к­вин та­кої навіть не хит­рості, а справді ве­ли­кої політич­ної муд­рості? І що та­ке, влас­ти­во, є „хо­лод­на війна“?

    Китайський стра­тег Сун-Тсу на­пи­сав 2500 років то­му „Мис­тец­т­во війни“, що її мож­на бу­ло б наз­ва­ти „Мис­тец­т­во хо­лод­ної війни“. У тій книжці чи­таємо: „Руй­нуй­те все, що зміцнює си­лу во­ро­жої дер­жа­ви, зсе­ре­ди­ни тієї дер­жа­ви і ру­ка­ми її гро­ма­дян. Для то­го вжи­вай­те всіх за­собів і спо­собів, не ог­ля­да­ючись ні на що. Нап­рик­лад, при­ваб­люй­те, за­тя­гай­те виз­начніших, впли­во­вих, по­важ­них осіб до зло­чин­ної, про­ти­за­кон­ної дії. Потім при­му­шуй­те їх слу­жи­ти нашій дер­жаві, заг­ро­жу­ючи оп­ри­люд­ни­ти їхні підлі вчин­ки. Ко­ли во­ни не по­го­дять­ся, то оп­ри­люд­нюй­те всі знес­лав­лю­ючі (ком­п­ро­ме­ту­ючі) їх фак­ти. Нав’язуй­те при­ятельські зв’язки з шу­мо­вин­ням, зло­чин­ця­ми, про­даж­ни­ми, пок­рив­д­же­ни­ми, оз­лоб­ле­ни­ми на вла­ду і на суспіль­с­т­во людь­ми. Не шко­дуй­те гро­шей і зу­силь, щоб по­ши­ри­ти і пог­ли­би­ти вся­ке оз­лоб­лен­ня, нев­до­во­лен­ня, нез­го­ди, не­на­висть, підоз­ру, упе­ред­жен­ня поміж людь­ми і гру­па­ми їх. Під’юджуй­те мо­лодь про­ти стар­ших по­важ­них лю­дей. Руй­нуй­те національні та релігійні тра­диції. По­ши­рюй­те роз­пус­ту. Щед­ро платіть повіям, тан­цю­рис­т­кам, шин­ка­рям, щоб во­ни зваб­лю­ва­ли мо­лодь на пи­яти­ку і танці, що руй­ну­ють мо­раль і здо­ров’я мо­лоді. Пе­реш­код­жай­те всіма спо­со­ба­ми тим за­хо­дам уря­ду і суспіль­с­т­ва, які зміцню­ють ду­хов­но і фізич­но здо­ров’я во­ро­жої нації. Робіть усе, що мо­же­те, щоб їхньому війську зав­ж­ди і постійно бра­ку­ва­ло їжі та військо­во­го спо­ряд­жен­ня і за мир­но­го ча­су. А по­над усе не шко­дуй­те гро­шей на підкуп до­но­щиків та шпи­гунів з гро­ма­дян во­ро­жої нам дер­жа­ви. Му­си­те їх ма­ти в усіх ус­та­но­вах, у всіх га­лу­зях жит­тя во­ро­жої нам дер­жа­ви. Не лег­ко­важ­те і дрібни­ця­ми. Зби­рай­те всі відо­мості в од­но­му місці, що має їх оціни­ти і пла­но­во ви­ко­рис­та­ти зад­ля на­шої дер­жа­ви. Вит­ра­чені на все це гроші по­вер­нуть­ся з ве­ли­чез­ним зис­ком. Дер­жав­ний муж, що во­лодіє зібра­ни­ми відо­мос­тя­ми про во­ро­жий на­род і що має ме­ре­жу своїх агентів у во­рожій дер­жаві, та­кий дер­жав­ний муж ва­жить для нас більше, ніж усі наші скар­би ра­зом, він бо ж їх збільшить, виг­рав­ши війну“212.

    У кожній сусідній з Ки­таєм країні жи­ли і жи­вуть у містах, чи ман­д­ру­ють по країні ти­сячі ки­тайців, про­да­ючи свій крам (пе­ре­важ­но шов­кові тка­ни­ни і таємно - опіум). В. Ленін ство­рив 1917 р. кілька полків з та­ких ки­тайців. Во­ни бу­ли найвірніши­ми В. Ленінові.

    Ще од­на книж­ка, що її на­пи­сав у ХІ ст. перс Нізам-ал-Мулк. У ній чи­таємо, що го­лов­ним зав­дан­ням послів є зас­ну­ва­ти (організу­ва­ти) і ке­ру­ва­ти ме­ре­жею шпи­гунів у країні, де він пра­цює. По­сол му­сить довіду­ва­ти­ся про все жит­тя країни: про стан доріг, гірських пе­ре­ходів, про оз­б­роєння і лад війська, фор­тець, про­мис­ловість і зем­ле­роб­с­т­во, про за­па­си харчів, торгівлю, про стан дер­жав­ної скар­б­ниці і т. п. Му­сить вив­ча­ти вда­чу на­ро­ду, йо­го не­за­до­во­лені пот­ре­би, при­чи­ни вся­ко­го не­за­до­во­лен­ня, про вплив релігії і свя­ще­ників. Му­сить зна­ти жит­тя, ха­рак­тер, на­хи­ли, слаб­кості ко­ро­ля, міністрів, вель­мож і провідної вер­с­т­ви. На цих відо­мос­тях наш уряд му­сить бу­ду­ва­ти свою стра­тегію і так­ти­ку у війні і в дип­ло­матії213. Персія ма­ла жваві зв’язки з Індією і Ки­таєм від пра­давніх часів, от­же, ки­тайці чи­та­ли книж­ку Нізам-ал-Мул­ка. Сусіда­ми Ки­таю бу­ли мон­го­ли, і во­ни за­по­зи­чи­ли ба­га­то чо­го від ки­тайців, в то­му числі і їхню стра­тегію й так­ти­ку дип­ло­матії та війни. Мон­гольські розвідни­ки під ли­чи­ною купців, торгівців, зна­ючи мо­ву, або ма­ючи плат­них агентів з місце­во­го на­се­лен­ня, по­да­ва­ли своєму уря­дові док­ладні відо­мості про стан дер­жа­ви, що її хотіли мон­го­ли за­во­йо­ву­ва­ти. Мон­гольські ха­ни за­дов­го до війни доб­ре зна­ли всі слабкі і сильні місця во­ро­га: де, як і чим уда­ри­ти. За­дов­го до війни во­ни підри­ва­ли си­ли тієї дер­жа­ви зсе­ре­ди­ни; по­чи­на­ли війну тоді, ко­ли си­ла во­ро­га вже бу­ла за­хи­та­на, напівзруй­но­ва­на. Тим-то Чингіс-хан та йо­го нас­туп­ни­ки ніко­ли не ма­ли воєнних по­ра­зок214.

    Завоювавши Мос­ков­щи­ну, та­та­ро-мон­го­ли зміша­ли­ся з пра­мос­к­ви­на­ми-фінна­ми кров­но і куль­тур­но. Ство­рив­ся но­вий азійсь­кий на­род - мос­ков­сь­кий. Та­та­ри бу­ли знач­но куль­турніші, і провід Мос­ков­щи­ни опи­нив­ся в ру­ках мос­ков­сь­ко-та­тар­сь­ких ме­тисів або чис­ток­ров­них та­тар. Скажімо, цар Бо­рис Го­ду­нов був та­та­рин. Так у Мос­ков­щині про­дов­жи­ла­ся ста­ра мон­голь­сь­ка політич­на і воєнна стра­тегія і так­ти­ка, що її те­пер на­зи­ва­ють „хо­лод­ною війною“, себ­то підрив си­ли во­ро­га зсе­ре­ди­ни, ру­ка­ми са­мо­го ж во­ро­га.

    Влітку й во­се­ни 1917 р. мос­ковські партії бо­ро­ли­ся і би­ли­ся за імпер­сь­ку вла­ду. Фак­тич­но її не бу­ло, уряд був без­си­лий. Мос­ковські сол­да­ти розбіга­ли­ся по домівках, армія роз­ва­лю­ва­ла­ся. В Ук­раїні бу­ло інак­ше. Всі ук­раїнські партії об’єдна­ли­ся і ство­ри­ли ук­раїнсь­ку дер­жав­ну вла­ду - Ук­раїнсь­ку Цен­т­раль­ну Ра­ду (УЦР). Її на­ка­зи охо­че ви­ко­ну­ва­ли всі ук­раїнці. От­же, Мос­ков­щи­на бу­ла роз’єдна­на і без­си­ла, а Ук­раїна об’єдна­на і сильніша, бо ма­ла по­над 100 ти­сяч во­яків у зук­раїнізо­ва­них пол­ках, які самі, без на­ка­зу зго­ри ство­ри­ли­ся і рва­ли­ся до бою з Мос­ков­щи­ною. В імпер­сь­ко­му війську бу­ло по­над 4 мільйо­ни ук­раїнців. Спи­ра­ючись на вже зук­раїнізо­вані пол­ки, ук­раїнсь­кий уряд мав мож­ливість змобілізу­ва­ти 2-3-мільйон­не військо, бо всі військові і се­лянські з’їзди 1917 р. до­ма­га­ли­ся цього від УЦР; ви­ма­га­ли по­ви­га­ня­ти з Ук­раїни всіх мос­к­винів і пос­та­ви­ти ук­раїнсь­ке військо на мос­ков­сь­ко-ук­раїнсь­ко­му кор­доні. Ви­ма­га­ли не­гай­но про­го­ло­си­ти дер­жав­ну не­за­лежність Ук­раїни. Ви­хо­ва­на на мос­к­во­люб­них іде­ях М. Дра­го­ма­но­ва ук­раїнсь­ка інтелігенція (соціалістич­на і не­соціалістич­на) цього як­раз НЕ хотіла, праг­ну­ла про­ти­леж­но­го. Її провідник у своїй сповіді пізніше пи­сав: „Ми, ук­раїнські де­мок­ра­ти, бу­ли щи­ро і бе­зог­ляд­но за­ко­хані в мос­ков­сь­ку де­мок­ратію. Ми не­по­хит­но їй віри­ли. Віри­ли, що її іде­али, ідеї, інте­ре­си то­тожні з на­ши­ми. От­же, мос­ков­сь­ка де­мок­ра­тич­на імперія є та­кож і ук­раїнсь­кою, і то­му ук­раїнці ма­ють її бо­ро­ни­ти. Будь-яке відок­рем­лен­ня Ук­раїни від де­мок­ра­тич­ної Мос­ков­щи­ни вва­жа­ли ми без­г­луз­дим, на­зад­ниць­ким, згуб­ним самій же Ук­раїні (мос­к­ви­ни та­ке са­ме вби­ва­ють і те­пер у го­ло­ви ук­раїнців.- П. Ш.). Гас­ло ук­раїнсь­кої дер­жав­ної не­за­леж­ності ми од­нос­тай­но і з обу­рен­ням відки­да­ли, за­пе­ре­чу­ва­ли“215. Ці, трагічно не­щасні хох­ли, патріоти „єди­ной-не­де­ли­мой ма­туш­ки Ра­сеи“, несвідомі сво­го яни­чар­с­т­ва, півро­ку пе­ре­ко­ну­ва­ли ук­раїнсь­ко­го во­яка, що військо - то „бур­жуй­сь­ка“ ви­гад­ка, щоб по­не­во­лю­ва­ти тру­до­вий на­род, от­же, де­мок­ра­тич­на Ук­раїна війська не пот­ре­бує, і ра­ди­ли во­якам ки­да­ти зброю і йти до­до­му пан­сь­ку зем­лю діли­ти. Пе­ре­ко­ну­ва­ли, що мос­ков­сь­ка де­мок­ратія є най­щирішою при­ятель­кою Ук­раїни, і ли­ше ми­ру з нею праг­не, а во­юва­ти про­ти Ук­раїни й не ду­має. Ко­ли б та­ке ка­за­ли мос­к­ви­ни, то ук­раїнсь­кий во­як ніко­ли б їм не повірив. Але пе­ре­ко­ну­ва­ли свої, ук­раїнці, та ще й учені, по­важні „бать­ки на­ро­ду“, що їх Мос­ков­щи­на ко­лись ка­ра­ла за лю­бов до Ук­раїни. Як­же не повіри­ти та­ким лю­дям? Наслідок: сто­ли­цю 40-мільйон­но­го на­ро­ду, що мав 4 мільйо­ни виш­ко­ле­них во­яків і вдос­таль зброї, бо­ро­ни­ло ли­ше 3 ти­сячі во­яків, у то­му числі 300 дітей, що не вміли стріля­ти.

    Мудро вчи­ли Сун-Тсу та Нізам-ал-Мулк. Вся тра­гедія Ук­раїни 1917-1922 років по­ля­га­ла в то­му, що нев­б­ла­ган­не жит­тя при­му­шу­ва­ло ук­раїнсь­ку мос­к­во­люб­ну і соціалістич­ну інтелігенцію во­юва­ти про­ти ко­ха­ної стар­шоб­рат­ньої де­мок­ратії. При­му­си­ло во­рогів ук­раїнсь­кої не­за­леж­ної дер­жав­ності во­юва­ти, бо­ро­ти­ся ЗА ук­раїнсь­ку са­мостійну дер­жа­ву. При­му­си­ло пе­ре­ко­на­них борців за соціалізацію бо­ро­ти­ся за при­ват­ну власність. При­му­си­ло пи­то­мих без­бож­ників звер­та­ти­ся за до­по­мо­гою до св. Софії. Бу­ло б і справді яки­мось чу­дом, як­би во­ни цю бо­роть­бу виг­ра­ли.

    Катастрофа 1917-1922 років бу­ла ка­рою Бо­жою Ук­раїні за те, що її провідна вер­с­т­ва відцу­ра­ла­ся ук­раїнсь­ких національ­них свя­тощів, прадідів з їхніми за­повіта­ми, національ­них тра­дицій; відцу­ра­ла­ся влас­ної ма­тері - національ­ної і хрис­ти­ян­сь­кої Ук­раїни. Ве­ли­чез­ний ви­бух національ­ної стихії 1917 р., опи­нив­шись без про­во­ду, роз­по­ро­шив­ся на ти­сячі ок­ре­мих пов­с­тань, змар­ну­вав­ся. Цю ка­ру Бо­жу за національ­ну зра­ду провідників ба­чи­мо в усій нашій історії від Пе­ре­яс­ла­ва по сьогодні. Чес­них ук­раїнсь­ких патріотів Мос­ков­щи­на ви­гу­би­ла. За­ли­ши­ли­ся і да­ли на­щадків мо­раль­на підло­та, ла­ку­зи, що за шмат гни­лої ков­ба­си матір рідну про­да­ва­ли. Їхніми ру­ка­ми і го­ло­вою Мос­ков­щи­на роз­бу­ду­ва­ла свою імперію і втри­мує її сьогодні. То­му те­ма „яни­чар­с­т­ва“ є чи не най­го­ловнішою в ук­раїнській історіографії. А во­на й досі не роз­роб­ле­на. Об­ме­жи­мо­ся кілько­ма прик­ла­да­ми.

    Князь Кос­тян­тин Ос­т­розь­кий, яко­го слав­лять наші ма­ло­ук­раїнці, був вірним слу­гою Польщі. Йо­го жінка-поль­ка ка­то­ли­чи­ла і поль­щи­ла йо­го дітей, а він паль­цем не во­рух­нув. Ко­ли князі Глинські 1507 ро­ку пов­с­та­ли про­ти Польщі, щоб відно­ви­ти ук­раїнсь­ку не­за­леж­ну дер­жа­ву, Ос­т­розь­кий став на бік Польщі. До речі, Мос­ков­щи­на обіця­ла Глин­сь­ким свою військо­ву до­по­мо­гу. Ко­ли ж во­ни пов­с­та­ли, до­по­мог­ла… Польщі. Навіть ув’яз­ни­ла Глин­сь­ких, ко­ли во­ни після по­раз­ки втек­ли до „со­юз­ниці“ Мос­ков­щи­ни. За Б. Хмель­ниць­ко­го найбіль­шим поль­с­ким яни­ча­ром був Адам Кисіль.

    Кошовий За­порізь­кої Січі Яків Ба­ра­баш та пол­ков­ник Мар­тин Пуш­кар підня­ли 1658 р. пов­с­тан­ня про­ти геть­ма­на Іва­на Ви­гов­сь­ко­го са­ме пе­ред вирішаль­ним Ко­но­топ­сь­ким боєм. Про­те І. Ви­гов­сь­кий ви­бив до но­ги сто­ти­сяч­не мос­ков­сь­ке військо так, що цар Олексій на­ка­зав своїм воєво­дам за­ми­ри­ти­ся на будь-яких умо­вах і сам зби­рав­ся тіка­ти з Мос­к­ви. Та­та­ри бу­ли со­юз­ни­ком Ук­раїни і до­по­ма­га­ли І. Ви­гов­сь­ко­му, отож на той час не бу­ло в Кри­му та­тар­сь­ко­го війська. Ко­рис­ту­ючись з цього, ко­шо­вий Іван Сірко на­пав на Крим і пог­ра­бу­вав йо­го. Обу­рені та­та­ри за­ли­ши­ли Ви­гов­сь­ко­го і по­да­ли­ся до Кри­му, руй­ну­ючи все на своїм шля­ху і за­би­ра­ючи ти­сячі ук­раїнсь­ких бранців. Чи І. Сірко був ду­рень, чи підкуп­ле­ний Мос­ков­щи­ною? Без та­тар­сь­кої до­по­мо­ги си­ли І. Ви­гов­сь­ко­го знач­но змен­ши­ли­ся. Ви­ко­рис­то­ву­ючи це, пол­ков­ни­ки Іван Без­па­лий, Тиміш Цю­цю­ра, Яким Сом­ко, Ва­силь Зо­ло­та­рен­ко, Іван Сірко з до­по­мо­гою Мос­ков­щи­ни підня­ли 1659 р. пов­с­тан­ня про­ти геть­ма­на І. Ви­гов­сь­ко­го і цим так ос­ла­би­ли си­лу Ук­раїни, що Мос­ков­щи­на вже змог­ла на­ки­ну­ти Ук­раїні свої умо­ви ми­ру. Як наз­ва­ти цих пол­ков­ників?

    Гетьман Іван Брю­хо­вець­кий віддав 1665 р. Мос­ков­щині реш­т­ки са­мо­уп­рав­них прав Ук­раїни, хоч не був при­му­ше­ний нічим і ніким. Хто ж був І. Брю­хо­вець­кий?

    За на­мо­вою мос­к­во­лю­ба єпис­ко­па Ла­за­ря Ба­ра­но­ви­ча пол­ков­ник Дем’ян Мно­гогрішний зра­див 1669 р. геть­ма­на Пет­ра До­ро­шен­ка. Мос­ков­щи­на зро­би­ла йо­го геть­ма­ном, і він віддав їй ще більше прав Ук­раїни (Мос­ков­щи­на пізніше віддя­чи­ла йо­му - зас­ла­ла до Сибіру). Як наз­ва­ти Д. Мно­гогрішно­го?

    Налякавшись пе­ре­мог геть­ма­на Пет­ра До­ро­шен­ка, Мос­ков­щи­на по­го­ди­ла­ся прий­ня­ти йо­го ви­мо­ги: заб­ра­ти з Ук­раїни мос­ковські за­ло­ги і не втру­ча­ти­ся в жодні спра­ви Ук­раїни. Але пол­ков­ник Іван Са­мой­ло­вич пе­ре­ко­нав мос­к­винів не пос­ту­па­ти­ся геть­ма­нові, а далі про­дов­жу­ва­ти війну, обіця­ючи до­по­мог­ти Мос­ков­щині роз­би­ти П. До­ро­шен­ка. За це Мос­ков­щи­на зро­би­ла Са­мой­ло­ви­ча геть­ма­ном, і він об­рав на Київсь­ко­го мит­ро­по­ли­та зав­зя­то­го мос­к­во­лю­ба кня­зя Ге­де­она Чет­вер­тин­сь­ко­го та пос­лав йо­го 1685 р. вис­вя­чу­ва­ти не до Все­лен­сь­ко­го Патріар­ха, як це бу­ло від кня­зя Во­ло­ди­ми­ра і до то­го ча­су, а до мос­ков­сь­ко­го патріар­ха. Так він підпо­ряд­ку­вав Ук­раїнсь­ку Цер­к­ву мос­ковській, не при­му­ше­ний ніким і нічим. Як наз­ва­ти І. Са­мой­ло­ви­ча?

    За Бог­да­на Ве­ли­ко­го де­сят­ки таємних брю­хо­вець­ких, са­мой­ло­вичів, ба­ра­башів, пуш­карів одер­жу­ва­ли від мос­ков­сь­ко­го ца­ря „жа­ло­ва­ные гра­мо­ты“ на зем­лю в Ук­раїні. Але во­ни їх за­ко­пу­ва­ли, хо­ва­ли, бо Ве­ли­кий Бог­дан ру­бав та­ким Юдам го­ло­ви.

    Генеральний Суд­дя Ва­силь Ко­чу­бей, сот­ник Іван Іскра та інші не­од­но­ра­зо­во по­пе­ред­жа­ли Пет­ра І, що І. Ма­зе­па йо­го „зра­дить“. Во­ни повідом­ля­ли мос­ков­сь­кий уряд про кож­ний крок І. Ма­зе­пи, що ви­да­вав­ся їм за підго­тов­ку до „зра­ди“. Тим во­ни не да­ли ве­ли­ко­му геть­ма­нові підго­ту­ва­ти Ук­раїну до зброй­но­го по­ра­хун­ку з Мос­ков­щи­ною. Ко­ли І. Ма­зе­па відкри­то підніс свій меч на Мос­ков­щи­ну, во­ни відкри­то ста­ли до­по­ма­га­ти Мос­ков­щині. Так сот­ник Жарівка-По­кор­сь­кий ви­ка­зав Мос­ков­щині таємний підзем­ний вхід до фор­теці Нов­го­род-Сівер­сь­ко­го. Пол­ков­ник Гнат Га­ла­ган по­ка­зав Мос­ков­щині дос­туп до За­порізь­кої Січі. Пол­ков­ник М. Бур­ляй здав Мос­ков­щині фор­те­цю Білу Цер­к­ву за ха­ба­ра. Пол­ков­ник Іван Ско­ро­пад­сь­кий здав Мос­ков­щині без бою твер­ди­ню Ста­ро­дуб. За це він одер­жав з мос­ков­сь­ких рук без­п­рав­ну геть­ман­сь­ку бу­ла­ву. Сот­ник Іван Ніс по­ка­зав Мос­ков­щині таємний підзем­ний вхід до Ба­ту­рин­сь­кої твер­дині. Бій під Пол­та­вою, що виз­на­чив до­лю Ук­раїни на нас­тупні століття, виг­рав не Пет­ро І з йо­го 50-ти­сяч­ним військом. Той бій виг­ра­ла од­на ма­ла лю­ди­на без жод­но­го війська. Як?

    І. Ма­зе­па дов­го го­ту­вав Ба­ту­рин до війни. Він йо­го доб­ре зміцнив, за­го­ту­вав там ба­га­то зброї, по­ро­ху, харчів. Ко­ман­ду­ва­ли Ба­ту­рин­сь­кою за­ло­гою пол­ков­ник Дмит­ро Че­чель, ге­не­рал Фрідріх Кенігсек, сот­ник В. Нес­те­рен­ко. Їх, по­ра­не­них, мос­к­ви­ни взя­ли в по­лон і за­ка­ту­ва­ли на смерть. Ф. Кенігсек вмер по до­розі до шта­бу, і мос­к­ви­ни чет­вер­ту­ва­ли йо­го тіло. Всіх ба­ту­ринців, ра­зом з жінка­ми і дітьми, мос­к­ви­ни по-звіря­чо­му за­ка­ту­ва­ли. Ба­ту­ринці би­ли­ся ге­рой­сь­ки. От­же, Ба­ту­рин міг вит­ри­ма­ти кількамісяч­ну об­ло­гу. А І. Ма­зе­па запізнив­ся прий­ти з військом ли­ше на кілька днів. Мос­к­ви­ни заб­ра­ли в Ба­ту­рині 40 гар­мат і ба­га­то по­ро­ху та харчів. Під Пол­та­вою стріля­ли ли­ше 4 шведські гар­ма­ти, бо Карл ХІІ втра­тив ще пе­ред тим май­же ввесь свій обоз та гар­ма­ти. На­томість мос­к­ви­ни ма­ли 72 гар­ма­ти (40 з них бу­ли з Ба­ту­ри­на) і ба­га­то по­ро­ху.

    Несподіване падіння Ба­ту­ри­на виз­на­чи­ло наслідок Пол­тав­сь­ко­го бою не ли­ше тим, що І. Ма­зепі заб­рак­ло гар­мат, по­ро­ху, харчів, але й тим (а це най­го­ловніше), що та мос­ков­сь­ка пе­ре­мо­га пе­ре­ля­ка­ла не тільки ба­гать­ох ук­раїнсь­ких стар­шин, але й ту­рець­ко­го сул­та­на. Пол­ков­ник І. Ско­ро­пад­сь­кий хоч і був з І. Ма­зе­пою, але без бою здав Ста­ро­дуб і приєднав­ся до Пет­ра. Ту­рець­кий сул­тан, що по­го­див­ся взя­ти участь у війні, після Ба­ту­ри­на не відва­жив­ся во­юва­ти з Мос­ков­щи­ною.

    Стан під Ба­ту­ри­ном був подібний до ста­ну під Ко­но­то­пом. Ко­но­топ під ко­ман­дою пол­ков­ни­ка Г. Гу­ля­ниць­ко­го вит­ри­мав 70 днів об­ло­ги. І геть­ман І. Ви­гов­сь­кий мав час зібра­ти військо, роз­би­ти мос­к­винів під Києвом і прий­ти під Ко­но­топ та роз­г­ро­ми­ти 100-ти­сяч­не мос­ков­сь­ке військо. Геть­ман І. Ма­зе­па мав більші, ніж І. Ви­гов­сь­кий, мож­ли­вості роз­би­ти Мос­ков­щи­ну, бо на той час вирішаль­ним чин­ни­ком ста­ла за­галь­на все­на­род­на не­на­висть до Мос­ков­щи­ни. Від Пе­ре­яс­ла­ва до Ко­но­то­па ми­ну­ло ли­ше 5 років (1654-1659), і Мос­ков­щи­на ще не ма­ла ані си­ли, ані ча­су по­ка­за­ти Ук­раїні свої хи­жацькі зу­би. Від Пе­ре­яс­ла­ва ж до Пол­та­ви ми­ну­ло 50 років ча­су, і Мос­ков­щи­на вже за­ли­ла Ук­раїні са­ла за шкіру стільки, що навіть мос­к­во­лю­би по­ба­чи­ли, що во­на не­се їм смерть. От­же, на зак­лик І. Ма­зе­пи мог­ла пов­с­та­ти як один вся Ук­раїна. Пов­с­та­ла б, як­би не при­го­лом­ши­ло всіх рап­то­ве падіння Ба­ту­ри­на. Ко­ли б Ба­ту­рин вит­ри­мав мос­ков­сь­ку об­ло­гу 2-3 тижні (а він міг вит­ри­ма­ти і 2-3 місяці, як­би І. Ніс не ви­ка­зав таємно­го вхо­ду до міста), І. Ма­зе­па роз­г­ро­мив би мос­ков­сь­ке військо під Ба­ту­ри­ном, як ко­лись І. Ви­гов­сь­кий під Ко­но­то­пом. І це не безпідс­тав­не при­пу­щен­ня. О. Мен­ши­ков мав під Ба­ту­ри­ном 30 ти­сяч війська та 20 гар­мат. Карл ХІІ мав 18 ти­сяч війська і кілька гар­мат. І. Ма­зе­па мав 18 ти­сяч війська і в Ба­ту­рині 10 ти­сяч за­ло­ги з 40 гар­ма­та­ми. Всього ж армія Пет­ра налічу­ва­ла 100 ти­сяч, Кар­ла - 70 ти­сяч, І. Ма­зе­пи - 60 ти­сяч вже в пол­ках, а міг пок­ли­ка­ти п’ятик­рат­но більше. Крім то­го, боєздатність ук­раїнців і шведів бу­ла знач­но більшою (12 ти­сяч шведів роз­би­ли під Нар­вою 34 ти­сячі мос­к­винів). Та найбіль­шою си­лою Ма­зе­пи був сам ук­раїнсь­кий на­род. Тут му­си­мо де­що відхи­ли­ти­ся від те­ми, щоб за­пе­ре­чи­ти од­ну з ба­гать­ох мос­ков­сь­ких ба­йок.

    Походження, вда­ча, світог­ляд, ро­динні, гро­мадські, дер­жавні іде­али та лад ук­раїнсь­ко­го і мос­ков­сь­ко­го на­родів є не ли­ше про­тис­тавні, але й неп­ри­ми­рен­но ВО­РОЖІ, бо взаємно се­бе за­пе­ре­чу­ють. Як не мо­же бу­ти ком­п­ромісу між Бо­жесь­ким і ди­яволь­сь­ким, між вог­нем і во­дою, так між ук­раїнсь­ким та мос­ков­сь­ким на­ро­да­ми. Це до­ве­ла історія обох на­родів. Від Пе­ре­яс­ла­ва й по сьогодні Мос­ков­щи­на мос­ков­щить Ук­раїну всією ве­ли­чез­ною си­лою своєї імпер­сь­кої ма­ши­ни. Пе­ре­ко­нав­шись, що ні „кну­том“, ні „пря­ни­ком“ не змос­ков­щи­ти, ВСЕ мос­ков­сь­ке суспіль­с­т­во (на­сам­пе­ред освіче­не) ки­ну­ло­ся до­во­ди­ти ма­ло­ро­сам „бра­тер­с­т­во ве­ли­ко-ма­ло-бєло-русів“. А ті „бра­ти“ во­юва­ли між со­бою 1148, 1155, 1169, 1240, 1514, 1618, 1659, 1660, 1676, 1709, 1712, 1775, 1855, 1905-1907, 1917-1922, 1941-1955 рр., не ка­жу­чи про що­ден­ну за­пек­лу бо­роть­бу-війну від Пе­ре­яс­ла­ва й дось­огодні. Слід виз­на­ти, що й мос­ков­сь­ка і ук­раїнсь­ка інтелігенція щи­ро повіри­ла у те „бра­тер­с­т­во“. Обид­ва на­ро­ди не повіри­ли тій ви­га­даній те­орії, бо що­ден­не жит­тя до­во­ди­ло її об­лудність. Кож­ний ви­яв бо­роть­би ук­раїнсь­ко­го на­ро­ду за дер­жав­ну не­за­лежність мос­к­ви­ни вис­тав­ля­ють як бунт ок­ре­мих осіб чи ма­лих груп „ма­зе­пин­цев, пет­лю­ров­цев, бан­де­ров­цев, се­па­ра­тис­тов“, але не ук­раїнців. Мов­ляв, ці гру­пи зра­ди­ли не ли­ше Мос­ков­щи­ну, а й свій влас­ний ук­раїнсь­кий на­род, бо про­да­ли­ся во­ро­гові обид­вох на­родів: мос­ков­сь­ко­го і ук­раїнсь­ко­го. Ма­зе­пинці - Швеції, пет­люрівці - Франції, Англії, бан­дерівці - Німеч­чині. Мож­на за­ува­жи­ти, що мос­к­ви­ни справді вірять, що про­да­ли­ся.

    Та ви­бух 1917 р. ук­раїнсь­кої національ­ної стихії, од­нос­тайні ух­ва­ли се­лян­сь­ких з’їздів (кож­ний з кількох ти­сяч де­ле­гатів), що ви­ма­га­ли не­гай­но ви­га­ня­ти з Ук­раїни мос­к­винів і про­го­ло­си­ти дер­жав­ну не­за­лежність Ук­раїни, і на­решті кількарічна (1917-1923) кри­ва­ва зброй­на війна ук­раїнсь­ко­го се­лян­с­т­ва з мос­ков­сь­ки­ми зай­да­ми до­ве­ли аж над­то на­оч­но, що отих „се­па­ра­тис­тов“ бу­ло 35 мільйонів. Мос­к­ви­ни зму­шені „до­во­ди­ти“, що своїм національ­ним відрод­жен­ням Ук­раїна зав­дя­чує… Мос­ков­щині, що ук­раїнсь­ку дер­жа­ву (УРСР) ук­раїнці мог­ли ство­ри­ти ли­ше то­му, що їм до­по­мог­ла її тво­ри­ти… Мос­ков­щи­на і т. п. На цю те­му ви­да­ли ти­сячі кни­жок ра­зом з „на­уко­ви­ми“ історіями Ук­раїни. „Лов­кость рук и ни­ка­ко­го мо­шен­ни­чес­т­ва“. Так і по­раз­ку ве­ли­ко­го геть­ма­на та ма­зе­пинців „по­яс­ню­ють“ мос­ковські істо­ри­ки (а за ни­ми й наші підго­лос­ки) тим, що мов­ляв, ук­раїнсь­кий на­род не підтри­мав І. Ма­зе­пу, бо він гно­бив на­род і спри­яв шля­хет­сь­ко­му гноб­лен­ню.

    Наші „мудрі по шкоді“ де­мок­ра­ти (що прог­ра­ли 1917 р. бо­роть­бу з Мос­ков­щи­ною) за­ки­да­ють Б. Хмель­ниць­ко­му та І. Ма­зепі (лю­дям XVII ст.) брак де­мок­ра­тиз­му (в XVII ст. не бу­ло де­мок­ратії в усь­ому цивілізо­ва­но­му світі, Євро­па по­ча­ла до­рос­та­ти до неї щой­но у ХІХ ст.). Ніхто з ук­раїнсь­ких на­уковців не дослідив ще за­ходів Б. Хмель­ниць­ко­го та І. Ма­зе­пи що­до поліпшен­ня доб­ро­бу­ту на­ро­ду, за­хис­ту йо­го від шля­хет­сь­кої сва­волі. Обид­ва бу­ли ве­ли­ки­ми дер­жав­ни­ми му­жа­ми і ро­зуміли ва­гу кож­но­го ста­ну у дер­жав­но­му житті. Не мо­же бу­ти сумніву, що во­ни обид­ва дба­ли про всю націю, про всі ста­ни, от­же, і про се­лян­сь­кий та ремісни­чий. Той же І. Ма­зе­па ви­дав 1691 р. універ­сал, яким зат­вер­д­жу­вав пра­ва ко­заків та се­лян на землі, що їх во­ни одер­жа­ли за Б. Хмель­ниць­ко­го, і за­бо­ро­няв стар­шині си­лу­ва­ти се­лян та ко­заків до праці. На­ка­зу­вав пол­ков­ни­кам повідом­ля­ти йо­го про всілякі утис­ки се­лян, міщан і ко­заків.

    Та по­вер­не­мо­ся до Ба­ту­ри­на, до наслідків зра­ди Іва­на Но­са. За 50 років від Пе­ре­яс­ла­ва Мос­ков­щи­на своїми ди­ки­ми здир­с­т­ва­ми, гра­бун­ка­ми, вбив­с­т­ва­ми так роз­лю­ти­ла ук­раїнсь­кий на­род, що він голіруч зни­щив би мос­ковські за­ло­ги. Три пол­ки: Мир­го­род­сь­кий, Лу­бен­сь­кий і При­луць­кий не ви­ко­на­ли Пет­ро­во­го на­ка­зу приєдна­ти­ся до мос­ков­сь­ко­го війська. Пет­ро знав це і у своїх відоз­вах до ук­раїнсь­ких се­лян обіцяв звільни­ти їх від пан­щи­ни, від по­датків, від утисків. На­хаб­но за­пев­няв, що ніде у світі не­ма та­кої волі і та­ко­го доб­ро­бу­ту, як у мос­ковській дер­жаві.

    Після пог­ро­му Ба­ту­ри­на Пет­ро не­гай­но пос­лав 30 ти­сяч війська відтя­ти За­порізь­ку Січ та ук­раїнські пол­ки від І. Ма­зе­пи. Зруй­ну­вав­ши за­порізь­ку твер­ди­ню Пе­ре­во­лоч­ну, спа­лив­ши геть­ман­сь­ку сто­ли­цю, Пет­ро розіслав по всій Ук­раїні своїх лю­дей, які іме­нем ца­ря обіця­ли всілякі на­го­ро­ди тим, хто до­по­мо­же Мос­ков­щині по­ка­ра­ти „ма­зе­пин­цев-из­мен­ни­ков“. Від Пет­ра І й досі Мос­ков­щи­на не доз­во­ля­ла роз­бу­до­ву­ва­ти Ба­ту­ри­на і Чи­ги­ри­на (навіть і Глу­хо­ва). Не доз­во­ля­ла зак­ла­да­ти там се­редніх шкіл. Не доз­во­ля­ла бу­ду­ва­ти там залізниць. Нав­мис­но три­ма­ла ці геть­манські сто­лиці в стані глу­хих, ма­лень­ких, за­бу­тих повіто­вих місте­чок. Ка­те­ри­на ІІ на­ка­за­ла ро­би­ти все, щоб зник­ла в на­роді пам’ять про геть­ман­щи­ну. При­хиль­ників геть­ма­на Пет­ро на­ка­зав са­ди­ти на палі, чет­вер­ту­ва­ти, а мерців не хо­ва­ти кілька днів, щоб їхній жах­ли­вий виг­ляд за­ля­ку­вав ук­раїнців. Тоді Дніпром пли­ли сотні плотів, що на них бу­ли ши­бе­ниці з повіше­ни­ми ма­зе­пин­ця­ми. Тоді Мос­ков­щи­на спа­ли­ла сотні ук­раїнсь­ких сіл та місте­чок ра­зом з людь­ми. Мос­ков­щи­на ро­би­ла те самісіньке в 1918-1923 рр. і в 1941-1945 рр.

    Протримайся Ба­ту­рин 1-2 тижні, геть­ман зі шве­да­ми встиг би прий­ти і роз­г­ро­ми­ти мос­ков­сь­ку об­ло­гу. Тоді од­ра­зу при­лу­чи­ли­ся б до геть­ма­на всі ук­раїнські пол­ки і вся За­порізь­ка Січ (40 ти­сяч за­по­рожців з гар­ма­та­ми). Та най­го­ловніше - ви­бух­ло б стихійне все­на­род­не зни­щен­ня мос­ков­сь­ких за­лог по всій Ук­раїні. За та­ких об­с­та­вин Мос­ков­щи­на не роз­по­чи­на­ла б ні Пол­тав­сь­ко­го, ні яко­го іншо­го бою, і мос­к­ви­ни тіка­ли б з Ук­раїни нав­ви­пе­ред­ки, по­ки­нув­ши всі гар­ма­ти і обо­зи. І вся історія Східної Євро­пи бу­ла б те­пер цілко­ви­то інак­шою. От­же, Пол­тав­сь­кий бій виг­рав не мос­ков­сь­кий цар під Пол­та­вою, а ук­раїнсь­кий сот­ник І. Ніс у Ба­ту­рині. Після Пол­та­ви та­ких Юдя­ни­чарів роз­п­ло­ди­ло­ся ти­сячі. І це во­ни виг­ра­ва­ли Мос­ков­щині всі по­дальші бої з Ук­раїною. Це во­ни роз­бу­ду­ва­ли і зміцни­ли мос­ков­сь­ку імперію. Це во­ни три­ма­ли і те­пер три­ма­ють Ук­раїну в стані без­п­рав­ної, без­си­лої, по-хи­жаць­ки ви­зис­ку­ва­ної Мос­ков­щи­ною ко­лонії. Без їхньої до­по­мо­ги не існу­ва­ла б мос­ков­сь­ка імперія. Тим-то тре­ба ближ­че приг­ля­ну­ти­ся до отих носів, га­ла­ганів, ко­чу­беїв, са­мой­ло­вичів, дра­го­ма­но­вих, вин­ни­ченків, скрип­ників… ім’я їм - легіон. Їхні прізви­ща і дії знай­де­те у мос­ков­сь­ких ен­цик­ло­педіях. Зга­даємо ли­ше кілька.

    Петро І не міг знай­ти се­ред мос­к­винів не те що до­сить пись­мен­них (се­на­то­ри князі О. Мен­ши­ков і А. Дол­го­ру­кий бу­ли не­пись­менні), але бо­дай тя­му­щих лю­дей, що мог­ли би про­во­ди­ти йо­го ре­фор­ми, і при­во­зив цивіліза­торів з Євро­пи. Мос­ков­щи­на при­во­зи­ла до се­бе ти­сячі німець­ких інже­нерів та знавців-на­уковців та­кож по Першій і Другій світо­вих війнах. Крім німців Пет­ро І зап­ро­шу­вав ба­га­то ук­раїнців, да­вав їм ви­сокі по­са­ди та ти­ту­ли, як Те­офа­нові Про­ко­по­ви­чеві, П. Ягу­жин­сь­ко­му та ба­гать­ом іншим. Т. Про­ко­по­вич після Пол­та­ви зустрів Пет­ра в Києві пал­кою про­мо­вою (па­негіри­ком) „Сло­во Пох­валь­не Ца­рю Пєтру о по­бе­де под Пол­та­вой“, яку Пет­ро на­ка­зав над­ру­ку­ва­ти, а Про­ко­по­ви­ча заб­рав до Пе­тер­бур­га і зро­бив ар­хиєпис­ко­пом та го­ло­вою Св. Си­но­ду, тоб­то гла­вою мос­ков­сь­кої цер­к­ви, бо Пет­ро зни­щив патріар­хат. Цей зап­ро­да­нець на­пи­сав ще більше своїх „пох­вал“216.

    Високоосвічений бо­гос­лов Те­офілакт Ло­па­тин­сь­кий зустрів Пет­ра в Москві ца­рес­лав­ною про­мо­вою і пізніше на­пи­сав ще кілька та­ких са­мих. За до­ру­чен­ням зас­туп­ни­ка патріар­ха Сте­па­на Явор­сь­ко­го (та­кож „вєрно­го ма­ло­рос­са“) він відпра­вив бо­гос­луж­бу „Служ­ба бла­го­дар­с­т­вен­ная о по­бе­де над шве­да­ми под Пол­та­вою“, де вслав­ляв Пет­ра і прок­ли­нав І. Ма­зе­пу. Ця „служ­ба“ су­пе­ре­чить цер­ков­ним ка­но­нам Пра­вос­лав­ної Цер­к­ви. Так ук­раїнсь­кий бо­гос­лов упав мо­раль­но аж до блюзнірс­т­ва. Цю „служ­бу“ мос­ков­сь­ка цер­к­ва за­пи­са­ла до „Ме­сяч­ной Ми­неи“ на 27-е чер­в­ня. За нею прок­ли­на­ли І. Ма­зе­пу що­ро­ку двічі та ще й сло­ва­ми ук­раїнця.

    Інший ук­раїнсь­кий бо­гос­лов Гав­ри­ло Бу­жин­сь­кий на­пи­сав та ви­го­ло­сив ца­рес­лав­них про­мов більше, ніж Т. Про­ко­по­вич та Т. Ло­па­тин­сь­кий ра­зом217. Навіть самі мос­к­ви­ни пи­са­ли (в ен­цик­ло­педії Брок­га­уза і Еф­ро­на), що він аж над­то по-раб­с­ки пе­ре­бор­щу­вав. Цар приз­на­чив йо­го рад­ни­ком Си­но­ду та го­лов­ним цен­зо­ром ви­дав­ництв і шкіл. На цій по­саді він що­си­ли мос­ков­щив ук­раїнські ви­дан­ня та шко­ли. Так са­мо ав­то­ром Ємсько­го цар­сь­ко­го ука­зу 1876 р., яким за­бо­ро­ня­лась ук­раїнсь­ка мо­ва, був яни­чар М. Юзе­фо­вич. Пи­са­ли і ви­да­ва­ли свої ца­рес­лавні тво­ри: Пла­тон Пе­тун­ке­вич, Іван Кра­ме­нець­кий, Афа­насій За­руць­кий та інші. Мос­ковські істо­ри­ки на­зи­ва­ють ті пи­сан­ня гид­ко-ла­куз­ни­ми. Кож­ний з тих пе­ре­вертнів одер­жу­вав ви­со­ку по­са­ду. В СРСР Мос­ков­щи­на на­го­род­жує корнійчуків, ти­чин, ба­жанів, ки­ри­ченків і т. п. по­са­да­ми „міністрів“ у т. зв. УРСР. Та в імперії ті по­са­ди бу­ли справ­жніми, себ­то з пра­вом на­ка­зу­ва­ти навіть і мос­к­ви­нам. А в УРСР ті по­са­ди „ли­пові“, з пра­вом ли­ше ви­ко­ну­ва­ти на­ка­зи Мос­к­ви. Про­те корнійчу­ки, ба­жа­ни, ти­чи­ни мо­жуть при­наймні вип­рав­до­ву­ва­ти­ся тим, що на по­ти­ли­цю кож­но­го з них спря­мо­ва­на цівка „стар­шеб­рат­нь­ого“ на­га­на з на­ка­зом сла­вос­ло­ви­ти мос­ков­щен­ня і гра­бу­нок Ук­раїни. Ти­сячі тих, хто насмілив­ся мов­ча­ти, нак­ла­ли го­ло­вою. Про­ко­по­вичі-ло­па­тинські бу­ли підліши­ми за своїх близ­нюків в СРСР, бо в мо­нархічній імперії їх не при­му­шу­ва­ли ста­ва­ти яни­ча­ра­ми. Це вже сьогоднішня Мос­ков­щи­на ви­губ­лює тих, хто не хо­че ста­ва­ти яни­ча­ром.

    Катерина ІІ обер­ну­ла Геть­ман­щи­ну на Ма­ло­російсь­ке ге­не­рал-гу­бер­на­тор­с­т­во. Зруй­ну­ва­ла За­порізь­ку Січ, а її землі роз­да­ла своїм фа­во­ри­там, обер­нув­ши за­по­рожців у кріпаків. Во­на покріпа­чи­ла все ук­раїнсь­ке се­лян­с­т­во, за­гар­ба­ла землі ук­раїнсь­ких цер­ков та мо­нас­тирів, відібрав­ши в них за­со­би ут­ри­му­ва­ти шко­ли, де го­ту­ва­ли сільських учи­телів. Тим учи­те­лям за­бо­ро­ни­ла нав­ча­ти в шко­лах. Во­на ви­ки­ну­ла Мо­ги­лян­сь­ку Ака­демію з бу­динків Брат­сь­ко­го мо­нас­ти­ря, де во­на місти­ла­ся від зас­ну­ван­ня. Ук­раїнсь­ка шлях­та не раз про­си­ла доз­во­лу зас­ну­ва­ти й ут­ри­му­ва­ти влас­ним кош­том універ­си­тет в Ук­раїні. Ка­те­ри­на не доз­во­ли­ла. Ук­раїнці про­си­ли доз­во­лу зас­ну­ва­ти бо­дай військо­ву шко­лу в Глу­хові, де сто­яв по­рожній па­лац геть­ма­на К. Ро­зу­мов­сь­ко­го. Відмо­ви­ла. Мит­ро­по­ли­та Ар­се­на Мацієви­ча за­му­ру­ва­ла жи­вим у Ре­вельській в’язниці за те, що він про­тес­ту­вав про­ти ни­щен­ня ук­раїнсь­ко­го шкільниц­т­ва і гра­бун­ку ук­раїнсь­ких мо­нас­тирів.

    За Ка­те­ри­ни ІІ кан­ц­ле­ром імперії був Олек­сандр Без­бо­родь­ко, а міністром освіти - Пет­ро За­ва­дов­сь­кий. О. Без­бо­родь­ко одер­жав най­ви­щий ти­тул „свет­лей­ший князь Рос­сий­с­кой им­пе­рии“ та ве­ликі маєтки в Ук­раїні. П. За­ва­дов­сь­кий одер­жав ти­тул гра­фа і ве­ликі маєтки в Ук­раїні.

    За Єли­за­ве­ти (1742-1762) ви­пад­ко­во по­щас­ти­ло Ук­раїні. Олек­са Ро­зу­мов­сь­кий став не­офіційним (хоч шлюб­ним) чо­ловіком ца­риці і мав ве­ли­кий на неї вплив. Він відно­вив геть­ма­нат, пос­та­вив­ши на геть­ма­на сво­го бра­та Ки­ри­ла. Ки­ри­ло з йо­го до­по­мо­гою мав мож­ливість відно­ви­ти Ук­раїні пра­ва Пе­ре­яс­лав­сь­кої уго­ди. А що­най­мен­ше - зак­лас­ти тверді ос­но­ви куль­тур­но­го роз­вит­ку Ук­раїни. Нап­рик­лад, міг відбу­ду­ва­ти Київ, зас­ну­ва­ти універ­си­тет у Києві та Ук­раїнсь­ку Ака­демію На­ук (Єли­за­ве­та пос­та­ви­ла йо­го - 18-річно­го хлоп­ця - пре­зи­ден­том Імпе­ра­тор­сь­кої Ака­демії На­ук у Пе­тер­бурзі), і так роз­по­ча­ла­ся б у XVI­II ст. та куль­тур­на пра­ця, що її роз­гор­ну­ли ук­раїнці аж у ХІХ-ХХ ст. Ки­ри­ло міг роз­бу­ду­ва­ти ук­раїнсь­ке шкільниц­т­во та ви­дав­ниц­т­ва і т. п. Нічо­го подібно­го Ки­ри­ло не зби­рав­ся ро­би­ти. Навіть свій па­лац по­бу­ду­вав не в Києві, а в ма­ло­му Глу­хові (навіть не в Ба­ту­рині чи в Чи­ги­рині). Жив пе­ре­важ­но в Пе­тер­бурзі і там роз­ва­жав­ся, а не уп­рав­ляв Ук­раїною. Пра­ви­ла нею ук­раїнсь­ка стар­ши­на. І во­на бу­ла зро­би­ла пер­ший крок до виз­во­лен­ня Ук­раїни - всі мос­ковські за­ло­ги заб­ра­ли­ся з Ук­раїни. Дру­гим кро­ком бу­ло б, щоб Єли­за­ве­та про­го­ло­си­ла Ки­ри­ла спад­ко­вим геть­ма­ном. Смерть її не да­ла цього здійсни­ти.

    Наступниця Єли­за­ве­ти - Ка­те­ри­на ІІ на­ка­за­ла Ки­ри­лові зрек­ти­ся геть­ман­с­т­ва. Він це ду­же ра­до зро­бив, а за та­ку „вер­ность“ Ка­те­ри­на зро­би­ла йо­го го­лов­но­ко­ман­ду­ва­чем імпер­сь­ко­го війська та да­ла 35 ти­сяч де­ся­тин землі в Ук­раїні. Про­дов­жен­ня ав­то­ном­ності Ук­раїни - це при­пи­нен­ня її мос­ков­щен­ня. Са­мо­уп­рав­на (авто­ном­на) Ук­раїна не пас­ла б задніх у відрод­женні євро­пей­сь­ких націй, як це ста­ло­ся в нашій історії. А тоді мос­ков­сь­ка імперія бу­ла б зму­ше­на 1848 ро­ку піти шля­хом Ав­с­т­ро-Угор­сь­кої імперії. А та­кий шлях скінчив­ся б 1917 р. тим са­мим, що й шлях Ав­с­т­ро-Угор­сь­кої. Так би ста­ло­ся, як­би Ки­ри­ло Ро­зу­мов­сь­кий (і йо­го брат Олек­са) був не дру­гим Ско­ро­пад­сь­ким (Іва­ном чи Пав­лом), а дру­гим, як­що не І. Ма­зе­пою, то Пет­ром До­ро­шен­ком чи Пав­лом По­лу­бот­ком. Бу­ли тоді в Ук­раїні хоч би і менші ма­зе­пи, до­ро­шен­ки, ви­говські, ор­ли­ки, по­лу­бот­ки, гордієнки. Бу­ли, але за ни­ми сте­жи­ли тодішні ко­чу­беї, іскри, га­ла­га­ни, но­си, про­ко­по­вичі і ви­ка­зу­ва­ли мос­ков­сь­ко­му уря­дові. А „вер­ные ма­ло­рос­сы“ - Олек­са та Ки­ри­ло Ро­зу­мовські бо­яли­ся за­хи­ща­ти ма­зе­пинців, бо­яли­ся ви­губ­лю­ва­ти яни­чар.

    Надалі аж до 1917 ро­ку більшість провідної вер­с­т­ви Ук­раїни бу­ли „вер­ны­ми ма­ло­рос­са­ми“ (в Га­ли­чині вірни­ми ав­с­тріяка­ми). По 1917 році чи­ма­ло з них ста­ли ук­раїнця­ми і нак­ла­ли своїми го­ло­ва­ми у війні за ук­раїнсь­ку дер­жав­ну не­за­лежність. Але чи­ма­ло ли­ши­ли­ся як­що не ма­ло­ро­са­ми, то ма­ло­ук­раїнця­ми. З ти­сяч ли­ше най­виз­начніших ма­ло­росів, будівни­чих мос­ков­сь­кої куль­ту­ри та імперії від XVII ст. по ХХ ст. зга­даємо ли­ше кілька, а реш­ту знай­де­те в мос­ков­сь­ких ен­цик­ло­педіях. Міністри, гу­бер­на­то­ри, се­на­то­ри: князь О. Без­бо­родь­ко, граф О. Ро­зу­мов­сь­кий, граф П. За­ва­дов­сь­кий, граф В. Ко­чу­бей, граф Г. Ми­ло­ра­до­вич, граф І. Гу­до­вич, П. Ягу­жин­сь­кий, І. Жур­ман, В. та М. Ту­манські, М. Мик­ло­шев­сь­кий, І., В. та О. Ха­нен­ки, М. Спе­ран­сь­кий, В. Ко­ва­лев­сь­кий, М. Род­зян­ко, М. Те­ре­щен­ко, В. За­тон­сь­кий, Ю. Ко­цю­бин­сь­кий, О. Ки­ри­чен­ко, Н. Каль­чен­ко, М. Кри­лен­ко, О. Корнійчук, П. Люб­чен­ко, М. Скрип­ник, П. Ше­лест, А. Ска­ба і сотні інших. Ге­не­ра­ли: С. Ши­рай, О. та Ф. Ту­манські, М. Ма­ка­рен­ко, Р. Кон­д­ра­тен­ко, В. Овсієнко, П. Ди­бен­ко, О. Кол­чак, С. Ков­пак, К. Мос­ка­лен­ко, С. Ти­мо­шен­ко, А. Юзе­фо­вич і сотні інших. Ака­деміки, про­фе­со­ри: М. Ло­ба­чев­сь­кий, В. Вер­над­сь­кий, М. Бур­ден­ко, О. Карпінсь­кий, Г. Ко­зиць­кий, О. Ка­си­мен­ко, І. Ки­ри­чен­ко, П. Ка­пи­ця, Д. Ка­вун­ник, П. Юр­ке­вич, В. Зіньківський, В. Гри­го­ро­вич, В. та І. Гра­барі, Г. Ільїнський, М. Ка­че­нов­сь­кий, В., І. та О. Кістя­ковські, А. Ко­мар, М. Ко­яло­вич, П. та М. Заб­лоцькі, П. Ла­щен­ко та ти­сячі інших. Єпис­ко­пи: С. Явор­сь­кий, Т. Про­ко­по­вич, Г. Бу­жин­сь­кий, Г. Виш­нев­сь­кий, Г. Кон­це­вич, І. Куль­чиць­кий, І. Бо­го­лев­сь­кий, В. Ліниць­кий, Л. Гор­ка, С. Ка­ли­нов­сь­кий і де­сят­ки інших. Ма­лярі, скуль­п­то­ри: М. Коз­лов­сь­кий, Д. Ле­виць­кий, К. Го­ло­ва­чев­сь­кий, В. Бо­ро­виківсь­кий, І. Мар­тос, І. Крам­сь­кой, К. та М. Ма­ковські, В. Брод­сь­кий, Я. Станіслав­сь­кий, С. Ми­ло­ра­до­вич, М. Ска­дов­сь­кий, К. Клим­чен­ко, П. Кот­ля­рев­сь­кий, В. Ко­на­ше­вич, О. Крав­чен­ко і сотні інших. Пись­мен­ни­ки: М. Го­голь, Г. Да­ни­лев­сь­кий, В. Ко­ро­лен­ко, М. Зо­щен­ко, А. Авер­чен­ко, А. Ах­ма­то­ва (Го­рен­ко), І. Бунін (Бунь­ков­сь­кий), В. Не­ми­ро­вич-Дан­чен­ко та сотні інших. Ком­по­зи­то­ри: М. Глінка, П. Чай­ков­сь­кий та інші.

    Серед цих ти­сяч здібних, ро­зум­них, ви­со­ко­освіче­них -енків бу­ли й такі, що лю­би­ли Ук­раїну і навіть де­що зро­би­ли зад­ля її куль­ту­ри, але всі во­ни бу­ли щи­ри­ми патріота­ми мос­ков­сь­кої імперії і во­ро­га­ми ук­раїнсь­кої дер­жав­ної не­за­леж­ності.

    Повторюємо: без ук­раїнсь­ких яни­чарів (та інших змос­ков­ще­них чу­жинців) самі мос­к­ви­ни ніко­ли б не роз­бу­ду­ва­ли своєї убо­гої Мос­ков­щи­ни на ве­ли­ку імперію. Це сто­суєть­ся всіх століть. Та мос­ков­сь­кий імперіалізм ХХ ст. зруй­ну­вав Ук­раїну безмірніше за всі по­пе­редні. Ніхто в світі не знає, якою мірою от­руїла Мос­ков­щи­на ук­раїнсь­ку ду­шу своїм раб­с­т­вом. Ли­ше но­вий 1917-й рік це ви­явить. А щоб зус­тріти той но­вий 1917 рік з роз­п­лю­ще­ни­ми очи­ма, ско­рис­та­ти­ся з досвіду ста­ро­го, не пов­то­ри­ти йо­го по­ми­лок - му­си­мо при­га­да­ти події то­го ста­ро­го 1917 ро­ку, що приніс Ук­раїні не­чу­ва­ну в історії руїну, му­ки, жер­т­ви, смерть.

    Іноземці за­пи­ту­ють: „Яким чи­ном ва­ша 40-мільйон­на, ба­га­та і куль­тур­на нація не змог­ла втри­ма­ти по 1917 році своєї дер­жав­ної не­за­леж­ності, а знач­но менші і бідніші на­ро­ди ут­ри­ма­ли?“ Па­леніючи з со­ро­му, вик­ру­чуємось сіном, мов­ляв, Мос­ков­щи­на за­во­юва­ла Ук­раїну військом. Ко­ли б чу­жи­нець пе­ре­пи­тав: „А скільки війська ма­ла Мос­ков­щи­на 1917 ро­ку і скільки Ук­раїна?“, то ми чер­воніючи, мов­ча­ли б. Най­со­ромнішим бу­ло б нам за­пи­тан­ня: „Чо­му Мос­ков­щи­на відбу­ду­ва­ла своє роз­ва­ле­не військо, а Ук­раїна не відбу­ду­ва­ла, хоч ма­ла в імпер­сь­ко­му війську чо­ти­ри мільйо­ни виш­ко­ле­них во­яків, стар­шин і ге­не­ралів?“ Але самі му­си­мо зна­ти відповідь: ХТО і ЯК зни­щив про­го­ло­ше­ну 1917 р. Ук­раїнсь­ку На­род­ну Рес­публіку. Відповідь прав­ди­ву, а не вик­ру­та­си тих, хто її по­ва­лив. Відповідь трагічно прос­та. По­ва­лив її Іван Ніс ХІХ ст. І по­ва­лив тим са­мим спо­со­бом, що ним по­ва­лив Ук­раїну Іван Ніс XVI­II ст., себ­то таємним підсту­пом, завівши во­ро­га до твер­дині ук­раїнсь­ко­го національ­но­го світог­ля­ду. На­зи­вав­ся той Іван Ніс ХІХ ст. проф. Ми­хай­ло Дра­го­ма­нов. Іван Фран­ко виз­на­чив цього руйнівни­ка ук­раїнсь­кої дер­жав­ності ко­рот­ко, але ви­чер­п­но - gen­te Rut­he­nus, na­ti­one Rus­sus, тоб­то - мос­к­вин ук­раїнсь­кої крові, а точніше - яни­чар.

    „Кожна ре­во­люція бу­ла спер­шу дум­кою в го­лові од­ної лю­ди­ни“,- ка­же аме­ри­кан­сь­кий філо­соф Р. Емер­сон. Мо­гутній го­лос на­шо­го національ­но­го про­ро­ка Та­ра­са роз­бу­див (хоч і не ба­гать­ох) ук­раїнсь­ких інтелігентів з національ­но­го сну. За­род­жу­ва­ла­ся ук­раїнсь­ка національ­на ре­во­люція. Мос­ков­щи­на це зро­зуміла і то­му жор­с­то­ко по­ка­ра­ла бать­ка тієї ре­во­люції - ве­ли­ко­го Та­ра­са. По­ка­ра­ла, су­див­ши Ки­ри­ло-Ме­фодієвсь­ке Брат­с­т­во, хоч Т. Шев­чен­ко до нього не на­ле­жав. Членів же Брат­с­т­ва по­ка­ра­но ду­же лег­ко, бо Мос­ков­щи­на ро­зуміла, що їхні хи­мерні (утопічні) мрії мос­ковській імперії не заг­ро­жу­ють.

    Українська національ­на ре­во­люція по­ча­ла­ся тим, що про­буд­жені Т. Шев­чен­ком ук­раїнські інтеліген­ти за­хо­ди­ли­ся досліджу­ва­ти, вив­ча­ти свій на­род. По­ба­чив­ши йо­го ба­га­тющі куль­турні скар­би, во­ни по­ча­ли вип­рос­то­ву­ва­ти свій зігну­тий мос­ков­сь­ким ду­хов­ним раб­с­т­вом національ­ний хре­бет. Ідея ук­раїнсь­кої дер­жав­ності („в своїй хаті - своя прав­да і си­ла, і во­ля“) ста­ла на шлях її здійснен­ня, на шлях національ­ної ре­во­люції („вста­вай­те, кай­да­ни порвіте і вра­жою злою кров’ю во­лю ок­ропіте“). Прик­лад Т. Шев­чен­ка по­ка­зав Мос­ков­щині, що фізич­не на­силь­с­т­во над бор­ця­ми за во­лю Ук­раїни збільшує си­лу Ук­раїни в її бо­ротьбі з Мос­ков­щи­ною. І Мос­ков­щи­на вжи­ла сво­го століття­ми вип­ро­бу­ва­но­го азійсь­ко­го спо­со­бу: ни­щи­ти во­ро­га ду­хов­но, мо­раль­но, ще й ру­ка­ми са­мо­го во­ро­га. Мос­ков­щи­на взя­ла­ся ЗБИ­ТИ НА МАНІВЦІ ук­раїнсь­ку НАЦІОНАЛЬ­НУ ре­во­люцію. І во­на зро­би­ла це з по­ди­ву гідним успіхом.

    У ХІХ ст. ши­ри­ла­ся по всій Європі по­шесть соціалізму з йо­го утопіями ска­су­ван­ня при­ват­ної влас­ності, одер­жав­лен­ня чи усуспіль­нен­ня всього зем­ле­роб­с­т­ва, про­мис­ло­вості, торгівлі, зник­нен­ня націй, національ­них куль­тур і мов, дер­жа­ви, світо­во­го об’єднан­ня люд­с­т­ва в одній над­дер­жаві то­що. Во­ни не при­ваб­лю­ва­ли за­гал, бо бу­ли над­то те­оре­тичні, да­лекі і не зро­зумілі йо­му. І соціалісти му­си­ли по­зи­ча­ти у де­мок­ратії ідеї зро­зуміліші, життєвіші, пе­кучіші за­га­лові: усу­нен­ня ви­зис­ку робітників капіталіста­ми, за­без­пе­чен­ня здо­ров’я і доб­ро­бу­ту всього на­се­лен­ня, політич­на рівноп­равність усіх гро­ма­дян, об­ра­ний усім на­ро­дом і відповідаль­ний пе­ред ним уряд, сво­бо­да сло­ва і об’єднань то­що. Такі де­мок­ра­тичні ідеї ук­раїнсь­кий на­род ство­рив ти­сячі років то­му. І не ли­ше ство­рив, а й здійсню­вав їх218. От­же, во­ни бу­ли близькі, са­моз­ро­зумілі світог­ля­дові та вдачі ук­раїнця. Тим-то ук­раїнсь­ка інтелігенція - а над­то мо­ло­да - за­хо­пи­ла­ся де­мок­ра­тич­ни­ми іде­ями, що їх вкрав (узур­пу­вав) соціалізм у де­мок­ра­тиз­му і прив­лас­нив. За­хо­пив­шись ци­ми НЕ соціалістич­ни­ми, а де­мок­ра­тич­ни­ми іде­ями, на­ша інтелігенція не­дог­леділа ідей су­то соціалістич­них. А од­ною з них є дес­по­тич­на, зцен­т­ралізо­ва­на, все­охоп­лю­юча (то­талітар­на) безвідповідаль­на вла­да зграї най­ви­щих соціалістич­них вель­мож. Ли­ше та­ка вла­да змо­же те­ро­ром на­ки­ну­ти лю­дям соціалізм. От­же, соціалізм - про­ти де­мок­ра­тиз­му. Соціалізм за­пе­ре­чує де­мок­ра­тизм. Цього й не­до­ба­чи­ла ук­раїнсь­ка інтелігенція. Чо­му?

    Потяг до щас­тя і спра­вед­ли­вості при­та­ман­ний лю­дині. Ду­хов­но роз­ви­не­на лю­ди­на ту­жить за спра­вед­ливістю. Ця ту­га по­род­жує ВІРУ у мож­ливість здійсни­ти спра­вед­ливість і праг­нен­ня знай­ти спо­со­би здійсни­ти її. Так з первісних ди­кун­сь­ких релігій роз­ви­ну­ли­ся ве­ликі су­часні, і найбіль­ша з них - хрис­ти­ян­сь­ка. Ос­но­вою кож­ної релігії є ВІРА, а не знан­ня. Віра ж і знан­ня на­ле­жать до двох різних світів: віра до ду­хов­но­го (душі), не­ма­теріаль­но­го, а знан­ня - до світу ма­теріаль­но­го, раціональ­но­го, фізич­но­го. Гли­бо­ка (а не по­вер­хо­ва), не­по­хит­на віра зав­ж­ди бу­ла більшою си­лою, ніж знан­ня, і бу­де сильнішою, до­ки лю­ди­на бу­де лю­ди­ною. Релігійно­го фа­на­ти­ка не пе­ре­ко­на­ють жодні ро­зумні до­ка­зи, віра і ро­зум ле­жать у двох не­сумірних світах. Так са­мо, як ду­шев­ний біль, радість, лю­бов то­що не зміря­ти мет­ром, не зва­жи­ти кілог­ра­ма­ми. Віра пе­ре­бу­ває по­за ро­зу­мом і то­му зав­ж­ди нек­ри­тич­на. Релігійні дог­ми не до­во­дять ро­зу­мом. „Вірте і віра вря­тує вас“,- вчать усі ве­ликі релігії. І не ли­ше во­ни, а й най­новіша пси­хо­те­рапія. Мож­на на­вес­ти ти­сячі фактів, ко­ли віра справді ря­ту­ва­ла жит­тя лю­дям219. „Віра мо­же го­ру зру­ши­ти“,- ка­же Св. Пись­мо. Історія за­пи­са­ла ти­сячі фактів, ко­ли віра справді „зру­шу­ва­ла го­ри“, себ­то тво­ри­ла логічно не­мож­ли­ве. Соціалізм має всі прик­ме­ти релігійної віри. Всі су­то соціалістичні те­орії є не що інше, як релігійні дог­ми, тоб­то не­до­ве­де­на ро­зу­мом, безпідс­тав­на віра. Соціалістич­на ж фра­зе­ологія - це ли­ше завіса, за якою криєть­ся не­до­ве­деність ВІРИ в соціалістичні утопії. Німець­ка соціалістич­на партія бу­ла най­с­тар­ша, найбіль­ша у світі і да­ла най­виз­начніших те­оре­тиків і прак­тиків соціалізму. На з’їзді в Бад-Го­дез­берзі 15 лис­то­па­да 1959 р. цілко­ви­то відцу­ра­ла­ся мар­к­сиз­му 340 го­ло­са­ми про­ти 16.

    Саме жит­тя нев­б­ла­ган­но до­ве­ло не­обґрун­то­ваність, хи­мерність соціалістич­них догм. Пер­ша же спро­ба здійсни­ти чис­тий соціалізм, тоб­то без йо­го за­по­зи­чень у де­мок­ра­тиз­му - га­неб­но про­ва­ли­ла­ся в СРСР, ви­гу­бив­ши мільйо­ни не­вин­них лю­дей і обер­нув­ши ба­га­тю­щу Ук­раїну на ду­хов­ний і фізич­ний цвин­тар. Але це ста­ло­ся по 1917 році, а до 1917 р. соціалізм у мос­ковській імперії дав кілька де­сятків своїх му­че­ників. Се­ред них ба­га­то не­мос­к­винів, зок­ре­ма ук­раїнців Софію Пе­ров­сь­ку (з ро­ду К. Ро­зу­мов­сь­ко­го), А. Же­ля­бо­ва, Д. Ки­баль­чи­ча, В. Де­ба­горія, Я. Сте­фа­но­ви­ча, Д. Ли­зо­гу­ба, О. Ма­лин­ка та інших. Їхня жер­тов­на кров ос­вя­ти­ла соціалізм в очах лю­дей. На місце од­но­го стра­че­но­го вла­дою бор­ця за соціалізм при­хо­ди­ли де­сят­ки но­вих. Ук­раїнці зі своєю іде­алістич­ною куль­ту­рою і світог­ля­дом не мог­ли не повіри­ти такій ідеї, що тво­ри­ла му­че­ників. І повіри­ли. Ніякої тра­гедії не бу­ло в то­му, що ук­раїнсь­ка інтелігенція повіри­ла в соціалістич­ну релігію. Не бу­ло, бо раніш чи пізніше са­ме жит­тя зруй­ну­ва­ло б її, як зруй­ну­ва­ло у німців. Тра­гедія ж не ли­ше ук­раїнсь­ких соціалістів, а й усієї Ук­раїни по­ля­гає в то­му, що во­ни увіру­ва­ли в соціалізм МОС­КОВ­СЬ­КИЙ. На­го­ло­шуємо: в мос­ков­сь­кий. А він був зовсім іншим, ніж євро­пей­сь­кий. К. Маркс наз­вав мос­ков­сь­кий соціалізм „мон­голь­сь­ким“ соціалізмом Чингіс-ха­на.

    Європейський соціалізм на­ро­див­ся і виріс на ґрунті євро­пей­сь­кої (а не азійсь­кої) куль­ту­ри, яка роз­ви­ну­ла­ся з гре­ко-рим­сь­кої, зас­во­ю­ючи її ети­ку та пра­восвідомість, з іде­ями вільної дум­ки, люд­сь­кої гідності, честі то­що. За 15 століть хрис­ти­ян­с­т­ва Євро­па зас­воїла та­кож хрис­ти­ян­сь­ку філо­софію з її лю­дяністю (гу­манізмом), ви­мо­гою спра­вед­ли­вості, пер­шості ду­ху над ма­терією, ідеєю лю­бові, Предвічно­го Єди­но­го Бо­га з Йо­го ве­ли­ки­ми за­ко­на­ми. Діти цієї куль­ту­ри - євро­пейські соціалісти бу­ли на­сам­пе­ред гу­маніста­ми. В Ук­раїні їх зраз­ком бу­ли І. Фран­ко, М. Пав­лик, Ю. Ба­чин­сь­кий.

    Та найціннішим здо­бут­ком євро­пей­сь­кої куль­ту­ри бу­ла КРИ­ТИЧ­НА дум­ка. Во­на по­род­жу­ва­ла нові ідеї, вільну бо­роть­бу ідей і ста­ла матір’ю євро­пей­сь­ко­го пос­ту­пу. Бо­роть­ба ідей роз­ви­ну­ла ро­зум євро­пей­ця, який умів знай­ти ме­жу між хи­мер­ним і життєво мож­ли­вим та ко­рис­ним усій нації. Євро­пейські соціалісти бу­ли на­сам­пе­ред патріота­ми, а вже потім соціаліста­ми. Так євро­пей­сь­кий кри­тич­ний ро­зум ра­зом з євро­пей­сь­кою - у своїй ос­нові хрис­ти­ян­сь­кою - куль­ту­рою і ду­ховністю не міг сприй­ня­ти соціалістич­но­го дес­по­тиз­му з йо­го похідною - раб­с­т­вом та стадністю. І євро­пейські соціалісти ста­ли на шлях де­мок­ра­тич­но­го ре­фор­ма­тор­с­т­ва. Мос­к­ви­ни про­го­ло­си­ли євро­пей­сь­ких соціалістів зрад­ни­ка­ми робітни­чо­го кла­су і не­на­виділи їх більше, ніж капіталістів, бо євро­пейські соціалісти, поліпшу­ючи ре­фор­ма­ми жит­тя робітниц­т­ва, усу­ва­ли ґрунт з-під мос­ков­сь­ко­го дес­по­тич­но­го соціалізму.

    Як ми вже зга­ду­ва­ли, ду­ховність, куль­ту­ра і світог­ляд ук­раїнця є наскрізь євро­пейські з тої прос­тої при­чи­ни, що ук­раїнець є євро­пей­цем ра­со­во і співтвор­цем євро­пей­сь­кої куль­ту­ри ще з доісто­рич­ної до­би. Мос­к­вин же наскрізь азіат. От­же, ук­раїнські соціалісти ма­ли б піти шля­хом євро­пей­сь­ких. І справді, ук­раїнські соціалісти, які бу­ли по­за впли­вом мос­ков­сь­кої куль­ту­ри - в Га­ли­чині, в Бу­ко­вині - пішли євро­пей­сь­ким шля­хом. М. Дра­го­ма­нов нас­тир­ли­во за­вер­тав їх до мос­ков­сь­ко­го соціалізму. І. Фран­ко гос­т­ро глу­зу­вав з то­го чингіс-хан­сь­ко­го соціалізму М. Дра­го­ма­но­ва. Наші га­лицькі соціалісти не бу­ли ре­во­люціоне­ра­ми, а лиш ре­фор­ма­то­ра­ми. Во­ни не пішли до соціалістич­них партій нації - гно­би­тель­ки ук­раїнсь­ко­го на­ро­ду (поль­сь­кої), а зас­ну­ва­ли свою, ук­раїнсь­ку соціалістич­ну партію. І ця партія бо­ро­ла­ся за пра­ва і доб­ро­бут сво­го влас­но­го, ук­раїнсь­ко­го на­ро­ду на­сам­пе­ред. Во­ни бу­ли до­сить кеп­сь­ки­ми інтер­націоналіста­ми.

    Наші змос­ков­щені над­дніпрянські соціалісти, от­руєні - за ви­ра­зом ве­ли­ко­го Та­ра­са - „мос­ков­сь­кою бле­ко­тою“, пішли мос­ков­сь­ким шля­хом до соціалізму. Во­ни всту­пи­ли до соціалістич­них партій нації-гно­би­тель­ки ук­раїнсь­ко­го на­ро­ду, до мос­ков­сь­ких, і тим зра­ди­ли свій влас­ний на­род. А що мос­ков­сь­кий „соціалізм“ фак­тич­но був і є нічим іншим, як мос­ков­сь­ким за­гар­б­ниц­т­вом (імперіалізмом), то наші соціалісти з мос­ков­сь­ких соціалістич­них партій фак­тич­но бу­ли па­хол­ка­ми, яни­ча­ра­ми. І ті пе­ре­вертні ніко­ли б не ство­ри­ли своїх ук­раїнсь­ких соціалістич­них партій, як­би мос­к­ви­ни не за­бу­ли на час на­уки зга­да­но­го ки­тай­сь­ко­го стра­те­га Сун-Тсу. Певні своєї імпер­сь­кої си­ли мос­ковські соціалісти і слу­ха­ти не хотіли про пра­ва ук­раїнсь­кої мо­ви, а про якусь са­мостійність Ук­раїни годі й зга­ду­ва­ти. Ко­ли ж якийсь ма­ло­рос про­бу­вав щось мим­ри­ти про це, мос­ковські то­ва­риші на­ки­да­ли­ся на нього так лю­то, що бідо­ла­ха з пе­ре­ля­ку тікав. Хоч і пе­ре­кин­чи­ки, ук­раїнські соціалісти лю­би­ли Ук­раїну, і шовінізм мос­ков­сь­ких соціалістів їх об­ра­жав і обу­рю­вав. Так самі мос­к­ви­ни штов­х­ну­ли ук­раїнців-соціалістів зас­но­ву­ва­ти власні ук­раїнські соціалістичні партії.

    Та ті партії ук­раїнсь­ки­ми не бу­ли. Їхня прог­ра­ма нічим не відрізня­ла­ся від мос­ков­сь­ких, крім ви­мо­ги куль­тур­ної (ли­ше куль­тур­ної) ав­то­номії, що фак­тич­но обер­та­ла­ся ли­ше у пра­во вжи­ва­ти ук­раїнсь­ку мо­ву. Навіть найбіль­шу спра­ву - зе­мель­ну - змав­пу­ва­ли раб­сь­ки з мос­ков­сь­кої прог­ра­ми, прий­няв­ши ідею соціалізації землі. У Мос­ков­щині ця ідея ма­ла національ­но-істо­ричні ко­рені в об­щині, от­же, бу­ла при­род­ною і мож­ли­вою. В Ук­раїні ж спо­конвіку па­ну­ва­ла не ли­ше фізич­но-прав­но, а й у всьому ду­хов­но­му житті ідея при­ват­ної влас­ності на все. От­же, соціалізація землі бу­ла про­тип­ри­род­ною, во­ро­жою ук­раїнсь­ко­му світог­ля­дові ідеєю. Настіль­ки гли­бо­ко во­ро­жою, що ли­ше по тру­пах кількох МІЛЬЙОНІВ ук­раїнців змог­ла Мос­ков­щи­на зап­ро­ва­ди­ти в Ук­раїні свою об­щи­ну під соціалістич­ною наз­вою „кол­госп“.

    Ідеологічним провідни­ком ук­раїнсь­ких соціалістів (і не­соціалістів-мос­к­во­любів) був проф. М. Дра­го­ма­нов. І ко­ли щер­ба­та до­ля Ук­раїни да­ла 1917 ро­ку дер­жав­ну вла­ду на­шим соціалістам, то во­ни ки­ну­ли­ся здійсню­ва­ти ідеї сво­го учи­те­ля. При­дивімо­ся до цього вчи­те­ля та йо­го на­уки. Йо­го бать­ко був цілко­ви­тий мос­ков­сь­кий патріот і відповідно ви­хо­ву­вав своїх дітей220. У гімназії М. Дра­го­ма­нов був під ве­ли­ким впли­вом учи­те­ля-мос­к­ви­на Н. Строн­сь­ко­го, зга­ду­вав йо­го з ве­ли­кою лю­бов’ю. В „Автобіографії“ М. Дра­го­ма­нов не на­зи­ває се­бе ук­раїнцем. При­яте­лям-мос­к­ви­нам він пи­сав, що він „обще­рос“, а ук­раїнцям ка­зав, що він „кос­мо­політ“. Аналіз йо­го пи­сань та діяльності по­ка­зує, що він був з „вер­ных ма­ло­рос­сов“. Нап­рик­лад, пи­сав ре­дак­то­рові жур­на­лу „Вес­т­ник Ев­ро­пы“ М. Ста­сю­ке­ви­чу: „Гідру ук­раїнофіль­с­т­ва, що те­пер по­чи­нає підно­си­ти свою го­ло­ву, са­ме те­пер є час спря­му­ва­ти до ро­зумнішої діяльності. Ду­же ко­рис­но бу­ло би згар­монізу­ва­ти га­лиць­ке ук­раїнофіль­с­т­во з на­ши­ми по­ряд­ни­ми людь­ми в Росії. Ви­даєть­ся, що са­ме про­видіння приз­на­чи­ло ме­не до­по­ма­га­ти та­ко­му зв’язкові. Хай Ваш жур­нал до­по­ма­гає справі мос­ков­щен­ня. Ко­ли Га­ли­чи­на по­вер­неть­ся під кри­ла рідно­го ор­ла, то й ме­не з Ва­ми зга­да­ють“221. Не злець­кий був М. Дра­го­ма­нов про­рок і апос­тол мос­ков­щен­ня. Те­пер у га­лиць­ких - з по­чат­ко­вих - шко­лах нав­ча­ють ук­раїнсь­ких дітей мос­ков­сь­кої мо­ви, а в се­редніх та ви­щих навіть і нав­ча­ють мос­ков­сь­кою мо­вою. І мос­ков­сь­ка мо­ва па­нує в усіх ус­та­но­вах Га­ли­чи­ни. Те­пер у га­лиць­ких містах ук­раїнсь­кої мо­ви чу­ти мен­ше, ніж у ка­надійсь­ких. В західних зем­лях зміне­но сотні кілька­сотрічних ук­раїнсь­ких істо­рич­них назв ву­лиць, місте­чок, сіл на мос­ковські. І пе­ре­наз­ва­ли їх не ли­ше іме­на­ми Леніна, Сталіна, Чер­ни­шев­сь­ко­го, а й Пушкіна, Ку­ту­зо­ва і т. п. Де­сят­ки кол­госпів наз­ва­но іме­на­ми не ли­ше Леніна, Сталіна, Кіро­ва, а й цар­сь­ких ге­не­ралів, як кол­госп імені О. Су­во­ро­ва у Зба­разь­ко­му ра­йоні. „Мос­к­вин са­дис­тич­но на­со­лод­жуєть­ся зну­щан­ням з по­до­ла­них“,- свідчить М. Горь­кий.

    Перед своїми мос­ков­сь­ки­ми при­яте­ля­ми М. Дра­го­ма­нов хи­зу­вав­ся, що ку­пив за свої гроші та вип­ро­сив кілька­сот мос­ков­сь­ких кни­жок і по­да­ру­вав їх до ук­раїнсь­ких бібліотек у Відні, Львові і Чернівцях. Те­пер там - де­сят­ки ти­сяч мос­ков­сь­ких кни­жок, але не­має ба­гать­ох ти­сяч ук­раїнсь­ких, ви­да­них у Києві чи Хар­кові і то навіть ви­дав­ниц­т­ва­ми УРСР, от­же, доз­во­ле­них мос­ков­сь­кою цен­зу­рою. М. Дра­го­ма­нов вчас­но по­ба­чив, що ук­раїнці по­чи­на­ють ро­зуміти, що во­ни не виз­во­лять Ук­раїни з мос­ков­сь­ко­го гра­бун­ку та ви­зис­ку, до­ки не відірвуть Ук­раїну від Мос­ков­щи­ни. Він вчас­но помітив, що по­чи­нає відрод­жу­ва­ти­ся „ма­зе­пин­сь­кий се­па­ра­тизм“ (йо­го ви­раз - „українофіль­сь­ка гідра“). І все жит­тя нев­том­но по­бо­рю­вав той „се­па­ра­тизм“ у всіх йо­го фор­мах: мов­ний, куль­тур­ний, гос­по­дар­чий, політич­ний, дер­жав­ний усіма спо­со­ба­ми, не цу­ра­ючись і підлих. Ро­зумів і те, що відвер­та бо­роть­ба про­ти національ­но­го відрод­жен­ня Ук­раїни ви­явить йо­го (Дра­го­ма­но­ва) мос­ков­сь­кий націоналізм, по­ка­же ук­раїнцям йо­го яни­чар­сь­ке об­лич­чя, от­же, йо­го бой­ко­ту­ва­ти­муть. Приб­рав­ши ук­раїнсь­ку ли­чи­ну, всту­пив до ук­раїнсь­кої гро­ма­ди в Києві. Так са­мо В. Ленін нав­чав, що мос­ков­сь­ким ко­муністам не вар­то по­бо­рю­ва­ти націоналізм не­мос­к­винів, бо ж виг­ля­да­ти­ме як бо­роть­ба мос­ков­сь­ко­го націоналізму з не­мос­ков­сь­ким. То­му нак­ла­дав партійний обов’язок на НЕ­мос­ков­сь­ких ко­муністів по­бо­рю­ва­ти не­мос­ков­сь­кий націоналізм.

    Київська ук­раїнсь­ка гро­ма­да за­ду­ма­ла ви­да­ва­ти за кор­до­ном ук­раїнсь­кий жур­нал, що­би пе­реп­рав­ля­ти йо­го в Ук­раїну. І пос­ла­ла М. Дра­го­ма­но­ва до Же­не­ви ре­дак­то­ром. Він ви­дав там кілька чи­сел і на то­му при­пи­нив. На­томість по­чав ви­да­ва­ти (і ре­да­гу­ва­ти) мос­ков­сь­кий соціалістич­ний жур­нал „Воль­ное сло­во“. Мос­ковські емігран­ти дізна­ли­ся (мос­ков­сь­кий утікач А. Чер­ке­сов ви­дав там кни­жеч­ку, в якій за­ки­дає М. Дра­го­ма­но­ву про­во­ка­тор­с­т­во), що гроші на той жур­нал дає мос­ков­сь­кий уряд222. Після цього М. Дра­го­ма­нов виїхав до Бол­гарії. Звідти лис­та­ми та стат­тя­ми по­ши­рю­вав між ук­раїнця­ми Дністрян­щи­ни і Дніпрян­щи­ни мос­к­во­люб­с­т­во. Ви­ко­ну­ючи свою місію, цей апос­тол мос­к­во­люб­с­т­ва мав, на­сам­пе­ред, вби­ти віру ук­раїнців у свої си­ли та в пот­ре­бу ма­ти свою не­за­леж­ну дер­жа­ву. І учив, що пе­ре­мо­га соціалістич­но­го ла­ду в світі не­ми­ну­ча (про це мос­к­ви­ни га­ла­су­ють уже півстоліття в „країні здійсне­но­го соціалізму“). А тоді не бу­де ок­ре­мих дер­жав, а кож­на гос­по­дар­сь­ка об­ласть ма­ти­ме свою не­за­лежність у вільній спілці об­лас­тей. Він про­по­ну­вав поділи­ти Ук­раїну на чо­ти­ри са­мостійні об­ласті з міша­ною людністю. Ка­зав, що чу­жинці в тих об­лас­тях бу­дуть жи­вим зв’язком з інши­ми об­лас­тя­ми всієї Спілки, і так зміцнить­ся міжна­род­не бра­тер­с­т­во. Мос­ков­щи­на це вже здійсни­ла в СРСР, поділив­ши Ук­раїну на об­ласті і завізши по­над 7 мільйонів но­вих мос­ков­сь­ких панів, щоб во­ни бу­ли жи­вим зв’язком, бра­тер­сь­ки пиль­ну­ва­ли, аби ті „са­мостійні“ об­ласті не „кра­ли“ влас­ну пше­ни­цю, вугілля та інше з „обще­го ко­тел­ка“.

    М. Дра­го­ма­нов учив, що в тих об­лас­тях (себ­то в Ук­раїні) всі гро­ма­дя­ни - без різниці національ­ності чи віри - му­сять ма­ти од­на­кові пра­ва. Ця ви­мо­га є в прог­рамі кож­ної ук­раїнсь­кої партії й те­пер. Соціалістич­на УЦ­Ра­да, а потім УНР на­да­ла 1917- 1920 рр. зай­дам в Ук­раїні пра­ва не од­на­кові, а більші, ніж ук­раїнцям. Нап­рик­лад, до Ма­лої Дер­жав­ної Ра­ди самі зак­ли­ка­ли 45 % не­ук­раїнців (на 40 членів - 18 не­ук­раїнців). Шкіл у мос­к­винів не відібра­ли, а ук­раїнські шко­ли зак­ла­да­ли в неп­ри­дат­них бу­дин­ках. Київсь­кий універ­си­тет ли­ши­ли мос­к­ви­нам, а ук­раїнсь­кий зап­ро­то­ри­ли до ма­лень­ко­го міста Кам’янця, де не бу­ло ані будівель відповідних, ні бібліотек. Євре­ям да­ли такі пільги, яких не існує ніде в світі. Ство­ри­ли навіть ок­ре­мо міністер­с­т­во єврей­сь­ких справ з міністром на чолі. Навіть вик­ра­яли в Ук­раїні ок­ремі ав­то­номні об­ласті: єврей­сь­ку, німець­ку, мол­дав­сь­ку, а от на Ку­бан­щині, Став­ро­поль­щині, Дон­щині, Во­роніжчині, Са­ра­тов­щині, де жи­ве кілька МІЛЬЙОНІВ ук­раїнців, Мос­ков­щи­на за­бо­ро­ни­ла не тільки ук­раїнські шко­ли, а навіть га­зе­ти та книж­ки ук­раїнсь­кою мо­вою, хоч би й з мос­ков­сь­ким змістом, не до­пус­ка­ючи ту­ди ук­раїнсь­ких га­зет, дру­ко­ва­них в Ук­раїні.

    М. Дра­го­ма­нов учив, що війни роб­лять царі та па­ни. Не бу­де царів та панів (капіталістів) - не бу­де і воєн. Дра­го­манівець М. Порш, став­ши військо­вим міністром УНР, відра­зу де­мобілізу­вав ук­раїнсь­ке військо, що тоді всу­пе­реч волі дра­го­манівсь­кої УЦР ство­ри­ло­ся са­ме (в ук­раїнізо­ва­них пол­ках бу­ло по­над 200 ти­сяч во­яків). А він же доб­ре знав, що В. Ленін на­ка­зав мос­ков­сь­ким ге­не­ра­лам відбу­ду­ва­ти мос­ков­сь­ке військо. І во­но зго­дом (за кілька ли­ше місяців) стріля­ло з гар­мат по Києву і по ук­раїнсь­ких міністрах ра­зом з М. Пор­шем. Ук­раїна війська не ма­ла, щоб не пус­ти­ти те ма­лень­ке (ли­ше 30 ти­сяч) мос­ков­сь­ке військо.

    М. Дра­го­ма­нов пе­ре­ко­ну­вав ук­раїнців, що мос­ков­сь­кий на­род є ду­же мир­ний, не за­гар­б­ниць­кий, це, мов­ляв, царі і па­ни гна­ли йо­го підби­ва­ти інші на­ро­ди (це са­ме то­ро­чать наші де­мок­ра­ти навіть і те­пер, ко­ли той „мир­ний“ на­род вже по­ка­зав свої за­гар­б­ницькі ікла). Він до­во­див, що Мос­ков­щи­на не гно­би­ла Ук­раїну. Нав­па­ки, Ка­те­ри­на ІІ відкри­ла Ук­раїні дос­туп до Чор­но­го мо­ря, за­во­ював­ши Крим. А як­би Мос­ков­щи­на за­во­юва­ла б Дар­да­не­ли, то бу­ла би відкри­ла Ук­раїні вихід у ши­ро­кий світ.

    Хрущов та­кож „відкрив Ук­раїні дос­туп до Чор­но­го мо­ря“, віддав­ши їй 1954 р. Крим. Щоп­рав­да, по­над 60 % на­се­лен­ня Кри­му - мос­к­ви­ни та змос­ков­щені чу­жинці. Ні ук­раїнсь­ких шкіл, ні ча­со­писів ук­раїнсь­кою мо­вою у Кри­му не­ма, як не­ма їх і в сусідній Ку­бан­щині. От­же, і ук­раїнці в Кри­му змос­ков­щені ве­ли­кою мірою. Та­ким чи­ном, Крим є мос­ков­сь­кою твер­ди­нею в ти­лу Ук­раїни. Але ж хіба мос­к­ви­ни не ук­раїнські бра­ти, що ли­ше доб­ра Ук­раїні ба­жа­ють?

    М. Дра­го­ма­нов ду­же хва­лив Б. Хмель­ниць­ко­го за Пе­ре­яс­лав і до­во­див, що тим він уря­ту­вав Ук­раїну від зни­щен­ня Поль­щею, та­та­ра­ми, Ту­реч­чи­ною. Свят­ку­ючи (з на­ка­зу Мос­ков­щи­ни) 300-у річни­цю Пе­ре­яс­ла­ва, су­часні дра­го­манівці пов­то­рю­ють те са­ме сло­во в сло­во, і зно­ву при­ся­га­ють соціалістич­но­му мос­ков­сь­ко­му ца­реві. Про­те подібни­ми до­ка­за­ми М. Дра­го­ма­нов не міг пе­ре­ко­на­ти ук­раїнців на­ле­жа­ти до мос­ков­сь­кої імперії. Тре­ба бу­ло ви­га­ду­ва­ти щось пе­ре­кон­ливіше, щоб до­вес­ти упер­тим хох­лам, що ідея са­мостійності Ук­раїни (навіть ли­ше куль­тур­ної) є згуб­ною для ук­раїнсь­ко­го на­ро­ду. І він учив, що люд­с­т­во не­ухиль­но прос­тує до без­дер­жав­но­го Світо­во­го Со­юзу, от­же раніше чи пізніше ок­ремі дер­жа­ви не існу­ва­ти­муть. У Східній же Європі са­ма історія ство­ри­ла за­ро­док та­ко­го со­юзу з трьох братніх пле­мен: ве­ли­ко­росів, ма­ло­росів і біло­росів од­но­го на­ро­ду русь­ко­го. Во­ни ж бо три бра­ти, пов’язані і спільним по­ход­жен­ням і спільною істо­рич­ною до­лею, і спільною вірою, і спільним гос­по­дар­с­т­вом, і спільною - зро­зумілою кож­но­му з трьох - роз­ви­не­ною мо­вою мос­ков­сь­кою223. І всім трьом заг­ро­жу­ють ті самі во­ро­ги. А си­ла ж у єдності. Роз’єдна­них цих братів лег­ко по­не­во­лять во­рожі сусіди і не­сусіди. Здо­ро­вий глузд підка­зує єдна­ти­ся, три­ма­ти­ся ра­зом в одній дер­жаві. Чи ж не цього нав­ча­ють у кожній школі УРСР? Чи ж не вби­ва­ють в ук­раїнські го­ло­ви в СРСР (і по­за ним) що­го­ди­ни 365 днів що­ро­ку радіо, те­ат­ри, ча­со­пи­си, жур­на­ли, книж­ки і… в’язниці та сибірська ка­тор­га?

    М. Дра­го­ма­нов ска­женів від най­мен­шо­го ви­яву не­по­ша­ни до Мос­ков­щи­ни, до мос­ков­сь­ко­го на­ро­ду і літе­ра­ту­ри. А особ­ли­во лю­ту­вав від згад­ки про азійсь­ке по­ход­жен­ня мос­ков­сь­ко­го на­ро­ду. Франц Ду­хин­сь­кий довів на­уко­во азійсь­ке по­ход­жен­ня мос­к­винів. М. Дра­го­ма­нов, не ма­ючи чим за­пе­ре­чи­ти, ла­яв у ча­со­пи­сах Ф. Ду­хин­сь­ко­го так бруд­но, що навіть дра­го­манівці со­ро­ми­ли­ся за сво­го учи­те­ля. Особ­ли­во дра­ту­вав­ся М. Дра­го­ма­нов, ко­ли Ф. Ду­хин­сь­кий, бу­ду­чи керівни­ком Ра­пер­свіль­сь­ко­го му­зею у Швей­царії, повісив 1860 р. там на стіні кар­ту Євро­пи з на­пи­сом на Мос­ков­щині: „Не­во­ля і ко­мунізм“. Як ба­чи­мо, 100 років то­му бу­ли ук­раїнці, що пе­ред­ба­ча­ли те­перішній СРСР. Так са­мо М. Дра­го­ма­нов лю­ту­вав на О. Ко­нись­ко­го за йо­го про­ти­мос­ков­сь­ку книж­ку „Етног­рафія Слов’янщи­ни“. Навіть дра­го­манівець проф. А. Крим­сь­кий свідчить, що М. Дра­го­ма­нов був за сту­ден­т­сь­ких часів за­пек­лим во­ро­гом ук­раїнсь­ко­го національ­но-куль­тур­но­го відрод­жен­ня224. Хо­ча б куль­тур­но­го. М. Дра­го­ма­нов не­на­видів і ни­щив доб­ре ім’я національ­но свідо­мих ук­раїнців О. Ко­нись­ко­го, В. Ан­то­но­ви­ча, К. Ми­халь­чу­ка, П. Жи­тець­ко­го, В. По­до­лин­сь­ко­го та інших.

    І. Ви­та­но­вич пи­сав: „М. Дра­го­ма­нов відзи­ваєть­ся до нас не як ук­раїнець, не за­ра­ди доб­ра Ук­раїни, але як мос­к­вин, за­ра­ди доб­ра Мос­ков­щи­ни. У М. Дра­го­ма­но­ва Ук­раїна стоїть на дру­го­му місці. На пер­шо­му стоїть Мос­ков­щи­на. А на глум нам підпи­суєть­ся ук­раїнцем“225. В. Бар­вин­сь­кий, Л. Зе­лен­сь­кий та інші за­пев­ня­ли, що М. Дра­го­ма­нов співпра­цює з на­чаль­ни­ком жан­дармів гра­фом Н. Ігнать­євим. В. Бар­вин­сь­кий наз­вав М. Дра­го­ма­но­ва мос­ков­сь­ким таємним жан­дар­м­сь­ким про­во­ка­то­ром на сторінках львівської „Прав­ди“. Мос­ковські соціалісти Г. Плєха­нов та В. За­суліч це зна­ли і пор­ва­ли всі зв’язки з М. Дра­го­ма­но­вим226. Більшість га­ли­чан, особ­ли­во сту­ден­т­с­т­во, бой­ко­ту­ва­ли М. Дра­го­ма­но­ва227.

    Збанкрутовані провідни­ки УЦР-УНР вип­рав­до­ву­ють­ся те­пер тим, що мов­ляв, Мос­ков­щи­на ма­ла 1917 р. си­лу при­бор­ка­ти Ук­раїну, а Ук­раїна не ма­ла ще си­ли обо­ро­ни­ти­ся, і не­мож­ли­во бу­ло ук­раїнсь­ку си­лу роз­бу­ду­ва­ти, бо на­род був національ­но несвідо­мий. Це - вже не зви­чай­на брех­ня, а справжній нак­леп на свій на­род. Пог­ля­не­мо на фак­ти.

    Опинившись 1917 р. при владі, дра­го­манівці зав­зя­то по­бо­рю­ва­ли не ли­ше са­му ідею дер­жав­ної не­за­леж­ності Ук­раїни, а й кож­ний стихійний ви­яв ук­раїнсь­кої са­мостійності в на­шо­му на­роді. Всі ук­раїнські се­лянські та військові з’їзди стихійно ви­ма­га­ли 1917 р. щоб УЦ­Ра­да про­го­ло­си­ла дер­жав­ну не­за­лежність Ук­раїни, щоб не­гай­но тво­ри­ла ук­раїнсь­ке військо, щоб по­ви­га­ня­ла мос­к­винів з Ук­раїни. Са­ме цього і НЕ хотіла ро­би­ти дра­го­манівсь­ка УЦ­Ра­да, бо ж та­кий „се­па­ра­тизм“ є зра­дою за­повіту М. Дра­го­ма­но­ва: „З Північною Рус­сю не зло­мим со­юзу“. Щогірше, дра­го­манівці за­по­пад­ли­во ки­ну­ли­ся ни­щи­ти своєю ми­ро­люб­ною про­па­ган­дою ук­раїнсь­ке військо та патріотич­не се­лян­сь­ке То­ва­рис­т­во „Вільне Ко­зац­т­во“. Ук­раїнсь­ким пол­кам УЦ­Ра­да не да­ва­ла ка­зарм, харчів, щоб во­ни розійшли­ся по домівках. Але во­ни не роз­хо­ди­ли­ся, а рва­ли­ся до бою.

    Виконуючи ух­ва­лу пол­ко­во­го віча в Пол­таві в лис­то­паді 1917 ро­ку, І-й ук­раїнсь­кий полк імені Бог­да­на Хмель­ниць­ко­го під ко­ман­дою сот­ни­ка Іва­на За­будь­сь­ко­го виїхав до Києва. Полк був боєздат­ний, здис­ципліно­ва­ний, силь­ний, вірний ук­раїнсь­ко­му уря­дові. Він мав 4 ти­сячі во­яків, оз­б­роєних важ­ки­ми ку­ле­ме­та­ми та бронь­ови­ка­ми. Ко­ли полк приїхав до Києва й увійшов до дво­ру ка­зарм на Пе­чер­сь­ку, одер­жав на­каз зібра­ти­ся на пол­ко­ве віче. З ка­зарм вий­шов ко­лишній оса­вул (ад’ютант) пол­ку підпо­руч­ник Олек­сандр Ша­по­вал і ска­зав: „Я приз­на­че­ний ко­ман­ду­ва­чем пол­ку. Від сьогодні всі ко­за­ки і стар­ши­ни пол­ку - вільні. Хто хо­че йти до­до­му, мо­же йти“. Звиклі до найгірших роз­ча­ру­вань, ко­за­ки вит­ри­му­ва­ли їх твер­до. Але та­ко­го уда­ру по їхніх мріях не вит­ри­ма­ли, пла­ка­ли, як діти. Не хотіли роз­хо­ди­ти­ся, і не хотіли зда­ва­ти зброї.

    Як ба­чи­мо, „українсь­кий“ уряд УЦ­Ра­да приз­на­чив О. Ша­по­ва­ла не ко­ман­ду­ва­ти пол­ком, а ліквіду­ва­ти йо­го. Са­ме тоді, ко­ли на Київ су­ну­ло з Мос­ков­щи­ни військо на чолі з цар­сь­ким, а тоді вже „со­вет­с­ким“ пол­ков­ни­ком М. Му­рав­йо­вим228.

    „Український“ пол­ков­ник-дра­го­манівець пи­сав тоді та­ке: „Події ос­танніх днів у Києві яс­но свідчать про по­яву міліта­рис­тич­них течій в Ук­раїні. Це му­сить не­по­коїти тих, хто щи­ро лю­бить Ук­раїну. Та­кий міліта­ризм не на часі. Він не­без­печ­ний і мо­же при­нес­ти ба­га­то ли­ха. Я стар­ши­на. Я скінчив се­ред­ню і ви­щу військові шко­ли і у військо­вих спра­вах маю ве­ликі знан­ня і досвід. І я твер­до ка­жу: Ук­раїні не тре­ба ста­ло­го війська, не тре­ба й ко­зач­чи­ни. Хай на­ших то­ва­ришів не за­хоп­лює прик­лад по­ляків та чехів, які ство­ри­ли свої національні пол­ки. Ме­не ди­вує, ко­ли чую, що наші по­важні лю­ди ра­дять нам насліду­ва­ти тих по­ляків та чехів. Та ж їхне військо не має нічо­го спільно­го з їхніми на­ро­да­ми. При­хиль­но до нього ста­вить­ся ли­ше ма­лий гурт шовіністів. Постійні війська вже ми­на­ють­ся“229. Пізніший ук­раїнсь­кий міністр Мак­сим Сла­вин­сь­кий тоді ж пи­сав: „Про­ти націоналізму, про­ти йо­го вик­люч­ності та се­бе­люб­с­т­ва тре­ба пос­та­ви­ти ідею спра­вед­ли­вості, ідею за­галь­но­люд­сь­ких іде­алів та етич­них норм. Во­ни - вищі за всі націоналістичні ви­мо­ги ок­ре­мих на­родів“230.

    Переконавшись, що УЦ­Ра­да ста­вить­ся во­ро­жо до ідеї ук­раїнсь­кої са­мостійності, полк імені геть­ма­на Пав­ла По­лу­бот­ка спла­ну­вав пос­та­ви­ти УЦР пе­ред до­вер­ше­ним фак­том у надії, що УЦР поч­не здійсню­ва­ти са­мостійність Ук­раїни. Полк ув’яз­нив 17 лис­то­па­да 1917 ро­ку всіх мос­ков­сь­ких уря­довців у Києві, ото­чив дер­жавні ус­та­но­ви і повідо­мив про це УЦР, про­ся­чи її даль­ших на­казів. УЦ­Ра­да на­ка­за­ла пол­кові звільни­ти ув’яз­не­них мос­к­винів і виїха­ти на німець­кий фронт бо­ро­ни­ти імперію. Стар­ши­ни пол­ку зро­би­ли ве­ли­ку істо­рич­ну по­мил­ку. Замість ув’яз­ни­ти зрад­ників-дра­го­манівців (як зро­бив В. Ленін зі своїми „дра­го­манівця­ми“), во­ни ви­ко­на­ли зрад­ниць­кий на­каз УЦР - ви­ве­ли полк на фронт. До речі, по до­розі йо­го об­с­тріля­ли з ку­ле­метів донські ко­за­ки, щоб по­ка­ра­ти за зра­ду імперії. До Пет­рог­ра­да УЦР те­лег­ра­фу­ва­ла: юр­ба військо­вих де­зер­тирів збун­ту­ва­ла­ся в Києві, але УЦР вста­но­ви­ла по­ря­док і вис­ла­ла во­ро­хоб­ників на фронт. А тоді уря­ду не слу­ха­ли навіть самі мос­к­ви­ни. Він по­дя­ку­вав „вер­ным ма­ло­рос­сам“.

    У Фінляндії сто­яв 1917 ро­ку 12-й кор­пус імпер­сь­кої армії - май­же самі ук­раїнці. Кор­пус мав бро­не­поїзд, літа­ки і гар­ма­ти. Штаб кор­пу­су зап­ро­по­ну­вав УЦ­Раді пе­ре­вес­ти кор­пус на мос­ков­сь­ко-ук­раїнсь­кий кор­дон, щоб стри­ма­ти мос­ков­сь­ку на­ва­лу, до якої тоді йшлось. УЦР відки­ну­ла про­по­зицію і по­ра­ди­ла кор­пу­сові йти на німець­кий фронт. Са­ме тоді мос­к­ви­ни за­ли­ша­ли фронт і пол­ка­ми їха­ли до­до­му. Крім то­го, за на­ка­зом уря­ду О. Ке­рен­сь­ко­го, УЦР вис­ла­ла з Ук­раїни на німець­кий фронт 70 ку­ренів по 1 ти­сячі во­яків у кож­но­му. Ті ку­рені фор­му­ва­ли­ся в Ук­раїні з ук­раїнців. А уряд О. Ке­рен­сь­ко­го був уже політич­ним мер­цем. Ук­раїнсь­кий Ре­во­люційний Штаб у Пет­рог­раді вис­лав 1917 р. в Ук­раїну кілька доб­ре оз­б­роєних і національ­но свідо­мих ук­раїнсь­ких полків, т. зв. сер­дюць­ких, і заз­да­легідь повідо­мив УЦ­Ра­ду про виїзд. У Києві тих полків УЦ­Ра­да НЕ прий­ня­ла, ка­зарм їм не да­ла, не го­ду­ва­ла, при­му­шу­ючи роз­хо­ди­ти­ся. Ук­раїнсь­ке се­лян­с­т­во са­мо ство­ри­ло Вільне Ко­зац­т­во. Йо­го тво­рець се­ля­нин П. Ша­по­вал по­яс­нив до­пи­су­ва­чеві „Но­вої Ра­ди“ ме­ту Вільно­го Ко­зац­т­ва так: „Бо­ро­ни­ти шаб­лею пра­ва і воль­ності на­шо­го ко­заць­ко­го на­ро­ду, як наші прадіди бо­ро­ни­ли. Ви­ко­нуємо за­повіт на­шо­го про­ро­ка Та­ра­са“. Та­ке са­ме То­ва­рис­т­во, з та­кою са­мою ме­тою і навіть з та­кою наз­вою ство­ри­ло ук­раїнсь­ке се­лян­с­т­во 1854 ро­ку, ви­ко­рис­то­ву­ючи Крим­сь­ку війну. Вільне Ко­зац­т­во фор­му­ва­ло­ся на взірець ста­ро­го ко­зац­т­ва. Всі муж­чи­ни се­ла скла­да­ли од­ну сот­ню, всі сотні повіту - полк, всі пол­ки гу­бернії - кіш. Вся стар­ши­на вибірна. Вільне Ко­зац­т­во ство­ри­ло­ся на Київщині, Во­лині, Хер­сон­щині, Пол­тав­щині і Чернігівщині. Най­пер­шим і на­йу­по­ряд­ко­ванішим бу­ло на Київщині у Зве­ни­го­род­сь­ко­му і сусідніх повітах. Ра­зом Вільне Ко­зац­т­во налічу­ва­ло по­над 80 ти­сяч ко­заків. Ма­ли кілька гар­мат.

    Командувач ленінсько­го війська М. Му­рав­йов пізніше ка­зав, що Зве­ни­го­род­щи­на бу­ла твер­ди­нею ук­раїнсь­ко­го націоналізму, то­му мос­ков­сь­ке військо втра­ти­ло там уби­ти­ми в кілька разів більше, ніж будь-де в Ук­раїні. Зве­ни­го­род­сь­ке Вільне Ко­зац­т­во роз­би­ло 1918 ро­ку доб­ре оз­б­роєний німець­кий полк, а по­ло­не­них німців при­му­си­ло са­па­ти бу­ря­ки.

    Вільного Ко­зац­т­ва найбіль­ше бо­яла­ся зад­ра­го­ма­не­на, мос­к­во­люб­сь­ка УЦ­Ра­да УНР і про­бу­ва­ла підступ­но роз­зброїти йо­го, а ко­ли не змог­ла, то взя­ла­ся до іншо­го спо­со­бу: виз­на­ла Вільне Ко­зац­т­во за до­поміжну охо­ро­ну і підпо­ряд­ку­ва­ла йо­го міністрові внутрішніх справ. Се­ля­ни ро­зуміли хитрість і не виз­на­ли йо­го вла­ди над со­бою. По­над 200 ти­сяч во­яків зук­раїнізо­ва­них полків, 80 ти­сяч Вільних Ко­заків, 150 ти­сяч виш­ко­ле­них, досвідче­них во­яків 12-го кор­пу­су, 70 ти­сяч во­яків, вис­ла­них на німець­кий фронт, кілька полків сер­дюків, 27 дивізій, що скла­да­ли­ся пе­ре­важ­но з ук­раїнців, 4 мільйо­ни ук­раїнців-во­яків мос­ков­сь­кої армії ще не зба­ла­му­че­них соціалістич­ною про­па­ган­дою - це бу­ла ду­же ве­ли­ка си­ла, знач­но більша за ту, що ма­ла тоді Мос­ков­щи­на. Самі мос­ковські істо­ри­ки виз­на­ють, що ук­раїнці в імпер­сь­ко­му війську ки­да­ли фронт ос­танніми. Це й бу­ло при­чи­ною то­го, що імпер­сь­кий ген­ш­таб доз­во­лив ук­раїнізу­ва­ти пол­ки, сподіва­ючись ни­ми втри­ма­ти німець­кий фронт. Цієї си­ли бу­ло більше, ніж тре­ба, щоб відібра­ти від мос­к­винів вла­ду й за­без­пе­чи­ти дер­жав­ну не­за­лежність Ук­раїни. Та ук­раїнсь­кий уряд (УЦРа­да) мав 1917 р. ще си­лу, яка пе­ре­ви­щу­ва­ла всі військові си­ли ра­зом, вирішаль­ну си­лу ЄДНІСТЬ ук­раїнсь­кої нації. Пізніше втра­тив її, а док­ладніше - сам її зни­щив. Мос­ков­щи­на національ­ної єдності тоді не ма­ла. Уряд В. Леніна по­бо­рю­ва­ли не ли­ше мо­нархісти, капіталісти, лібе­ра­ли, а й соціалісти. Ніхто в Мос­ков­щині не вірив, що більшо­виць­ка вла­да втри­маєть­ся дов­ше, як півро­ку, її са­бо­ту­ва­ли уря­довці, офіцер­с­т­во, всі небільшо­ви­ки. В Ук­раїні від часів Хмель­нич­чи­ни не бу­ло та­кої національ­ної єдності, як у 1917 році, не бу­ло жод­ної ук­раїнсь­кої партії, чи більшої гру­пи ук­раїнців і навіть ма­ло­росів, що не виз­на­ва­ли вла­ди УЦ­Ра­ди. Всі ве­ле­людні ук­раїнські з’їзди 1917 ро­ку: се­лянські, військові, учи­тельські, ко­опе­ра­тивні ви­ма­га­ли ви­ко­ну­ва­ти всі на­ка­зи УЦР од­нос­тай­но, без жод­них зас­те­ре­жень. Всі виз­на­ва­ли УЦР за єди­ну і най­ви­щу вла­ду Ук­раїни. Навіть змос­ков­щені ук­раїнські поміщи­ки та про­мис­ловці спо­чат­ку не вис­ту­па­ли про­ти УЦ­Ра­ди (ста­ви­ли­ся ней­т­раль­но). Пов­то­рюємо: УЦР ма­ла си­лу про­го­ло­си­ти й ут­ри­ма­ти дер­жав­ну не­за­лежність Ук­раїни. Національ­на стихія на­ро­ду заг­ро­жу­ва­ла змес­ти зі шля­ху дра­го­манівців з їхнім мос­к­во­люб­с­т­вом. Ви­мо­ги дер­жав­ної са­мостійності се­лян­сь­ки­ми та військо­ви­ми з’їзда­ми не бу­ли по­рожніми сло­ва­ми. За ти­ми ви­мо­га­ми сто­яла зброй­на си­ла про­ти­мос­ков­сь­ких ук­раїнсь­ких полків, про­ти­мос­ков­сь­ко­го се­лян­с­т­ва. У ви­бо­рах до імпер­сь­ко­го „Учре­ди­тель­но­го Соб­ра­ния“ 1917 р. в ук­раїнсь­ких се­лах усі мос­ковські партії не одер­жа­ли й 2 % го­лосів. Ук­раїнські партії - 98 %. Ря­ту­ючи се­бе від політич­ної смерті, наші соціалісти-дра­го­манівці зму­шені бу­ли зра­ди­ти свою „еди­ную-не­де­ли­мую Рос­сию“, виз­на­ти ідею дер­жав­ної са­мостійності Ук­раїни. Це „бу­ли при­му­шені“ во­ни не по­со­ро­ми­ли­ся за­пи­са­ти й до істо­рич­но­го до­ку­мен­ту. У пер­шо­му універ­салі УЦР чор­ним по біло­му на­пи­са­но: „…нас при­не­во­ле­но, щоб ми самі тво­ри­ли на­шу до­лю“. У дру­го­му Універ­салі на­пи­са­но: „…ми рішу­че ста­ви­мо­ся про­ти замірів са­мовіль­но­го здійснен­ня ав­то­номії Ук­раїни“. У треть­ому Універ­салі чи­таємо нісенітни­цю: „…в ім’я ря­ту­ван­ня всієї Росії сповіщаємо: від нині Ук­раїна стає Ук­раїнсь­кою На­род­ною Рес­публікою“. У всіх трьох Універ­са­лах чи­таємо: „…не одділя­ючись від усієї Росії,…не роз­ри­ва­ючи з дер­жа­вою російською“. Навіть у чет­вер­то­му Універ­салі, що про­го­ло­шує влас­не дер­жав­ну са­мостійність Ук­раїни, чи­таємо, що Ук­раїнсь­ким Ус­та­нов­чим Збо­рам (навіть у цій назві по-раб­сь­ко­му змав­пу­ва­ли мос­ков­сь­ке „Учре­ди­тель­ное Соб­ра­ние“) „на­ле­жить ріши­ти про фе­де­ра­тив­ний зв’язок з на­род­ни­ми рес­публіка­ми був­шої російської дер­жа­ви“. От­же, фе­де­ра­тив­на са­мостійність. Так гли­бо­ко вкоріни­ло­ся раб­с­т­во в ро­зум і ду­шу не­щас­но­го хох­ла, що він жа­хав­ся навіть слів: „са­мостійність“, „не­за­лежність“, „во­ля“.

    Як не па­ра­док­саль­но, про­го­ло­си­ти дер­жав­ну не­за­лежність при­му­си­ла УЦ­Ра­ду… Мос­ков­щи­на. За­во­йо­ву­ючи Ук­раїну, во­на вис­трілю­ва­ла всіх, хто по­ка­зав се­бе національ­но свідо­мим ук­раїнцем. Знай­шов­ши в ки­шені щось на­пи­са­не чи над­ру­ко­ва­не ук­раїнсь­кою мо­вою, стріля­ли влас­ни­ка, не пи­та­ючись й імені. Зай­няв­ши 10 лю­то­го 1918 р. Київ, мос­к­ви­ни роз­с­тріля­ли по­над 5 ти­сяч ук­раїнців за один ли­ше тиж­день. От­же, заг­ро­жу­ва­ли й ук­раїнсь­ким то­ва­ри­шам-соціалістам УЦР. Пізніше й пос­тріля­ли, зни­щи­ли в Сибіру тих, хто не втік за кор­дон, як В. Вин­ни­чен­ко. Зруй­ну­вав­ши влас­не військо, УЦ­Ра­да зму­ше­на бу­ла про­си­ти Німеч­чи­ну, що­би та виг­на­ла мос­к­винів з Ук­раїни. А зад­ля то­го тре­ба бу­ло підпи­са­ти мир з Німеч­чи­ною, Ав­с­трією, Ту­реч­чи­ною. Во­ни й по­яс­ни­ли УЦ­Раді, що мир підпи­суєть­ся ли­ше з са­мостійною дер­жа­вою, а не час­ти­ною якоїсь дер­жа­ви. Так за­гар­б­ниц­т­во „стар­шоб­рат­ньої де­мок­ратії“ при­му­си­ло мос­к­во­любів-дра­го­манівців про­го­ло­си­ти про­ти своєї волі дер­жав­ну не­за­лежність Ук­раїни. Зволіка­ти даль­ше вже не мог­ли, бо „бра­ти“ стріля­ли з гар­мат по Києву. Зни­щи­ли гар­мат­ним вог­нем дім при­яте­ля мос­ков­сь­кої соціалістич­ної „де­мок­ратії“ М. Гру­шев­сь­ко­го. Пізніше, ко­ли він виз­нав „прог­ре­сив­ну ро­лю“ (йо­го ви­раз) тої „мос­ков­сь­кої де­мок­ратії“ і по­вер­нув­ся в Ук­раїну, во­на зни­щи­ла і йо­го са­мо­го.

    Та й про­го­ло­шен­ня дер­жав­ної са­мостійності Ук­раїни дра­го­манівці роз­г­ля­да­ли як тим­ча­со­вий відступ від за­повіту вчи­те­ля. І після чет­вер­то­го Універ­са­лу зволіка­ли вно­си­ти до своїх політич­них прог­рам за­сад­ни­чу ви­мо­гу дер­жав­ної не­за­леж­ності Ук­раїни, сподіва­ючись, що об­с­та­ви­ни змінять­ся, і са­мостійність бу­де не­потрібна. Всі ук­раїнські соціалістичні партії аж у квітні 1918 р. (три місяці ПО чет­вер­то­му Універ­салі) на своїх з’їздах ух­ва­лю­ва­ли: „…ува­жа­ти, що са­мостійність Ук­раїни при да­них об­с­та­ви­нах мо­же за­без­пе­чи­ти куль­тур­ний та гос­по­дар­сь­кий роз­ви­ток про­ле­таріату“, „…ра­ху­ючись з но­вим, ре­аль­ни­ми об­с­та­ви­на­ми жит­тя, виз­на­ти са­мостійність Ук­раїни“ і т. п. І справді, тоді об­с­та­ви­ни бу­ли кепські для дра­го­манівців. У Мос­ков­щині па­ну­ва­ли „бра­ти-соціалісти“, а кляті „обста­ви­ни“ при­му­шу­ва­ли ук­раїнсь­ких соціалістів во­юва­ти з мос­ков­сь­ки­ми „бра­та­ми-соціаліста­ми“. В Ук­раїні сто­яли німецькі пол­ки, які не доз­во­ли­ли б ство­ри­ти в Києві мос­ков­сь­ко-ма­ло­російсь­кий імпер­сь­кий „фе­де­ра­тив­ний“ уряд. Пізніше німці доз­во­ли­ли йо­го ство­ри­ти не­соціалістич­ним дра­го­манівцям (мос­к­во­лю­бам) на чолі з П. Ско­ро­пад­сь­ким, бо соціалістичні ба­ла­ку­ни-нез­да­ри не змог­ли пос­та­ча­ти Німеч­чині про­до­воль­с­т­во, як зо­бов’яза­ли­ся в мирній угоді.

    Ідеологічно й політич­но збан­к­ру­то­вані дра­го­манівці твер­дять те­пер, що, мов­ляв, 1917 р. на­ша інтелігенція бу­ла так змос­ков­ще­на, що порівня­но з нею дра­го­манівці бу­ли ук­раїнсь­ки­ми са­мостійни­ка­ми і навіть націоналіста­ми. Неп­рав­ду ка­жуть, ніби всі національ­но свідомі ук­раїнці бу­ли тоді дра­го­манівця­ми. Щоп­рав­да, пе­ре­важ­на час­ти­на на­шої свідо­мої інтелігенції та­ки бу­ла мос­к­во­люб­сь­кою, але бу­ла і про­ти­мос­ков­сь­ка, хоч і не та­ка ак­тив­на, як мос­к­во­люб­сь­ка, і то­му історія ма­ло оповідає про їхню бо­роть­бу з Мос­ков­щи­ною.

    З най­виз­начніших ук­раїнців дра­го­манівця­ми НЕ бу­ли: Оме­лян Ого­нов­сь­кий (1833-1892), Іван Фран­ко (1856-1916), Ле­ся Ук­раїнка (1871-1913), Кость Ми­халь­чук (1840-1914), Олек­сандр Ло­тоць­кий (1870-1939), Ан­дріян Ка­щен­ко (1898-1921), Ми­хай­ло Ко­цю­бин­сь­кий (1864-1913), Во­ло­ди­мир Ан­то­но­вич (1834-1908), Олек­сандр Ру­сов (1847-1915), Олек­сандр Ко­нись­кий (1836-1900), Пав­ло Жи­тець­кий (1836-1911), Федір Вовк (1847-1913), а менш зна­них бу­ли ти­сячі.

    Противниками Мос­к­ви бу­ли з виз­начніших: Ми­ко­ла Міхнов­сь­кий, Ва­лен­тин Ота­ма­нов­сь­кий, Вя­чес­лав Ли­пин­сь­кий, Дмит­ро Дон­цов, Оле­на Пчілка (Ольга Ко­са­че­ва), Юрій Ко­лард, Іван Ли­па, Юрій Ли­па, Мусій Ко­но­нен­ко, Во­ло­ди­мир Самійлен­ко, Бог­дан Леп­кий, Віктор Ан­дрієвсь­кий, Опа­нас Ан­дрієвсь­кий, Іван Лу­цен­ко, Ми­ко­ла Ма­ка­рен­ко, Сергій Ше­мет, О. Сте­па­нен­ко, М. Бо­яр­сь­кий, В. Шкляр, Т. Зінківський та ти­сячі інших.

    Їхні дум­ки вис­ло­вив Т. Зінківський 1890 ро­ку так: „Мос­к­ви­ни ви­яв­ля­ють свою „куль­ту­ру“, своє національ­не „Я“ тим, що зну­ща­ють­ся з на­родів, які по­па­ли у мос­ковські па­зу­ри. Наші дурні га­да­ють, що зну­щаєть­ся мос­ков­сь­кий уряд, а не мос­ков­сь­кий на­род. Мов­ляв, як­би мос­ков­сь­кий на­род мав змо­гу вис­ло­ви­ти свої дум­ки, то він був би осу­див та­ке ди­кун­с­т­во. Це - неп­рав­да. Це - безпідс­тав­на ома­на. За­хо­ди мос­ков­сь­ко­го уря­ду ви­на­ро­до­ви­ти підбиті на­ро­ди цілко­ви­то згідні з пог­ля­да­ми са­мо­го мос­ков­сь­ко­го на­ро­ду, згідні з куль­ту­рою мос­ков­сь­ко­го на­ро­ду і з йо­го історією. Не тре­ба за­бу­ва­ти, що той дер­жав­ний уряд, який не ви­пад­ко­во став ним вчо­ра, а який на­род має довгі сторіччя,- та­кий уряд є при­род­ним, логічним вит­во­ром куль­ту­ри то­го на­ро­ду. Так і мос­ков­сь­кий є при­род­ним тво­ром куль­ту­ри мос­ков­сь­ко­го на­ро­ду. Я пев­ний, що ко­ли б у Мос­ков­щині був пар­ла­мен­тар­сь­кий уряд, то мос­ков­сь­ке суспіль­с­т­во, ра­зом зі своєю літе­ра­ту­рою бу­ло б шовіністич­не та імперіалістич­не, як і те­перішнє. Хіба ж те мос­ков­сь­ке ви­на­ро­дов­лю­юче роз­пе­ре­зан­ня (вак­ха­налія), що ни­щить куль­ту­ру в Польщі, в Ук­раїні, у бал­тиць­ких на­родів і всю­ди під мос­ков­сь­кою вла­дою, бу­ли би мож­ливі, як­би во­ни не бу­ли згідні з ба­жан­ням мос­ков­сь­ко­го суспіль­с­т­ва, мос­ков­сь­ко­го на­ро­ду? Ко­ли б мос­ков­сь­ке суспіль­с­т­во за­люб­ки і з влас­ної волі не ви­ко­ну­ва­ло б уря­дові ви­на­ро­дов­лю­ючі за­хо­ди, то ті за­хо­ди бу­ли би МАРНІ. Без влас­нохітньої до­по­мо­ги мос­ков­сь­ко­го суспіль­с­т­ва мос­ков­сь­кий уряд не мав си­ли і мож­ли­вості ви­на­ро­дов­лю­ва­ти; всі міністерські на­ка­зи ли­ши­ли­ся би мер­т­ви­ми на па­пері. Ні, на­род, що вип­ле­кав у се­бе дес­потів, по­во­ди­ти­меть­ся дес­по­тич­но з кож­ним, хто мав не­щас­тя упас­ти під йо­го ла­поть. Раб бо, одер­жав­ши вла­ду, не­ухиль­но стає дес­по­том“231. Це ска­за­но 77 років то­му.

    Чому са­ме соціалісти, мос­к­во­лю­би-дра­го­манівці за­хо­пи­ли 1917 р. вла­ду в Ук­раїні, а не ук­раїнські са­мостійни­ки? Ук­раїнські соціалістичні партії ма­ли у прог­ра­мах соціалізацію всієї (а не ли­ше пан­сь­кої) землі, от­же й се­лян­сь­кої. Вда­ча, світог­ляд ук­раїнсь­ко­го се­ля­ни­на є наскрізь влас­ницькі. „МОЯ зем­ля“ на­шо­му се­ля­ни­нові свя­та, за неї він го­то­вий на смер­тель­ний бій. Наші соціалісти ви­су­ну­ли гас­ло: „Вся зем­ля се­ля­нам“ і одер­жа­ли 98 % се­лян­сь­ких го­лосів. Се­ля­ни го­ло­су­ва­ли за соціалістів, бо сподіва­ли­ся, що „Вся зем­ля се­ля­нам“,- це у власність. Соціалісти ошу­ка­ли се­лян, не ска­зав­ши, що соціалізація - це роз­в­лас­нен­ня, і се­лян­сь­кої землі та­кож. А УЦ­Ра­да про­го­ло­си­ла соціалізацію землі і по­ча­ла її здійсню­ва­ти. Тоді се­ля­нин по­чав сіяти ли­ше стільки, що­би вис­та­чи­ло йо­го ро­дині, слуш­но сподіва­ючись, що УНР „соціалізує“ і вро­жай. Вод­но­час німці по­ба­чи­ли, що УЦ­Ра­да не дасть їм то­го про­до­воль­с­т­ва, що зо­бов’яза­ла­ся в мирній угоді. І розігна­ли УЦ­Ра­ду, пос­та­вив­ши ге­не­ра­ла Пав­ла Ско­ро­пад­сь­ко­го геть­ма­ном Ук­раїни.

    Практичні націоналісти німці ро­зуміли, що здо­був­ши при­язнь ук­раїнців, одер­жать з Ук­раїни більше, ніж на­силь­с­т­вом, військо­вою си­лою, і на­ка­за­ли П. Ско­ро­пад­сь­ко­му вес­ти ук­раїнсь­ку не­за­леж­ну дер­жав­ниць­ку політи­ку, без жод­них фе­де­ра­тив­них по­тягів до Мос­ков­щи­ни. П. Ско­ро­пад­сь­кий зап­ро­по­ну­вав національ­но свідо­мим ук­раїнцям (не­соціалістам) ство­ри­ти уряд. Во­ни відмо­ви­ли­ся. Чо­му? Бо П. Ско­ро­пад­сь­кий не­за­кон­но, німець­кою си­лою за­хо­пив вла­ду, і во­ни не за­хотіли слу­жи­ти німецькій ляльці. Тоді П. Ско­ро­пад­сь­кий зап­ро­по­ну­вав ство­ри­ти уряд ма­ло­ро­сам („рус­ским ма­ло­рос­сий­с­ко­го про­ис­хож­де­ния“). Хоч ті та­кож ува­жа­ли П. Ско­ро­пад­сь­ко­го німець­ким став­ле­ни­ком і зрад­ни­ком „Рос­сии“, про­те прий­ня­ли по­са­ди міністрів в уряді Ф. Ли­зо­гу­ба, щоб так за­хо­пив­ши вла­ду, по­ча­ти відбу­до­ву імперії ру­ка­ми більших і мен­ших ско­ро­пад­сь­ких. Не­гай­но зак­ли­ка­ли з Мос­ков­щи­ни своїх ста­рих при­ятелів-мос­к­винів, ко­лишніх імпер­сь­ких міністрів, се­на­торів, ге­не­ралів то­що. Зго­лодніла мос­ков­сь­ка са­ра­на хма­рою по­су­ну­ла в Ук­раїну. Одер­жав­ши дер­жавні по­са­ди, по­ча­ли енергійно ви­по­лю­ва­ти в Ук­раїні „ма­зе­пин­с­кий се­па­ра­тизм“, тво­ри­ти свої мос­ковські то­ва­рис­т­ва, ус­та­но­ви, уг­ру­по­ван­ня та свою мос­ков­сь­ку зброй­ну си­лу (у са­мо­му Києві бу­ло 1918 р. 30 ти­сяч мос­ков­сь­ких офіцерів, згур­то­ва­них в оз­б­роєних дру­жи­нах), ма­со­во ви­ни­щу­ва­ли все ук­раїнсь­ке.

    Великі і се­редні зе­мельні влас­ни­ки (а во­ни пе­ре­важ­но бу­ли не­ук­раїнці) поспіша­ли всіма спо­со­ба­ми на­до­лу­жи­ти втра­че­не від ре­во­люції. Во­ни дер­ли з се­лян усе, що мог­ли, хоч се­ля­ни їм нічим не за­ви­ни­ли (наші се­ля­ни не гра­бу­ва­ли маєтків зем­лев­лас­ників, се­ло оби­ра­ло Зе­мель­ний Комітет, і він уп­рав­ляв маєтком, пиль­ну­вав, щоб йо­го не гра­бу­ва­ли), то мос­к­ви­ни, зай­няв­ши 1917 р. Ук­раїну, руй­ну­ва­ли все. Поміщи­ки кри­ва­во при­ду­шу­ва­ли спро­тив се­лян­с­т­ва, ви­бу­ха­ли збройні за­ко­ло­ти. Са­ме тоді армії О. Кол­ча­ка, А. Денікіна, В. Юде­ни­ча во­юва­ли про­ти більшо­виків. На зап­ро­шен­ня мос­ков­сь­ких соціалістів, усі мос­ковські зай­ди в Ук­раїні ство­ри­ли в Києві об’єднан­ня мос­ков­сь­ких партій включ­но з мо­нархічни­ми. Йо­го ме­тою бу­ло зни­щи­ти зброєю „ма­зе­пин­с­кий се­па­ра­тизм“ в Ук­раїні і ство­ри­ти в Києві проімпер­сь­кий уряд, що, спи­ра­ючись на до­по­мо­гу Англії, Франції, США, ви­ко­рис­то­ву­ючи ба­гат­с­т­ва Ук­раїни і мобілізу­вав­ши ук­раїнців до імпер­сь­ко­го війська, мав по­ва­ли­ти „со­вет­с­кую“ вла­ду і відбу­ду­ва­ти імперію в ста­рих ме­жах. План ви­ро­би­ли мос­ковські соціалісти та де­мок­ра­ти, схва­ли­ли і зо­бов’яза­ли йо­го ви­ко­ну­ва­ти всі інші мос­ковські партії, що, втікши з Мос­ков­щи­ни, пе­ре­бу­ва­ли в Ук­раїні232. Ук­раїнські обо­ронці Мос­ков­щи­ни мо­жуть за­пи­са­ти цей факт до своїх вип­рав­дань „не­вин­но­го“ мос­ков­сь­ко­го на­ро­ду. Пізні Іва­ни - ук­раїнсь­ка інтелігенція на­решті по­ба­чи­ла ма­ре­во мос­ков­сь­кої ши­бе­ниці за „изме­ну Рос­сии“. Обу­ре­ний мос­ков­сь­ки­ми ка­ра­те­ля­ми та мос­ков­щен­ням на­род де­далі частіше ха­пав­ся за зброю. За­хо­ди­ло на но­ву ре­во­люцію. П. Ско­ро­пад­сь­кий про­го­ло­сив фе­де­рацію з Мос­ков­щи­ною. Всі ук­раїнські партії об’єдна­ли­ся в Національ­ний Со­юз під про­во­дом Ди­рек­торії (В. Вин­ни­чен­ко, С. Пет­лю­ра, Ф. Швець, А. Ма­ка­рен­ко, О. Ан­дрієвсь­кий), вчи­ни­ли пов­с­тан­ня, і П. Ско­ро­пад­сь­кий втік до Німеч­чи­ни, а йо­го міністри до А. Денікіна на Дон233.

    Українське се­лян­с­т­во на гірко­му досвіді пе­ре­ко­на­ло­ся, що ні де­мок­ра­тич­на ук­раїнсь­ка дер­жа­ва (УНР), ні мо­нархічна (Геть­ма­нат) не здійсни­ли най­до­рож­чу йо­го мрію - ма­ти свій влас­ний шмат землі. Се­лян­с­т­во пе­ре­ко­на­ло­ся 1917-1918 рр., що ук­раїнсь­ка дер­жавність -це без­лад, брак кра­му, напівгра­бу­нок (реквізиції) і відкри­тий гра­бу­нок пше­ниці, ху­до­би, нес­п­ра­вед­ливість, на­ва­ла чу­жинців (мос­к­винів, німців), що гра­бує се­ло і т. п. Се­ля­нин не міг ба­чи­ти при­чин та­кої „дер­жав­ності“. Мос­ковські ленінці по­яс­ни­ли йо­му ті при­чи­ни ду­же прос­то й зро­зуміло: мов­ляв, при­чи­ною є ота ук­раїнсь­ка дер­жавність, ота дер­жав­на не­за­лежність, са­мостійність. Так наші ліві і праві мос­к­во­лю­би зни­щи­ли в на­роді віру в ко­рисність і пот­ре­бу ук­раїнсь­кої са­мостійної дер­жа­ви. І з чо­тирь­ох мільйонів ук­раїнців в імпер­сь­ко­му війську пішли бо­ро­ни­ти Ук­раїну ли­ше кілька де­сятків ти­сяч.

    Більші і менші вин­ни­чен­ки, гру­шевські міся­ця­ми пе­ре­ко­ну­ва­ли ук­раїнсь­ко­го во­яка, що війська Ук­раїна не пот­ре­бує, бо мос­к­ви­ни наші бра­ти і ли­ше доб­ра нам ба­жа­ють. Ко­ли ж ті самі вин­ни­чен­ки, гру­шевські пізніше зак­ли­ка­ли се­ля­ни­на до ук­раїнсь­ко­го війська, то він слуш­но при­га­дав їхні сло­ва про північних братів, які „ли­ше доб­ра ба­жа­ють Ук­раїні“. Зреш­тою, ук­раїнсь­кий се­ля­нин не ба­чив глуз­ду у тій ук­раїнсь­ко-мос­ковській війні 1919 р. Обид­ва ж бо бра­ти Во­ло­ди­ми­ри: і Во­ло­ди­мир Ленін і Во­ло­ди­мир Вин­ни­чен­ко, обіця­ли се­ля­нам ту са­му соціалізацію землі. По­що ж во­юва­ти?

    Цілковито оч­манілі „сов­ре­мен­ны­ми ог­ня­ми“ наші соціалісти ни­щи­ли ук­раїнсь­ке військо після то­го, як мос­ковські соціалісти ВЖЕ по­ка­за­ли свої за­гар­б­ницькі, імперські па­зурі та зу­би, ко­ли вже ви­ни­щи­ли де­сят­ки ти­сяч не поміщиків, а ук­раїнсь­ких се­лян та робітників, а та­кож і са­мих ук­раїнсь­ких соціалістів. На­шим соціалістам уви­жав­ся в кож­но­му енергійно­му, здібно­му ук­раїнсь­ко­му офіце­рові ук­раїнсь­кий На­по­ле­он. По роз­ва­лу імперії ба­га­то ук­раїнців, про­фесійних офіцерів (чи­ма­ло з освітою військо­вої ака­демії і Ге­не­раль­но­го Шта­бу) зго­ло­си­ли­ся до ук­раїнсь­ко­го війська. Соціалістич­ний уряд УНР їх не прий­мав, ува­жа­ючи їх за во­рогів „тру­до­во­го на­ро­ду“.

    В. Ленін доб­ре знав, що все мос­ков­сь­ке про­фесійне офіцер­с­т­во мо­нархічне. Про­те сам зак­ли­кав їх до сво­го війська, і во­ни відбу­ду­ва­ли но­ву мос­ков­сь­ку (ра­дян­сь­ку) армію, ко­ман­ду­ва­ли нею і роз­би­ли ук­раїнсь­ку, де час­то пол­ка­ми ко­ман­ду­ва­ли неп­ро­фесійні мо­лодші стар­ши­ни. Жа­ха­ючись тіні мож­ли­во­го ук­раїнсь­ко­го На­по­ле­она, соціалістич­ний уряд УНР ни­щив кож­но­го, хто ви­да­вав­ся йо­му не­без­печ­ним. Зни­щив пол­ков­ни­ка Пет­ра Бол­бо­ча­на та Во­ло­ди­ми­ра Оскілка. Обид­ва зна­ли, що соціалістич­на про­па­ган­да руй­нує боєздатність во­яків і то­му не до­пус­ка­ли її до своїх полків. Їхні пол­ки бу­ли тоді най­боєздатніши­ми. П. Бол­бо­чан кілька місяців відби­вав нас­ту­пи вде­ся­те­ро сильніших мос­ков­сь­ких час­тин. Ко­ли мос­к­ви­ни про­бу­ва­ли вчи­ни­ти пов­с­тан­ня в ти­лу йо­го кор­пу­су на Харківщині, щоб тим до­по­мог­ти мос­ков­сь­ко­му нас­ту­пові, П. Бол­бо­чан роз­с­тріляв провідників пов­с­тан­ня. Го­ло­ва Ди­рек­торії В. Вин­ни­чен­ко ви­ма­гав роз­с­тріля­ти за це П. Бол­бо­ча­на. Та­ка ви­мо­га на­зи­ваєть­ся всіма мо­ва­ми „дер­жав­на зра­да“, і за неї на­ле­жа­ло роз­с­тріля­ти В. Вин­ни­чен­ка, а роз­с­тріля­ли по­тай П. Бол­бо­ча­на. Таємно, бо навіть соціалістич­ний суд не міг знай­ти за­кон­ної при­чи­ни до роз­с­трілу. Своєчас­но по­пе­ред­же­ний В. Оскілок встиг утек­ти234.

    Пізніше В. Вин­ни­чен­ко та М. Гру­шев­сь­кий зра­ди­ли Ук­раїну, її дер­жавність уже цілко­ви­то відкри­то. Ко­ли війна з Мос­ков­щи­ною опи­ни­ла­ся у вкрай кри­тич­но­му стані, що ви­ма­гав ве­ли­чез­них зу­силь кож­но­го ук­раїнця, а провідників і по­готів, М. Гру­шев­сь­кий і В. Вин­ни­чен­ко втек­ли за кор­дон. А там обид­ва на­мов­ля­ли (по війні) ук­раїнсь­ких емігрантів по­вер­та­ти­ся в Ук­раїну під „ра­дян­сь­ку“ вла­ду, по­яс­ня­ючи, що та війна бу­ла ве­ли­кою ук­раїнсь­кою по­мил­кою235. За ни­ми по­тяг­ли­ся ти­сячі прос­тих борців за вільну Ук­раїну. Всіх їх Мос­ков­щи­на пізніше зни­щи­ла, як і са­мо­го М. Гру­шев­сь­ко­го, ке­ру­ючись за­са­дою: „Мавр (па­хо­лок) ви­ко­нав своє зав­дан­ня,- мавр мо­же іти геть“. Хитріший В. Вин­ни­чен­ко своєчас­но на­ки­вав п’ята­ми з соціалістич­но­го раю, що йо­го сам зав­зя­то бу­ду­вав, до капіталістич­но­го пек­ла у Франції.

    У на­ших істо­рич­них пра­цях не висвітлюєть­ся повністю той істо­рич­ний факт, що мос­ков­сь­ке яр­мо нак­ла­да­ли чет­вер­тинські, ба­ра­баші, яворські, без­бо­родь­ки, юзе­фо­вичі, дра­го­ма­но­ви, вин­ни­чен­ки, ско­ро­падські, скрип­ни­ки, чу­барі, люб­чен­ки, ки­ри­чен­ки, ше­лес­ти, ска­би, ба­жа­ни, ти­чи­ни і… сотні ти­сяч їх. Тра­гедія Ук­раїни в то­му, що навіть і те­пер ПІСЛЯ то­го, як мос­ков­сь­ка „де­мок­ратія“ ски­ну­ла з се­бе чер­во­ний ба­бу­син очіпок і по­ка­за­ла всьому світові свої хи­жацькі, за­гар­б­ницькі ікла, зна­хо­дить­ся чи­ма­ло ук­раїнсь­ких істо­риків, публіцистів, пись­мен­ників і політиків, які за­ко­хані (за ви­ра­зом В. Вин­ни­чен­ка) у мос­ков­сь­кий „доб­рий, ми­ро­люб­ний, не­вин­ний“ на­род і в йо­го „де­мок­ра­тич­ну“ інтелігенцію. Свідомі і несвідомі сво­го яни­чар­с­т­ва, зак­ли­ка­ють ук­раїнців іти шля­хом фак­тич­но тим са­мим, яким йшли га­ла­га­ни, дра­го­ма­но­ви, вин­ни­чен­ки, скрип­ни­ки, ше­лес­ти, ко­ро­лен­ки, ти­чи­ни.

    Московщина по­хо­ва­ла своїх уби­тих 1709 ро­ку під Пол­та­вою в одній ве­ликій ямі. Пізніше на ній на­си­па­но ви­со­ку мо­ги­лу з ве­ли­ким кам’яним хрес­том. На­пис під ним повідом­ляє, що ви­дат­ки за все зап­ла­тив М. Судієнко. Ніхто йо­го до цього не при­му­шу­вав. У тій мо­гилі по­хо­ва­но са­мих мос­к­винів. Ук­раїнців же, що би­ли­ся на мос­ков­сь­ко­му боці про­ти Ма­зе­пи, по­хо­ва­но в іншо­му місці. Ніякий судієнко не на­си­пав там мо­ги­ли, не пос­та­вив бо­дай де­рев’яно­го хрес­та. По­хо­ван­ня шведів та ук­раїнців, що би­ли­ся з мос­к­ви­на­ми, нав­мис­не роз­ки­да­но по всьому полі, і те по­ле Мос­ков­щи­на на­ка­за­ла зо­ра­ти, щоб ніхто не знав, де їхні мо­ги­ли.

    За Єли­за­ве­ти, ко­ли імпер­сь­ким го­лов­но­ко­ман­ду­ва­чем був Олек­са Ро­зу­мов­сь­кий, а йо­го брат Ки­ри­ло - геть­ма­ном Ук­раїни, Мос­ков­щи­на ув’яз­ни­ла і за­ка­ту­ва­ла київсь­ко­го мит­ро­по­ли­та Вар­ла­ама Во­ня­то­ви­ча за те, що він опи­рав­ся мос­ков­щен­ню ук­раїнсь­кої цер­к­ви. Чи обид­ва бра­ти, що одер­жа­ли графські ти­ту­ли та ве­ли­чезні маєтки в Ук­раїні, бо­ро­ни­ли ук­раїнсь­ко­го мит­ро­по­ли­та?

    За Ка­те­ри­ни ІІ, ко­ли імпер­сь­ким кан­ц­ле­ром був О. Без­бо­родь­ко, Мос­ков­щи­на за­му­ру­ва­ла жи­вим у Ре­вельській фор­теці мит­ро­по­ли­та Ар­сенія Мацієви­ча за осуд­жен­ня ни­щен­ня Мос­ков­щи­ною ук­раїнсь­ко­го шкільниц­т­ва. Чи О. Без­бо­родь­ко одер­жав ти­тул „свет­лей­ше­го кня­зя“ і ве­ли­чезні маєтки в Ук­раїні за те, що бо­ро­нив мит­ро­по­ли­та?

    Міністр УНР соціаліст Ми­ко­ла Порш повідом­ляв 1917 ро­ку В. Леніну те­лег­ра­фом (таємним ко­дом) про все, що ро­бив чи пла­ну­вав уряд УНР. Він же зде­мобілізу­вав ук­раїнсь­ке військо ПІСЛЯ то­го, як В. Ленін на­ка­зав мобілізу­ва­ти мос­ков­сь­ке.

    Голова Ди­рек­торії УНР В. Вин­ни­чен­ко не доз­во­лив 1917 р. приїха­ти в Ук­раїну з-за кор­до­ну ук­раїнсь­ко­му патріотові М. Сте­панківсь­ко­му, але доз­во­лив ба­гать­ом мос­ков­сь­ким утіка­чам. Приїхав­ши до Києва, во­ни руй­ну­ва­ли УНР.

    Українські міністри Ва­силь Па­най­ко, Сте­пан То­машівсь­кий та Осип На­за­рук всіма своїми си­ла­ми підштов­ху­ва­ли 1919 р. пре­зи­ден­та Західно-Ук­раїнсь­кої На­род­ної Рес­публіки (ЗУНР) до со­юзу з мос­ков­сь­ким мо­нархічним, шовіністич­ним ге­не­ра­лом А. Денікіним, що тоді во­ював з УНР.

    Один з провідників ук­раїнсь­ких соціалістів Іван Лич­ко пи­сав: „Бо­ронь Бо­же нес­ти в на­род кличі ук­раїнсь­ко­го націоналізму. Це бо спри­чи­нить бра­тов­бив­с­т­во, пе­реш­ко­дить куль­тур­но­му пос­ту­пові“236. Міністр освіти УНР соціаліст Іван Сте­шен­ко наз­вав жур­нал ук­раїнсь­ких са­мостійників (М. Міхнов­сь­ко­го) „Са­мостійну Ук­раїну“ брех­ли­вою ганчіркою за те, що він наз­вав мос­к­винів, по­ляків, євреїв, ма­дяр во­ро­га­ми Ук­раїни. І. Сте­шен­ко наз­вав те брех­нею, нак­ле­пом на мос­ков­сь­кий на­род, шовіністич­ним ма­рен­ням. Мос­ков­щи­на віддя­чи­ла цьому своєму па­хол­кові тим, що таємно вби­ла йо­го 31 лип­ня 1918 ро­ку. Ко­лишній підміністр УНР соціаліст Па­нас Люб­чен­ко 1932 ро­ку був го­лов­ним об­ви­ну­ва­чем (про­ку­ро­ром) на суді Спілки Виз­во­лен­ня Ук­раїни (СВУ). Мос­ков­сь­кий гу­бер­на­тор Ук­раїни П. Пос­ти­шев приз­на­чив йо­го Го­ло­вою Ра­ди „Міністрів“ т. зв. УРСР. Не дов­го го­ло­ву­вав. Щоб уник­ну­ти в’язниці і мук, зас­т­ре­лив­ся 1937 ро­ку. З тієї ж при­чи­ни зас­т­ре­лив­ся „міністр“ УРСР Ми­ко­ла Скрип­ник, чекіст Ми­ко­ла Хвиль­овий.

    Українські емігран­ти в Англії ви­да­ли книж­ку про го­лод в Ук­раїні та ви­ни­щен­ня ук­раїнців 1933 р. „Найбіль­ший зло­чин Крем­ля“. Ре­да­гу­вав її мос­ков­сь­кий розвідник, ук­раїнець М. Вер­биць­кий, що втік потім (1959 ро­ку) до СРСР.

    Український політич­ний емігрант пи­сав: „Хоч Ку­бан­щи­на і за­се­ле­на ук­раїнця­ми, од­на­че за­чис­ля­ти її до Ук­раїни не мож­на, не­ма підстав“237. Ку­банці (на­щад­ки за­по­рожців) про­си­ли 1917 р. соціалістич­ний уряд УНР, а 1918 р. геть­ма­на П. Ско­ро­пад­сь­ко­го прий­ня­ти Ку­бан­щи­ну до ук­раїнсь­кої дер­жа­ви. Обид­ва відмо­ви­ли. Так са­мо обид­ва відмо­ви­ли­ся і від Кри­му.

    Українські пе­ре­се­ленці пос­та­ви­ли у Ва­шин­г­тоні пам’ятник Т. Шев­чен­кові. З цього при­во­ду 34 виз­нач­них пись­мен­ників та митців УРСР на­пи­са­ли до них лис­та. В то­му листі во­ни пи­са­ли: „Уряд СРСР вирішив спо­ру­ди­ти в сто­лиці на­шої батьківщи­ни Москві пам’ятник Т. Шев­чен­кові“. Підпи­са­ли той лист: М. Риль­сь­кий, П. Ти­чи­на, О. Корнійчук, М. Ба­жан, О. Гон­чар, Ю. Смо­лич, М. Стель­мах, В. Со­сю­ра, А. Ма­лиш­ко, Л. Дми­тер­ко, П. Коз­ла­нюк, Г. Юра, Н. Ужвій, П. Вірський, Б. Ан­то­нен­ко-Да­ви­до­вич, Б. Гми­ря, М. Го­жий, Є. Ки­ри­люк, В. Івчен­ко, Д. Пав­лич­ко, Д. Гна­тюк, Л. Кос­тен­ко та інші. Пе­ре­ляк і по­ко­ра „рабів отєчєст­ва чу­жо­го“ так зна­хаб­ни­ли Мос­ков­щи­ну, що во­на на­ка­за­ла їм на­пи­са­ти навіть у листі до емігрантів, що Мос­ков­щи­на є їхньою батьківщи­ною.

    В „Історії ук­раїнсь­кої літе­ра­ту­ри“238 чи­таємо: „Наші пись­мен­ни­ки, а на­сам­пе­ред М. Горь­кий…“, „…свої „Со­нячні клар­не­ти“ П. Ти­чи­на на­пи­сав під впли­вом М. Горь­ко­го“, „М. Риль­сь­кий і М. Ба­жан насліду­ва­ли В. Ма­яков­сь­ко­го“, „Т. Шев­чен­ко на­пи­сав свій вірш „Щоб збу­дить хи­мер­ну во­лю, тре­ба ми­ром, гро­ма­дою обух ста­лить“, насліду­ючи М. Чер­ни­шев­сь­ко­го „К то­по­ру зо­ви­те Русь“239, або що Т. Шев­чен­ко на­пи­сав у „Юро­ди­во­му“ про „Ва­шин­г­то­на з но­вим і пра­вед­ним за­ко­ном“ під впли­вом пи­сань О. Гер­це­на. І та­кою „впли­во­логією“ пе­ре­пов­не­не все те підла­буз­ниц­т­во. Втра­тив­ши по­чут­тя влас­ної гідності, ук­раїнські пись­мен­ни­ки в СРСР ти­ся­чок­рат­но за­пев­ня­ють „стар­шо­го бра­та“, що „українські ра­дянські пись­мен­ни­ки вва­жа­ють се­бе за­кон­ни­ми спад­коємця­ми Пушкіна, Го­го­ля, Бєлінсько­го, Чер­ни­шев­сь­ко­го, Тол­с­то­го, Че­хо­ва та всіх інших“. А як нав­заєм: „укра­ин­с­кие пи­са­те­ли толь­ко обезь­ян­ни­ча­ют, толь­ко пе­ре­пи­сы­ва­ют с рус­ских, и ко­неч­но, ис­ка­жа­ют“240. Та навіть і пе­ре­ля­кані ук­раїнські пись­мен­ни­ки СРСР у своїх тво­рах не мо­жуть при­хо­ва­ти, що мос­к­ви­ни є па­на­ми в Ук­раїні, по­ка­зу­ють їх ге­ро­ями по­зи­тив­ни­ми, а ніко­ли не­га­тив­ни­ми. Про­те не мо­жуть зак­ри­ти прав­ди: в інших тво­рах мос­к­ви­ни в Ук­раїні зав­ж­ди на­чаль­ни­ки, керівни­ки, ко­ман­ду­вачі. Та не мо­жуть при­хо­ва­ти і бо­роть­би Ук­раїни з Мос­ков­щи­ною, виз­на­ти, що… „Впли­ви бур­жу­аз­но-націоналістич­ної іде­ології в літе­ра­турі ви­яв­ля­ють­ся у праг­ненні за­мов­ча­ти но­ве соціалістич­не жит­тя ук­раїнсь­ко­го на­ро­ду, у праг­ненні при­мен­ши­ти ве­лич йо­го здо­бутків під про­во­дом Ко­муністич­ної партії, у на­ма­ганні про­тис­та­ви­ти ідею друж­би і бра­тер­с­т­ва на­родів СРСР національній відок­рем­ле­ності у прос­лав­лянні всієї істо­рич­ної мер­т­вої ми­нув­ши­ни, у спро­бах при­ни­зи­ти чи за­мов­ча­ти ве­ли­ку роль російсько­го на­ро­ду і вплив йо­го куль­ту­ри на роз­ви­ток інших на­родів СРСР241.

    „Українські“ пись­мен­ни­ки т. зв. СРСР - це витвір дов­горічно­го жор­с­то­ко­го до­бо­ру, що вип­ле­кав кар’єристів без жод­них мо­раль­них за­сад на зра­зок О. Корнійчу­ка чи Л. Дми­тер­ка. Старші ж, як М. Риль­сь­кий чи П. Ти­чи­на, увійдуть в історію кла­сич­ни­ми прик­ла­да­ми то­го, як „бит­тя виз­на­чає свідомість“. Ви­хо­ван­ня мо­лод­ших по­колінь пись­мен­ників наскрізь мос­ков­сь­ке національ­не, хоч мар­к­сис­т­сь­ка фра­зе­ологія ввійшла в їхню кров. Мар­к­сис­т­сь­ке бук­воїдс­т­во ви­хо­ва­ло їх на ма­лоінтеліген­т­них, не здат­них ду­ма­ти влас­ним ро­зу­мом лю­дей. Жор­с­то­ке, цинічно фаль­ши­ве жит­тя СРСР зро­би­ло їх бре­ху­на­ми, але й вип­ле­ка­ло жи­тей­сь­кий цинічний ро­зум. Во­ни не вірять жод­ним най­щирішим і най­гарнішим сло­вам. Техніку „при­ма­зу­ва­ти­ся“ до пе­ре­можців во­ни опа­ну­ва­ли дос­ко­на­ло. В цій ос­танній влас­ти­вості криєть­ся ду­же ве­ли­ка не­без­пе­ка ук­раїнській, відрод­женій по роз­валі СРСР, дер­жав­ності. Бо ж і після роз­па­ду СРСР на са­мостійні національні дер­жа­ви не при­пи­нить­ся бо­роть­ба за рес­тав­рацію мос­ков­сь­кої імперії. Не при­пи­нить­ся, бо світовій мафії не­за­леж­на, ба­га­та, хрис­ти­ян­сь­ка Ук­раїна стоїть по­пе­рек до­ро­ги до па­ну­ван­ня над світом. А за кож­ної по­раз­ки чи прог­ра­шу Ук­раїни такі лю­ди лег­ко пе­рей­дуть на бік пе­ре­можців - во­рогів Ук­раїни.

    По ос­танній війні Мос­ков­щи­на не прос­то мос­ков­щить ук­раїнсь­ку мо­ву, а з за­пек­лою лют­тю її ни­щить уже не кри­ючись. В. Ленін учив мос­ков­щи­ти, ни­щи­ти не­мос­ковські скар­би зав­ж­ди ру­ка­ми не­мос­к­винів, щоб гань­ба не па­да­ла на Мос­ков­щи­ну. От­же, му­сив сек­ре­тар ЦК КПУ С. Чер­во­нен­ко пи­са­ти: „Пи­тан­ня про те, якою мо­вою нав­ча­ти­муть­ся діти в шко­лах, виз­на­ча­ти­муть самі бать­ки і учні. А що­ро­ку збільшуєть­ся на­ма­ган­ня мо­лоді вив­ча­ти мос­ков­сь­ку мо­ву, бо во­на є мо­гутнім за­со­бом міжнаціональ­но­го єднан­ня і сприй­ман­ня світо­вої куль­ту­ри. Внаслідок цього по­ши­рюєть­ся в УРСР ме­ре­жа шкіл з мос­ков­сь­кою мо­вою нав­чан­ня, а та­кож за­без­пе­чуєть­ся ви­ща якість нав­чан­ня мос­ков­сь­кої мо­ви у шко­лах з ук­раїнсь­кою мо­вою вик­ла­дан­ня. Все це ро­бить­ся то­му, що ук­раїнсь­кий на­род на влас­но­му досвіді пе­ре­ко­нав­ся, що щас­тя і світле май­бутнє є перш за все у дружбі з мос­ков­сь­ким на­ро­дом. Мос­ков­сь­кий на­род своїми діла­ми за­во­ював за­галь­ну по­ша­ну і пал­ку лю­бов усіх на­родів СРСР. Мос­ков­сь­кий на­род є тією си­лою, що це­мен­тує єдність СРСР. Мос­ков­сь­кий на­род по­дає нам зра­зок, прик­лад без­зас­те­реж­ної бо­роть­би за сво­бо­ду і щас­тя на­родів СРСР“242.

    „Міністр“ освіти УРСР Іван Білодід пи­сав 1963 р., що мос­ков­сь­ка мо­ва є і му­сить бу­ти дру­гою рідною мо­вою кож­но­го ук­раїнця. А інший радів: „Те­пер, слу­ха­ючи на ву­ли­цях Льво­ва мос­ков­сь­ку мо­ву, ми з гордістю при­га­дуємо, що ця мо­ва відкри­ває нам дос­туп до творів ве­ли­ко­го на­ро­ду, який дав світові найбіль­шо­го генія всіх часів - В. Леніна“243. Та підла­буз­ню­ван­ня не вря­ту­ва­ло ав­то­ра. Йо­го виг­на­ли з Спілки пись­мен­ників за „бур­жу­аз­ний націоналізм“ - ка­ра, що зак­ри­ває двері до ви­дав­ництв.

    В уря­дах усіх дер­жав вирішаль­ну вла­ду ма­ють три міністри: військо­вий, внутрішніх справ (поліція) та скар­б­ник. УРСР не має ні влас­но­го війська, ні влас­ної скар­б­ниці, а поліція (НКВД) підпо­ряд­ко­ва­на без­по­се­ред­ньо імпер­сь­ко­му уря­дові. Вся вла­да в УРСР фак­тич­но пе­ре­бу­ває в ру­ках приз­на­че­но­го Мос­к­вою гу­бер­на­то­ра, що мас­куєть­ся скром­ною ли­чи­ною „Пер­шо­го сек­ре­та­ря ЦК КПУ“, та в ру­ках йо­го підруч­но­го міністра жан­дар­мерії (на­чаль­ни­ка НКВД). Реш­та „міністрів“ т. зв. УРСР - це зви­чайні імперські уря­довці, що їх фак­тич­но приз­на­чає та ски­дає імпер­сь­кий уряд. Та­ки­ми „міністра­ми“ УРСР бу­ли 1959 ро­ку: Н. Каль­чен­ко, М. Гре­чу­ха, О. Ки­ри­чен­ко, Г. Бу­тен­ко, П. Ро­зен­ко, Л. Па­ла­мар­чук, М. Бабійчук, І. Білодід, Ба­бич, Гор­бусь, Они­щен­ко, А. Кос­тен­ко. А міністра­ми (без ла­пок) бу­ли: внутрішніх справ М. Бровкін, фінансів С. Щетінін, поліції (НКВД) Н. Маркін, кон­т­ро­лю Сто­ян­цев.

    „Правда“ ми­мо­волі ска­за­ла прав­ду: „Не боїмо­ся жод­но­го во­ро­га до­ти, до­ки є друж­ба на­родів СРСР“244. До­во­ди­ти ту „друж­бу“ му­сить не „ве­ду­чий“ на­род, а ті, яких він ве­де. От­же, пи­ше один з ти­сяч яни­чарів: „Тре­ба підкрес­ли­ти істо­рич­ну тра­диційну друж­бу азер­бай­д­жан­сь­ко­го на­ро­ду до ве­ли­ко­го мос­ков­сь­ко­го на­ро­ду. Нап­рик­лад, азер­бай­д­жан­сь­кий по­ет ХІІ ст. Ха­гані Шірвані прис­вя­тив кілька своїх віршів ро­ди­чеві га­лиць­ко­го кня­зя Ярос­ла­ва“245. Ук­раїнці кеп­ку­ють: „Він і я ро­дичі: як мій сват горів, то він ру­ки грів“. Біда ли­ше яни­ча­рові, що йо­го на­род пам’ятає про со­ро­карічну війну азер­бай­д­жан­сь­ко­го на­ро­ду з мос­ков­сь­ким, про вте­чу 40 % на­ро­ду, ко­ли Мос­ков­щи­на за­гар­ба­ла Азер­бай­д­жан; про те, що тво­ри то­го ж Шірвані за­бо­ро­нені в СРСР, і про ба­га­то ще іншої „друж­би“ пам’ятає.

    Але навіть на без­печній чу­жині мос­ков­сь­кий ду­хо­вий раб пи­ше: „Уто­тож­нен­ня більшо­виз­му з мос­ков­сь­ким на­ро­дом ува­жаємо: або про­дук­том шовіністич­но­го засліплен­ня, або ма­нев­ром на відвер­нен­ня ува­ги від го­лов­но­го во­ро­га - більшо­виків“246. Це на­пи­са­но 1956 ро­ку. Кістки за­ка­то­ва­них, зни­ще­них го­ло­дом 15 мільйонів ук­раїнців з бо­лю пе­ре­вер­та­ють­ся в мо­ги­лах. Мос­ков­сь­кою бле­ко­тою от­руєні „вер­ные ма­ло­рос­сы“ не пе­ре­ве­ли­ся ще навіть і після Гол­го­фи Ук­раїни. Мос­ковські емігран­ти да­ли то­му „хах­ль­он­кові“ доб­ре оп­ла­че­ну (до­ла­ра­ми) по­са­ду керівни­ка „українсь­ко­го“ відділу „Инсти­ту­та Изу­че­ния СССР“. „Тан­цюй, вра­же, як пан ка­же“. І пан роз­си­лає чу­жи­нець­ким ре­дакціям та уря­дам про­тес­ти про­ти то­го, що десь на­зи­ва­ють „со­вет­с­кую“ вла­ду „російською“.

    Московський бо­жок і націоналіст (в інтер­національній ли­чині) пи­сав, що пе­ре­кин­чи­ки (ре­не­га­ти) зав­ж­ди бу­ли більши­ми і підліши­ми шовініста­ми нації, якій про­да­ли­ся, ніж чис­ток­ровні лю­ди тої нації247. Вся історія Ук­раїни до­во­дить, що ук­раїнці не бо­ягу­зи. Але та ж історія засвідчує аж за­ба­га­то ове­чої по­ко­ри ук­раїнців. Нап­рик­лад, ук­раїнці не ство­ри­ли до 1917 ро­ку, ні по 1917 році яко­гось те­ро­рис­тич­но­го, націоналістич­но­го то­ва­рис­т­ва, щоб стри­му­ва­ти Мос­ков­щи­ну стра­хом на взірець ірландців чи італійців. На­томість ство­ри­ли покірне Ки­ри­ло-Ме­фодіївсь­ке Брат­с­т­во, яке зна­ло ли­ше ме­ка­ти до північно­го вов­ка і західної гієни так, як у байці про вов­ка й яг­ня. Чо­му ж ди­вуємось, що ми й скінчи­ли так, як те яг­ня?

    Чи Шев­чен­ко­ва пок­рит­ка ча­сом не є сим­во­лом ук­раїнсь­кої інтелігенції ХІХ ст.? Так, про­те ли­ше по­час­ти, бо Ка­те­ри­нин звод­ник ки­нув її нап­риз­во­ля­ще. Ук­раїнсь­ку ж зве­де­ну Мос­ков­щи­ною інтелігенцію Мос­ков­щи­на не по­ки­ну­ла, а зап­ряг­ла до сво­го імпер­сь­ко­го во­за. І не­ма де прав­ди діти - ма­ло­рос ко­нав з пе­ре­нап­ру­ги, а щи­ро тяг­нув то­го во­за під „раз­весь­олую ка­ма­рин­с­кую“ мос­к­ви­на на возі.

    Москвини ма­ють підста­ви глу­зу­ва­ти з хохлів. І во­ни глу­зу­ють: „Ви, ук­раїнці, ка­же­те, що ми, мос­к­ви­ни,- ди­ку­ни, нез­да­ри, які не ма­ють ні на ма­ко­ве зер­нят­ко твор­чо­го ду­ху, а зна­ють ли­ше руй­ну­ва­ти. Ка­же­те, що ми нічогісінько не ство­ри­ли, не збу­ду­ва­ли за всю на­шу історію. Ну, а ве­ли­чез­на - на одній шостій пла­не­ти - мос­ков­сь­ка (підкрес­люємо „мос­ков­сь­ка“, а не російська) імперія це що? Чи во­на ви­рос­ла з ма­лень­ко­го, біднень­ко­го Суз­даль­с­ко­го князівства са­ма со­бою, як дуб з жо­лу­дя? Ка­же­те, що не ми, мос­к­ви­ни, а не­мос­к­ви­ни, на­сам­пе­ред ук­раїнці, її роз­бу­ду­ва­ли. Так, це прав­да. Але ви, ук­раїнці, со­ро­ми­те­ся відповісти на га­неб­не для вас за­пи­тан­ня: ЧО­МУ ж ті не­мос­к­ви­ни - от­же і ви - її роз­бу­до­ву­ва­ли? Скажіть: чо­му? Чо­му роз­бу­до­ву­ва­ли на­шу, а не свою? От­же, Ук­раїна бу­ла і є знач­но куль­турнішою, сильнішою фізич­но і ду­хо­во за Мос­ков­щи­ну, як ви ж самі за­пев­няєте. А ви не те що свою київсь­ку імперію, але навіть і своє ста­рез­не, слав­не на ввесь світ національ­не ім’я „Русь“ не обо­ро­ни­ли від нас, мос­к­винів. Вик­ру­чуєтесь сіном, мов­ляв, Ук­раїна бу­ла ос­лаб­ле­на на­па­да­ми во­ро­жих сусідів: та­тар і по­ляків. Ди­ти­на глу­зує з та­ко­го ва­шо­го вик­ру­чу­ван­ня, бо знає, що ті самі та­та­ри та по­ля­ки Мос­ков­щи­ни не ос­ла­би­ли, хоч про­бу­ва­ли не раз.

    Так, ми, мос­к­ви­ни, зап­ряг­ли та­тар і вас, ук­раїнців, до сво­го мос­ков­сь­ко­го дер­жав­но­го во­за. Так, той наш віз ви­вез­ли з бо­ло­та Суз­даль­щи­ни на ви­сочінь Російської (підкрес­люємо „російської“, а не мос­ков­сь­кої) імперії не ми, мос­к­ви­ни, як ви ка­же­те, а на­сам­пе­ред ви, ук­раїнці. А ми, мос­к­ви­ни, сиділи на то­му возі і глу­зу­ва­ли з вас, ко­ли ви над­ри­ва­ли­ся, тяг­ну­ли на­шо­го во­за.

    Щобільше! Ви тяг­ну­ли не ли­ше то­му, що ми вас ба­то­гом підга­ня­ли. Ви, ук­раїнці, охо­че, доб­ровіль­но самі нав­ви­пе­ред­ки зап­ря­га­ли­ся до на­шо­го національ­но-дер­жав­но­го во­за від І. Брю­хо­вець­ко­го 1665 р. до П. Ше­лес­та 1965 р. і то без пе­рер­ви в історії. А хто зв’язав ру­ки І. Ма­зепі - ми, мос­к­ви­ни, чи ваші незлічимі ко­чу­беї? Ваші ж ук­раїнські істо­ри­ки ка­жуть, що пол­тав­сь­кий бій, який виз­на­чив до­лю Ук­раїни на нас­тупні 300 років, виг­рав не наш Пет­ро І, а ваш сот­ник І. Ніс ще пе­ред тим боєм, ви­ка­зав­ши нам таємниці Ба­ту­рин­сь­кої твер­дині. Так са­мо і 1917 ро­ку заг­нав звільне­ну Ук­раїну до на­шої мос­ков­сь­кої імперії СРСР не наш В. Ленін, але ва­ша Ук­раїнсь­ка Цен­т­раль­на Ра­да на чолі з ва­шим ук­раїнсь­ким істо­ри­ком М. Гру­шев­сь­ким. Підкрес­люємо „істо­ри­ком“, бо ж істо­ри­ки зна­ють ХТО збу­ду­вав мос­ков­сь­ку імперію.

    Зрадники, пе­ре­кин­чи­ки, яни­ча­ри? Так! А хіба ж Мос­ков­щи­на не ма­ла їх? Ми, мос­к­ви­ни, об­ду­ри­ли вас, ук­раїнців? Так! А хіба ж це на­ша про­ви­на, що ви лег­ковірні, дурні? Таж з на­шої глу­по­ти глу­зу­ва­ли б навіть ди­ку­ни аф­ри­канські, як­би ми не ви­ко­рис­та­ли ва­шої глу­по­ти. Не­дур­но ж ви співаєте: „Ой, го­рень­ко тій чайці-не­бозі, що ви­ве­ла своїх діток при битій до­розі“.

    Викручуєтесь: „мов­ляв, ми, мос­к­ви­ни,- за­гар­б­ни­ки, хижі вов­ки, а ви, ук­раїнці,- ми­ро­любні хрис­ти­яни, плу­га­тарі (во­ли). Так! Ми, мос­к­ви­ни,- вов­ки-м’ясоїди, і нам сма­кує во­ло­ви­на. А во­ли жив­лять­ся тра­вою, а не м’ясом. Та­кий стан ство­рив пре­муд­рий Тво­рець“.

    Повторюємо ще, ще і ще: мос­ков­сь­ку імперію, куль­ту­ру, гос­по­дар­с­т­во бу­ду­ва­ли нез­чис­ленні га­ла­га­ни, ба­ра­баші, про­ко­по­вичі, ягу­жинські, без­бо­родь­ки, ро­зу­мовські, ха­нен­ки, го­голі, дра­го­ма­но­ви, кон­д­ра­тен­ки, те­ре­щен­ки, род­зян­ки, вин­ни­чен­ки, скрип­ни­ки, люб­чен­ки, ки­ри­чен­ки, корнійчу­ки, ше­лес­ти і їм не­має ліку. Та є й не аби­яка різни­ця поміж білим імпер­сь­ким во­зом пе­ред 1917 ро­ком і пе­ре­маль­ова­ним на чер­во­ний по 1917 році: візник на біло­му возі сам співав своєї „ка­ма­рин­с­кой“, а візник на чер­во­но­му на­ка­зує хох­лам співа­ти мос­ков­сь­ку „ка­ма­рин­с­кую“, та ще й на „укра­ин­с­ком язы­ке“. Хох­ли, зрадівши, що візник виз­нав їхнє „на­ре­чие“ за мо­ву, гор­ла­ють що­ду­ху мос­ков­сь­ку „ка­ма­рин­с­кую на ук­ра­ин­с­ком язы­ке“. На всіх книж­ках, ви­да­них в Ук­раїні ук­раїнсь­кою мо­вою, зав­ж­ди над­ру­ко­ва­но: „На ук­ра­ин­с­ком язы­ке“.

    Так, Мос­ков­щи­на зав­дя­чує ство­рен­ням СРСР не В. Ленінові, не Л. Троць­ко­му, не Франції, Англії, США, а найбіль­ше і на­сам­пе­ред… ук­раїнцям. І не ли­ше яни­ча­рам скрип­ни­кам, укапістам, зрад­ни­кам вин­ни­чен­кам, ско­ро­пад­сь­ким, а навіть патріотам пет­лю­рам, ба навіть і націоналістам міхнов­сь­ким, ко­но­валь­цям. Як-то? Чо­му? Щоб відповісти на це, тре­ба на­пи­са­ти ок­ре­му книж­ку. Тут відповімо ли­ше од­ним ре­чен­ням: ук­раїнсь­ка провідна вер­с­т­ва ще не до­рос­ла 1917 р. до влас­ної, са­мостійної дер­жав­ності. То­му-то На­по­ле­он об­ли­шив свій намір підтри­ма­ти Ук­раїну, як­що во­на пов­с­та­не про­ти Мос­ков­щи­ни за свою дер­жав­ну не­за­лежність. По­ля­ки пе­ре­ко­на­ли йо­го, що ук­раїнсь­ка провідна вер­с­т­ва ще не до­рос­ла до са­мостійної дер­жав­ності. І во­ни до­ве­ли це де­сят­ка­ми фактів з ук­раїнсь­кої історії. Тро­хи тих фактів по­да­ли і ми тут.

    А. Гітлер не хотів взя­ти Фінляндію до скла­ду своєї імперії. Й. Сталін не хотів зро­би­ти Фінляндію са­телітом Мос­ков­щи­ни. Чо­му? Бо обид­ва зна­ли, що фінни не зва­жа­ють на жер­т­ви, ко­ли йдеть­ся про не­за­лежність Фінляндії.

    Із усь­ого ска­за­но­го ба­чи­мо, що ма­ло­російс­т­во не є са­мим мос­ков­с­т­вом. Ба­чи­мо, що мос­к­во­люб­с­т­во - це нап­рям (орієнтація), а ма­ло­російс­т­во (і те­перішня йо­го удос­ко­на­ле­на фор­ма - ма­ло­ук­раїнс­т­во) - це па­раліч дум­ки і волі; це ат­рофія при­род­нь­ого по­тя­гу до сво­бо­ди; це брак віри в усе шля­хет­не, ви­со­ке; це - зник­нен­ня істо­рич­ної пам’яті; це - зник­нен­ня національ­но­го інстин­к­ту; це - приг­ноб­лю­юче по­чут­тя своєї осо­бис­тої і національ­ної ниж­чості, мен­ш­вар­тості. Це - капіту­ляція пе­ред боєм. Ко­рот­ко - це ДУ­ХОВ­НЕ раб­с­т­во, а з нього і раб­с­т­во ро­зу­мо­ве та фізич­не. Інши­ми сло­ва­ми ма­ло­російс­т­во (і ма­ло­ук­раїнс­т­во) - це ду­хов­не ВИ­РОД­ЖЕН­НЯ (де­ге­не­рація) лю­ди­ни до рівня свійської тва­ри­ни.

    „Московська літе­ра­ту­ра, політич­на і не­політич­на, різні ор­ганізації і партії, бур­жу­азні і соціалістичні, ціли­ми серіями пло­ди­ли на Ук­раїні пе­ре­кин­чиків. А ко­ли ж ми вип­рав­до­ву­ва­ли тих пе­ре­кин­чиків, то як же ми мог­ли пов­с­та­ти про­ти са­мо­го дже­ре­ла, що рос­ти­ла ре­не­гатів - про­ти Мос­ков­щи­ни, її на­ро­ду, її куль­ту­ри, її де­мок­ратії, її політич­ної місії, про­ти „генія“ мос­ков­сь­ко­го на­ро­ду? Ціла прірва діли­ла та­ку мен­тальність тодішньої на­шої інтелігенції від мен­таль­ності на­шо­го на­ро­ду, від мен­таль­ності Шев­чен­ка, який на му­ки вічні за­суд­жу­вав ду­шу дівчи­ни, що кож­но­му го­ди­ла і яка несвідо­мо „ца­реві мос­ков­сь­ко­му ко­ня поїла“. Чи з та­кої мен­таль­ності, що вип­рав­до­ву­ва­ла ре­не­гат­с­т­во, мог­ла зро­ди­ти­ся та­ка не­на­висть, яка бу­ха­ла до Іспанії у фла­мандців? У фран­цузів ве­ли­кої війни до тев­тонів? В ірландців до англійців? Чи лю­ди та­кої психіки (а з них вий­ш­ли наші пізніші соціалістичні провідни­ки) мог­ли ста­ти аку­му­ля­то­ра­ми то­го на­род­но­го гніву, який виріс в Ук­раїні з насіння Ма­зе­пи, По­лу­бот­ка, Кал­ни­шев­сь­ко­го? Чи з та­кою психікою мож­на бу­ло мобілізу­ва­ти жа­до­бу істо­рич­но­го роз­ра­хун­ку з „Пет­ра тво­рень­ем“? Чи се­ред тих лю­дей міг з’яви­ти­ся ук­раїнсь­кий Ру­же де Ліль із своїм гімном, що зак­ли­кав „зіпсу­тою кров’ю во­рогів зро­си­ти наші бо­роз­ни“? Істо­рич­ний мо­мент на цілий зріст ста­вив трагічну і яку ж тяж­ку ди­ле­му: ми чи ВО­НИ. І як же ж мог­ли - не ка­жу ріша­ти - а хоч би ста­ви­ти на цілий її зріст ди­ле­му лю­ди, які до­пус­ка­ли вільний пе­рехід від „МИ“ до „ВО­НИ“, і які в ім’я ро­зу­му і то­ле­ранції вип­рав­ду­ва­ли національ­не ре­не­гат­с­т­во?“248.

    Навіть і лег­ковірний, сліпий і глу­хий хо­хол на­решті збаг­нув ве­ли­ку, правічну прав­ду, що бо­роть­ба за дер­жав­не виз­во­лен­ня Ук­раїни - це, на­сам­пе­ред, бо­роть­ба за виз­во­лен­ня УК­РАЇНЦЯ з йо­го мос­ков­сь­кої (та іншої) ДУ­ХОВ­НОЇ не­волі. „Ніко­ли не за­ги­не той на­род, що збаг­нув при­чи­ни своїх по­ра­зок“,- ска­зав німець­кий дер­жав­ний муж М.фон ден Брук.

    День роз­п­ла­ти Ук­раїни з Мос­ков­щи­ною знач­но наб­ли­зив­ся.



ХІІ. ЗАГАРБНИЦТВО МОСКВИНА

 

     Нам тільки сак­ля очі ко­ле,

     Чо­го во­на стоїть у вас,

     Не на­ми да­на.

    Т. Шев­чен­ко

     Там, де ста­ла мос­ков­сь­ка но­га -

     є мос­ков­сь­ка зем­ля.

    Ф. Дос­тоєвсь­кий

 

    Зовнішні ви­яви мос­ков­сь­ко­го за­гар­б­ниц­т­ва (імперіалізму) по­яс­ню­ють за­гар­б­ниц­т­вом мос­к­винів (царів та урядів). Не­си­ла по­ди­ви­ти­ся глиб­ше, по­ба­чи­ти са­ме дже­ре­ло мос­ков­сь­ко­го за­гар­б­ниц­т­ва, по­ба­чи­ти оті внутрішні си­ли, що по­род­жу­ють і жив­лять йо­го. Тих сил є кілька.

    Московщина пот­ре­бу­ва­ла гро­шей на зброю, бо сусідні дер­жа­ви рос­ли куль­тур­но і еко­номічно, от­же і військо­во. Збільшу­ва­ти по­дат­ки уряд не міг, бо не за­ли­ша­ло­ся вже нічо­го ще не опо­дат­ко­ва­но­го, а ста­рих по­датків не мог­ли зібра­ти всіх. За­ли­ша­ло­ся гра­бу­ва­ти сусідів. Мос­ков­сь­кий на­род за на­ка­зом сво­го ца­ря ра­до йшов підби­ва­ти, по­не­во­лю­ва­ти, ви­зис­ку­ва­ти, об­к­ра­да­ти сусідні на­ро­ди. Замість пра­цю­ва­ти і відда­ва­ти па­нові до­ро­бок, над­хо­ди­ла зо­ло­та на­го­да са­мо­му ста­ти па­ном, за­би­ра­ти все у підби­то­го на­ро­ду. Що­най­мен­ше - бу­ти підпан­ком, наг­ля­да­чем, по­го­ни­чем, жан­дар­мом на лег­ко­му хлібі десь у підбитій Ук­раїні, Кав­казі, Азії. А в яко­му краї жи­ти - мос­к­ви­нові бай­ду­же. У кож­но­му підби­то­му краї він по­чу­ваєть­ся па­ном, бо має вла­ду на­ка­зу­ва­ти і пра­во та си­лу гра­бу­ва­ти.

    Отже, мос­ков­сь­ке за­гар­б­ниц­т­во пос­та­ло і жи­вить­ся не з прим­хи чи жа­до­би са­мих мос­ков­сь­ких царів, урядів, а та­кож вда­чею та світог­ля­дом са­мо­го мос­ков­сь­ко­го на­ро­ду. „Что взя­то - то свя­то“,- ка­же мос­к­вин. А взя­то са­мої землі чу­жої сток­рат­но більше, як ма­ли своєї. Так мос­ков­сь­ка дер­жа­ва ма­ла у:

    ХІІІ ст. - 216.000 кв.км

    XIV ст. - 560.000 кв.км

    XV ст. - 8.720.000 кв.км

    XVIІ ст. - 14.392.000 кв.км

    XVIIІ ст. - 17.080.000 кв.км

    XIX ст. - 12.000.000 кв.км

    XX ст. - 23.000.000 кв.км

    Московщина за­гар­ба­ла: 1556 р. Та­тар­сь­ку Ор­ду, 1581-1645 - Сибір, 1709 - Ук­раїну, 1721 - При­бал­ти­ку і Фінляндію, 1739 - Східну Чор­но­мор­щи­ну, 1783 - Крим, 1792 - Західну Чор­но­мор­щи­ну, 1772-1792 - час­ти­ну Польщі, 1813 - Грузію, 1815 - реш­ту Польщі та Бе­са­рабію, 1854 - Амур­щи­ну, 1865 - Тур­кес­тан, 1881 - Хіву, Бу­ха­ру.

    „За 234 ро­ки (з 1228 р.) Мос­ков­щи­на ма­ла 160 війн зовнішніх і 90 до­машніх. За 103 ро­ки (1492-1595) Мос­ков­щи­на во­юва­ла 50 років. От­же, в се­ред­нь­ому один рік во­юва­ла, а один го­ту­ва­ла­ся до нас­туп­ної війни“249. За ос­танні 200 років Мос­ков­щи­на во­юва­ла 128 років. Це бу­ли за­гар­б­ницькі війни і ли­ше 4 обо­ронні. Ті обо­ронні три­ва­ли 4 ро­ки250.

    Більшовицька Мос­ков­щи­на во­юва­ла: 1917-1919 рр. Ук­раїну, 1920 р.- Поль­щу, 1921 р.- Ка­зах­с­тан і Грузію, 1922 р.- Тур­к­ме­нис­тан, Тад­жи­кис­тан і Ук­раїну (се­лянські пов­с­тан­ня), 1929 р.- Ки­тай, 1936 р.- Японію, 1939 р.- Фінляндію, Поль­щу, Ру­мунію, 1941-1945 рр.- Німеч­чи­ну, 1945 р.- Японію, 1956 р.- Ма­дяр­щи­ну. Те­пер у мос­ков­сь­ко­му ярмі є 178 мільйонів лю­ду (ра­зом із са­теліта­ми). За пе­ре­пи­сом 1926 р. в СРСР бу­ло: мос­к­винів 52 %, а не­мос­к­винів - 48 %. А за пе­ре­пи­сом 1939 р. бу­ло: мос­к­винів 58 %, а не­мос­к­винів 42 %. От­же, мос­к­винів збільши­ло­ся на 6 %, а не­мос­к­винів змен­ши­ло­ся на 6 %. Це за мос­ков­сь­кою „ста­тис­ти­кою“.

    Московське за­гар­б­ниц­т­во по­ча­ло­ся від зас­ну­ван­ня дер­жа­ви, ко­ли Андрій Бо­го­люб­сь­кий сплюн­д­ру­вав 1169 р. Київ. Йо­го син Юрій Суз­даль­сь­кий не брав участі у бою під Кал­кою 1223 р. Він хотів, щоб та­та­ри по­би­ли київсь­ких князів, а сам, зберігши військо, став би най­сильнішим з них і міг за­па­ну­ва­ти над усіма. Далі без­пе­рер­в­но за­гар­бу­ва­ли сусідні землі всі Іва­ни, Пет­ри, Ка­те­ри­ни, Ми­ко­ли, Ленін, Хру­щов.

    Міністр Ка­те­ри­ни ІІ Пла­тон Зу­бов склав спи­сок дер­жав та ди­настій, що їх має Мос­ков­щи­на відда­ти Європі. У то­му спис­ку не­має Швеції, Прусії, Польщі, Австрії, Данії, Ту­реч­чи­ни. Де ж во­ни поділи­ся? Відповідь на це дає йо­го про­ект мос­ков­сь­кої імперії. У тій імперії ма­ло б бу­ти шість сто­лиць: Пе­тер­бург, Мос­к­ва, Ас­т­ра­хань, Відень, Кос­тян­ти­нопіль і Берлін. У кожній сто­лиці - ко­роль, підлег­лий мос­ков­сь­ко­му імпе­ра­то­рові251. Чи ж те­пер у Берліні, Вар­шаві, Празі, Софії, Бу­да­пешті, Бу­ха­ресті не ва­са­ли імпе­ра­то­ра Ми­ки­ти?

    Понад сто років то­му мо­нархіст Ф. Тютчєв по­дав про­ект мос­ков­сь­ко­го за­гар­б­ниць­ко­го месіанізму. Той про­ект: 1) віднов­лює Візантійсь­ку імперію, але сто­ли­цю пе­ре­но­сить із Цар­го­ро­да до Пе­тер­бур­га; 2) об’єднує всі хрис­ти­янські цер­к­ви в од­ну пра­вос­лав­ну. Замінімо мо­нархічну терміно­логію на соціалістич­ну (Візантію - ІІІ Інтер­націона­лом, пра­вос­лав­ну цер­к­ву - ко­мунізмом) і маємо док­лад­ну копію про­мов та пи­сань ра­дян­сь­ких Тютчєвих. „Двад­ця­те століття на­ле­жить нам, мос­к­ви­нам“252.

    Під час війни 1939-1945 рр. у Москві пе­ре­бу­ва­ло чи­ма­ло емігрантів-ко­муністів із слов’янських зе­мель, зай­ня­тих німця­ми, Уряд СРСР ство­рив з них т. зв. „Всес­лов’ян­сь­кий З’їзд“, ство­рив 1943 р. в Югос­лавії „Всес­лов’ян­сь­кий комітет“ з сер­б­сь­ким ко­муністич­ним ге­не­ра­лом М. Мас­ларічем на чолі, пов­то­рив 1941- 1945 рр. „Слов’янський комітет“ в Ка­наді, США, Франції, Англії, Південній Аме­риці. Чо­му мос­ковські ко­муністи відно­ви­ли ста­ре мо­нархічне т. зв. „слов’янофільство“? Бо всі мос­к­ви­ни - мо­нархісти і соціалісти - ро­зуміють „слов’янофільство“ і пан­с­лавізм ли­ше як пан­мос­ковізм. Зни­щив­ши 1775 р. обо­рон­ця Ук­раїни - За­порізь­ку Січ, Мос­ков­щи­на розв’яза­ла собі ру­ки за­гар­бу­ва­ти ук­раїнсь­ку зем­лю, відібра­ла 1776 р. у 25 ти­сяч за­мож­них ко­заків (як ба­чи­мо, по­ча­ли роз­кур­ку­лю­ва­ти ук­раїнців не соціалісти 1930 ро­ку, а мо­нархісти 1776 ро­ку) зем­лю і роз­да­ла мос­к­ви­нам. Тоді одер­жа­ли: князь П. Вя­зем­сь­кий 52 ти­сячі де­ся­тин, князь Г. Поть­омкін - 42 ти­сячі, граф І. Сков­рон­сь­кий - 39 ти­сяч, мос­ковські пол­ков­ни­ки - по 10 ти­сяч, офіце­ри - по 5 ти­сяч. Пізніше одер­жа­ли ще: П. Вя­зем­сь­кий - 200 ти­сяч, Г. Поть­омкін - 150 ти­сяч, 8 ге­не­ралів - по 3-6 ти­сяч, 18 офіцерів - по 2-4 ти­сячі. Потім сотні і ти­сячі мос­к­винів одер­жу­ва­ли ук­раїнсь­ку зем­лю. Ли­ше на об­ширі між Бу­гом і Дністром і ли­ше за 10 років (1776-1786 рр.) Мос­ков­щи­на за­гар­ба­ла 4,5 млн. де­ся­тин ук­раїнсь­кої землі253, що її щед­ро по­ли­ва­ли своїм по­том і кров’ю наші прап­ред­ки ще 5 ти­сяч років то­му.

    Та Мос­ков­щи­на за­гар­бу­ва­ла в Ук­раїні не ли­ше зем­лю. У пра­восвідо­мості мос­к­ви­на - від ХІІ ст. до сьогодні па­нує не­пи­са­ний за­кон, за яким „име­ние“ (зе­мель­ний маєток) оз­на­чає не ли­ше зем­лю, а й усе, що на тій землі стоїть, рос­те і жи­ве, себ­то ра­зом з ху­до­бою і людь­ми. Се­лян ува­жа­ли невіддільною час­ти­ною „име­ния“, тоб­то землі, на якій во­ни жи­ли. За­гар­бані Мос­ков­щи­ною ук­раїнські землі не бу­ли „ди­ким по­лем“, як пи­шуть мос­ковські істо­ри­ки. Та зем­ля бу­ла за­се­ле­на ук­раїнця­ми. От­же, во­ни ав­то­ма­тич­но ста­ли кріпа­ка­ми но­вих мос­ков­сь­ких поміщиків. Із 100 ти­сяч вільних ко­заць­ких гос­по­дарств ли­ши­ло­ся 1752 р. ли­ше 2959254. Роз­да­ва­ла­ся ук­раїнсь­ка зем­ля не ли­ше вель­мо­жам, ге­не­ра­лам, а й мос­ков­сь­ким се­ля­нам та іншим чу­жин­цям. 1753 р. прис­ла­но з мос­ков­щи­ни 40 ти­сяч се­лян і роз­да­но їм (за­дар­ма) землі над Дністром. Ро­ку 1781 прис­ла­но ще 50 ти­сяч. Потім ще, та й самі во­ни приїзди­ли ти­ся­ча­ми. Мос­ков­щи­на навіть спла­чу­ва­ла пе­реїзд чу­жин­цям і на­да­ва­ла всіля­ку іншу до­по­мо­гу.

    Чорне мо­ре бу­ло однією з най­го­ловніших ос­нов мо­гут­ності, доб­ро­бу­ту і куль­ту­ри ук­раїнсь­ко­го на­ро­ду та дер­жа­ви. І цю ос­но­ву Ук­раїна бо­ро­ни­ла ти­ся­чоліття­ми. Втра­ча­ючи її, не раз зно­ву по­вер­та­ла. Не до­пус­ти­ти ук­раїнсь­кий на­род до Чор­но­го мо­ря (а з нього і до Се­ред­зем­но­го і в оке­ан) - бу­ло і є стра­тегічною ме­тою всіх во­рогів Ук­раїни. Німеч­чи­на ще пе­ред А. Гітле­ром ук­ла­ла план не­за­леж­но­го Кри­му під своєю звер­хністю. По 1917 р. такі пла­ни ма­ла Ту­реч­чи­на. Ку­бан­сь­ка Чор­но­мор­щи­на за­се­ле­на на­щад­ка­ми за­по­рожців, а мос­ков­сь­ка „де­мок­ратія“ не ли­ше не при­лу­чи­ла її до УРСР, а й за­бо­ро­ни­ла шко­ли, ча­со­пи­си, ук­раїнсь­кий те­атр на Ку­бан­щині. Во­на при­лу­чи­ла Крим до УРСР, але не то­му, що пос­ту­пи­ла­ся тис­кові Ук­раїни, Мос­ков­щи­на хо­че ма­ти свій тил в Ук­раїні, то­му не доз­во­ляє роз­ви­ва­ти­ся в Кри­му ук­раїнській куль­турі, хоч там ук­раїнці ста­нов­лять 40 % на­се­лен­ня.

    На по­чат­ку цар­с­т­ву­ван­ня Пет­ро І хотів по­бу­ду­ва­ти Пе­тер­бург на Чор­но­му морі, роз­по­чав бу­ду­ва­ти на Азов­сь­ко­му морі прис­тані і ка­нал Вол­га-Дон. Та Кар­ло­вець­кий мир 1699 р. при­му­сив йо­го бу­ду­ва­ти но­ву сто­ли­цю на півночі.

    Московський уряд відділив 1896 р. від Ку­бан­щи­ни ву­зень­ку сму­гу Чор­но­мор­сь­ко­го уз­бе­реж­жя і зро­бив з неї ок­ре­му Чор­но­мор­сь­ку гу­бернію, хоч кількості землі та лю­дей там вис­та­ча­ло ли­ше на кілька повітів. При­чи­на? На уз­бе­режжі ма­ли бу­ду­ва­ти зи­мові па­ла­ци мос­ковські царі та вель­можі, за­се­ли­ти самі мос­к­ви­ни, щоб не до­пус­ти­ти на­щадків за­по­рожців, ку­банців до Чор­но­го мо­ря. Мо­нархічна Мос­ков­щи­на на­ма­га­ла­ся відріза­ти Ук­раїні дос­туп у світ до мо­ря, а більшо­виць­ка на­ма­гаєть­ся відок­ре­ми­ти Ук­раїну ще й від Західної Євро­пи, ви­во­зя­чи га­ли­чан на схід, а до Га­ли­чи­ни - сотні ти­сяч мос­к­винів.

    До 1775 ро­ку існу­ва­ла у Південній Ук­раїні не­за­леж­на рес­публіка - За­порізь­ка Січ з ве­ли­чез­ни­ми об­ши­ра­ми землі, ма­ла своїх гро­ма­дян: ко­заків, се­лян, міщан, не­за­леж­ний уряд, вільне військо, власні за­ко­ни. Ця за­порізь­ка рес­публіка ве­ла влас­ну, не­за­леж­ну зовнішню політи­ку, ма­ла послів у євро­пей­сь­ких дер­жа­вах, що фак­тич­но виз­на­ва­ли її не­за­лежність, підпи­су­ючи з нею дер­жавні уго­ди та при­си­ла­ючи послів. Це ро­би­ла навіть і Поль­ща, хоч офіційно вва­жа­ла за­по­рожців ли­ше своїм до­поміжним військом. Цю ук­раїнсь­ку рес­публіку не раз про­бу­ва­ли зни­щи­ти тодішні ве­ли­ко­дер­жа­ви: Ту­реч­чи­на, Поль­ща, мос­к­ви­ни. Її пе­ре­до­вий загін - За­порізь­кий Ли­цар­сь­кий Ор­ден то­ру­вав їй шля­хи до Чор­но­го мо­ря. От­же, Мос­ков­щи­на на­сам­пе­ред зни­щи­ла той Ор­ден і Рес­публіку. Сильніше за Мос­ков­щи­ну Поль­ща теж праг­ну­ла цього, але скінчи­ла Хмель­нич­чи­ною. Зна­ючи це, Мос­ков­щи­на вжи­ла по­ра­ди ки­тай­сь­ко­го стра­те­га і після Пол­та­ви по­ча­ла зміцню­ва­ти свої за­ло­ги по всій Ук­раїні та ото­чу­ва­ти Січо­ву Рес­публіку ко­лоніями мос­к­винів, німців, сербів. Найбіль­шою бу­ла Но­во­сербія. Ту­реч­чи­на і Ма­дяр­щи­на гно­би­ли слов’ян на Бал­ка­нах, і ті шу­ка­ли но­вих зе­мель по­се­лен­ня. Гурт ав­с­трійсь­ких сербів на чолі з Іва­ном Хор­ва­том про­сив мос­ков­сь­кий уряд доз­во­лу осе­ли­ти­ся в Ук­раїні. Мос­ков­щи­на ду­же ра­до відда­ла їм землі Січо­вої Рес­публіки. За мос­ков­сь­ким пла­ном сер­б­сь­ка ко­лонія ма­ла бу­ти на взірець ук­раїнсь­ко­го ко­зац­т­ва, себ­то сер­би мог­ли об­роб­ля­ти зем­лю, вод­но­час охо­ро­ня­ючи кор­дон від Ту­реч­чи­ни, зас­ну­ва­ти свій полк.

    І. Хор­ват зо­бов’язав­ся при­вес­ти лю­ду на два пол­ки по 4 ти­сячі в кож­но­му. Мос­ков­сь­кий уряд пла­тив усі ви­дат­ки на пе­ре­се­лен­ня і об­лаш­ту­ван­ня, ви­дав­ши 50 ти­сяч рублів, а та­кож звільнив сербів від по­датків на­зав­ж­ди, навіть від ми­та в торгівлі з за­кор­до­ном. Зем­лю одер­жу­ва­ли за­дар­ма. Аби ще більше за­охо­ти­ти пе­ре­се­ленців, мос­ков­сь­кий уряд на­дав кож­но­му, хто їх привів, військові зван­ня з усіма пра­ва­ми, в то­му числі і на кріпаків. Хто привіз 100 лю­дей, одер­жу­вав зван­ня капіта­на, за 75 - по­руч­ни­ка, за 50 - пра­пор­щи­ка і ко­ман­ду над своїми людь­ми. І. Хор­ват од­ра­зу став пол­ков­ни­ком і ко­ман­ду­ва­чем май­бутніх сер­б­сь­ких полків.

    Крім по­да­ро­ва­ної ук­раїнсь­кої землі, гро­шо­вої до­по­мо­ги на об­лаш­ту­ван­ня мос­ков­сь­кий уряд пла­тив кож­но­му сер­б­сь­ко­му пол­кові 35 ти­сяч руб. за мир­но­го ча­су і 155 ти­сяч руб. за воєнно­го що­ро­ку. Кож­на піхот­на сот­ня одер­жу­ва­ла 175 квад­рат­них кіло­метрів землі, кінна - аж 365 км2. Капітан одер­жу­вав 100 де­ся­тин, по­руч­ник - 80, пра­пор­щик - 50, сол­дат - 25 де­ся­тин. Фак­тич­но ж діста­ва­ли вчет­ве­ро більше, бо одер­жа­ли землі на два пол­ки (8 ти­сяч лю­ду), а приїха­ло ли­ше 1800. По­да­ро­вані сер­бам землі сам мос­ков­сь­кий уряд ко­лись виз­нав (у на­казі ца­риці Єли­за­ве­ти) власністю за­по­рожців. За­по­рожці ма­ли гра­мо­ти пра­вов­лас­ності на ці землі від поль­сь­ких ко­ролів, від ук­раїнсь­ких геть­манів. На про­тес­ти за­по­рожців мос­ков­сь­кий уряд відповів, що юри­дич­но ті землі вва­жа­ють­ся не­за­се­лені, бо 3 ти­сячі ко­заць­ких гос­по­дарств там зас­ну­ва­ли без доз­во­лу мос­ков­сь­кої вла­ди. Отож, ко­заків уряд на­ка­зав ви­се­ли­ти, а зем­лю пе­ре­да­ти сер­бам. Про­ти то­го на­ка­зу зап­ро­тес­ту­ва­ли… сер­би. Чо­му? Сер­би вва­жа­ли се­бе ви­щи­ми за місце­ву людність, па­на­ми, і не зби­ра­ли­ся самі об­роб­ля­ти зем­лю, а відда­ва­ли в орен­ду ук­раїнцям, які до­не­дав­на бу­ли її влас­ни­ка­ми. І ко­ли уряд на­ка­зав ук­раїнців ви­га­ня­ти, сер­би про­си­ли за­ли­ши­ти їм робітників. Сер­би ли­ше ви­па­са­ли ху­до­бу, гна­ли горілку та тор­гу­ва­ли. Торгівля при­но­си­ла їм ве­ликі при­бут­ки (не пла­ти­ли по­датків, ми­та). Сер­би ба­гатіли, ста­ва­ли но­ви­ми па­на­ми в Ук­раїні, гра­бу­ва­ли ук­раїнців, за­би­ра­ли їхні во­ли і во­зи, вик­ра­да­ли навіть лю­дей. Оз­б­роєні сербські ва­та­ги йшли до сусідніх полків (зе­мель), ха­па­ли там лю­дей і гна­ли до Но­во­сербії, де за­пи­су­ва­ли як сербів чи джурів.

    І. Хор­ват пе­ре­ко­нав мос­ков­сь­кий уряд, що змо­же ви­ко­ну­ва­ти свої обов’яз­ки, ко­ли ма­ти­ме лю­дей для об­робітку йо­го землі. Уряд доз­во­лив, але не ук­раїнців, а при­ве­зе­них з Бал­кан. Тоді сер­би по­ча­ли пе­ре­ма­ню­ва­ти або вик­ра­да­ти ук­раїнців з поль­сь­ких во­лодінь і за­пи­су­ва­ли їх сер­ба­ми чи джу­ра­ми. Ті ук­раїнці бу­ли кріпа­ка­ми у по­ляків, а у сербів ли­ше напівкріпа­ка­ми, от­же не втіка­ли на­зад. Щоб обер­ну­ти тих напівкріпаків на кріпаків, сер­би ви­ма­га­ли для се­бе від мос­ков­сь­ко­го уря­ду дво­рян­с­т­во. Уряд по­го­див­ся. Зад­ля порівнян­ня мож­на при­га­да­ти, що мос­ков­сь­кий уряд не виз­на­вав дво­рян­с­т­ва навіть за ста­рою, з діда-прадіда ук­раїнсь­кою шлях­тою, на­да­но­го їй гра­мо­та­ми поль­сь­ких ко­ролів. А во­лодіти зем­лею за мос­ков­сь­ким за­ко­ном ма­ли пра­во ли­ше дво­ря­ни. З 200 ти­сяч ук­раїнсь­кої шлях­ти мос­ков­сь­кий уряд виз­нав дво­ря­на­ми ли­ше 750 осіб255, яс­на річ, ли­ше та­ких, що їхні діди не ви­яви­ли „ма­зе­пин­с­ко­го се­па­ра­тиз­ма“, обер­нув на кріпаків ба­га­то на­щадків тих не­виз­на­них шлях­тичів. СРСР прий­має до но­во­го дво­рян­с­т­ва - КПРС за тією са­мою оз­на­кою: щоб не бу­ли „ма­зе­пин­ца­ми, пет­лю­ров­ца­ми, бан­де­ров­ца­ми“.

    Українці ха­па­ли­ся за зброю, але Мос­к­ва прис­ла­ла сер­бам 1 ти­ся­чу ка­зан­сь­ких та­тар, 1 ти­ся­чу дон­сь­ких ко­заків, ас­т­ра­хан­сь­кий полк і мос­ков­сь­кий полк. От­же, 1800 сербів, які ма­ли охо­ро­ня­ти кор­дон від Ту­реч­чи­ни, са­мих охо­ро­ня­ло 3,5 ти­сячі мос­ков­сь­ко­го війська. Це ли­ше підли­ло олію до вог­ню. За­но­си­ло­ся на но­ву Хмель­нич­чи­ну, що ви­ни­щи­ла б упень і зайд, і мос­ков­сь­ку вла­ду в Ук­раїні. Ко­ман­ду­вач мос­ков­сь­ким військом в Ук­раїні М. Му­рав­йов по­ба­чив цю заг­ро­зу і пос­лав до Пе­тер­бур­га звіт про всі шах­рай­с­т­ва, злодійство, гра­бун­ки сербів на чолі з І. Хор­ва­том. Уряд вик­ли­кав І. Хор­ва­та до Пе­тер­бур­га на до­пит. Той на досвіді з ту­рець­ки­ми вель­мо­жа­ми пізнав, що найбіль­ше пе­ре­ко­нує азіатів: приїхав з ха­ба­ра­ми, і се­нат вип­рав­дав І. Хор­ва­та і звільнив з по­са­ди М. Му­рав­йо­ва.

    Цариця пос­ла­ла ге­не­ралів об­с­те­жи­ти обо­ронні лінії на півдні імперії, де во­ни пе­ре­ко­на­ли­ся: її не існує, самі ли­ше сер­би - торгівці, по­ба­чи­ли та­кож і при­чи­ну „гай­да­мач­чи­ни“. Скінчи­ло­ся тим, що І. Хор­ва­та за­су­ди­ли до стра­ти, а з Но­во­сербії ут­во­ри­ли мос­ковські пол­ки з мос­ков­сь­ки­ми офіце­ра­ми256. Мос­к­ва вит­ра­ти­ла на Но­во­сербію 700 ти­сяч рублів готівкою, а не готівкою де­ся­тик­рат­но більше, хо­ча зна­ла, що їй нічо­го б не кош­ту­ва­ло за­се­ли­ти Півден­ну Ук­раїну (і по­бу­ду­ва­ти там де­сять обо­рон­них ліній) ук­раїнця­ми. Тре­ба бу­ло ли­ше доз­во­ли­ти ук­раїнцям осе­ли­ти­ся там. Більше нічо­го. І це ук­раїнці пізніше до­ве­ли. Во­ни та­ки за­се­ли­ли Півден­ну Ук­раїну, дійшли до Чор­но­го мо­ря, хоч Мос­ков­щи­на всіля­ко на­ма­га­ла­ся зу­пи­ни­ти їх. І навіть такі за­гар­б­ни­ки над за­гар­б­ни­ка­ми, як те­перішні мос­ковські „вожді“ зму­шені виз­на­ти „Но­во­росію“ за Ук­раїну.

    Московщина й далі бо­яла­ся дос­ту­пу Ук­раїни до Чор­но­го мо­ря і нев­да­ча з Но­во­сербією не зу­пи­ни­ла її пов­то­ри­ти те са­ме (з ще більши­ми зат­ра­та­ми) в Південній Ук­раїні, що її Мос­ков­щи­на поспіши­ла пе­ре­наз­ва­ти „Но­во­росією“. Ку­бан­сь­кий чор­но­мор­сь­кий порт пе­рез­ва­ла на „Но­во­рос­сийск“. Ка­те­ри­на ІІ 1762 р. зак­ли­ка­ла євро­пейців осе­лю­ва­ти­ся в Південній Ук­раїні. Пе­рек­ла­де­не усіма євро­пей­сь­ки­ми мо­ва­ми те зап­ро­шен­ня по­ши­рю­ва­ли мос­ковські по­соль­с­т­ва. Уряд ство­рив навіть ок­ре­му „Кан­це­лярію до­по­мо­ги іно­зем­цям“, її очо­лив усе­мо­гутній Г. Ор­лов. Ли­ше на пе­ре­ве­зен­ня чу­жинців уряд виділив 200 ти­сяч рублів.

    Та євро­пейці не віри­ли мос­ков­сь­ким обіцян­кам, бо зна­ли, що в Мос­ков­щині за­кон - прим­ха кож­но­го „на­чаль­ни­ка“, їха­ти не ква­пи­ли­ся. Уряд два ро­ки пізніше про­го­ло­сив „План по­се­ле­ния в Но­во­рос­сий­с­кой гу­бер­нии“, що зди­ву­вав усіх не­чу­ва­ним в історії Мос­ков­щи­ни лібе­ралізмом: кож­но­му чу­жин­цеві, що при­ве­зе по­се­ленців, на­даєть­ся офіцер­сь­ке зван­ня, дво­рян­с­т­во, пра­во во­лодіти зем­лею і кріпа­ка­ми.

    Переселенець мо­же одер­жа­ти без­п­лат­но в спад­ко­ву власність по 25 де­ся­тин на кож­ну при­ве­зе­ну ро­ди­ну, звільняєть­ся від служ­би у мос­ков­сь­ко­му війську навіть під час війни, одер­жує пра­во вільно тор­гу­ва­ти будь-яким кра­мом (в Ук­раїні ук­раїнці не ма­ли цього пра­ва, а мос­к­ви­ни ма­ли), впи­су­ва­ти­ся до ку­пець­ко­го ста­ну (у Мос­ков­щині пе­ре­хо­ди­ти з од­но­го ста­ну до іншо­го бу­ло за­бо­ро­не­но). Хто хотів зак­лас­ти якесь підприємс­т­во, діста­вав дер­жав­ну по­зич­ку під ма­лий відсо­ток і на довгі стро­ки. Ремісни­ки одер­жу­ють без­п­ро­цен­т­ну по­зич­ку. Хто са­див ви­ног­рад­ник, ту­тові де­ре­ва, міг без­мит­но 10 років про­да­ва­ти за кор­дон ви­но, шовк. Хто роз­во­дить овець чи ко­ней, не пла­тить ніяких по­датків 15 років. Шко­ли ко­лоністам - без­п­латні. Але все це - ЛИ­ШЕ ЧУ­ЖИН­ЦЯМ, а ук­раїнцям ЗА­БО­РО­НЯВ ОСЕ­ЛЮ­ВА­ТИ­СЯ В ПІВДЕННІЙ УК­РАЇНІ. СРСР тра­тить на по­се­лен­ня мос­к­винів в Ук­раїні знач­но більше, а щоб знай­ти їм місце, ви­гу­бив го­ло­до­мо­ром і вивіз з Ук­раїни по­над 15 мільйонів ук­раїнців.

    З Євро­пи приїха­ли до нез­на­ної „Но­во­росії“ ли­ше ті, що не ма­ли нічо­го: го­ло­та, прой­дисвіти, ма­ло хто з них узяв­ся пра­цю­ва­ти на землі. Чо­му ж ма­ло при­во­зи­ли тоді мос­к­винів? При­чин кілька. Най­го­ловніші: мос­к­вин не лю­бить зем­ле­роб­с­т­ва, а шу­кає лег­ко­го хліба; во­ни бу­ли кріпа­ка­ми, от­же, до­ве­ло­ся б відби­ра­ти у дво­рян. І на­решті го­лов­на при­чи­на: та­та­ри ко­чу­ва­ли аж до те­перішнь­ого Ніко­по­ля, на­па­ли 1769 р. на „Но­во­росію“, дійшов­ши аж до Єли­за­вет­г­ра­да. Ни­щи­ли, па­ли­ли все на своєму шля­ху. Пе­ре­ляк мос­к­винів був жах­ли­вий, не ли­ши­ло­ся жод­но­го мос­ков­сь­ко­го офіце­ра, у сот­нях ли­ша­ло­ся по 10-15 во­яків, от­же, пе­ре­се­ля­ти­ся до не­без­печ­ної країни зі своїми кріпа­ка­ми мос­ков­сь­кий поміщик бо­яв­ся. Але найбіль­ше бо­яли­ся во­ни за­по­рожців. В архіві кан­це­лярії Но­во­російсь­кої гу­бернії є ти­сячі скарг мос­к­винів та інших зайд на „раз­бои“ за­по­рожців, які бу­ли обо­рон­ця­ми се­лян­с­т­ва. Та й се­ля­ни не бо­яли­ся взя­ти шаб­лю в ру­ки. Єди­ним спо­со­бом покінчи­ти з заг­ро­зою для зайд бу­ло зни­щен­ня За­порізь­кої Січі. Мос­ков­щи­на пев­ний час терпіла, бо За­поріжжя зас­ту­па­ло шлях тур­кам і та­та­рам. Щой­но ту­рець­ка заг­ро­за змен­ши­ла­ся, після війни 1775 ро­ку Мос­ков­щи­на зни­щи­ла За­порізь­ку Січ. І ли­ше тоді змог­ла за­гар­бу­ва­ти ук­раїнсь­ку зем­лю і зап­ро­вад­жу­ва­ти в Ук­раїні своє кріпац­т­во.

    Що ро­би­ла Мос­ков­щи­на там, де не бу­ло ко­му за­хис­ти­ти на­ро­ди, по­ка­зує до­ля баш­кирів та кал­миків. За­гар­бав­ши Баш­кирію та Кал­микію (Мос­ков­щи­на зав­ж­ди ни­щи­ла істо­ричні наз­ви: Баш­кирію обер­ну­ла на Уфімсь­ку і Орен­бур­зь­ку гу­бернії, Кал­микію - на Са­мар­сь­ку, Поль­щу - на Привіслінський край, Ес­тонію - на Ліфлян­д­сь­ку гу­бернію, Латвію - на Кур­лян­д­сь­ку і т. п.), Мос­ков­щи­на про­го­ло­си­ла їхні землі власністю дер­жа­ви і од­ра­зу пос­ла­ла ту­ди своїх уря­довців та військові за­ло­ги. Уря­довці ма­ли пра­во ку­пу­ва­ти „го­су­дар­с­т­вен­ные“ землі на вигідних умо­вах. Ген. А. Юзе­фо­вич ку­пив 1 ти­ся­чу га за 4800 руб., а за місяць про­дав баш­ки­рам (ко­лишнім її влас­ни­кам) за 25 ти­сяч руб. Йо­го ад’ютант ку­пив за 500 руб., а че­рез кілька днів про­дав баш­ки­рам за 15 ти­сяч. Інші, ку­пив­ши по 2 руб. за гек­тар, орен­ду­ва­ли баш­ки­рам за 12 руб. що­ро­ку. От­же, Мос­ков­щи­на не ли­ше за­гар­ба­ла у баш­кирів зем­лю, але й про­да­ючи їм же, гра­бу­ва­ла подвійно. Зе­мель­них карт не бу­ло, і мос­к­ви­ни ку­пу­ва­ли „на око“ цілі повіти. Кілька купців з Мос­к­ви ра­зом з місце­ви­ми уря­дов­ця­ми ку­пи­ли за 21 ти­ся­чу руб. повіт, що офіційно мав 30 ти­сяч га, а фак­тич­но - 70 ти­сяч га. Баш­кирів, що про­бу­ва­ли не відда­ва­ти своєї землі, Мос­ков­щи­на ви­си­ла­ла до Сибіру. За ко­рот­ких 20 років ко­лись за­мож­ня Баш­кирія обер­ну­ла­ся на країну го­лод­них, об­дер­тих, вис­на­же­них лю­дей, що ма­со­во ви­ми­ра­ли. Та­ке „при­со­еди­не­ние ок­ра­ин“. Так са­мо Мос­ков­щи­на ви­гу­би­ла і кал­миків. Їхня зем­ля (Са­ра­тов­щи­на) вро­жай­на, і кал­ми­ки бу­ли за­можні. За­гар­бав­ши у них по­над мільйон гек­тарів, Мос­ков­щи­на спо­чат­ку ви­во­зи­ла з Са­ра­тов­щи­ни мільйон тонн зер­на, хоч на­се­лен­ня теж ма­со­во ви­ми­ра­ло з го­ло­ду. Ли­ше за 9 років (1878-1887) ви­мер­ло 25 % кал­миків. Ря­ту­ючись, кал­ми­ки втек­ли 1770 ро­ку до Ки­таю, заб­рав­ши з со­бою, що мог­ли, на 60 ти­ся­чах во­зах. За 30 років мос­ков­сь­ко­го па­ну­ван­ня по­ло­ви­на Са­ра­тов­щи­ни сто­яла пус­т­кою, в бур’янах. Дізнав­шись про це, ук­раїнці ку­пу­ва­ли по­ки­нуті мос­к­ви­на­ми землі і пе­ре­се­лю­ва­ли­ся ту­ди, і за 10-15 років там пос­та­ло кілька де­сятків ве­ли­ких, за­мож­них ук­раїнсь­ких сіл. Мос­ков­щи­на зро­би­ла 1930 р. те са­ме, що ко­лись з кал­ми­ка­ми: ви­вез­ла до Сибіру, а їхні гос­по­дар­с­т­ва роз­да­ла мос­к­ви­нам. За 5-10 років ті за­можні гос­по­дар­с­т­ва мос­к­ви­ни обер­ну­ли в руїни. На Кав­казі Мос­ков­щи­на за­гар­ба­ла в Грузії по­над 100 ти­сяч га землі, хоч там ко­жен її метр дорівнює гек­та­рові в сте­пу. Грузія при­лу­чи­ла­ся 1783 р. до Мос­ков­сь­кої імперії на та­ких са­мих умо­вах, що й Ук­раїна 1654 р., себ­то на фе­де­ра­тив­них за­са­дах. Заз­ви­чай Мос­ков­щи­на про­го­ло­си­ла гру­зинські землі власністю „Рос­сий­с­ко­го го­су­дар­с­т­ва“, ніби за­во­юва­ла Грузію, і про­да­ла гру­зин­сь­кої землі: 23 ти­сячі га своїм офіце­рам, 26 ти­сяч га - своїм уря­дов­цям і 50 ти­сяч га іншим мос­к­ви­нам, що на­летіли, мов са­ра­на, у бла­го­дат­ний край. На­томість по­ча­ла ни­щи­ти гру­зин­сь­ку провідну вер­с­т­ву, ви­вез­ла гру­зин­сь­ких князів та чи­ма­ло шлях­ти в Ук­раїну і наділи­ла їм тро­хи ук­раїнсь­кої землі на про­жи­ток. Чи­ма­ло на­щадків тих гру­зинів по­мос­ков­щи­ли­ся і ста­ли мос­ков­сь­ки­ми патріота­ми. Міністр тим­ча­со­во­го уря­ду А. Це­ре­телі пос­та­вив­ся во­ро­жо до дер­жав­ної не­за­леж­ності Ук­раїни.

    Загарбавши ба­кинські наф­тові землі, мос­к­ви­ни ха­па­ли їх, хто скільки міг. Ге­не­рал Н. Ста­ро­сель­сь­кий, князь Вітен­ш­тейн, князь Аміла­хов, князь Н. Га­гарін та інші взя­ли по 10 га; гу­бер­на­тор свої 5 га виміняв на 7 ти­сяч ор­ної землі на Став­ропіль­щині і т. п.

    Після поль­сь­ко­го пов­с­тан­ня 1863 ро­ку Мос­ков­щи­на відібра­ла в по­ляків по­над 100 ти­сяч га землі і роз­да­ла її своїм уря­дов­цям. Ви­ко­рис­то­ву­ючи на­го­ду, Мос­ков­щи­на відби­ра­ла зем­лю в біло­русь­ких се­лян, що не бра­ли жод­ної участі у поль­сь­ко­му пов­с­танні. Гу­бер­на­тор Мінської гу­бернії Ф. То­карь­ов за­гар­бав 1874 р. у се­лян 3 ти­сячі га, ви­ма­га­ючи пла­ти­ти йо­му орен­ду; тих, хто не хотів пла­ти­ти, при­бор­ку­ва­ло військо.

    До ХІХ ст. у Східній Європі ще не існу­ва­ло до­сить роз­ви­ну­тої фінан­со­вої сис­те­ми, гро­шей в обігу бу­ло об­маль. Дер­жа­ва пла­ти­ла своїм уря­дов­цям ма­ло, а виділя­ла їм пев­ну кількість землі „на про­кор­м­ле­ние“ в тим­ча­со­ве ко­рис­ту­ван­ня. Пе­рес­тав слу­жи­ти - зем­ля по­вер­та­ла­ся дер­жаві, відда­ва­ла­ся но­во­му уря­дов­цеві. Пев­на річ, уря­довці та офіце­ри на­ма­га­ли­ся от­ри­ма­ти ту зем­лю в спад­ко­ву власність. Ба­жа­ючи за­се­ли­ти Ук­раїну мос­к­ви­на­ми, уря­ди не за­би­ра­ли зем­лю в тих офіцерів чи уря­довців, що скінчи­ли служ­бу, і пе­ре­да­ва­ли їм у спад­ко­ву власність тим­ча­сові землі. Так у Південній Ук­раїні 75 % землі ста­ло власністю мос­ков­сь­ких офіцерів та уря­довців, їхніх на­щадків. В архівах „Но­во­рос­сий­с­кой гу­бер­нии“ зна­хо­ди­мо прізви­ща самі мос­ковські та змос­ков­ще­них німців: гу­бер­на­торів О. Мель­гу­но­ва, М. Ле­он­ть­єва, Ф. Воєйко­ва, Г. Поть­омкіна, О. Іса­ко­ва, І. Кас­тюріна, І. Глєбо­ва, Н. Ло­пухіна, І. Бібіко­ва, ко­ман­дирів фор­тець, різних на­чаль­ників полків: А. Глєбо­ва, Ф. Гурь­єва, М. Му­рав­йо­ва, Г. Тол­с­то­го, П. Вол­ко­ва, Ф. Сємьоно­ва, Є. Ара­по­ва, В. Ме­щер­сь­ко­го, І. Ларіна, В. Щет­ко­ва, В. Чер­т­ко­ва, А. Алімо­ва, В. Чер­но­ва, С. Нєєло­ва, К. Пімєно­ва, Л. Зверєва. Прізвищ се­редніх та мен­ших на­чаль­ників де­сят­ки ти­сяч.

    Єдиний, хто твер­до три­мав­ся землі, був ук­раїнець. І хоч мос­ков­сь­кий уряд пос­та­вив „заг­ра­ди­тель­ные от­ря­ды“, що не пус­ка­ли ук­раїнсь­ких робітників на Південь, а тих, хто якось діста­вав­ся, за­вер­та­ли мос­ковські зем­лев­лас­ни­ки, в Південній Ук­раїні пе­ре­хо­ву­ва­ли ук­раїнсь­ких робітників, за­пи­су­ючи їх до місце­вої люд­ності, ви­да­ючи місцеві паш­пор­ти. Пог­ро­зи уря­ду ка­ра­ти за це ли­ши­ли­ся на па­пері, бо ж місце­ва мос­ков­сь­ка вла­да скла­да­ла­ся з зем­лев­лас­ників, що пот­ре­бу­ва­ли робітників. Проф. Г. Тілтман пи­сав: „Українців проз­ва­но „бри­тан­ця­ми Східної Євро­пи“. Ду­же влуч­но! Ук­раїнці, як і бри­танці, своєю ініціативністю, праць­овитістю ство­ри­ли цивілізацію і куль­ту­ру ви­щу за ту, що їх ото­чу­ва­ла. Та­кож ук­раїнці, як і бри­танці, ма­ють (на пог­ляд їхніх во­рогів) ту хи­бу, що не ро­зуміють, що їх пе­ре­мо­же­но“257. Ан­г­ло-сак­си бу­ли і є твор­ця­ми цивілізації на ди­ких зем­лях усіх п’яти кон­ти­нентів. Зрівня­ти­ся з ни­ми мо­жуть ли­ше ук­раїнці. Пог­лянь­мо на Зе­ле­ний, Сірий Кли­ни та інші по­се­лен­ня ук­раїнців в Азії, у Південній Аме­риці, в Ка­наді. Так і в Південній Ук­раїні ук­раїнці пе­ре­мог­ли своїм мир­ним твор­чим генієм ве­ли­чез­ну, дес­по­тич­ну си­лу мос­ков­сь­кої імперії, що не до­пус­ка­ла Ук­раїну до Чор­но­го мо­ря. Ук­раїнці та­ки за­се­ли­ли, всу­пе­реч мос­ков­сь­ко­му спро­ти­ву, всю Півден­ну Ук­раїну і ста­ли твер­дою но­гою на Чор­но­мор­щині. Уряд Ке­рен­сь­ко­го не доз­во­лив ук­раїнсь­ких шкіл та ча­со­писів у „Но­во­рос­сии“. Те са­ме роб­лять більшо­вицькі уря­ди Мос­к­ви.

    Погляньмо, як за­се­ля­ли Сибір, що ле­жав пе­ре­ло­гом кілька­сот років у ру­ках Мос­ков­щи­ни. Спро­би осе­ли­ти тут мос­ков­сь­ких се­лян заз­на­ли пов­ної нев­дачі, хоч уряд на­да­вав ве­ли­ку гро­шо­ву до­по­мо­гу на об­лаш­ту­ван­ня і ба­га­то пільг по­се­лен­цям. Ко­ли ж осе­лю­ва­ли при­му­со­во, мос­к­ви­ни ки­да­ли зем­лю, ку­пу­ва­ли руш­ниці і жи­ли з по­лю­ван­ня. За­се­ля­ти Сибір по­ча­ли ук­раїнці після ска­су­ван­ня кріпац­т­ва. Без до­по­мо­ги уря­ду во­ни роз­бу­ду­ва­ли там ве­ликі за­можні ху­то­ри. До 1917 р. в Зе­ле­но­му та Сіро­му Кли­нах жи­ло по­над 3 мільйо­ни ук­раїнців. У Сибіру до 1917 р. на кількох ко­паль­нях зо­ло­та пра­цю­ва­ли кілька ти­сяч ка­тор­жан. Те­пер їх у Сибіру що­най­мен­ше 15 мільйонів, які ги­нуть щод­ня ти­ся­ча­ми від надмірної праці, вис­на­жен­ня, го­ло­ду і хо­ло­ду. „Чо­му Мос­ков­щи­на по­ча­ла роз­бу­до­ву­ва­ти Сибір, та ще й пок­вап­но“? - за­пи­тав В. Мо­ло­то­ва ан­глійсь­кий ко­рес­пон­дент. Той відповів: „Бо ми не певні, чи втри­маємо Ук­раїну у своїх ру­ках“258.

    Щоб „удер­жать“, Мос­ков­щи­на ви­во­зить з Ук­раїни що­ро­ку де­сят­ки ти­сяч МО­ЛОДІ, а роз­бу­до­ва Сибіру - це вже дру­го­чер­го­ве зав­дан­ня. Ще 1917 ро­ку мос­к­ви­ни ка­за­ли В. Ленінові, що ук­раїнці до­ма­га­ють­ся рідної мо­ви. Він відповів: „Дай­те їм де­сять мов, але не до­пус­кай­те до вла­ди“. І в Сибіру, і в Ук­раїні на керівних по­са­дах від вар­то­во­го в та­борі до най­ви­щих вель­мож - мос­к­ви­ни. Мос­к­ва на­ка­зує при­во­зи­ти до Сибіру що­ро­ку півто­ра мільйо­на мо­ло­дих робітників259.

    У XVI- XVII ст. мос­ков­сь­кий на­род во­ював, щоб „обо­ро­ни­ти пра­вос­лав­ну віру“. У XVI­II-XIX ст.-щоб „обо­ро­ни­ти слов’янство“. У ХХ ст. щоб „обо­ро­ни­ти про­ле­тарів“. Зав­ж­ди обо­ро­няв. Ніко­ли не на­па­дав. Після Пол­та­ви 1708 р. Мос­к­ва влаш­ту­ва­ла тріумфаль­ний в’їзд до міста Пет­рові, пос­та­вив­ши три ко­ло­ни. Од­на сим­волізу­ва­ла Швецію (на­пис „Пе­ре­мо­же­на“), дру­га - Поль­щу (на­пис „Обо­ро­не­на“), тре­тя - Ук­раїну, з на­пи­сом „Звільне­на“. В ух­ва­лах ЦК КПРС у грудні 1953 р. чи­таємо: „Хоч імперією пра­ви­ли царі та дво­ря­ни-поміщи­ки, про­те об’єднан­ня Ук­раїни з Мос­ков­щи­ною бу­ло ве­ли­ким щас­тям і пос­ту­пом Ук­раїни, бо ж спри­чи­ни­ло більший роз­ви­ток куль­ту­ри та гос­по­дар­с­т­ва Ук­раїни“260.

    М. Чер­ни­шев­сь­кий твер­див: „Мос­к­ви­ни ніко­ли не бу­ли за­во­йов­ни­ка­ми, як, нап­рик­лад, мон­го­ли. Мос­к­ви­ни зав­ж­ди бу­ли рятівни­ка­ми інших на­родів“261. Ви­хо­дить, дов­ко­лишні на­ро­ди самі і збільши­ли Суз­даль­сь­ке князівство з 130 ти­сяч км2 аж на 23 мільйо­ни км2, себ­то 18-крат­но, а та­кож доб­ровіль­но відмо­ви­ли­ся від своїх національ­них куль­тур і мов, що­би ство­ри­ти „еди­ную-не­де­ли­мую ма­туш­ку“ Мос­ков­щи­ну. У Київсь­ко­му літо­пи­су „Вре­мен­ник“ від 1093 ро­ку чи­таємо: „Наш північний сусід Суз­даль­щи­на є знач­но не­без­печніший наш во­рог, ніж по­ловці“. Да­ле­ко­зорі бу­ли наші пред­ки. На „обо­ро­не­них і ря­то­ва­них“ сусідах Мос­ков­щи­на мільйо­нок­рат­но по­вер­та­ла всі зат­ра­ти на війни.

    П. Му­рав­йов, при­ду­шу­ючи поль­сь­ку ре­во­люцію 1863 р., ска­рав на смерть 128 її керівників, зас­лав до Сибіру на ка­тор­гу 972, на до­життєве по­се­лен­ня 1427, вивіз до Мос­ков­щи­ни 9361, заб­рав 1794 поль­сь­ких маєтків і роз­дав їх мос­к­ви­нам, на­ка­зав зміни­ти ла­тин­сь­ку аз­бу­ку на мос­ков­сь­ку, по­ни­щи­ти хрес­ти, що їх по­ля­ки ста­ви­ли пе­ред се­лом, на роз­доріжжях. Більшо­виць­ка Мос­к­ва, увійшов­ши в дер­жа­ви Балтії в 1945 р., роз­с­тріля­ла сток­рат більше провідників, ви­вез­ла до Сибіру ти­ся­чок­рат­но більше лю­дей; заб­ра­ла не час­ти­ну, а всі маєтки; по­ни­щи­ла не ли­ше хрес­ти, а й цер­к­ви ра­зом з єпис­ко­па­ми, свя­ще­ни­ка­ми і їхніми ро­ди­на­ми.

    „Царь- освободитель“ Олек­сандр ІІ на­го­ро­див П. Му­рав­йо­ва граф­сь­ким ти­ту­лом. Мит­ро­по­лит Філа­рет уро­чис­то відпра­вив мо­ле­бень за здо­ров’я „віша­те­ля“ і по­да­ру­вав йо­му іко­ну. Мос­ковські „лібе­ра­ли“ на чолі з М. Ка­веліним уро­чис­то на­го­ро­ди­ли П. Му­рав­йо­ва „Пох­валь­ною гра­мо­тою“, мо­нархіст Ф. Тют­чев і де­мок­рат М. Нєкра­сов на­пи­са­ли йо­му оди. От­же, всі мос­к­ви­ни: цар, цер­к­ва, „ре­акційні“ і „прог­ре­сивні“ та де­мок­ра­тичні вер­с­т­ви мос­ков­сь­ко­го суспіль­с­т­ва СХВА­ЛИ­ЛИ кри­ва­ве при­ду­шен­ня спро­би поль­с­ко­го на­ро­ду ски­ну­ти мос­ков­сь­ке яр­мо. Жо­ден мос­к­вин не зап­ро­тес­ту­вав, всі мос­к­ви­ни мо­раль­но підтри­ма­ли по­не­во­лен­ня підби­то­го на­ро­ду. Ко­ли в своєму лон­дон­сь­ко­му жур­налі О. Гер­цен, щоб не втра­ти­ти підтрим­ки поль­сь­ких ре­во­люціоне­ров, пох­ва­лив їхнє пов­с­тан­ня, мос­ковські лібе­ра­ли й де­мок­ра­ти при­пи­ни­ли пе­ре­си­ла­ти Гер­це­нові гроші на ви­дан­ня. Мо­нархісти ка­за­ли прос­то: „Спра­ву не­за­леж­ності Польщі вирішив меч“262. Мос­ковські більшо­ви­ки за­гар­ба­ли так, що балтійські не­за­лежні дер­жа­ви (а та­кож Ук­раїна), ви­хо­дить, самі, поп­ро­си­ли Мос­ков­щи­ну прий­ня­ти їх до імперії СРСР. Так і за­пи­са­но. І ніяко­го за­гар­б­ниц­т­ва.

    До цифр жертв П. Му­рав­йо­ва 1863 р. до­дай­те по три нулі і ма­ти­ме­мо ук­раїнські циф­ри жертв іншо­го - М. Му­рав­йо­ва 1918 ро­ку, що вбив ли­ше в Києві і ли­ше за два тижні по­над 5 ти­сяч ук­раїнців, а в Одесі по­над 10 ти­сяч. Більшо­виць­кий дер­ждіяч оповідає, що йо­го та „міністра“ М. Скрип­ни­ка та­кож хотіли роз­с­тріля­ти в Києві на ву­лиці мос­ковські більшо­ви­ки, бо во­ни ма­ли хоч і „со­вет­с­кие“, але ук­раїнсь­кою мо­вою пи­сані осо­бисті до­ку­мен­ти. Він ви­пад­ко­во мав у ки­шені лист від В. Леніна, і це вря­ту­ва­ло їм обом жит­тя263.

    Декабристи 1825 р. бу­ли зав­зя­ти­ми мос­ков­сь­ки­ми шовініста­ми, за­гар­б­ни­ка­ми і асиміля­то­ра­ми. А. Ор­лов на­зи­вав ка­тас­т­ро­фою відірван­ня Польщі від Мос­ков­щи­ни. Князь Г. Трубєцкой хотів со­юзу з Поль­щею ли­ше зад­ля то­го, щоб при­лу­чи­ти польські землі під Ав­с­трією і Прусією до Мос­ков­щи­ни. Князь В. Вязємський виз­на­вав та­ку „са­мостійність“ Польщі, за якої був би „спільний“ з Мос­ков­щи­ною уряд та од­на­ко­вий політич­ний і гро­мад­сь­кий лад. По­нят­тя „братні на­ро­ди“ ви­га­да­ли не більшо­ви­ки, а сто років пе­ред ни­ми В. Вязємський. Де­каб­рис­ти бу­ли навіть про­ти фе­де­раль­но­го ла­ду вза­галі264. Свої мрії та ме­ту во­ни вик­ла­ли у політичній прог­рамі:

    4. Зни­щи­ти наз­ву „Поль­сь­ке ко­ролівс­т­во“ і навіть „Поль­ща“. На­томість зап­ро­вад­жу­ва­ти мос­ковські гу­бернії, навіть і в пруській та австрійській Польщі.

    5. Приєдна­ти Угор­щи­ну, Сербію, Бол­гарію та всі слов’янські на­ро­ди до мос­ков­сь­кої імперії.

    6. Виг­на­ти турків з Євро­пи, відбу­ду­ва­ти грець­ку дер­жа­ву під опікою мос­ков­сь­ко­го ца­ря.

    7. Ство­ри­ти мос­ков­сь­кий флот у Греції, щоб відібра­ти від Англії її торгівлю у Се­ред­зем­но­му морі.

    12. Пе­ре­се­ли­ти євреїв до Сибіру й ох­рес­ти­ти їх.

    30. Ви­ро­би­ти план війни з Персією і за­хо­пи­ти Індію.

    42. Приєдна­ти Нор­вегію до мос­ков­сь­кої імперії265.

    Отже, будь-яка політич­на течія в Мос­ков­щині - за­гар­б­ниць­ка, імперіалістич­на.

    Московський лібе­раль­ний пись­мен­ник Іван Ак­са­ков пи­сав сто років то­му, що поль­сь­кий пов­с­тан­сь­кий уряд - куп­ка прой­дисвітів, які зап­ро­да­ли­ся во­ро­гам Мос­ков­щи­ни, і ті зап­ро­данці гна­ли на­род до пов­с­тан­ня. Та­ке самісіньке - сло­во в сло­во - пи­шуть по 1917 р. і пи­шуть по сьогодні в СРСР і по­за ним усі: мо­нархічні, лібе­ральні, де­мок­ра­тичні, соціалістичні ак­са­ко­ви про мос­ков­сь­ко-ук­раїнські війни 1917-1922, 1941-1965 рр. Про УНР, ОУН, УПА. „Національ­ної не­на­висті між на­ро­да­ми СРСР те­пер не­має. Але во­на мо­же пос­та­ти, ко­ли емігрантські се­па­ра­тис­ти приїдуть ту­ди після падіння ра­дян­сь­кої вла­ди. То­му ми, мос­ковські патріоти на чу­жині, всі од­нос­тай­но, без різниць партійних та інших, по­винні бо­ро­ти­ся вже про­ти всіх се­па­ра­тис­т­сь­ких ідей се­ред не­мос­ков­сь­ких емігрантів усіма на­ши­ми си­ла­ми, об’єдна­но і не цу­ра­ючись ніяких спо­собів і за­собів. Вже те­пер му­си­мо підго­то­ви­ти смер­тель­ний удар по всіх і кож­но­му роз­ч­ле­ни­те­лю Росії у звільненій від ра­дян­сь­кої вла­ди нашій імперії. Тим більше, що те­перішній роз­ви­ток цивілізації, техніки по­си­лює су­час­ну істо­рич­ну тен­денцію об’єдну­ва­ти на­ро­ди та змен­шу­ва­ти національні відмінності“,- пи­ше 1958 р. новітній Ак­са­ков на еміграції266.

    Випробуваний спосіб уник­ну­ти роз­па­ду імперії - „поділяй і па­нуй“. Йо­го ви­ко­рис­то­ву­ва­ла Мос­ков­щи­на зав­ж­ди. У XV- XVI ст. наць­ко­ву­ва­ла та­тар­сь­ких ханів од­них про­ти дру­гих, ос­ла­бив­ши Ор­ду, підби­ла її всю під свою вла­ду. В XVII-XVI­II ст. під’юджу­ва­ла ук­раїнсь­ких се­лян про­ти ук­раїнсь­кої стар­ши­ни, стар­ши­ну та за­по­рожців - про­ти геть­манів. За поль­сь­ко­го пов­с­тан­ня 1863 р. цар у своїй відозві пи­сав: „Ми не об­ви­ну­ва­чуємо поль­сь­кий на­род і не ка­ра­ти­ме­мо йо­го. Ми ка­ра­ти­мем ли­ше шлях­ту та ксьондзів, що гно­би­ли та об­ду­рю­ва­ли поль­сь­кий на­род“267. Мос­ковські пись­мен­ни­ки М. Ка­велін, М. По­годін, К. Ак­са­ков, М. Ко­яло­вич та інші підбу­рю­ва­ли 1863 р. поль­сь­ких се­лян про­ти шлях­ти і ксьондзів, до­во­дя­чи їм, що мос­ков­сь­кий цар за­хи­щає се­лян від гноб­лен­ня і ви­зис­ку. Мос­ковські істо­ри­ки ви­га­да­ли те­орію, що поль­сь­ка шлях­та скла­даєть­ся з не­по­ляків268. Мос­ковські ча­со­пи­си поль­сь­кою мо­вою пи­са­ли 1864 ро­ку: „Мос­ков­сь­кий цар відібрав у поль­сь­ких панів зем­лю, роз­дав її поль­сь­ким се­ля­нам, підніс їхній доб­ро­бут, усу­нув злов­жи­ван­ня поль­сь­ких уря­довців, зап­ро­ва­див лад і спокій у Польщі“269. Замініть сло­во „цар“ на „ра­дян­сь­ка вла­да“ і ма­ти­ме­те фо­тог­рафічний відби­ток то­го, що пи­шуть мос­ковські ча­со­пи­си ук­раїнсь­кою мо­вою у т. зв. УРСР. Після пов­с­тан­ня 1863 р. мос­ков­сь­кий уряд за­хо­див­ся тво­ри­ти „но­ву поль­сь­ку куль­ту­ру“ і „но­вий тип поль­сь­ко­го на­ро­ду“. Те са­ме про­го­ло­шу­ють більшо­ви­ки, і їх підтри­мує мос­ков­сь­ке суспіль­с­т­во що­до всіх не­мос­ков­сь­ких на­родів СРСР.

    У всіх шкільних книж­ках СРСР існу­ван­ня ук­раїнсь­ко­го на­ро­ду та йо­го мо­ви да­туєть­ся ли­ше з XVI ст., ніби до­ти не існу­ва­ло ні йо­го, ні йо­го ок­ре­мої мо­ви. А мов­ляв, заісну­вав ук­раїнсь­кий на­род і йо­го мо­ва ли­ше то­му, що та­та­ри та Поль­ща відірва­ли йо­го від Мос­ков­щи­ни на кілька століть. А от­же, зав­дан­ня не ли­ше мос­к­винів, а й са­мих ук­раїнців - при­вер­ну­ти розділе­них історією братів до ко­лиш­ньої єдності, дер­жав­ної, гос­по­дар­сь­кої, куль­тур­ної і… мов­ної. Мос­ков­щи­на спо­чат­ку хваць­ко тво­ри­ла ту єдність спо­со­бом „Не бы­ло, нет и быть не мо­жет ни­ка­кой Ук­ра­ины“. Вит­ра­тив­ши на те чи­ма­ло ча­су, до­сяг­ну­ла єдності ли­ше з яни­ча­ра­ми. Ло­бо­вий нас­туп не вдав­ся. Тре­ба об­хо­ди­ти з ти­лу, якось зва­би­ти впер­тих ук­раїнців у пас­т­ку. Прихід Та­ра­са Шев­чен­ка, а потім по­ча­ток здійснен­ня 1917 ро­ку йо­го про­роц­т­ва пе­ре­ля­кав і пе­ре­ко­нав Мос­ков­щи­ну, що фе­де­ра­тив­на пас­т­ка - єди­на надія вря­ту­ва­ти імперію від роз­ва­лу. За­пек­лий ук­раїно­жер, мос­ков­сь­кий шовініст, провідний ви­дат­ний мос­ков­сь­кий соціаліст Г. Плєха­нов пи­сав: „Українсь­кий рух на­би­рає та­кої си­ли і та­ко­го нап­ря­му, що по­чи­нає заг­ро­жу­ва­ти нашій імперії страш­ною ка­тас­т­ро­фою. Цю жах­ли­ву не­без­пе­ку виз­на­ють уже всі наші партії всіх політич­них барв“270.

    Це ро­зуміння ви­явив ще один з мос­ков­сь­ких реч­ників: „Наші пред­ки зна­ли, що ро­би­ти з не­мос­к­ви­на­ми імперії. Во­ни твер­дою ру­кою ско­рю­ва­ли своїй волі і мос­ков­щи­ли їх, не зва­жа­ючи ні на що і ні на ко­го. А нам та­ке не­мож­ли­ве те­пер, бо ми не маємо ду­ху на­ших предків. Са­мою ж фізич­ною си­лою, як те­пер виг­ля­дає, не ско­ри­мо і не змос­ков­щи­мо“271.

    Коли після 1905 р. навіть ук­раїнські соціалісти вий­ш­ли з мос­ков­сь­ких партій і ство­ри­ли власні, ук­раїнські, Мос­ков­щи­на цього ніяк не сподіва­ла­ся від ма­ло­російсь­ких „обще­рос­сов“ і по­ча­ла ма­нев­ру­ва­ти. Навіть за­пек­лий шовініст мо­нархіст М. Боб­рин­сь­кий зас­по­ко­ював: „Ми, мос­к­ви­ни - націоналісти, але не шовіністи. Ми не про­ти роз­вит­ку різних національ­них куль­тур у нашій імперії, але за однієї не­одмінної пе­ре­ду­мо­ви. А са­ме: не­мос­ковські на­ро­ди на­шої імперії му­сять ста­ви­ти імперські пот­ре­би ви­ще за їхні національні, бо це для їхньої влас­ної ко­ристі. Мос­ков­сь­кий на­род хо­че бу­ти на­ро­дом виз­во­ли­те­лем та опіку­ном, а не на­ро­дом за­гар­б­ни­ком та гно­би­те­лем“272. Як ба­чи­мо, й цю те­зу Ленін цілком за­по­зи­чив у „кла­со­вих во­рогів“.

    Московський лібе­рал А. Гре­дес­кул за­пев­няв ук­раїнців, що мос­ков­сь­ке суспіль­с­т­во не не­се про­ви­ни за те, що уряд утис­кує ук­раїнсь­ку куль­ту­ру273. Був би де­мок­ра­тич­ний уряд - не утис­ку­вав би. Та­кий уряд прий­шов у лю­то­му 1917 ро­ку. Він виз­нав пра­во вжи­ван­ня ук­раїнсь­кої мо­ви ли­ше при­ват­но і ли­ше в чо­тирь­ох гу­берніях: у Київській, Пол­тавській, Чернігівській і Во­линській. Та навіть і це виз­нав під заг­ро­зою ук­раїнсь­ких полків у Пет­рог­раді.

    Ще один мо­нархіст гос­т­ро за­суд­жу­вав ан­глійсь­ке та німець­ке за­гар­б­ниц­т­во, месіанізм та національ­ну пи­ху: „Не сумніваємось у ве­ликій цінності німець­кої куль­ту­ри. Про­те їхня ідея ви­що­го куль­тур­но­го лідер­с­т­ва є по­мил­ко­вою і жор­с­то­кою. Її жор­с­токість на­оч­но ви­яв­ляєть­ся у тем­ноті ду­хов­но по­не­во­ле­них ни­ми на­родів“274. А от не­мос­к­ви­ни в імперії, за Со­лов­йо­вим, мос­ков­щать­ся з влас­ної волі, бо ду­же за­хоп­лю­ють­ся ба­гат­с­т­вом мос­ков­сь­кої куль­ту­ри і доб­ро­тою мос­ков­сь­ко­го на­ро­ду. Вод­но­час по­пе­ред­жає, що мос­ков­сь­кий на­род не доз­во­лить „се­па­ра­тис­там“ роз­ва­лю­ва­ти імперію і зак­ли­кає не­мос­к­винів відмо­ви­ти­ся від націоналізму, а йти за Мос­ков­щи­ною до все­люд­сь­ких іде­алів. І зно­ву ба­чи­мо, звідки по­хо­дить подібний більшо­виць­кий плагіат в СРСР. П. Лав­ров підтри­му­вав уса­мостійнен­ня по­не­во­ле­них Ту­реч­чи­ною слов’ян, але був про­ти виз­во­лен­ня по­не­во­ле­них Мос­ков­щи­ною. Ф. Дос­тоєвсь­кий пос­та­вив крап­ку над і, про­го­ло­шу­ючи: „Де ста­ла мос­ков­сь­ка но­га, там є мос­ков­сь­ка зем­ля“. О. Пушкін прос­лав­ляв мос­ков­сь­ке військо за те, що во­но ви­губ­лю­ва­ло чер­кесь­кий на­род. Соціалістичні пушкіни в СРСР прос­лав­ля­ють мос­ков­сь­ке військо за те, що ви­ни­щи­ло 1944 р. ввесь чер­кесь­кий, кал­миць­кий, кри­мо-та­тар­сь­кий на­ро­ди. Тяглість національ­них тра­дицій по­ди­ву гідна.

    Соціаліст, ре­во­люціонер О. Гер­цен ро­зумів, що Ук­раїна раніше чи пізніше виз­во­лить­ся. Як­що війною, то не за­хо­че й слу­ха­ти про якийсь со­юз. То­му ра­див, щоб мос­ков­сь­кий уряд на­дав Ук­раїні вря­ду­ван­ня, до­ки не дійшло до ук­раїнсь­кої виз­воль­ної війни. А як уяв­ляв те са­мов­ря­ду­ван­ня, вид­ко з йо­го ж слів: „Київ є та­ким са­мим мос­ков­сь­ким містом, як і Мос­к­ва“.

    М. Ба­кунін на­зи­вав се­бе анархістом, але був зви­чайнісінь­ким мос­ков­сь­ким шовіністом і за­гар­б­ни­ком. Ро­зуміючи, що національ­но-виз­воль­на бо­роть­ба в Мос­ков­щині три­ва­ти­ме, ра­див: „Ми, мос­к­ви­ни, хо­че­мо то­го, чи не хо­че­мо, бу­де­мо зму­шені відда­ти те, що ми за­гар­ба­ли гру­бою си­лою. Найліпше, що ми, мос­к­ви­ни, змо­же­мо зро­би­ти - це з своєї влас­ної доб­рої волі виз­на­ти пов­ну дер­жав­ну не­за­лежність на­ших сусідів. І як ли­ше ми це зро­би­мо, во­ни на­пев­но самі поп­ро­сять­ся до со­юзу з Мос­ков­щи­ною, і то со­юзу міцнішо­му за ста­рий“275. От­же, всі ба­лач­ки мос­к­винів про пра­ва інших на­родів - ли­ше засіб ут­ри­ма­ти їх в імперії. От чо­го не мож­на за­ки­ну­ти мос­к­ви­нам, то це бра­ку політич­но­го, життєво­го хис­ту. І В. Ленін обіцяв: як­що на­ша партія більшо­виків прий­де до вла­ди в мос­ковській імперії, то во­на не­гай­но вжи­ве за­ходів, аби виз­во­ли­ти не­мос­ковські на­ро­ди від гноб­лен­ня їх Мос­ков­щи­ною. Ка­зав це швей­цар­сь­ким робітни­кам пе­ред своїм виїздом 1917 ро­ку до Пет­рог­ра­да276.

    Запобігаючи при­хиль­ності та до­по­мо­ги „іно­родців“, щоб за­хо­пи­ти вла­ду, він пе­ре­ко­ну­вав: „Ті мос­ковські соціалісти, які про­тив­лять­ся уса­мостійнен­ню Фінляндії, Польщі, Ук­раїни, є шовіністи, бур­жу­азні прис­луж­ни­ки, вкриті кров’ю і бру­дом за­гар­б­ників, царів та капіталістів. Кож­но­го соціал-де­мок­ра­та панівно­го на­ро­ду, що за­пе­ре­чує пра­во по­не­во­ле­них на­родів на дер­жав­ну не­за­лежність, по­винні вва­жа­ти за за­гар­б­ни­ка і пад­лю­ку“277. І зок­ре­ма: „Жод­ний де­мок­рат не мо­же за­пе­ре­чи­ти Ук­раїні пра­во на відок­рем­лен­ня від Мос­ков­щи­ни. Вдер­жа­ти не­подільність імперії мож­на не за­пе­ре­чен­ням цього пра­ва, але нав­па­ки - без­зас­те­реж­ним виз­нан­ням цього пра­ва. Ли­ше так за­бу­дуть­ся старі мос­ков­сь­ко-ук­раїнські сумні сто­сун­ки, ли­ше так вто­руємо шлях до вільно­го со­юзу обид­вох на­родів. Те, що уряд О. Ке­рен­сь­ко­го відки­нув до­ма­ган­ня ук­раїнців на са­мо­уп­равління - це гань­ба, не­чу­ва­не зух­валь­с­т­во мос­ков­сь­ких кон­т­р­ре­во­люціонерів, дер­жи­морд“278. І далі: „Не­ма нічо­го по­га­но­го в то­му, що Фінляндія, Поль­ща, Ук­раїна відок­рем­лю­ють­ся від Мос­ков­щи­ни. Кож­ний, хто за­пе­ре­чу­вав їм пра­во на це, є мос­ков­сь­ким шовіністом, за­гар­б­ни­ком. Це - бо­жевілля про­дов­жу­ва­ти цар­сь­ку політи­ку гноб­лен­ня не­мос­к­винів. Ми, більшо­ви­ки, хо­че­мо брат­сь­ко­го, вільно­го со­юзу всіх на­родів. Ко­ли існу­ва­ти­ме не­за­леж­на ук­раїнсь­ка рес­публіка, то бу­де більше бра­тер­сь­ко­го довір’я між Мос­ков­щи­ною й Ук­раїною. А за­па­нує взаємне довір’я, то Ук­раїна са­ма за­хо­че з’єдна­ти­ся в бра­тер­сь­кий со­юз з Мос­ков­щи­ною279. За­го­во­рив Ленін інак­ше після за­хоп­лен­ня вла­ди: „Пра­во нації на са­мо­виз­на­чен­ня не мож­на пов’язу­ва­ти з доцільністю са­мо­виз­на­чен­ня. В кож­но­му ок­ре­мо­му ви­пад­ку тре­ба бра­ти інте­ре­си про­ле­таріату і соціалізму. От­же, пра­во на са­мо­виз­на­чен­ня - од­на річ, а доцільність то­го са­мо­виз­на­чен­ня - інша річ“280. А що та­ке кож­ний ок­ре­мий ви­па­док, по­яс­нив: „Українські робітни­ки і се­ля­ни ма­ють пра­во на своєму все­ук­раїнсь­ко­му з’їзді Рад розв’яза­ти пи­тан­ня: чи з’єдна­ти Ук­раїну з Мос­ков­щи­ною, чи ли­ши­ти Ук­раїну са­мостійною, не­за­леж­ною ні від ко­го рес­публікою. А як­що за­ли­ши­ти са­мостійною, не­за­леж­ною, то який са­ме фе­де­ра­тив­ний зв’язок з Мос­ков­щи­ною має бу­ти“281. От і маєте. Як не кру­тись, а в мос­ковські го­лоблі ста­но­вись. І „са­мостійна, не­за­леж­на“ ук­раїнсь­ка рес­публіка і вод­но­час „фе­де­ра­тив­но“ за­леж­на від Мос­ков­щи­ни - ти­по­ве мос­ков­сь­ке крутійство, і Мос­ков­щи­на йо­го здійсни­ла.

    Своїм ге­не­ра­лам в Ук­раїні Ленін на­ка­зу­вав уже без крутійства: „На­ша війна в Ук­раїні ду­же тяж­ка і не­без­печ­на для нас. Во­на ви­ма­гає від нас ве­ли­чез­ної кількості армії та військо­во­го спо­ряд­жен­ня. Без на­шої військо­вої пе­ре­мо­ги в Ук­раїні впа­де на­ша вла­да. На­сам­пе­ред му­си­те за­хо­пи­ти Дон­бас. Пе­ре­кинь­те з німець­ко­го фрон­ту яко­мо­га більше полків на Ук­раїну“282.

    Польські соціалісти ра­зом з Ро­зою Люк­сем­бург до­ма­га­ли­ся са­мо­уп­равління Польщі та інших по­не­во­ле­них на­родів імперії. Ленін на­ки­нув­ся на Р. Люк­сем­бург, за­ки­да­ючи їй та іншим євро­пей­сь­ким соціалістам, що во­ни за­ма­ло ви­ма­га­ють: тре­ба, мов­ляв, ви­ма­га­ти пов­ної дер­жав­ної не­за­леж­ності283. Але це бу­ло те са­ме крутійство, бо нас­п­равді: „Ми, мар­к­сис­ти, ста­ви­мо­ся во­ро­же до ідеї фе­де­рації та де­цен­т­ралізації, бо, щоб здійсни­ти соціалізм, кон­че потрібно яко­мо­га більше цен­т­ралізації в яко­мо­га більшій дер­жаві. Бо роз­ви­ток капіталізму, а з ним і про­ле­таріату ви­ма­гає ве­ли­ких дер­жав­них об’єднань різних на­родів. Здійсни­ти та­ке об’єднан­ня мож­на, ли­ше усу­нув­ши все ста­ре, вузь­ко-місце­ве, дрібно-національ­не, все, що різнить на­ро­ди. То­му змішан­ня ук­раїнців з мос­к­ви­на­ми, мос­ков­щен­ня їх, як, нап­рик­лад, у Дон­басі чи в ук­раїнсь­ких містах є яви­щем ду­же прог­ре­сив­ним і потрібним усім лю­дям“284.

    Зовсім зни­щи­ти „окраїни“, які ство­ри­ли 1917 р. свої са­мостійні дер­жа­ви, Мос­ков­щи­на вже не ма­ла си­ли і за­ли­ши­ла їх, пе­ре­ро­бив­ши на „со­вет­с­кие“. Та й тут ро­би­ла все, аби звес­ти їх нанівець, скажімо пос­т­во­рю­ва­ла в Ук­раїні аж п’ять рес­публік: 1) Дон­бась­ку, 2) Одесь­ку, 3) Крим­сь­ку, 4) Дон­сь­ку, 5) Ук­раїнсь­ку. Перші чо­ти­ри вхо­ди­ли до скла­ду Мос­ков­щи­ни. Об­чек­ри­женій, без вугілля, без ру­ди, відрізаній від мо­ря, без­силій ма­ленькій „Українській Ра­дянській Рес­публіці“ без­печ­но бу­ло доз­во­ля­ти ба­ла­ка­ти рідним „на­ре­чи­ем“. В та­ко­му ж об­тя­то­му розмірі виз­нав Ук­раїну 1917 ро­ку (після заг­ро­зи ук­раїнсь­ких полків) і де­мок­ра­тич­ний уряд О. Ке­рен­сь­ко­го285. І ли­ше ство­рен­ня та існу­ван­ня са­мостійної УНР (Українсь­кої На­род­ної Рес­публіки), що її виз­на­ли євро­пейські дер­жа­ви і, най­го­ловніше - кількарічна зброй­на ВІЙНА за неї ук­раїнсь­ко­го се­лян­с­т­ва - при­му­си­ли Мос­ков­щи­ну ство­ри­ти з тих п’ятьох „рес­публік“ од­ну УРСР. УНР не доз­во­ли­ли ма­ти в своєму складі Ку­бан­щи­ни, Став­ропіль­щи­ни, Дон­щи­ни, Во­роніжчи­ни і не­ма їх та­кож і в УРСР.

    У про­мові до своїх військ пе­ред Пол­тав­сь­кою бит­вою Пет­ро І ска­зав: „Оттор­же­ние ма­ло­рос­сий­с­ко­го на­ро­да от го­су­дар­с­т­ва на­ше­го мо­жет быть на­ча­лом всех на­ших бед­с­т­вий“286. Пам’ята­ючи це, Ка­те­ри­на ІІ на­ка­зу­ва­ла ма­ло­російсь­ко­му гу­бер­на­то­рові: „Ма­ла Росія, Ліфляндія і Фінляндія суть провінції, що ма­ють ще старі привілеї. Зне­ва­жи­ти ті пільги всі відра­зу бу­ло б не­ро­зум­но, але й вва­жа­ти ті провінції іно­зем­ни­ми і по­во­ди­ти­ся з ни­ми, як з іно­зем­ни­ми - це гірше, ніж по­мил­ка, це глу­по­та. Ті провінції тре­ба лагідни­ми, не­помітни­ми спо­со­ба­ми змос­ков­щи­ти“. VI­II з’їзд ВКП(б) 180 років пізніше (1919 р.) на­ка­зу­вав ра­дян­сь­ким гу­бер­на­то­рам пам’ята­ти, що Ук­раїна, Латвія, Лит­ва і Біло­русь існу­ють те­пер як са­мостійні ра­дянські рес­публіки. Але це ніяк не зо­бов’язує на­шу партію ор­ганізу­ва­ти­ся на за­са­дах фе­де­рації са­мостійних ко­муністич­них партій. Нав­па­ки, по­вин­на існу­ва­ти ли­ше од­на-єди­на партія, з єди­ним Цен­т­раль­ним Коміте­том, що на­ка­зу­ва­ти­ме ВСІМ час­ти­нам партії, без ог­ля­ду на їхню при­на­лежність до тієї чи іншої рес­публіки. Цен­т­ральні Коміте­ти КП Ук­раїни, Лит­ви, Латвії є ли­ше об­лас­ни­ми час­ти­на­ми єди­ної партії і му­сять без­зас­те­реж­но ви­ко­ну­ва­ти всі на­ка­зи ЦК ВКП(б)287.

    Кожний мос­к­вин ро­зуміє, що по­нят­тя „со­вет­с­кий“ оз­на­чає „рус­ский“, мос­ков­сь­кий. А не­мос­к­ви­нам оте „со­вет­с­кий“ та­ки за­ми­ли­ло очі, аж во­ни не по­ба­чи­ли йо­го справ­ж­нь­ого, мос­ков­сь­ко­го змісту і самі зап­ряг­ли­ся до мос­ков­сь­ко­го імпер­сь­ко­го во­за.

    Навіть мос­ковські (ра­дянські) істо­ри­ки виз­на­ють, що спо­чат­ку (1917 ро­ку) РКП(б) не ба­жа­ло доз­во­ли­ти са­мо­уп­равління Ук­раїні, навіть „со­вет­с­кой“, навіть під мос­ков­сь­кою звер­хністю. Але вся Ук­раїна па­ла­ла се­лян­сь­ки­ми пов­с­тан­ня­ми про­ти Мос­к­ви. Провідни­ця мос­ков­сь­ких за­гонів в Ук­раїні пи­са­ла: „На­ша так­ти­ка в Ук­раїні му­си­ла бу­ти цілко­ви­то інак­шою, ніж у Мос­ков­щині. В Ук­раїні за­па­ну­ва­ла ве­ли­чез­на, неп­ри­ми­рен­но во­ро­жа нам си­ла - ук­раїнсь­кий націоналізм, з йо­го за­хоп­лю­ючим кли­чем національ­ної волі та дер­жав­ної не­за­леж­ності Ук­раїни. Ко­неч­ною пе­ре­ду­мо­вою на­шої пе­ре­мо­ги в Ук­раїні бу­ло вир­ва­ти це гас­ло з рук ук­раїнсь­ких націоналістів і прис­воїти йо­го собі“288. Ад­же Мос­ков­щи­на пот­ре­бу­ва­ла ук­раїнсь­кої пше­ниці та вугілля, го­ло­ду­ва­ла, і підприємс­т­ва сто­яли: „Мос­ков­щи­на не втри­маєть­ся без ук­раїнсь­ко­го вугілля, си­ро­ви­ни і про­до­воль­с­т­ва. А Мос­ков­щи­на - це фор­те­ця на­шої ре­во­люції, а не­мос­ковські землі - фор­те­ця кон­т­р­ре­во­люції. От­же, ра­дян­сь­кий уряд - це уряд мос­ков­сь­ко­го на­ро­ду. Як­що ви го­лодні, то кричіть: „Смерть Ук­раїнській Цен­т­ральній Раді“. І не ли­ше кричіть, а біжіть її би­ти“289.

    На Раді на­род­но­го гос­по­дар­с­т­ва в Москві 26 трав­ня 1918 р. М. Обо­лен­сь­кий ка­зав: „Замість то­го, щоб зак­ли­ка­ти на­ше робітниц­т­во тво­ри­ти збройні за­го­ни та йти в Ук­раїну здо­бу­ва­ти хліб, замість цього ми му­си­мо по­яс­ню­ва­ти на­шо­му робітниц­т­ву, що во­ни ма­ти­муть постійну пра­цю і хліб ли­ше тоді, ко­ли по­вер­не­мо гос­по­дар­сь­ку єдність Мос­ков­щи­ни з Ук­раїною. А за су­час­них умов ту єдність мож­на при­вер­ну­ти ли­ше зброєю“. Цю дум­ку підтри­му­вав Ленін, який го­во­рив: „Спра­ва існу­ван­ня РРФСР - це те­пер спра­ва військо­ва“290. А ство­рив­ши на­решті „Українсь­ку Ра­дян­сь­ку Рес­публіку“ та її „уряд“, Ленін на дру­гий же день те­лег­ра­фу­вав йо­му: „Пришліть бо­дай 50 мільйонів пудів зер­на найпізніше до І-VI. Як­що не приш­ле­те, то ми всі тут „око­ле­ем“. Ук­раїнсь­ко­му уря­дові бу­ло не­лег­ко це зро­би­ти. В. Шах­рай ка­зав: „І що я за ук­раїнсь­кий військо­вий міністр, ко­ли всі ук­раїнізо­вані військові час­ти­ни в Хар­кові до­во­дить­ся мені роз­збро­юва­ти, бо во­ни не хо­чуть іти за мною бо­ро­ни­ти ра­дян­сь­ку вла­ду. Єди­на військо­ва підпо­ра, що її має наш ра­дян­сь­кий уряд - це військо, що йо­го привіз із Мос­ков­щи­ни тов. В. Ан­то­нов“291. В. Ленін те­лег­ра­фу­вав йо­му: „Робітни­ки Пет­рог­ра­да, Мос­к­ви, Сєрпу­хо­ва, Іва­но­ва, Брян­сь­ка та інших мос­ков­сь­ких міст вже вис­ла­ли на Ук­раїну всіх своїх боєздат­них лю­дей. Му­си­те знай­ти спо­со­би пе­ре­мог­ти УН­Ра­ду“292. І „уряд“ ста­рав­ся. За­хо­пив­ши пів-України, скли­кав 17 бе­рез­ня 1918 р. до Січес­ла­ва (Ка­те­ри­нос­лав, Дніпро­пет­ровськ) з’їзд рад. Хоч у Січес­лаві бу­ла вже ра­дян­сь­ка вла­да і армія, з’їзд ух­ва­лив НЕ во­юва­ти про­ти УНР. Тоді Є. Бош при­ве­ла на з’їзд час­ти­ну своїх сол­датів, які ото­чи­ли бу­ди­нок і руш­ни­ця­ми при­му­си­ли з’їзд ух­ва­ли­ти війну про­ти УНР. Го­лов­но­ко­ман­ду­вач мос­ков­сь­ким військом пи­ше: „Більшість Рад в Ук­раїні бу­ли про­ти нас. То­му я роз­га­няв їх і приз­на­чав на їхнє місце свої рев­ко­ми“293. І зізнав­ся: „Наш ге­не­раль­ний штаб мав 1917 р. план: 1) зай­ня­ти своїм військом Дон­бас та Кри­вий Ріг; 2) здо­бу­ти за вся­ку ціну Київ; 3) зай­ня­ти Таврію й Оде­щи­ну і приєдна­ти їх фор­маль­но і фак­тич­но до Мос­ков­щи­ни; 4) такій ок­ра­яній Ук­раїні за­ли­ши­ти наз­ву „Українсь­ка На­род­на Рес­публіка“ (УНР)“294. На­га­даємо, що тоді Мос­к­ва виз­на­ла УНР як са­мостійну, не­за­леж­ну. Мос­к­ви­ни на­зи­ва­ли її так ли­ше у зовнішній політиці і про­па­ганді. У внутрішніх на­ка­зах, в лис­ту­ванні, в шко­лах на­зи­ва­ли Ук­раїну 1917-1925 рр. „Юг Рос­сии“, „Южная Рос­сия“. Ко­ман­ду­вач мос­ков­сь­кою армією М. Му­рав­йов у на­казі знав, що так пи­сав: „Со­вет­с­кую власть мы не­сем с да­ле­ко­го Се­ве­ра на ос­т­ри­ях сво­их шты­ков. И там, где мы ее ус­та­нав­ли­ва­ем, мы под­дер­жи­ва­ем ее си­лой на­ших шты­ков“295.

    Загарбуючи сусідні землі, Мос­ков­щи­на вод­но­час ніко­ли не за­бу­ва­ла за­яв­ля­ти про свою ми­ро­любність. Ми­ко­ла ІІ про­по­ну­вав 1898 р. скли­ка­ти міжна­род­ну на­ра­ду, що ма­ла ви­ро­би­ти план пов­но­го роз­зброєння всіх дер­жав. У Лізі Націй Мос­ков­щи­на зап­ро­по­ну­ва­ла 1927 р. те са­ме, а 1932 р. зне­наць­ка на­па­ла на Фінляндію. Між 1914-1939 рр. Мос­ков­щи­на підпи­са­ла уго­ди про не­на­пад з Поль­щею, Фінляндією, Ру­мунією, Латвією, Лит­вою, Ес­тонією і на кож­ну на­па­ла нес­подіва­но 1939 р. З Японією підпи­са­ла уго­ду про не­на­пад 1941 р., а на­па­ла 1945 р.

    За зло­чи­ни гітлерівсько­го на­цис­т­сь­ко­го уря­ду зап­ла­тив увесь німець­кий на­род. Ли­ше євре­ям зап­ла­тив 890 мільйонів до­ларів. Мос­ков­щині - вде­ся­те­ро більше. Ніхто в усь­ому світі не зап­ро­тес­ту­вав. От­же, весь світ виз­нав це спра­вед­ли­вим. Чо­му ж мос­ков­сь­кий на­род не му­сить пла­ти­ти за зло­чи­ни сво­го уря­ду? Ад­же мос­ковські зло­чи­ни мільйо­нок­рат­но більші і підліші за німецькі.

    Школяр ро­зуміє, що на­ка­зи В. Леніна (чи будь-ко­го) за­ли­ши­ли­ся б на па­пері, як­би не знай­ш­ло­ся мільйонів охо­чих ті на­ка­зи ви­ко­ну­ва­ти, як­би ті мільйо­ни самі не праг­ну­ли са­ме ТАКІ на­ка­зи здійсню­ва­ти. Нас­та­не час, ко­ли світ, і, на­сам­пе­ред, Ук­раїна, по­дасть Мос­ков­щині, мос­ков­сь­ко­му на­ро­дові (як ко­лись німець­ко­му) свій ра­ху­нок до спла­ти. Ве­ли­чез­ний ра­ху­нок. Не зва­жа­ючи на те, що мос­ковські емігран­ти нап­ру­жу­ють усі здібності, щоб змен­ши­ти той ра­ху­нок, і на­по­лег­ли­во твер­дять і пи­шуть rus­si­an, ко­ли йдеть­ся про щось доб­ре в СРСР, а ко­ли мо­ва за­хо­дить про мос­ковські зло­чи­ни, то - so­vi­et, bol­s­he­vik, і на­по­лег­ли­во роз­си­ла­ють уря­дам, міністрам, політи­кам, ре­дакціям свої про­тес­ти про­ти ото­тож­нен­ня rus­si­an i so­vi­et. Нез­ва­жа­ючи на те, що се­ред ук­раїнців, навіть емігрантів є такі, що підтри­му­ють цю ви­гад­ку, як, нап­рик­лад, один ук­раїнсь­кий провід у США: „Українсь­кий Кон­г­ре­со­вий Комітет Аме­ри­ки не виз­нає за­са­ди про за­галь­ну ви­ну і відповідальність російсько­го на­ро­ду за всі зло­чи­ни ко­муністич­но­го ре­жи­му та йо­го ко­лоніаль­но­го імперіалізму. УК­КА є про­ти то­го ко­лоніалізму та імперіалізму, а не про­ти російсько­го на­ро­ду, як та­ко­го“296.

    Нам (і світові) не­має жод­ної різниці, який суспіль­ний лад мос­ков­сь­кої нації ке­ру­вав та ке­рує гра­бун­ком, гноб­лен­ням Ук­раїни та інших сусідів. В XV-XVII ст.- бо­яри, у XVI­II-XIX - дво­ря­ни, у ХХ ст.- інтеліген­ти. ВСІ во­ни на­по­лег­ли­во роз­бу­до­ву­ва­ли і роз­бу­до­ву­ють мос­ков­сь­ку імперію. А з тої роз­бу­до­ви ко­рис­туєть­ся ВСЯ мос­ков­сь­ка НАЦІЯ, ВСІ її суспільні ста­ни. І ВСІ во­ни роз­бу­до­ву­ють свою імперію ти­ми са­ми­ми спо­со­ба­ми. За ми­нулі століття зміню­ва­ли­ся ли­ше іме­на та наз­ви. І, зви­чай­но, роз­мах збільшу­вав­ся відповідно до збільшен­ня імперії. У XVII ст. го­ту­ва­ли­ся за­гар­ба­ти Дніпро, у XVI­II ст.- Дар­да­нел­ли, у ХІХ ст.- Гібрал­тар та Су­ец, у ХХ ст.- весь світ. І чер­нець Філо­фей XVI ст. ма­рив, що Мос­к­ва - ІІІ Рим за­гар­бає весь світ. І без­бож­ник В. Ленін ма­рив, що Мос­к­ва - ІІІ Інтер­націонал за­гар­бає весь світ. І у чен­ця, і у без­бож­ни­ка - та са­ма ідея. Мо­нархічна Мос­ков­щи­на за­гар­бу­ва­ла пра­вом дво­рян­сь­ко­го ме­ча. Де­мок­ра­тич­на Мос­ков­щи­на - пра­вом соціалістич­но­го ме­ча. А меч є ме­чем у будь-чиїх ру­ках. Будь-яка спро­ба мос­к­винів зрек­ти­ся дум­ки про па­ну­ван­ня у світі бу­ла б ве­ли­чез­ною ду­хов­ною ка­тас­т­ро­фою Мос­ков­щи­ни. Кож­но­го, хто про­бу­вав би зрек­ти­ся тої дум­ки, мос­к­ви­ни не­гай­но зни­щи­ли б. Месіанство мос­к­вин ро­зуміє як йо­го па­ну­ван­ня фізич­не, військо­ве і дес­по­тич­не. Але, втра­тив­ши не­мос­ковські на­ро­ди, обер­неть­ся імперія на ма­лень­ке, убо­ге ма­теріаль­но і ду­хов­но мос­ков­сь­ке князівство XVI ст. А це ж - „У поті ли­ця сво­го здо­бу­вай хліб свій“.



ХІІІ. КОЛОНІАЛІЗМ МОСКВИНА

 

     От­тор­же­ние ма­ло­рос­сий­с­ко­го на­ро­да

     от го­су­дар­с­т­ва на­ше­го мо­жет быть

     на­ча­лом всех на­ших бед­с­т­вий.

    Петро І

     Со­юз не­ру­ши­мый рес­пуб­лик сво­бод­ных

     Спло­ти­ла на­ве­ки ве­ли­кая Русь.

    Гімн СРСР

 

    Москвини вип­рав­до­ву­ють своє за­гар­б­ниц­т­во (імперіалізм) та ко­лоніалізм тим, що, мов­ляв, й інші на­ро­ди за­гар­бу­ва­ли чужі землі й обер­та­ли їх на свої ко­лонії. Хіба англійці не за­гар­ба­ли Ав­с­т­ралію, Індію, пів-Афри­ки, пів-Аме­ри­ки? Хіба англійські ко­лонії не пе­ре­вер­шу­ва­ли те­ри­торію Англії ба­га­ток­рат­но? При цьому за­мов­чуєть­ся різни­ця між своїм і ан­глійсь­ким ко­лоніалізмом. Ан­г­ло-сак­си за­гар­бу­ва­ли дикі, не­цивілізо­вані землі, де ве­ли­чезні прос­то­ри го­ду­ва­ли ли­ше кілька де­сятків ти­сяч тубільців. Че­рез кілька­сот років ті прос­то­ри го­ду­ють сотні мільйонів. Англійці пе­рет­во­ри­ли дикі сте­пи та праліси в цивілізо­ваніші, най­ба­гатші країни, як от Північну Аме­ри­ку, Ав­с­т­ралію. Євро­пейці, без­пе­реч­но, ви­зис­ку­ва­ли тубільців у своїх ко­лоніях. Але вод­но­час і цивілізу­ва­ли їх: бу­ду­ва­ли шко­ли, лікарні, шля­хи, впро­вад­жу­ва­ли куль­тур­не зем­ле­роб­с­т­во, про­мис­ловість. Євро­пейці ство­рю­ва­ли те, чо­го ЩЕ НЕ БУ­ЛО. Нав­ча­ли ти­сячі тубільців у своїх євро­пей­сь­ких шко­лах на учи­телів, лікарів, інже­нерів, уря­довців, тоб­то тво­ри­ли провідну вер­с­т­ву тих на­родів. У ХХ ст. ба­чи­мо негрів з євро­пей­сь­кою освітою, пре­зи­дентів, міністрів са­мостійних аф­ри­кан­сь­ких та азійсь­ких но­во­пос­та­лих дер­жав. Цю куль­тур­но-твор­чу місію євро­пейці, пев­на річ, ви­ко­ну­ва­ли не з хрис­ти­ян­сь­ких чи філан­т­ропічних спо­нук, не від доб­ро­го сер­ця чи де­мок­ра­тиз­му, а за­ра­ди влас­ної ко­ристі. Ко­лонії да­ва­ли си­ро­ви­ну, ку­пу­ва­ли го­тові ви­ро­би, але це зба­га­чу­ва­ло й місце­вий на­род, тво­ри­ло нові пот­ре­би. Щоб ви­ко­рис­та­ти ба­гат­с­т­ва ко­лоній, євро­пейці шу­ка­ли і зна­хо­ди­ли їх, пе­ре­роб­ля­ли і за­во­зи­ли до Євро­пи. Найбіль­ший вітриль­ник пе­ре­во­зив ма­ло лю­дей і ван­тажів, плив з Євро­пи до Аме­ри­ки місяць. Отож, бу­ли ви­най­дені па­роп­лав, залізниці, те­лег­раф. Ма­шин­ну до­бу англійці за­по­чат­ку­ва­ли не то­му, що бу­ли най­ро­зумніши­ми, гос­по­дар­с­т­во трьох їхніх ос­т­ровів ви­ма­га­ло ма­шин, а ма­ши­на да­ла но­ву ве­ли­чез­ну си­лу, най­сильнішо­го рушія пос­ту­пу на ім’я кон­ку­ренція. Хто вкла­дає гроші у ви­роб­ниц­т­во, хо­че за­ро­би­ти більше, от­же, му­сить ви­ро­би­ти і про­да­ти більше. Ма­ши­ни вдос­ко­на­лю­ва­ли­ся і ви­ма­га­ли ма­шиністів, ме­ханіків, роз­ви­не­них робітників більше - пос­та­ла пе­ку­ча пот­ре­ба за­галь­ної й технічної освіти робітниц­т­ва. Оскіль­ки свої здібності лю­ди­на роз­ви­ває тоді, ко­ли при­му­ше­на жит­тям да­ва­ти собі ра­ду са­ма, влас­ни­ми си­ла­ми, інши­ми сло­ва­ми - ко­ли лю­ди­на ВІЛЬНА, то кріпац­т­во ста­ло ве­ли­чез­ним галь­мом технічно­го прог­ре­су. Гос­по­дар­сь­ка кон­ку­ренція зни­щи­ла та­кож і ро­зу­мо­ве раб­с­т­во, до­по­мог­ла лю­дині бо­ро­ти­ся за сво­бо­ду. Бо­роть­ба за вільну лю­ди­ну, за вільний на­род - най­т­рагічніші і най­ве­личніші сторінки в історії євро­пей­сь­ко­го суспіль­с­т­ва. З ба­гать­ох її ви­явів по­ди­ви­мо­ся ли­ше на од­ну, що сто­суєть­ся на­шої те­ми.

    Прагнення сво­бо­ди - є невід’ємна влас­тивість кож­но­го жи­во­го створіння. „Не хлібом єди­ним жи­ве лю­ди­на“ - по­ба­чи­ли навіть мос­к­ви­ни. Лю­ди­на відчу­ває го­лод не ли­ше в шлун­ку, а й у серці, в душі. Праг­не лю­бові і ду­хов­ної на­со­ло­ди в пісні, му­зиці, у красі, праг­не жи­ти пов­ним жит­тям не ли­ше у світі ма­теріальнім, а й у не­ма­теріальнім. Не­ма­теріаль­ний, не­озо­рий світ на­зи­ва­ють світом Душі, світом Ду­ху, світом Бо­га. Без­бож­ни­ки - ди­кун­сь­ким за­бо­бо­ном, нер­ва­ми, по­чут­тям. Жит­тя по­ка­за­ло пе­ре­кон­ли­во навіть без­бож­ни­кам, що той не­озо­рий світ є безмірно мо­гутній, що лю­бов до сво­бо­ди, не­на­висть до в’язниці, кра­са, віра в Бо­га і т. п. є СИЛЬНІШІ ЗА РО­ЗУМ. Не­озо­рий світ Ду­ху, світ Душі є нез­ни­щи­мий, все­мо­гутній, всю­ди­су­щий: „Вірую в Єди­но­го Бо­га От­ця, Все­дер­жи­те­ля Твор­ця всього озо­ро­го і не­озо­ро­го. І в Ду­ха Свя­то­го, Гос­по­да Жи­вот­во­ря­що­го“.

    Історія бо­роть­би лю­ди­ни за сво­бо­ду про­сяк­ну­та кров’ю борців, що по­ляг­ли в бо­ротьбі, навіть без шансів на пе­ре­мо­гу, але з надією пе­ре­мог­ти. Ле­си­не Ук­раїнки „без надії сподіва­юсь“ ве­ло й на­ших ле­ген­дар­них ге­роїв до ПЕ­РЕ­МОГ. Усі не­ро­ни, чингіс-ха­ни не ви­гу­би­ли стільки борців за во­лю, як Мос­ков­щи­на, над­то за ос­таннє півстоліття в за­гар­ба­них зем­лях. Як уже го­во­ри­ло­ся, в самій Мос­ков­щині во­ля ото­тож­нюєть­ся з сва­во­лею, без­ла­дом і за­ги­бел­лю їхньої дер­жа­ви. В. Клю­чев­сь­кий пи­ше, що мос­к­ви­ни, їздя­чи до Євро­пи, бу­ли пе­ре­ко­нані, що євро­пейські дер­жа­ви ось-ось по­ва­лять­ся, бо там за­ба­га­то „сво­ево­лия“, тоб­то сво­бо­ди лю­дині. Щоп­рав­да, мос­ков­сь­ка інтелігенція го­лос­но кри­ча­ла про пот­ре­бу сво­бо­ди та лиш до 1917 р. Ко­ли ж за­хо­пи­ла вла­ду, по­ка­за­ла всім во­ле­люб­ним, що та сво­бо­да - не для них.

    Француз Ж. Ше­рер у своїх „Анна­лах“ пи­ше (1776 р.), що ук­раїнські бать­ки пе­ре­да­ва­ли своїм си­нам як най­до­рож­чу спад­щи­ну меч і клич „Во­ля або смерть“. Ук­раїнці певні то­го, що во­ля в них не пе­рей­де в сва­во­лю. Рільни­ча куль­ту­ра ук­раїнців по­ро­ди­ла і вип­ле­ка­ла і іде­алістич­ну, релігійну ду­ховність та світог­ляд, яки­ми пра­ук­раїнці ще за пе­редісто­рич­них часів заплідни­ли куль­ту­ру на­родів на півдні Євро­пи, і та куль­ту­ра зрос­та­ла й по­ши­ри­ла­ся на всю Євро­пу крім північно-східно­го її кут­ка. В старій Ел­ладі роз­квітла євро­пей­сь­ка філо­софія. Афіни ста­ли всеєвро­пей­сь­кою Ака­демією На­ук. Пізніше такі ака­демії ство­ри­ли­ся у Римі та Цар­го­роді, а потім у ве­ли­ких євро­пей­сь­ких містах. В Ук­раїні во­ни ви­ник­ли в ІV ст. у Хер­со­несі та Пан­ти­ка­пеї (Керч), а в ХV ст. у Львові, в XVI ст. у Києві та в Ос­т­розі. В Мос­ков­щині пер­ший універ­си­тет (зас­ну­ва­ли і нав­ча­ли ук­раїнці) зас­но­ва­ний аж у XVI­II ст., а в ХІХ ст. тут нав­ча­ло­ся ли­ше 82 сту­ден­ти. (У Київській Ака­демії XVII ст.- 3 ти­сячі).

    В євро­пей­сь­ких куль­тур­них осе­ред­ках зус­тріча­ли­ся лю­ди всіх куль­тур­них на­родів. В Київській Ака­демії вчи­ли­ся чу­жинці з усієї Євро­пи. У лю­дей різних світог­лядів спільне праг­нен­ня до знан­ня і вільне об­го­во­рен­ня ду­мок і пог­лядів ви­хо­ву­ва­ло то­ле­рантність до інших пог­ля­ду, дум­ки, світог­ля­ду, релігії. В Ук­раїні ніко­ли не бу­ло фа­на­тич­них сект, релігійна за­пеклість - да­ле­ка, чу­жа ук­раїнській ду­хов­ності, це аж пе­ре­хо­дить у надмірну то­ле­рантність, що є однією з при­чин по­не­во­лен­ня Ук­раїни сусіда­ми, бо во­ни бу­ли національ­ни­ми фа­на­ти­ка­ми, шовініста­ми. Вільне об­го­во­рен­ня вип­ле­ка­ло і зміцни­ло в євро­пейців КРИ­ТИЧ­НИЙ ро­зум, Євро­па виз­на­ла вільнот­вор­чу дум­ку за най­пер­шу за­са­ду, що ши­ро­ко відкри­ла двері ТВОР­ЧО­МУ ДУ­ХОВІ. Са­ме євро­пейці да­ли світові скар­би гу­маністич­них, при­род­ни­чих, технічних на­ук, національні мо­ви, літе­ра­ту­ри, мис­тец­т­во, зро­би­ли їх над­бан­ням люд­с­т­ва. Євро­пейці да­ли люд­с­т­ву лібе­ралізм, пар­ла­мен­та­ризм, де­мок­ра­тизм, на­ро­доп­рав­с­т­во, за­галь­ну обов’яз­ко­ву освіту всього на­ро­ду, щоб він міг сам ке­ру­ва­ти своїм жит­тям. Са­мо­уп­равління се­ла, міста, ок­ру­ги, дер­жа­ви, кож­но­го ста­ну і про­фесії, про­мис­ло­вості і рільниц­т­ва, на­уки і мис­тец­т­ва, Цер­к­ви - все­охоп­лю­юче са­мо­уп­равління за­без­пе­чує ВІЛЬНУ ТВОРЧІСТЬ УСІМ ЗДІБНИМ ЛЮ­ДЯМ. Знан­ня місце­вих пот­реб і мож­ли­вос­тей, місце­ва ініціати­ва, вільна во­ля лю­дей, їхній кон­т­роль над вла­дою, уря­дов­ця­ми - все це за­без­пе­чи­ло пос­туп усь­ого жит­тя нації, куль­ту­ри і цивілізації, доб­ро­бу­ту всіх станів. Нев­пин­но зміцню­ва­ла­ся дер­жа­ва. Вільна дум­ка, вільна творчість, вільне са­мо­уп­равління - три наріжні ка­мені жит­тя євро­пейців: осо­бис­то­го, гро­мад­сь­ко­го, дер­жав­но­го, куль­тур­но­го, гос­по­дар­сь­ко­го, політич­но­го.

    Цей відступ потрібний, щоб на тлі євро­пей­сь­ко­го пос­ту­пу ви­разніше ба­чи­ти мос­ков­сь­ке ре­акційне азіат­с­т­во.

    В Х ст. до Мос­ков­щи­ни прий­ш­ли євро­пейці - київські князі з військом та уря­дов­ця­ми. В нас­тупні два століття київські хрис­ти­янські місіоне­ри, які хрес­ти­ли мос­к­винів, бу­ду­ва­ли їм цер­к­ви, шко­ли. Істо­рич­на до­ля не да­ла до­сить ча­су посіяти і дог­ля­ну­ти ту євро­пей­сь­ку куль­ту­ру, бо вже ХІІІ ст. Мос­ков­щи­на увійш­ла до скла­ду та­та­ро-мон­голь­сь­кої дер­жа­ви і над­з­ви­чай­но ско­ро та гли­бо­ко по­та­тар­щи­ла­ся. Зруй­но­ва­на та­та­ра­ми Ук­раїна не мог­ла вже по­си­ла­ти до Мос­ков­щи­ни своїх цивіліза­торів аж до сво­го виз­во­лен­ня з поль­сь­кої не­волі. Та й по Пе­ре­яс­лаві 1654 р. мос­к­ви­ни над­з­ви­чай­но во­ро­жо ста­ви­ли­ся до євро­пей­сь­кої куль­ту­ри, „ла­тин­с­кой ере­си“, що її нес­ли ук­раїнці в мос­ков­сь­ке куль­тур­не жит­тя. Пет­ро І про­бу­вав те­ро­ром цивілізу­ва­ти Мос­ков­щи­ну, але од­ра­зу ж по йо­го смерті во­на відбу­ду­ва­ла свій ста­рий „ки­тай­сь­кий мур“, що кілька сторіч відго­род­жу­вав її від Євро­пи, за­ли­шив­ши ма­лень­ке вікон­це - Пе­тер­бург. Мос­ковські націоналісти - більшо­ви­ки, за­хо­пив­ши вла­ду 1917 ро­ку, не­гай­но за­му­ру­ва­ли і йо­го.

    Протиставити євро­пейській куль­турі свою мос­к­ви­ни не мог­ли, бо від Х ст. не ма­ли ча­су роз­ви­ну­ти її по­над вар­вар­сь­кий рівень. Не ли­ша­ло­ся нічо­го іншо­го, як тіка­ти від євро­пей­сь­кої куль­ту­ри. „Анітро­хи не впли­ну­ли на мос­к­винів три ве­ликі куль­турні ру­хи в Європі: Ре­не­санс, Ре­фор­мація і Ве­ли­ка Фран­цузь­ка ре­во­люція. І мос­к­ви­ни не ма­ли жод­них куль­тур­них до­сяг­нень ні в літе­ра­турі, ні в мис­тецтві, ні в на­уці, ні в філо­софії. Мос­к­ви­ни не яви­ли своїх Дан­те ХІV ст., Шек­спіра ХV ст., Воль­те­ра ХVI­II ст. Мос­к­ви­ни не ма­ли навіть ко­гось подібно­го до Фо­ми Аквінсь­ко­го, Ігнація Ло­йо­ли, Бле­за Пас­ка­ля, Мартіна Лю­те­ра, Кальвіна, Гу­са. Навіть у ХІХ ст.- за до­би найбіль­шо­го інте­лек­ту­аль­но­го про­буд­жен­ня Мос­ков­щи­ни - мос­ковські прог­ре­сис­ти-ре­во­люціоне­ри не ціка­ви­ли­ся спра­ва­ми за­хис­ту гро­ма­дя­ни­на від злов­жи­ван­ня вла­ди, а обмірко­ву­ва­ли ли­ше спра­ву за­хоп­лен­ня вла­ди, щоб її ви­ко­рис­та­ти для пе­ре­бу­до­ви суспіль­с­т­ва на ко­лек­тивістич­не. І це во­ни здійсни­ли 1917 ро­ку“297.

    „Москвини зав­ж­ди виз­на­ва­ли ли­ше свій світог­ляд, а всі інші за­пе­ре­чу­ва­ли. Мос­к­ви­ни вип­ле­ка­ли у се­бе релігійну і національ­ну не­тер­пимість та ди­кий фа­на­тизм, що вва­жав усі на­ро­ди зіпсо­ва­ни­ми, гни­ли­ми, і то­му Мос­ков­щи­на за­бо­ро­ня­ла всілякі сто­сун­ки з ни­ми. Ки­тай­сь­ким му­ром відго­ро­ди­ла се­бе Мос­ков­щи­на від усь­ого куль­тур­но­го світу“298. Ця фо­тог­рафія СРСР зроб­ле­на 75 років то­му.

    Основні зу­сил­ля Мос­ков­щи­ни по­над 300 років бу­ли спря­мо­вані на те, щоб зни­щи­ти куль­турні та гос­по­дарські пе­ре­ва­ги Ук­раїни, за­галь­му­ва­ти її пос­туп по шля­ху цивілізації, на­ки­ну­ти їй свій знач­но відсталіший суспіль­ний устрій, тоб­то вар­ва­ри­зу­ва­ти за своїм об­ра­зом і по­до­бою. Від здійснен­ня цієї ме­ти Мос­ков­щи­на як мо­нархічна, так і більшо­виць­ка, ніко­ли не ухи­ля­ла­ся ні на крок. Особ­ли­во на­по­лег­ли­во ро­би­ло­ся і ро­бить­ся це ра­дян­сь­кою Мос­к­вою.

    Пригадавши за­повіт Ка­те­ри­ни ІІ, що відби­ра­ти в Ук­раїни всі її пра­ва відра­зу не­без­печ­но, чи­нить­ся так:

    4 груд­ня 1917 р. Мос­ков­щи­на виз­на­ла Ук­раїну (УНР) за не­за­леж­ну дер­жа­ву.

    17 бе­рез­ня 1918 р. З’їзд Рад про­го­ло­сив УРСР.

    10 лип­ня 1918 р. ство­ре­но у Москві КПУ.

    1 груд­ня 1918 р. ство­ре­но Ук­раїнсь­кий „не­за­леж­ний ра­дян­сь­кий“ уряд.

    16 бе­рез­ня 1919 р. Все­ук­раїнсь­кий З’їзд Рад зат­вер­див кон­с­ти­туцію УРСР як не­за­леж­ної дер­жа­ви.

    1 чер­в­ня 1919 р. підпи­са­но військо­вий со­юз УРСР з РРФСР.

    29 лип­ня 1920 р. підпи­са­но еко­номічний со­юз УРСР з РРФСР як двох не­за­леж­них дер­жав.

    29 груд­ня 1922 р. ство­ре­но у Москві СРСР.

    10 трав­ня 1925 р. З’їзд Рад зат­вер­див но­ву кон­с­ти­туцію УРСР.

    25 трав­ня уряд СРСР ска­су­вав фінан­со­ве са­мо­уп­равління УРСР.

    15 груд­ня 1928 р. уряд СРСР ви­дав зе­мель­ний за­кон для всього СРСР.

    3 лис­то­па­да 1929 р. уряд СРСР ска­су­вав ук­раїнські трес­ти, зап­ро­ва­див­ши все­со­юзні.

    15 лис­то­па­да 1929 р. уряд СРСР підпо­ряд­ку­вав Нар­ком­зем УРСР все­со­юз­но­му.

    11 січня 1930 р. уряд СРСР підпо­ряд­ку­вав ук­раїнсь­ку ко­опе­рацію мос­ковській.

    8 лю­то­го 1930 р. уряд СРСР зак­рив по­соль­с­т­во УРСР у Москві.

    15 чер­в­ня 1930 р. уряд СРСР підпо­ряд­ку­вав ук­раїнсь­ку ста­тис­ти­ку мос­ковській.

    1 січня 1931 р. уряд СРСР зак­рив Нар­ко­мат Внутрішніх Справ УРСР.

    3 лип­ня 1931 р. уряд СРСР підпо­ряд­ку­вав Нар­ко­мун­госп УРСР мос­ков­сь­ко­му.

    5 січня 1932 р. уряд СРСР підпо­ряд­ку­вав Нар­ко­мат Про­мис­ло­вості УРСР мос­ков­сь­ко­му.

    9 лю­то­го 1932 р. уряд СРСР уніфіку­вав дер­жав­не уп­равління всього СРСР.

    1 жов­т­ня 1932 р. уряд СРСР підпо­ряд­ку­вав рад­гос­пи УРСР уря­дові СРСР.

    20 чер­в­ня 1933 р. уряд СРСР підпо­ряд­ку­вав юс­тицію УРСР мос­ковській.

    23 чер­в­ня 1933 р. уряд СРСР зак­рив Нар­ко­мат Праці УРСР.

    24 чер­в­ня 1933 р. уряд СРСР підпо­ряд­ку­вав проф­спілки УРСР мос­ков­сь­ким.

    16 бе­рез­ня 1934 р. уряд СРСР підпо­ряд­ку­вав дер­жав­ну інспекцію УРСР мос­ковській.

    1 квітня 1934 р. уряд СРСР підпо­ряд­ку­вав НКВД УРСР мос­ков­сь­ко­му.

    10 квітня 1934 р. уряд СРСР підпо­ряд­ку­вав АН УРСР мос­ковській.

    10 лип­ня 1934 р. уряд СРСР підпо­ряд­ку­вав Вер­хов­ний Суд УРСР мос­ков­сь­ко­му.

    17 лип­ня 1934 р. уряд СРСР ска­су­вав по­са­ду упов­но­ва­же­но­го УРСР при уряді СРСР.

    20 квітня 1935 р. уряд СРСР зак­рив Дер­жав­не ви­дав­ниц­т­во Ук­раїни.

    23 лип­ня 1935 р. уряд СРСР підпо­ряд­ку­вав Нар­ком­хар­чоп­ром УРСР мос­ков­сь­ко­му.

    1 груд­ня 1935 р. уряд СРСР зак­рив Книж­ко­ву Па­ла­ту УРСР.

    20 лю­то­го 1936 р. уряд СРСР підпо­ряд­ку­вав усі ВУ­Зи УРСР Москві.

    5 груд­ня 1937 р. ух­ва­ле­но кон­с­ти­тицію СРСР.

    Стаття 13 про­го­ло­шу­ва­ла: „СРСР є со­юз­ною дер­жа­вою, ут­во­ре­ною на ос­нові влас­новіль­но­го об’єднан­ня рівноп­рав­них ра­дян­сь­ких соціалістич­них рес­публік“. Стат­тя 17: кож­на со­юз­на рес­публіка має пра­во вий­ти з Со­юзу. А стат­тя 20 вста­нов­лює, що ко­ли ух­ва­ла чи за­кон со­юз­ної рес­публіки роз­хо­дять­ся з за­ко­ном СРСР, то си­лу має за­кон СРСР. Стат­тя 18 Кон­с­ти­туції СРСР дає пра­во УРСР ма­ти військо. А стат­тя 60 виз­на­чає, що во­но підля­гає без­по­се­ред­ньо уря­дові СРСР, а не УРСР. І так в усь­ому.

    Московщина зав­ж­ди ро­зуміла: щоб збе­рег­ти імперію, не до­сить зни­щи­ти ли­ше са­мо­уп­равління Ук­раїни. Тре­ба зни­щи­ти ВСЕ, що відрізняє ук­раїнців від мос­к­винів: ук­раїнсь­ку куль­ту­ру, ук­раїнські національні тра­диції і зви­чаї, а на­сам­пе­ред і най­го­ловніше - ук­раїнсь­ку мо­ву. Тре­ба змос­ков­щи­ти не тільки інтелігенцію, як до 1917 ро­ку, а са­ме дже­ре­ло ук­раїнс­т­ва - ук­раїнсь­ке се­ло. Мо­нархісти не знай­ш­ли якоїсь ли­чи­ни, щоб нею за­мас­ку­ва­ти мос­ков­щен­ня. Більшо­виць­ка Мос­ков­щи­на ту ли­чи­ну знай­ш­ла. Це - світо­ва соціалістич­на над­дер­жа­ва, де всі на­ро­ди і всі мо­ви зіллють­ся в один над­на­род з спільною мо­вою. А для змос­ков­щен­ня се­ла тре­ба бу­ло при­вез­ти в Ук­раїну яко­мо­га більше мос­к­винів і ви­вез­ти яко­мо­га більше ук­раїнців. До 1917 ро­ку мос­ков­сь­ку мо­ву мож­на бу­ло по­чу­ти ли­ше в містах. За 40 років в Ук­раїну пе­ре­се­ли­ло­ся по­над шість мільйонів мос­к­винів, як пра­ви­ло, во­ни скрізь посіда­ли керівні по­са­ди. Ще не­досвідчені га­ли­ча­ни-ко­муністи наріка­ли: „Кількість місце­вих та­ва­рищів на керівних по­са­дах у Львові мож­на по­чис­ли­ти на паль­цях однієї ру­ки“299. Мос­ков­сь­кий „Еже­год­ник Ко­мин­тер­на“ за 1923 р. по­дає, що се­ред членів КПУ 1918 ро­ку бу­ло 2,5 % ук­раїнців. Са­ма КПУ заз­на­ча­ла, що 1923 ро­ку їх бу­ло ли­ше 1,3 %300.

    Що ви­ще вла­да в УРСР, то мен­ше в ній ук­раїнців. Нап­рик­лад, 1929 ро­ку бу­ло ук­раїнців: у ра­йонній - 75,9 %, в ок­ружній - 53,5 %, в об­ласній - 26,8 %. Мос­к­винів в Ук­раїні бу­ло 1924 р. 7 %, але на най­ви­щих по­са­дах 71 %. Євреїв в Ук­раїні бу­ло 7,8 %, а на най­ви­щих по­са­дах - 24,5 %. Ук­раїнців бу­ло 80 %, а на най­ви­щих по­са­дах 3 %301. Ук­раїнців нар­комів УРСР бу­ло 1925 р. 1,8 % (2 з 15)302.

    По війні 1941-1945 рр. Мос­ков­щи­на знач­но збільши­ла кількість ко­муністів в ук­раїнсь­ких се­лах. Нап­рик­лад, у Київській об­ласті сільських пар­тор­ганізацій 1941 р. бу­ло 497, а 1946 р. ста­ло 4600. У Харківській об­ласті - 496, а 1946 р.- 1117. Керівників пар­тор­ганізацій при­си­ла­ли з Мос­ков­щи­ни303.

    Наприкінці 20-х - по­чат­ку 30-х років мос­ков­щен­ня керівної вер­с­т­ви в Ук­раїні на­бу­ло ма­со­во­го ха­рак­те­ру. ЦК ух­ва­лив 14 бе­рез­ня 1932 р.: 1) не­щад­но ви­ни­щи­ти ук­раїнсь­ку кон­т­р­ре­во­люцію; 2) зни­щи­ти націоналістичні ухи­ли М. Скрип­ни­ка та йо­го при­хиль­ників; 3) пе­ревіри­ти діяльність усіх ус­та­нов Ук­раїни і спря­му­ва­ти її на шлях, виз­на­че­ний Мос­к­вою; 4) пе­ре­бу­ду­ва­ти фор­ми та ме­то­ди керівниц­т­ва ук­раїнсь­кою куль­ту­рою. Ви­ко­на­ти все до­ру­чи­ли П. Пос­ти­ше­ву304. Че­рез де­сять місяців П. Пос­ти­шев звіту­вав, що з 120 ти­сяч членів і кан­ди­датів КПУ він вик­лю­чив 27,5 ти­сячі. А з Мос­ков­щи­ни привіз 13 ти­сяч мос­к­винів на по­са­ди пар­торгів, голів кон­т­роль­них комісій, сек­ре­тарів рай­пар­т­комів і т. п. керівні по­са­ди. Мос­к­ви­ни ке­ру­ва­ли 643 політвідділа­ми, 202 політвідділа­ми рад­госпів305. Мос­ков­щи­на прис­ла­ла 1937 р. в Ук­раїну цілу комісію: В. Мо­ло­то­ва, М. Хру­що­ва, М. Єжо­ва „пе­ре­бу­до­ву­ва­ти фор­ми та ме­то­ди керівниц­т­ва ук­раїнсь­кою куль­ту­рою“. За два місяці комісія ви­гу­би­ла всю верхівку КПУ, весь склад сек­ре­таріату, політбю­ро, кон­т­роль­ної комісії. З 17 членів Пре­зидії Вер­хов­ної Ра­ди УРСР за­ли­ши­ло­ся ли­ше 4, із 57 членів ЦК КПУ - ли­ше 12; ви­ни­щи­ла все керівниц­т­во Спілки пись­мен­ників, з 15 ти­сяч пар­торгів КПУ виг­на­ла з по­сад і відібра­ла пар­т­к­ви­ток у 3 ти­сяч. Ще 1929 р. Мос­ков­щи­на виг­на­ла з КПУ 9 % членів у містах і 16 % у се­лах. Ро­ку 1933 вик­лю­че­но 14 % членів КПУ і 23 % кан­ди­датів. На їхнє місце при­ве­зе­но 35 ти­сяч мос­к­винів306. Ро­ку 1931 Мос­ков­щи­на зміни­ла 80 % сек­ре­тарів рай­комів КПУ307. Ро­ку 1946 зміни­ла 38 % сек­ре­тарів об­комів КПУ, 64 % голів об­л­рад, 66 % керівників МТС. У де­яких об­лас­тях зміне­но 80-90 %. З 4 ти­сяч „бо­роть­бистів“, що пе­рей­ш­ли до КПУ, за­ли­ши­ло­ся ли­ше 119308, реш­ту Мос­ков­щи­на зни­щи­ла.

    Одним з най­го­ловніших своїх зав­дань, що йо­го ма­ють мос­к­ви­ни - пе­реш­ко­ди­ти ви­роб­лен­ню і на­ко­пи­чен­ню знань, зруй­ну­ва­ти при­род­не фор­му­ван­ня національ­ної інте­лек­ту­аль­ної еліти в Ук­раїні. Національні Ака­демії на­ук є най­ви­щим ав­то­ри­те­том, от­же, на­ле­жа­ло підпо­ряд­ко­ву­ва­ти „рес­публіканські“ мос­ковській Ака­демії На­ук, АН СРСР. Їй та­кож підпо­ряд­ко­вані всі дослідні ус­та­но­ви. Мос­ков­сь­ка АН фак­тич­но приз­на­чає не ли­ше ака­деміків, але й служ­бовців „рес­публікан­сь­ких“ АН. Нап­рик­лад, М. Лав­рентьєв на­ро­див­ся, виріс і вчив­ся в Мос­ков­щині, йо­го прис­ла­ли до Києва і приз­на­чи­ли керівни­ком інсти­ту­ту ма­те­ма­ти­ки і зас­туп­ни­ком пре­зи­ден­та АН УРСР, хоч яс­на річ, він не знав і не хотів зна­ти жод­но­го ук­раїнсь­ко­го сло­ва. Мос­к­вин Пєршин на­ро­див­ся, виріс і жив у Мос­ков­щині до 59-го ро­ку сво­го жит­тя. Йо­го прис­ла­ли до Києва, зро­би­ли дійсним чле­ном АН УРСР, керівни­ком Інсти­ту­ту еко­номіки, чле­ном пре­зидії АН УРСР. Мос­ков­щи­на приз­на­чи­ла йо­го го­ло­вою Ра­ди вив­чен­ня ре­сурсів Ук­раїни, зро­би­ла йо­го навіть чле­ном го­лов­ної ре­дакції „Українсь­кої Ра­дян­сь­кої Ен­цик­ло­педії“, хоч про ук­раїнс­т­во він знав мен­ше, ніж про жит­тя на Марсі.

    Крім АН СРСР існу­ють та­кож су­то мос­ковські національні - Ака­демія будівниц­т­ва і архітек­ту­ри, Ака­демія мис­тецтв, Ака­демія ме­дич­них на­ук, Ака­демія сільсько­гос­по­дар­сь­ких на­ук. Їм підпо­ряд­ко­вані відповідні інсти­ту­ти та ус­та­но­ви у всіх „рес­публіках“. Навіть тим ака­деміям, що не ма­ють прис­тав­ки „СРСР“ (Ака­демія пе­да­гогічних на­ук РРФСР) Мос­ков­щи­на на­да­ла пра­во все­со­юз­них. Без доз­во­лу Ака­демії пе­да­гогічних на­ук РРФСР ніхто в країні не має пра­ва ви­да­ти будь-яко­го шкільно­го підруч­ни­ка, во­ни в не­мос­ков­сь­ких шко­лах СРСР - ли­ше пе­рек­ла­ди з мос­ков­сь­ких. Так Мос­ков­щи­на здійсню­ва­ла чо­ти­ри зав­дан­ня: 1) ви­хо­ву­ва­ти не­мос­ков­сь­ких дітей на мос­ков­сь­ких яни­чарів; 2) зат­ри­му­ва­ти роз­ви­ток національ­них куль­тур не­мос­ков­сь­ких на­родів; 3) зат­ри­му­ва­ти ство­рен­ня не­мос­ков­сь­ких шкільних кни­жок і шкільної літе­ра­ту­ри; 4) спот­во­рю­ва­ти (в пе­рек­ла­дах), засмічу­ва­ти мос­ковізма­ми мо­ву шко­лярів-не­мос­к­винів, щоб пе­ре­ко­на­ти їх в убозтві рідних мов, неп­ри­дат­ності їх для куль­ту­ри. Кош­то­ри­си всіх не­мос­ков­сь­ких АН виз­на­чає мос­ков­сь­ка (СРСР) АН, те­ми на­уко­вих праць теж. Не див­но, що, нап­рик­лад, 1958 р. АН УРСР не ви­да­ла ук­раїнсь­кою мо­вою жод­ної на­уко­вої праці з ви­щої ма­те­ма­ти­ки, ас­т­ро­номії, фізи­ки, ме­ханіки, хімії, фізіології, ме­ди­ци­ни то­що. В 1962 р. мос­ков­сь­ка (СРСР) АН ви­да­ла 950 на­уко­вих праць, а АН УРСР - ли­ше 142, а з них 87 % мо­вою мос­ков­сь­кою. Ленінськи­ми преміями на­го­род­же­но 1960 р. 35 на­уко­вих праць з Мос­ков­щи­ни і 2 з Ук­раїни. Се­ред ав­торів праць з Мос­ков­щи­ни 23 прізви­ща - ук­раїнські. Комітет з ленінських премій до­пус­тив 1965 р. до кон­кур­су: на­уко­вих праць 17 (з Ук­раїни - 2), технічних - 23 (з Ук­раїни - 2), літе­ра­тур­них - 13 (з Ук­раїни - 0), мис­тець­ких - 13 (з Ук­раїни - 1). З 102 кан­ди­датів на ленінські премії 1966 ро­ку з УРСР по­да­но ли­ше 12. Прізви­ща їхні - Да­ви­дов, Дубінін, Жу­рав­ль­ов, Кузнєцов, Ку­лявін, Лу­па­нов, Оку­лов, Пан­тю­хов, Ре­шетніков, Рівкін, Тіхо­нов, Ху­до­сов­цев.

    Наукові зван­ня та сту­пені у всьому світі на­да­ють національні універ­си­те­ти та Ака­демії На­ук без зат­вер­д­жен­ня уря­дом. В СРСР зат­вер­д­жує (чи відки­дає) кан­ди­датів міністр освіти після ре­тель­ної пе­ревірки ди­сер­тації у все­со­юзній атес­таційній комісії. Нап­рик­лад, М. Мар­чен­ко ди­сер­тацію „Українсь­ка історіографія ста­ро­давніх часів“ на­пи­сав 1959 р., а за­хи­щав 1961 р. у Ленінграді309. По­над 50 % на­уко­вих аспірантів-ук­раїнців го­ту­ють­ся по­за Ук­раїною. Во­ни зви­чай­но там і за­ли­ша­ють­ся жи­ти, бо уряд СРСР по­си­лає не­мос­к­винів пра­цю­ва­ти по­за „рес­публікою“, а до „рес­публіки“ при­си­лає на їхнє місце з Мос­ков­щи­ни. Про те, що ук­раїнцям пе­ре­пи­няєть­ся шлях до на­уки в Ук­раїні, свідчать такі дані: з 1931 р. по 1960 р. аспірантів в СРСР збільши­ло­ся втричі (з 12 ти­сяч до 36 ти­сяч), а в УРСР змен­ши­ло­ся (з 3147 до 2987).

    Московщина ду­же боїть­ся ви­пус­ти­ти ук­раїнсь­ких на­уковців з-під сво­го наг­ля­ду, не пус­кає ук­раїнсь­ких на­уковців на міжна­родні на­укові з’їзди. Не бу­ло ук­раїнсь­ких ма­те­ма­тиків в Едінбурзі 1958 р., в Сток­гольмі 1962 р. На жод­но­му міжна­род­но­му на­уко­во­му з’їзді не бу­ло ок­ре­мо­го пред­с­тав­ниц­т­ва на­уковців УРСР, навіть на з’їзді славістів у Софії 1963 р., а як­що во­ни приїжд­жа­ють, то вис­ту­па­ють як мос­ковські. На з’їзді істо­риків у Сток­гольмі 1960 р. був ли­ше один істо­рик з УРСР і той був не­ук­раїнець. Ук­раїнсь­ких істо­риків зас­ту­па­ли істо­ри­ки з еміграції. На з’їзді фізиків у Заг­ребі 1961 р. на­уковці з УРСР не вис­ту­па­ли. На з’їзді хіміків у Мон­ре­алі 1961 р. вис­ту­пив уче­ний з УРСР Ми­хай­ло Клоч­ко, він не за­хотів по­вер­та­ти­ся і за­ли­шив­ся в Ка­наді. „На Всес­лов’ян­сь­ко­му ар­хе­ологічно­му з’їзді 14 ве­рес­ня 1965 р. всі слов’янські ар­хе­оло­ги (навіть ма­лень­ких на­родів) ви­го­ло­шу­ва­ли свої до­повіді своїми мо­ва­ми. Ли­ше ук­раїнці та біло­ру­си ви­го­ло­шу­ва­ли мос­ков­сь­кою“310. Ніяка не но­ви­на, що Мос­ков­щи­на за­би­рає з Ук­раїни най­к­ра­щих уче­них, інже­нерів, митців, пись­мен­ників. На їхнє місце приїздять мос­к­ви­ни. З 36 ти­сяч на­уковців-ук­раїнців в Ук­раїні пра­цю­ва­ло 1959 р. ли­ше 63 %. З усіх ук­раїнців з ви­щою освітою пра­цю­ють по­за Ук­раїною 29 % (118 ти­сяч), а в УРСР се­ред спеціалістів з ви­щою освітою - 27 % мос­к­винів, 15 % не­ук­раїнців. На кожні 10 ти­сяч ук­раїнців пра­цює в Ук­раїні 124 фахівців з ви­щою освітою, а на 10 ти­сяч мос­к­винів, що жи­вуть в Ук­раїні, пра­цює тут 256 фахівців-мос­к­винів, тоб­то вдвоє більше, ніж ук­раїнців. У Мос­ков­щині ж на кожні 10 ти­сяч мос­к­винів пра­цює 172 своїх фахівців, тоб­то в півто­ра ра­за мен­ше, ніж їх є в Ук­раїні. На 100 ти­сяч мос­к­винів 1959 р. при­па­да­ло 364 на­уковці-мос­к­ви­ни. На 100 ти­сяч ук­раїнців при­па­да­ло 60 ук­раїнців-на­уковців - на 600 % мен­ше. На 100 ти­сяч євреїв в СРСР при­па­да­ло 1350 на­уковців-євреїв311. У РРФСР пра­цю­ва­ло 1940 р. 63 % всіх на­уковців СРСР, в 1960 р.- 69 %, тоб­то збільши­ло­ся на 6 %. В УРСР пра­цю­ва­ло 1940 р. 19 % всіх на­уковців СРСР, а 1960 р.- 13 %, тоб­то змен­ши­ло­ся на 6 %. „Го­ре пе­ре­мо­же­ним“.

    Отже, для пла­номірно­го зни­щен­ня ро­зу­мо­во­го рівня нації Мос­ков­щи­на: 1) мос­ков­щить ук­раїнсь­ких дітей в Ук­раїні; 2) збільшує кількість вче­них мос­к­винів в Ук­раїні і змен­шує чис­ло ук­раїнців; 3) по­си­лює свою інте­лек­ту­аль­ну п’яту ко­ло­ну в Ук­раїні; 4) поліпшує нав­чан­ня в се­редніх шко­лах Мос­ков­щи­ни і погіршує йо­го в Ук­раїні; 5) нев­пин­но ни­щить ук­раїнсь­ку провідну вер­с­т­ву в Ук­раїні, за­би­ра­ючи її мо­лоді по­коління. В Ук­раїні нев­пин­но зрос­тає кількість МОС­К­ВО­МОВ­НИХ шкіл, учи­телів та учнів МОС­К­ВИНІВ. ЗМЕН­ШУЄТЬ­СЯ кількість УК­РАЇНО­МОВ­НИХ шкіл, учи­телів та учнів ук­раїнців. Усе те ро­бить­ся за ук­раїнські гроші.

    „Статистика“ СРСР не на­зи­ває вит­рат на освіту та на­уку ок­ре­мо кож­ної „рес­публіки“. Ви­ко­рис­то­ву­ючи мос­ковські дже­ре­ла, навіть ма­ло­ук­раїнець Д. Со­ло­вей довів, що на ду­шу в УРСР вит­ра­чаєть­ся на освіту ВЧЕТ­ВЕ­РО МЕН­ШЕ, ніж в РРФСР312.

    Від 1940 р. до 1956 р. чис­ло ВУЗів у Мос­ков­щині збільши­ло­ся, а в Ук­раїні змен­ши­ло­ся на 32 (з 166 до 134). В Ук­раїні 1954 р. зак­ри­ли 24 ВУ­Зи, а в Мос­ков­щині відкри­ли но­вих 21. Після приєднан­ня 1939 р. західних об­лас­тей Ук­раїни до УРСР, кількість ук­раїнців в СРСР збільши­ла­ся на 7541 ти­сячі. Але відсо­ток ук­раїнців у ВУ­Зах УРСР НЕ збільшив­ся. На кожні 100 ти­сяч їхньої люд­ності в УРСР бу­ло 1961 р. у ВУ­Зах сту­дентів: ук­раїнців - 811, мос­к­винів - 1769, євреїв - 2223.

    На вступ­них іспи­тах до ВУЗів в Ук­раїні скла­да­ють іспит з мос­ков­сь­кої мо­ви та літе­ра­ту­ри, а з ук­раїнсь­кої мо­ви та літе­ра­ту­ри іспи­ту не ви­ма­га­ють, хіба на пе­да­гогічних та філо­логічних фа­куль­те­тах. Оцінка іспи­ту з ук­раїнсь­кої мо­ви та літе­ра­ту­ри не впли­ває на кон­кур­с­ний добір, а з мос­ков­сь­кої - є вирішаль­ною. У ВУ­Зах „рес­публік“ СРСР на­ука вик­ла­даєть­ся мо­вою мос­ков­сь­кою.

    В СРСР се­мирічна освіта обов’яз­ко­ва, але навіть і її не­лег­ко одер­жа­ти. Сек­ре­тар ЦК КПУ О. Ки­ри­чен­ко виз­на­вав на ХІХ з’їздові КПРС 1956 р., що „у де­яких об­лас­тях УРСР не ви­ко­нуєть­ся повністю за­кон про за­галь­ну обов’яз­ко­ву освіту“. Че­рез 10 років чи­таємо: у шко­лах УРСР ду­же бра­кує шкільних кни­жок, при­ладів, меблів. Будівниц­т­во но­вих і ре­монт ста­рих шкіл запізнюєть­ся на три і більше років. Шко­лярі не ма­ють одя­гу, взут­тя, ме­дич­но­го дог­ля­ду. Вчи­телі не ма­ють дос­тат­ньої освіти, не ма­ють дос­тат­ньої платні313. Шко­лярів ек­с­п­лу­ату­ють, особ­ли­во в селі. 1958 ро­ку 4 ти­сячі учнівсь­ких бри­гад об­ро­би­ли 65 ти­сяч гек­тарів землі. Пра­цю­ва­ло по­над 500 ти­сяч дітей314. А 1965 ро­ку їх бу­ло ли­ше у Львівщині 1847 (40 ти­сяч учнів)315. „Тре­ба рішу­че відмо­ви­ти­ся від ди­кун­сь­ко­го ви­зис­ку дітей-шко­лярів. Т. зв. „літня прак­ти­ка“ фак­тич­но ста­ла ли­ше фізич­ною і не­по­силь­ною дітям ро­бо­тою, що їх вис­на­жує фізич­но і псує мо­раль­но, бо по­род­жує у них не­на­висть до всіля­кої фізич­ної праці“316.

    Ми вже на­го­ло­шу­ва­ли, що мос­ков­сь­ка „де­мок­ратія“ нічо­го но­во­го не зап­ро­вад­жу­ва­ла в СРСР, а ли­ше про­дов­жує спра­ву своїх влад­них по­пе­ред­ників, кла­со­вих во­рогів - ко­лоніза­торів Ук­раїни. В ук­раїнсь­ких містах здав­на жи­ло ба­га­то чу­жинців: торгівців, ремісників то­що - греків, та­тарів, турків, арабів, во­лохів, німців, англійців, гол­ландців, фран­цузів, італійців, євреїв то­що. Не бу­ло ли­ше мос­к­винів. 1832 р. в Ук­раїні 45 % про­мис­ловців та 57 % торгівців бу­ли вже мос­к­ви­ни317. Ро­ку 1914 се­ред ви­щих і се­редніх уря­довців Ук­раїни 70 % бу­ли мос­к­ви­ни.

    По Пе­ре­яс­лавській по­разці 1654 р. Мос­ков­щи­на не­гай­но прис­ла­ла до на­ших міст свої гарнізо­ни. Після Пол­тав­сь­кої ка­тас­т­ро­фи 1709 р. Мос­ков­щи­на по­де­ся­те­ри­ла ці гарнізо­ни в ук­раїнсь­ких містах. Офіце­ри та сол­да­ти гарнізонів так по­лю­би­ли ук­раїнсь­кий хліб, ков­ба­су, са­ло, борщ, цу­кор, що ста­ли патріота­ми Ук­раїни і слуш­но вва­жа­ли глу­по­тою по­вер­та­ти­ся „на ро­ди­ну“. Мос­ков­сь­ка вла­да да­ва­ла їм в Ук­раїні по­са­ди від двірни­ка чи швей­ца­ра до гу­бер­на­то­ра включ­но, без­п­лат­ну зем­лю та по­зич­ки. В архіві Києва зна­хо­ди­мо спи­сок осіб, що одер­жа­ли 1805 р. ділян­ки під будівниц­т­во хат. В ньому 150 осіб: мос­к­винів - 101, ук­раїнців - 35, інших - 14. Мос­ковські бан­ки охо­че да­ва­ли їм по­зи­ки, бо уряд за­без­пе­чу­вав їх по­вер­нен­ня. Ук­раїнцям та­ких по­зи­чок не да­ва­ли. Отож 1897 р. ста­ло в Ук­раїні торгівців: мос­к­винів 52 %, ук­раїнців - 22 %, євреїв - 21 %. Про­мис­ловців: мос­к­винів 45 %, ук­раїнців - 27 %, євреїв - 17 %318.

    Наскільки вда­ло­ся змос­ков­щи­ти наші міста, зок­ре­ма сто­ли­цю - по­ка­зав 1917 рік. Мос­ков­сь­ка вла­да ска­су­ва­ла са­мо­уп­равління на­ших міст (Маг­де­бур­зь­ке пра­во) 1835 р. Мос­ковські міста ніко­ли са­мо­уп­равління не ма­ли. Ко­ли по 82-річній пе­рерві наші міста зно­ву про­ве­ли вільні, де­мок­ра­тичні ви­бо­ри до міських уп­рав, ук­раїнці одер­жа­ли від 4 % (в Одесі) до 20 % (в Києві) го­лосів. Бо­ючись сла­ви і тра­дицій ста­ро­дав­нь­ого Києва, Мос­ков­щи­на зро­би­ла сто­ли­цею УРСР за­се­ле­ний зай­да­ми Харків. До Києва її бо­яла­ся пе­ре­нес­ти до­ти, до­ки не ви­гу­би­ла (1933 ро­ку) го­ло­до­мо­ром 8 мільйонів ук­раїнсь­ких се­лян та 90 % ук­раїнсь­кої інтелігенції. П’ятнад­цять років бо­яла­ся пе­ре­но­си­ти. Мос­ков­щи­на бо­яла­ся і геть­ман­сь­ких сто­лиць. І до 1917 р. і по 1917 р. во­на не доз­во­ляє роз­бу­до­ву­ва­ти Чи­ги­рин і Ба­ту­рин, обер­нув­ши їх на за­нед­бані, ма­ленькі містеч­ка. Досі не­ма залізниць до них. Навіть се­редніх шкіл не доз­во­ля­ла там до 1905 ро­ку зас­но­ву­ва­ти.

    Затримувала Мос­к­ва і роз­бу­до­ву Києва і до 1917 р. і по 1917 р. (за Русь­кої дер­жа­ви Київ був більшим, ба­гат­шим і куль­турнішим за тодішні Па­риж та Лон­дон). Поль­ща теж пе­реш­код­жа­ла йо­го роз­бу­до­ву­ва­ти. Мос­ков­щи­на не доз­во­ля­ла зас­ну­ва­ти в Києві універ­си­тет аж до 1834 ро­ку. А зас­ну­ва­ла (влас­не, пе­ре­нес­ла до Києва поль­сь­кий ліцей з Кре­мен­ця), щоб по­бо­рю­ва­ти польські впли­ви на Пра­во­бе­режжі. Це три­ва­ле штуч­не умер­т­в­лен­ня ве­ли­ко­го міста світо­вої сла­ви да­ло­ся взна­ки: Мос­к­ва ма­ла 1918 р. 1850 ти­сяч на­се­лен­ня, а 1938 р. вже 4 мільйо­ни; Київ 1918 ро­ку - 626 ти­сяч, а 1938 - ли­ше 528 ти­сяч.

    Московщина ро­зуміла: тре­ба зни­щи­ти та­кож і гос­по­дар­сь­ку не­за­лежність Ук­раїни, зро­би­ти її дже­ре­лом си­ро­ви­ни і рин­ком збу­ту мос­ков­сь­ких ви­робів, будь-що не доз­во­ли­ти Ук­раїні сто­яти гос­по­дар­чо на влас­них но­гах, зв’яза­ти навічно з мос­ков­сь­кою, не доз­во­ля­ти жод­них зв’язків з по­за­мос­ков­сь­ки­ми гос­по­дар­с­т­ва­ми - цих за­сад три­маєть­ся Мос­ков­щи­на твер­до від Пе­ре­яс­ла­ва по сьогоднішний день. Відмо­ви­ти­ся від тих за­сад - це відмо­ви­ти­ся від імперії.

    Праукраїна вже в пер­шо­му ти­ся­чолітті до РХ бу­ла ве­ли­кою тор­го­вель­ною дер­жа­вою, ма­ла зв’язки зі всім тодішнім куль­тур­ним світом аж до Ки­таю та Індії. Тор­го­вель­них та куль­тур­них зв’язків зі Західною Євро­пою не пе­ре­ри­ва­ла навіть і за та­тар­сь­кої вла­ди в Ук­раїні. Во­ни пож­ва­ви­ли­ся за Ли­тов­сь­ко-Русь­кої дер­жа­ви та Геть­ман­щи­ни. Зав­ж­ди за­кор­дон­на торгівля при­но­си­ла Ук­раїні ве­ликі кош­ти. Ар­хе­оло­ги зна­хо­дять в ук­раїнсь­ких (пра­ук­раїнсь­ких) мо­ги­лах ба­га­то щи­ро­го зо­ло­та. Та­ких розкішних будівель, як Київсь­ка Св. Софія, бу­ло в Х ст. ли­ше кілька в Європі.

    Ще й не зміцнив­ши своєї вла­ди, ли­ше за 12 років по Пе­ре­яс­лаві, Мос­к­ва за­бо­ро­ни­ла 1667 р. Ук­раїні про­да­ва­ти свої то­ва­ри до інших країн, крім Мос­ков­щи­ни. Але й на мос­ков­сь­ко-ук­раїнсь­ко­му кор­доні (існу­вав до 1754 р.) Мос­ков­щи­на нак­ла­да­ла на ук­раїнські ви­ро­би ве­ли­ке ми­то, щоб зруй­ну­ва­ти про­мис­ловість Ук­раїни. Після Пол­та­ви Мос­ков­щи­на знач­но по­си­ли­ла і по­ши­ри­ла за­бо­ро­ну Ук­раїні тор­гу­ва­ти з Західною Євро­пою, в 1716 р. їзди­ти на Захід по крам, в 1718 році - ви­во­зи­ти до Західної Євро­пи ук­раїнсь­кий тю­тюн, а 1722 ро­ку - при­во­зи­ти в Ук­раїну західно-євро­пейські то­ва­ри. В 1723 році за­бо­ро­ни­ла про­да­ва­ти до Західної Євро­пи бур­ш­тин та по­таш; 1738 ро­ку - ко­ней; 1740 ро­ку - хут­ра; 1749 ро­ку - ко­жу­хи, вов­ну, овець; 1775 ро­ку - сіль і т. п. і т. д.319. Все Ук­раїна му­си­ла вез­ти до Мос­ков­щи­ни. А там мос­к­ви­ни ста­ви­ли ук­раїнсь­ких торгівців у такі об­с­та­ви­ни, щоб ку­пив­ши в них за півціни, са­мим вез­ти то­вар до Євро­пи. Мос­ковські торгівці ба­гатіли, а ук­раїнські бідніли, за­кор­дон­на торгівля Ук­раїни опи­ни­ла­ся в мос­ков­сь­ких ру­ках.

    Виробництво пред­метів і зна­рядь про­мис­ло­во роз­по­ча­ло­ся в Ук­раїні ще за кам’яної до­би, десь 5 ти­сяч років то­му, і то - на про­даж. Ар­хе­оло­ги знай­ш­ли в Ук­раїні ба­га­то про­мис­ло­вих ви­ро­бень кам’яних зна­рядь та прик­рас. За брон­зо­вої та залізної діб та­ких про­мис­ло­вих ви­ро­бень ста­ло ще більше: в са­мо­му ли­ше Києві знай­дені кілька­ти­ся­чолітньої дав­ності320. В XVI- XVI­II ст. по всій Ук­раїні пра­цю­ва­ли де­сят­ки ве­ли­ких і ти­сячі мен­ших гут, ли­ва­рень, гу­ра­лень, гар­ба­рень, по­та­шень, кушнірень, чим­ба­рень, тка­лень, кузнів, збро­ярень, га­ма­рень, гон­ча­рень то­що. В XVI­II ст. Мос­ков­щи­на зни­щи­ла всі ве­ликі і се­ред­нь­ого розміру ук­раїнські ма­ну­фак­ту­ри всіля­ки­ми за­бо­ро­на­ми, надмірни­ми по­дат­ка­ми, а час­то і відкри­тим гра­бун­ком, спа­лен­ням, руй­ну­ючи про­мис­ловість та торгівлю. Ук­раїнські ремісни­ки здав­на бу­ли ор­ганізо­вані в со­юзи (це­хи). Ли­ше член со­юзу мав пра­во ви­роб­ля­ти та про­да­ва­ти свої ви­ро­би. До со­юзу прий­ма­ли­ся ли­ше після дов­го­го нав­чан­ня та іспи­ту, що за­без­пе­чу­ва­ло ви­со­ку якість ук­раїнсь­ких ви­робів, от­же й доб­ру ціну на них. Нап­рик­лад, у Чехії в XIV ст. най­к­ращі залізні ко­лод­ки на­зи­ва­ли­ся „русь­ки­ми“, у Франції „русь­кою“ найліпша тка­ни­на, а „русь­ким“ - ук­раїнсь­ким зо­ло­том фран­цу­зи на­зи­ва­ли все, що йо­му не мож­на склас­ти ціни321. У ви­роб­ництві пор­це­ля­ни ук­раїнці ма­ли досвід від Трипільських часів (4 ти­сячі років); біжу­терії, зок­ре­ма різно­бар­в­ної склиці (поліхром­ної емалі) - від Сар­мат­сь­ких часів (2 ти­сячі років) і т. д. За Русь­кої дер­жа­ви ІХ-ХІІІ ст. ук­раїнські архітек­то­ри, будівельні май­с­т­ри, ма­лярі бу­ли од­ни­ми з кра­щих у Європі, про що свідчать їхні тво­ри в Ук­раїні і по­за нею.

    Наші ремісни­ки доб­ре за­роб­ля­ли, бу­ли за­мож­ни­ми і ви­со­ко­куль­тур­ни­ми. Пет­ро І, Ка­те­ри­на ІІ та їхні нас­туп­ни­ки за­бо­ро­ни­ли ремісничі со­юзи (їх ніко­ли не бу­ло в Мос­ков­щині). Майстрів ви­вез­ли си­ломіць до Мос­ков­щи­ни і при­му­си­ли їх там нав­ча­ти мос­к­винів. Зак­ри­ли Мис­тець­ку ака­демію в Хар­кові, а всіх про­фе­сорів заб­ра­ли до Мос­ков­щи­ни, щоб зас­ну­ва­ти там потім „Стро­га­нов­с­кое учи­ли­ще жи­во­пи­си“. Мос­ков­щи­на ви­вез­ла в XVI­II ст. до се­бе всі ук­раїнські найліпші ткальні ра­зом з май­с­т­ра­ми. Ви­роб­ниц­т­во сук­на в Ук­раїні од­ра­зу впа­ло на 75 %. Ук­раїна за­роб­ля­ла ве­ликі гроші на скля­них ви­ро­бах. Мос­ков­щи­на за­бо­ро­ни­ла 1720 р. про­да­ва­ти їх до Західної Євро­пи, а оскіль­ки мос­к­ви­ни ро­зуміли­ся на склі, то Мос­ков­щи­на нав­мис­не нак­ла­ла ве­ли­ке ми­то, щоб ук­раїнці не мог­ли про­да­ти їх і в Мос­ков­щині. Так Мос­ков­щи­на зни­щи­ла скля­ний про­ми­сел в Ук­раїні і ро­зо­ри­ла де­сят­ки ти­сяч ук­раїнсь­ких ремісників та торгівців.

    Так са­мо Мос­ков­щи­на зни­щи­ла пор­це­ля­но­вий про­ми­сел. Ве­ликі пор­це­ля­нові ма­ну­фак­ту­ри з Глу­хо­ва, Во­лошків та інші ви­ве­зе­но ра­зом з май­с­т­ра­ми до Мос­ков­щи­ни. А що в Мос­ков­щині не бу­ло пор­це­ля­но­вої гли­ни, доз­во­ле­но бу­ло при­во­зи­ти її ту­ди… з Ук­раїни. Зруй­ну­вав­ши ук­раїнсь­кий ткаць­кий про­ми­сел, Мос­ков­щи­на роз­бу­ду­ва­ла свій. З до­по­мо­гою ук­раїнсь­ких фахівців „обер­ну­ла Мос­ков­сь­ку, Кос­т­ром­сь­ку, Вла­ди­мир­сь­ку гу­бернії на суцільну про­мис­ло­ву ок­ру­гу. Вся людність тих гу­берній жи­ла ли­ше з ткаць­ко­го про­мис­лу“322. Оскіль­ки про­мис­ловість пот­ре­бує си­ро­ви­ни, Мос­ков­щи­на ще в XVI­II ст. за­бо­ро­ни­ла Ук­раїні про­да­ва­ти вов­ну, льон, ко­ноплі то­що будь-де, крім Мос­ков­щи­ни. Яс­на річ, ску­по­ву­ва­ла за­де­ше­во.

    „Все на­ше“ сто­су­ва­ло­ся і робітників. У ХІХ ст. мос­ков­сь­кий уряд ку­пу­вав робітників (на дер­жавні ро­бо­ти), спла­чу­ючи за ди­ти­ну 390 руб., за па­рубійка 750 руб., за до­рос­ло­го 1 ти­ся­чу руб.323. Соціалістич­ний уряд СРСР уже прос­то за­га­няє до залізни­чих ва­гонів ро­бо­чу си­лу і ве­зе, ку­ди хо­че. Тю­рем­на „про­мис­ловість“ дає мос­ковській „де­мок­ратії“ ве­ли­чезні при­бут­ки.

    Всі го­ловні залізниці Ук­раїни по­бу­до­ва­но в нап­рямі південь-північ. Три з них - до 1917 р., а по 1917 р. по­бу­ду­ва­ли ще дві. Увесь південь Ук­раїни не має залізниці в нап­рямі схід-захід. Мос­ков­щи­на нав­мис­не не до­бу­до­ву­ва­ла їх до портів Чор­но­го і Азов­сь­ко­го морів. Ук­раїнці не раз про­си­ли доз­во­лу до­бу­ду­ва­ти своїм кош­том, і кількок­рат­но уряд відмов­ляв324. Ли­ше ко­ли бельгійці та фран­цу­зи взя­ли в свої ру­ки Дон­бас, Мос­ков­щи­на доз­во­ли­ла їм до­бу­ду­ва­ти чи по­бу­ду­ва­ти до портів. Але роз­бу­до­ву­ва­ти самі пор­ти не доз­во­ли­ла. Чу­жо­земні ко­раблі в ук­раїнсь­ких пор­тах ча­сом цілий місяць че­ка­ли на мож­ливість роз­ван­та­жи­ти­ся. На­томість на роз­бу­до­ву своїх балтійсь­ких портів Мос­ков­щи­на не шко­ду­ва­ла гро­шей325.

    Головними то­ва­ра­ми Ук­раїни для ви­во­зу за кор­дон бу­ли пше­ни­ця, цу­кор, вов­на, вугілля, ко­па­ли­ни. Щоб ук­раїнські пор­ти НЕ ба­гатіли, а ба­гатіли мос­ковські, Мос­ков­щи­на вста­но­ви­ла вивізне ми­то з азов­сь­ко-чор­но­мор­сь­ких портів на 100 % більше, ніж з балтійсь­ких портів. Нап­рик­лад, на зер­но з балтійсь­ко­го пор­ту 1,67 руб. з чверті, а з чор­но­мор­сь­ко­го - 2,99 руб. Щоб з Ук­раїни не вез­ли до чор­но­мор­сь­ких, Мос­ков­щи­на зап­ро­ва­ди­ла т. зв. „ди­фе­ренційо­вані та­ри­фи“, тоб­то різну оп­ла­ту за пе­ре­ве­зен­ня. За вугілля з Дон­ба­су до портів Чор­но­го мо­ря пла­ти­ло­ся 1/32 копійки за пуд-вер­с­ту, а до Мос­ков­щи­ни - 1/62коп., тоб­то на 100 % де­шев­ше. Пе­ре­ве­зен­ня зер­на до чор­но­мор­сь­ких чи азов­сь­ких портів кош­ту­ва­ло 40 % вар­тості то­ва­ру, а до балтійсь­ких - ли­ше 25 %, хоч ту­ди вде­ся­те­ро далі, ніж до чор­но­мор­сь­ких. Так са­мо бу­ло з усіма ван­та­жа­ми.

    Привезти го­тові ви­ро­би з Мос­ков­щи­ни в Ук­раїну кош­ту­ва­ло вдвоє де­шев­ше,ніж ви­вез­ти такі самі ви­ро­би з Ук­раїни до Мос­ков­щи­ни326. Крім то­го, ви­ро­би ліпшої якості за­ли­ша­ли в Мос­ков­щині, а гіршої вез­ли в Ук­раїну і про­да­ва­ли тут на 15-20 % до­рож­че, ніж у Мос­ков­щині ви­со­ко­якісні327.

    Україна ви­роб­ля­ла 25 мільйонів кілог­рамів вов­ни шо­ро­ку. Ан­глія за­во­зи­ла над­з­ви­чай­но де­ше­ву вов­ну з Ав­с­т­ралії. Мос­ков­щи­на зня­ла ввізне ми­то з ан­глійсь­кої вов­ни, і ук­раїнські вівчарі зу­божіли. Мос­ков­щи­на пот­ре­бу­ва­ла ан­глійсь­ких гро­шей на купівлю ан­глійсь­кої техніки, але вит­ра­ча­ла їх на ан­глійсь­ку вов­ну. Так са­мо Мос­ков­щи­на не нак­ла­да­ла ми­та на ма­дярські та грецькі ви­на, щоб не да­ти роз­ви­ва­ти­ся ук­раїнсь­ким ви­но­ро­бам. З усь­ого тю­тю­ну, що йо­го ви­ро­щу­ва­ла Ук­раїна, 80 % пе­ре­роб­ля­ли в Пе­тер­бурзі.

    Московський уряд нак­лав ви­со­кий по­да­ток на ук­раїнсь­кий цу­кор на са­мо­му по­чат­ку цук­ро­вар­с­т­ва в Ук­раїні (пер­шу цук­ро­вар­ню в Ук­раїні збу­до­ва­но 1887 ро­ку). До­ки наш цук­ро­вий про­ми­сел був не­ве­ли­кий, пос­та­чав цу­кор ли­ше на мос­ков­сь­кий імпер­сь­кий ри­нок, то пла­ти­ло­ся ли­ше 50 коп. з пу­да, а на­далі по­да­ток різко зрос­тав: 1895 р.- вже 1,75 руб. тоб­то 40 % про­даж­ної ціни. У 1912 р. Мос­к­ва одер­жу­ва­ла цук­ро­во­го по­дат­ку 32,8 млн. зо­ло­тих рублів, а до то­го ще й 7 млн. руб. про­мис­ло­во­го по­дат­ку на цук­ро­варні328. Але й цей гра­бу­нок не спи­нив роз­вит­ку на­шо­го цук­ро­во­го про­мис­лу, і Мос­ков­щи­на знай­ш­ла ще один спосіб зат­ри­ма­ти йо­го роз­ви­ток.

    Собівартість цук­ру ук­раїнсь­ких цук­ро­ва­рень ста­но­ви­ла 3,25 руб. за пуд, та ще по­да­ток 1,75 руб., от­же, всього 5 руб. за пуд. Та­ким чи­ном про­даж­на ціна в Ук­раїні не мог­ла бу­ти мен­шою за 12,5 коп. за фунт, її наш се­ля­нин чи робітник зап­ла­ти­ти не міг, і цук­ро­варні зму­шені бу­ли про­да­ва­ти цу­кор за кор­дон. Євро­па теж не хотіла пла­ти­ти та­кої ціни, то­му мос­ков­сь­кий уряд звільняв ек­с­пор­терів ук­раїнсь­ко­го цук­ру від по­дат­ку (1,75 р. на пуд) і навіть да­вав їм 80 коп. на пуд до­по­мо­ги329. Увесь вивіз ук­раїнсь­ко­го цук­ру опи­нив­ся в мос­ков­сь­ких ру­ках. Про­дав­ши в Європі ук­раїнсь­кий цу­кор за 5-6 коп. за фунт, Мос­ков­щи­на ку­пу­ва­ла в Англії оче­ре­то­вий цу­кор-сирівець по 1-2 коп. за фунт і вез­ла йо­го до Пе­тер­бур­га. Очис­тив­ши йо­го там, вез­ла в Ук­раїну і про­да­ва­ла по 14 коп. за фунт. Так ук­раїнські се­ля­ни та робітни­ки цук­ро­ва­рень за­роб­ля­ли не більше за аф­ри­кан­сь­ких, а пет­рог­радські за­роб­ля­ли на жит­тя. Ра­дян­сь­ка мос­ков­сь­ка ста­тис­ти­ка свідчить, що собівартість цук­ро­вих бу­ряків кол­гос­пам за часів 5-ої п’ятирічки бу­ла 15 руб. за тон­ну, а уряд СРСР пла­тив їм ли­ше 2 руб. 50 коп. за тон­ну330, тоб­то не доп­ла­чу­вав 12,5 руб­ля за тон­ну навіть до собівар­тості.

    Всюди, де Мос­ков­щи­на вста­нов­лю­ва­ла своє па­ну­ван­ня, країни і на­ро­ди швид­ко убожіли. Так ста­ло­ся з ба­га­тю­щою, куль­тур­ною Ук­раїною, з куль­тур­ни­ми: Ес­тонією, Латвією, Лит­вою, Фінляндією, Поль­щею у ХVI­II-XIX ст., а з Чехією, Бол­гарією, Ма­дяр­щи­ною у ХХ ст… Ба­га­тю­щий Сибір ле­жав під Мос­ков­щи­ною не­ос­воєним 400 років. Мос­ков­щи­на воліла за­гар­бу­ва­ти вже го­то­ве, зроб­ле­не сусіда­ми. Для цього слід бу­ло постійно три­ма­ти ве­ли­ку армію, а для неї - роз­бу­до­ву­ва­ти про­мис­ловість. Ве­ли­чезні кош­ти вкла­ла Мос­ков­щи­на в Урал, але ураль­сь­ке залізо кош­ту­ва­ло вдвоє до­рож­че, ніж при­ве­зе­не з Євро­пи, отож Мос­ков­щи­на ку­пу­ва­ла всі залізні ви­ро­би, навіть ма­ленькі цвя­хи331. Щоп­рав­да, імперія ма­ла влас­не залізо і влас­не вугілля, але во­ни бу­ли… у ма­зе­пинській ко­лонії. Доз­во­ли­ти ук­раїнцям роз­бу­до­ву­ва­ти Дон­бас, про­мис­ловість Ук­раїни - це зміцню­ва­ти си­лу Ук­раїни, а от­же гос­по­дар­сь­ку не­за­лежність, що по­род­жує куль­тур­ну і політич­ну. Не знай­ш­ло­ся іншо­го ви­хо­ду, як зак­ли­ка­ти новітніх ва­рягів: фран­цузів та бельгійців. Змос­ков­ще­ний німець сум­но за­ува­жив: „Бо­роть­бу між Кри­вим Ро­гом і Ура­лом розв’язав чу­жо­зем­ний капітал і не на ко­ристь мос­ков­сь­ко­го національ­но­го капіта­лу“332. Євро­пейці підра­ху­ва­ли, що во­ни за­роб­лять більше, про­да­ючи Мос­ков­щині залізо та вугілля не євро­пей­сь­ке, а ук­раїнсь­ке. По­ба­чи­ли й політич­не без­сил­ля Ук­раїни за­хис­ти­ти свої інте­ре­си. Зро­зуміли, що Мос­ков­щи­на пе­реш­код­жа­ти­ме їм роз­бу­до­ву­ва­ти Дон­бас, Кри­вий Ріг. Тре­ба бу­ло ку­пи­ти мос­ков­сь­кий уряд.

    Українці вже бу­ли зас­ну­ва­ли кілька своїх ве­ли­ких про­мис­ло­вих та фінан­со­вих підприємств - До­нець­ко-Юр’ївсь­ке, Олексіївсь­ко-Дніпров­сь­ке, Та­ган­розь­ке ме­та­лургійні то­ва­рис­т­ва та Київсь­кий і Харківсь­кий бан­ки. Роз­бу­до­ва ук­раїнсь­кої про­мис­ло­вості ста­ва­ла твер­до на власні но­ги. От­же, щоб пе­ре­хо­пи­ти її, тре­ба бу­ло на­сам­пе­ред зни­щи­ти ук­раїнсь­ких про­мис­ловців та банкірів. Мос­ков­сь­кий уряд та банкіри Ря­бу­шин­сь­кий, Путілов, Ав­да­ков, Утін, Плотніков ра­зом з фран­цузь­ки­ми банкіра­ми Таль­мані, по­ро­зумівшись, спільни­ми си­ла­ми ство­ри­ли гос­по­дар­чу кри­зу в Ук­раїні: мос­ков­сь­кий уряд провів гро­шо­ву „ре­фор­му“ і пог­ра­бу­вав в ук­раїнців 75 % їхніх капіталів. За знецінені гроші Мос­ков­щи­на за­би­ра­ла за­де­ше­во ук­раїнсь­кий най­го­ловніший вивізний то­вар - пше­ни­цю і про­да­ва­ла її в Європі за пов­ноцінні євро­пейські гроші.

    Французькі банкіри да­ли мос­ков­сь­ким ве­ликі по­зи­ки і ку­пи­ли на кілька де­сятків рублів мос­ков­сь­ких цінних па­перів. Уряд збільшив по­дат­ки на ук­раїнські ви­ро­би. Зга­ду­ва­на мос­ков­сь­ка банкірсь­ка по­зич­ко­ва спілка пе­рес­та­ла да­ва­ти ук­раїнсь­ким підприємс­т­вам будь-які по­зич­ки. Об’єдна­ний нас­туп уря­ду, мос­ков­сь­ких та фран­цузь­ких банкірів не вит­ри­ма­ли ук­раїнські про­мис­ловці та банкіри і збан­к­ру­ту­ва­ли. Їхні бан­ки та підприємс­т­ва ску­пи­ли за­де­ше­во мос­к­ви­ни333. Зас­нов­ник Харківсь­ко­го бан­ку, ук­раїнсь­кий патріот П. Ал­чев­сь­кий зас­т­ре­лив­ся. Йо­го банк заб­рав Ря­бу­шин­сь­кий. От­же, ук­раїнсь­ких капіталістів зни­щи­ли не соціалісти 1917 ро­ку, а капіталісти півстоліття раніше.

    Французи та бельгійці за­хо­ди­ли­ся роз­бу­до­ву­ва­ти Дон­бас і Кри­вий Ріг не „по-рус­ски“, а по-люд­сь­ки. При­вез­ли своїх інже­нерів, майстрів, техніку, і за ко­рот­кий час Дон­бас по­де­ся­те­рив про­дук­тивність та при­бут­ковість. Один робітник до­бу­вав ру­ди в Кри­во­му Розі 16,4 пу­да, а в Мос­ков­щині - 5,7 пу­да334. За 40 років (1870-1913 рр.) ви­роб­ниц­т­во ме­та­лу збільши­ли в Ук­раїні 20-крат­но і да­ва­ли 75 % всього ви­ро­бу імперії. Вугілля - 80 %.

    Москвини зас­ну­ва­ли три трес­ти: вугільний „Про­ду­голь“, ме­та­лургійний „Про­да­мет“, гірни­чий „Про­да­руд“. За фінан­со­вої до­по­мо­ги фран­цузь­ких банків і політич­ної сво­го уря­ду ці трес­ти за­хо­пи­ли кон­т­роль над 80 % шахт, 74 % ли­ва­рень, 82 % ме­талічних ви­робів. Реш­та підприємств нічо­го не мог­ла вдіяти про­ти цієї мо­но­полізації, бо уряд був на боці мо­но­полістів335. Як ба­чи­мо, одер­жа­ви­ли бан­ки і по­ча­ли одер­жав­лю­ва­ти про­мис­ловість та торгівлю не соціалісти 1917 р., а ще мо­нархісти півстоліття раніше.

    У євро­пей­сь­ко­му суспільстві кон­ку­ренція є невід’ємною час­ти­ною люд­сь­ких прав, суспіль­с­т­во не­гай­но і твер­до спро­ти­ви­ло­ся спро­бам тво­ри­ти трес­ти та самі мо­но­полії, во­ни за­бо­ро­нені за­ко­ном. Єди­на дер­жа­ва, де па­ну­ють трес­ти - Росія.

    „Продуголь“, „Про­да­мет“ та „Про­да­руд“ штуч­но ство­рю­ва­ли дефіцит ме­та­ло­ви­робів, навіть при­пи­ня­ючи ви­пус­ка­ти їх на якийсь час. За ви­роб­ниц­т­во по­над вста­нов­ле­ну ним кількість трест ка­рав штра­фом 10 ти­сяч рублів336 і три­мав ціни вдвоє ви­щи­ми за євро­пейські, а в Ук­раїні ще й на 35 % ви­щи­ми, ніж у Мос­ков­щині: то­вар ви­роб­ля­ли в Ук­раїні, от­же ма­ло би бу­ти нав­па­ки. Та­ким ро­бом на кож­но­му плузі, на кож­но­му ножі, со­кирі, цвя­ху Ук­раїна ПЕ­РЕП­ЛА­ЧУ­ВА­ЛА по­над 200 %. Та­ка розбійниць­ка над­виш­ка ли­ше за ме­та­ло­ви­ро­би да­ва­ла Мос­ков­щині 54 млн. зо­ло­тих рублів що­ро­ку, а на тка­ни­нах - 91 млн. З усіх тка­нин 95 % тка­ло­ся в Мос­ков­щині з за­ве­зе­но­го пря­ди­ва. Чу­жо­зем­ну ба­вов­ну при­во­зи­ли до Оде­си, вез­ли далі до Мос­ков­щи­ни; там тка­ли, а тка­ни­ни вез­ли на­зад в Ук­раїну на про­даж. Так бу­ло і до 1917 р., і після. На інших ви­ро­бах - ще більше мільйонів рублів. Ці трес­ти да­ли не­ба­че­ний у світі при­бу­ток: у Європі, нап­рик­лад, 5-6 % річних до­ходів, а Мос­ков­щині - 10-12 %. В Ук­раїні їхній зиск ся­гав аж 57 % і ніко­ли не був ниж­че за 23 %337. Річки зо­ло­та пли­ли з Ук­раїни до Мос­ков­щи­ни та до Західної Євро­пи. Дер­жав­ний бюд­жет мос­ков­сь­кої імперії 1885 р. ста­но­вив 765 млн. руб., а 1913 р.- уже 3240 млн. руб. За яки­хось 28 років підско­чив аж на 425 %. Фран­цу­зи-бельгійці за­ро­би­ли ще більше: вклав­ши в Дон­бас і Кри­вий Ріг 179,4 млн. рублів, у про­мис­ловість Ук­раїни вза­галі - 413,8 млн. руб.338, ли­ше за 25 років (1888-1913) во­ни зба­га­ти­ли­ся в Ук­раїні на 5 мільярдів зо­ло­тих рублів339, акції фран­цузь­ких підприємств в Ук­раїні ціни­ли­ся на світо­вих біржах до­рож­че за акції аф­ри­кан­сь­ких (най­ба­гат­ших у світі) зо­ло­тих ко­па­лень. Ще б пак!

    Вираз „українець лю­бить свою зем­лю“ не пе­ре­дає й крих­ти став­лен­ня ук­раїнсь­ко­го се­ля­ни­на до своєї землі. Прап­ред­ки ук­раїнців: трипільці, сар­ма­ти, скіфи, ан­ти - всі ма­ли бо­ги­нею Зем­лю-Матір. Про її культ у се­ля­ни­на мож­на на­пи­са­ти кілька ве­ли­ких на­уко­вих праць340. Ук­раїнець-емігрант бе­ре з со­бою на чу­жи­ну груд­ку ук­раїнсь­кої землі, ук­раїнець обож­нює свою зем­лю. Ось чо­му ук­раїнсь­кий ма­ло­зе­мель­ний се­ля­нин му­чив­ся, го­ло­ду­вав на за­ли­ше­но­му йо­му оку­пан­та­ми ма­люсінь­ко­му клап­ти­ку землі, але не ки­дав йо­го, не пе­ре­се­ляв­ся до міста, не їхав до Дон­ба­су. Мос­ков­сь­кий же се­ля­нин не­на­видів зем­лю, ки­дав її за най­мен­шої на­го­ди і по­да­вав­ся світ за очі шу­ка­ти лег­ко­го хліба. І всю­ди по­чу­вав­ся, як удо­ма. Отож, ко­ли фран­цу­зи роз­бу­до­ву­ва­ли Дон­бас, мос­к­ви­ни по­су­ну­ли ту­ди. Са­ме в Дон­басі 1917 р. „со­ве­ты“ бу­ли ук­раїно­жер­сь­ки­ми. Харківські „ра­ди“ щось мим­ри­ли про пра­ва ук­раїнсь­кої мо­ви, але дон­басівські твер­до сто­яли на Ва­луєвсь­ко­му „Не бы­ло, нет и быть не мо­жет ни­ка­кой Ма­ло­рос­сии“. Навіть Ма­ло­росії. А по­чув­ши сло­во „українсь­кий“, ска­женіли. Ли­ше по 1933 р. ук­раїнці, ря­ту­ючись від мос­ков­сь­ких катів і го­ло­ду, ма­со­во втіка­ли на Дон­бас і ста­ли більшістю. Мос­ков­щи­на зат­ри­во­жи­ла­ся і вжи­ла за­ходів: в Дон­басі не­має жод­ної ук­раїнсь­кої се­ред­ньої шко­ли, не ви­хо­дить жод­но­го ук­раїно­мов­но­го ча­со­пи­су чи жур­на­лу, навіть не до­пус­каєть­ся ту­ди ук­раїнсь­ка дру­ко­ва­на про­дукція. Мо­нархісти мос­ков­щи­ли ли­ше інтелігенцію, а більшо­ви­ки - і робітниц­т­во та се­лян­с­т­во.

    Дозволивши фран­цу­зам та мос­к­ви­нам роз­бу­до­ву­ва­ти про­мис­ловість Ук­раїни, Мос­ков­щи­на, пев­на річ, под­ба­ла, щоб про­мис­ловість не уса­мостійни­ла­ся, не розірва­ла за­леж­ності від про­мис­ло­вості, торгівлі і гро­шей Мос­ков­щи­ни. І до 1917 ро­ку, і після Мос­ков­щи­на доз­во­ляє Ук­раїні ли­ше ви­до­бу­ва­ти си­ро­ви­ну: вугіль, наф­ту, газ, зер­но, цу­кор, олію, м’ясо та ви­роб­ля­ти ма­теріали: будівель­не залізо, жерсть, це­мент, скло, хімікалії то­що. Все те Мос­ков­щи­на за­би­рає до се­бе і там ви­роб­ляє з нього все, що мо­же. Жит­тя при­му­си­ло мос­к­винів доз­во­ли­ти бу­ду­ва­ти в Ук­раїні якусь і про­мис­ловість, тісно зв’яза­ну з мос­ков­сь­кою: ви­роб­ля­ти мо­то­ри, а час­ти­ни до них при­си­лає Мос­ков­щи­на. У ча­со­пи­сах СРСР до­сить час­то чи­таємо, що підприємс­т­ва в Ук­раїні не ви­ро­би­ли яки­хось ма­шин ли­ше то­му, що не одер­жа­ли з Мос­ков­щи­ни ком­п­лек­ту­ючих до них. Це заг­роз­ли­ве на­га­ду­ван­ня Ук­раїні, що після роз­ва­лу СРСР ба­га­то підприємств зу­пи­нять­ся, а Мос­ков­щи­на і світо­ва мафія ви­ко­рис­та­ють це, щоб по­ва­ли­ти про­го­ло­ше­ну ук­раїнсь­ку не­за­леж­ну дер­жа­ву. Заг­роз­ли­вим є й те, що Ук­раїна не ви­роб­ляє ЗБРОЇ, літаків, військо­во­го спо­ряд­жен­ня, а та­кож той факт, що Ук­раїна має ли­ше ве­ли­чез­но­го розміру зем­ле­робські ма­ши­ни. Ад­же ук­раїнці на­пев­не по­ба­жа­ють зни­щи­ти кол­гос­пи і рад­гос­пи, поділять зем­лю, а ма­лої техніки Ук­раїна не має.

    Ще ро­ку 1890 р. офіційні „Мос­ков­с­кие Ве­до­мос­ти“ пи­са­ли: „…Ми, мос­к­ви­ни, і на­ша Мос­ков­щи­на ство­ри­ли ве­ли­ку Російську імперію. На нас, мос­к­ви­нах, во­на стоїть і сто­яти­ме до­ти, до­ки уряд да­ва­ти­ме першість Мос­ков­щині і мос­к­ви­нам у всьому й усю­ди; до­ки до­по­ма­га­ти­ме роз­бу­до­ву­ва­ти про­мис­ловість ли­ше в Мос­ков­щині і не доз­во­ля­ти­ме роз­бу­до­ву­ва­ти її на не­мос­ков­сь­ких зем­лях імперії“. Соціалістич­ний уряд СРСР РО­БИТЬ те самісіньке. Отож, мос­ковські залізниці за­роб­ля­ли більше, як будь-які в світі: 14 % зис­ку (10 % на кіло­метрі). Акціоне­ри одер­жа­ли річних дивідендів 32,5 млн. руб. 1870 ро­ку, 71,7 млн. руб. 1877 ро­ку. А борг залізниць дер­жаві збільшив­ся на 150 %, бо дефіцит залізниць ста­но­вив 450,5 млн. руб. В 1884 р. залізниці за­бор­гу­ва­ли дер­жаві на 926 мільйонів рублів. Як же так: залізниці ма­ли ре­кордні ба­риші, пла­ти­ли акціоне­рам ве­ли­чезні дивіден­ди і вод­но­час ма­ли збит­ки. Не­добір коштів пок­ри­вав уряд, а для цього вста­но­вив оп­ла­ту за пе­ре­ве­зен­ня в Ук­раїні на 25 % до­рож­че, ніж у Мос­ков­щині. Акціоне­ри мос­ков­сь­ких залізниць одер­жу­ва­ли з ук­раїнсь­кої ки­шені в се­ред­нь­ому (1878-1917 рр.) 46 млн. руб. що­ро­ку.

    В XVI­II ст. в Мос­ков­щині не за­ли­ши­ли­ся не­опо­дат­ко­ва­ни­ми жод­на діяльність лю­ди­ни, най­мен­ший пред­мет, навіть смерть: пла­ти­ли навіть мерці (за дозвіл по­хо­ва­ти і по­да­ток на тру­ну). Пет­ро І зас­ну­вав ок­ре­му ус­та­но­ву „при­быль­щи­ков“, єди­ним зав­дан­ням якої бу­ло ви­га­ду­ва­ти нові ви­ди по­датків. Але уряд не міг стяг­ну­ти 45 % по­датків341, бо го­лов­ний плат­ник - мос­ков­сь­кий му­жик уже не мав нічо­го. Мос­ков­сь­ка дер­жа­ва швид­ко ко­ти­ла­ся до гос­по­дар­сь­кої, а з неї й політич­ної руїни. І са­ме тоді Мос­ков­щи­на діста­ла до своїх рук ба­га­тю­щу Ук­раїну (її пе­ре­мо­га під Пол­та­вою), що не ли­ше вря­ту­ва­ло мос­ков­сь­ку дер­жа­ву, а й пе­рет­во­ри­ла на імперію. Відтоді бюд­жет мос­ков­сь­кої дер­жа­ви зрос­тав, мов на дріжджах. Ро­ку 1709 він був 20 млн. руб., а 1724 ро­ку - аж 70 млн. руб.342, за 15 років збільшив­шись на 350 %. Ро­ку 1885 виріс на 565 млн. руб. Ро­ку 1913 дорівню­вав 3240 млн. руб.343 - зріс ще на 425 % ли­ше за 28 років. І з тих здер­тих в Ук­раїні гро­шей Мос­ков­щи­на по­вер­та­ла Ук­раїні ли­ше 15 %344. По Пол­таві за 25 років Мос­ков­щи­на збільши­ла по­дат­ки в Ук­раїні на 400 %. По­да­ток від „ди­му“ (ха­ти з обійс­тям) у Мос­ков­щині був 49 коп., а в Ук­раїні - 1 руб. 25 коп.345, тоб­то на 250 % тяж­чий. Ли­ше за 9 років (1870-1879 рр.) в Ук­раїні по­дат­ки зрос­ли на 14 %. Ця політи­ка ус­пад­ко­ва­на в СРСР. О. Ко­сигін го­во­рив на засіданні уря­ду 1960 р.: зер­на в СРСР збе­руть на 9,3 пу­да більше, ніж 1958 ро­ку. А 1958-й - був од­ним з на­йу­ро­жайніших. За ста­тис­ти­кою, 1958 р. зібра­но 8,6 млрд. пудів в СРСР, а в УРСР - 1,9 млрд. пудів. В січні М. Хру­щов ка­зав, що Кос­т­ром­сь­ка, Нов­го­род­сь­ка, Мос­ков­сь­ка, Вла­ди­мир­сь­ка, Туль­сь­ка, Калінінська, Ярос­лав­сь­ка, Смо­лен­сь­ка об­ласті зда­ли дер­жаві 12,1 млн. пудів зер­на, але відра­зу одер­жа­ли без­по­во­рот­ну до­по­мо­гу від уря­ду 33,8 млн. пудів. Кос­т­ром­сь­ка і Нов­го­род­сь­ка не зда­ли й гра­му, а одер­жа­ли 7,7 млн.пудів зер­на, хоч не­уро­жаю в 1960 в Мос­ков­щині не бу­ло. Так відкри­ваєть­ся, що Мос­ков­щи­на не ли­ше не зда­ва­ла зер­но, а нав­па­ки одер­жу­ва­ла від уря­ду втричі більше, як ма­ла да­ва­ти. Звідки ж уряд СРСР взяв ті 33,8 млн.пудів зер­на? Ра­дян­сь­ка ста­тис­ти­ка по­дає, що 1960 ро­ку Ук­раїна май­же го­ло­ду­ва­ла, змен­ши­ла на 2 мільйо­ни голів ху­до­би, бо не бу­ло чим го­ду­ва­ти. Ма­ло­ук­раїнські еко­номісти навіть в еміграції, бо­ючись за­ки­ду в „націоналізмі“, за­мов­чу­ють два ве­ли­кої політич­ної ва­ги фак­ти: 1) у Мос­ков­щині їдять ук­раїнсь­кий хліб не ли­ше в містах, а й у се­лах; 2) за мо­нархічної і за соціалістич­ної імпер­сь­кої вла­ди в Мос­ков­щині сотні ти­сяч гек­тарів ор­ної землі ле­жать у бур’янах, пе­ре­ло­гом. Ми­ки­та знав це, але пос­лав на „освоєння ціли­ни“ в Азії сотні ти­сяч ук­раїнсь­кої МО­ЛОДІ з се­ред­нь­ою освітою. М. Хру­щов ска­зав на пле­нумі ЦК КПРС у бе­резні 1962 р., що РРФСР зібра­ла зер­на на 700 млн. пудів мен­ше, ніж ми­ну­ло­го ро­ку. Та ніяко­го го­ло­ду там не ста­ло­ся. Хру­щов по­яс­нив, що не­добір по­пов­не­но з УРСР346. „Ко­муніст Ук­раїни“ пи­сав 3 бе­рез­ня 1962 р., що Ук­раїна пе­ре­ви­ко­на­ла план здачі зер­на, і то­му довгі чер­ги сто­яли за хлібом, а в Мос­ков­щині та­ко­го не ба­чи­ли. Що ска­жуть на це ма­ло­ук­раїнські обо­ронці Мос­ков­щи­ни, які за­пев­ня­ють, що „ра­дян­сь­ка“ вла­да од­на­ко­во гно­бить і Мос­ков­щи­ну і Ук­раїну? Бо­ло­тяні та піску­ваті землі Мос­ков­щи­ни ду­же на­да­ють­ся на ви­пас ху­до­би, тут ма­ло б бу­ти пе­ре­ви­роб­ниц­т­во м’яса та мо­ло­ка. А нас­п­равді Мос­ков­щи­на за­во­зить з не­мос­ков­сь­ких зе­мель СРСР що­ро­ку 300 ти­сяч тонн м’яса та по­над 650 ти­сяч тонн мо­лоч­них ви­робів. Мос­к­ви­ни заб­ра­ли 1929-1932 рр. в ук­раїнсь­ких се­лян 70 % ху­до­би ніби до кол­госпів, але са­ме за цей час по­голів’я ху­до­би збільши­ло­ся в Мос­ков­щині на 35 %347.

    Узагальнюючи всі ці навіть не­повні дані, фак­ти та прик­ла­ди, ба­чи­мо та­ку кар­ти­ну: Ук­раїна ви­во­зи­ла (до 1917 р.) що­ро­ку на 300 млн. руб. зер­на, за яке Мос­ков­щи­на не доп­ла­чу­ва­ла їй по 77 млн. руб.; Ук­раїна пла­ти­ла ли­ше за дозвіл ви­вез­ти (вивізне ми­то) 2,99 руб. з чверті, а оскіль­ки про­да­ва­ла що­ро­ку 4,7 млн. чвер­тей, 14 млн. руб. що­ро­ку, от­же, ра­зом на 91 млн. руб. гра­бу­ва­ла Мос­ков­щи­на Ук­раїну що­ро­ку ли­ше на зерні.

    За дозвіл ви­роб­ля­ти з влас­них бу­ряків у цук­ро­вар­нях цу­кор Ук­раїна пла­ти­ла Мос­ков­щині що­ро­ку 40 млн. руб. (т. зв. „акциз“); за дозвіл гна­ти свою горілку пла­ти­ла що­ро­ку 280 млн. рублів; за дозвіл про­да­ва­ти влас­ний тю­тюн пла­ти­ла що­ро­ку 34 млн. руб.; свої ткацькі ви­ро­би Мос­ков­щи­на про­да­ва­ла в Ук­раїні на 35 % до­рож­че за євро­пейські ціни. Ук­раїна ПЕ­РЕп­ла­чу­ва­ла 91 млн. рублів; зроб­лені в Ук­раїні з ук­раїнсь­ко­го заліза ме­та­ло­ви­ро­би мос­ковські мо­но­польні трес­ти про­да­ва­ли в Ук­раїні на 45 % до­рож­че за євро­пейські ціни. За­га­лом що­ро­ку на 120 млн. руб., от­же, Ук­раїна ПЕ­РЕп­ла­чу­ва­ла 54 млн. рублів. Залізниці в Ук­раїні (во­ни бу­ли мос­ковські) бра­ли за пе­ре­ве­зен­ня ван­та­жу в Ук­раїні на 30 % більше за євро­пейські (в Мос­ков­щині - на 25 % де­шев­ше, ніж в Ук­раїні) і за­роб­ля­ли на од­но­му кіло­метрі 16400 руб., що ста­но­ви­ло, нап­рик­лад, 1912 ро­ку 318 млн. руб.348.

    Найкращим по­каз­ни­ком зба­га­чен­ня країни є її тор­го­вель­ний ба­ланс. Ко­ли країна більше ви­во­зить, ніж за­во­зить (має ак­тив­ний ба­ланс) - во­на ба­гатіє. А бідніє, ко­ли більше за­во­зить, ніж ви­во­зить (має па­сив­ний ба­ланс). Мос­ков­щи­на зав­ж­ди ма­ла па­сив­ний, Ук­раїна - ак­тив­ний, навіть ко­ли її гра­бу­ва­ла Мос­ков­щи­на, нап­рик­лад, 1912 р. 528 млн. руб. над­лиш­ку, а Мос­ков­щи­на - 100 млн. не­до­бо­ру. А вся імперія ма­ла 435 млн. над­виш­ку у своєму тор­го­вель­но­му ба­лансі, от­же, 435 млн. руб. да­ла Ук­раїна, ще й зап­ла­ти­ла 100 млн. руб. не­до­бо­ру Мос­ков­щи­ни. За­га­лом шля­хом усіля­ких здирств Ук­раїна пла­ти­ла Мос­ков­щині що­ро­ку 1200 мільйонів зо­ло­тих рублів, це крім „по­душ­но­го по­дат­ку“. В Ук­раїні пла­ти­ли 2 руб. по­душ­но­го, а в Мос­ков­щині - 25 коп., 30 мільйонів ук­раїнців да­ва­ли ще 60 млн. рублів. Зе­мель­но­го по­дат­ку ук­раїнські се­ля­ни спла­чу­ва­ли 2,06 руб. з гек­та­ра, а фак­тич­но вдвоє і втроє більше349, от­же, з 22 млн. га пла­ти­ли 120 млн. руб. різних зе­мель­них по­датків. До цього слід до­да­ти цілу ку­пу інших по­датків ра­зом з бе­зоп­лат­ною пра­цею се­лян на будівництві доріг, мостів, усілякі пе­ре­ве­зен­ня своїми кіньми і т. п.- ра­зом ще близь­ко 420 млн. руб., от­же, Мос­ков­щи­на стя­гу­ва­ла з Ук­раїни вже 1800 млн. руб. що­ро­ку. До них тре­ба до­да­ти ще близь­ко 200 млн. руб., що їх ви­во­зи­ли з Ук­раїни фран­цу­зи, бельгійці, англійці - ас­т­ро­номічні су­ми йшли за межі Ук­раїни на роз­бу­до­ву і зба­га­чу­ван­ня чу­жих країн і на­родів. Як­би не це постійне знек­ров­лен­ня гос­по­дар­с­т­ва, не був би те­пер наш на­род 40-мільйон­ним (незмінне чис­ло!), а чи й не 100-мільйон­ним, най­за­можнішим, най­щас­ливішим у світі. Був би, як­би… як­би замість „бра­та­ти­ся“, ста­ви­ли­ся ук­раїнці до мос­ков­сь­ко­го НА­РО­ДУ так СА­МО, як ВІН ДО УК­РАЇНСЬ­КО­ГО. Нічо­го більше. І то­го б вис­та­чи­ло. „…Як­би не по­хи­ли­ли­ся ра­би…“ (Т. Шев­чен­ко).

    Професор (1902 р.) С. Вітте обґрун­ту­вав ще 1912 р. те­перішню мос­ков­сь­ку гос­по­дар­сь­ку політи­ку у своїй праці350, а став­ши міністром, ту політи­ку про­ва­див. Цю пра­цю вив­ча­ють в універ­си­те­тах СРСР. Дру­гим іде­оло­гом ко­лоніаль­ної політи­ки СРСР був співробітник С. Вітте - мос­ков­сь­кий мо­нархіст і шовініст проф. Д. Мендєлєєв, кни­ги яко­го та­кож пе­ре­ви­да­но в СРСР. Він пер­ший на­уко­во обґрун­ту­вав не­обхідність пе­ре­нес­ти мос­ков­сь­ку про­мис­ловість до Сибіру і за­се­ли­ти Сибір351. Третім „пла­но­ви­ком“ мос­ков­сь­кої соціалістич­но-ко­лоніаль­ної політи­ки був та­кож мо­нархіст та ук­раїно­жер проф. Н. Гріне­вець­кий, який до­во­див не­без­пе­ку Мос­ков­щині від гос­по­дар­сь­кої не­за­леж­ності Ук­раїни, ви­ма­гав яко­мо­га змен­ши­ти ва­гу ук­раїнсь­кої про­мис­ло­вості, а що для роз­бу­до­ви Сибіру бра­ку­ва­ло фахівців, то ра­див за­би­ра­ти їх з Ук­раїни352. Пра­цю Н. Гріне­вець­ко­го до­пов­нив М. Вольф353.

    Московщина знає, що раніше чи пізніше її най­ба­гат­ша ко­лонія - Ук­раїна та­ки вий­де з імперії. От­же, тре­ба її усіля­ко пос­лаб­лю­ва­ти, швид­ше ви­чер­па­ти її при­родні ба­гат­с­т­ва, та­ким чи­ном, ос­лаб­ле­на Ук­раїна зму­ше­на бу­де зно­ву приєдна­ти­ся до Мос­ков­щи­ни. І то­му що­ро­ку збільшуєть­ся вивіз ук­раїнсь­кої си­ро­ви­ни, над­то хап­ли­во ви­ка­чуєть­ся при­род­ний газ. Го­ловні га­зоп­ро­во­ди пря­му­ють з Ук­раїни до Мос­ков­щи­ни, май­же не роз­га­лу­жу­ючись в Ук­раїні. Увесь газ з Пол­тав­щи­ни пли­ве до Ка­лузь­кої та Ря­зан­сь­кої об­лас­тей, а в Пол­тав­щині не ви­ко­рис­то­вуєть­ся. При­род­ний газ ви­до­бу­ва­ють та­кож у Да­шаві (біля Дро­го­би­ча), в Ше­бе­линці (біля Хар­ко­ва), в Канівській (на Ку­бан­щині) та у Став­ропіль­щині. Мос­ков­щи­на по­бу­ду­ва­ла га­зоп­ровід від Да­ша­ви до Мос­к­ви. Ра­зом по­пе­реч­ни­ки всіх га­зоп­ро­водів з Ук­раїни до Мос­ков­щи­ни ста­нов­лять - 407 см, тоб­то 92 % всіх га­зоп­ро­водів са­мої Мос­ков­щи­ни354.

    Всю наф­ту, що її має СРСР, пос­та­ча­ють ко­лонії: Ук­раїна, Кав­каз, Сибір. Во­ни да­ли 1945 р.- 19,4 млн. тонн, 1960 р.- 148 млн. тонн, 1961 р.- 166 млн. тонн, 1963 р.- 200 млн. тонн. Мос­ков­щи­на про­да­ла наф­ти в Європі: 1957 р.- 13,7 млн. тонн, 1961 р.- 41,3 млн. тонн, 1963 р.- 72 млн. тонн.

    Чи не най­на­очніше ви­яв­ляєть­ся мос­ков­сь­кий ко­лоніалізм у лісо­во­му гос­по­дарстві Ук­раїни. Імперія має в Сибіру дос­тат­ньо лісу, але після 1917 ро­ку ви­ру­ба­ла в Ук­раїні стільки йо­го, що славні на всю Євро­пу ліса­ми Кар­па­ти сто­ять голі. У порівня­но ба­гатій (ко­лись) на ліс Жи­то­мир­щині ли­ши­ло­ся ли­ше 3 % дос­тиг­ло­го лісу. Мос­ков­щи­на ви­ру­бує в Ук­раїні навіть ліс, на­сад­же­ний зад­ля охо­ро­ни від роз­ми­ву ґрун­ту: у 1963 р. 500 ти­сяч ку­бо­метрів, у 1964 р.- 750 ти­сяч355. Не­дар­ма міністром лісниц­т­ва УРСР був 20 років А. Сол­да­тов.

    Отже, ко­лоніаль­на стра­тегія Мос­ков­щи­ни: всіля­ко зне­си­лю­ва­ти Ук­раїну, гра­бу­ва­ти її, а по­над усе - мос­ков­щи­ти. Та про од­не Мос­ков­щи­на под­ба­ла, щоб бу­ло йо­го в Ук­раїні вдос­таль. І до 1917 ро­ку, і після всі горілчані за­во­ди в Мос­ковській імперії бу­ли дер­жав­ни­ми (мо­но­полія). І про­даж горілки був і за­ли­шаєть­ся дер­жав­ною мо­но­полією, на чо­му дер­жа­ва за­роб­ляє мільйо­ни рублів. В УРСР бу­ло про­да­но 1940 р. про­дуктів хар­чу­ван­ня (хліба, бо­рош­на, кру­пи, то­що) на 9,6 млрд. руб., а ал­ко­голь­них на­поїв на 6,3 млрд. руб. Їжі - 60 %, а горілки - 40 %.



XIV. СМЕРТОНОСНІСТЬ МОСКВИНА

 

     Рус­ская страсть к раз­ру­ше­нию есть твор­чес­кая страсть.

    М. Ба­кунін

 

    Культура - це СИ­ЛА, більша за всі війська і ма­теріальні ба­гат­с­т­ва, бо куль­ту­ра все тво­рить. Зовні куль­ту­ра ви­яв­ляєть­ся в ба­гать­ох фор­мах, на­сам­пе­ред у красі ду­ховній і фізичній, у здібності відчу­ва­ти кра­су і ціни­ти її, в по­тязі пле­ка­ти її, в чис­тоті фізичній і мо­ральній. Де б не до­ве­ло­ся жи­ти ук­раїнцям, їхні оселі білі, чис­тенькі, з сад­ком та квіта­ми дов­ко­ла. За­ми­лу­ван­ня ук­раїнців кра­сою, дав­ня мо­раль­на чис­то­та, хрис­ти­ян­сь­ка сер­дечність, доб­ро­та, співу­часть, ро­зум і врод­жен­ний хист до твор­чості - од­не сло­во, ук­раїнсь­ка куль­ту­ра зав­ж­ди вик­ли­ка­ла у мос­к­ви­на (хоч арис­ток­ра­та, хоч му­жи­ка) нев­га­мов­ну жа­до­бу НИ­ЩИ­ТИ все ук­раїнсь­ке.

    Москвин інстин­к­тив­но відчу­ває, що йо­го імперію зни­щить ВИЩІСТЬ ук­раїнсь­кої куль­ту­ри, вищість ук­раїнсь­ко­го ТВОР­ЧО­ГО ДУ­ХУ. Національ­ний інстинкт підка­зує мос­к­ви­нам, що са­ме Ук­раїна заб’є оси­ко­вий кілок у мо­ги­лу їхньої імперії. От­же, тре­ба ни­щи­ти ту кля­ту Ук­раїну всіма си­ла­ми і всіма за­со­ба­ми.

    Хоч Ук­раїна по Пе­ре­яс­лаві 1654 р. бу­ла ду­же ос­лаб­ле­ною, Мос­ков­щи­на не на­ва­жу­ва­ла­ся відра­зу опа­ну­ва­ти її військо­вою си­лою, зас­то­су­ва­ла вже зга­ду­ва­ну так­ти­ку ки­тай­сь­ко­го стра­те­га - опа­ну­ва­ти зсе­ре­ди­ни.

    Розростання мос­ков­сь­кої дер­жа­ви на­галь­но пот­ре­бу­ва­ло ве­ли­кої кількості освіче­них уря­довців, ге­не­ралів, куль­тур­них діячів, техніків, учи­телів, майстрів, будівни­чих. Після Пол­та­ви 1709 р. Мос­ков­щи­на ви­губ­лю­ва­ла хмель­ни­чан та ма­зе­пинців, щоб ви­жи­ли і да­ли на­щадків ли­ше бо­ягу­зи, ла­ку­зи, че­ре­вані, пе­ри­нос­па­ли, що воліли кра­ще мос­ков­сь­ке раб­с­т­во, ніж бо­роть­бу. Та в XVI­II ст. ще не за­бу­ли ук­раїнці зброй­ної бо­роть­би з Мос­ков­щи­ною. Навіть і „ра­би оте­чес­т­ва чу­жо­го“ ма­ли ще силь­не відчут­тя своєї куль­тур­ної ВИ­ЩОСТІ суп­ро­ти мос­к­винів. Пет­ро І ро­зумів заг­ро­зу Мос­ков­щині від ук­раїнсь­кої куль­тур­ної ви­щості: „На­род ма­ло­рос­сий­с­кий зе­ло умен, от че­го мы в не­ан­ван­та­же ока­зать­ся мо­жем“. Обер­ну­ти те „умен“ в глу­по­ту і сліпо­ту - ста­ло змістом і ме­тою всієї ук­раїнсь­кої політи­ки Мос­ков­щи­ни від Пет­ра І до сьогодні. І більшо­виць­ка Мос­ков­щи­на зро­би­ла і в цьому ве­ли­чез­ний „пос­туп“ - за ос­танні 50 років зни­щи­ла на­ших куль­тур­них скарбів ти­ся­чок­рат­но більше, ніж мо­нархічна Мос­ков­щи­на за 300 років. Тільки так мож­на бу­ло обер­ну­ти куль­тур­ну і ба­га­ту Ук­раїну в ко­лонію, в дже­ре­ло си­ро­ви­ни та гар­мат­но­го м’яса мос­ков­сь­кої імперії, і це ста­ло свя­тою дог­мою ВСІЄЇ Мос­ков­щи­ни, всіх її царів, дик­та­торів, патріархів, урядів, всього мос­ков­сь­ко­го суспіль­с­т­ва від арис­ток­ра­та до му­жи­ка, від на­йу­ченішо­го про­фе­со­ра до не­пись­мен­но­го бо­ся­ка. Від 1654 ро­ку і досі.

    Тут не­має місця обмірко­ву­ва­ти те­му: „Провід і ма­си“. Чи­тач мо­же знай­ти чи­ма­ло праць на цю те­му в євро­пейській літе­ра­турі. За­тор­куємо її ли­ше в зв’язку з те­мою розділу. Те­перішня спле­беїзо­ва­на де­мок­ратія на­ма­гаєть­ся звес­ти іде­ал Ве­ли­кої Лю­ди­ни до сво­го рівня, замінив­ши осо­бистість гур­том ма­лих лю­дей.

    З історії ба­чи­мо, що ідеї на­род­жу­ва­ли­ся в го­лові (рад­ше - в душі) об­да­ро­ва­них твор­чим ду­хом лю­дей. Творці ве­ли­ких, се­редніх, ма­лих і най­мен­ших ідей - це ве­ликі, се­редні, малі і най­менші АРХІТЕК­ТО­РИ ВСЬОГО ЖИТ­ТЯ. Во­ни жи­вуть в се­лах, містах, кра­ях, в дер­жа­вах. Всі во­ни, від най­мен­ших до найбіль­ших, ра­зом скла­да­ють ПРОВІДНУ вер­с­т­ву нації, її го­ло­ву й дух. Нація ж бо, як і лю­ди­на, є істо­тою жи­вою, без фізич­но, ду­хов­но і національ­но здо­ро­во­го за­га­лу во­на ли­ше жи­вотіє, є ет­ног­рафічною ма­сою, пог­ноєм націям-за­гар­б­ни­кам. Лю­ди­на без го­ло­ви - труп, і нація без провідної вер­с­т­ви - напівтруп.

    Після Київсь­кої Русь­кої дер­жа­ви ук­раїнсь­ку провідну вер­с­т­ву всо­та­ла Поль­ща. Опи­нив­шись без про­во­ду, ук­раїнсь­кий на­род ба­га­то втра­тив, йо­го скуб­ли звідусіль сусіди. Наш ма­ло­поль­сь­кий яни­чар XVII ст. Адам Кисіль ка­зав: „Ко­заць­ка нація - це бестія без го­ло­ви“. Бестія, бо ча­сом бо­ля­че ку­са­ла Поль­щу. Але ли­ше ку­са­ла. Тільки відро­див­ши свою го­ло­ву, тоб­то провідників, та „бестія“ од­ним по­ру­хом за­ва­ли­ла на­зав­ж­ди мо­гутність ве­ли­кої тоді Польщі. То­му Мос­ков­щи­на, за­гар­бав­ши Ук­раїну, ки­ну­ла­ся ви­губ­лю­ва­ти, на­сам­пе­ред, ук­раїнсь­ку провідну вер­с­т­ву. Роз­г­ля­не­мо кілька прик­ладів.

    Московський універ­си­тет сто­яв по­рожній. Ло­мо­но­сов свідчив, що в ньому п’яні про­фе­со­ри нав­ча­ли ли­ше „берь­озо­вой ка­ше“, себ­то би­ли. Сам він учив­ся в Київській Ака­демії. Київсь­ку Мо­ги­лян­сь­ку Ака­демію пе­ре­пов­ню­ва­ли сту­ден­ти. Пет­ро І на­ка­зав кн. В. Голіци­ну про­вес­ти „чис­т­ку“ сту­дентів Ака­демії. В. Голіцин із 1100 сту­дентів за­ли­шив ли­ше 161. Ка­те­ри­на ІІ на­ка­за­ла Київській Ака­демії нав­ча­ти ли­ше мос­ков­сь­кою мо­вою і прий­ма­ти до Ака­демії ли­ше синів свя­ще­ників, тоб­то обер­ну­ла слав­ний у Європі універ­си­тет ли­ше на свя­ще­ниць­ку шко­лу. Во­на та­кож за­бо­ро­ни­ла прий­ма­ти до ви­щих і се­редніх шкіл дітей неш­ля­хет­сь­ко­го по­ход­жен­ня. Навіть до ниж­чих міських шкіл за­бо­ро­ни­ла прий­ма­ти се­лян­сь­ких дітей. Наші мо­нас­тирі ма­ли маєтки і на при­бут­ки з них ут­ри­му­ва­ли се­редні шко­ли. Ка­те­ри­на відібра­ла ті маєтки, і мо­нас­тирські шко­ли зак­ри­ли­ся за бра­ком коштів. Ук­раїнсь­ка шлях­та кілька разів про­си­ла мос­ков­сь­ко­го доз­во­лу зас­ну­ва­ти в Ук­раїні універ­си­тет. Кош­ти на зас­ну­ван­ня і ут­ри­ман­ня шлях­та бра­ла на се­бе. Мос­ков­щи­на не доз­во­ли­ла. На­томість у Мос­ков­щині імпер­сь­кий уряд зас­ну­вав і ут­ри­му­вав своїм кош­том три універ­си­те­ти і да­вав сту­ден­там (українцям та­кож) сти­пендії. Як на глум, май­же всі значні про­фе­со­ри в тих універ­си­те­тах бу­ли ук­раїнці та німці. І ли­ше ко­ли наб­ли­зи­ла­ся заг­ро­за мос­ковській імперії від На­по­ле­она, Мос­ков­щи­на доз­во­ли­ла Ук­раїні зас­ну­ва­ти 1805 р. універ­си­тет у Хар­кові. Пев­на річ, не імпер­сь­ким кош­том, а кош­том ук­раїнсь­ко­го суспіль­с­т­ва. І не в сто­лиці Ук­раїни - Києві, а в Хар­кові, де бу­ло ба­га­то мос­к­винів. Так са­мо пер­ший „ра­дян­сь­кий“ уряд Ук­раїни Мос­ков­щи­на пос­та­ви­ла (1918 ро­ку) в Хар­кові.

    Про універ­си­тет (мос­ков­сь­кий, са­моз­ро­зуміло) у Києві Мос­ков­щи­на не ба­жа­ла й слу­ха­ти аж до поль­сь­ко­го пов­с­тан­ня 1830 р., яке відкри­ло мос­к­ви­нам очі на польські куль­турні впли­ви у Пра­во­бе­режній Ук­раїні. Щоб по­бо­рю­ва­ти їх, Мос­ков­щи­на пе­ре­нес­ла поль­сь­кий ліцей з Кре­мен­ця до Києва. Він зго­дом роз­ви­нув­ся в універ­си­тет.

    Закон Ка­те­ри­ни, що не до­пус­кав неш­ля­хет­сь­ких дітей до се­редніх та ви­щих шкіл, мав си­лу аж до ска­су­ван­ня кріпац­т­ва 1860 р. Але й після то­го за­кон Олек­сан­д­ра ІІ не да­вав пра­ва се­лян­сь­ким дітям учи­ти­ся в се­редніх та ви­щих шко­лах. Цей за­кон діяв аж до 1905 ро­ку, ко­ли пов­с­тан­ня в Ук­раїні, ре­во­люція при­му­си­ли мос­ков­сь­кий уряд до­пус­ти­ти се­лян­сь­ких дітей до се­ред­ньої і ви­щої освіти. Але уряд вста­но­вив ви­со­ку оп­ла­ту за нав­чан­ня. Не­дов­го тіши­ли­ся ук­раїнські се­ля­ни пра­вом учи­ти­ся в се­редніх та ви­щих шко­лах. Мос­ков­сь­кий імпер­сь­кий уряд „ра­бо­чих и крес­ть­ян“ чи­нив так, щоб ук­раїнські діти ли­ши­ли­ся чор­но­ро­ба­ми. У 1930-х ро­ках у ви­щих шко­лах Ук­раїни вчи­ло­ся на кожні 10 ти­сяч люд­нос­ти: євреїв - 56, мос­к­винів - 29, ук­раїнців - 7356. В Ук­раїні од­на шко­ла при­па­да­ла: 1768 р. на кожні 746 осіб, 1775 р.- на кожні 6750, 1860 р.- на 17143. Ро­ку 1902 83 % укрїнсь­ких дітей не хо­ди­ло до шко­ли. А при­га­дай­мо, що іно­земці, які по­до­ро­жу­ва­ли по Ук­раїні у XVII-XVI­II ст. (П. Алеп­сь­кий, Е. Ля­со­та, Е. Кларк, Н. Мар­шал та інші) свідчать, що май­же в кож­но­му ук­раїнсь­ко­му селі бу­ла шко­ла. Ю. Юст зди­во­ва­но пи­ше 1712 ро­ку, що ба­чив в ук­раїнсь­ких се­лах зви­чай­них се­ля­нок, які йшли до цер­к­ви з мо­ли­тов­ни­ком у ру­ках357. Вод­но­час він заз­на­чає, що мос­ковські арис­ток­ра­ти не зна­ли чи­та­ти-пи­са­ти, нап­рик­лад, князь О. Мен­ши­ков, князь А. Дол­го­ру­кий та інші. Ра­ху­ючи на кожні 100 ти­сяч люд­нос­ти, те­пер в УРСР ук­раїнці ма­ють мен­ше, ніж мос­к­ви­ни в Мос­ков­щині: учнів за­галь­них шкіл - на 15 %, учнів се­редніх фа­хо­вих шкіл - на 48 %, сту­дентів ВУЗ-ів - на 58 %, на­уко­вих аспірантів - на 84 %, на­уковців на 105 % мен­ше. Ба­чи­мо: що ви­ще шко­ла, то мен­ше в ній ук­раїнців порівня­но до мос­к­винів. Не до­пус­ти­ти до зрос­тан­ня ук­раїнсь­кої інтелігенції, провідної вер­с­т­ви Ук­раїни - це не­по­руш­не пра­ви­ло Мос­ков­щи­ни від Пет­ра І і дось­огодні.

    Все мос­ков­сь­ке суспіль­с­т­во ніко­ли не ціка­ви­ло­ся глиб­ше „укра­ин­с­ким воп­ро­сом“. У своїй за­ро­зумілості во­но за­до­воль­ня­ло­ся по­яс­нен­ням, мов­ляв, усе вкраїнсь­ке - це інтри­га Австрії, а „се­па­ра­тиз­мом“ за­ра­же­на ли­ше ма­лень­ка жмень­ка міхнов­сь­ких, дон­цо­вих, га­лиць­ких сту­дентів то­що358. І пізніше мос­ков­сь­ка гро­мадськість, інтелігенція справді щи­ро віри­ли, що „пет­лю­ров­цы“ зап­ро­да­ли­ся Німеч­чині, а УЦ­Ра­да зап­ро­си­ла на Ук­раїну німців, щоб виг­на­ти з неї мос­к­винів. Ра­дян­сь­ко-біль­шо­виць­ка Мос­ков­щи­на, за­хо­пив­шись після 1917 р. пла­на­ми збе­рег­ти ре­во­люцію в Європі, прог­леділа ті си­ли в Ук­раїні, що за­по­чат­ку­ва­ли її національ­не відрод­жен­ня. Але не прог­леділи тих сил ук­раїнські євреї (більшість членів Цен­т­раль­них Комітетів усіх мос­ков­сь­ких соціалістич­них партій бу­ли тоді євреї. Так са­мо у пер­шо­му ленінсько­му уряді і се­ред най­ви­щих уря­довців). Во­ни на­ро­ди­ли­ся і ви­рос­ли в Ук­раїні, от­же, доб­ре зна­ли „чим ди­хає“ ук­раїнсь­кий на­род і чо­го вар­та ма­ло­російсь­ка інтелігенція. І А. Хви­ля (Му­суль­бас), М. Фінкель, Л. Ка­га­но­вич, В. Ба­лиць­кий, О. Шліхтер, Ю. Мар­тич, М. Рєкіс, С. Кан­то­ро­вич, М. Ха­таєвич, Є. Бош, В. Люксємбург, І. Крайсбєрг, А. Грінвіч, Р. Го­ровіц, Л. Гоп­нер, Ф. Кон, М. Ру­хи­мо­вич, В. Меж­ла­ук, М. Ра­фес та інші на ви­со­ких по­са­дах роз­т­лу­ма­чи­ли мос­ков­сь­ко­му суспіль­с­т­ву, що Ук­раїна найбіль­ше заг­ро­жує мос­ковській імперії - СРСР. І тоді Мос­ков­щи­на вчи­ни­ла ве­ли­чез­ний пог­ром Ук­раїни, що мільйон­нок­рат­но пе­ре­ви­щує всі єврейські пог­ро­ми за всіх часів в історії як за кількістю ук­раїнсь­ких жертв, так і за пе­кель­ною жор­с­токістю, са­диз­мом, жа­до­бою ук­раїнсь­кої крові.

    Чому са­ме євреї ви­яви­ли­ся мос­к­во­лю­ба­ми і ук­раїно­же­ра­ми? Чо­му сто­яли і сто­ять за мос­ков­сь­ку імперію і про­ти ук­раїнсь­кої дер­жа­ви? По­яс­нен­ня, що євреї зав­ж­ди ста­ють на бік сильнішо­го, або, мов­ляв, роз­по­ро­шені по всьому світі й упосліджені ти­ся­чоліття­ми, при­род­ньо схи­ля­ють­ся до інтер­національ­но­го соціалізму - такі по­яс­нен­ня не­пе­ре­кон­ливі. Ад­же євреї ду­же доб­ре зна­ють, що мос­к­вин у гли­бині душі ан­ти­семіт, пог­ром­ник, що єврейські пог­ро­ми в Ук­раїні за ос­танні 300 років улаш­то­ву­ва­ли мос­к­ви­ни і ке­ру­ва­ли ни­ми (навіть мос­ков­сь­ка поліція). Зна­ють, що за Хмель­нич­чи­ни ук­раїнці вби­ва­ли євреїв не за те, що во­ни євреї, а за до­по­мо­гу Польщі гно­би­ти на­род. Наші на­уковці до­по­мог­ли б уник­ну­ти со­тень ти­сяч, а мо­же мільйонів жертв, як­би да­ли на­уко­во обґрун­то­ва­ну відповідь на це за­пи­тан­ня.

    І в 1931- 1939 рр. євреї до­по­мог­ли Мос­ков­щині вчи­ни­ти жах­ли­вий пог­ром Ук­раїни. По всій Ук­раїні, від її сто­лиці по­чи­на­ючи, че­рез усі міста, містеч­ка, се­ла і малі ху­то­ри по­ли­ла­ся ши­ро­кою і гли­бо­кою рікою ук­раїнсь­ка кров: чо­ловіків, жінок, юнаків, дівчат, дітей, не­мов­лят і навіть не­на­род­же­них ще в лоні ма­тері. Ви­го­ту­вав­ши за часів „українізації“ спис­ки „ма­зе­пин­цев“, „пет­лю­ров­цев“, Мос­ков­щи­на ни­щи­ла їх усіх. Від пре­зи­ден­та УАН, мит­ро­по­ли­та Ук­раїнсь­кої Цер­к­ви по­чи­на­ючи, че­рез де­сят­ки ака­деміків, єпис­копів, сотні про­фе­сорів, пись­мен­ників, ти­сячі учи­телів, свя­ще­ників, ко­опе­ра­торів, де­сят­ки ти­сяч інтелігенції, мільйо­ни се­лян, міської сіро­ми. Го­ри мер­т­вяків. Мо­ря сліз. Не бу­ло жод­ної ук­раїнсь­кої ро­ди­ни, яка б не оп­ла­ку­ва­ла ви­губ­ле­них ро­дичів. Сто Дантів за­ма­ло опи­са­ти й од­ну ти­сяч­ну час­т­ку то­го пек­ла в Ук­раїні 1931-1939 років. Нар­ком освіти УРСР В. За­тон­сь­кий у до­повіді ВУ­АН 1934 р. ка­зав, що од­но­го ли­ше 1933 ро­ку зни­ще­но 1649 ук­раїнсь­ких на­уковців, а се­ред них найбіль­ше знавців ук­раїнсь­кої мо­ви та історії. 1932 р. бу­ло ук­раїнців-на­уковців і про­фе­сорів 10063, 1940 р. ли­ши­ло­ся жи­вих ли­ше 5 ти­сяч359. П. Пос­ти­шев ви­гу­бив 1933 р. у са­мо­му ли­ше Києві 30 ти­сяч ук­раїнсь­кої інтелігенції360.

    Лише за п’ять років (1932-1937) Мос­ков­щи­на зни­щи­ла 90 % ук­раїнсь­ких пись­мен­ників (з 200 - 190)361. А май­же всі во­ни по­хо­ди­ли з бідняків. Ба­га­то з них бу­ли соціаліста­ми, мос­к­во­лю­ба­ми, а чи­ма­ло й ко­муніста­ми. Єди­ною їхньою про­ви­ною бу­ло те, що во­ни пи­са­ли ук­раїнсь­кою мо­вою. Єди­ною, бо ж прок­ли­на­ли ук­раїнсь­кою мо­вою всіх во­рогів „со­вет­с­кой“ вла­ди і прос­лав­ля­ли її. Ті, хто пи­сав те са­ме мо­вою мос­ков­сь­кою, діста­ва­ли на­го­ро­ди від тієї ж вла­ди. З 259 ук­раїнсь­ких пись­мен­ників 1930-1938 рр., дру­ку­ва­ли­ся ли­ше 36. З тих, що зник­ли, роз­с­тріля­но 17, скінчи­ли са­мо­губ­с­т­вом 8, про­па­ли безвісти 10, зас­ла­но до Сибіру 157362. Та й са­ма Мос­ков­щи­на зізнаєть­ся, що за 40 років (1917-1957 рр.) „за­мов­к­ло“ 365 ук­раїнсь­ких пись­мен­ників363.

    Світова історія не знає ви­падків, ко­ли дес­по­ти ви­губ­лю­ва­ли од­ра­зу УВЕСЬ провід якоїсь цер­к­ви. Мос­ков­щи­на ви­гу­би­ла 1926-1932 рр. 28 єпис­копів і по­над 3 ти­сячі свя­ще­ників Ук­раїнсь­кої Пра­вос­лав­ної Цер­к­ви364. 1941-1946 рр. зни­щи­ла всіх 6 ук­раїнсь­ких уніат­сь­ких єпис­копів і 2500 свя­ще­ників365. До речі, Мос­ков­щи­на ще в ХІХ ст. ни­щи­ла вог­нем і ме­чем Ук­раїнсь­ку Уніат­сь­ку Цер­к­ву на Пра­во­бе­режній Ук­раїні. З цього при­во­ду Ми­ко­ла І на­ка­зав ви­би­ти спеціальну ме­даль з на­пи­сом: „Оттор­жен­ные на­си­ли­ем - со­еди­нен­ные лю­бовью“. Більшо­виць­ка Мос­ков­щи­на, щоп­рав­да, ме­далі з та­ким над­цинічним на­пи­сом не кар­бу­ва­ла, але над­ру­ку­ва­ла в ук­раїнсь­ких шкільних книж­ках, що Ук­раїнсь­ка Уніат­сь­ка Цер­к­ва з ве­ли­кою радістю, охо­че з’єдна­ла­ся доб­ровіль­но з „матірною“ мос­ков­сь­кою. Сек­ре­тар ЦК КПУ С. Косіор на з’їзді КПУ ка­зав: „Оціню­ючи ве­ли­ку пра­цю, про­ве­де­ну в 1933-1939 ро­ках у бо­ротьбі з ук­раїнсь­ки­ми націоналіста­ми, пра­цю, що її ми не при­пи­няємо й те­пер, і яку вес­ти­ме­мо й на­далі - тре­ба ска­за­ти, що ми би­ли націоналістів міцно і по­па­да­ли, як мо­вить­ся, у самісіньку ціль“. За часів Ве­ли­ко­го Пог­ро­му Ук­раїни 1933-1939 рр. існу­вав у СРСР т. зв. „Крас­ный Крест для по­мо­щи по­ли­ти­чес­ким зак­лю­чен­ным“. Го­ло­вою йо­го був М. Горь­кий. Жінки ув’яз­не­них ук­раїнсь­ких пись­мен­ників про­си­ли йо­го до­по­мог­ти їхнім чо­ловікам. Він відповів їм: „Ког­да враг не сда­ет­ся, его унич­то­жа­ют“366.

    Таємні вбив­с­т­ва тра­диційний мос­ков­сь­кий спосіб ни­щи­ти своїх во­рогів. Геніальний ук­раїнсь­кий ком­по­зи­тор А. Ве­дель (1767-1806 рр.) відмо­вив­ся тво­ри­ти зад­ля Мос­ков­щи­ни і втік з Пе­тер­бур­га. Мос­ков­щи­на ув’яз­ни­ла йо­го і таємно вби­ла у в’язниці. Так са­мо таємно вби­ла 1921 ро­ку ком­по­зи­то­ра М. Ле­он­то­ви­ча, 1922 ро­ку - ком­по­зи­то­ра К. Сте­цен­ка, 1918 ро­ку - ху­дож­ни­ка О. Му­раш­ка, 1919 ро­ку - про­фе­со­ра М. Пле­ва­ка, 1920 ро­ку - міністра УНР І. Сте­шен­ка, 1920 ро­ку - Л. Си­ми­рен­ка.

    Симиренки - особ­ли­вий прик­лад. Дід Пла­тон Си­ми­рен­ко при­яте­лю­вав з Т. Шев­чен­ком, ви­дав „Коб­за­ря“. Йо­го син Лев що­ро­ку да­вав ти­сячі рублів на ви­дан­ня ук­раїнсь­ких кни­жок, на ук­раїнські спра­ви. Він на­пи­сав ве­ли­ку пра­цю про ук­раїнсь­ке садівниц­т­во. Мос­ков­сь­кий рільни­чий інсти­тут зап­ро­сив йо­го на по­са­ду про­фе­со­ра. Він відмо­вив­ся, не ба­жа­ючи пра­цю­ва­ти на Мос­ков­щи­ну. Мос­ков­щи­на таємно вби­ла йо­го 1920 р. Йо­го син Во­ло­ди­мир на­пи­сав ве­ли­ку пра­цю про ук­раїнсь­ке пло­доз­нав­с­т­во (по­мо­логію) ук­раїнсь­кою мо­вою. Мос­ков­щи­на ви­ма­га­ла, щоб він ви­дав її мос­ков­сь­кою, але він відмо­вив­ся. Мос­ков­щи­на ув’яз­ни­ла йо­го 1938 ро­ку, і він зги­нув без­слідно. Лев і Во­ло­ди­мир піднес­ли ук­раїнсь­ке садівниц­т­во і на­уку про нього на ду­же ви­со­кий на­уко­вий рівень. Обид­ва відмо­ви­ли­ся слу­жи­ти Мос­ков­щині, і во­на обох уби­ла367.

    Зв’язковим офіце­ром Швеції при геть­мані П. Ор­ли­кові був ма­йор Сінклер. Мос­ков­сь­кий по­сол у Сток­гольмі М. Бес­ту­жев-Рюмін ру­ка­ми най­митів по­тай убив 28 чер­в­ня 1739 р. Сінкле­ра в Шлез­ку. На­ща­док то­го Сінкле­ра ге­не­рал Во­ло­ди­мир Сінклер був 1918 ро­ку на­чаль­ни­ком Ге­не­раль­ної Бу­ла­ви (Шта­бу) військ Ук­раїнсь­кої На­род­ної Рес­публіки. Після по­раз­ки 1919 ро­ку він опи­нив­ся в Польщі. Поль­ща про­по­ну­ва­ла йо­му ви­со­ку ге­не­раль­сь­ку по­са­ду. Він відмо­вив­ся, бо як по­яс­нив, не хо­че ла­ма­ти при­ся­гу вірності Ук­раїні. Він знай­шов собі в Польщі ра­бо­ту на залізниці. Мос­к­ви­ни знай­ш­ли йо­го і по­тай уби­ли.

    Московщина таємно вби­ва­ла своїх во­рогів і за ме­жа­ми імперії. С. Пет­лю­ру - 25 трав­ня 1926 р. у Па­рижі, провідни­ка ОУН Є. Ко­но­валь­ця - 24 трав­ня 1938 р. у Рот­тер­дамі, провідни­ка ОУН С. Бан­де­ру - 15 жов­т­ня 1959 р. у Мюн­хені, Провідно­го чле­на ОУН Л. Ре­бе­та - 12 жов­т­ня 1957 р. у Мюн­хені. Ко­ли не мог­ли вби­ти, про­бу­ва­ли підку­пи­ти ту дер­жа­ву, де мос­ковські во­ро­ги жи­ли. Нап­рик­лад, Мос­ков­щи­на да­ва­ла ту­рець­ко­му сул­та­нові 300 ти­сяч та­лерів, щоб він ви­дав їй геть­ма­на І. Ма­зе­пу. А ті 300 ти­сяч ста­но­ви­ли більш як де­ся­ту час­ти­ну всіх дер­жав­них при­бутків Мос­ков­щи­ни.

    Кров жертв, що по­ляг­ли в бо­ротьбі за ве­ли­ку ідею, по­род­жує но­вих борців. Отож, Мос­ков­щи­на шу­ка­ла й інших, ніж фізич­не, спо­собів зни­щен­ня ук­раїнсь­ких „се­па­ра­тис­тов“. Найдієвішим бу­ло мос­ков­щен­ня провідної вер­с­т­ви. Не див­но, що після 1917 р. змос­ков­ще­на ук­раїнсь­ка інтелігенція за­ве­ла Ук­раїну до ста­рої мос­ков­сь­кої тюр­ми на­родів. Але се­ред тієї на­шої змос­ков­ще­ної інтелігенції знай­ш­ло­ся до­сить лю­дей, щоб про­го­ло­си­ти Ук­раїнсь­ку не­за­леж­ну рес­публіку і три ро­ки зброй­но її бо­ро­ни­ти від за­гар­бан­ня Мос­ков­щи­ною. І після по­раз­ки зброй­ної бо­роть­би за­ли­ши­ли­ся сотні ти­сяч ук­раїнсь­кої інтелігенції, мільйо­ни лю­дей, які праг­нуть Ук­раїнсь­кої не­за­леж­ної дер­жа­ви. І бо­рють­ся за неї, хоч співвідно­шен­ня сил Мос­ков­щи­на - Ук­раїна, зда­ва­ло­ся б, дає ма­ло надій на пе­ре­мо­гу. Бо­рють­ся, без надії сподіва­ючись, за вис­ло­вом Лесі Ук­раїнки. Бо­рють­ся, бо вірять у пе­ре­мо­гу. Вби­ти цю ук­раїнсь­ку віру - цілко­ви­то і ос­та­точ­но по­не­во­ли­ти Ук­раїну.

    Вся мос­ков­сь­ка про­па­ган­да в Ук­раїні, всі її зу­сил­ля в школі, літе­ра­турі, мис­тецтві, на­уці спря­мо­вані до од­но­го-єди­но­го: вко­ре­ни­ти в го­ло­ви і душі ук­раїнців по­чут­тя БЕЗ­СИЛ­ЛЯ - СЛА­БОСТІ Ук­раїни і вод­но­час страх пе­ред си­лою Мос­ков­щи­ни. Пе­ре­ко­на­ти ук­раїнців, що ук­раїнсь­ка мо­ва, ук­раїнсь­ка куль­ту­ра відсталі, не­роз­ви­нені, ма­ло­вартісні. Вко­ре­ни­ти в ук­раїнській душі по­чут­тя ук­раїнсь­кої національ­ної НИЖ­ЧОСТІ. Вко­ре­ни­ти ЗНЕВІРУ у власні ук­раїнські си­ли: куль­турні, гос­по­дарські, дер­жа­вот­ворчі. Ску­ва­ти ук­раїнсь­ку ДУ­ШУ ду­хов­ни­ми кай­да­на­ми раб­с­т­ва, тоді фізич­не раб­с­т­во нас­та­не са­ме со­бою. Ніхто не знає, наскіль­ки Мос­ков­щи­на вко­ре­ни­ла в ук­раїнців по­чут­тя ук­раїнсь­кої національ­ної ниж­чості, без­сил­ля Ук­раїни; наскіль­ки от­руїла ду­шу ук­раїнця; наскіль­ки скалічи­ла ук­раїнсь­кий дух бо­роть­би. Ли­ше но­вий 1917 рік по­ка­же це. Чи ук­раїнсь­ка провідна вер­с­т­ва у вільно­му світі го­тує вже те­пер ліки на ту мос­ков­сь­ку от­ру­ту в ду­шах підмос­ков­сь­ких ук­раїнців? Чи пізні Іва­ни чу­ха­ти­муть свої роз­биті мос­ков­сь­кою дов­б­нею по­ти­лиці, як це ро­би­ли по 1917 році? Році, що впав нес­подіван­кою на ук­раїнсь­ку провідну вер­с­т­ву на чолі з найбіль­шим ук­раїнсь­ким істо­ри­ком?

    Монархічна Мос­ков­щи­на труїла „мос­ков­сь­кою бле­ко­тою“ ли­ше ук­раїнсь­ку інтелігенцію. „Де­мок­ра­тич­на“ ж по­ши­ри­ла от­ру­ту навіть на ук­раїнсь­ке се­лян­с­т­во. Про­те національ­ний інстинкт ук­раїнсь­ко­го се­лян­с­т­ва вря­ту­вав йо­го. Вихідці з се­ла - но­ва ук­раїнсь­ка інтелігенція - да­ва­ла но­вих борців за во­лю Ук­раїни. Мо­нархічна Мос­ков­щи­на ви­губ­лю­ва­ла та­ких ли­ше тоді, ко­ли во­ни вже ви­яви­ли свою во­рожість до Мос­ков­щи­ни. Те­перішня ж Мос­ков­щи­на ни­щить та­ких ще „профілак­тич­но“. Але на місце ви­губ­ле­них ук­раїнсь­ке се­ло по­си­лає но­вих і но­вих. От­же, тре­ба бу­ло зни­щи­ти трик­ля­те дже­ре­ло „се­па­ра­тис­тов“ - ук­раїнсь­ке се­ло, а ук­раїнсь­ких се­лян обер­ну­ти на без­в­лас­ниць­ких робітників. Ад­же В. Ленін по­пе­ред­жав своїх мос­к­винів, що „останній і вирішаль­ний бій“ про­ле­таріату бу­де не з міжна­род­ним капіталізмом, а з се­лян­с­т­вом368. А в мос­ковській імперії - ли­ше з ук­раїнсь­ким, бо мос­ков­сь­ке се­лян­с­т­во спо­конвіку вже має ко­муністич­ну „общи­ну“.

    Малоукраїнські істо­ри­ки по­яс­ню­ють мос­ков­сь­кий ан­ти­ук­раїнсь­кий го­ло­до­мор 1933 ро­ку тим, що, мов­ляв, „ра­дян­сь­ка“ вла­да хотіла так при­му­си­ти ук­раїнсь­ких се­лян всту­пи­ти до кол­госпів. Це примітив­не по­яс­нен­ня. Ро­ку 1932 в кол­гос­пах уже бу­ло 78 % усієї ор­ної землі369. Мос­ков­щи­на не ро­би­ла го­ло­до­мо­ру на Дон­щині і При­волжі, хоч дон­ча­ки (кревні мос­к­ви­ни) та при­волзькі німці опи­ра­ли­ся укол­гос­п­нен­ню не мен­ше за ук­раїнців. Спра­ва в то­му, що пог­ром ук­раїнсь­ко­го се­лян­с­т­ва 1933 р. і пізніше був уда­ром по ВСІЙ ук­раїнській НАЦІЇ. Удар най­сильніший з усіх у нашій історії. Йо­го ме­тою бу­ло за­хи­та­ти са­му ОС­НО­ВУ ук­раїнсь­кої нації. Пог­лянь­мо пильніше на цю ка­тас­т­ро­фу.

    ЗЕМЛЯ в її фізич­но­му і ме­тафізич­но­му ро­зумінні є ОС­НО­ВОЮ кож­ної нації. Свої фізичні і ду­ховні творчі си­ли нація чер­пає з СВОЄЇ ПРАП­РАДІДІВСЬ­КОЇ землі. Землі фізич­ної і ду­хов­ної. З усіх станів нації най­б­лиж­че до землі стоїть стан хлібо­роб­сь­кий. В Ук­раїні - прак­тич­но ли­ше се­лян­с­т­во, бо ж поміщи­ки ви­на­ро­до­ви­ли­ся: споль­щи­ли­ся чи змос­ков­щи­ли­ся. Са­ме на­ше се­ло вря­ту­ва­ло і про­нес­ло че­рез століття ук­раїнсь­кої без­дер­жав­ності і мос­ков­сь­ко­го ни­щен­ня все те, що на­зи­ваєть­ся ук­раїнсь­кою куль­ту­рою. Куль­ту­ра, що її вря­ту­ва­ло на­ше се­ло, ста­ла не­ви­чер­п­ним дже­ре­лом на­ших національ­них скарбів.

    Творцем національ­ної куль­ту­ри бу­ло МІСТО у всіх на­родів, що не втра­ти­ли чи ра­но здо­бу­ли свою дер­жав­ну не­за­лежність. І у нас місто бу­ло твор­цем ук­раїнсь­кої куль­ту­ри, ко­ли ми ма­ли свою не­за­леж­ну дер­жа­ву за Скіфської, Сар­мат­сь­кої, Русь­кої дер­жав­ної, Геть­ман­сь­кої діб. Ми ли­ше в ХХ ст. по­ча­ли відво­йо­ву­ва­ти на­ше місто у мос­к­винів, по­ляків, євреїв. От­же, на­ше се­ло ма­ло ще дов­го за­ли­ша­ти­ся дже­ре­лом національ­ної твор­чості міста, себ­то на­уки, літе­ра­ту­ри, філо­софії, ети­ки, ес­те­ти­ки, релігії, мис­тец­т­ва. Мос­к­ви­ни ук­раїнсь­ко­го се­ла не зна­ли. Во­ни га­да­ли, що ук­раїнсь­ке се­лян­с­т­во жи­ве тим са­мим ду­хов­ним і куль­тур­ним жит­тям, що й мос­ков­сь­ке. Ук­раїнські євреї роз­т­лу­ма­чи­ли мос­к­ви­нам, що до­ки во­ни не зни­щать, не змос­ков­щать ук­раїнсь­ко­го се­ла, до­ти те дже­ре­ло „ма­зе­пин­с­т­ва“ пос­та­ча­ти­ме містам на місце роз­с­тріля­них нові й нові ук­раїнські національні творчі си­ли. А прип­лив ук­раїнсь­кої, се­лян­сь­кої най­здібнішої і найдіяльнішої мо­лоді до міста, до ви­щої освіти став по 1917 р. та­ким ве­ли­ким, що Мос­ков­щи­на по­ба­чи­ла заг­ро­зу своєму па­ну­ван­ню в ук­раїнсь­ко­му місті, а відтак і у всій Ук­раїні. Мос­ков­щи­на зро­зуміла, що втра­тить Ук­раїну на­зав­ж­ди, як­що не зни­щить яко­мо­га швид­ше ук­раїнсь­ке се­ло. Зна­вець цієї спра­ви М. Хру­щов офіційно на ХХ з’їзді КПРС зізнав­ся, що Мос­ков­щи­на не ви­вез­ла до Сибіру ВСЕ ук­раїнсь­ке се­лян­с­т­во ЛИ­ШЕ то­му, що то бу­ло по­над її си­ли. Ли­ше то­му. От­же, ви­во­зи­ла час­ти­на­ми. Час ква­пив Мос­ков­щи­ну, бо но­ва ук­раїнсь­ка інтелігенція рос­ла і на­би­ра­ла­ся сил. І Мос­ков­щи­на виріши­ла ви­гу­би­ти го­ло­до­мо­ром МІЛЬЙО­НИ ук­раїнсь­ких се­лян.

    Року 1921 бу­ла в півден­но-східній Європі ве­ли­ка по­су­ха. Зібра­ли там зер­на ли­ше 35 % звич­но­го вро­жаю. В Ук­раїні вже влітку 1921 ро­ку го­ло­ду­ва­ло 8 мільйонів лю­ду. Нев­ро­жай заг­ро­жу­вав без­хліб’ям і мос­ков­сь­ким містам, от­же, Мос­ков­щи­на поп­ро­си­ла капіталістичні США вря­ту­ва­ти соціалізм. Мос­ков­сь­кий нар­ком М. Літвінов на пе­ре­го­во­рах (3 сер­п­ня 1921 р.) з аме­ри­кан­сь­кою бла­годійною ус­та­но­вою АРА про­сив до­по­ма­га­ти ЛИ­ШЕ го­лод­но­му По­вол­жю, а про го­лод­ну Ук­раїну НЕ зга­ду­вав. Ви­ма­гав від аме­ри­канців вез­ти до­по­мо­гу ли­ше че­рез Пе­тер­бур­зь­кий порт, по­яс­ню­ючи, що чор­но­морські пор­ти та ук­раїнські залізниці у кеп­сь­ко­му стані, бо не хотів, щоб аме­ри­канці по­ба­чи­ли го­лод в Ук­раїні. Надійшло 146 ти­сяч пудів370. У Москві на чор­но­му рин­ку про­да­ва­ли 1923-1925 рр. за ска­жені гроші ба­га­то аме­ри­кан­сь­ких про­дуктів з до­по­мо­ги АРА. В Ук­раїні жи­ло кілька мільйонів євреїв. Хоч во­ни і не го­ло­ду­ва­ли, про­те аме­ри­канські євреї ви­ма­га­ли (че­рез уряд США), щоб уряд СРСР доз­во­лив АРА до­по­ма­га­ти євре­ям в Ук­раїні. Мос­ков­щи­на тоді пе­ку­че пот­ре­бу­ва­ла по­зик від США і зна­ла, що аме­ри­канські євреї-банкіри вирішу­ва­ти­муть, да­ти чи ні. Мос­к­ва доз­во­ли­ла двом пред­с­тав­ни­кам АРА Дж. Гетчісо­нові та А. Гол­де­рові приїха­ти в Ук­раїну. Вив­ча­ти ста­но­ви­ще їм не доз­во­ли­ла, по­яс­ню­ючи, що в Ук­раїні ніяко­го го­ло­ду НЕ­МА, а нав­па­ки, Ук­раїна має над­лиш­ки зер­на і над­си­лає го­лод­но­му По­вол­жю371. Але А. Гол­дер був євреєм і від ук­раїнсь­ких євреїв довідав­ся про го­лод в Ук­раїні. АРА підпи­са­ла (12 сер­п­ня 1921 р.) з уря­дом СРСР ок­ре­му уго­ду про до­по­мо­гу го­лод­ним. Ко­ли упов­но­ва­жені АРА приїха­ли до Хар­ко­ва (тоді сто­лиці УРСР), то „уряд УРСР“ по­яс­нив їм, що УРСР є ок­ре­мою дер­жа­вою, от­же, та уго­да неп­ра­во­силь­на в СРСР, і то­му во­ни не ма­ють пра­ва до­по­ма­га­ти го­лод­ним в Ук­раїні, тим більше, що ніяких го­лод­них в Ук­раїні НЕ­МА. Упов­но­ва­жені по­ба­чи­ли ти­сячі мерців на ву­ли­цях і зро­зуміли, що спра­ву вирішує Мос­к­ва, а не Харків.

    Українські емігран­ти, а та­кож га­ли­ча­ни по­да­ли го­лові Міжна­род­но­го Чер­во­но­го Хрес­та - відо­мо­му Ф. Нан­се­нові ба­га­то до­ку­ментів про го­лод в Ук­раїні. Справжній гу­маніст, Ф. Нан­сен обу­рив­ся з мос­ков­сь­ко­го політич­но­го лю­до­мор­с­т­ва і ви­ма­гав від уря­ду СРСР доз­во­ли­ти до­по­ма­га­ти й Ук­раїні. Са­ме тоді євро­пейські дер­жа­ви і США не виз­на­ва­ли уря­ду Леніна за­кон­ним, а він гос­т­ро пот­ре­бу­вав по­зик, техніки, бо імперія сто­яла на межі гос­по­дар­сь­кої ка­тас­т­ро­фи. Уряд Леніна зму­ше­ний був до­во­ди­ти євро­пей­цям та аме­ри­кан­цям свою куль­турність і лю­дяність, от­же, доз­во­ли­ти до­по­ма­га­ти та­кож Ук­раїні. Та по­ки Ф. Нан­сен ви­бо­ров у мос­ков­сь­ко­го уря­ду цей дозвіл, ми­ну­ло 8 місяців. Да­но дозвіл аж 10 січня 1922 р. Тоді АРА вже роз­да­ла в По­волжі май­же все, що ма­ла. До­ки при­вез­ли нові ван­тажі з Аме­ри­ки, ми­ну­ло ще кілька місяців. Так АРА по­ча­ла до­по­ма­га­ти Ук­раїні аж у квітні 1922 ро­ку, ко­ли вже ви­мер­ло близь­ко трьох мільйонів ук­раїнців. Так свідчить са­ма АРА372. По­ряд з АРА до­по­ма­га­ли По­вол­жю місії Чер­во­но­го Хрес­та швед­сь­ко­го, дат­сь­ко­го та інших країн. До­по­ма­га­ти Ук­раїні їм рішу­че ЗА­БО­РО­НИ­ЛА Мос­к­ва. До­по­ма­га­ла По­вол­жю та­кож і місія „Українсь­ко­го“ Чер­во­но­го Хрес­та, що її вис­лав ту­ди харківсь­кий „уряд“ са­ме тоді, ко­ли мер­ли з го­ло­ду щод­ня ти­сячі ук­раїнців, і ніяка служ­ба харківсь­ко­го уря­ду їх НЕ ря­ту­ва­ла. То гірше: упов­но­ва­жені то­го „уря­ду“ при АРА Ар­та­мо­нов та Баткінс всіля­ко ПЕ­РЕШ­КОД­ЖА­ЛИ АРА до­по­ма­га­ти го­лод­ним робітни­кам у Дон­басі, а ли­ше дон­ча­нам, хоч ті НЕ го­ло­ду­ва­ли. Ко­ли го­лодні ук­раїнці на­па­да­ли на їдальні та скла­ди, вже са­ма АРА под­ба­ла, щоб про це на­пи­са­ли ча­со­пи­си за кор­до­ном. Тоді й ча­со­пи­си СРСР му­си­ли пи­са­ти про го­лод в Ук­раїні373. АРА да­ва­ла харчі, одяг, ліки си­ро­там в Ук­раїні. Уряд УРСР усу­вав уп­ра­ви­телів-ук­раїнців від цієї спра­ви, а приз­на­чав мос­к­винів, які роз­да­ва­ли і про­да­ва­ли аме­ри­канські харчі „своїм“, а ук­раїнські діти вми­ра­ли з го­ло­ду374.

    В Мос­ков­щині та північній Ук­раїні не бу­ло по­су­хи, і ря­ту­ючись від смерті, го­лодні ук­раїнці йшли ту­ди з півдня по хліб. Мос­ков­сь­ка вла­да пос­та­ви­ла на всіх шля­хах „заг­ра­ди­тель­ные от­ря­ды“, які не пус­ка­ли го­лод­них на північ. А го­лод­них мос­к­винів з По­вол­жя пус­ка­ли. Щобільше, Мос­ков­щи­на при­вез­ла з По­вол­жя до північної Ук­раїни 80 ти­сяч мос­ков­сь­ких дітей і роз­да­ла ук­раїнсь­ким се­ля­нам, щоб ті їх го­ду­ва­ли, хоч са­ме тоді сотні ти­сяч ук­раїнсь­ких дітей по­ми­ра­ли з го­ло­ду в СУСІДНІХ повітах. Мос­ков­сь­кий „Цен­т­раль­ный ко­ми­тет по­мо­щи го­лод­ным“ у своєму звіті IV з’їздові Совєтов по­дає, що в УРСР зібра­ли 2531 ти­сяч тонн зер­на - мен­ше на 20 % звич­но­го вро­жаю, що ста­но­ви­ло на ду­шу на­се­лен­ня УРСР 63 кілог­ра­ми, але в го­лод­них об­лас­тях - втричі мен­ше. Вже во­се­ни 1921 р. у південній Ук­раїні поїли котів, со­бак. Хар­чу­ва­ли­ся тра­вою, ко­рою. Вже тоді офіційно бу­ло за­пи­са­но 50 ви­падків лю­до­жер­с­т­ва. Го­ло­ду­ва­ло 90 % люд­ності375. А ви­щез­га­да­ний мос­ков­сь­кий комітет заб­рав з Ук­раїни 2941 залізнич­ний еше­лон зер­на і з то­го вис­лав у По­вол­жя 2763 еше­ло­ни, а в Ук­раїні роз­дав го­лод­ним ли­ше 178, про що й до­повідає у ви­щез­га­да­но­му звіті. Мос­ков­сь­ка вла­да виз­на­ла офіційно півден­ну Ук­раїну за го­лод­ну аж че­рез 5 місяців го­ло­ду. А за цей час ви­во­зи­ла зер­но. На Хер­сон­щині, де го­ло­ду­ва­ло 90 % на­се­лен­ня, СТЯГ­НУ­ЛА 90 % зер­но­вих пос­та­вок376, за­би­ра­ла тоді, ко­ли щод­ня вми­ра­ли ти­сячі лю­дей з го­ло­ду377, а всього Мос­ков­щи­на заб­ра­ла 1921 го­лод­но­го ро­ку з го­лод­ної Ук­раїни 11 мільйонів тонн зер­на378. Ви­щез­га­да­ний „ко­ми­тет“ у своєму звіті пи­ше: „…навіть в охоп­ле­них го­ло­дом гу­берніях зда­ча зер­но­вих пос­та­вок йшла кра­ще, ніж у не­го­лод­них гу­берніях“. Чим по­яс­ни­ти це са­мо­губ­с­т­во го­лод­них ук­раїнсь­ких се­лян? Звіт по­яс­нює: „…після судів над си­ти­ми в Одесі, Києві, Хар­кові збір зер­но­вих пос­та­вок пішов знач­но кра­ще“. На­ве­де­мо ще свідчен­ня без­с­то­ронь­ого іно­зем­ця, го­ло­ви АРА про­фе­со­ра Н. Фіше­ра: „Ні уряд СРСР, ні уряд УРСР не до­по­ма­га­ли го­лод­ним в Ук­раїні. Щогірше, від літа 1921 р. до вес­ни 1922 р.- от­же, ко­ли в Ук­раїні ги­ну­ли з го­ло­ду сотні ти­сяч лю­дей - ті уря­ди ВИ­ВО­ЗИ­ЛИ з Ук­раїни сотні ти­сяч тонн зер­на. Ми, аме­ри­канці, ди­ву­ва­ли­ся і не мог­ли зро­зуміти при­чи­ни: чо­му довгі по­тя­ги, на­ван­та­жені зер­ном у Пол­таві, Києві їха­ли до да­ле­ко­го По­вол­жя тоді, ко­ли в не­да­лекій Південній Ук­раїні ги­ну­ли з го­ло­ду де­сят­ки ти­сяч щод­ня. Ба, щогірше, ми, аме­ри­канці, не йня­ли віри своїм влас­ним очам: уряд ВИВІЗ до Мос­ков­щи­ни 185 залізнич­них еше­лонів зер­на з Ми­ко­лаївщи­ни й Оде­щи­ни, де сотні ти­сяч мерців ле­жа­ло по містах і се­лах. Цього уряд навіть не при­хо­ву­вав, а пи­сав у своєму звіті „Ито­ги борь­бы“, що „…навіть го­лодні гу­бернії: Хер­сон­сь­ка, Тав­ри­чесь­ка, Одесь­ка ви­си­ла­ли пше­ни­цю до По­вол­жя“. Уряд УРСР пізніше офіційно виз­нав, що в Ук­раїні бу­ло на­весні 1922 ро­ку три мільйо­ни го­лод­них. Справді ж бу­ло знач­но більше, бо ті три мільйо­ни - це бу­ли ті, що ще не вмер­ли. І, ма­ючи мільйо­ни своїх гро­ма­дян, що вми­ра­ли з го­ло­ду, уряд УРСР СТЯ­ГАВ з них хлібо­пос­тав­ки. А го­лод в Ук­раїні був ти­ся­чок­рат­но більший, жах­ливіший, ніж на Волзі. І уряд СРСР знав це ліпше за на­шу АРА. А він ви­ма­гав від нас, аме­ри­канців, зо­се­ре­ди­ти ВСЮ до­по­мо­гу ли­ше По­вол­жю і хоч не офіційно, про­те фак­тич­но ЗА­БО­РО­НЯВ нам ря­ту­ва­ти го­лод­них ук­раїнців“379.

    Московщина влаш­ту­ва­ла 7-22 чер­в­ня 1922 р. вис­тав­ку в Берліні „Го­лод в Росії“. Там вис­та­ви­ла таб­лиці, діагра­ми, що по­ка­зу­ва­ли ве­ли­ку до­по­мо­гу уря­ду Мос­к­ви По­вол­жю. Аме­ри­кан­сь­ку до­по­мо­гу при­мен­шу­ва­ла, скільки мог­ла. Про го­лод в Ук­раїні 1921 ро­ку на тій вис­тавці не бу­ло й на­тя­ку380. На­уко­во-дослідний інсти­тут еко­номіки АН УРСР ви­дав ве­ли­ку пра­цю. В ній про го­лод в Ук­раїні 1933 ро­ку не­має жод­ної згад­ки, а про го­лод 1921 ро­ку на­пи­са­но: „Бідняцькі вер­с­т­ви се­ла бу­ли при­ре­чені на ма­со­ве ви­ми­ран­ня. Але цього не ста­ло­ся, бо ра­дян­сь­ка вла­да прий­ш­ла на до­по­мо­гу се­лян­с­т­ву Ук­раїни“381.

    Наступ Мос­ков­щи­ни про­ти ук­раїнсь­ко­го се­лян­с­т­ва за­со­ба­ми го­ло­до­мо­ру в 1921 р. не змен­шив національ­но­го спро­ти­ву в Ук­раїні. Нав­па­ки, ук­раїнсь­ке се­лян­с­т­во пе­рей­ш­ло в нас­туп. Во­но зброєю і са­бо­та­жем до­би­ло­ся змен­шен­ня да­ни­ни Мос­ков­щині, і во­на зму­ше­на бу­ла відсту­пи­ти, зап­ро­ва­див­ши НЕП, що виз­на­вав се­лян­сь­ку власність на зем­лю і да­вав пра­ва при­ватній торгівлі та про­мис­лу. З тро­хи розв’яза­ни­ми ру­ка­ми Ук­раїна за ко­рот­ких 6 років (1922-1929) відбу­ду­ва­ла своє гос­по­дар­с­т­во до рівня 1913 ро­ку, відкри­ва­ли­ся пер­с­пек­ти­ви ще більшо­го й швид­шо­го зрос­тан­ня СИ­ЛИ Ук­раїни.

    Московщина го­ту­ва­ла­ся до но­во­го нас­ту­пу. Стяг­нув­ши більше своїх сил в Ук­раїну, во­на ска­су­ва­ла НЕП і по­ча­ла зап­ро­вад­жу­ва­ти свій азіат­сь­кий соціалізм. Але й Ук­раїна, відчув­ши свою си­лу, та­кож по­ча­ла го­ту­ва­ти­ся до бо­роть­би. Зас­ну­вав­ся Со­юз Виз­во­лен­ня Ук­раїни (СВУ), Спілка Ук­раїнсь­кої Мо­лоді (СУМ). Ук­раїнсь­ка національ­на не­за­леж­на Цер­к­ва (УАПЦ) по­ши­ри­ла­ся на всю Ук­раїну. Ко­опе­рація ви­рос­ла на мо­гут­ню си­лу. Ук­раїнізація шкільниц­т­ва, кни­го­ви­дав­ниц­т­ва да­ла нові сотні ти­сяч національ­но свідо­мої ук­раїнсь­кої інтелігенції. Ук­раїнсь­ке се­лян­с­т­во на кри­ва­во­му досвіді по­ба­чив­ши мос­ков­сь­ке „бра­тер­с­т­во“ і мос­ков­сь­кий соціалізм, не прий­ма­ло всього мос­ков­сь­ко­го. За­хо­ди­ло на но­ву мос­ков­сь­ко-ук­раїнсь­ку війну. Мос­ков­щи­на поспіши­ла пер­ша вда­ри­ти, по­ки не пізно. На­сам­пе­ред - по ук­раїнській провідній верстві, про що ми вже оповіда­ли. Вда­ри­ла од­ра­зу і по ук­раїнсь­ко­му се­лян­с­т­ву вип­ро­бу­ва­ним уже спо­со­бом - го­ло­до­мо­ром. Мос­ков­щи­на од­ра­зу ж по ска­су­ванні НЕ­Пу ви­вез­ла 1929 ро­ку до Сибіру 1 200 ти­сяч най­стійкіших своїх во­рогів - ук­раїнсь­ких кур­кулів. Ро­ку 1932 за­вез­ла з Мос­ков­щи­ни в Ук­раїну 50 ти­сяч членів КП і 150 ти­сяч ком­со­мольців382. У січні 1933 р. Мос­ков­щи­на збільши­ла відділи НКВД при МТС. Прис­ла­ла з Мос­ков­щи­ни но­вих 3 ти­сячі ен­ка­ве­дистів. Про­го­ло­си­ла 7 сер­п­ня 1932 р. за­кон про охо­ро­ну „соціалістич­но­го май­на“, який ка­рав сибірською ка­тор­гою го­лод­ну матір, що зби­ра­ла своїм го­лод­ним дітям за­губ­лені на до­розі зер­нин­ки чи ко­лос­ки по жни­вах у полі. Ніяко­го го­ло­ду не мог­ло бу­ти в Ук­раїні 1933 ро­ку, бо торішній уро­жай був доб­рий. УРСР зібра­ла 1932 ро­ку по 362 кг на ду­шу на­се­лен­ня, от­же, мож­на бу­ло про­жи­ти до но­во­го вро­жаю383. Але Мос­ков­щи­на нак­ла­ла 1933 ро­ку на Ук­раїну ЗБІЛЬШЕ­НУ да­ни­ну зер­ном - аж 58,1 млн. тонн. Се­ля­ни ви­ко­на­ли план у серпні. Тоді Мос­ков­щи­на нак­ла­ла в жовтні до­дат­ко­во ще по­ло­ви­ну пла­ну. За­можніші се­ля­ни вип­ла­ти­ли й це. Тоді Мос­ков­щи­на збільши­ла в січні 1933 р., ще раз до­дат­ко­во384, нав­мис­не не за­ли­ши­ла се­ля­нам насіння, щоб не поїли. На сівбу 1934 ро­ку йо­го при­вез­ли з Мос­ков­щи­ни. Се­ля­ни не ма­ли й зер­ни­ни в хаті, і мос­к­ви­ни за­би­ра­ли ху­до­бу, ку­ри, одяг, чо­бо­ти, все, що ма­ло якусь вартість, а лю­дей ви­га­ня­ли го­лих з дітьми в по­ле взим­ку, за­бо­ро­ня­ючи іншим се­ля­нам прий­ма­ти їх до своїх осель. Уряд СРСР про­дав до Євро­пи ук­раїнсь­ко­го зер­на: 1932 р.- 17,3 млн. тонн, а 1933 р.- 16,8 млн. тонн, а бо­рош­на що­ро­ку по 300 ти­сяч тонн385. За офіційною ста­тис­ти­кою Мос­ков­щи­на здер­ла в 1933 р. з Ук­раїни хлібо­пос­та­вок 225 мільйонів пудів386. За­гар­ба­не зер­но не всти­га­ли ви­во­зи­ти до Мос­ков­щи­ни, і во­но гни­ло в ку­пах на залізнич­них станціях про­ти не­ба. Ен­ка­ве­дис­ти (тоді ГПУ) стріля­ли кож­но­го го­лод­но­го, хто про­бу­вав „рас­хи­щать“ те гни­ле вже „со­ци­алис­ти­чес­кое иму­щес­т­во“387. Навіть мос­к­вин С. Мак­си­мов пи­сав 1934 ро­ку у ро­мані „Де­нис Бу­ша­ев“: „Україна ви­ми­рає з го­ло­ду, а ми, мос­к­ви­ни, їмо білий хліб, мас­ло, сир, со­лодкі пе­чи­ва, за­пи­ваємо ви­ном. Ми ку­пуємо власні ав­то, літні дачі. І все те ма­ють не ли­ше чле­ни КП, а й неч­ле­ни“.

    Річний приріст на­се­лен­ня в Ук­раїні у 1924-1927 рр. ста­но­вив 2,36 %. От­же, 1939 ро­ку ма­ло б бу­ти 38,5 мільйо­на ук­раїнців, а ста­тис­ти­ка 1939 ро­ку по­ка­за­ла ли­ше 30,9 мільйо­на. Заб­рак­ло 7,5 мільйо­на. І на­чаль­ник ГПУ в Ук­раїні В. Баліцький до­повідав, що 1933 ро­ку в Ук­раїні по­мер­ло з го­ло­ду 8 мільйонів лю­дей388.

    У містах лю­ди не го­ло­ду­ва­ли, тут хліб про­да­ва­ли на кар­т­ки. Мос­к­ви­ни та яни­ча­ри ма­ли ок­ремі крам­ниці, де всього бу­ло по­дос­тат­ком. Мільйо­ни го­лод­них се­лян ки­ну­ли­ся до міста міня­ти ви­ши­вані руш­ни­ки та со­роч­ки на шма­то­чок хліба своїм дітям. Мос­ков­сь­ка вла­да не пус­ка­ла їх до міста і відби­ра­ла той хліб чи руш­ник. Як і 1921 р., Мос­ков­щи­на пос­та­ви­ла в 1933 р. на мос­ков­сь­ко-ук­раїнсь­ко­му кор­доні „заг­ра­ди­тель­ные от­ря­ды“, що­би не до­пус­ти­ти го­лод­них ук­раїнців до Мос­ков­щи­ни, яка одер­жа­ла тоді доб­рий уро­жай та ще й увесь уро­жай з Ук­раїни. Ук­раїнці якось оми­на­ли ті „отря­ды“ і в мос­ков­сь­ких се­лах про­си­ли не да­ти, а про­да­ти бо­рош­на чи зер­на. Мос­ковські се­ля­ни з ма­тю­ка­ми би­ли „хахлів“ і гна­ли їх до най­б­лиж­чої міліцей­сь­кої дільниці. Де­сят­ки ти­сяч та­ких фактів бу­ло 1921, 1933, 1946 рр. Не­хай ма­ло­ук­раїнські обо­ронці „доб­ро­го“ мос­ков­сь­ко­го на­ро­ду ска­жуть: як­що це не мос­ков­сь­кий націоналізм, то що ж во­но та­ке? У 1921 р. Мос­ков­щи­на ще не зміцни­ла своєї вла­ди в Ук­раїні, ще бо­яла­ся Євро­пи, ще її но­вий уряд не виз­на­ли ве­ликі дер­жа­ви, то­му про го­лод 1921 р. пи­са­ла пре­са. У 1933 р. євро­пейські та аме­ри­канські дер­жа­ви як­раз виз­на­ли мос­ков­сь­кий но­вий уряд. По­чу­ва­ючи си­лу, Мос­ков­щи­на за­бо­ро­ни­ла 1933 ро­ку га­зе­там СРСР пи­са­ти про го­лод, а іно­зем­цям їха­ти в Ук­раїну, щед­ро пла­ти­ла ок­ре­мим за­кор­дон­ним ко­рес­пон­ден­там, щоб во­ни пи­са­ли, що ніяко­го го­ло­ду не­має, і це твер­ди­ли євро­пейські та аме­ри­канські ча­со­пи­си.

    Але розміри го­ло­ду 1933 р. бу­ли такі жах­ливі, що звістки про нього ши­ри­ли­ся. Ук­раїнські націоналісти пе­рес­ла­ли таємни­ми шля­ха­ми до Євро­пи фо­тог­рафії жертв го­ло­ду в Ук­раїні. Євро­пейські ча­со­пи­си по­ча­ли їх дру­ку­ва­ти з стат­тя­ми про­ти мос­ков­сь­ко­го соціалістич­но­го уря­ду „робітників і се­лян“. Євро­пейські ко­муністи по­ча­ли сумніва­ти­ся у прав­ди­вості соціалістич­ної про­па­ган­ди. Мос­ков­щи­на мог­ла втра­ти­ти свої п’яту та шос­ту ко­ло­ни у світі, і во­на зап­ро­по­ну­ва­ла го­лові фран­цузь­ко­го уря­ду Е. Еріо поїха­ти в Ук­раїну, щоб на власні очі по­ба­чи­ти прав­ду. Як го­ту­ва­ли Київ для приїзду Е. Еріо, ми вже оповіда­ли. Влітку 1933 ро­ку Е. Еріо проїхав­ся в ав­то­мобілі Хре­ща­ти­ком, по­ба­чив доб­ре зо­дяг­ну­тих і доб­ре вго­до­ва­них, які йо­го ве­се­ло віта­ли; по­ба­чив вітри­ни крам­ниць, повні про­дуктів, різних то­варів. По­вер­нув­шись до Франції, він офіційно про­го­ло­сив, що го­ло­ду в Ук­раїні не­має. Щоб відвер­ну­ти ува­гу світу від го­ло­ду в Ук­раїні, бу­ло ув’яз­не­но 1933 ро­ку шість ан­глійсь­ких інже­нерів, що пра­цю­ва­ли в СРСР. Мос­ков­щи­на вчи­ни­ла над ни­ми суд, до­пус­тив­ши на нього іно­зем­них ко­рес­пон­дентів, і перші сторінки ве­ли­ких ча­со­писів США та Євро­пи за­рясніли повідом­лен­ня­ми про той суд, а про го­лод пи­са­ли ко­ро­тенькі замітки на ос­танніх сторінках389.

    Дністрянці і дніпрянці, емігран­ти з СРСР зас­ну­ва­ли „Українсь­кий комітет до­по­мо­ги го­лод­ним“. У поль­сь­ко­му Сеймі бу­ли пос­ла­ми кілька га­ли­чан, і во­ни звер­ну­ли­ся офіційно до Ліги Націй з ви­мо­гою до­по­мог­ти го­лод­ним в Ук­раїні. Ге­не­раль­ний Сек­ре­таріат Ліги відмо­вив­ся, мо­ти­ву­ючи тим, що, мов­ляв, Ліга Націй не має фор­маль­них при­чин втру­ча­ти­ся до внутрішніх справ СРСР, ад­же Мос­к­ва офіційно повідо­ми­ла Лігу Націй, що ніяко­го го­ло­ду в Ук­раїні не­має. М. Хру­щов на ХХ з’їзді КПРС виз­на­вав: „Так, у 1933 році був ве­ли­кий го­лод в Ук­раїні, а ми про­да­ва­ли в Євро­пу мільйо­ни тонн ук­раїнсь­ко­го зер­на“. Той Ук­раїнсь­кий комітет все-та­ки умо­вив Ге­не­раль­но­го сек­ре­та­ря Міжна­род­но­го Чер­во­но­го Хрес­та зап­ро­по­ну­ва­ти уря­дові СРСР до­по­мо­гу го­лод­ним. Чер­во­ний Хрест зап­ро­по­ну­вав, але уряд СРСР відповів, що жод­ної до­по­мо­ги не потрібно, бо ніяко­го го­ло­ду не­має. Уря­ди Франції, Англії, Німеч­чи­ни, Польщі, США та інших хрис­ти­ян­сь­ких дер­жав ма­ли безліч фо­тог­рафій та повідом­лень про го­лод від своїх послів, кон­сулів, розвідників в СРСР. Німець пи­ше: „В міністерстві за­кор­дон­них справ од­ної західної ве­ли­ко­дер­жа­ви бу­ли ду­же док­ладні відо­мості про го­лод в Ук­раїні 1933 ро­ку. В міністерстві за­кор­дон­них справ сусідньої з СРСР дер­жа­ви бу­ла навіть ок­ре­ма кімна­та, за­пов­не­на фо­тог­рафіями та до­ку­мен­та­ми про го­лод в Ук­раїні“390. Але до­ку­мен­ти про го­лод в Ук­раїні 1933 ро­ку всі уря­ди за­хо­ва­ли в своїх таємних архівах. Чо­му? Са­ме тоді прий­шов до вла­ди в Німеч­чині А. Гітлер, який відкри­то по­чав го­ту­ва­ти­ся до війни. Пе­ре­ля­кані євро­пейці та аме­ри­канці по­ча­ли за­ли­ця­ти­ся до Мос­ков­щи­ни, щоб відно­ви­ти ста­рий со­юз про­ти Німеч­чи­ни. От­же, псу­ва­ти сто­сун­ки з Мос­ков­щи­ною за­ра­ди яки­хось нез­на­них ук­раїнців бу­ло не­вигідно. Роз­пач­ли­вих бла­гань ук­раїнців по­за СРСР не хотіли чу­ти ні уря­ди, ні суспіль­с­т­во хрис­ти­ян­сь­ких Євро­пи та Аме­ри­ки. Два-три про­тес­ти та зак­ли­ки до­по­мог­ти (Ф. Нан­се­на, архієпис­ко­па Відня Т. Ініце­ра) по­то­ну­ли в оке­ані бай­ду­жості. Та­ко­го га­неб­но­го, не­гу­ман­но­го став­лен­ня Євро­пи та Аме­ри­ки не зна­ла до 1933 ро­ку світо­ва історія.

    Це му­сять пам’ята­ти ук­раїнці, бо нас­та­не час, ко­ли ті „гу­маністи“ та „хрис­ти­яни“ на­мов­ля­ти­муть ук­раїнців за­бу­ти 1933 рік і прос­ти­ти Мос­ков­щині її го­ло­до­мор вось­ми мільйонів ук­раїнців і ще більше мільйонів в по­дальші ро­ки. Прос­ти­ти в ім’я лю­дя­ності і хрис­ти­ян­с­т­ва. Тоді ук­раїнці хай на­га­да­ють тим фа­ри­се­ям їхню „лю­дяність“ та „хрис­ти­ян­с­т­во“ 1933 ро­ку і ба­га­то ще чо­го з пізніших років. Му­сять при­га­да­ти, бо інак­ше кров мільйонів ук­раїнсь­ких му­че­ників впа­де на всю Ук­раїну жах­ли­вим прок­лят­тям, і зно­ву бу­де Ук­раїна стог­на­ти у но­во­му рабстві. Бу­де, бо най­ви­ща спра­вед­ливість ка­рає на­род раб­с­т­вом за зне­ва­жен­ня крові предків, про­ли­тої за ВО­ЛЮ на­ро­ду391.

    Московські го­ло­до­мо­ри Ук­раїни 1921, 1933, 1946 років - це ли­ше час­ти­ни пла­ну зни­щен­ня дже­ре­ла ук­раїнсь­ко­го націоналізму - ук­раїнсь­ко­го се­лян­с­т­ва. Точніше - про­дов­жен­ня кілька­сотрічних зу­силь Мос­ков­щи­ни зни­щи­ти ук­раїнс­т­во. Мос­ков­сь­кий міністр В. Во­лин­сь­кий звіту­вав 1737 ро­ку ца­риці Анні: „До мо­го приїзду в Ук­раїну я ніко­ли не при­пус­кав, що во­на так сплюн­д­ро­ва­на, що так ба­га­то лю­ду по­мер­ло. На­ша армія заб­ра­ла у ту­тешніх лю­дей все зер­но і всю ху­до­бу. Тут не за­ли­ши­ло­ся й та­кої кількості се­лян, щоб бо­дай собі посіяли. Ба­га­то землі не засіяно, бо не­ма ко­му сіяти, та й не­ма чим ора­ти, бо на­ша армія заб­ра­ла всю ху­до­бу. А тре­ба ще стяг­ну­ти з тих лю­дей 30 ти­сяч мір бо­рош­на та сіна“. Мос­ков­сь­кий гу­бер­на­тор в Ук­раїні Г. Поть­омкін до­повідав 1787 ро­ку Ка­те­рині ІІ: „На­ша армія за­би­рає свавільно у ту­тешніх лю­дей: зер­но, ху­до­бу, харчі, одяг, взут­тя то­що. Хто про­тес­тує, то­го б’ють не­щад­но, ча­сом смер­тель­но. Навіть най­п­ри­хильніші до нас ту­тешні лю­ди по­чи­на­ють рем­с­т­ву­ва­ти відкри­то і заг­ро­жу­ва­ти нам пом­с­тою“.

    У 1907 р. був го­лод у Грузії та Вірменії. Чле­ни Дер­жав­ної Ду­ми - гру­зи­ни та вірме­ни - до­во­ди­ли, що імпер­сь­кий уряд не хо­че до­по­ма­га­ти го­лод­ним. Чле­ни Ду­ми - мос­ковські мо­нархісти, лібе­ра­ли й де­мок­ра­ти на­ки­ну­ли­ся на гру­зинів та вірменів: „Го­ло­ду там не­ма, а як­що вмер­ло 2-3 го­лод­них, то гань­ба са­мим гру­зи­нам та вірме­нам, що їх не вря­ту­ва­ли. Ко­ли ж гру­зи­ни та вірме­ни такі без­сер­дечні до долі своїх зем­ляків, то тре­ба пе­ре­се­ли­ти ту­ди більше мос­к­винів, а во­ни вже на­пев­но под­ба­ють, щоб ніхто з го­ло­ду не вмер“. Те са­ме в 1930-х ро­ках: „Уряд СРСР не мо­же до­пус­ти­ти, щоб УРСР го­ло­ду­ва­ла. В СРСР бідняків уже не­має, не­доїдан­ня не­має. СРСР уже стоїть на шля­ху доб­ро­бу­ту. На­ше зни­щен­ня злиднів на селі - це ж та­ке до­сяг­нен­ня, про яке не мо­жуть і мріяти робітни­ки і се­ля­ни най­де­мок­ра­тичніших країн світу“392. Реч­ник мос­ков­сь­ко­го на­ро­ду, що сам вий­шов з на­ро­ду, М. Горь­кий ка­же вус­та­ми сво­го ге­роя: „Я всех му­жи­ков не­на­ви­жу. Они при­ки­ды­ва­ют­ся си­ро­та­ми, но жить хо­ро­шо мо­гут по­то­му, что зем­лю име­ют. А я ме­ща­нин. И му­жи­ка бы это­го… ух ты! Грабь, де­ри с не­го шку­ру, вы­во­ра­чи­вай под­ле­ца на­из­нан­ку! Ибо что есть му­жик? Му­жик есть для всех лю­дей съедоб­ное жи­вот­ное“393. М. Горь­кий сло­ва­ми то­го ж Самгіна ви­ра­зив ще й та­ку дум­ку: „Не­мос­к­ви­ни не люб­лять Мос­ков­щи­ну. Як­би я мав вла­ду, то пе­ревіз би всіх не­мос­к­винів на­шої імперії до Сибіру. Осе­лив би їх у Якутії, на Кам­чатці, вза­галі в ди­ких го­лод­них за­кут­ках. Хто з них ви­жи­ве - хай жи­ве; хто здох­не - хай зди­хає“394.

    Нинішня мос­ков­сь­ка вла­да пе­реб­ра­ла всі імперські ідеї та за­повіти, зок­ре­ма та­кий: „Іскра се­па­ра­тиз­му, вик­ре­са­на Т. Шев­чен­ком, ра­но чи пізно мо­же зав­да­ти Мос­ков­щині ба­га­то тур­бот і ли­ха. Якою б ма­лою та іскра не бу­ла б, тре­ба її га­си­ти вже те­пер, по­ки во­на ли­ше жевріє під по­пе­лом. Як­що ви­хор роз­дує її в по­же­жу, то во­на не­одмінно спа­лить на­шу імперію“395.

    Війна 1941-1945 рр. да­ла Мос­ков­щині но­ву на­го­ду ви­ни­щу­ва­ти ук­раїнців і Ук­раїну, пе­рек­ла­да­ючи про­ви­ну на німець­ких оку­пантів. До речі, під час цієї оку­пації відкри­ли ба­га­то слідів мос­ков­сь­ких зло­чинів. У 1943 р. у Вінниці знай­ш­ли ве­ликі по­хо­ван­ня роз­с­тріля­них 1937 р. ук­раїнців, 9439 трупів, з яких 90 % - ук­раїнські се­ля­ни. Міжна­род­на лікар­сь­ка комісія досліди­ла ці по­хо­ван­ня і скла­ла відповідний до­ку­мент396. Ко­ли мос­к­ви­ни по­вер­ну­ли­ся до Вінниці, во­ни роз­с­тріля­ли 23 бе­рез­ня 1944 р. ще по­над 200 чо­ловік з тих, хто роз­ко­пу­вав мо­ги­ли і впізна­вав роз­с­тріля­них.

    Слідча комісія се­на­ту США під го­ло­ву­ван­ням Д. Кер­с­те­на вста­но­ви­ла, що мос­к­ви­ни, тіка­ючи в 1941 р. від німець­ко­го нас­ту­пу, роз­с­тріля­ли ук­раїнсь­ких в’язнів у Львові - по­над три з по­ло­ви­ною ти­сячі, у Луць­ку - по­над три ти­сячі, у Дубні - близь­ко ти­сячі, кілька де­сятків ти­сяч у в’язни­цях Сам­бо­ра, Стрия, Зо­ло­че­ва, Ста­нис­ла­во­ва, Тер­но­по­ля, Рівно­го, Бер­ди­че­ва, Умані, Січес­ла­ва, Ніко­по­ля, Києва, Хар­ко­ва, Пол­та­ви, Кри­во­го Ро­га. З київсь­ких тю­рем ви­вез­ли кілька ти­сяч на станцію Дар­ни­ця і там роз­с­тріля­ли. В Одесі роз­с­тріля­ли 13 ти­сяч ук­раїнсь­ких політич­них в’язнів, а всього Мос­ков­щи­на роз­с­тріля­ла в 1941 році в тюр­мах що­най­мен­ше 200 ти­сяч ук­раїнців397. Навіть у німець­ких кон­ц­та­бо­рах по­ло­нені мос­к­ви­ни ство­рю­ва­ли „истре­би­тель­ные от­ря­ды“, які за „про­ти­мос­ков­сь­ку про­па­ган­ду“ вби­ва­ли тих, хто ви­явив во­рож­не­чу до Мос­ков­щи­ни398.

    Інший ста­рий мос­ков­сь­кий спосіб зни­щу­ва­ти во­рогів - ви­во­зи­ти їх до Сибіру чи на північ. Ще в 1478 році, зруй­ну­вав­ши Ве­ли­кий Нов­го­род, Мос­к­ва ви­вез­ла 10 ти­сяч най­виз­начніших нов­го­родців. До 1917 ро­ку в Сибіру бу­ло приб­лиз­но 5 мільйонів на­се­лен­ня, а нині - по­над 27, з них 95 % при­му­со­во при­ве­зені Мос­ков­щи­ною. Ли­ше за 1946-1962 ро­ки Мос­ков­щи­на ви­вез­ла з Ук­раїни тільки до Сибіру по­над два мільйо­ни ук­раїнців399. А вза­галі з Ук­раїни - ще чо­ти­ри мільйо­ни. Мож­на підра­ху­ва­ти: 1954 ро­ку УРСР ма­ла 42 млн. чо­ловік на­се­лен­ня; річний приріст ста­но­вив 870 ти­сяч, за 10 років (1954-1965 рр.) - 8,7 мільйо­на; от­же, 1964 ро­ку ма­ло бу­ти 50,7 млн., а ста­тис­ти­ка по­дає ли­ше 44,6 млн. І це не зва­жа­ючи на те, що за цей час в Ук­раїну приїха­ло кілька сот ти­сяч мос­к­винів.

    Прийшовши 1945 р. в Західну Ук­раїну, Мос­ков­щи­на ви­вез­ла до Сибіру 250 ти­сяч ук­раїнців, а за­вез­ла стільки мос­к­винів, що у всьому житті Західної Ук­раїни во­ни посіда­ють панівне ста­но­ви­ще. Їх у 1959 р. бу­ло: у Львівській об­ласті - 181 ти­ся­ча, Іва­но-Франківській - 40 ти­сяч, Тер­нопільській - 27 ти­сяч, Рівненській - 39 ти­сяч, За­кар­патській - 30 ти­сяч, Чернівецькій - 51 ти­ся­ча, хоч до 1939 ро­ку не бу­ло прак­тич­но жод­но­го.

    Демограф Ед­монд Тієрі, взяв­ши за ос­но­ву при­род­ний приріст на­се­лен­ня мос­ков­сь­кої імперії в 1900-1912 ро­ках, об­чис­лив, що 1956 р. ма­ло бу­ти в ній 366 мільйонів на­се­лен­ня, а без Польщі та Фінляндії (31 млн.) - 327 мільйонів, до них слід ще до­да­ти приєднані Східну Прусію, Західну Ук­раїну, Зовнішню Мон­голію, Са­халін, де про­жи­ває ще 28 мільйонів, і відня­ти приб­лиз­но 17 мільйонів, що за­ги­ну­ли під час війни. От­же, в 1956 році ма­ло бу­ти в СРСР 338 мільйонів на­се­лен­ня, а пе­ре­пис 1956 ро­ку по­дає 200 мільйонів. Де ж поділи­ся 140 мільйонів?400

    Московська ста­тис­ти­ка повідом­ля­ла в 1924 році, що в Першій світовій війні та під час ре­во­люції 1917-1922 років на те­ри­торії СРСР за­ги­ну­ло 28 мільйонів чо­ловік. Трьома го­ло­до­мо­ра­ми (1921, 1933, 1946) Мос­ков­щи­на ви­гу­би­ла 16 мільйонів не­мос­к­винів. Мос­к­ва виз­нає, що за М. Єжо­ва (1936-1938 рр.) кількість в’язнів збільши­ла­ся на 10 мільйонів. Ко­лишні в’язні свідчать, що смертність у та­бо­рах дорівню­ва­ла 90 % (австрієць Ван­сен Мон­тейл, що був діло­во­дом на Ко­лимі, свідчить, що 1939 ро­ку він мав у табірній кар­то­теці 9 мільйонів осо­бис­тих справ ка­тор­жан, а мос­ков­сь­ка ста­тис­ти­ка 1956 ро­ку по­дає, що там бу­ло 800 ти­сяч ка­тор­жан). Міжна­род­на Комісія досліджень Кон­ц­та­борів (La Com­mis­si­on In­ter­na­ti­ona­le Con­t­re le Re­gi­me Con­cen­t­ra­ti­on­na­ire) підра­ху­ва­ла, що з 1930 по 1953 рік в та­бо­рах СРСР за­ги­ну­ло що­най­мен­ше 60 мільйонів в’язнів401. До­дав­ши до них 16 мільйонів жертв го­ло­до­мо­ру та 25 мільйонів за­гиб­лих у війні, одер­жи­мо страш­ну циф­ру: 103 мільйо­ни жертв Мос­ков­щи­ни з 1917 до 1956 ро­ки. В ос­нов­но­му це бу­ли не­мос­к­ви­ни402.

    Скільки за­ли­ши­ло­ся жи­вих ук­раїнців і скільки налічуєть­ся мос­к­винів у СРСР? Мос­ков­сь­ка ста­тис­ти­ка по­дає, що в 1926 р. в СРСР бу­ло 147027915 на­се­лен­ня. З них мос­к­винів - 77791724 (52,9 %), ук­раїнців - 31194976 (21 %), інших - 38041215. А в 1959 році в СРСР жи­ло 208827 ти­сяч чо­ловік. З них: мос­к­винів - 114588 ти­сяч, ук­раїнців - 36981 ти­сяч, інших - 57258 ти­сяч. От­же, на­се­лен­ня збільши­ло­ся на 42 % (на 61,8 млн.). Мос­к­винів збільши­ло­ся на 47,3 % (на 36,8 млн.), ук­раїнців збільши­ло­ся на 18,5 % (на 5,8 млн.), інших - 50,5 % (на 19,2 млн). Тоб­то за 33 ро­ки в се­ред­нь­ому мос­к­винів збільшу­ва­ло­ся на 1,43 %, ук­раїнців - на 0,56 %, інших - на 1,53 % що­ро­ку.

    До 1917 ро­ку приріст на­се­лен­ня ста­но­вив у Мос­ков­щині 1,68 %, а в Ук­раїні - 2,36 %. Зни­жен­ня при­рос­ту в усій імперії мож­на по­яс­ни­ти втра­та­ми на двох війнах (за пе­ре­пи­сом 1959 р. в СРСР жінок на 20,8 мільйо­на більше, ніж чо­ловіків). Але як по­яс­ни­ти зни­жен­ня при­рос­ту ук­раїнців з 2,36 % до 0,55 %. Тоб­то аж на 427 %? Це ж національ­на ка­тас­т­ро­фа. За 33 ро­ки та­ка різни­ця при­рос­ту дає 24 мільйо­ни. От­же, в 1959 р. ук­раїнців ма­ло бу­ти 55 мільйо­ни, а не 37, як по­дає мос­ков­сь­ка ста­тис­ти­ка. Де ж поділи­ся ці 24 мільйо­ни ук­раїнців? Час­ти­на тих, ко­го Мос­ков­щи­на не ви­гу­би­ла го­ло­до­мо­ра­ми та роз­с­тріла­ми, зник­ли у Го­лов­но­му ста­тис­тич­но­му Уп­равлінні, в йо­го „ста­тис­тиці“.

    Сто років то­му фран­цуз А. де Кюстін пи­сав, що мос­ков­сь­кий цар що­ро­ку про­го­ло­шує обов’яз­кові для всіх підда­них істо­ричні „прав­ди“, прис­то­со­вані до політич­них пот­реб то­го дня403. Так і в СРСР.

    Подивімося, як ук­раїнці зни­ка­ють у мос­ковській ста­тис­тиці, а на їхнє місце з’явля­ють­ся мос­к­ви­ни. Да­ло­ся взна­ки, що до 1926 р. ба­га­то ук­раїнсь­кої інтелігенції бу­ло змос­ков­ще­но і в пе­ре­писі на­зи­ва­ли се­бе мос­к­ви­на­ми, знач­на кількість прос­то­лю­ду теж не на­зи­ва­ли­ся ук­раїнця­ми, а звик­ли вва­жа­ти се­бе ма­ло­ро­са­ми, от­же, за­пи­су­ва­ла­ся до мос­к­винів. Навіть національ­но свідомі ук­раїнці за­пи­су­ва­ли­ся мос­к­ви­на­ми, бо не за­бу­ли 1918- 1922 рр., ко­ли в Ук­раїні роз­с­трілю­ва­ли лю­дей ли­ше за те, що їхні прізви­ща кінча­ли­ся на „енко“. Мос­к­ви­ни нав­мис­но на­да­ють своїй са­мо­назві „рус­ский“ двох змістів: національ­ний і дер­жав­ний („Ма­ма ту­рок, па­па грек, а я рус­ский че­ло­век“). І та­ких „рус­ских че­ло­ве­ков“ в імперії бу­ло і є більше, ніж са­мих мос­к­винів. У СРСР 10 мільйонів не­мос­к­винів заз­на­чи­ли в пе­ре­писі мос­ков­сь­ку мо­ву за свою рідну, от­же, виз­на­ли се­бе за мос­к­винів. Мос­ков­щи­на зав­ж­ди впер­то на­ки­дає по­нят­тям „Україна“, „українець“, „українсь­кий“ ли­ше ГЕ­ОГ­РАФІЧНЕ зна­чен­ня, а не національ­не. Мос­ков­щи­на наз­ва­ла НЕ Ук­раїнсь­ка Ака­демія На­ук, але Ака­демія На­ук УРСР, НЕ Спілка ук­раїнсь­ких пись­мен­ників, чи митців, чи му­зи­кантів, але Спілка пись­мен­ників (ком­по­зи­торів, ху­дож­ників то­що) Ук­раїни. НЕ Ук­раїнсь­ка ко­муністич­на партія, але КПУ, навіть не ук­раїнсь­ка історія, але історія УРСР. Навіть мові ук­раїнській Мос­ков­щи­на на­дає змісту ге­ог­рафічно­го, а не національ­но­го. А Ук­раїною во­на виз­нає ли­ше УРСР. З цих те­оре­тич­них за­сад вип­ли­ває вис­но­вок над­з­ви­чай­но ве­ли­кої політич­ної ва­ги: по­за УРСР не існує і не мо­же існу­ва­ти НІЧО­ГО ук­раїнсь­ко­го. По­за УРСР не мо­же існу­ва­ти ук­раїнців. От­же, не потрібно там ні шкіл, ні ви­дав­ництв ук­раїнсь­кою мо­вою. Цієї за­са­ди три­маєть­ся мос­ков­сь­ка „ста­тис­ти­ка“. Всю людність Ку­бан­щи­ни, Дон­щи­ни, Став­ропіль­щи­ни, Північно­го Кав­ка­зу, Кри­му, Бе­са­рабії, Во­роніжчи­ни, Зе­ле­но­го і Сіро­го Клинів (у Сибіру) за­пи­сує во­на до мос­к­винів. А це ж по­над 12 мільйонів. За­пи­су­ють, не пи­та­ючи лю­дей. Лю­ди не про­тес­ту­ють, бо на кри­ва­во­му досвіді дізна­ли­ся, що „не бы­ло там ни­ка­ких ук­ра­ин­цев, нет и быть не мо­жет“.

    Вивезених з Ук­раїни і по­се­ле­них по всьому СРСР ук­раїнців за­пи­су­ва­ли до мос­к­винів. І во­ни бо­яли­ся і сло­ва ви­мо­ви­ти. Та­ких бу­де в СРСР, ма­буть, не мен­ше 15 мільйонів.

    Рятуючись від мос­ков­сь­ких катів в Ук­раїні, мільйо­ни ук­раїнців повтіка­ли з Ук­раїни і по­хо­ва­ли­ся в усь­ому СРСР. Зад­ля без­пе­ки зміню­ва­ли­ся прізви­ща на мос­ковські. В пе­ре­писі во­ни самі за­пи­су­ва­ли се­бе мос­к­ви­на­ми. Скільки мільйонів та­ких? Кілька мільйонів ук­раїнсь­ких дітей, що ви­рос­ли по­за Ук­раїною, змос­ков­щи­ли­ся. „Ста­тис­ти­ка“ за­пи­са­ла їх до мос­к­винів.

    В СРСР жінок на 20,8 мільйо­на більше, ніж чо­ловіків. Чу­жинці, які бу­ли в УРСР, ка­жуть, що в се­лах жінок втроє більше. Тим-то в Ук­раїні ба­га­то ук­раїнсь­ко-чу­жи­нець­ких под­ружжів. Прізви­ще заміжньої жінки - чо­ловіче, от­же, мос­ков­сь­ка ста­тис­ти­ка под­руж­жя за­пи­сує до мос­ков­сь­ко­го, а не до ук­раїнсь­ко­го.

    Підрахувавши всі ці мільйо­ни ук­раїнців, за­пи­са­них як мос­к­ви­ни, наз­би­раємо всіх ук­раїнців що­най­мен­ше 72 мільйо­ни. Мос­ков­щи­на ви­гу­би­ла 12 мільйонів. За­ли­шаєть­ся 60 мільйонів. До цього чис­ла прий­де­мо та­кож, ви­ра­ху­вав­ши приріст (2,36 %) за ос­танні 100 років.

    Скільки ж є мос­к­винів у СРСР?

    Монархічна Мос­ков­щи­на не дба­ла про азійські пле­ме­на та на-ро­ди імперії: чу­вашів, че­ре­мисів, кир­гизів, та­тар то­що. Мос­к­ви­ни на­зи­ва­ли їх „рус­ски­ми ино­род­ца­ми“, не виз­на­ючи їх пра­ва на національ­не ім’я. От­же, тих „ино­род­цев“ при­пи­са­ли до мос­к­винів. Так са­мо роб­лять і в СРСР, ли­ше на твердішо­му ґрунті. Мос­ков­щи­на по­бу­ду­ва­ла „ино­род­цам“ мос­ковські шко­ли. Змос­ков­ще­ний півінтелігент пи­шаєть­ся пе­ред своїми зем­ля­ка­ми мос­ков­сь­кою освітою, за­охо­чу­ючи їх насліду­ва­ти „куль­тур­них“ мос­к­винів, на­сам­пе­ред вив­ча­ти їхню мо­ву. І та­ких ду­же ба­га­то, навіть се­ред на­родів ста­рої куль­ту­ри, як от та­та­ри чи тур­к­ме­ни. На­да­ючи їхнім національ­ним наз­вам ли­ше ге­ог­рафічно­го змісту, Мос­ков­щи­на за­ра­хо­вує їх до мос­к­винів. Щоп­рав­да, мос­ков­сь­ка „ста­тис­ти­ка“ по­дає пев­ну кількість „рус­ских ино­род­цев“ під їхнім національ­ним ім’ям, але та кількість знач­но мен­ша за прав­ди­ву. Їх має бу­ти не менш 80 мільйонів.

    Беручи до ува­ги ве­ликі втра­ти і ве­ли­ку смертність у СРСР і ви­ра­хо­ву­ючи щорічний приріст 1,9 %, мож­на ви­ра­ху­ва­ти, що по­да­на мос­ков­сь­кою „ста­тис­ти­кою“ кількість на­се­лен­ня СРСР 202,8 мільйо­на пе­ребіль­ше­на десь на 12 мільйонів. Ви­ра­хо­ву­ючи приріст чис­ток­ров­них мос­к­винів (1,68 % що­ро­ку) за ос­танні 100 років, знай­де­мо, що мос­к­винів те­пер не мо­же бу­ти більш як 50 мільйонів. Так при­хо­ди­мо до справ­ж­ньої кількості в СРСР: ук­раїнців - 60 млн. (32 %), мос­к­винів - 50 млн. (26 %), інших - 80 млн. (42 %).

    Оповівши де­що (да­ле­ко не все) про мос­ков­сь­ке лю­до­мор­с­т­во, на­ве­де­мо кілька прик­ладів мос­ков­сь­ко­го ни­щен­ня ук­раїнсь­кої куль­ту­ри та істо­рич­них пам’яток. Азіати-ко­чо­ви­ки зас­то­со­ву­ють військо­ву так­ти­ку „спа­ле­ної землі“, відсту­па­ючи, ли­ша­ють во­ро­гові зем­лю без лю­дей, без харчів, без жит­ла. Так ро­би­ла Мос­ков­щи­на 1709 р., відсту­па­ючи пе­ред шве­да­ми, 1812 р.- відсту­па­ючи пе­ред фран­цу­за­ми, 1941 р.- відсту­па­ючи пе­ред німця­ми. У 1941 р. мос­ков­сь­ке військо па­ли­ло хліб на ко­рені, пе­ре­га­ня­ло на схід ху­до­бу, лю­дей, ви­сад­жу­ва­ло в повітря навіть цер­к­ви, шко­ли. Те са­ме ро­би­ло і німець­ке військо, відсту­па­ючи в 1944 році. Обид­ва во­ро­ги Ук­раїни хо­чуть ма­ти її за свою ко­лонію, от­же, ви­ко­рис­то­ву­ва­ли на­го­ду ви­ни­щи­ти яко­мо­га більше ук­раїнців, що­би за­се­ли­ти Ук­раїну своїми людь­ми. Мос­ков­щи­на ви­вез­ла в 1941 р. з Ук­раїни до Сибіру по­над 1300 ве­ли­ких підприємств, по­над 3 ти­сячі залізнич­них еше­лонів техніки, зни­щи­ла 54 дом­ни, 119 мар­тенів, май­же все ус­тат­ку­ван­ня шахт і руд­ників. Мос­ков­щи­на та Німеч­чи­на зни­щи­ли в Ук­раїні близь­ко 16 ти­сяч підприємств404, 11 млн. ху­до­би та ко­ней, 10 млн. сви­ней. по­над 10 млн. лю­дей в Ук­раїні опи­ни­ли­ся без да­ху над го­ло­вою. За­га­лом руй­ну­ван­ня в Ук­раїні оціню­ють­ся в 285 мільярдів рублів405.

    Губернатор Ук­раїни А. Лєва­шов на­ка­зав 1832 ро­ку ви­ру­ба­ти ве­ли­кий ли­по­вий 200-річний гай у Києві, що йо­го на­са­див мит­ро­по­лит П. Мо­ги­ла, а та­кож то­полі, що прик­ра­ша­ли ву­лиці Києва. Ніякої пот­ре­би в то­му ни­щенні не бу­ло; на ви­ру­ба­но­му місці жод­них бу­дов чи ву­лиць не збу­до­ва­но, і сто­яло те місце по­рожнє аж до 1863 ро­ку, ко­ли ки­яни зно­ву за­са­ди­ли йо­го де­ре­ва­ми. Нас­туп­ник А. Лєва­шо­ва М. Анєнков на­ка­зав ви­ру­ба­ти при­род­ний гай на київсь­ких го­рах. Без де­рев ґрунт київсь­ких гір по­чав зсу­ва­ти­ся в Дніпро. Ро­ку 1920 приїхав з Мос­ков­щи­ни до Києва Д. Сєлєзньов, яко­го мос­ков­сь­ка вла­да приз­на­чи­ла на го­лов­но­го ди­рек­то­ра всіх київсь­ких гаїв. Він на­ка­зав ви­ру­ба­ти Мо­ги­лин гай зно­ву.

    Гетьман К. Ро­зу­мов­сь­кий по­бу­ду­вав у Ба­ту­рині па­лац і на­са­див ве­ли­кий гай. Хоч той па­лац був 1922 ро­ку в жа­люгідно­му стані, про­те йо­го мож­на бу­ло відбу­ду­ва­ти і зас­ну­ва­ти там ве­ли­ку шко­лу. Замість цього мос­ков­сь­ка вла­да зруй­ну­ва­ла ос­та­точ­но той па­лац, а гай ви­ру­ба­ла. На то­му місці бу­ло 15 років ру­мо­ви­ще і рос­ли бур’яни. На цих прик­ла­дах (а їх є ще ти­сячі) ба­чи­мо не­пе­ре­мож­ну жа­гу і мос­ков­сь­кої арис­ток­ратії, і мос­ков­сь­кої „де­мок­ратії“. Ни­щи­ти, ни­щи­ти, ни­щи­ти все гар­не, кра­си­ве, куль­тур­не.

    Національні істо­ричні пам’ятни­ки - це ЖИВІ свідки історії на­ро­ду. Їхня мов­чаз­на мо­ва на­га­дує лю­дям про бо­роть­бу їхніх предків за щас­тя на­щадків. Ці живі свідки ви­хо­ву­ють у нас­туп­них по­коліннях но­вих борців за національні ідеї, пов’язу­ють мер­т­вих, жи­вих і не­на­род­же­них у без­с­мер­т­ну націю. Ве­ли­чезні ста­ро­давні будівлі, пам’ятни­ки національ­ним ге­ро­ям, їхні мо­ги­ли, мис­тецькі, ма­лярські, різьбярські, літе­ра­турні, му­зичні тво­ри тво­рять з несвідо­мо­го за­га­лу націю. Зни­щи­ти ті пам’ятки та пам’ятни­ки, ма­теріальні й ду­ховні - це один з за­собів зни­щи­ти на­род. Мос­ков­щи­на по­ча­ла ни­щи­ти ук­раїнські істо­ричні пам’ятки і пам’ятни­ки на дру­гий же день по нашій по­разці у Пе­ре­яс­лаві 1654 р. Ни­щить їх і досі. Особ­ли­во по­си­ли­ла і прис­ко­ри­ла ни­щен­ня за ос­таннє півстоліття. Зга­дуємо ли­ше де­що.

    Всі на­ро­ди осілої хлібо­роб­сь­кої куль­ту­ри ма­ли - і ма­ють - культ предків. На­ро­ди мис­лив­сь­кої, ко­чо­вої куль­ту­ри (мос­к­ви­ни, та­та­ри) не ма­ють куль­ту предків. Де­які зберіга­ють спо­га­ди, але не культ. На­ро­ди хлібо­роб­сь­кої куль­ту­ри ста­ви­ли по­мер­лим пам’ятни­ки, мо­ли­ли­ся пе­ред ти­ми пам’ятни­ка­ми, про­ся­чи до­по­мо­ги предків. Так ав­то­ма­тич­но ті пам’ятни­ки ста­ли сим­во­лом богів, а потім і самі ста­ли бо­га­ми в уяв­ленні лю­дей. Культ предків став час­ти­ною куль­ту і ду­хов­ності всієї Євро­пи, співтвор­цем якої бу­ла й Ук­раїна, де бу­ли ти­сячі пам’ятників та скуль­п­тур. Ук­раїнці про­си­ли не ни­щи­ти, а пе­ре­да­ти до му­зеїв. Зни­щи­ли, бо то - євро­пей­сь­ка куль­ту­ра. Мос­ковські соціалісти М. Ба­кунін, С. Нєчаєв та інші зак­ли­ка­ли у ХІХ ст., а В. Ма­яков­сь­кий у ХХ ст. зни­щи­ти всю євро­пей­сь­ку куль­ту­ру. Зак­ли­ка­ли до цього і мос­ковські мо­нархісти, К. Лєонтьєв, Ф. Тютчєв й інші.

    В Ук­раїні бу­ли не ок­ремі ка­мені чи вбогі реш­т­ки істо­рич­них будівель, а ли­ше напівзруй­но­вані ве­ликі хра­ми, фор­теці, навіть міста. У Кри­му ще й у ХVI­II ст. сто­яли ве­ли­чезні, не­пе­ре­вер­ше­ної кра­си мар­му­рові хра­ми з прек­рас­ни­ми ко­ло­на­ми. Після Атен та Ри­му тут бу­ли найбільші пам’ятки ан­тич­ної куль­ту­ри безмірної на­уко­вої вар­тості. За­во­ював­ши 1783 ро­ку Крим, Мос­ков­щи­на зруй­ну­ва­ла ті хра­ми. Свідок то­го ван­далізму ан­глійсь­кий про­фе­сор Е. Кларк да­рем­но бла­гав кня­зя Г. Дол­го­ру­ко­го не ни­щи­ти, а про­да­ти Європі за ве­ликі гроші. У своїй книжці він за­пи­тує: „А що ж зро­би­ли би ті ди­ку­ни, як­би во­ни - не дай Бо­же - за­хо­пи­ли Ате­ни чи Рим?“406. Напівцивілізо­вані та­та­ри за кілька століть сво­го па­ну­ван­ня в Кри­му паль­цем не тор­к­ну­ли­ся до тих храмів, ша­ну­ючи їхню кра­су та богів, що їм хра­ми бу­ли прис­вя­чені, хоч ті бо­ги не бу­ли та­тарські. „На­род-бо­го­но­сец“, „пе­ре­до­вой, ве­ду­щий“ зни­щив ці євро­пейські хра­ми. Навіть про­да­ти не за­хотів. Ни­щив, бо хра­ми бу­ли жи­ви­ми свідка­ми ста­ро­дав­ньої ви­со­кої куль­ту­ри в Ук­раїні то­го ча­су, ко­ли в Мос­ков­щині не зна­ли навіть де­рев’яних бу­дов, а жи­ли в ямах і жи­ви­ли­ся корінця­ми, муш­ля­ми, си­рою ри­бою.

    Наші цер­к­ви Мос­ков­щи­на по­ча­ла ни­щи­ти не 1917 ро­ку, але 200 років раніше. Ни­щи­ли „бо­го­бо­яз­нен­ные хрис­ти­ане“-єпис­ко­пи. Мос­ков­сь­кий князь Андрій Бо­го­люб­сь­кий 1169 ро­ку сплюн­д­ру­вав Київ так, що та­та­ри 70 років пізніше вже не ма­ли що ни­щи­ти. За свідчен­ням іно­земців у Києві бу­ло 400 цер­ков, він був ба­гат­ший за тодішні Лон­дон і Па­риж407. Цер­к­ва св. Ва­силія в Києві з ХІІІ ст. пот­ре­бу­ва­ла відбу­до­ви. Мос­ков­щи­на обер­ну­ла її 1709 р. на військо­вий склад. Ос­та­точ­но зруй­ну­ва­ла 1934 ро­ку, спа­лив­ши чу­до­вої кра­си іко­нос­тас. Київ пос­та­вив ого­ро­жу нав­ко­ло руїн цер­к­ви св. Іри­ни з 1037 ро­ку, що­би збе­рег­ти ту ста­ро­дав­ню істо­рич­ну пам’ятку пер­шо­го сторіччя хрис­ти­ян­с­т­ва в Ук­раїні. Мос­ков­щи­на зрівня­ла її з зем­лею 1846 ро­ку, місце ли­ши­ло­ся не­за­бу­до­ва­ним півстоліття. Ті руїни до­во­ди­ли, що ук­раїнці ма­ли цер­к­ви вже 1037 ро­ку, ко­ли „стар­ший брат“ ще тільки „пню мо­лил­ся“, як свідчить мос­ков­сь­кий істо­рик408.

    Петербурзька ака­демія мис­тецтв по­ра­ди­ла уря­дові „Не ув­ле­кать­ся юж­но­рус­ской ста­ри­ной“, ко­ли рес­тав­рує чи пе­ре­бу­до­вує ук­раїнські цер­к­ви409. Київ за­хо­див­ся 1842 ро­ку відбу­ду­ва­ти свою най­с­тарішу, з Х ст., Де­ся­тин­ну цер­к­ву, що її спо­ру­див ще Во­ло­ди­мир Ве­ли­кий. Ук­раїнсь­кий архітек­тор, зна­вець ук­раїнсь­кої ста­ро­дав­ньої архітек­ту­ри А. Ме­лен­сь­кий зро­бив про­ект її первісно­го виг­ля­ду. Мос­ков­сь­кий уряд на по­ра­ду Ака­демії мис­тецтв відки­нув про­ект А. Ме­лен­сь­ко­го, а до­ру­чив їй зро­би­ти інший. Во­на зро­би­ла і до­ру­чи­ла мос­к­ви­нові В. Ста­со­ву бу­ду­ва­ти. На на­каз Ака­демії мис­тецтв він на­сам­пе­ред ЗНИ­ЩИВ геть усі за­лиш­ки Де­ся­тин­ної цер­к­ви, се­ред них безцінні для на­уки на­пи­си, фрес­ки, прик­ра­си. На роз­чи­ще­но­му місці по­бу­ду­вав нез­г­раб­ну цер­к­ву в мос­ков­сь­ко­му стилі. Так Мос­ков­щи­на рес­тав­ру­ва­ла наші ста­ро­винні цер­к­ви в Пе­ре­яс­лаві, в Хо­ролі, у Во­ло­ди­мир-Во­лин­сь­ко­му, в Ов­ручі і чи­ма­ло інших410.

    Коли тре­ба бу­ло відре­мон­ту­ва­ти пор­тал Ус­пен­сь­ко­го со­бо­ру Києво-Пе­чер­сь­кої Лав­ри, Мос­ков­щи­на ви­ко­рис­та­ла 1901 ро­ку цю на­го­ду, що­би зни­щи­ти всі „не­же­ла­тель­ные сле­ды ла­тин­с­ко­го вли­яния“,- як по­яс­ни­ла мос­ков­сь­ка Ака­демія мис­тецтв. Все­ре­дині со­бо­ру зни­щи­ли фрес­ки, об­ра­зи зас­нов­ників: київсь­ких князів, мит­ро­по­литів, геть­манів, ко­заць­ких пол­ков­ників, між ни­ми і Б. Хмель­ниць­ко­го та І. Ма­зе­пи, за­ма­лю­ва­ли ста­ро­давній роз­пис, зни­щи­ли ви­со­кої мис­тець­кої вар­тості ба­рок­ко­вий іко­нос­тас. А ма­ли відре­мон­ту­ва­ти ли­ше га­нок. Ни­щи­ла Пе­тер­бур­зь­ка ака­демія мис­тецтв411, не без­бож­ни­ки по 1917 році, а мос­ковські єпис­ко­пи 1901 ро­ку. Те са­ме вчи­ни­ли з будівлею Київсь­кої Мо­ги­лян­сь­кої Ака­демії, що на сотні років стар­ша за мос­ковські універ­си­те­ти.

    Знищуючи 1775 ро­ку За­порізь­ку Січ, Мос­ков­щи­на по­роз­би­ва­ла всі мо­гильні пли­ти, хрес­ти, пам’ятни­ки і пе­ре­ора­ла за­порізь­кий цвин­тар. Та­ко­го не ро­би­ли ніко­ли та­та­ри, тур­ки та інші нех­рис­ти­янські на­ро­ди. У 1928 році, руй­ну­ючи Мгар­сь­кий мо­нас­тир, Мос­ков­щи­на зни­щи­ла на йо­го цвин­тарі всі мо­гильні пам’ятни­ки ко­заць­ких мо­гил (на кож­но­му бу­ло вирізьбле­но ім’я), ви­ру­ба­ла сторічні ду­би; за­си­па­ла мо­нас­тир­сь­ке озе­ро, зруй­ну­ва­ла до ос­нов мо­нас­тирські бу­дин­ки, що їх мож­на б бу­ло ви­ко­рис­та­ти хо­ча б уже й на скла­ди. Те­пер тут самі бур’яни. Ни­щи­ли не „релігійні за­бо­бо­ни“, а істо­рич­них свідків ко­лиш­ньої волі Ук­раїни. З тою ж ме­тою Мос­ков­щи­на зни­щи­ла шведські та ук­раїнські мо­ги­ли під Пол­та­вою. Шве­ди хотіли по­хо­ва­ти своїх уби­тих в одній ве­ликій мо­гилі, що­би потім ко­лись пос­та­ви­ти пам’ятник їм чи бо­дай хрест, або пе­ре­вез­ти їхні ос­тан­ки на батьківщи­ну. Мос­ков­щи­на не доз­во­ли­ла, а на­ка­за­ла по­хо­ва­ти у 20 нав­мис­но роз­ки­да­них по всьому полі мо­ги­лах. Щоб ніхто їх не знай­шов, Мос­ков­щи­на зо­ра­ла все по­ле, ви­ру­ба­ла біля то­го по­ля ліс і навіть ближчі ху­то­ри пе­ре­нес­ла за сто кіло­метрів. Ко­ли 100-200 років пізніше лю­ди, ко­па­ючи там гли­ну, зна­хо­ди­ли кістки, то мос­ков­сь­ка вла­да за­бо­ро­ня­ла їм оповіда­ти про це.

    Після 1917 р. Мос­ков­щи­на ни­щи­ла ук­раїнські істо­ричні пам’ятки вже відкри­то, не хо­ва­ючись за „пе­ре­бу­до­ви“, за 40 років па­ну­ван­ня зни­щи­ла, стер­ла з ли­ця землі ук­раїнсь­ких істо­рич­них пам’яток і пам’ятників ТИ­СЯ­ЧОК­РАТ­НО БІЛЬШЕ, ніж мо­нархічна Мос­ков­щи­на за 300 років. Ли­ше за два ро­ки (1934-1935) зни­ще­но по­над 40 на­ших ста­ро­давніх цер­ков, се­ред яких бу­ли та­кої мис­тець­кої кра­си, що Ук­раїні заз­д­ри­ли мис­тец­т­воз­навці Франції, Англії, Німеч­чи­ни.

    Насамперед, руй­ну­ва­ли­ся до­щен­ту цер­к­ви, що їх відбу­ду­вав геть­ман Іван Ма­зе­па, хоч мо­нархісти до­ти у Ма­зе­пи­них хра­мах ни­щи­ли здебільшо­го йо­го об­ра­зи, на­пи­си, прис­вя­чені йо­му, та інші сліди геть­ма­на. Так зни­ще­но храм св. Ми­хай­ла, що був пер­ли­ною світо­во­го мис­тец­т­ва і що йо­го відбу­ду­вав 1705 ро­ку І. Ма­зе­па. Та­ка са­ма до­ля спітка­ла со­бор св. Ми­ко­ли, Брат­сь­ку цер­к­ву, де зберіга­ло­ся ба­га­то на­ших істо­рич­них пам’яток та до­ку­ментів, у ній був по­хо­ва­ний геть­ман П. Са­гай­дач­ний та кілька на­ших виз­нач­них істо­рич­них осіб. Мос­ков­щи­на ви­ки­ну­ла їхні кістки на смітник. Цер­к­ву св. Ми­хай­ла Ви­ду­биць­ко­го мо­нас­ти­ря об­дер­ла, цер­к­ву св. Ге­оргія то­го ж мо­нас­ти­ря зруй­ну­ва­ла з фун­да­мен­том. Так зни­щи­ли „ма­зе­пин­сь­кий“ Ви­ду­биць­кий мо­нас­тир, що 850 років по­ши­рю­вав куль­ту­ру і хрис­ти­ян­с­т­во у Східній Європі412.

    Московщина ви­шу­ку­ва­ла і ни­щи­ла кож­ну най­мен­шу згад­ку про геть­ма­на І. Ма­зе­пу так ре­тель­но, що Ук­раїна фак­тич­но не має істо­рич­них до­ку­ментів про нього, крім тих, що опи­ни­ли­ся по­за ме­жа­ми мос­ков­сь­кої імперії. Мож­ли­во, мос­ковські соціалісти не­на­виділи І. Ма­зе­пу кла­со­во? Відповідь дає інший факт. Зас­нов­ник Мос­к­ви Юрій Дол­го­ру­кий по­хо­ва­ний у Києві в церкві св. Спа­са. Свят­ку­ючи 800-річчя зас­ну­ван­ня Мос­к­ви, Мос­ков­щи­на збу­ду­ва­ла в цій церкві розкішний сар­ко­фаг, уро­чис­то пе­рек­ла­ла ту­ди 1947 ро­ку йо­го кістки. А тру­ну ук­раїнсь­ко­го кня­зя Ярос­ла­ва Муд­ро­го, що сто­яла у св. Софії, Мос­ков­щи­на відкри­ла і пог­ра­бу­ва­ла 1932 ро­ку.

    Порушити мо­ги­лу ук­раїнець вва­жає за ко­щунність і ве­ли­кий гріх. Поль­ща ви­ко­па­ла прах Б. Хмель­ниць­ко­го і зни­щи­ла йо­го. Але паль­ма пер­шості в ни­щенні на­ле­жить Мос­ков­щині. „Все, що мож­на зро­би­ти, зруй­ну­ва­ти, зни­щи­ти - бий, зни­щуй, руй­нуй. Ніякої шко­ди не бу­де, бо не мо­же бу­ти. Му­зи­ка, ма­ляр­с­т­во, різьбяр­с­т­во - нічо­го не варті, бо ж з них не­ма жод­ної ко­ристі“413. Мос­ков­щи­на без­пе­рер­в­но ни­щить ук­раїнські національні скар­би від Пе­ре­яс­ла­ва 1654 р. до сьогодні. В 1963 р. мос­ков­сь­кий намісник Ук­раїни М. Под­гор­ний пог­ро­жу­вав ук­раїнсь­ким му­зей­ни­кам на пле­нумі ЦК КПУ: „Зна­хо­дять­ся ще лю­ди, які се­бе ве­ли­ча­ють знав­ця­ми ста­ро­ви­ни. Во­ни на­по­лег­ли­во ви­ма­га­ють від уря­ду УРСР і від ЦК КПУ зберіга­ти та відбу­до­ву­ва­ти ніко­му не потрібні ста­ро­давні бу­до­ви Ук­раїни“414. Зни­щу­ва­ти ук­раїнські істо­ричні до­ку­мен­ти Мос­ков­щи­на по­ча­ла теж від Пе­ре­яс­ла­ва, а на­сам­пе­ред підпи­са­ний мос­ков­сь­ки­ми та ук­раїнсь­ки­ми упов­но­ва­же­ни­ми первісний (оригіналь­ний) до­ку­мент Пе­ре­яс­лав­сь­кої уго­ди і навіть вірогідні копії йо­го в ук­раїнсь­ких архівах. Після Пол­та­ви Мос­ков­щи­на підпа­ли­ла 1718 ро­ку ве­ли­ку ста­ро­дав­ню бібліоте­ку й архів Києво-Пе­чер­сь­кої Лав­ри. Зай­няв­ши 1915 р. Га­ли­чи­ну, па­ли­ла ук­раїнські бібліоте­ки і ви­во­зи­ла ук­раїнські архіви. Зна­ючи, що М. Гру­шев­сь­кий має ба­га­то істо­рич­них до­ку­ментів, мос­к­ви­ни роз­с­тріля­ли з гар­мат йо­го бу­ди­нок і спа­ли­ли 1918 ро­ку те зібран­ня.

    Війна 1941-1945 рр. по­ка­за­ла Мос­ков­щині, що Ук­раїна не ско­ре­на, що ук­раїнсь­ка мо­лодь шу­кає ук­раїнсь­кої прав­ди у ста­рих кни­гах та істо­рич­них до­ку­мен­тах, шу­кає при­чи­ни по­раз­ки Ук­раїни. Мос­ков­щи­на спа­ли­ла 23 трав­ня 1964 р. всі до­ку­мен­ти ук­раїнсь­ко-мос­ков­сь­кої війни 1917-1930 років, про що вже зга­ду­ва­ло­ся (по­же­жа в бібліотеці АН УРСР).

    Далекоглядний граф А. Ор­лов по­пе­ред­жав 1847 ро­ку, що Т. Шев­чен­ко ста­не твор­цем ук­раїнсь­кої не­за­леж­ної дер­жа­ви: Та­ра­со­ва Мо­ги­ла - це Сіонська го­ра Ук­раїни. Ве­ли­кий Та­рас став ду­хов­ним си­ном, про­ро­ком Ук­раїни, про­дов­жу­ва­чем праці апос­то­ла Ан­дрія Пер­воз­ван­но­го. Від дня по­хо­ван­ня по сьогоднішній день сте­ре­жуть Та­ра­со­ву Мо­ги­лу ВСІ мос­к­ви­ни: чорні, білі, ро­жеві, чер­воні, не спус­ка­ючи ока з ук­раїнсь­ко­го Сіону. Сю­ди при­хо­дять пок­ло­ни­ти­ся ЩО­РО­КУ ТИ­СЯЧІ ук­раїнців, хоч доб­ре зна­ють, що мо­жуть зап­ла­ти­ти втра­тою ро­бо­ти, в’язни­цею, Сибіром, бо мос­ковські жан­дар­ми (чорні і чер­воні) за­пи­су­ють їхні іме­на. Ко­ли німець­ко-мос­ков­сь­кий фронт дійшов до Ка­не­ва, офіцер ар­ти­лерійсь­кої ба­та­реї одер­жав від ге­не­ра­ла-мос­к­ви­на на­каз об­с­тріля­ти ціль за по­да­ни­ми ко­ор­ди­на­та­ми: офіцер пе­ревірив на карті ко­ор­ди­на­ти і по­ба­чив, що ціллю бу­ла Та­ра­со­ва Мо­ги­ла. Офіцер був ук­раїнцем і ско­ри­гу­вав стрільбу так, що сна­ря­ди пе­реліта­ли мо­ги­лу і па­да­ли у Дніпро.

    Відступаючи в 1941 р., Мос­ков­щи­на не за­бу­ва­ла руй­ну­ва­ти ук­раїнські свя­тині, сил­ку­ючись пе­рек­лас­ти про­ви­ну на німців. Так уже бу­ло заміно­ва­но Свя­ту Софію в Києві, а за­ли­шені в Києві ен­ка­ве­дис­ти ма­ли ви­са­ди­ти її в повітря. На щас­тя, ук­раїнці зав­час­но знай­ш­ли ті міни. Не встиг­ли ви­яви­ти їх під Ус­пен­сь­ким со­бо­ром Києво-Пе­чер­сь­кої Лав­ри, і від нього за­ли­ши­ли­ся руїни. Мос­к­ви­ни заміну­ва­ли та­кож ба­га­то найбіль­ших бу­динків у Києві і ви­са­ди­ли їх у повітря че­рез тиж­день після то­го, як німці зай­ня­ли Київ. За це німці роз­с­тріля­ли ба­га­то ук­раїнсь­ких патріотів415.

    Отже, ук­раїнсь­ку куль­ту­ру, гос­по­дар­с­т­во і са­мих ук­раїнців Мос­ков­щи­на зав­ж­ди ни­щи­ла всіма за­со­ба­ми, ро­би­ли це мос­ков­сь­кий уряд, мос­ков­сь­ка цер­к­ва, мос­ков­сь­ке суспіль­с­т­во, мос­ков­сь­кий на­род. Усі: царі, патріар­хи, єпис­ко­пи, свя­ще­ни­ки, міністри, гу­бер­на­то­ри, арис­ток­ра­ти, ба­гатії, мо­нархісти, лібе­ра­ли, на­род­ни­ки, де­мок­ра­ти, соціалісти, інтер­націоналісти, інтеліген­ти, му­жи­ки, бо­ся­ки, офіце­ри, сол­да­ти, злодії і навіть в’язні-мос­к­ви­ни в та­бо­рах і в’язни­цях. Ни­щи­ли всі і кож­ний - „рас­ч­ле­ни­те­лей“ імперії. І за трис­та років ни­щен­ня, руй­ну­ван­ня ЖО­ДЕН МОС­К­ВИН НЕ ЗАП­РО­ТЕС­ТУ­ВАВ. Нав­па­ки - ВСІ СХВА­ЛЮ­ВА­ЛИ.

    Малоукраїнські ду­ховні ра­би пе­ре­ко­ну­ють ук­раїнців за­бу­ти мос­ков­сь­ке ни­щен­ня Ук­раїни, або хоч прос­ти­ти Мос­ков­щині. Во­ни по­си­ла­ють­ся на на­шу ук­раїнсь­ку куль­турність, на ук­раїнсь­ке хрис­ти­ян­с­т­во, умов­ля­ють, що мос­ков­сь­кий на­род доб­рий, от ли­ше в ди­тячій доб­роті не ро­зуміє, що ро­бить. То, мов­ляв, йо­го провідни­ки же­нуть йо­го ни­щи­ти, гра­бу­ва­ти, вби­ва­ти, зну­ща­ти­ся з пе­ре­мо­же­них на­родів. І ко­ли тих по­га­них провідників не бу­де, все бу­де по-іншо­му. Яка наївність.



XV. МОСКОВЩЕННЯ

 

     Ког­да бу­дет мно­го язы­ков,

     то ве­ли­кая сму­та пой­дет по зем­ле.

    Патріарх Іоким, 1689 р.

     Не бы­ло, нет и быть не мо­жет

     ни­ка­ко­го ук­ра­ин­с­ко­го язы­ка.

    П. Ва­луєв, 1876 р.

     За­чем галь­ва­ни­зи­ро­вать ма­ло­ро­сей­с­кое на­ре­чие, ко­то­рое пок­ры­лось уже пра­хом.

    Ф. Глад­ков, 1920 р.

 

    Кожний на­род тво­рить свою мо­ву сот­ня­ми по­колінь, або й ти­ся­ча­ми. Різне по­ход­жен­ня, різні при­родні об­с­та­ви­ни тво­рять не­од­на­кові куль­ту­ри, ду­хов­ності, ха­рак­те­ри, світог­ля­ди, світовідчу­ван­ня, світо­ро­зуміння. Кож­ний на­род в інший, ли­ше в йо­му пи­то­мий спосіб ду­має; ли­ше в йо­му пи­то­мий спосіб вис­лов­лює свою дум­ку, хоч би і вжи­вав ті самі сло­ва, що й інший на­род. Мо­ва - най­до­рож­чий з най­до­рож­чих скарбів на­ро­ду, нації. Мо­ва - дзер­ка­ло душі на­ро­ду, йо­го вдачі. Мо­ва кож­но­го на­ро­ду є не­пов­тор­ною квіткою у світо­во­му квітни­ку. Кра­са і ба­гат­с­т­во світо­вої куль­ту­ри в її РІЗНО­МАНІТНОСТІ. Всі куль­турні на­ро­ди пле­ка­ють рідну мо­ву, бо втра­ти­ти її - це втра­ти­ти зв’язок з пред­ка­ми, втра­ти­ти ґрунт під но­га­ми й обер­ну­ти­ся в пе­ре­ко­ти­по­ле, що йо­го істо­ричні вітри ко­тять ку­ди хо­чуть, щоб уг­ноїти зем­лю сусідів.

    Обертати ук­раїнсь­кий на­род на погній мос­ков­сь­ко­му Мос­ков­щи­на по­ча­ла віддав­на. І не­ма де прав­ди діти - одер­жа­ла дос­та тих доб­рив, та ще й ро­дю­чих, аж на них дикі, убогі ду­хов­но і ма­теріаль­но уг­ро-фінсь­ко-та­тарські пле­ме­на роз­п­рос­то­ри­ли ве­ли­чез­ну імперію. Де­сят­ки ти­сяч ма­ло­російсь­ких прізвищ будівни­чих мос­ков­сь­кої імперії знай­де­те в кожній мос­ковській ен­цик­ло­педії: від пер­ших ук­раїнсь­ких місіонерів, що хрес­ти­ли ті пле­ме­на у Х ст., до те­перішніх творців атом­ної си­ли СРСР - Росії в ХХ столітті. Як уже не раз вка­зу­ва­ло­ся, во­рожість до ук­раїнсь­кої твор­чої си­ли, яку во­ни самі ви­ко­рис­то­ву­ють, постійно відчу­ва­ють панівні кла­си Мос­ков­щи­ни. Хто, нап­рик­лад, на­ка­зу­вав лібе­ра­лові В. Бєлінсько­му пи­са­ти: що то мов­ляв за літе­ра­ту­ра (мо­ва про „Коб­зар“ Т. Шев­чен­ка), що ди­хає прос­тац­т­вом му­жиць­кої мо­ви та глу­по­тою му­жиць­ко­го ро­зу­му? Т. Шев­чен­ка по­ка­ра­ли. „Мені йо­го не шко­да. Як­би я був суд­дею, я б при­су­див не мен­ше“416. Або хто при­му­шу­вав соціаліста, вихідця з на­ро­ду М. Горь­ко­го пи­са­ти: „Пе­рек­лад моїх творів на ук­раїнсь­ку говірку вва­жаю не­потрібним. Я ду­же ди­ву­юсь, що ро­зумні лю­ди на­ма­га­ють­ся зро­би­ти говірку мо­вою“417. Хто си­лу­вав І. Ак­са­ко­ва наць­ко­ву­ва­ти уряд на П. Куліша і ви­ма­га­ти вис­ла­ти йо­го до Сибіру ли­ше то­му, що П. Куліш пе­рек­лав В. Шек­спіра та Св. Єван­геліє ук­раїнсь­кою мо­вою? Ли­ше за те, що П. Куліш зби­рав і зак­ли­кав ук­раїнців зби­ра­ти ма­теріали до йо­го ук­раїнсь­ко­го слов­ни­ка. Або хто спо­ну­кав соціалістич­но­го пись­мен­ни­ка Ф. Глад­ко­ва про­тес­ту­ва­ти: „Навіщо галь­ванізу­ва­ти ма­ло­російсь­ку говірку? Ко­му во­на потрібна? Во­на вже істо­рич­ним по­ро­хом при­си­па­на. Т. зв. „українські“ пись­мен­ни­ки ли­ше мав­пу­ють мос­ков­сь­ких“418. Ви­щез­га­дані ав­то­ри бу­ли реч­ни­ка­ми Мос­ков­щи­ни, їхній го­лос - то го­лос мос­ков­сь­ко­го на­ро­ду. І та­ких прик­ладів мож­на наз­би­ра­ти ти­сячі з історії до і після 1917 ро­ку. Ма­ло­ук­раїнські обо­ронці мос­ков­сь­кої „де­мок­ратії“ спо­ку­ту­ва­ли б своє яни­чар­с­т­во, ко­ли б зібра­ли в од­ну книж­ку всі прик­ла­ди ґвал­тов­но­го мос­ков­щен­ня Ук­раїни і став­лен­ня до цього пе­ресічних мос­к­винів, як ота тьотя Мо­тя у М. Куліша: „Я твер­до вірю, що вся оця „українізація“ ми­неть­ся, а зос­та­неть­ся єдіная-нєдєлімая Расєя“419. І М. Куліш і О. Виш­ня і сотні інших ук­раїнців зап­ла­ти­ли жит­тям за такі кпи­ни. Що спо­ну­кає мільйо­ни отих мос­ков­сь­ких тьотєй Мотєй не­на­видіти ук­раїнсь­ку мо­ву? Нам, ук­раїнцям, не за­ва­ди­ло б пов­чи­ти­ся у їхнього фа­на­тич­но­го шовінізму: „Пош­к­ря­бай­те будь-яко­го мос­ков­сь­ко­го ко­муніста і знай­де­те в ньому мос­ков­сь­ко­го шовініста“. Ленін доб­ре знав свій на­род420. Ге­не­за і дже­ре­ла мос­ков­сь­ко­го шовінізму та не­на­висті до чу­жинців (ксе­но­фобія) - ве­ли­ка те­ма для ди­сер­тації, ма­теріалів до неї пре­ба­га­то. Об­ме­жи­мо­ся ко­рот­ки­ми за­ува­га­ми.

    Дух і вда­ча ко­чо­ви­ка не прив’язу­ва­ли мос­к­ви­на до рідної Мос­ков­щи­ни, гна­ли йо­го по всій імперії. Він по­чу­вав­ся всю­ди доб­ре, бо па­ну­вав над тубільця­ми і ро­зумів, що йо­го осо­бис­та до­ля за­ле­жить від СИ­ЛИ ІМПЕРІЇ. Мос­к­вин зав­ж­ди ви­яв­ляє ініціати­ву у по­шу­ках во­рогів, ува­жає своїм національ­ним, свя­тим обов’яз­ком ви­ка­зу­ва­ти їх владі. Шу­ка­ючи мо­раль­но­го вип­рав­дан­ня сво­го за­гар­б­ниц­т­ва, гно­би­тель­с­т­ва, мос­ков­щен­ня, мос­к­вин ухо­пив­ся за ідею „брат­с­т­ва ве­ли­ко-ма­ло-бе­ло­ру­сов“, навіть щи­ро повірив у неї. В Ук­раїні в 1917-1920-х ро­ках то­чи­ло­ся безліч ба­ла­чок се­ред мос­к­винів, які на­ро­ди­ли­ся й жи­ли тут: „…Я ро­зумію, що чу­жинці мо­жуть ма­ти при­чи­ни руй­ну­ва­ти на­шу імперію. Але я ніяк не мо­жу зро­зуміти: чо­му ук­раїнські са­мостійни­ки хо­чуть її зруй­ну­ва­ти. Ав­с­тріяк, уніат Іван­чук хо­че са­мостійної Ук­раїни. Це я ро­зумію, бо ж він ав­с­тріяк, уніат, чу­жи­нець. Але чо­му НАШ (підкрес­люю наш) брат, пра­вос­лав­ний Іва­нен­ко хо­че са­мостійної Ук­раїни - цього я не мо­жу зро­зуміти. Іва­нен­кові Мос­ков­щи­на не ста­вить жод­них пе­ре­пон до будь-якої діяльності в імперії. Нав­па­ки, сотні ма­ло­росів бу­ли і є на най­ви­щих імпер­сь­ких по­са­дах. Хіба ж во­ни ма­ти­муть у са­мостійній Ук­раїні стільки мож­ли­вос­тей, як у імперії? Са­мостійни­ки ка­жуть, що Мос­ков­щи­на ни­щи­ла ук­раїнсь­ку куль­ту­ру та гра­бу­ва­ла її ба­гат­с­т­ва. Ну, то борімось про­ти тої нес­п­ра­вед­ли­вості. Я ди­ву­юся, що са­мостійни­ки не ба­чать ве­ли­чез­них ви­год Ук­раїні на­ле­жа­ти до ве­ли­чез­ної, ба­га­тої і - на­сам­пе­ред - МО­ГУТ­НЬОЇ імперії. Відірвав­ши­ся від мос­ков­сь­кої імперії, втра­тив­ши її за­хист від зовнішніх во­рогів, Ук­раїна бу­де зму­ше­на шу­ка­ти за­хис­ту якоїсь іншої, не слаб­шої за мос­ков­сь­ку, імперії. Який же глузд ви­хо­ди­ти з мос­ков­сь­кої?… Са­мостійни­кам за­баг­ло­ся зміни­ти ім’я Русь на Ук­раїна. Хіба зміна імені змінить на­род? Русь-Рос­сия. Хіба ж оте дру­ге „с“ пе­реш­код­жає на­ле­жа­ти до спільної імперії? Так, спільної, бо ж ук­раїнці ма­ють та­ке са­ме, як і мос­к­ви­ни, пра­во вва­жа­ти імперію своєю, ук­раїнсь­кою (якщо хо­че­те цю но­ву наз­ву). Так, бо хіба ж не ти­сячі про­ко­по­вичів, без­бо­родьків, ягу­жин­сь­ких, го­голів, гли­нок (в СРСР: ти­мо­шенків, мос­ка­ленків, ки­ри­ченків, ко­пиць) роз­бу­до­ву­ва­ли імперію? Все, що ство­ре­но в Російській імперії, ство­ре­но спільни­ми си­ла­ми мос­к­винів і ук­раїнців і то­му є спільним доб­ром. Мос­к­ва є ук­раїнсь­кою, як і Київ мос­ков­сь­ким…“.

    Такий зміст мірку­вань мос­к­винів усіх політич­них барв: „еди­ная-не­де­ли­мая Рос­сия!“ На жаль, ук­раїнсь­ка інтелігенція навіть після жах­ли­вих тра­гедій пов­то­рює щось подібне. В ук­раїнсь­ких ча­со­пи­сах, жур­на­лах, книж­ках, навіть по­за СРСР про­па­гуєть­ся ця мос­ков­сь­ка брех­ня. Політичні бан­к­ру­ти 1917 ро­ку ко­лишні міністри УНР зно­ву на чу­жині прос­тя­га­ють свою „ру­ку зго­ди“ мос­ков­сь­ким за­гар­б­ни­кам, зак­ли­ка­ючи їх бо­ро­ти­ся спільно про­ти мос­ков­сь­ко­го… за­гар­б­ниц­т­ва. Прос­тя­га­ють навіть тим са­мим мос­к­ви­нам, які вже вда­ри­ли 1917 ро­ку по їхнім же „ру­кам зго­ди“. Як­би мос­к­ви­ни вва­жа­ли нес­п­ра­вед­ли­вим дес­по­тизм і мос­ков­щен­ня, уряд не мав би си­ли дог­ля­ну­ти з Пе­тер­бур­га (з Мос­к­ви), що діється в Ук­раїні. Мос­ков­щи­на ма­ла до 1917 ро­ку „очей и ух го­су­да­ре­вых“ в Ук­раїні по­над один мільйон. Нині їх збільши­ло­ся до 7,5 мільйо­на. Най­дурніший з них ро­зуміє, що він свою „не жисть, а ма­ли­ну“ втра­тить, як­що Ук­раїна уса­мостійнить­ся. І кож­ний ви­ню­хує „изме­ну“, „се­па­ра­тизм“, навіть мов­ний.

    Як бо­яла­ся Мос­ков­щи­на ук­раїнсь­ко­го сло­ва, вид­но з то­го, що ни­щи­ла йо­го ще ДО Пе­ре­яс­ла­ва: патріарх Філа­рет та цар Ми­хаїл на­ка­за­ли 1627 ро­ку зібра­ти в Мос­ков­щині всі примірни­ки „Учи­тель­ної Єван­гелії“ К. Став­ро­вець­ко­го (дру­ко­ва­на в Києві) і спа­ли­ти. Ро­ку 1720 Мос­ков­щи­на за­бо­ро­ни­ла дру­ку­ва­ти книж­ки ук­раїнсь­кою мо­вою. Ко­ли ж Києво-Пе­чер­сь­ка Лав­ра над­ру­ку­ва­ла, то Мос­к­ва нак­ла­ла на ар­хи­ман­д­ри­та 1 ти­ся­чу рублів штра­фу. Ро­ку 1743 Мос­ков­щи­на заб­ра­ла з ук­раїнсь­ких храмів старі ук­раїнські цер­ковні книж­ки і по­па­ли­ла їх. А се­ред них бу­ли ви­дан­ня ХІ-ХІІ-ХІІІ-ХІV століть, що їх кож­ний куль­тур­ний на­род оберігає як свя­тині. Ро­ку 1847 Мос­ков­щи­на по­за­би­ра­ла з кни­га­рень в Ук­раїні все, дру­ко­ва­не ук­раїнсь­кою мо­вою і спа­ли­ла. Ро­ку 1876 Мос­ков­щи­на зно­ву за­бо­ро­ни­ла дру­ку­ва­ти будь-які книж­ки ук­раїнсь­кою мо­вою. Ро­ку 1881 міністр М. Ігнатьєв пог­ро­жу­вав смер­т­ною ка­рою своїм уря­дов­цям за „ма­лей­шее от­с­туп­ле­ние от ука­за 1876 го­да“. Ро­ку 1892 імпер­сь­кий уряд на­ка­зав цен­зо­рам не да­ва­ти доз­во­лу на дру­ку­ван­ня кни­жок ук­раїнсь­кою мо­вою „в це­лях чис­то го­су­дар­с­т­вен­ных“, а особ­ли­во кни­жок ди­тя­чих „хо­тя бы по су­щес­т­ву со­дер­жа­ния оных и пред­с­тав­ля­лись бла­го­на­ме­рен­ны­ми“, тоб­то за­бо­ро­ня­ли не зміст, а са­му мо­ву. Об­са­див­ши 1915 р. Га­ли­чи­ну, Мос­ков­щи­на ма­со­во па­ли­ла ук­раїнські кни­гозбірні та архіви.

    Немає в світі жод­ної мо­ви, якою не пе­рек­ла­де­но Біблію. Кам’янець-Поділь­сь­кий єпис­коп Пар­феній Ле­виць­кий поп­ро­сив у „Свя­тей­ше­го Си­но­да“ доз­во­лу пе­рек­лас­ти Св. Єван­геліє ук­раїнсь­кою. За са­ме про­хан­ня Си­нод по­ка­рав йо­го, зас­лав­ши до Сибіру, хоч пе­ред тим доз­во­лив пе­рек­лас­ти Св. Пись­мо мо­вою ма­лень­ко­го сибірсько­го пле­мені тун­гусів. Після ре­во­люції 1905 ро­ку, ко­ли ска­со­ва­но за­бо­ро­ну 1876 ро­ку, ук­раїнці по­ча­ли ви­да­ва­ти кни­ги рідною мо­вою. Про­ти цього од­ра­зу зап­ро­тес­ту­вав прем’єр П. Сто­липін, на­пи­сав­ши ца­реві: „Ви­хо­дя­чи з то­го по­ло­жен­ня, що три га­лузі східно­го слов’янства і за по­ло­жен­ням, і за мо­вою не мо­жуть не скла­да­ти од­но­го дер­жав­но­го тіла, наш уряд, по­чи­на­ючи з ХVII ст. послідов­но і постійно бо­ров­ся про­ти ру­ху, відо­мо­го за на­ших часів під наз­вою „українсь­ко­го“ ру­ху, що не­се ідею відрод­жен­ня ста­рої Ук­раїни і по­бу­до­ву Ма­ло­російсь­ко­го Краю на са­мо­уп­рав­них, національ­них, місце­вих ос­но­вах. То­му, з пог­ля­ду на­ших імпер­сь­ких ви­мог, є вкрай не­ба­жа­ним те­перішнє по­лег­шен­ня цен­зу­ри на ук­раїнсь­ке дру­ко­ва­не сло­во“.

    Московщина доз­во­ли­ла ви­да­ти ук­раїнсь­ких кни­жок: у 1843- 1857 рр. (за 14 років) - 25 (півто­ри книж­ки на рік); у 1857- 1870 (за 13 років) - 146 (11 кни­жок на рік)421.

    У куль­тур­них країнах, навіть в СРСР, що­денні га­зе­ти чи­тає 95 % люд­ності, во­ни істот­но впли­ва­ють на ви­хо­ван­ня мільйонів. Мос­ков­щи­на при­му­со­во на­ки­дає своїм підда­ним мільйо­ни примірників пре­си щод­ня. В УРСР ви­даєть­ся ук­раїнсь­кою і мос­ков­сь­кою мо­ва­ми 934 га­зет (нак­ла­дом 10 млн.) та 84 жур­на­ли (нак­лад - 3 млн.). Ра­зом - 13 мільйонів примірників. А роз­пов­сюд­жуєть­ся в УРСР по­над 26 мільйонів - з Мос­ков­щи­ни за­во­зить­ся ще по­над 113 мільйонів, пев­на річ - мо­вою мос­ков­сь­кою. У Хар­кові щод­ня дру­куєть­ся 800 ти­сяч примірників мос­ков­сь­ких га­зет „Прав­да“ та „Извес­тия“ з мат­риць, що їх над­си­ла­ють літа­ка­ми з Мос­к­ви422.

    Увесь про­даж кни­жок, жур­налів за межі СРСР зо­се­ред­же­но в Москві в ок­ремій ус­та­нові („Меж­ду­на­род­ная Кни­га“), що над­си­лає свої ка­та­ло­ги за кор­дон. З них довідуємо­ся, що є ви­дав­ниц­т­ва УРСР, БСРС, ГРСР та інших на­родів, але не­ма ви­дав­ниц­т­ва РРФСР (Мос­ков­щи­ни). Чо­му? По­яс­нен­ня чи­таємо на 1-ій сторінці ка­та­ло­гу: „Га­зе­ты и жур­на­лы об­ще­со­юз­ные и РРФСР“, тоб­то ви­дав­ниц­т­ва РРФСР є „обще­со­юз­ные“, як і Ака­демія На­ук та міністер­с­т­ва. „Меж­ду­на­род­ная Кни­га“ про­по­нує 870 жур­налів та га­зет „обще­со­юз­ных“ ви­дав­ництв, пев­на річ, мос­ков­сь­кою мо­вою. „Обще­со­юз­ные“ не ви­да­ють мо­ва­ми на­родів СРСР, хоч ви­да­ють 10 жур­налів 17-ма мо­ва­ми на­родів за ме­жа­ми СРСР. Всіх їх ра­зом ка­та­ло­ги „рес­публік“ про­по­ну­ють 193 наз­ви - чим не куль­тур­на вищість мос­к­винів і жа­люгідна не­куль­турність „національ­них мен­шос­тей“ СРСР?

    Майже всі рес­публіки СРСР ма­ють свої Ака­демії На­ук, ви­да­ють на­укові жур­на­ли. Тур­к­мен­сь­ка, Уз­бець­ка, Ка­зах­сь­ка ви­да­ють їх ли­ше мос­ков­сь­кою мо­вою. Азер­бай­д­жан­сь­ка, Вірмен­сь­ка, Гру­зин­сь­ка, Латвійсь­ка, Ес­тон­сь­ка, Ли­тов­сь­ка ви­да­ють дво­ма: влас­ною і мос­ков­сь­кою. Ук­раїнсь­ка та Біло­русь­ка - своїми мо­ва­ми, але обов’яз­ко­во з ко­рот­ким вик­ла­дом змісту (ре­зю­ме) мос­ков­сь­кою мо­вою. Так офіційно. Фак­тич­но ж у тих дво­мов­них три чверті ста­тей пи­сані мос­ков­сь­кою мо­вою, а в ук­раїнсь­ких не ли­ше зміст, а й ок­ремі статті - теж мос­ков­сь­кою. І так не ли­ше в на­уковій періодиці. Ба­га­то технічних (ча­сом і літе­ра­тур­них) жур­налів дру­ку­ють статті впе­реміж мос­ков­сь­кою і не­мос­ков­сь­кою мо­ва­ми. Що­ро­ку кількість мос­ков­сь­кою збільшуєть­ся і змен­шуєть­ся - не­мос­ков­сь­кою. Де­які з них ма­ють не­мос­ков­сь­кою ли­ше наз­ву, а всі статті - мос­ков­сь­кою мо­вою. В рес­публіках ви­хо­дять мос­ков­сь­кою і місце­вою мо­вою два жур­на­ли од­на­ко­вих наз­ви і змісту: „Со­вет­с­кая Ук­ра­ина“ і „Ра­дян­сь­ка Ук­раїна“, „Со­вет­с­кая Кир­ги­зия“ і „Со­веттік Кир­гиз­с­тан“ і т. п. У Києві є „Ком­му­нист“ мос­ков­сь­кою і йо­го близ­нюк „Ко­муніст“ ук­раїнсь­кою мо­вою.

    В 1957 р. в УРСР бу­ло 34893 шко­ли, з них 599 - се­редніх технічних і 138 вузів. Ро­ку 1962 в УРСР ви­хо­ди­ло два жур­на­ли для вчи­телів ук­раїнсь­ких шкіл: „Українсь­ка мо­ва в школі“ 25980 примірників та „Літе­ра­ту­ра в школі“ нак­ла­дом 22930 примірників. Учи­телів за­галь­но­освітних шкіл бу­ло в УРСР 357300, от­же, один примірник при­па­дав на 10 учи­телів. 1963 ро­ку обид­ва жур­на­ли з’єдна­ли в один „Українсь­ка мо­ва і літе­ра­ту­ра в школі“ нак­ла­дом 39320 примірників. За півро­ку нак­лад змен­ши­ли до 24100423. Жур­на­лу „Мо­воз­нав­с­т­во“ вий­ш­ло за 30 років ли­ше 18 чи­сел (по 120-150 сторінок), а 1963 ро­ку йо­го зак­ри­ли. Мос­ков­щи­на пиль­нує, щоб не існу­ва­ло ук­раїнсь­ких на­уко­вих та технічних жур­налів. В УРСР (у Києві) ви­хо­ди­ло 29 на­уко­вих і технічних жур­налів, з них 16 - мо­вою мос­ков­сь­кою, 13 - ук­раїнсь­кою.

    В УРСР є по­над 6 ти­сяч се­редніх шкіл. Єди­ний в УРСР „Укра­ин­с­кий ма­те­ма­ти­чес­кий жур­нал“ ви­даєть­ся мос­ков­сь­кою мо­вою нак­ла­дом ли­ше 1005 примірників. Один примірник на шість шкіл. Мос­ков­щи­на боїть­ся ма­зе­пин­с­т­ва навіть у ша­хах: єди­ний ук­раїно­мов­ний жур­нал „Шахіст“ (навіть без прик­мет­ни­ка „українсь­кий“) Мос­ков­щи­на зак­ри­ла ще 1939 ро­ку, хо­ча в Ук­раїні є по­над 795 ти­сяч шахістів.

    Інститут Історії АН УРСР ви­го­то­вив 1960 р. кілька бібліографій істо­рич­них праць про Ук­раїну. Мос­ков­щи­на не доз­во­ли­ла над­ру­ку­ва­ти жод­ної. Так са­мо не доз­во­ли­ла ви­да­ти і „Бібліографію історії УРСР“. Інсти­тут ук­лав 1960 ро­ку то­ми „Бібліографії істо­рич­ної бібліографії“. Ви­дав пер­ший, а по­даль­ше Мос­ков­щи­на при­пи­ни­ла424.

    Університети в УРСР ви­да­ють у Хар­кові: „Уче­ные За­пис­ки Харь­ков­с­ко­го уни­вер­си­те­та“, „Тру­ды Харь­ков­с­ко­го по­ли­тех­ни­чес­ко­го ин­с­ти­ту­та“, „Тру­ды Харь­ков­с­ко­го пе­да­го­ги­чес­ко­го ин­с­ти­ту­та“, „Тру­ды Харь­ков­с­ко­го ин­же­нер­но-ст­ро­итель­но­го ин­с­ти­ту­та“, „За­пис­ки Харь­ков­с­ко­го сель­с­ко­хо­зяй­с­т­вен­но­го ин­с­ти­ту­та“, „Сбор­ник на­уч­ных ра­бот ка­фед­ры стро­итель­ной ме­ха­ни­ки“, „Ра­бо­ты фа­куль­те­та ин­же­не­ров зем­ле­ус­т­рой­с­т­ва“, „Тру­ды фи­зи­чес­ко­го от­де­ле­ния фи­зи­ко-ма­те­ма­ти­чес­ко­го фа­куль­те­та“, „Тру­ды объ­еди­нен­но­го се­ми­на­ра по гид­ро­тех­ни­чес­ко­му и во­до­хо­зяй­с­т­вен­но­му стро­итель­с­т­ву“ - жод­но­го ук­раїнсь­кою мо­вою. Навіть в Уж­го­роді ви­да­ють: „Док­ла­ды и со­об­ще­ния Уж­го­род­с­ко­го уни­вер­си­те­та“. Те са­ме й в інших ук­раїнсь­ких універ­си­те­тах.

    В Ук­раїні над­ру­ко­ва­но 1961 ро­ку кни­жок: ук­раїнсь­кою мо­вою 3850 назв (46 %), мос­ков­сь­кою - 4416 (53 %)425. Мос­ков­сь­ка вла­да в Ук­раїні хва­лить­ся, що творів Т. Шев­чен­ка ви­да­но по­над 6 млн. примірників, І. Фран­ка - 8 млн., ли­ше за­мов­чуєть­ся, яки­ми є ті ви­дан­ня. „Коб­за­ря“ не­має жод­но­го ПОВ­НО­ГО. Пов­не зібран­ня творів Т. Шев­чен­ка в 10 то­мах ви­да­но 1939 р. нак­ла­дом 10 ти­сяч примірників. З них пер­ших два то­ми Мос­ков­щи­на „ви­лу­чи­ла з обігу“, і їх пе­ре­ви­да­но аж 1951 ро­ку вже „вип­рав­ле­ни­ми“ мос­ков­сь­кою цен­зу­рою. У „Коб­зарі“ ви­дан­ня 1950 р. не над­ру­ку­ва­ли 18 творів (7 % усь­ого „Коб­за­ря“), зок­ре­ма, „Якби ти, Бог­да­не“, „Роз­ри­та мо­ги­ла“, „Ве­ли­кий льох“, „Чи­ги­ри­не“, „Стоїть в селі Су­бо­тові“, „Іржа­вець“, „Да­ви­дові псал­ми“, „Зас­ту­пи­ла чор­на хма­ра“, вва­жа­ючи їх за про­ти­мос­ковські. На­га­даємо, що мос­ков­сь­ка цен­зу­ра не доз­во­ли­ла 1910 ро­ку над­ру­ку­ва­ти ли­ше 6 творів та вик­рес­лю­ва­ла ли­ше ок­ремі ряд­ки, а не цілі вірші.

    Боїться Мос­ков­щи­на й іншо­мов­них пе­рек­ладів „Коб­за­ря“. До 1933 ро­ку існу­ва­ли німець­кий та поль­сь­кий пе­рек­ла­ди. Мос­ков­щи­на зни­щи­ла їх і досі не доз­во­ли­ла пе­рек­лас­ти іно­зем­ни­ми мо­ва­ми, крім мос­ков­сь­кої. До речі, ук­раїнські емігран­ти у вільно­му світі теж і досі не под­ба­ли про пе­рек­лад всього „Коб­за­ря“ іно­зем­ни­ми мо­ва­ми. Є пе­рек­лад ли­ше виб­ра­них творів.

    У 20- томному „пов­но­му“ зібранні творів І. Фран­ка не­має жод­но­го йо­го про­ти­мос­ков­сь­ко­го вірша („Не по­ра“, „Росіє“ і т. п.), і жод­ної статті („До історії соціалістич­но­го ру­ху“, „По­за ме­жа­ми мож­ли­во­го“, „Що та­ке пос­туп“ і т. п.).

    Року 1955 над­ру­ко­ва­но кни­жок: в РРФСР - 86,3 % усіх в СРСР, а в УРСР - ли­ше 5,2 %. Мос­ков­сь­кою мо­вою ви­да­но навіть такі, як „Исто­рия и ар­хе­оло­гия древ­не­го Ки­ева“, „Зод­чес­т­во Ук­ра­ины“, „Архе­оло­ги­чес­кие ис­сле­до­ва­ния древ­не­го Ки­ева“, „ Па­мят­ни­ки ар­хи­тек­ту­ры Ук­ра­ины“ то­що.

    За 1932- 1955 рр. ви­дан­ня кни­жок в РРФСР збільши­ли на 82,8 %, а в УРСР змен­ши­ли на 9,8 %. Ро­ку 1963 ви­да­но в УРСР кни­жок ук­раїнсь­кою мо­вою на 13,3 % мень­ше, ніж у 1962 р. (з 3,824 до 3,321). Але мос­ков­сь­кою мо­вою ви­да­ли в УРСР на 15 % більше (4 ти­сячі).

    Московщина змен­ши­ла 1962 р. кількість ук­раїно­мов­них жур­налів з 184 до 159. Кількість ук­раїно­мов­них га­зет змен­ши­лась з 807 до 520, як і їхній нак­лад з 1109 ти­сяч до 1104 ти­сяч. Нак­лад мос­ков­сь­ко­мов­них га­зет в Ук­раїні збільшив­ся на 29982 ти­сячі426.

    На кожні 100 ти­сяч на­се­лен­ня ви­пус­ка­ли кни­жок у 1960 році: Швеція - 82 наз­ви, Ав­с­трія - 59, Німеч­чи­на - 52, СРСР - 28, Ук­раїна - 10.

    Московщина пиль­нує, аби не існу­ва­ло ук­раїнсь­ких пе­рек­ла­дачів з чу­жих мов. Ук­раїнські пе­рек­ла­ди євро­пей­сь­ких пись­мен­ників - пе­ре­важ­но пе­рек­ла­ди з мос­ков­сь­ко­го пе­рек­ла­ду. Пе­рек­ла­ди 1960 ро­ку на 87 мов на­родів СРСР: з мос­ков­сь­кої 5329 назв, а з ук­раїнсь­кої - 214 наз­ви (з них 158 на мос­ков­сь­ку)427. Ук­раїнсь­кий пе­рек­лад навіть „Крат­ко­го кур­са ис­то­рии ВКП(б)“ не ви­да­ва­ли аж до 1938 ро­ку.

    Ми вже зга­ду­ва­ли, що ніхто в СРСР не має пра­ва ви­да­ва­ти шкільні підруч­ни­ки без доз­во­лу Ака­демії пе­да­гогічних на­ук у Москві. У се­редніх шко­лах УРСР пе­ре­важ­на більшість підруч­ників - пе­рек­ла­ди з мос­ков­сь­ких, у ву­зах їх не тре­ба й пе­рек­ла­да­ти, бо ж мо­ва вик­ла­дан­ня - мос­ков­сь­ка. Навіть за­ля­кані ук­раїнці не вит­ри­му­ють і пи­шуть: „Своїх ма­лят ми вже з пер­шо­го ж кла­су вчи­мо рідної мо­ви на ма­теріялі… пе­рек­ладів. Пе­рек­ладні тво­ри зай­ма­ють найбіль­шу час­ти­ну на­ших чи­та­нок. Нап­рик­лад, там ук­раїнсь­ких на­род­них ка­зок дві, ук­раїнсь­ких на­род­них пісень - од­на, творів ук­раїнсь­кої літе­ра­ту­ри - 15, пе­рек­ладів з мос­ков­сь­кої мо­ви - 52. За 4 ро­ки учні по­чат­ко­вих класів чи­та­ють приб­лиз­но 250 пе­рек­ладів з мос­ков­сь­кої мо­ви і 60 ук­раїнсь­ких ка­зок, творів ук­раїнсь­ких кла­сиків. А в стар­ших кла­сах вчать дітей мос­ков­сь­ких каль­ок, не­око­вир­ної мо­ви, кан­це­ля­ризмів то­що. Гра­ма­тич­на не­пись­менність - на кожній сторінці учнівсь­ких творів. Не див­но, бо чи­тан­ки рясніють мов­ни­ми по­мил­ка­ми, не­охай­нос­тя­ми сти­лю, жах­ли­во спар­та­че­ною ук­раїнсь­кою мо­вою. Такі чи­тан­ки вик­ли­ка­ють у ма­лят відра­зу і нехіть до ук­раїнсь­кої мо­ви“428. „Дит­ви­дав“ ви­дав 1960 р. 262 ди­тячі книж­ки, а се­ред них пе­рек­ладів з мо­ви мос­ков­сь­кої - 177429. Пев­на річ, в усіх мос­ков­сь­ких книж­ках, пе­рек­ла­де­них ук­раїнсь­кою (яко­мо­га змос­ков­ще­ною), вих­ва­ляєть­ся все мос­ков­сь­ке і пап­лю­жить­ся все ук­раїнсь­ке. Не ви­да­ва­ти цілко­ви­то підруч­ників ук­раїнсь­кою - не­си­ла. Тож дру­ку­ють (в Ук­раїні) мос­ковські 100-ти­сяч­ним нак­ла­дом, а їхні ук­раїнські пе­рек­ла­ди - 5-ти­сяч­ним. Ви­да­ють в Ук­раїні і пе­рек­ла­ди мос­ков­сь­кою мо­вою ук­раїнсь­ких пись­мен­ників 100-ти­сяч­ни­ми нак­ла­да­ми, а їх же ук­раїнсь­кою мо­вою - 5-ти­сяч­ним, як, скажімо, тво­ри М. Ко­цю­бин­сь­ко­го430. Крім ви­да­них в Ук­раїні мос­ков­сь­ких підруч­ників, ще при­во­зять їх з Мос­ков­щи­ни що­ро­ку 12 мільйонів примірників431. Ро­ку 1966 ви­да­но в УРСР за­галь­но­освітніх підруч­ників 34,1 мільйо­на (мос­ков­сь­ких і ук­раїнсь­ких), а з Мос­ков­щи­ни при­ве­зе­но мос­к­во­мов­них 15,5 мільйо­на примірників432. Міністер­с­т­во освіти УРСР роз­си­лає шко­лам спис­ки кни­жок, що їх му­сять про­чи­та­ти шко­лярі. Тво­ри ук­раїно­мов­них пись­мен­ників міністер­с­т­во на­ка­зує чи­та­ти в мос­ков­сь­ко­му пе­рек­ладі433.

    Шкіл в УРСР 1962 ро­ку бу­ло 40600, у них 7300 ти­сяч учнів. У се­редніх за­галь­них шко­лах нав­ча­ло­ся 3,5 мільйо­на, у фа­хо­вих - 455 ти­сяч, у ву­зах - 526 ти­сяч434. Обов’яз­ко­вої для ук­раїно­мов­них се­редніх шкіл „Історії ук­раїнсь­кої літе­ра­тур­ної мо­ви“ ви­да­ли 10 ти­сяч примірників - од­ну на чо­ти­ри шко­ли. Київсь­ка шко­ла № 20 має 16 ти­сяч кни­жок у своїй бібліотеці. З них ук­раїнсь­кою ли­ше 480. У школі № 116 є 6136 кни­жок, з них ук­раїнсь­кою мо­вою - 197435. У школі № 178 є 323 книж­ки, з них ук­раїно­мов­них - 14. У школі № 118 - жод­ної ук­раїно­мов­ної. Шко­ла № 47 має ли­ше од­ну книж­ку В. Со­сю­ри, та й та в пе­рек­ладі мос­ков­сь­кою мо­вою436. Це в сто­лиці.

    Жодна лю­ди­на, жод­на ус­та­но­ва в СРСР не має пра­ва са­ма ви­да­ти жод­ної книж­ки, навіть доз­во­ле­ної цен­зу­рою. Керівниц­т­во всім кни­го­ви­дан­ням зо­се­ред­же­но в Москві, во­на виз­на­чає що, скільки, де ви­да­ва­ти437. Зро­зуміло, чо­му Харківсь­кий універ­си­тет не ви­дав 1965 ро­ку жод­но­го підруч­ни­ка ук­раїнсь­кою мо­вою, а Київсь­кий пе­да­гогічний інсти­тут ви­дав 205 мос­ков­сь­кою і 31 ук­раїнсь­кою. З усіх підруч­ників для технікумів СРСР ви­да­но: у РРФСР 94,5 %, а в УРСР - 2,9 %, та й ті мос­ков­сь­кою мо­вою438.

    В УРСР є 5500 шкіл з мос­ков­сь­кою мо­вою нав­чан­ня. В се­редніх шко­лах з ук­раїнсь­кою мо­вою нав­чан­ня на цю мо­ву й літе­ра­ту­ру виділе­но 2046 го­дин, а на мос­ков­сь­ку - 1365439. Мос­ков­сь­ка мо­ва є обов’яз­ко­вою в УСІХ шко­лах Ук­раїни, а ук­раїнсь­ка не обов’яз­ко­ва в жодній мос­к­во­мовній. Та й в ук­раїно­мов­них учи­телі-мос­к­ви­ни вик­ла­да­ють своєю мо­вою, бо не зна­ють і не хо­чуть вчи­ти ук­раїнсь­кої.

    З 19 ди­тя­чих жур­налів в Ук­раїні ли­ше три ук­раїно­мовні. Та й з них два („Барвінок“ і „Піонерія“) дуб­лю­ють­ся мос­ков­сь­кою.

    Як мос­ков­щать­ся ук­раїнські міста, вид­но з та­ких цифр. З усіх учнів до мос­к­во­мов­них шкіл хо­ди­ло в: До­нець­ку - 99 %, Хар­кові - 95 %, Лу­ган­сь­ку - 93 %, Одесі - 92 %, Дніпро­пет­ров­сь­ку - 82 %, За­поріжжі - 73 %, Києві - 73 %, Вінниці - 67 %, Жи­то­мирі - 61 %, Станісла­вові - 60 %, Су­мах - 58 %, Хмель­ниць­ко­му - 57 %. У Чернівцях 36 мос­к­во­мов­них і 4 ук­раїно­мов­них шко­ли. У Ко­ло­миї є дві се­редні шко­ли і обидві мос­к­во­мовні. У Львові ук­раїно­мов­них шкіл - 56, а мос­к­во­мов­них 29440.

    За мос­ков­сь­кою ста­тис­ти­кою ук­раїнці ста­но­ви­ли в 1960 році 76,8 % на­се­лен­ня УРСР, а мос­к­ви­ни 16,9 %. Але у ву­зах УРСР сту­дентів-ук­раїнців бу­ло 62,5 %, а мос­к­винів - 30 %441, тоб­то кожні 10 ти­сяч мос­к­винів в Ук­раїні ма­ли у ву­зах 177 дітей, а кожні 10 ти­сяч ук­раїнців - ли­ше 81442. Ро­ку 1960 се­ред на­уковців УРСР ук­раїнці ста­но­ви­ли ли­ше 48,3 %. З усіх на­уковців-ук­раїнців пра­цю­ва­ли в Ук­раїні ли­ше 63,6 %443.

    Наукові зван­ня зат­вер­д­жує імпер­сь­ке міністер­с­т­во освіти. Всі мос­к­ви­ни СРСР зму­шені пи­са­ти ди­сер­тації мос­ков­сь­кою мо­вою. У Львівсько­му універ­си­теті бу­ло на­пи­са­но за 1944-1960 ро­ки 365 ди­сер­тацій. З них 312 (85,5 %) - мо­вою мос­ков­сь­кою. В 1960 р. в Ук­раїні бу­ло на­пи­са­но ди­сер­тацій ук­раїнсь­кою мо­вою ли­ше оди­над­цять; в 1966 р. в Києві на­пи­са­но 25 ди­сер­тацій - усі мос­ков­сь­кою мо­вою444. З 90 ди­сер­тацій на істо­ричні те­ми, по­да­них до Мос­к­ви, ли­ше 12 - з Ук­раїни, а з них по­ло­ви­ну на­пи­са­ли мос­к­ви­ни445.

    Сучасна Мос­ков­щи­на при­га­да­ла ще один ста­рий спосіб бо­ро­ти­ся з ук­раїнсь­кою мо­вою. Пет­ро І нак­лав 1724 ро­ку 1 ти­ся­чу рублів штра­фу на дру­кар­ню Києво-Пе­чер­сь­кої Лав­ри за те, що над­ру­ку­ва­ла „Тріодь“ „про­тив­но пе­ча­тан­ным в мос­ков­с­кой ти­пог­ра­фии“. Міністр П. Ва­луєв на­ка­зав 1876 р. дру­ку­ва­ти „без ни­ка­ких от­с­туп­ле­ний от рос­сий­с­ко­го пра­во­пи­са­ния“ навіть істо­ричні до­ку­мен­ти, пи­сані ста­ро­дав­нь­ою ук­раїнсь­кою мо­вою. Ук­раїнсь­кий пра­во­пис по­мос­ков­ще­но 1923 р., вдру­ге - 1928 р. (зат­вер­д­же­ний М. Скрип­ни­ком), втретє - 1934 р. (зат­вер­д­же­ний А. Хви­лею-Му­суль­ба­сом), вчет­вер­те - 1945 р. (зат­вер­д­же­ний П. Ти­чи­ною). Та цього, ви­яв­ляєть­ся, за­ма­ло. Ди­рек­тор шко­ли в Києві Б. Ан­д­ру­щен­ко пи­ше: „Хоч пра­во­пис ук­раїнсь­кої мо­ви в ос­нов­но­му вже уз­год­же­ний з пра­во­пи­сом мос­ков­сь­кої мо­ви, од­нак є ще ба­га­то різниць, і во­ни ство­рю­ють труд­нощі уч­ням. Час уже усу­ну­ти ті різниці. Уз­год­жен­ня пра­во­писів ма­ти­ме ве­ли­кий ви­хов­ний вплив“446. Уряд УРСР скли­кає на­ра­ду вчи­телів, мо­воз­навців, пись­мен­ників то­що, а пе­ред нею га­зе­ти зчи­ня­ють не­са­мо­ви­тий га­лас про „бур­жу­аз­ний націоналізм“, і на­ра­да про­сить уряд УРСР (не СРСР) ви­лу­чи­ти з ук­раїнсь­кої мо­ви зас­тарілі літе­ри, пра­во­пис, зас­тарілі гра­ма­ти­ки і слов­ни­ки. На­томість ви­да­ти „прог­ре­сивні“.

    Монархічна Мос­ков­щи­на доз­во­ля­ла Ук­раїні те­ат­ральні вис­та­ви: „Ой, не хо­ди, Гри­цю“, „Са­та­на в бочці“, „Мос­каль-чарівник“, але за­бо­ро­ня­ла ста­ви­ти євро­пейські п’єси ук­раїнсь­кою мо­вою. Доз­во­ля­ла тан­цю­ва­ти го­па­ка, але за­бо­ро­ня­ла ук­раїнсь­кий ба­лет. Доз­во­ля­ла співа­ти ук­раїнсь­ких на­род­них пісень, але за­бо­ро­ня­ла ук­раїнсь­ку опе­ру. Доз­во­ля­ла ви­да­ва­ти оповідан­ня з се­лян­сь­ко­го жит­тя М. Вов­ч­ка, але за­бо­ро­ня­ла П. Кулішеві пе­рек­ла­ди ук­раїнсь­кою мо­вою В. Шек­спіра. Од­не сло­во, куль­ти­ву­ва­ло­ся примітив­не ма­ло­російс­т­во.

    Першу мос­ков­сь­ку ен­цик­ло­педію (81 том) ви­да­ли в ХХ ст. в Пе­тер­бурзі німці Брок­га­уз та Еф­рон. В Європі пер­ший аз­бу­ков­ник ук­лав 75 ро­ку по РХ рим­сь­кий на­уко­вець Пліній. Ан­глія, Франція, Німеч­чи­на ма­ли свої аз­бу­ков­ни­ки вже в XVII ст. Після 1917 р. Мос­ков­щи­на ви­да­ла: 51-том­ну „Боль­шую Со­вет­с­кую Эн­цик­ло­пе­дию“ дво­ма ви­дан­ня­ми, 10-том­ну ма­лу (три ви­дан­ня), 38-том­ну технічну, 38-том­ну ме­дич­ну, 12-том­ну істо­рич­ну, 10-том­ну літе­ра­тур­ну, 10-том­ну ди­тя­чу, 1-2-3-4-5-томні з ок­ре­мих га­лу­зей на­уки, техніки, мис­тец­т­ва.

    Галичани по­ча­ли 1930 ро­ку дру­ку­ва­ти у Львові три­том­ну ен­цик­ло­педію „Кни­га Знан­ня“. Мос­ков­щи­на са­ме про­ва­ди­ла в Га­ли­чині ве­ли­чез­ну про­па­ган­ду про розквіт ук­раїнсь­кої куль­ту­ри в УРСР; тож зму­ше­на бу­ла доз­во­ли­ти Ук­раїні 1932 ро­ку ство­ри­ти ок­ре­ме ви­дав­ниц­т­во і ви­да­ва­ти 20-том­ну „Українсь­ку Ра­дян­сь­ку Ен­цик­ло­педію“. Ук­раїнські на­уковці скла­ли перші три то­ми. Мос­ков­щи­на 1934 ро­ку їх ув’яз­ни­ла, зібрані ма­теріали заб­ра­ла, зак­ри­ла ви­дав­ниц­т­во. Ук­раїнські емігран­ти роз­по­ча­ли 1949 ро­ку дру­ку­ва­ти за кор­до­ном 9-том­ну „Енцик­ло­педію Ук­раїноз­нав­с­т­ва“, над­си­ла­ли її до іно­зем­них бібліотек, зок­ре­ма до універ­си­тет­сь­ких, роз­по­ча­ли ви­да­ва­ти її ан­глійсь­кою мо­вою. Мос­ков­щи­на зат­ри­во­жи­ла­ся і відно­ви­ла зак­ри­те 30 років то­му ви­дав­ниц­т­во Ук­раїнсь­кої Ра­дян­сь­кої Ен­цик­ло­педії, яке ви­да­ло з не­чу­ва­ною в УРСР швидкістю: всі 17 томів за 6 років. В цій „українській“ ен­цик­ло­педії зга­да­но ти­сячі мос­к­винів, які не ма­ли жод­но­го сто­сун­ку до будь-чо­го ук­раїнсь­ко­го. Вод­но­час не зга­да­но ти­сячі сла­вет­них, ши­ро­ко зна­них ук­раїнців. Навіть мос­к­ви­ни за­ки­ну­ли ре­дак­то­рам УРЕ за­по­пад­ли­ве змос­ков­щен­ня і ла­куз­т­во“447.

    Українські пізні Іва­ни не спро­мог­ли­ся до 1917 ро­ку склас­ти і ви­да­ти пов­ний слов­ник ук­раїнсь­кої мо­ви та слов­ни­ки технічно-на­уко­вої терміно­логії. Ма­ли ли­ше слов­ник Б. Грінчен­ка, да­ле­ко не пов­ний, та й він з’явив­ся ви­пад­ко­во: мос­ков­сь­кий уряд не доз­во­лив спо­ру­ди­ти пам’ятни­ка Т. Шев­чен­кові, і зібрані на нього кош­ти ви­ко­рис­та­ли на ви­дан­ня слов­ни­ка.

    Після 1917-го за­хо­ди­ли­ся пок­вап­но ук­ла­да­ти мос­ков­сь­ко-ук­раїнські на­уко­во-технічні слов­ни­ки. Скла­ли їх за 1920-1930 ро­ки по­над 30. Пам’ята­ючи ук­раїнсь­ко-мос­ков­сь­ку війну та се­лянські пов­с­тан­ня, Мос­ков­щи­на якийсь час не на­ва­жу­ва­ла­ся за­бо­ро­ни­ти ук­раїнцям ви­да­ва­ти слов­ни­ки. Ли­ше зни­щи­ла в 1933 р. ті слов­ни­ки ра­зом з упо­ряд­ни­ка­ми, бо слов­ни­ки по­ка­зу­ва­ли ве­ли­чез­не ба­гат­с­т­во ук­раїнсь­кої мо­ви.

    Західно- європейські, ро­манські мо­ви ут­во­ри­ли­ся з ла­тин­сь­кої, а гер­манські -під її ве­ли­ким впли­вом. Ла­ти­на не чу­жа Західній Європі і цілко­ви­то при­род­но бу­ла там міжна­род­ною і на­уко­вою кілька сторіч. Всі євро­пейські універ­си­те­ти нав­ча­ли в XIV-XVI­II ст. ла­тин­сь­кою мо­вою. Ко­ли ж по­ча­ли роз­ви­ва­ти­ся євро­пейські національні літе­ра­турні мо­ви, а на­уко­вий та технічний роз­ви­ток ви­ма­гав но­вих на­уко­вих та технічних термінів, євро­пейці тво­ри­ли їх з ла­тин­сь­ко­го (і грець­ко­го) мов­но­го ба­гат­с­т­ва. Слов’янські мо­ви май­же не ма­ють спільно­го з ла­тин­сь­кою і грець­кою мо­ва­ми слов­ниц­т­ва. Ко­ли ви­ник­ла пот­ре­ба в но­вих на­уко­вих та технічних сло­вах, слов’яни ма­ли тво­ри­ти їх з ла­тин­сь­кої (і грець­кої), або з влас­но­го мов­но­го за­па­су. Який спосіб зас­то­су­ва­ти - за­ле­жа­ло від ба­гат­с­т­ва чи бідності рідної мо­ви. Давні слов’янські на­ро­ди тво­ри­ли свої мо­ви ти­ся­чоліття­ми, їхніх мов­них скарбів вис­та­ча­ло для тво­рен­ня но­вих термінів і по­нять. Так чи­ни­ли че­хи та ук­раїнці. У чехів спра­цю­ва­ла ще й відра­за до всього німець­ко­го.

    Нерозвиненою мос­ков­сь­кою мо­вою не мог­ла ні роз­мов­ля­ти, ні пи­са­ти провідна вер­с­т­ва аж до О. Пушкіна, тоб­то до ХІХ століття, ад­же її лек­си­ку, гра­ма­тичні фор­ми, тво­рить увесь на­род, а еліта впо­ряд­ко­вує, вдос­ко­на­лює на­род­ну, вип­рав­ля­ючи літе­ра­тур­ну мо­ву. „Аж до ХХ ст. прос­то­люд й інтелігенція бу­ли дві, чужі кров­но і ду­хов­но, вер­с­т­ви“,- виз­нає пись­мен­ник О. Грібоєдов (він поль­сь­ко­го по­ход­жен­ня. Справжнє прізви­ще - Грзібовскі). Інший змос­ков­ще­ний іно­зе­мець О. Гру­ген­берг пи­ше: „Не­ма чо­го се­бе ду­ри­ти: є дві Мос­ков­щи­ни. Од­на інтеліген­т­сь­ка, а дру­га - ду­же да­ле­ка від неї ду­хов­но і мов­но - му­жиць­ка“. Те са­ме твер­див Ф. Дос­тоєвсь­кий.

    Провідна вер­с­т­ва мос­ков­сь­кої нації го­во­ри­ла і пи­са­ла спер­шу мо­вою, що при­нес­ли їй ук­раїнські цивіліза­то­ри. Від XVI­II ст. по­ча­ли на­ки­да­ти їй німець­ку при­балтійські німці, що відтоді за­па­ну­ва­ли в усь­ому світі Мос­ков­щи­ни. Після війни з На­по­ле­оном вже самі мос­к­ви­ни фран­цу­зи­ли свою мо­ву. Так мо­ва мос­ков­сь­кої провідної вер­с­т­ви цілко­ви­то відірва­ла­ся від на­род­ної. М. Ло­мо­но­сов спро­бу­вав очис­ти­ти мос­ков­сь­ку мо­ву від чу­жо­зем­них слів, але не знай­шов у мос­ковській на­родній мові ма­теріалу заміни­ти їх. Мос­ков­сь­ка мо­ва навіть не поз­бу­ла­ся цілко­ви­то не­потрібно­го їй німець­ко­го суфіксу „ІР“ (акком­па­нИ­Ро­вать, эк­с­п­лу­атИ­Ро­вать), пе­ре­пи­су­ва­ла собі здвоєні бук­ви чу­жо­мов­них слів, хоч так не ви­мов­ля­ла їх448. Мос­ков­сь­ка на­уко­ва й технічна лек­си­ка має 99 % слів та ви­разів німець­ких, фран­цузь­ких, ук­раїнсь­ких навіть не змос­ков­ще­них бо­дай фор­мою, як отой хвос­тик „ір“.

    Без пе­ребіль­шен­ня ук­раїнсь­ка мо­ва є однією з най­ба­гат­ших у світі, зок­ре­ма й се­ред слов’янських. Наші ака­деміки-слов­ни­карі не ма­ли жод­ної пот­ре­би за­по­зи­чу­ва­ти в чу­жинців і скла­да­ли на­уко­во-технічні слов­ни­ки з мов­них скарбів ук­раїнсь­ко­го на­ро­ду. Ук­раїнсь­ке на­уко­ве і технічне на­зов­ниц­т­во є найбільш слов’янське з-поміж слов’янських, крім чесь­ко­го.

    Українська Ака­демія На­ук до її пог­ро­му Мос­ков­щи­ною 1933 ро­ку ви­да­ла 35 ук­раїнсь­ких слов­ників з ок­ре­мих га­лу­зей на­уки і техніки. Ук­ла­да­ли і ви­да­ва­ли їх за ней­мовірно тяж­ких об­с­та­вин, під цівкою мос­ков­сь­ко­го на­га­на. Але пізніше, як уже мо­ви­ло­ся, Мос­ков­щи­на зни­щи­ла і слов­ни­ки, і їх ав­торів. В історії люд­с­т­ва не знай­ти прик­ла­ду та­кої роз­п­ра­ви з ака­деміка­ми-слов­ни­ка­ря­ми.

    Після 1917 ро­ку Мос­ков­щи­на ви­да­ла по­над 300 ве­ли­ких мос­ков­сь­ких слов­ників і кілька­сот мен­ших, за­галь­ним нак­ла­дом кілька де­сятків мільйонів примірників: 17-том­ний (27 ти­сяч сторінок) „Сло­варь сов­ре­мен­но­го рус­ско­го язы­ка“, пе­ре­ви­да­ла (2700 сторінок) слов­ник мос­ков­сь­кої мо­ви В. Да­ля, 4-том­ний (по­над 4 ти­сячі сторінок) ети­мо­логічний, 4-том­ний (3 ти­сячі сторінок) слов­ник мо­ви О. Пушкіна, кілька де­сятків пра­во­пис­них, говірко­вих, істо­рич­них. Шкільні слов­ни­ки (мос­ковські) ви­да­ють­ся сто­ти­сяч­ни­ми нак­ла­да­ми кількак­рат­но. Іно­зем­но-мос­ков­сь­ких ви­дань по­над 400 - за­галь­них, технічних, на­уко­вих. Ли­ше бібліографія цих технічних слов­ників скла­ла книж­ку на 419 сторінок449. Ан­глійсь­ко-мос­ков­сь­ких - по­над 70, з’яви­ли­ся мос­ковські слов­ни­ки навіть аф­ри­кан­сь­ких та азійсь­ких на­родів. А по­ни­щив­ши 1933 р. ук­раїнські слов­ни­ки, Мос­ков­щи­на більше не доз­во­ля­ла 15 років ви­да­ти ЖОД­НО­ГО, навіть змос­ков­ще­но­го.

    Після Дру­гої світо­вої Мос­ков­щи­на зму­ше­на бу­ла доз­во­ля­ти Києву ви­да­ва­ти ук­раїнські слов­ни­ки. На­решті 1948 ро­ку ви­да­ли їх більше де­сят­ка не­чу­ва­но ве­ли­ким (як на ук­раїно­мовні ви­дан­ня) нак­ла­дом: від трьох до п’ятде­ся­ти ти­сяч примірників, а „Орфог­рафічний“ М. Сте­фан­це­ва навіть 250 ти­сяч. Звідки та­ка мос­ков­сь­ка щедрість? Бо в цьому слов­ни­ку чи­таємо, по­чи­на­ючи з об­к­ла­дин­ки (мос­ков­сь­ке „орфог­рафічний“ замість ук­раїнсь­ко­го „пра­во­пис­ний“), на кожній сторінці такі „українські“ сло­ва, як етаж, ке­ро­син, лап­ша, бечівка, дер­з­кий, ре­зи­на, бра­вий, ба­риш, лишній, лоп­ну­ти, свек­ла і ти­сячі подібних.

    Нарешті по­ча­ли в 1953 р. ви­да­ва­ти (закінчи­ли аж 1963 р.) найбіль­ший, 6-том­ний (121700 слів, 3490 сторінок) ук­раїнсь­ко-мос­ков­сь­кий (Мос­ков­щи­на ви­да­ла 17-том­ний, 27 ти­сяч сторінок, „Сло­варь рус­ско­го язы­ка“). У пе­ред­мові чи­таємо крім пок­лонів Сталінові й та­ке: „Слов­ник Б. Грінчен­ка над­то зас­тарів і по­бу­до­ва­ний на хиб­них ме­то­до­логічних за­са­дах, а всі по­ре­во­люційні слов­ни­ки ви­яви­ли­ся націоналістич­ни­ми. Їх справжнім зав­дан­ням бу­ло… як­найбіль­ше відда­ли­ти ук­раїнсь­ку мо­ву від російської. Звідси різні ви­гад­ки, ар­хаїзми, діалек­тиз­ми, що за­пов­ня­ли всі ті слов­ни­ки… Вказівка тов. Сталіна зо­бов’язує вно­си­ти до слов­ни­ка нові сло­ва… Ре­дак­то­ри ви­хо­ди­ли з ос­но­во­по­лож­них вказівок Й. В. Сталіна… і цей слов­ник відби­ва­ти­ме зв’язок ук­раїнсь­ко­го і російсько­го на­родів“. Слов­ник настіль­ки змос­ков­щи­ли, що навіть за­ля­кані ре­дак­то­ри ук­раїно­мов­них жур­налів на­ва­жи­ли­ся пи­са­ти: „Той, ви­да­ний 1948 ро­ку у Москві, „Російсько-ук­раїнсь­кий слов­ник“ ве­ли­ча­ють на Ук­раїні „російсько-російсь­ким“. А про той го­ро­паш­ний „зе­ле­ний“ ска­за­но стільки прик­ро­го, як ні про жод­ний інший450. На об­к­ла­динці „Українсь­ко-російсь­ко­го слов­ни­ка“ заз­на­че­но, що го­лов­ним ре­дак­то­ром є І. Ки­ри­чен­ко. А на ос­танній сторінці над­ру­ко­вані прізви­ща справжніх ре­дак­торів, „очей и ух го­су­да­ре­вых“ - Н. І. Ша­ра­по­ва, Н. С. Ва­силь­єва, Л. В. Лу­кашкіна. На тих справжніх ав­торів на­тя­кає один з „ре­дак­торів“ то­го слов­ни­ка М. Риль­сь­кий: „Де­які ре­дак­то­ри вик­рес­лю­ють з ав­тор­сь­ких ру­ко­писів сло­ва, яких не зна­хо­дять у „зе­ле­но­му“ слов­ни­ку. З та­ких слів во­ни скла­да­ють свої слов­ни­ки за­бо­ро­не­них слів“.

    Всі ви­дав­ниц­т­ва в УРСР - дер­жавні, уряд дає їм гроші, але й ви­ма­гає при­бутків. Скла­да­ючи річний звіт, кни­гарні по­да­ють, скільки і яких кни­жок про­да­ли, а скільки і які ле­жать не про­дані. Відповідно до тих звітів ви­дав­ниц­т­ва пла­ну­ють по­дальші ви­дан­ня. Кни­гар-мос­к­вин, одер­жав­ши від ви­дав­ниц­т­ва ук­раїнські книж­ки, ста­вить на по­лиці 10-15 примірників, а реш­ту хо­ває. Про­дав­ши ті 10-15, кни­гар ка­же по­куп­цям, що всі вип­ро­дані. Схо­вані у си­ро­му льоху гни­ють, їх відси­ла­ють пе­ре­роб­ля­ти на папір. Го­лов­на книж­ко­ва ба­за До­неч­чи­ни пос­та­чає книж­ки на всю До­неч­чи­ну. На тій базі не­ма творів: М. Вов­ч­ка, П. Мир­но­го, І. Не­чуя-Ле­виць­ко­го, Л. Ук­раїнки та інших ста­рих і но­вих ук­раїнсь­ких пись­мен­ників. Але всі по­лиці вги­на­ють­ся від творів мос­ков­сь­ких пись­мен­ників“451. „Облкни­го­торг До­нець­кої об­ласті за­мо­вив „Виб­рані тво­ри“ А. Крим­сь­ко­го аж… 35 примірників. На складі не­має жод­но­го примірни­ка ні ста­рих, ні но­вих ук­раїнсь­ких кла­сиків. Харківсь­ка об­ласть має 1600 шкільних та 2 ти­сячі гро­мад­сь­ких бібліотек. А Харківсь­кий об­л­к­ни­го­торг за­мо­вив 250-300 примірників творів І. Фран­ка, П. Мир­но­го, О. Гон­ча­ра, О. Дов­жен­ка452. Він же за­мо­вив кни­жок у ви­дав­ництві „Ра­дян­сь­кий пись­мен­ник“ на 34 ти­сячі рублів, а у ви­дав­ництві „Со­вет­с­кий пи­са­тель“ - на 214 ти­сяч рублів. У ви­дав­ництві „Дер­жлітви­дав“ за­мо­вив на 50 ти­сяч рублів, а в „Гос­ли­тиз­дат“ - на 250 ти­сяч“453.

    З 38 жур­налів, що їх пе­ред­п­ла­ту ого­ло­шує „Со­юз­д­рук УРСР“, не­має жод­но­го ук­раїнсь­кою мо­вою. У Харківській об­ласті (ра­зом з Хар­ко­вом) про­даєть­ся 200 примірників „Літе­ра­тур­ної Ук­раїни“. У всій До­нецькій - 60 примірників, у всій Во­линській - де­сять. А ре­дакція одер­жує ти­сячі листів з обу­рен­ням на брак її у кни­гар­нях та кіосках454. Ре­дакція досліди­ла при­чи­ни і ви­яви­ла, що са­бо­ту­ють за­мов­лен­ня об­ласні кни­го­тор­ги, кни­гарні і навіть про­давці га­зет. Імпер­сь­кий уряд на­ка­зує з Мос­к­ви ви­дав­ниц­т­вам в УРСР постійно ЗМЕН­ШУ­ВА­ТИ що­ро­ку нак­лад ук­раїно­мов­них га­зет, жур­налів, кни­жок, а над­то тих, на які по­пит ЗБІЛЬШУЄТЬ­СЯ. Навіть ук­раїно­мовні ча­со­пи­си на­ва­жу­ють­ся про це пи­са­ти455.

    Перебравши 1917 ро­ку ввесь політич­ний спа­док мо­нархічної Мос­ков­щи­ни, „де­мок­ра­тич­на“ ус­пад­ку­ва­ла її не­на­висть до Та­ра­са Шев­чен­ка. Мос­к­ви­ни в 1917 р. па­ли­ли „Коб­за­ря“, пор­т­ре­ти Т. Шев­чен­ка. Ук­раїна відповіда­ла війною. Та­ку мо­ву мос­к­вин ро­зуміє. Мос­ков­щи­на вда­ла­ся до ста­ро­го, тра­диційно­го спо­со­бу бо­роть­би: про­го­ло­си­ла най­за­пеклішо­го во­ро­га всього мос­ков­сь­ко­го Ве­ли­ко­го Та­ра­са при­яте­лем Мос­ков­щи­ни. Навіть пам’ятник йо­му пос­та­ви­ла. Тра­диційне мос­ков­сь­ке шах­рай­с­т­во, підроб­ка істо­рич­них до­ку­ментів ви­яви­ли­ся в пе­рек­ла­дах творів Т. Шев­чен­ка на мос­ков­сь­ку мо­ву. Чи­таємо: „Как Ба­ту­рин слав­ный рать ца­ре­ва под­па­ли­ла“ („Як Ба­ту­рин слав­ний Мос­к­ва за­па­ли­ла“); „А в тво­ей зем­ле ца­ре­вой есть ли чем пи­тать­ся?“ („А в твоїй Мос­ков­щині є чим по­жи­ви­ти­ся?“); „Сечь нем­чу­рою об­рос­ла. Рус­ские ца­ре­вы слу­ги то­же греть уме­ют ру­ки“ („Січ жи­до­вою об­рос­ла. Та й мос­каль доб­ре вміє гріти ру­ки“). „Креп­кой бранью осы­па­ет“ („По-мос­ков­сь­ки лає“); „Цар­с­ких слуг объ­яла за­висть, все по­ра­зо­ря­ли“ („Мос­ка­ли­ки що заз­дріли, то все очух­ра­ли“); „За что же мы па­нов ру­ба­ли? И ос­т­рой пи­кой бо­ро­ни­ли та­та­рам реб­ра?“ („За що ж бо­ро­лись ми з ля­ха­ми? За що ско­ро­ди­ли спи­са­ми мос­ковські реб­ра?“); „Как Сеч ра­зо­ря­ли, по цер­к­вам ок­ла­ды-ри­зы, све­чи за­би­ра­ли“ („Як Січ руй­ну­ва­ли, як мос­калі срібло, зла­то й свічі заб­ра­ли з Пок­ро­ви“); „Шлях­та бы­ла и все взя­ла, кровь по­ви­пи­ва­ла. А ца­ри­ца да­же воз­дух в це­пи за­ко­ва­ла“ („Ля­хи бу­ли - усе взя­ли, кров по­ви­пи­ва­ли. А мос­калі і світ Бо­жий в пу­то за­ку­ва­ли“); „О Бог­дан мой, сын мой ми­лый! Го­ре мне с то­бою. Что ты сде­лал, не­ра­зум­ный, с ма­терью род­ною“ („Ой, Бог­да­не, не­ро­зум­ний си­ну! По­ди­вись те­пер на матір, на свою Вкраїну“); „Рас­пис­ке по­ве­рил чи­нов­ничь­ей“ („На кви­ток повірив мос­ка­леві“). „Мо­жет выж­же­на Ук­рай­на, мо­жет Днепр спус­ти­ли в си­нее мо­ре“ („Мо­же Мос­к­ва ви­па­ли­ла, і Дніпро спус­ти­ла в си­не мо­ре“); „А меж ни­ми зем­ляч­ки кое-где мель­ка­ют. По-гос­под­с­ки так и че­шут“ („А між ни­ми і зем­ляч­ки де-де прог­ля­да­ють. По-мос­ков­сь­ки так і ріжуть“); „Сы­новья род­ные… под ца­ре­вой бе­ле­ною… заг­лох­шие“ („Твої діти мо­лодії… мос­ков­сь­кою бле­ко­тою… заг­лу­шені“). „Ког­да на­чаль­с­т­во рас­ко­па­ет и слав­ний об­к­ра­дет под­вал“ („Як все мос­каль по­за­би­рає, як роз­ко­па ве­ли­кий льох“)456.

    За часів Т. Шев­чен­ка кра­де­ну наз­ву „рус­ский“, „Рос­сия“ виз­на­ла Євро­па, та й самі ук­раїнці. Ве­ли­кий Та­рас не виз­нав і постійно вжи­вав ли­ше „мос­каль“, „мос­ков­сь­кий“, „Мос­ков­щи­на“, не виз­на­вав Мос­ков­щині пра­ва на будь-який спа­док Русь­кої дер­жа­ви ІХ-ХІІІ ст. з сто­ли­цею Києвом і тим про­тес­ту­вав про­ти за­гар­бан­ня Ук­раїни. Один з виз­нач­них ук­раїнців ХІХ ст. зізна­вав­ся по прог­раній бо­ротьбі за са­мостійність Ук­раїни 1917-1922 рр: „Ми ніяк не мог­ли зро­зуміти: на що на­тя­кає Т. Шев­чен­ко, ка­жу­чи: „Прис­п­лять лу­каві і в огні її (Україну), ок­ра­де­ную, збу­дять“. Хто, як, чо­му має при­сип­ля­ти, об­к­ра­да­ти? В яко­му вогні? Хто збу­дить? Цього ми не ро­зуміли, і не бу­ло ко­го за­пи­та­ти“. Те­перішні національ­но свідомі ук­раїнці після но­вої по­раз­ки зізна­ва­ти­муть­ся теж, що во­ни не мог­ли зро­зуміти ні політич­ної ва­ги різниці „росіянин-мос­к­вин, Росія-Мос­ков­щи­на“, ні кри­ва­вих наслідків плу­та­ни­ни цих по­нять у бо­ротьбі Ук­раїни за свою дер­жав­ну не­за­лежність. Про трагічне не­ро­зуміння іншо­го то­тож­но­го мос­ков­сь­ко­го шах­рай­с­т­ва - „со­вет­с­кий“ - ми вже зга­ду­ва­ли.

    Московщення, зро­зуміло, охоп­лює всі ца­ри­ни жит­тя, от­же і мис­тец­т­во, му­зи­ку, те­атр. Мос­ков­щи­на не доз­во­ляє ук­раїнсь­ким ком­по­зи­то­рам у СРСР ви­ко­рис­то­ву­ва­ти ук­раїнські на­родні пісні, а при­му­шує ви­ко­рис­то­ву­ва­ти мос­ковські. І то не ли­ше на­родні, а й пар­тацькі т. зв. „цы­ган­с­кие ро­ман­сы“.

    Державне радіо УРСР пе­ре­да­ва­ло 1946 р. творів ук­раїнсь­ких ком­по­зи­торів 23, а мос­ков­сь­ких 56. Але й цього ма­ло. Мос­ков­щи­на ви­ма­гає більше та­ких мос­ков­сь­ких, що прос­лав­ля­ють „ге­ро­изм рус­ско­го“ (навіть „со­вет­с­ко­го“) на­ро­ду і йо­го лю­бов до „ма­туш­ки Рос­сии“457. Навіть польські ко­муністи про­тес­ту­ють про­ти то­го, що Київсь­ке радіо всю прог­ра­му до Польщі по­дає мос­ков­сь­кою, а не ук­раїнсь­кою мо­вою. В Ук­раїні радіо і те­ле­ба­чен­ня відво­дять ли­ше 25 % ча­су ук­раїнсь­ким те­мам, а 75 % - мос­ков­сь­ким. Навіть що­до співу, му­зи­ки, по­езії. У Києві ви­пус­ка­ють ли­ше мос­ковські платівки, а ук­раїнські - аж у Москві458. Кінос­тудії УРСР ви­роб­ля­ють ук­раїнські фільми мос­ков­сь­кою мо­вою, а потім роб­лять пе­рек­лад ук­раїнсь­кою, і то ли­ше де­яких, ре­жи­се­ри та ак­то­ри не зна­ють ук­раїнсь­кої мо­ви459. Навіть з „Лісо­вої пісні“ Л. Ук­раїнки зро­би­ли фільм мо­вою мос­ков­сь­кою (хо­ча до Аме­ри­ки пос­ла­ли в пе­рек­ладі ук­раїнсь­кою). „Вза­галі фільм ук­раїнсь­кою мо­вою - це щось ви­нят­ко­во рідкісне у нас“,- пи­ше не ук­раїнсь­кий націоналіст-емігрант, а київсь­кий ча­со­пис460.

    В УРСР - 60 постійних те­атрів. З них 30 - мос­к­во­мовні. В Одесі є шість те­атрів. З них ли­ше один ук­раїно­мов­ний. В Кіро­вог­раді був до 1917 ро­ку ук­раїнсь­кий те­атр. Те­пер не­ма. У західних об­лас­тях Ук­раїни не бу­ло жод­но­го до 1945 ро­ку, те­пер - кілька мос­к­во­мов­них те­атрів. У Му­ка­чеві не­має ук­раїно­мов­но­го, але є мос­к­во­мов­ний.

    Один з ба­гать­ох мос­ков­сь­ких спо­собів ни­щи­ти ук­раїнсь­ку куль­ту­ру - вис­тав­ля­ти її му­жиць­кою, прос­таць­кою. Май­же не­мож­ли­во бу­ло одер­жа­ти дозвіл на ви­дан­ня якоїсь по­важ­ної книж­ки ук­раїнсь­кою мо­вою, а мос­ков­сь­ке ви­дав­ниц­т­во Сітіна (в Москві) ви­да­ва­ло і про­да­ва­ло (до 1917 р.) в Ук­раїні де­сят­ки ти­сяч примірників ма­ло­російсь­ко­го мот­ло­ху, що спрос­та­че­ним „хах­лац­ким на­ре­чи­ем“ по­ка­зу­вав ук­раїнця п’яни­цею, блаз­нем, не­до­ум­ком: той зав­ж­ди вис­ту­пав з пляш­кою в руці, не­са­мо­ви­то ревів хах­лацькі „час­туш­ки“, підстри­бу­вав до стелі в го­паці, а потім по­ка­зу­вав гля­да­чам ду­лю. Спос­терігаємо подібне й те­пер. Нап­рик­лад, у „За­по­рожці за Ду­наєм“ С. Гу­ла­ка-Ар­те­мов­сь­ко­го ак­тор С. Новіков (мос­к­вин) зро­бив з Іва­на Ка­ра­ся при­дур­ку­ва­то­го п’яни­цю, блаз­ня, до­дав­ши ще й дикі мос­ковські лай­ки, яких не­має в тексті. Так Мос­ков­щи­на глу­мить­ся, примітивізує, спот­во­рює май­же всі ук­раїнські вис­та­ви в те­ат­рах УРСР461. І не ли­ше в те­ат­рах. Ось мос­ков­сь­кий ба­ла­лаєчник Є. Блінов скінчив Київсь­ку дер­жав­ну кон­сер­ва­торію - до та­ко­го досі не дог­лу­пав­ся жод­ний мос­ков­сь­кий мо­нархічний ук­раїно­жер. У 1945 році те­ат­ри УРСР пос­та­ви­ли 130 ста­рих п’єс і ли­ше 30 „ра­дян­сь­ких“. Мос­ков­щи­на зат­ри­во­жи­ла­ся: „Досі не маємо те­ат­раль­них творів на те­му друж­би ук­раїнсь­ко­го і російсько­го на­родів. Ук­раїнсь­кий те­атр фак­тич­но зай­маєть­ся бур­жу­аз­но-націоналістич­ним просвітян­с­т­вом, во­ро­жим до СРСР, і так ви­хо­вує гля­дачів у дусі національ­ної об­ме­же­ності і відри­ву від ре­аль­но­го, твор­чо­го жит­тя… Ук­раїнські дра­ма­тур­ги, ком­по­зи­то­ри, кри­ти­ки му­сять ви­хо­ву­ва­ти в ук­раїнсь­ко­му на­роді лю­бов до ве­ли­ко­го (прик­мет­ник „ве­ли­кий“ при по­нятті „мос­ков­сь­кий на­род“ є обов’яз­ко­вий в ук­раїно­мов­них га­зе­тах) російсько­го на­ро­ду і не­на­висть до всіх во­рогів СРСР, а на­сам­пе­ред, до най­лютійших во­рогів ук­раїнсь­ко­го на­ро­ду - до ук­раїнсь­ких націоналістів-зап­ро­данців462. Вза­галі, сло­ва „Україна“, „українсь­кий“ пла­но­во ви­лу­ча­ють­ся з ужит­ку. Ка­те­ри­на ІІ на­ка­зу­ва­ла ще 1790 ро­ку ма­ло­російсь­ко­му ге­не­рал-гу­бер­на­то­рові: „пос­те­пен­но оту­чать ма­ло­рос­сов от прев­рат­но­го их мне­ния о сво­ей от­мен­нос­ти от рус­ских“. Вже не­ма наз­ви „Українфільм“, а є Київсь­ка, Одесь­ка кінос­тудії. Дійде чер­га і до пісень: не бу­де ук­раїнсь­ких, а бу­дуть пол­тавські, га­лицькі, а потім, логічно, діста­нуть­ся й до мо­ви: га­лиць­кої, ку­бан­сь­кої, одесь­кої. Потім прий­де „Но­во­рос­сия“, а потім і „Юг Рос­сии“. Ук­раїнці пи­шуть з УРСР до своїх рідних за кор­дон лис­ти мос­ков­сь­кою мо­вою і про­сять відповіда­ти їм та­кож мос­ков­сь­кою. Вже 4581 ти­ся­ча ук­раїнців (12 %) вка­за­ли в пе­ре­пи­су 1959 ро­ку своєю рідною мо­вою - мос­ков­сь­ку.

    Московський мо­нархіст М. По­годін го­во­рив, що тре­ба „прос­ве­щать“ по­ляків, доб­ре зап­ла­ти­ти їхнім істо­ри­кам, щоб во­ни на­пи­са­ли незіпсо­ва­ну поль­сь­ким націоналізмом історію Польщі. Мос­ков­щині зро­би­ти цього не вда­ло­ся. А от ми маємо „Історію Ук­раїни“, на­пи­са­ну ук­раїнця­ми. Во­на не ли­ше не „зіпсо­ва­на“ ук­раїнсь­ким націоналізмом, а й пе­ре­сяк­не­на мос­ков­сь­ким шовінізмом463. Цього Мос­ков­щині здаєть­ся за­ма­ло. Уряд СРСР 7 лис­то­па­да 1959 р. на­ка­зав зро­би­ти обов’яз­ко­вим вив­чен­ня у всіх шко­лах історії мос­ков­сь­кої імперії, а історію ок­ре­мих „рес­публік“ не­обов’яз­ко­вим, підруч­ни­ки з неї цен­зу­рує пе­да­гогічна ака­демія РРФСР.

    Ще 1734 ро­ку ца­ри­ця Ан­на на­ка­зу­ва­ла гу­бер­на­то­рові Ук­раїни кня­зю А. Ша­хов­сь­ко­му вжи­ва­ти всіх спо­собів, щоб же­ни­ти мос­к­винів в Ук­раїні з ук­раїнка­ми. В Мос­ков­щині уряд же­нив з мос­ков­ка­ми тих ук­раїнців, які там слу­жи­ли. От­же, за­охо­чен­ня до зміша­них шлюбів є ще один нап­ря­мок мос­ков­щен­ня інших націй. З Ук­раїни пла­номірно ви­во­зить­ся мо­лодь, пе­ре­важ­но хлопці. Навіть мос­ков­сь­ка „ста­тис­ти­ка“ по­дає, що ук­раїнців по­за УРСР ніби жи­ве: в Латвії 29 ти­сяч, в Ес­тонії - 16 ти­сяч, в Литві - 18 ти­сяч, в Тур­к­ме­нис­тані - 21 ти­ся­ча, в Кир­гиз­с­тані - 137 ти­сяч, в Уз­бе­кис­тані - 88 ти­сяч, у Ка­зах­с­тані - 762 ти­сячі. Ра­зом - 1071 ти­ся­ча. На північно­му Кав­казі жи­ве 3 мільйо­ни, на Дон­щині та Кур­щині - 1,5 мільйо­на. У Східно­му Дон­басі - 0,5 мільйо­на. Ра­зом - 6 мільйонів, а справді по­над 15 мільйонів. А скільки мільйонів ук­раїнців є ще в Сибіру, мос­ков­сь­ка „ста­тис­ти­ка“ не по­дає. На всіх тих зем­лях не­ма жод­ної шко­ли, де б нав­ча­ли ук­раїнсь­кої мо­ви, а про ук­раїно­мов­ну шко­лу й зга­ду­ва­ти не­ма що. Не ви­да­ють там жод­ної га­зе­ти, жур­на­лу ук­раїнсь­кою мо­вою, не про­да­ють їх там464.

    Вивозячи ук­раїнців (пе­ре­важ­но мо­ло­дих та освіче­них), Мос­ков­щи­на до­ся­гає кількох цілей: 1) змен­шує кількість ук­раїнців в Ук­раїні і по­за нею; 2) збільшує кількість мос­к­винів „ма­ло­рос­сий­с­ко­го про­ис­хож­де­ния“; 3) зат­ри­мує роз­бу­до­ву ук­раїнсь­кої куль­ту­ри; 4) зміцнює свою вла­ду в Ук­раїні.

    Московщення не­мос­ков­сь­ких на­родів імперії зав­ж­ди схва­лю­ва­ло ВСЕ мос­ков­сь­ке суспіль­с­т­во, від най­п­равіших мо­нархістів до найлівіших анархістів. Дер­жав­на Ду­ма без­зас­те­реж­но підтри­му­ва­ла мос­ков­щен­ня. Провідник лібе­ралів П. Мілю­ков ка­зав, що Ду­ма схва­лю­ва­ла та­ке шовіністич­не мос­ков­щен­ня, що йо­го не на­ва­жу­вав­ся здійсню­ва­ти навіть ре­акційний уряд, що був пос­ла­бив 1906 р. утис­ки та мос­ков­щен­ня. Ду­ма спо­ну­ка­ла уряд по­бо­рю­ва­ти національні праг­нен­ня не­мос­ков­сь­ких на­родів імперії465. Більшість членів Ду­ми ста­но­ви­ли лібе­ра­ли, де­мок­ра­ти, але жо­ден не вис­ту­пив про­ти мос­ков­щен­ня. За­пе­ре­чу­ва­ли іноді про­ти ди­ких спо­собів мос­ков­щен­ня, але не про­ти нього са­мо­го. Щобільше: ко­ли чле­ни Ду­ми - не­мос­к­ви­ни по­ча­ли ви­ма­га­ти пра­ва дру­ку­ва­ти та нав­ча­ти своїх дітей національ­ни­ми мо­ва­ми, то ВСІ мос­к­ви­ни - чле­ни Ду­ми, без єди­но­го ви­нят­ку, злоб­но вис­ту­пи­ли про­ти та­ко­го „се­па­ра­тиз­ма“.

    У всьому куль­тур­но­му світі пар­ла­мент об­ме­жує вла­ду уря­ду: не доз­во­ляє йо­му крив­ди­ти на­род. У мос­к­винів нав­па­ки (як і все). „Зємскіє Со­бо­ри“ XVI-XVII ст.466 зав­ж­ди зміцню­ва­ли, пог­либ­лю­ва­ли цар­сь­кий дес­по­тизм. Із на­ве­де­но­го ба­чи­мо, що те са­ме ро­би­ла і Дер­жав­на Ду­ма ХХ ст. Тяглість національ­них тра­дицій по­ди­ву гідна.

    Міністр освіти граф Д. Тол­с­той пи­сав: „Вся освіта іно­родців мос­ков­сь­кої імперії має своїм зав­дан­ням мос­ков­щи­ти їх, що­би во­ни зли­ли­ся з мос­ков­сь­ким на­ро­дом в од­не не­роз­рив­не ціле“467. Півстоліття пізніше цю тра­дицію по-своєму вис­ло­ви­ли вищі уря­довці СРСР: „Українізація ніко­ли не бу­ла і не є на­шою ме­тою. Во­на є ли­ше за­со­бом наб­ли­зи­ти­ся до ук­раїнсь­ко­го на­ро­ду, на­сам­пе­ред до се­лян­с­т­ва. Мос­ков­сь­кою мо­вою го­во­рять в Ук­раїні робітни­ки немісце­во­го по­ход­жен­ня, ті, що приїха­ли з Мос­ков­щи­ни. Без ук­раїнізації ми нічо­го не вдіємо в Ук­раїні. Ли­ше ук­раїнізацією змо­же­мо ми за­тяг­ну­ти ук­раїнсь­кий на­род під свій вплив. При­род­ний роз­ви­ток ук­раїнсь­ко­го на­ро­ду має свій влас­ний нап­рям. Не зна­ючи ук­раїнсь­кої мо­ви, ми, ко­муністи, опи­ни­мо­ся по­за тим роз­вит­ком, по­за ук­раїнсь­ким жит­тям“468. А справжні при­чи­ни роз­к­ри­ває ве­ли­кий зна­вець цієї спра­ви: „Мос­ков­щи­на не мо­же жи­ти без ук­раїнсь­ко­го хліба, вугілля, си­ро­ви­ни. Тим-то ідея дер­жав­ної не­за­леж­ності Ук­раїни є кон­т­р­ре­во­люційною. Але відкри­то за­пе­ре­чу­ва­ти цю ідею те­пер (1919 р.) ми не мо­же­мо. Те­пер тре­ба, нав­па­ки, пос­ту­пи­ти­ся ук­раїнцям. Об­с­та­ви­ни зму­шу­ють нас по­го­ди­ти­ся на ав­то­номію Ук­раїни. Яс­на річ, му­си­мо дба­ти, що­би не ви­пус­ти­ти зі своїх рук фак­тич­ну вла­ду в Ук­раїні. А без цієї тим­ча­со­вої пос­туп­ки ук­раїнцям ми втра­ти­мо Ук­раїну на­зав­ж­ди“469. По­пе­ред­жав про не­без­пе­ку відвер­то­го мос­ков­щен­ня й інший ве­ли­кий зна­вець цієї спра­ви: „Хоч мос­ков­сь­ка мо­ва є дер­жав­ною в Ук­раїні, про­те не мо­же­мо на­ки­да­ти її ук­раїнцям на­силь­но. А особ­ли­во не по­винні дра­ту­ва­ти мос­ков­сь­кою мо­вою ук­раїнсь­ке се­лян­с­т­во. Йо­го те­перішня во­рожість до нас є ду­же, ду­же не­без­печ­на нам і ста­не ти­ся­чок­рат­но не­без­печнішою, як­що на­ки­да­ти­ме­мо йо­му мос­ков­сь­ку мо­ву“470. А кон­фе­ренція ВКП(б) ух­ва­ли­ла: „Всі чле­ни КПУ му­сять усу­ва­ти всі пе­ре­по­ни вільно­му роз­вит­кові ук­раїнсь­кої куль­ту­ри. Му­сять ста­ви­ти­ся до ук­раїнсь­ких патріотів ду­же тер­пе­ли­во, з ро­зумінням, друж­ньо, по­яс­ню­ючи їм ко­ристь со­юзу Ук­раїни з Мос­ков­щи­ною. Кож­ний член КПУ му­сить яко­мо­га швид­ше вив­чи­ти ук­раїнсь­ку мо­ву і не до­пус­ка­ти, щоб її хтось ста­вив на дру­ге місце після мос­ков­сь­кої“471. А вже ко­ли мос­ковські більшо­ви­ки зміцни­ли свою вла­ду в „рес­публіках“, за­го­во­ри­ли по-іншо­му: „обов’язко­ве вив­чен­ня мос­ков­сь­кої мо­ви в усіх рес­публіках СРСР бла­гот­вор­но впли­ває на жит­тя цих рес­публік, бо відкри­ває всім дос­туп до куль­тур­них здо­бутків всіх на­родів СРСР, а на­сам­пе­ред, ве­ли­ко­го мос­ков­сь­ко­го, а от­же, до світо­вої куль­ту­ри. То­му-то мос­ков­сь­ка мо­ва фак­тич­но вже ста­ла спільною мо­вою всіх на­родів СРСР“472.

    Можна на­вес­ти безліч вис­лов­лю­вань керівних мос­к­винів та їхніх підспіву­вачів у „рес­публіках“, що обґрун­то­ву­ють не­обхідність при­ду­шен­ня не­мос­ков­сь­ких мов і куль­тур. Ко­рот­ко їхні до­ка­зи такі: „Знан­ня мос­ков­сь­кої мо­ви відкри­ває двері в ши­ро­кий світ. У всіх сусідніх з СРСР дер­жа­вах мос­ков­сь­ка мо­ва є вже обов’яз­ко­вим пред­ме­том у шко­лах. Навіть у во­ро­жих до нас США вив­ча­ють її у 200 ву­зах, і капіталістич­ний уряд дає сти­пендії тим, хто вив­чає мос­ков­сь­ку мо­ву. Всі на­ро­ди СРСР по­зи­ча­ють у мос­ков­сь­кої мо­ви сло­ва, яких їм бра­кує. По­зи­чає й Ук­раїна, бо ж не має досі своїх на­уко­вих та технічних слов­ників. От­же, за­бу­ва­ючи не­до­роз­ви­не­ну ук­раїнсь­ку, а вив­ча­ючи ви­со­ко­роз­ви­не­ну мос­ков­сь­ку, ук­раїнці ста­ють на ве­ли­кий шлях пос­ту­пу. Хто не хо­че зна­ти мос­ков­сь­кої мо­ви, той во­рог пос­ту­пу, во­рог люд­с­т­ва. А оскіль­ки істо­рич­на до­ля вка­за­ла мос­ков­сь­ко­му на­ро­дові вес­ти все люд­с­т­во шля­хом пос­ту­пу, то той во­рог вод­но­час є во­ро­гом і СРСР. От­же, во­ро­гом і Ук­раїни…“. Це - зміст усіх підруч­ників мос­ков­сь­кої мо­ви, ви­да­них в УРСР. Та­ке пи­шуть у жур­на­лах і книж­ках473. Па­нує в Ук­раїні мос­ков­сь­ка мо­ва? Та хіба ж Мос­ков­щи­на за­ви­ни­ла то­му? Хіба ук­раїнці не ма­ють своєї рес­публіки, сво­го уря­ду? Хіба ж не ук­раїнсь­кий уряд ви­дає за­ко­ни в Ук­раїні? Мос­ков­сь­кий уряд ніко­ли не ви­да­вав жод­но­го за­ко­ну про ук­раїнсь­ку мо­ву в Ук­раїні, бо ж за Кон­с­ти­туцією СРСР не має на те пра­ва. Чи мо­же ук­раїнці хо­чуть, що­би мос­ков­сь­кий уряд за­бо­ро­нив ук­раїнцям го­во­ри­ти мос­ков­сь­кою мо­вою? От­же, мос­ков­щен­ня не­мос­ков­сь­ких на­родів СРСР - це не їхнє зни­щен­ня, а „інтер­націоналізація“, тоб­то ве­ли­кий пос­туп, бо ж здійснює найбіль­ший іде­ал всього люд­с­т­ва - світо­ве, без­національ­не, без­к­ла­со­ве суспіль­с­т­во, ос­но­ва вічно­го ми­ру на пла­неті. От­же, ма­ти мос­ков­сь­ку мо­ву слід не за дру­гу рідну, а та­ки за пер­шу рідну. Мо­ре про­ли­тої крові, го­ри трупів, пе­кельні му­ки мільйонів не­вин­них дітей, жінок, руїна ба­га­тю­щої Ук­раїни, за­гар­бан­ня зе­мель і по­не­во­лен­ня на­родів у Європі й Азії, роз­вал дер­жав зсе­ре­ди­ни, роз­па­лен­ня війн в Азії і ба­га­то ще подібно­го, що йо­го здійсни­ла Мос­ков­щи­на за 1917-1968 ро­ки,- все це, мов­ляв, зовсім не на ра­хун­ку Мос­ков­щи­ни, а ли­ше інтер­національ­но­го ко­мунізму. Ку­ря­ча сліпо­та.

    Нарешті ще один до­ку­мент, хоч і не уря­до­вий. На­ра­да з пи­тань куль­ту­ри ук­раїнсь­кої мо­ви в Києві ух­ва­ли­ла 15 лю­то­го 1963 р. по­ру­ши­ти кло­по­тан­ня пе­ред ЦК КПУ і пе­ред уря­дом УРСР:

    1) щоб у всіх ви­щих шко­лах, техніку­мах та ремісни­чих кур­сах зап­ро­ва­ди­ти нав­чан­ня ук­раїнсь­кою мо­вою;

    2) щоб у всіх ус­та­но­вах, підприємс­т­вах, на залізни­цях та іншо­му тран­с­порті і в торгівлі всі спра­ви вес­ти ук­раїнсь­кою мо­вою;

    3) щоб Ака­демія На­ук, інсти­ту­ти, ви­дав­ниц­т­ва ви­да­ва­ли на­укові тво­ри здебільшо­го (!) ук­раїнсь­кою мо­вою;

    4) щоб кінос­тудії тво­ри­ли ху­дожні й на­укові фільми ук­раїнсь­кою мо­вою, а фільми інших рес­публік щоб пе­рек­ла­да­ли ук­раїнсь­кою мо­вою;

    5) щоб у рес­публіках СРСР, де жи­вуть ук­раїнці, відкри­ти шко­ли з ук­раїнсь­кою мо­вою нав­чан­ня;

    6) щоб ство­ри­ти при Інсти­туті мо­воз­нав­с­т­ва АН комісію куль­ту­ри ук­раїнсь­кої мо­ви, яка ма­ла б спри­яти роз­вит­кові і по­ши­рен­ню ук­раїнсь­кої мо­ви в усіх ділян­ках дер­жав­но­го і гро­мад­сь­ко­го жит­тя.

    Про що го­во­рить цей до­ку­мент? Що всього ви­ще­на­ве­де­но­го ще не­має в Ук­раїні. Що не існу­ва­ло і не існує уря­ду УРСР і навіть са­мої УРСР. Як­би існу­ва­ли, то існу­ва­ло б уже май­же півстоліття все ви­ще­на­ве­де­не і ба­га­то ще чо­го, що йо­го має кож­на са­мостійна дер­жа­ва.



XVI. НАЦІОНАЛІЗМ МОСКВИНА

 

     Пош­к­ря­бай­те мос­ков­сь­ко­го соціаліста і по­ба­чи­те мос­ков­сь­ко­го шовініста.

    В. Ленін

     Національні інте­ре­си Мос­ков­щи­ни збіга­ють­ся з соціальни­ми інте­ре­са­ми мос­ков­сь­кої бідно­ти.

    В. Ленін

 

    „Дайте мені ви­чер­п­ну кни­гу історії на­ро­ду, і я без ве­ли­кої по­мил­ки ска­жу вам, що той на­род зро­бить те­пер“,- пи­сав італійський істо­рик Б. Кастіль­йон. Ви­чер­п­ну - це не тільки пе­релік істо­рич­них подій, але аналіз тих сил, що ці події тво­ри­ли. У ХХ ст. бу­ло ли­ше кілька ук­раїнців, які ро­зуміли це, та їхні го­ло­си бу­ли во­лан­ням у пус­телі. Один з цих не­ба­гать­ох пи­ше: „Націоналізо­ва­ний боль­ше­визм, чи рад­ше зболь­ше­ви­зо­ва­ний націоналізм - це бу­де щось да­ле­ко жах­ливіше за ца­рат, з йо­го „чор­ною сот­нею“. Це бу­де ди­ка ре­акція мос­ков­сь­ко­го на­ро­ду, об­ра­же­но­го, по­би­то­го, об­ду­ре­но­го своїми мріями па­ну­ва­ти у світі, пе­ре­ля­ка­но­го втра­тою ко­лоній. Ця Мос­ков­щи­на вже бри­кає в ут­робі сталінській. Ко­ли на­ро­дить­ся, щой­но тоді по­ба­чать ук­раїнці вов­чий апе­тит то­го північно­го „бра­та“ і бо­роть­бу на жит­тя чи смерть“474.

    Монархічна Мос­ков­щи­на не до­пус­ка­ла до вла­ди лібе­ралів, де­мок­ратів, соціалістів, і ті бо­ро­ли­ся з уря­дом за пра­во бра­ти участь у дер­жав­но­му керівництві. Мав­пу­ючи євро­пей­сь­ких де­мок­ратів, во­ни ви­ма­га­ли сво­бо­ди сло­ва, зборів, спілок і пар­ла­мен­ту. Мос­ков­сь­ке пос­ту­по­ве суспіль­с­т­во ста­ви­ло­ся во­ро­жо до імпер­сь­ко­го уря­ду і ви­ма­га­ло лібе­раль­них ре­форм. Це по­ро­ди­ло у не­мос­к­винів ома­ну що­до йо­го де­мок­ра­тич­ності. Не­мос­к­ви­ни повіри­ли, що мос­ков­сь­ка інтелігенція де­мок­ра­тич­на, во­рог усіля­ко­го утис­ку, гноб­лен­ня, от­же й національ­но­го. Ук­раїнсь­ка інтелігенція повіри­ла, що мос­ков­сь­ка де­мок­ратія щи­ро при­хиль­на до бо­роть­би Ук­раїни за свої пра­ва. Ця безпідс­тав­на, нек­ри­тич­на ук­раїнсь­ка віра бу­ла не­по­хит­ною, на­че під гіпно­зом. Го­лосів не­за­дур­ма­не­них ук­раїнців, як напр. М. Міхнов­сь­ко­го, Д. Дон­цо­ва не хотіли слу­ха­ти. На­йяс­к­равіші ви­яви шовінізму мос­ков­сь­кої „де­мок­ратії“ не відкри­ва­ли очей загіпно­ти­зо­ва­ним ук­раїнсь­ким мос­к­во­лю­бам. Гіпноз ве­ли­ких слів був сильніший за фак­ти.

    У бе­резні 1905 р. зібрав­ся в Пе­тер­бурзі з’їзд жур­налістів всієї імперії, щоб ви­ро­би­ти спільну так­ти­ку бо­роть­би за кон­с­ти­туцію. Ук­раїнські жур­налісти влаш­то­ву­ва­ли що­денні ок­ремі на­ра­ди жур­налістів-не­мос­к­винів, зап­ро­по­ну­ва­ли з’їздові ух­ва­ли­ти ви­мо­гу до уря­ду виз­на­ти не­мос­ков­сь­ким на­ро­дам імперії од­на­кові з мос­к­ви­на­ми пра­ва що­до куль­тур­но­го, національ­но­го жит­тя, зок­ре­ма пра­во вжи­ва­ти своїх мов у гро­мад­сь­ко­му житті. З’їзд не за­хотів навіть об­го­во­рю­ва­ти ту ви­мо­гу475. То­ва­рис­т­во мос­ков­сь­кої прог­ре­сив­ної інтелігенції „Ли­га прос­ве­ще­ния“ на своєму з’їзді 1908 р. ух­ва­ли­ло більшістю го­лосів про­тест про­ти зап­ро­вад­жен­ня ук­раїнсь­кої мо­ви в по­чат­ко­вих (ли­ше в по­чат­ко­вих) шко­лах в Ук­раїні… „з ог­ля­ду на без­пе­ку і цілість імперії“ - як за­пи­са­но в ух­валі. Пись­мен­ник І. Тур­генєв був ук­раїно­же­ром, і то ни­цим, бо своє ук­раїно­жер­с­т­во при­хо­ву­вав за ли­чи­ною лібе­раль­ної ба­ла­ка­ни­ни476. Лібе­раль­ний пись­мен­ник І. Ак­са­ков ви­ма­гав від уря­ду зас­ла­ти П. Куліша до Сибіру за те, що той скла­дав слов­ник ук­раїнсь­кої мо­ви та пе­рек­ла­дав Св. Єван­геліє ук­раїнсь­кою мо­вою, і вза­галі за те, що пи­сав і ви­да­вав ук­раїнсь­кою мо­вою. Ни­цим ук­раїно­же­ром був і бо­жок мос­ков­сь­кої „де­мок­ратії“ В. Бєлінський, чиї спов­нені не­на­висті ха­рак­те­рис­ти­ки Та­ра­са Шев­чен­ка і „хох­лов“ ми вже ци­ту­ва­ли. Ви­раз: „Не бы­ло, нет и быть не мо­жет ни­ка­ко­го ук­ра­ин­с­ко­го язы­ка“ Ва­луєв по­зи­чив у лібе­ра­ла М. Кос­то­ма­ро­ва, який вис­ло­вив­ся так про ук­раїно­мов­ну на­уко­ву літе­ра­ту­ру, хоч був він напівмос­к­вин (ма­ти - ук­раїнка), на­пи­сав книж­ку про ра­зю­чу різни­цю між ук­раїнцем і мос­к­ви­ном477 та про всес­лов’ян­сь­ку со­юз­ну дер­жа­ву з пов­ноп­рав­ною Ук­раїною478 і зас­ну­вав ук­раїнсь­ке „Ки­ри­ло-Ме­фодієвсь­ке Брат­с­т­во“. Але ко­ли поль­сь­кий пись­мен­ник (українсь­ко­го ро­ду) Франц Духінський (1817-1893) на­уко­во довів азійсь­ке по­ход­жен­ня мос­к­винів, то М. Кос­то­ма­ров ду­же обу­рив­ся, і не змігши на­уко­во за­пе­ре­чи­ти йо­го до­водів, гос­т­ро ла­яв йо­го в ча­со­пи­сах.

    Ліберал, про­фе­сор М. По­годін пи­сав, що єди­ним міри­лом вар­тості мос­ков­сь­кої імпер­сь­кої політи­ки му­сить бу­ти мо­гутність та не­подільність імперії, а не інте­ре­си та пот­ре­би на­се­лен­ня. То­му-то в Ук­раїні все, що ви­хо­дить по­за межі го­па­ка і на­род­ної пісні, є шкідли­вим мос­ковській імперії, і то­му це тре­ба ни­щи­ти“479. Провідник мос­ков­сь­ких соціалістів Г. Плєха­нов теж не уник­нув ук­раїно­жер­с­т­ва. Йо­го близь­кий при­ятель пи­ше: „Г. Плєха­нов був ве­ли­ким патріотом до гли­би­ни душі. Він мріяв про ве­ли­ку мос­ков­сь­ку соціалістич­ну імперію і ста­вив її по­над усе. Се­па­ра­тистів лю­то не­на­видів. Був за­пек­лим „еди­но­не­де­лим­цем“ і асиміля­то­ром. По­ляків не­на­видів за їхній поль­сь­кий патріотизм і ви­ма­гав від них, щоб во­ни бу­ли мос­ков­сь­ки­ми патріота­ми. Був за­пек­лим ук­раїно­же­ром. Національ­но свідо­мих ук­раїнців, а над­то Т. Шев­чен­ка не­на­видів знач­но лютіше, ніж найбіль­ший ук­раїно­жер, мо­нархіст М. Кат­ков, що ніко­ли не за­бу­де і не прос­тить Т. Шев­чен­кові те, що той пи­сав: „Знаю мос­ков­сь­ку мо­ву, але не хо­чу нею роз­мов­ля­ти“480.

    Один з най­б­лиж­чих при­ятелів Леніна пи­сав: „В. І. Ленін був мос­к­ви­ном з го­ло­ви до ніг. Він був уособ­лен­ням Мос­ков­щи­ни. Знав її гли­бо­ко і відчу­вав її гли­бо­ко. Хоч і був довгі ро­ки на еміграції, про­те від нього зав­ж­ди мос­ков­сь­ким ду­хом віяло. Ко­ли він жив у Кра­кові, то час­то їздив до російсько-ав­с­трійсь­ко­го кор­до­ну „ков­т­ну­ти яко­мо­га більше мос­ков­сь­ко­го повітря“481. Н. Круп­сь­ка до­дає: „Ми тут у Кра­кові обоє ду­же ту­жи­мо за рідною Мос­ков­щи­ною. Во­ло­дя є ве­ли­ким мос­ков­сь­ким націоналістом. Він не хо­че і гля­ну­ти на кар­ти­ни поль­сь­ких ху­дож­ників, але ка­та­лог Тре­тя­ков­сь­кої га­ле­реї за­хоп­лює йо­го го­ди­на­ми. Він зго­лоднів за мос­ков­сь­кою літе­ра­ту­рою. Л. Тол­с­то­го, О. Пушкіна і все з мос­ков­сь­кої літе­ра­ту­ри, що її ми тут мо­же­мо знай­ти, Во­ло­дя чи­тає і пе­ре­чи­тує де­сят­ки разів“482. В. Ленін пи­сав: „Чи по­чут­тя на­шої національ­ної гор­дості є чу­же нам, мос­ков­сь­ким про­ле­та­рям? Яс­на річ, що не чу­же. Ми, мос­ковські про­ле­тарі, лю­би­мо на­шу рідну Мос­ков­щи­ну, на­шу рідну мос­ков­сь­ку мо­ву“483. І справді, лю­бив мос­ков­сь­ку мо­ву, про­тес­ту­вав про­ти її засмічен­ня: „Ми спот­во­рюємо мос­ков­сь­ку мо­ву. Ми вжи­ваємо чужі сло­ва зовсім без пот­ре­би. Чо­му ка­же­мо „де­фек­ты“, ко­ли мож­на ска­за­ти „не­до­че­ты“, „не­дос­тат­ки“, „про­бе­лы“? Мож­на прос­ти­ти ма­ло­пись­менній лю­дині, що во­на вжи­ває чужі сло­ва, яких нав­чи­ла­ся з га­зет, і доб­ре не ро­зуміє їхнього зна­чен­ня. Але не мож­на прос­ти­ти цього на­шим пись­мен­ни­кам. Вже час про­го­ло­си­ти війну тим, хто вжи­ває в мос­ковській мові чужі сло­ва. Ме­не чор­ти ха­па­ють, ко­ли я чи­таю в на­ших га­зе­тах чужі сло­ва“484. За та­ку са­му „чис­то­ту ук­ра­ин­с­ко­го язы­ка“ Мос­ков­щи­на ви­гу­би­ла всіх ук­раїнсь­ких ака­деміків-мо­воз­навців, і відтоді дба­ти про чис­то­ту ук­раїнсь­кої мо­ви - „бур­жу­аз­ный на­ци­она­лизм“. А от чис­то­та мос­ков­сь­кої мо­ви - це соціалістич­ний інтер­націоналізм.

    В. Ленін, вих­ва­ля­ючи мос­ков­сь­ку літе­ра­ту­ру, на­да­вав їй ва­гу світо­вої і не ви­ки­дав з неї жод­но­го пись­мен­ни­ка, хоч би й во­ро­жо­го соціалізмові, як прес­лав­но­го шовініста О. Пушкіна, яко­го підно­сив на не­бес­ну ви­сочінь. Мос­к­ви­ни всіх політич­них пе­ре­ко­нань по­ба­чи­ли, що Ленін під ли­чи­ною інтер­націоналістич­них га­сел фак­тич­но відбу­до­вує мос­ков­сь­ку імперію. Тим-то ко­ли він на­ка­зав (28 січня 1918 р.) відбу­ду­ва­ти мос­ков­сь­ку (пе­рез­ва­ну на „крас­ную“) армію і зак­ли­кав цар­сь­ких ге­не­ралів та офіцерів всту­па­ти до неї, то прий­ш­ло їх по­над 30 ти­сяч на чолі з ге­не­ра­лом А. Брусіло­вим. За пер­ших 10 років існу­ван­ня чер­во­ної армії по­над 75 % ко­ман­дирів бу­ли царські офіце­ри і ге­не­ра­ли, ра­зом зі своїм ген­ш­та­бом485. Зав­дя­ки їм уряд Леніна зміг відно­ви­ти обов’яз­ко­ву військо­ву по­винність уже 29 трав­ня 1918 р. і тим відбу­ду­ва­ти імпер­сь­ке військо, яке ду­же ско­ро заг­на­ло на­зад до імперії уса­мостійнені на­ро­ди. Ті ге­не­ра­ли, які не ро­зуміли наміру В. Леніна і во­юва­ли йо­го - Кол­чак, Денікін, Юде­нич, Вран­гель та інші пізніше по­ба­чи­ли свою по­мил­ку і ка­яли­ся (Денікін наз­вав свою й інших білих ге­не­ралів війну з чер­во­ною армією трагічним не­по­ро­зумінням)486.

    У всіх мос­к­винів: мо­нархістів і соціалістів, прог­ре­систів і ре­акціонерів, арис­ток­ратів і му­жиків сло­во „Рос­сия“ вик­ли­кає об­раз ве­ли­чез­ної імперії, де па­нує все мос­ков­сь­ке. Зміна назв: цар - дик­та­тор, мо­нархія - рес­публіка, бур­жу­аз­ний - соціалістич­ний і т. п. не зміни­ла нічо­го в імперії, крім осіб та термінів. Це і підтвер­д­жу­ють мос­ковські мо­нархічні емігран­ти: „Ко­му з нас, мо­нархістів, мог­ла прий­ти 1917 р. до го­ло­ви дум­ка, що інтер­націоналісти, ан­ти­дер­жав­ни­ки, більшо­ви­ки зак­ла­дуть ос­но­ви справді гли­бо­ко національ­ної, мос­ков­сь­кої, імпер­сь­кої вла­ди в жовтні 1917 ро­ку?“487. „Зруй­ну­вав­ши дво­рян­сь­ку імперію, більшо­ви­ки не­гай­но по­ча­ли відбу­до­ву­ва­ти про­ле­тар­сь­ку, але мос­ков­сь­ку ж імперію. І в цьому во­ни ви­яви­ли ве­ли­чез­ну енергію, послідовність і ди­яволь­сь­ку ви­нахідливість. Най­без­со­ромніша де­ма­гогія, найпідліше ошу­кан­с­т­во, най­цинічніша брех­ня, най­к­ри­вавіша жор­с­токість - це бу­ло їхніми спо­со­ба­ми і за­со­ба­ми. Во­ни за­ли­ли всю імперію кров’ю, до­ве­ли її до жах­ливішо­го зди­чавіння, але… мос­ков­сь­ку імперію відбу­ду­ва­ли. Від Дністра по Ти­хий оке­ан, від Північно­го Льодо­ви­то­го оке­ану до півден­но­го Аф­ганіста­ну“488. „Від хви­ли­ни, ко­ли „ра­дян­сь­ка“ вла­да вря­ту­ва­ла на­шу імперію від роз­ва­лу, всі об­ви­ну­ва­чу­ван­ня про­ти ра­дян­сь­кої вла­ди не ма­ють жод­ної ва­ги. Во­на, спи­ра­ючись на міжна­род­ну бідно­ту та на Азію, про­дов­жує - не ста­рим імперіалізмом, а но­вим мир­ним шля­хом - ста­ру, мос­ков­сь­ку, істо­рич­ну, тра­диційну, національ­но-дер­жав­ниць­ку політи­ку. Ту­реч­чи­на, Персія, Бу­ха­ра, Аф­ганістан - це шлях до Індії, за­повіда­ний ще Пет­ром І. Мос­ков­щи­на за­по­чат­ку­ва­ла в жовтні 1917 ро­ку но­ву, мож­ли­во, ве­личнішу за ста­ру, до­бу своєї історії“489. „Са­ме жит­тя зму­си­ло більшо­виків відбу­ду­ва­ти мос­ков­сь­ку імперію, що бу­ла роз­па­ла­ся на ок­ремі дер­жа­ви. От­же, кож­ний мос­ков­сь­кий патріот без різниці політич­них пог­лядів му­сить вдо­ма і в еміграції підтри­му­ва­ти ра­дян­сь­ку вла­ду, бай­ду­же з яких лю­дей во­на скла­даєть­ся, чи хто стоїть на чолі її“490. „Це трагічне не­по­ро­зуміння - вва­жа­ти ре­во­люцію 1917 р. не національ­но мос­ков­сь­кою. Те­пер ра­дян­сь­ка вла­да - і ли­ше во­на - змо­же зміцни­ти на­шу імперію та її міжна­род­ну по­ва­гу. Більшо­визм з йо­го інтер­національ­ни­ми впли­ва­ми та з усеп­ро­ник­ли­ви­ми зв’язка­ми стає те­пер мо­гутнім зна­ряд­дям міжна­род­ної політи­ки Мос­ков­щи­ни. От­же, справді сліпи­ми і глу­хи­ми є ті наші ан­тибіль­шо­ви­ки, які хо­чуть поз­ба­ви­ти на­шу батьківщи­ну то­го зна­ряд­дя“491. „Ми­ну­ли ті ча­си, ко­ли мос­ковські ко­муністи слу­жи­ли ІІІ Інтер­націона­лові. Те­пер ІІІ Інтер­націонал став зна­ряд­дям - і ду­же силь­ним - Мос­ков­щи­ни в бо­ротьбі за мос­ковські національні інте­ре­си. Іронією долі або мо­же без­с­то­роннім і не­по­миль­ним при­су­дом історії мос­ковські національ­но-дер­жавні пот­ре­би мо­же за­хи­ща­ти те­пер не Мос­к­ва - ІІІ Рим, але Мос­к­ва - ІІІ Інтер­націонал. Те­пер навіть політичні сліпці вже ба­чать, що „со­ве­ты“ є найвідповідніша фор­ма дер­жав­но­го ла­ду на­шої імперії“492. Мос­ковські емігран­ти-мо­нархісти виз­на­ли, що „Май­бутнє на­шої імперії є не в роз­ва­леній Москві - ІІІ Римі, але в Москві - ІІІ Інтер­націоналі. Більшо­визм - це справ­ж­ня ос­но­ва май­бут­ньої мос­ков­сь­кої ве­ли­ко­дер­жав­ної і наскрізь національ­ної вла­ди. Те, що те­пер ра­дян­сь­ка вла­да ніби виз­нає прин­цип са­мо­виз­на­чен­ня на­родів СРСР, є ли­ше ви­му­ше­на об­с­та­ви­на­ми, по­рож­ня, не зо­бов’язу­юча їх ба­ла­ка­ни­на. На­ших же, мос­ков­сь­ких емігрантів, національ­но-дер­жав­ниць­ким обов’яз­ком є виз­на­ва­ти і підтри­му­ва­ти тут за кор­до­ном всіма дос­туп­ни­ми нам спо­со­ба­ми ра­дян­сь­ку вла­ду“493. „Місти­ка дер­жа­ви є прав­ди­ва і гли­бо­ка. Чи ж не во­на роз­к­ри­ла­ся і роз­к­ри­ваєть­ся в усь­ому, що ро­бить­ся в те­перішній мос­ковській імперії? Чи ж не ро­бить­ся з Мос­к­ви сто­ли­ця світо­во­го ІІІ Інтер­націона­лу, а з мос­ков­сь­ко­го му­жи­ка - па­на долі світо­вої куль­ту­ри?“494.

    Емігрант у Па­рижі, за­пек­лий мо­нархіст і ук­раїно­жер єпис­коп Євлогій офіційно виз­нав „ра­дян­сь­ку“ вла­ду за національ­ну мос­ков­сь­ку і зак­ли­кав усіх мос­ков­сь­ких емігрантів виз­на­ти її за за­кон­ну і мо­ли­ти­ся за неї495. Мос­ковські емігран­ти-соціалісти пи­шуть: „Більшо­ви­ки зро­би­ли ба­га­то зло­чинів, крім най­го­ловнішо­го - во­ни не роз­ч­ле­ну­ва­ли мос­ков­сь­кої імперії“496. На їхню дум­ку, без­п­рик­лад­не в історії ви­ни­щен­ня 15 мільйонів ук­раїнців не є за­ве­ли­ким зло­чи­ном, а рад­ше патріотич­ним до­сяг­нен­ням. Справді, всі мос­ковські за­кор­донні ча­со­пи­си за­пе­ре­чу­ва­ли, що го­лод 1933 ро­ку в Ук­раїні Мос­ков­щи­на вчи­ни­ла нав­мис­не і пла­но­во. Емігрант, мо­нархіст і ук­раїно­жер, що ак­тив­но по­бо­рю­вав ра­дян­сь­ку вла­ду, пи­сав: „Й. Сталін ви­ко­нує мос­ков­сь­ку національ­ну місію: він відбу­до­вує і зміцнює на­шу імперію“497. Го­ло­ва соціалістич­но­го імпер­сь­ко­го уря­ду, що лед­ве вря­ту­вав­ся, втікши 1917 р. за кор­дон, пи­сав: „Про­фе­сор П. Мілю­ков учив нас, що мос­ков­сь­ка імперія є ге­ог­рафічним хреб­том світо­вої імперії і то­му му­сить існу­ва­ти в усій її мо­гут­ності і роз­ло­гості, бай­ду­же хто і як нею пра­вить. А звідси йо­го за­повіт нам - бе­рег­ти не­подільність і си­лу на­шої імперії більше, як сво­го ока, бай­ду­же, як на­ша імперія на­зи­ваєть­ся і хто нею пра­вить. І це - без­зас­те­реж­но, дог­ма­тич­но і до ос­тань­ого по­ди­ху на­шо­го. Воліємо кри­ва­во­го дес­по­та, ніж роз­ва­лу імперії“498. Інший во­рог ра­дян­сь­кої вла­ди за кор­до­ном виз­на­вав: „Совєтізація зе­мель СРСР, за­се­ле­них не­мос­к­ви­на­ми, є вод­но­час і омос­ков­лен­ня тих зе­мель. А фе­де­рація їх у СРСР - це ли­ше засіб зміцни­ти не­подільність на­шої імперії“499, а по­вер­нув­шись до СРСР, на­пи­сав ро­ман про Іва­на Гроз­но­го, за цей націоналістич­ний (навіть мо­нархічний) ро­ман соціалістич­ний уряд щед­ро ви­на­го­ро­див пись­мен­ни­ка.

    У ХІХ ст. всі слов’яни бу­ли по­не­во­лені нес­лов’ян­сь­ки­ми дер­жа­ва­ми: бол­га­ри - Ту­реч­чи­ною, сер­би, сло­ва­ки, че­хи - Ав­с­трією, по­ля­ки, ук­раїнці - Мос­ков­щи­ною, Німеч­чи­ною. Мос­к­винів ува­жа­ли за слов’ян, во­ни ма­ли ве­ли­ку імперію, і при­род­но малі бал­канські слов’янські на­ро­ди сподіва­ли­ся, що Мос­ков­щи­на до­по­мо­же їм виз­во­ли­ти­ся. Так за­ро­ди­ло­ся у них мос­к­во­люб­с­т­во, а з нього ідея дер­жав­но­го об’єднан­ня всіх слов’ян під про­во­дом Мос­ков­щи­ни. Ви­ко­рис­то­ву­ючи та­ке став­лен­ня бал­кан­сь­ких слов’ян, мос­к­ви­ни, що наз­ва­ли се­бе слов’янофіла­ми, по­ча­ли зак­ла­да­ти іде­ологічні за­са­ди пан­с­лавізму. Ос­но­ви філо­софські на­ле­жать В. Кірієвсько­му, істо­ричні - К. Ак­са­ко­ву, політичні - І. Ак­са­ко­ву, бо­гос­ловські - А. Хо­мя­ко­ву та Ю. Са­маріну. Та це був не пан­с­лавізм, а пан­мос­ковізм у ли­чині слов’яно­люб­сь­кої ба­ла­ка­ни­ни. О. Пушкін ми­мохіть роз­к­рив цей мос­ков­сь­кий підступ, ка­жу­чи: „Слов’янські річки зіллють­ся в мос­ков­сь­ко­му морі“.

    Московські істо­ри­ки та політи­ки СРСР вва­жа­ли до 1935 ро­ку іде­ологію мо­нархічних слов’янофілів ре­акційною, то більше, й К. Маркс виз­нав її за та­ку. Але по 1935 р. мос­к­ви­ни зміни­ли цей свій пог­ляд на цілко­ви­то про­ти­леж­ний. Істо­ри­ки Нєчкіна, Нікітін, Сідо­ров, Пічет виз­на­ли ста­ру мо­нархічну іде­ологію за прог­ре­сив­ну, де­мок­ра­тич­ну і за­по­зи­чи­ли її без жод­них зас­те­ре­жень. У світлі цього виг­ля­дає сим­волічно вос­к­ресіння в СРСР мо­нархічно­го Пет­ра Ва­луєва (1814-1890 рр.) в особі Юрія Ва­луєва, який у кількох жур­на­лах ши­ро­ко про­па­гу­вав „но­вую Рос­сию“ (а не СРСР). Цей „де­мок­ра­тич­ний“ Юрій Ва­луєв підтвер­див сло­во в сло­во дог­му сво­го мо­нархічно­го двійни­ка Пет­ра Ва­луєва, що „не бы­ло, нет, и быть не мо­жет ни­ка­кой Ук­ра­ины“. Ли­ше нав­че­ний гірким досвідом ук­раїнсь­кої про­чу­хан­ки 1917- 1922 років, пов­то­рив ту мос­ков­сь­ку дог­му не у відвер­то мо­нархічній формі, а в удос­ко­на­леній соціалістичній: „злит­тя всіх націй в од­ну“. І мо­нархічний Пет­ро поб­ла­гос­ло­вив „де­мок­ра­тич­но­го“ Юрія ру­кою АН СРСР. Во­на ви­да­ла у 150-річни­цю на­род­жен­ня (1964 р.) дві кни­ги що­ден­ни­ка Пет­ра Ва­луєва, що­би відзна­чи­ти „по­лез­ную де­ятель­ность“ то­го во­ро­га соціалізму і ма­зе­пинців. Але все ж та­ки Пет­ро Ва­луєв доз­во­лив Б. Грінчен­кові ви­да­ти йо­го твір „Національ­на й інтер­національ­на ідея“, а „де­мок­ра­тичні“ Юрії Ва­луєви не доз­во­ли­ли пе­ре­ви­да­ти цю са­му розвідку Б. Грінчен­ка, хоч він пи­сав у ній про­ти відок­рем­лен­ня Ук­раїни від Мос­ков­щи­ни. Не доз­во­ля­ли аж до 1968 ро­ку пе­ре­ви­да­ти (дру­ко­ва­ний 1907 ро­ку) „Слов­ник ук­раїнсь­кої мо­ви“ Б. Грінчен­ка. Національ­на єдність мос­к­винів, ко­ли хо­дить про існу­ван­ня, не­подільність їхньої імперії - нап­рав­ду пов­чаль­на.

    За ук­раїнсь­ко-мос­ков­сь­кої війни 1917-1922 рр. всі мос­к­ви­ни (і євреї) різних політич­них пе­ре­ко­нань і суспіль­но­го ста­ну спільно до­по­ма­га­ли ра­дянській владі за­во­йо­ву­ва­ти Ук­раїну. Ко­ли робітни­ки київсь­ко­го „Арсе­на­лу“, мос­ковські більшо­ви­ки, вчи­ни­ли 29 січня 1918 р. зброй­ну спро­бу по­ва­ли­ти уряд УНР, то київські мос­к­ви­ни, мо­нархісти і капіталісти ак­тив­но до­по­ма­га­ли їм500, хоч зна­ли, що та ра­дян­сь­ка вла­да роз­с­трілює мо­нархістів і капіталістів. Ко­ли підійшла 31 сер­п­ня 1919 р. до Києва армія Денікіна, київські мос­ковські соціалісти і більшо­ви­ки (а Денікін во­ював про­ти більшо­виків) до­по­ма­га­ли йо­му за­хо­пи­ти на­шу сто­ли­цю, до­ки її не за­хо­пи­ли ук­раїнці. Ко­ли азер­бай­д­жанці пов­с­та­ли 18 бе­рез­ня 1918 р. в Ба­ку, щоб ски­ну­ти ра­дян­сь­ку вла­ду, ба­кинські мос­к­ви­ни, від мо­нархістів до анархістів, об’єдна­ли­ся і би­ли­ся про­ти „се­па­ра­тис­тов“501. Так са­мо всі мос­к­ви­ни, від мо­нархістів до анархістів, ство­ри­ли в Ук­раїні „Со­юз воз­рож­де­ния Рос­сии“, що­би спільни­ми си­ла­ми по­ва­ли­ти ук­раїнсь­ку вла­ду і ви­гу­би­ти „измен­ни­ков, пет­лю­ров­цев“502.

    Винищували ук­раїнців та­кож мос­ковські робітни­ки та се­ля­ни. Щоб ско­ри­ти Ук­раїну го­ло­до­мо­ром, Мос­ков­щи­на вис­ла­ла 14 січня 1933 р. на Ук­раїну 30 ти­сяч своїх робітників та се­лян. Во­ни за­би­ра­ли навіть з хатів ук­раїнсь­ких бідняків ос­тан­ню жмень­ку зер­на, хоч ба­чи­ли, що діти вже мер­ли з го­ло­ду. Мос­ковські міліціоне­ри у містах відби­ра­ли у напівмер­т­вої з го­ло­ду ук­раїнсь­кої се­лян­ки бу­хан­ку хліба, що її во­на нес­ла своїм го­лод­ним дітям. Як­би ті мос­к­ви­ни - прості робітни­ки й се­ля­ни і не праг­ну­ли самі вби­ва­ти „прок­ля­тых хах­лов“, то во­ни знай­ш­ли би ти­сячі спо­собів ли­ши­ти го­лод­ним дітям ос­тан­ню крих­ту хліба. А во­ни ще й зну­ща­ли­ся, би­ли тих півмерців. Мос­ков­сь­кий уряд СРСР не за­бо­ро­няв своїм се­ля­нам у Мос­ков­щині про­да­ва­ти ук­раїнцям хліб. Та ко­ли го­лодні ук­раїнці при­хо­ди­ли до Мос­ков­щи­ни ку­пи­ти (не про­си­ти) хліба, то мос­ковські се­ля­ни з не­на­вис­тю, прок­лят­тя­ми, глу­мом гна­ли ки­ями тих не­щас­них.

    Ще 1918 ро­ку Сталін зізна­вав­ся: „За­се­лені ук­раїнця­ми, че­чен­ця­ми, інгу­ша­ми, кир­ги­за­ми, баш­ки­ра­ми, та­та­ра­ми землі ста­ли ба­зою кон­т­р­ре­во­люції. Ба­зою ж ре­во­люції бу­ла Мос­ков­щи­на, бо во­на бу­ла національ­но єди­ною. На зак­лик ра­дян­сь­ко­го уря­ду і партії більшо­виків во­юва­ти кон­т­р­ре­во­люцію не­мос­ков­сь­ких зе­мель зго­ло­си­ло­ся в Мос­ков­щині охо­чих на кілька дивізій. По­пов­нен­ня мос­ков­сь­ко-ук­раїнсь­ко­го фрон­ту доб­ро­воль­ця­ми з Пет­рог­ра­да, Мос­к­ви, Іва­но­во-Вознєсєнсь­ка, Твєрі та інших мос­ков­сь­ких міст вря­ту­ва­ло той фронт від на­шої по­раз­ки“503. Не­мос­к­ви­ни СРСР вис­ту­пи­ли про­ти імперії і 1941 ро­ку. Во­ни зда­ва­ли­ся до німець­ко­го по­ло­ну не сот­ня­ми, не пол­ка­ми, а ціли­ми дивізіями. За кілька ли­ше місяців зда­ло­ся по­над п’ять мільйонів - більше, ніж армії Франції, Англії та США ра­зом. Але й мос­к­ви­ни за­хи­та­ли­ся: бо­ро­ни­ти ту вла­ду, яка про­го­ло­си­ла інтер­націоналізм, виз­на­ла не­мос­к­ви­нам імперії пра­во на „са­мо­оп­ре­де­ле­ние вплоть до от­де­ле­ния“, тоб­то роз­вал імперії, а от­же, втра­ту лег­ко­го хліба в ко­лоніях і по­вер­нен­ня „на ро­ди­ну“, на го­лодні харчі? І мос­ков­сь­кий на­род за­хи­тав­ся. Уряд СРСР ски­нув тим­ча­со­во свою соціалістич­ну ли­чи­ну, у про­па­ганді за­па­ну­вав голісінький ти­ся­чавідсот­ко­вий мос­ков­сь­кий націоналізм. Замість сло­ва „со­вет­с­кий“, за­па­ну­ва­ло „рус­ский“. З наз­ви імпер­сь­кої армії ви­ки­ну­ли прик­мет­ник „чер­во­на“ і не заміни­ли на „рус­ская“, бо пла­ну­ва­ли приєдна­ти по війні Поль­щу, Ру­мунію, Ма­дяр­щи­ну, Чехію, Сло­вач­чи­ну, Бол­гарію, Сербію, Хор­ватію. От­же, тре­ба бу­ло ще хо­ва­ти мос­ковські ікла під „со­вет­с­кий“ очіпок. Офіце­рам Мос­ков­щи­на по­вер­ну­ла старі царські „чи­ны и ор­де­на“ та привілеї, ста­ру цар­сь­ку уніфор­му, нав­мис­не не зміню­ючи, навіть по­го­ни. По­вер­ну­ла і ста­ру при­ся­гу. А Сталін зак­ли­кав мос­к­винів: хай на­ди­ха­ють вас у цій війні мужні об­ра­зи на­ших ве­ли­ких предків: О. Нев­сь­ко­го, Д. Дон­сь­ко­го, К. Мініна, Д. По­жар­сь­ко­го, О. Су­во­ро­ва, М. Ку­ту­зо­ва. Про К. Мар­к­са, навіть про В. Леніна, про соціалізм, робітни­чий інтер­націонал - жод­но­го сло­ва. І мос­ков­сь­кий на­род вхо­пив­ся до зброї. Німець­ке військо прой­ш­ло Ук­раїну і аж до Вол­ги за кілька місяців. У Мос­ков­щині далі Мос­к­ви не по­су­ну­ло­ся. Свят­ку­ючи пе­ре­мо­гу, Сталін ви­го­ло­сив 24 трав­ня 1945 р. тост за „ве­ли­кий, ве­ду­щий рус­ский на­род“, який, не зва­жа­ючи на всі хи­би ра­дян­сь­кої вла­ди, щи­ро підтри­мав її під час війни.

    Московські емігран­ти-націоналісти зас­ну­ва­ли в Німеч­чині ан­ти­ко­муністич­ний „Національ­но-Тру­до­вий Со­юз“ (НТС). Йо­го зав­дан­ням і ме­тою бу­ло ря­ту­ва­ти СРСР від поділу на не­за­лежні національні дер­жа­ви, тоб­то те са­ме, що й уря­ду СРСР. Од­ним з зав­дань НТС є ни­щи­ти політич­но й фізич­но ан­ти­ра­дян­сь­ких емігрантів. НТС вих­ва­ляє національ­ну політи­ку ко­муністич­но­го уря­ду СРСР, по­ши­рює се­ред емігрантів ух­ва­ли КПРС про зав­ми­ран­ня національ­них мов і злит­тя всіх на­родів СРСР в од­но­мов­ну, не­поділь­ну мос­ков­сь­ку імперію504.

    Коли ук­раїнські емігран­ти за­хо­ди­ли­ся ста­ви­ти пам’ятник Ве­ли­ко­му Та­ра­сові у Ва­шин­г­тоні, всі мос­ковські емігран­ти ви­ко­рис­та­ли всі впли­ви, щоб не до­пус­ти­ти цього, їм таємно до­по­ма­га­ло по­соль­с­т­во СРСР та пред­с­тав­ниц­т­во СРСР в ООН. Ко­ли про­тидія не вда­ла­ся, мос­ковські емігран­ти пи­са­ли: „Пам’ятник Т. Шев­чен­кові у Ва­шин­г­тоні і вод­но­час відсутність там пам’ятників мос­ков­сь­ким по­етам чи пись­мен­ни­кам - це шовіністич­ний виб­рик ук­раїнців суп­ро­ти мос­ков­сь­ко­го на­ро­ду, це зне­ва­га мос­ков­сь­кої куль­ту­ри505.

    Московські емігран­ти-соціалісти ух­ва­ли­ли 1947 ро­ку такі за­са­ди пе­ре­бу­до­ви СРСР:

    1) на­ро­ди СРСР ма­ють склас­ти од­ну мос­ков­сь­ку імперію;

    2) дер­жав­ною і обов’яз­ко­вою має бу­ти ли­ше мос­ков­сь­ка мо­ва;

    3) не­мос­ков­сь­ких мов доз­во­ляєть­ся нав­ча­ти на не­мос­ков­сь­ких зем­лях ли­ше з доз­во­лу і за прог­ра­мою імпер­сь­ко­го уря­ду;

    4) мо­вою вик­ла­дан­ня в усіх без ви­нят­ку шко­лах імперії має бу­ти мос­ков­сь­ка мо­ва;

    5) куль­ту­ри не­мос­ков­сь­ких на­родів імперії му­сять бу­ти скла­до­ви­ми час­ти­на­ми мос­ков­сь­кої куль­ту­ри;

    6) не­мос­ковські на­ро­ди мо­жуть ма­ти своє місце­ве са­мо­уп­равління, але ли­ше в ме­жах імпер­сь­ких за­конів і під наг­ля­дом імпер­сь­ко­го уря­ду506.

    Розумний німець пи­сав: „Ко­ли мос­к­ви­ни з при­чин політич­ної доцільності відки­нуть свою соціалістич­ну ба­ла­ка­ни­ну і позміню­ють наз­ви, то нічогісінько не змінить­ся від то­го в мос­ковській імперії507. І мос­ковські емігран­ти підтвер­д­жу­ють це. Їхні ча­со­пи­си відвер­то пи­шуть, що „но­вая Рос­сия“ нічо­го не змінить в СРСР після ра­дян­сь­кої вла­ди, крім назв: „со­вет­с­кая“ замінять на „де­мок­ра­ти­чес­кая“. І не ли­ше мільйо­ни мос­к­во­любів у світі віта­ти­муть: „Да здрав­с­т­ву­ет де­мок­ра­ти­чес­кая Рос­сия“, але й наївні ук­раїнці (на­товп ук­раїнців біля бу­дин­ку М. Гру­шев­сь­ко­го ви­гу­ку­вав 1917 ро­ку: „Сла­ва Ук­раїні!“. М. Гру­шев­сь­кий з ган­ку їм відповідав: „Хай жи­ве де­мок­ра­тич­на Росія“)508.

    Московська „де­мок­ратія“ про­го­ло­си­ла дог­му, що вих­ва­ля­ти мос­ков­сь­ку куль­ту­ру - це про­ле­тар­сь­кий інтер­націоналізм, виз­на­ва­ти куль­ту­ру не­мос­ков­сь­ких на­родів СРСР - це бур­жу­аз­ний націоналізм, а ша­ну­ва­ти куль­ту­ру інших на­родів світу - це безрідний кос­мо­політизм509. Прик­ри­ва­ючись ли­чи­ною „до­пов­нень“, „уточ­нень“, „роз­вит­ку“, мос­к­ви­ни ґрун­тов­но пе­ре­ро­би­ли мар­к­сизм, прис­то­со­ву­ючи йо­го до пот­реб мос­ков­сь­кої імперії, мос­ков­сь­ко­го націоналізму. Шкідли­вих Мос­ков­щині Мар­к­со­вих ду­мок не дру­ку­ють навіть у „пов­них“ збірках йо­го творів. М. Пок­ров­сь­кий на­пи­сав історію мос­ков­сь­кої імперії з кла­со­вої, мар­к­сис­т­сь­кої точ­ки зо­ру. Мар­к­сис­т­сь­ка КПРС виз­на­ла 1934 р. йо­го твір по­мил­ко­вим і шкідли­вим, на­ка­за­ла на­пи­са­ти з пог­ля­ду мос­ков­сь­ко­го націоналістич­но­го. Зок­ре­ма, вка­за­ли ав­то­рові, що оп­рич­ни­ки Іва­на IV за­хи­ща­ли на­родні інте­ре­си, а Іван IV був прог­ре­сив­ним ца­рем. Ве­ли­ким по­лум’ям роз­горіла­ся (1947-1952 рр.) бо­жевіль­на гло­рифікація всього мос­ков­сь­ко­го. Зро­би­ли з мос­к­ви­на над­лю­ди­ну, єди­но­го твор­ця всієї світо­вої куль­ту­ри, провідни­ком усь­ого світу. Твер­ди­ли, що ви­най­шов радіо не Г. Мар­коні, а І. По­пов; па­ро­ву ма­ши­ну не Дж. Ватт, а І. Пол­зу­нов; за­кон нез­ни­щен­ності ма­терії не А. Ла­ву­азьє, а М. Ло­мо­но­сов; елек­т­рич­ну лам­поч­ку не Т. Едісон, а В. Лодічєв; воль­то­ву ду­гу не Г. Деві, а В. Пет­ров510. Те­ле­ба­чен­ня, мов­ляв, ви­най­шов 1922 р. С. Ка­таєв511. Підвод­ний чо­вен збу­ду­вав ще 1718 ро­ку Є. Ніко­нов512, а не гол­лан­дець К. Ван-Дре­бель 1960 ро­ку і т. д. „Пе­ре­до­вы­ми, ве­ду­щи­ми“ мос­к­ви­ни зоб­ра­жу­ва­ли­ся і в філо­софії: М. Ло­мо­но­сов, О. Радіщєв, О. Гер­цен, М. Доб­ро­лю­бов, М. Чер­ни­шев­сь­кий, і зви­чай­но ж, Ленін, Сталін. А що їхніх філо­соф­сь­ких творів не знай­ти ніде, то во­ни, бач, „кри­тич­но ос­мис­лю­ва­ли“ євро­пей­сь­ких філо­софів. Ленін - „най­ви­ще до­сяг­нен­ня світо­вої філо­софії“513, „Ба­га­тю­ща мос­ков­сь­ка мо­ва є не­ви­чер­п­ним дже­ре­лом всіх мов не ли­ше в СРСР, а й за йо­го ме­жа­ми514, „Мос­ков­сь­ка мо­ва не є зви­чай­ною мо­вою. Во­на без­пе­реч­но бу­де мо­вою світо­вої ра­дян­сь­кої рес­публіки. На­уковці, що не зна­ють мос­ков­сь­кої мо­ви, не є на­уков­ця­ми“515. „Мос­ков­сь­ка мо­ва об’єднує про­ле­таріат усіх на­родів, і то­му є зброєю про­ти всіх форм капіталістич­но­го утис­ку, от­же, і утис­ку національ­но­го. Зак­ри­ва­ти очі на цю роль мос­ков­сь­кої мо­ви - це збо­чен­ня в бо­ло­то бур­жу­аз­но­го націоналізму. Бур­жу­азні націоналісти в ок­ре­мих рес­публіках СРСР вис­ту­па­ють про­ти ра­дян­сь­кої вла­ди під пра­по­ром обо­ро­ни національ­них куль­тур на­родів СРСР. Спра­ву мос­ков­сь­кої мо­ви у тих рес­публіках во­ни пе­рет­во­рю­ють в пра­пор бо­роть­би про­ти ра­дян­сь­кої вла­ди, гра­ючись на за­бо­бо­нах се­лян­с­т­ва, вис­тав­ля­ючи се­бе єди­ни­ми обо­рон­ця­ми національ­них куль­тур. А чо­му во­ни мов­чать про те, що не­мос­ковські на­ро­ди самі ви­ма­га­ють, щоб шко­ла нав­ча­ла їхніх дітей мос­ков­сь­кої мо­ви. Ті на­ро­ди самі ка­жуть, що нез­нан­ня мос­ков­сь­кої мо­ви бу­ло б куль­тур­ним са­мо­губ­с­т­вом їхніх дітей, бо ж най­ба­гат­ша у світі на­уко­ва літе­ра­ту­ра дру­куєть­ся мос­ков­сь­кою мо­вою“516. А мос­ков­сь­ка най­ви­ща на­уко­ва ус­та­но­ва не по­со­ро­ми­ла­ся твер­ди­ти про „ве­ли­чез­ний вплив на Т. Шев­чен­ка В. Бєлінсько­го, М. Чер­ни­шев­сь­ко­го, М. Доб­ро­лю­бо­ва“517 - тоб­то 4-річний М. Доб­ро­лю­бов (нар. 1836 р.) та 12-річний М. Чер­ни­шев­сь­кий (нар. 1828 р.) впли­ну­ли на 28-річно­го ав­то­ра „Коб­за­ря“ (вий­шов 1840 р.).

    Отже, вся таємни­ця си­ли „ра­дян­сь­кої“ вла­ди в Мос­ков­щині і вод­но­час слабість на не­мос­ков­сь­ких зем­лях імперії є в то­му, що во­на є цілко­ви­то вла­дою націоналістич­ною, по­бу­до­ва­на і стоїть на за­са­дах, іде­ях, іде­алах, ду­хов­ності і світог­ляді мос­ков­сь­кої нації: інтелігенції і прос­то­го на­ро­ду. При­род­но злив­ся в од­не не­роз­рив­не ціле мос­ков­сь­кий націоналізм з мос­ков­сь­ким соціалізмом, Мос­к­ва - ІІІ Рим з Мос­к­вою - ІІІ Інтер­націона­лом, мос­ков­сь­ка цер­к­ва з партією, оп­рич­ни­на Іва­на ІV з ЧК-ГПУ- НКВД-КҐБ. Об­ня­ли­ся з сльоза­ми національ­ної гор­дості і розцілу­ва­ли­ся. Національ­на єдність мос­к­винів зміцни­ла­ся ти­ся­чок­рат­но, ста­нов­лять не­поділь­не тіло й ду­шу - МОС­КОВ­С­Т­ВО. У жовтні 1917 ро­ку вос­к­рес­ло і щи­ро відби­ло­ся в ду­шах 50 мільйонів мос­к­винів про­роц­т­во Філо­фея „Мос­к­ва - ІІІ Рим, а чет­вер­то­му не бы­вать“. Вос­к­рес іде­олог мос­ков­сь­ко­го націоналізму XVII ст. про­то­поп Ав­ва­кум з йо­го „Мос­к­ва все­му ми­ру го­ло­ва“. Вос­к­рес­ли мос­ковські гвардійці XVI­II ст. з їхнім „Хо­тим, чтоб им­пе­рат­ри­ца бы­ла, как и все на­ши ца­ри, са­мо­дер­жав­цем“. Вос­к­рес цар Олек­сандр III з йо­го „Царь, ве­ра и на­род­ность“. У жовтні 1917-го відро­ди­ла­ся по ко­рот­ко­му за­не­паді (1855-1917) ве­ли­чез­на си­ла - МОС­КОВ­СЬ­КИЙ НАЦІОНАЛІЗМ. До вла­ди прий­шов шовініст В. Ленін. Тоді по­ча­ла­ся но­ва до­ба в історії Мос­ков­щи­ни. До­ба, що її зма­лю­вав Ф. Дос­тоєвсь­кий у ро­ма­нах „Бе­сы“, „Братья Ка­ра­ма­зо­вы“ та інших. До про­во­ду нації прий­ш­ли чис­ток­ровні мос­к­ви­ни, що вий­ш­ли з надр сво­го на­ро­ду. Націоналізм є ніщо інше, ли­ше су­купність (су­ма) всіх ду­хов­них влас­ти­вос­тей на­ро­ду. І мос­ков­сь­кий націоналізм має всі ви­ще­на­ве­дені влас­ти­вості. Мос­ков­сь­кий націоналізм - це пот­во­ра Фран­кен­ш­тейн (Фран­кен­ш­тейн - пот­во­ра, ство­ре­на ан­глійсь­кою пись­мен­ни­цею М. Шеллі в її ро­мані. Та пот­во­ра по­жи­ра­ла сво­го твор­ця).

    Ми зга­ду­ва­ли про ма­теріалістич­ну ду­ховність, світог­ляд мос­ков­сь­ко­го на­ро­ду, про йо­го без­мо­ральність і без­божність.

    „Сия са­рынь ни­чем, кро­ме жес­то­чи, уня­та быть не мо­жет“,- вис­ло­вив Пет­ро І ос­нов­ну за­са­ду мос­ков­сь­кої вла­ди. Страх і ли­ше страх ка­ри стри­мує мос­к­ви­на. Стра­хом (і брех­нею) ке­рує своїм на­ро­дом і мос­ков­сь­ка „де­мок­ратія“ СРСР. Во­на ка­же своєму на­ро­дові: „Ми ото­чені во­ро­жим, капіталістич­ним світом, який хо­че зни­щи­ти СРСР і по­не­во­ли­ти мос­к­винів. Як­би так ста­ло­ся, то мос­к­ви­ни не ма­ти­муть лег­ко­го хліба в ко­лоніях. Щоб так не ста­ло­ся, СРСР му­сить ма­ти армію, сильнішу за во­рожі. Му­сить зат­ра­чу­ва­ти на неї три чверті всіх дер­жав­них при­бутків. Му­си­мо якийсь час терпіти го­лод і хо­лод, як­що не хо­че­мо бу­ти ра­ба­ми капіталістів. У СРСР є ще чи­ма­ло не­доліків, але в капіталістич­них дер­жа­вах ли­ха більше, бо капіталістичні уря­ди не дба­ють про на­род, а мос­ков­сь­кий дбає. Та вже не­дов­го терпіти. Капіталістич­ний світ уже зог­нив, і ось-ось там­тешній про­ле­таріат з на­шою до­по­мо­гою по­ва­лить капіталістич­ний лад. Тоді ство­ри­мо світо­вий СРСР і всі кош­ти вит­ра­ча­ти­ме­мо на доб­ро­бут усь­ого на­ро­ду“.

    „Произвол и ра­бо­ле­пие“ цілко­ви­то відкри­то й офіційно па­ну­ють не ли­ше в дер­жав­но­му, як бу­ло до 1917-го, а й у всьому житті СРСР. Не­ма тут жод­ної ца­ри­ни жит­тя, в якій хтось мо­же здо­бу­ти ви­ще ста­но­ви­ще чес­но, ли­ше влас­ни­ми здібнос­тя­ми. Чесність в СРСР - са­мо­губ­с­т­во. Чесні лю­ди - у в’язни­цях, у сибірських та­бо­рах і в мо­ги­лах. Нав­па­ки, підлість - єди­ний в СРСР спосіб не ли­ше здо­бу­ти ви­ще ста­но­ви­ще, а й вза­галі ви­жи­ти. Кон­ку­ренція підлих ду­же ве­ли­ка, от­же, ви­ви­щу­ють­ся найпідліші, на­йа­мо­ральніші, най­жорсткіші. Дер­жа­ва - ве­ли­ка і ду­же склад­на сис­те­ма. Історія вчить, що дер­жа­ви роз­ва­лю­ва­ли­ся то­му, що провідна вер­с­т­ва мо­раль­но зог­ни­ла. Са­ме то­му Рим упав до рук гунів, як пе­рес­тиг­ле яб­лу­ко з де­ре­ва. Так упа­ли Єги­пет, Ва­ви­лон, мос­ков­сь­ка імперія 1917 р., ту­рець­ка 1920 р. Та­ка до­ля че­кає й но­ву мос­ков­сь­ку імперію СРСР. Зав­зя­то бо­ро­ни­ти­ме імперію ли­ше мос­ков­сь­ке „кад­ро­ве“ офіцер­с­т­во. Йо­го ідея - „еди­ная, не­де­ли­мая Рос­сия“. Та чи вря­тує це Мос­ков­щи­ну?



XVII. МЕСІАНСТВО МОСКВИНА

 

     Мос­к­ва - ІІІ Рим.

    Монах Філо­фей, XVI ст.

     Мос­к­ва - всему све­ту го­ло­ва.

    Московська на­род­на приказка

 

    Німецький ав­тор „Історії Ук­раїни“ пи­сав ще 1796 ро­ку: „Як це ста­ло­ся, що ті горді, вільні ко­за­ки опи­ни­ли­ся у мос­ков­сь­ко­му ярмі? Яким чи­ном Мос­ков­щи­на змог­ла нак­лас­ти кай­да­ни на ко­заків, на націю, яка бу­ла пос­т­ра­хом Ту­реч­чи­ни, Польщі, та­тар і са­мої ж Мос­ков­щи­ни? Як це ста­ло­ся, що місце вільно об­ра­но­го Геть­ма­на зай­няв мос­ков­сь­кий гу­бер­на­тор?“518.

    Яке це ста­ло­ся, що 1917 ро­ку ски­ну­ли з се­бе мос­ков­сь­ке яр­мо вде­ся­те­ро менші за Ук­раїну Лит­ва, Ес­тонія, Латвія, Фінляндія, а вде­ся­те­ро більша за них Ук­раїна досі хо­дить у мос­ков­сь­ко­му ярмі? - пов­то­рю­ють за­пи­тан­ня наші діти. Як це ста­ло­ся? Яким чи­ном? Як?

    Наші бать­ки на­ро­ду, вчені істо­ри­ки відповіда­ють: ми­ро­люб­на Ук­раїна ото­че­на з усіх чо­тирь­ох боків за­гар­б­ниць­ки­ми на­ро­да­ми. З півдня - азіати тур­ки, зі схо­ду - азіати та­та­ри, з півночі - азіати мос­к­ви­ни, з за­хо­ду - во­йов­ничі гер­манці (во­ни виш­тов­ху­ва­ли по­ляків на схід, а по­ля­ки - ук­раїнців. Ру­мунів виш­тов­ху­ва­ли на схід уг­ри). Ми­ро­люб­на Ук­раїна - це острів се­ред во­ро­жо­го мо­ря, з жод­но­го бо­ку не­ма ніяко­го при­род­но­го кор­до­ну - всю­ди відкри­тий степ. Не мог­ла Ук­раїна ма­ти со­юзу з яки­мось сусідом про­ти іншо­го сусіда, бо всі во­ни хотіли за­гар­ба­ти яко­мо­га більше ба­га­тю­щої ук­раїнсь­кої землі. Це до­ве­ли всі спро­би та­ко­го со­юзу. Ко­ли б кож­ний ук­раїнець був ве­лет­нем каз­ко­вої си­ли, то й тоді б ук­раїнсь­ка не­за­леж­на дер­жа­ва бу­ла б не всто­яла­ся. Ве­ле­тень лев тікає від сотні ма­лень­ких бджіл, а во­рогів бу­ло по де­сят­ку на кож­но­го ук­раїнця. Так по­яс­ню­ють на­шу не­дер­жавність ма­ло­ук­раїнці, при­хиль­ни­ки ма­теріалістич­ної філо­софії жит­тя.

    Прибічники іде­алістич­ної філо­софії, ук­раїнські націоналісти, за­пи­ту­ють: а яким же чи­ном мен­ша за Ук­раїну Ан­глія не ли­ше втри­ма­ла свою дер­жав­ну не­за­лежність, але й роз­бу­ду­ва­ла Бри­тан­сь­ку імперію на п’ятьох су­хо­до­лах? Ад­же англійські ос­т­ро­ви відкриті до на­па­ду з усіх боків. А чо­му від імперії Чингіс-ха­на ли­ши­ли­ся ли­ше жа­люгідні ма­ленькі реш­т­ки крим­сь­ких та вол­зь­ких та­тар? Ту імперію не за­ва­ли­ла якась сильніша за неї імперія. А яка ж си­ла ство­ри­ла з ма­ло­силь­но­го містеч­ка Ри­ма ве­ли­чез­ну Рим­сь­ку імперію? І яка си­ла за­ва­ли­ла ту мо­гут­ню імперію? Як знаємо, за­ва­ли­ла не сильніша за неї. А звідки ди­кий, ма­лень­кий фінно-та­тар­сь­кий на­ро­дець наб­рав си­ли роз­бу­ду­ва­ти своє мир­ша­ве Суз­даль­сь­ке князівство на імперію, що зай­має од­ну шос­ту су­хо­до­лу пла­не­ти? Якою си­лою цей ма­лень­кий на­ро­дець по­не­во­лив більші і куль­турніші за се­бе Зо­ло­ту Ор­ду, Ук­раїну, Поль­щу, а те­пер і пів-Євро­пи?

    Щоб тва­ри­на (чо­ти­ри­но­га і дво­но­га) не за­ги­ну­ла у життєвій бо­ротьбі, Тво­рець дав їй інстинкт са­моз­бе­ре­жен­ня. Цей інстинкт влад­но ви­ма­гає від лю­ди­ни віри­ти у свою си­лу, у свою пе­ре­мо­гу, у свою вищість. Най­мир­шавіший жеб­рак, навіть раб, не лю­бить, щоб йо­го при­ни­жу­ва­ли. У гли­бині душі навіть ра­ба жевріє іскор­ка гор­дості, са­мо­по­ша­ни, бай­ду­же, що та гордість не ви­яв­ляєть­ся на­зовні в діях. Не­має в світі на­ро­ду (навіть ди­ко­го пле­мені), що не мав би бо­дай тро­хи національ­ної гор­дості. Ко­ли не­ма жод­них підстав для неї, інстинкт са­моз­бе­ре­жен­ня на­ка­зує ви­га­ду­ва­ти ті підста­ви. Всі на­ро­ди, навіть дикі пле­ме­на ство­ри­ли свої ле­ген­ди, в яких прос­лав­ля­ють свій на­род, своїх предків, свої пе­ре­мо­ги. У ле­ген­дах, піснях, при­каз­ках на­род зберігає влас­ний істо­рич­ний досвід, свою філо­софію жит­тя, за­повіт нас­туп­ним по­колінням. Провідна вер­с­т­ва, еліта нації все те аналізує і син­те­зує в ко­роткій, але все­охоп­лю­ючій фор­мулі-вис­нов­ку. Цей вис­но­вок стає до­ро­гов­ка­зом, ком­па­сом нації на довгі століття. Стає національ­ною док­т­ри­ною.

    Стрілка ком­па­су по­ка­зує північ за всіх об­с­та­вин. Так і національ­на док­т­ри­на зав­ж­ди вка­зує нації нап­рям її ру­ху. Нап­рям, ви­роб­ле­ний і вип­ро­бу­ва­ний століття­ми досвіду. На­род вис­лов­лює її пер­шо­еле­мен­ти у простій, але гли­бокій формі при­ка­зок. Провідна вер­с­т­ва вис­лов­лює у філо­софській формі ідею, якою і зад­ля якої жи­ве нація. У національній док­т­рині нація вис­лов­лює МЕ­ТУ сво­го жит­тя, своє приз­на­чен­ня в світі. Так національ­на док­т­ри­на на­бу­ває си­ли дог­ми. А кож­на дог­ма має свою си­лу, три­маєть­ся на ВІРІ в неї. Підкрес­люємо - на вірі, а не на пе­ре­ко­нан­нях. Нація, що не­по­хит­но вірить у свою національ­ну док­т­ри­ну-дог­му (хоч би й без­г­луз­ду, як Мос­к­ва - ІІІ Рим), яка вірить у своє приз­на­чен­ня, у свою місію - та­ка нація одер­жує ве­ликі пе­ре­мо­ги. Му­си­мо зро­би­ти зас­те­ре­жен­ня. Національ­на док­т­ри­на має ве­ли­чез­ну си­лу і життєздатність ли­ше тоді, ко­ли ство­ре­на са­мим жит­тям, а не кабінет­ни­ми мрійни­ка­ми, те­оре­ти­ка­ми, ко­ли стоїть на не­по­хит­но­му ґрунті істо­рич­но­го досвіду влас­ної нації, на ду­хов­ності влас­но­го на­ро­ду, на життєвій філо­софії влас­ної нації. Свою національ­ну док­т­ри­ну не мож­на по­зи­чи­ти у чу­жинців. Ко­ли ж те­оре­ти­ки по­зи­ча­ли чужі їхній нації док­т­ри­ни, то нація їх не сприй­ма­ла. Так мос­ков­сь­ка нація не сприй­ня­ла євро­пей­сь­ких док­т­рин лібе­ралізму, де­мок­ра­тиз­му, а воліла свою національ­ну дес­потію. Тих, хто про­бу­вав їй на­ки­ну­ти (М. Спєран­сь­ко­го, П. Мілю­ко­ва, О. Ке­рен­сь­ко­го) во­на виг­на­ла з Мос­ков­щи­ни, а виз­на­ла В. Леніна, який відно­вив ста­ру док­т­ри­ну Мос­к­ви -ІІІ Ри­му у формі Мос­к­ва - ІІІ Інтер­націонал. Так ук­раїнсь­ка нація не сприй­ня­ла соціалістич­них док­т­рин і мос­ков­сь­кої дес­потії, зап­ла­тив­ши за вірність своїй ук­раїнській національній док­т­рині жах­ли­ву ціну на ім’я УРСР.

    Народи, які свої національні док­т­ри­ни ви­ве­ли з влас­но­го істо­рич­но­го досвіду, з влас­ної ду­хов­ності, тво­ри­ли історію люд­с­т­ва. Ан­глійсь­ке „Bri­ta­nia ru­le the wa­ves“ (Бри­таніє, па­нуй на мо­рях) ство­ри­ло Бри­тан­сь­ку імперію на бе­ре­гах усіх оке­анів. Англійці да­ли люд­с­т­ву ма­ши­ну і по­ка­за­ли шлях до лібе­ралізму - перші у світі ство­ри­ли пар­ла­мент.

    Німецьке „De­ut­s­c­h­land ьber Al­les“ (Німеч­чи­на по­над все) ство­ри­ло та­ку мо­гут­ню ма­теріаль­но і ду­хов­но дер­жа­ву-націю, що тре­ба бу­ло об’єдна­них сил всіх ве­ли­ких країн, щоб її при­бор­ка­ти. Німеч­чи­на да­ла світові ба­га­то ве­ли­ких на­уковців, філо­софів, пись­мен­ників.

    Французьке „Vi­ve la Fran­ce“ (Жи­ви, Франціє) ря­ту­ва­ло не­од­но­ра­зо­во фран­цузь­кий на­род від по­не­во­лен­ня сусіда­ми. Франція ство­ри­ла чи не найліпшу в світі літе­ра­ту­ру, да­ла світові ве­ликі прог­ре­сивні ідеї сво­бо­ди і прав лю­ди­ни, по­ве­ла люд­с­т­во шля­ха­ми на­ро­доп­рав­с­т­ва, де­мок­ра­тиз­му.

    „Американська мрія“ спря­му­ва­ла всі си­ли аме­ри­канців на тво­рен­ня но­вої цивілізації, і за па­ру століть ту­тешні сте­пи та праліси обер­ну­ли­ся в най­ба­гат­шу, найвільнішу, а те­пер і най­мо­гутнішу у світі дер­жа­ву.

    Московське „Мос­к­ва - ІІІ Рим“ при­ве­ло мос­ков­сь­ку націю на верхів’я її істо­рич­ної сла­ви - СРСР.

    Українське „З Києва піде світло Хрис­то­ве“ ство­ри­ло най­куль­турнішу і най­ба­гат­шу тоді дер­жа­ву Київсь­ку Русь, яка вря­ту­ва­ла євро­пей­сь­ку цивілізацію і куль­ту­ру від зни­щен­ня азійсь­ки­ми ор­да­ми і по­нес­ла світло Хрис­то­ве аж до бе­регів Льодо­ви­то­го і Ти­хо­го оке­анів.

    Клич За­порізь­ко­го Ор­де­на „За віру, за во­лю, за честь“ ря­ту­вав кілька століть євро­пей­сь­ку (отже й ук­раїнсь­ку) куль­ту­ру від зни­щен­ня новітніми вар­ва­ра­ми - мос­к­ви­на­ми. Ук­раїнсь­ке ко­зац­т­во да­ло ук­раїнській нації ду­хов­ну си­лу та­кої ве­ли­чез­ної нас­на­ги, що Мос­ков­щи­на не здо­ла­ла її у 300-річній бо­ротьбі і те­пер по­ла­ма­ла на ній свої хи­жацькі зу­би. Ду­хов­ний на­ща­док ук­раїнсь­ко­го ко­зац­т­ва - без­с­мер­т­ний Та­рас своїм „За­повітом“ ство­рив без­п­рик­лад­ну за свя­тим ге­рой­с­т­вом УПА. Та­ра­со­ву національ­ну док­т­ри­ну „Бог і Ук­раїна“ УПА піднес­ла пе­ре­мо­гою ду­ху своїх воїнів. З ук­раїнсь­кої ле­ген­ди про пер­шо­го апос­то­ла Хрис­то­во­го в Києві по­хо­дить ук­раїнсь­ка національ­на док­т­ри­на „Бог і На­род“ (нація). Во­на зни­щить раз і на­зав­ж­ди мос­ков­сь­ку - „Мос­к­ва - ІІІ Рим“. Мос­к­ви­ни це зна­ють. А ми, ук­раїнці, щоб змен­ши­ти чис­ло ук­раїнсь­ких жертв у цій битві, му­си­мо зна­ти са­та­нин­сь­ку си­лу док­т­ри­ни „Мос­к­ва - ІІІ Рим“.

    Московський істо­рик твер­дить: „Рік 1169 тре­ба вва­жа­ти за рік на­род­жен­ня Мос­ков­сь­кої дер­жа­ви. То­го ро­ку князь Андрій Бо­го­люб­сь­кий, зруй­ну­вав­ши Київ, зас­ну­вав но­ву сто­ли­цю Владімір, і но­ве ве­ли­ке князівство - Суз­даль­сь­ке. В особі кня­зя А. Бо­го­люб­сь­ко­го мос­к­ви­ни впер­ше вис­ту­па­ють на істо­рич­ний кін“519. Рік 1169 виз­на­ють за по­ча­ток мос­ков­сь­кої дер­жа­ви й інші мос­ковські істо­ри­ки, зок­ре­ма М. Пок­ров­сь­кий520. Це не виз­на­ють за­па­мо­ро­чені хи­ме­рою „Мос­к­ва - ІІІ Рим“ мо­нархісти М. Ка­рамзін, В. Татіщев, С. Со­лов­йов, Д. Іло­вай­сь­кий та всі „со­вет­с­кие“.

    Загарбники всіх часів зав­ж­ди на­ма­га­ли­ся вип­рав­да­ти­ся яки­мись ви­щи­ми іде­ала­ми, їм не вис­та­ча­ло са­мо­го ли­ше пра­ва ме­ча, і во­ни шу­ка­ли санкції яко­гось ви­що­го судді: Бо­га, спра­вед­ли­вості то­що. Так ви­ник­ло месіанство за­гар­б­ниць­ких на­родів. Навіть і в на­роді, що втра­тив свою дер­жа­ву 2 ти­сячі років то­му, що роз­по­ро­шив­ся по всьому світі - навіть у євреїв. Ідей­ний підмурівок під своє за­гар­б­ниц­т­во мос­к­ви­ни по­ча­ли тво­ри­ти від на­род­жен­ня своєї дер­жа­ви. Тоді у Виш­го­род­сь­ко­му мо­нас­тирі (під Києвом) був чу­дот­вор­ний об­раз Бо­жої Ма­тері, при­ве­зе­ний ко­лись із сто­лиці Візантії - Цар­го­ро­да. Пе­ре­каз про той об­раз роз­повідав, що там, де він є - сто­яти­ме сто­ли­ця ве­ли­кої дер­жа­ви. Ру­си заб­ра­ли її з Цар­го­ро­ду, і Візантія впа­ла в ру­ки турків. При­вез­ли той об­раз до Києва, і він став сто­ли­цею ве­ли­кої дер­жа­ви. Слід нам пам’ята­ти, що за тих часів (ХІІ- ХVІІ ст.) лю­ди не­по­хит­но віри­ли у прав­дивість пе­ре­казів, про­роцтв то­що. Так цей Виш­го­род­сь­кий об­раз на­був си­ли свя­то­го опіку­на й дер­жа­ви (т. зв. па­ладіум). А. Бо­го­люб­сь­кий ук­рав той об­раз з Виш­го­ро­да до сто­лиці сво­го князівства Владіміра на Клязьмі, а ко­ли сто­ли­цею ста­ла Мос­к­ва, то пе­ре­нес­ли йо­го до Мос­к­ви. Мос­к­ви­ни той об­раз пе­ре­наз­ва­ли на „Вла­ди­мир­с­кую Бо­го­ма­терь“.

    Психологія вчить, що навіть силь­на, але зневіре­на лю­ди­на відчу­ває свою нижчість (Infe­ri­ority Com­p­lex), без­сил­ля. Такій лю­дині не­обхідно підбадь­орю­ва­ти се­бе, бай­ду­же чим, хоч би й ома­ною, аби ли­ше лю­ди­на ВІРИ­ЛА, і це збільшує її си­ли. Так міфи, ле­ген­ди ста­ли ве­ли­чез­ною ду­хов­ною, мо­раль­ною си­лою, що ря­тує лю­ди­ну і на­род від упад­ку в бе­зод­ню зневіри, роз­пу­ки, ду­шев­но­го зла­му. „Вірте і віра вря­тує вас“,- цієї не­за­пе­реч­ної аксіоми те­перішніх лікарів ду­шев­них нав­чав май­же дві ти­сячі років то­му Тес­ля з На­за­ре­та. Ба­га­то націй шу­ка­ли спосіб збільши­ти свою віру у власні си­ли, відчу­ва­ти національ­ну гордість, що ви­рос­тає з пе­ре­мог, з куль­тур­них здо­бутків нації. Цю си­лу - національ­ну гордість - тво­рять ве­ликі пос­таті: вожді, ге­рої, пись­мен­ни­ки, митці, на­уковці, філо­со­фи, пле­ка­ючи куль­ту­ру й історію нації. Євро­па, зок­ре­ма Ук­раїна, має чим пи­ша­ти­ся, бо роз­бу­до­вує свою куль­ту­ру по­над 5 ти­сяч років у постійно­му зв’язку з прас­та­ри­ми куль­ту­ра­ми Ма­лої Азії, Єгип­ту, Індії, Ки­таю.

    Відокремлена від куль­тур­но­го світу Мос­ков­щи­на по­ча­ла роз­бу­до­ву­ва­ти свою куль­ту­ру 700-800 років то­му си­ла­ми ук­раїнців та німців. На­уку мос­к­ви­ни по­ча­ли (ли­ше по­ча­ли) роз­ви­ва­ти в XVI-XVII ст., а літе­ра­тур­ну мо­ву аж у ХІХ ст., зно­ву - та­ки ро­зу­мом не­мос­к­винів. Тоб­то мос­к­ви­ни не ма­ли підстав і ма­теріалу для своєї національ­ної гор­дості. Псков­сь­кий чер­нець Філо­фей, по­зи­чив­ши з Бал­кан ідею ІІІ Ри­му, ство­рив 1524 ро­ку мос­ков­сь­кий міф „Мос­к­ва - ІІІ Рим“, що увійшов гли­бо­ко в ду­шу і кров всього мос­ков­сь­ко­го на­ро­ду, став йо­го гли­бо­кою вірою у месіанське приз­на­чен­ня Мос­ков­щи­ни, твор­чим ду­хом, що тво­рив мос­ков­сь­ку історію521. До та­тар­сь­кої вла­ди, якийсь час і по ній, Мос­ков­щи­на, хоч і ма­ла ве­ли­ко­го кня­зя, скла­да­ла­ся з кількох фак­тич­но са­мостійних князівств, як псков­сь­ке чи рес­публіка Ве­ли­ко­го Нов­го­ро­да. „Куль­тур­не жит­тя Ве­ли­ко­го Нов­го­ро­да бу­ло пов’яза­не з куль­ту­рою Київсь­кої Ру­си та її Русь­ко-Ли­тов­сь­ко­го на­щад­ка. Тож не див­но, що навіть ко­ли Мос­к­ва за­во­юва­ла і зруй­ну­ва­ла 1478 ро­ку Ве­ли­кий Нов­го­род, політич­но пе­ре­мо­же­не місто бу­ло аж до се­ре­ди­ни XVI ст. куль­тур­ним осе­ред­ком усієї Мос­ков­щи­ни. У Ве­ли­ко­му Нов­го­роді існу­ва­ла тоді гру­па євро­пей­сь­ки освіче­них уче­них на чолі з ар­хиєпис­ко­пом Ген­надієм Гон­зо­вим. До тієї гру­пи на­ле­жав уче­ний чер­нець Філо­фей, хоч по­хо­див він з Пско­ва. Той гур­ток знав про євро­пей­сь­ку ідею ІІІ Ри­му. Філо­фей мав чи не найбіль­шу освіту та ро­зум у тодішньому нов­го­род­сь­ко-пс­ков­сь­ко­му суспільстві. Літо­пи­сець XVI ст. пи­ше про нього, як про ве­ли­ку ду­хов­ну, мо­раль­ну і ро­зу­мо­ву си­лу та ав­то­ри­тет522. Са­ме тоді (1510 р.) Мос­ков­щи­на за­гар­ба­ла Псков і зни­щи­ла йо­го воль­ності, ви­во­зя­чи до Мос­ков­щи­ни ти­сячі псков­сь­ких виз­нач­них діячів і над­си­ла­ючи ту­ди своїх уря­довців. Філо­фей був псков­сь­ким патріотом і по­ба­чив, що Мос­к­ва вже стає сто­ли­цею но­вої ве­ли­ко­дер­жа­ви, а Нов­го­род і Псков за­суд­жені істо­рич­ною до­лею на за­не­пад. Ідея „істо­рич­ної долі“ (провіденціалізму) бу­ла тоді ос­но­вою філо­соф­сь­ко­го світог­ля­ду Євро­пи, лю­ди твер­до віри­ли, що жит­тя лю­ди­ни і на­родів є на­пе­ред виз­на­че­но Бо­гом. От­же, і Філо­фей вірив, що за­не­пад Ри­му та Кос­тян­ти­но­по­ля і зрос­тан­ня Мос­к­ви на­пе­ред виз­на­чені Бо­гом. І хоч Філо­фей - псков­сь­кий патріот і слов’янин - мав усі при­чи­ни не­на­видіти азіат­сь­ку Мос­ков­щи­ну, про­те він повірив у її істо­рич­ну місію. А повірив­ши, пе­реніс на Мос­к­ву бал­кан­сь­ку ідею ІІІ Ри­му, що її вис­ло­вив ка­те­го­рич­но: „Два убо Ри­ма па­до­ша, а тре­тий сто­ит, а чет­вер­то­му не бы­ти“523. Філо­фей про­го­ло­сив свою ідею пер­ше в 1504 році в „пос­ла­нии“ до ве­ли­ко­го кня­зя Іва­на ІІІ, а ос­та­точ­но сфор­му­лю­вав 1524 ро­ку. Мос­ков­сь­кий мит­ро­по­лит Ма­карій (та­кож нов­го­ро­дець) вит­ра­тив кілька років, щоб роз­т­лу­ма­чи­ти Іва­нові IV та бо­ярам її дер­жав­ниць­ку ва­гу. Мос­ков­сь­ка дер­жа­ва і цер­к­ва офіційно схва­ли­ла її аж 1589 ро­ку, за­пи­сав­ши до „Уло­жо­ной Гра­мо­ты“ (про зас­ну­ван­ня Мос­ков­сь­ко­го патріар­ха­ту). За ца­ря Бо­ри­са Го­ду­но­ва мос­к­ви­ни вже офіційно пи­са­ли: „В Бо­гох­ра­ни­мом цар­с­т­ву­ющем гра­де, в Тре­тем Ри­ме“. У XII-XVI­II ст. націю ото­тож­ню­ва­ли з дер­жа­вою, а дер­жа­ву з ко­ро­лем (ди­настією). От­же, щоб до­вес­ти пра­во Мос­к­ви на спа­док Ри­му, тре­ба бу­ло до­вес­ти спорідненість мос­ков­сь­ких князів з імпе­ра­то­ра­ми 1-го чи 2-го Ри­му. Це й ро­бив Філо­фей у своїх ба­гать­ох „пос­ла­ни­ях“. Мит­ро­по­лит Ма­карій та­кож ба­га­то пи­сав у 1542-1963 ро­ках про ту „спорідненість“. Обид­ва при­га­ду­ва­ли, що мос­ковські князі по­хо­дять з київсь­ко­го ро­ду Рю­ри­ко­вичів (рід Рю­ри­ко­вичів ви­мер у Мос­ков­щині 1598 ро­ку). А київські князі по­ро­ди­ча­ли­ся з усіма євро­пей­сь­ки­ми ко­ро­ля­ми, включ­но з візантійсь­ки­ми. Пос­вя­чен­ня че­рез Київ ста­ви­ло Мос­к­ву аж на чет­вер­те місце: Рим-Цар­го­род-Київ-Мос­к­ва. Так самі мос­к­ви­ни му­си­ли виз­на­ва­ти Київ стар­шим, і то не „бра­том“, а та­ки „ма­терью го­ро­дов рус­ских“. От­же, Київ мав би бу­ти ІІІ Ри­мом, а Мос­к­ва хіба VI. Мос­ков­сь­ка цер­к­ва - на 460 років мо­лод­ша за Ук­раїнсь­ку - про­го­ло­си­ла са­ма се­бе матір’ю Ук­раїнсь­кої. Мос­ков­щи­на шу­ка­ла спо­со­бу поз­бу­ти­ся Київсь­ко­го стар­шин­с­т­ва. Са­ме тоді Ва­ти­кан шу­кав си­лу, яка мог­ла би при­вес­ти Візантію під йо­го вла­ду. Ва­ти­ка­нові бу­ло бай­ду­же, якою та си­ла мог­ла бу­ти. Нап­рик­лад, Па­па Пій ІІ зап­ро­по­ну­вав сул­та­нові пе­рей­ти на ка­то­лиць­ку віру, спо­ку­ша­ючи йо­го тим, що, мов­ляв, він за­во­лодів Візантією не­за­кон­но, за­гар­б­ниц­т­вом, а як­що пе­рей­де на ка­то­лиць­ку віру, то па­па на­дасть йо­му ти­тул і ко­ро­ну імпе­ра­то­ра греків і Схо­ду524. Ва­ти­ка­нові не по­щас­ти­ло спо­ку­си­ти турків, і він звер­нув свою ува­гу на Мос­ков­щи­ну. Зап­ро­по­ну­вав їй од­ру­жи­ти Іва­на ІІІ з не­бо­гою ко­лиш­нь­ого візантійсь­ко­го імпе­ра­то­ра Зоєю Па­ле­олог. Ва­ти­кан пла­ну­вав з її до­по­мо­гою спо­ну­ка­ти Мос­ков­щи­ну виз­во­ли­ти Цар­го­род, а далі і виз­нан­ня Мос­ков­сь­кою цер­к­вою звер­х­ності па­пи рим­сь­ко­го525. Мос­ков­щи­на ра­до вхо­пи­ла­ся за цю нес­подіва­ну на­го­ду і вис­ла­ла до Ва­ти­ка­ну сво­го уря­дов­ця Ба­тис­ту Валь­пе (італійця з по­ход­жен­ня). Він не­офіційно по­обіцяв Ва­ти­ка­нові, що мос­ков­сь­ка цер­к­ва виз­нає зверхність па­пи. Як да­ле­ко бу­ло від то­го, свідчить той факт, що мос­ков­сь­ка цер­к­ва на­но­во ох­рес­ти­ла вже ох­ре­ще­ну пра­вос­лав­ною (грець­кою) цер­к­вою Зою Па­ле­олог, наз­вав­ши її Софією. По­ро­ди­чав­шись з візантійсь­ким це­са­рем без­по­се­ред­ньо (а не че­рез Київ, як раніше), князь Іван ІІІ по­чав на­зи­ва­ти се­бе та­кож це­са­рем („цар“ - слов’янська фор­ма від ca­esar). Іван IV на­ка­зав за­пи­са­ти до дер­жав­них за­конів но­вий ти­тул мос­ков­сь­ких князів - „цар“. І від Філо­фея до всіх те­пе­решніх істо­риків СРСР про­го­ло­шуєть­ся бе­за­пе­ляційно: „Шлюб з Софією Па­ле­олог зро­бив Іва­на ІІІ спад­коємцем прав візантійсь­ких імпе­ра­торів, а пра­вос­лав­на мос­ков­сь­ка дер­жа­ва - після за­во­юван­ня Візантії тур­ка­ми - ста­ла вож­дем і ос­но­вою всього пра­вос­лав­но­го світу і всього слов’янства526. Зви­чай­но, це не так. Тур­ки за­во­лоділи Цар­го­ро­дом 1453 ро­ку. От­же, Візантія вже не існу­ва­ла 19 років пе­ред шлю­бом Софії, а Па­ле­оло­ги жи­ли в Римі. Фак­тич­но імпе­ра­торські пра­ва Па­ле­ологів не зна­чи­ли нічо­го. Навіть те­оре­тич­но Софія не ма­ла най­мен­ших спад­ко­вих ди­нас­тич­них прав. Їх ус­пад­ку­вав брат ос­тан­нь­ого імпе­ра­то­ра Кос­тян­ти­на Па­ле­оло­га - Фо­ма Па­ле­олог. А Фо­ма мав двох синів і двох до­чок. Один син, Ма­нуїл, втра­тив­ши надію на візантійсь­кий трон, пе­рей­шов у ма­го­ме­тан­сь­ку віру і дістав дер­жав­ну по­са­ду в Ту­реч­чині. За за­ко­на­ми Візантії спад­кові пра­ва пе­рей­ш­ли до дру­го­го си­на - Ан­дрія. Стар­ша за Софію доч­ка - Єле­на вий­ш­ла заміж за сер­б­сь­ко­го во­ло­да­ря. Сер­бам і на гад­ку не прий­ш­ло­ся до­ма­га­ти­ся візантійсь­ко­го спад­ку, хоч Єле­на бу­ла стар­ша за Софію. За візантійсь­ки­ми за­ко­на­ми ди­нас­тичні пра­ва ус­пад­ко­ву­ють ли­ше муж­чи­ни і ніко­ли - жінки. От­же, Софія не ма­ла б тих прав навіть і після смерті бра­та Ан­дрія, ко­ли б він не мав синів. А він їх мав.

    Андрій Па­ле­олог мріяв виз­во­ли­ти Цар­го­род, а не ма­ючи влас­ної си­ли, шу­кав ко­гось, хто виз­во­лив би. Яс­на річ, ніхто не виз­во­ляв би для Па­ле­ологів, і то­му Андрій про­по­ну­вав 1480 р. про­да­ти свої імпе­ра­торські спад­кові пра­ва. Спер­шу зап­ро­по­ну­вав своєму шваг­рові Іва­нові ІІІ, але той не хотів пла­ти­ти гроші за по­рожній ти­тул. Цей факт вка­зує, що тоді мос­к­ви­ни не на­да­ва­ли жод­ної ва­ги спад­ко­вим пра­вам Па­ле­ологів. При­чи­на відмо­ви бу­ла не в мос­ковській скна­рості. Мос­ковські князі ви­да­ва­ли ве­ли­чезні гроші на ха­барі в Зо­лотій Орді. Не знай­шов­ши за 10 років іншо­го по­куп­ця, Андрій зно­ву зап­ро­по­ну­вав Іва­нові ІІІ за мен­шу ціну. Той зно­ву відмо­вив­ся. На­решті Андрій про­дав 1494 р. свої спад­кові пра­ва на Візантію фран­цузь­ко­му ко­ро­леві Кар­лові VI­II. Той хоч і до­дав до своїх ти­тулів ще й „імпе­ра­тор Схо­ду“, Цар­го­ро­да не виз­во­лив. Тоді Андрій вдру­ге про­дав 1502 р. ті пра­ва іспан­сь­ко­му ко­ро­леві Фер­ди­нан­дові Ка­то­ли­кові. Отак виг­ля­да­ють пра­ва Софії на спа­док Візантії.

    Зрештою, й самі мос­к­ви­ни не вва­жа­ли се­бе тоді (XV-XVI ст.) спад­коємця­ми Візантії, хоч мос­ков­сь­ка цер­к­ва на­по­лег­ли­во їх у то­му пе­ре­ко­ну­ва­ла. Мос­ков­сь­кий істо­рик пи­ше: „Ані з слів, ані з діяльності Іва­на ІІІ не вид­но, що він після шлю­бу з Софією вва­жав се­бе спад­коємцем Візантії чи прав її імпе­ра­торів. Йо­го син і внук не ви­яви­ли наміру виз­во­ля­ти Цар­го­род“527. Во­ни не ли­ше не ду­ма­ли про свої пра­ва на Візантію, а нав­па­ки син Софії Ва­силій ІІІ на­ма­гав­ся ук­лас­ти со­юз з сул­та­ном, а йо­го внук цар Федір на­зи­вав у своїх лис­тах ту­рець­ко­го сул­та­на своїм бра­том і по­год­жу­вав­ся ви­ко­ну­ва­ти йо­го во­лю528. Якої ва­ги на­да­вав Іван ІІІ пра­вам Софії на візантійсь­кий спа­док, вка­зує той факт, що він приз­на­чив своїм нас­туп­ни­ком на троні не си­на Софії Ва­силія, а вну­ка від пер­шої своєї жінки Дмитрія. У XVII ст. мос­к­ви­ни зміни­ли свій пог­ляд на свої пра­ва що­до спад­ку Візантії на цілко­ви­то про­ти­леж­ний і по­ча­ли до­во­ди­ти ці пра­ва. Зви­чай­но, не цу­ра­ють­ся навіть і брехні та підроб­ки істо­рич­них до­ку­ментів, про що самі й зізна­ють­ся: „У Москві по­ча­ли на по­чат­ку XVI ст. пе­рек­ру­чу­ва­ти істо­ричні фак­ти, прис­то­со­ву­ючи їх до своїх політич­них пот­реб“529. По­фаль­шу­ва­ли і пи­сан­ня Філо­фея. Філо­фей пи­сав: „Вся хрістіанская цар­с­т­ва приідо­ша в конєц і снідо­ша во єдінє цар­с­т­во нашєго га­су­да­ря по про­рочєскім кнігам, то єсть ромєйское цар­с­т­во“. Оце „ромєйскоє“ на­пи­са­но у всіх ста­рих копіях пос­ланій Філо­фея. Але в пізніших (після XVI ст.) замість „ромєйскоє“ на­пи­са­но „росєйскоє“. У мос­ковській мові XVI ст. сло­во „ромєйскоє“ оз­на­ча­ло „рим­сь­кий“. Наз­вою „ромєйскоє“ цар­с­т­во Філо­фей вис­ло­вив по­ши­ре­ну тоді в Європі віру про нез­ни­щенність осе­ред­ку хрис­ти­ян­с­т­ва. І Філо­фей сам ка­же, що пер­ше Ромєйське цар­с­т­во (Рим­сь­ка імперія) упа­ло, але провід і осе­ре­док хрис­ти­ян­с­т­ва пе­рей­шов до дру­го­го Ромєйско­го цар­с­т­ва (Візантії). Впа­ло дру­ге Ромєйськє цар­с­т­во (Візантія) - осе­ре­док і провід хрис­ти­ян­с­т­ва пе­рей­шов до треть­ого Ромєйсько­го цар­с­т­ва (Мос­ков­щи­ни). Як ба­чи­мо, наз­ва „ромєйскоє“ у Філо­фея не оз­на­ча­ла „росєйскоє“. І не мог­ло оз­на­ча­ти, бо ж за йо­го ча­су не існу­ва­ла в мос­ковській мові наз­ва „росєйскій“ на оз­на­чен­ня „мос­ков­сь­кий“. Аж до Пет­ра І і мос­к­ви­ни і чу­жинці на­зи­ва­ли Мос­ков­щи­ну „цар­с­т­во Мос­ков­с­коє“, або ско­ро­че­но „Мос­ковія“. В архівах є ти­сячі до­ку­ментів з цієї наз­вою.

    Москвини історії Євро­пи не зна­ли, до­по­мог­ла їм злодійку­ватість. Ли­товці ма­ли ле­ген­ду, за якою ли­тов­сь­кий ко­роль Гедімін по­хо­див від рим­сь­ко­го воєво­ди, порідне­но­го з рим­сь­ким це­за­рем Ав­гус­том Пе­ле­мо­ною. Ве­ли­кий Нов­го­род мав жваві зв’язки з Лит­вою, і нов­го­родці зна­ли цю ли­тов­сь­ку ле­ген­ду. Мос­ков­сь­кий мит­ро­по­лит Ма­карій (нов­го­ро­дець) зро­бив з неї мос­ков­сь­ку ле­ген­ду про ца­ря Пру­са. Ма­карій ви­во­дить ро­довід Іва­на IV „от ца­ря Пру­са, кой был бра­том Ромєйско­го цєза­ря Ав­гус­та“. Цю свою ви­гад­ку він на­ка­зав за­пи­са­ти до „Сте­пен­ной Кни­ги“, у якій за­пи­сані ро­до­во­ди мос­ков­сь­ких царів, князів, вель­мож. Поль­сь­кий ко­роль Ба­торій, глу­зу­ючи з мос­ков­сь­ко­го „ца­ря Пру­са“, ра­див 1581 р. Іва­нові IV не сміши­ти се­бе в очах євро­пейців. На це Іван відповів Ба­торієві: „Якщо не бу­ло ца­ря Пру­са, то хай ко­роль Сте­фан по­яс­нить нам: як же є зем­ля Прусь­ка?“530. А швед­сь­ко­му ко­ро­леві Іван пи­сав: „Ти - му­жи­чий род, а ми от Ав­гус­та Ке­са­ря род­с­т­вом вєдьом­ся“531.

    Після Пет­ра І у куль­тур­но­му житті Мос­ков­щи­ни за­па­ну­ва­ли німці. Во­ни роз­т­лу­ма­чи­ли мос­к­ви­нам, що з їхнього „ца­ря Пру­са“ ре­го­та­ти­ме вся Євро­па. От­же, Мос­ков­щи­на на­ка­за­ла своїм німцям ви­ду­ма­ти щось ро­зумніше. Але ж з по­рож­нь­ого не наллєш. Як не пе­рек­ру­чуй, не­має чим до­вес­ти, що Київсь­ку Русь ство­ри­ли мос­к­ви­ни. І про­фе­сор пе­тер­бур­зь­ко­го універ­си­те­ту Г. Баєр ви­га­дав т. зв. „ва­рязь­ку те­орію по­ход­жен­ня Ру­си“, за яко­го Русь­ку (Київсь­ку) дер­жа­ву ство­ри­ли гер­ма­ни-скан­ди­на­ви. Мос­к­ви­ни хоч-не-хоч му­си­ли піти на пос­туп­ки німцям, аби ли­ше не „мо­лод­ший брат“ її тво­рив. Та навіть і за ва­рязь­кою те­орією Київсь­ку дер­жа­ву ство­рив та­ки… „мо­лод­ший брат“. На карті Клавдія Пто­ле­мея з 2-го ст. до РХ те­перішня Прусія наз­ва­на Bo­rus­sia. У Прусії по се­лах го­во­ри­ли „ру­тен­сь­кою“ мо­вою ще й 1556 ро­ку532. У провінції Га­но­вер пра­ви­ла­ся Бо­гос­луж­ба ста­рос­лов’ян­сь­кою мо­вою аж до 1751 ро­ку533. На карті Німеч­чи­ни, а над­то Прусії ще й те­пер є де­сят­ки слов’янських назв. Навіть міста на­зи­ва­ли­ся аж до ХІІ ст. слов’янськи­ми наз­ва­ми: Лип­сь­ке (Ляйпціг), Бра­ни­бор (Бран­ден­бург), Гра­дець (Грац), Бра­тис­ла­ва (Брес­лав). Навіть Берлін - наз­ва слов’янська. „Основ­ною людністю Прусії бу­ли слов’яни“534. Німецькі істо­ричні до­ку­мен­ти оповіда­ють про ко­ро­ля ру­тенів, готів Одо­аце­ра, ру­тен­сь­кої на­род­ності, що па­ну­вав у V ст. в Німеч­чині. С. Ве­лич­ко у своєму „Літо­писі“ пи­ше: „Наші пред­ки ру­сичі з V ст. під про­во­дом сво­го ко­ро­ля Одо­аце­ра Рим здо­бу­ли і 14 років там па­ну­ва­ли“535. Ро­ку 360 по­су­ну­ла з Азії на Ук­раїну ор­да гунів. Час­ти­на пра­ру­синів (ала­ни), втіка­ючи від них, по­да­ли­ся до своїх прусь­ких пра­ук­раїнців, з яки­ми і раніш ма­ли куль­турні та тор­го­вельні зв’язки. Там на ос­т­рові Ругія зас­ну­ва­ли своє не­ве­ли­ке князівство. Дат­сь­кий істо­рик С. Гра­ма­тик (1140-1206) пи­ше, що во­ни ма­ли храм з пос­тат­тю Світо­ви­да, а в храмі бу­ли ви­кар­бу­вані іме­на 300 їхніх ге­роїв, от­же, во­ни ма­ли своє влас­не пись­мо536.

    Гетьман Б. Хмель­ниць­кий у своєму універ­салі 1648 р. пи­ше про: „…предків на­ших русів з Ругії од По­мор’я Бал­тиць­ко­го“. У гра­моті ко­ро­ля Ото­на на­ша кня­ги­ня Оль­га наз­ва­на Re­gi­na Ru­go­rum (а не Rus­so­rum)537. Все це і ба­га­то іншо­го вка­зує, що ті „ва­ря­ги“ Рю­ри­ко­вичі, які прий­ш­ли до Києва, бу­ли на­щад­ки Одо­аце­ра або кня­зя з Ругії, себ­то бу­ли ук­раїнця­ми. Та­кої дум­ки і про­фе­сор С. Гер­бер­ш­тайн.

    Як ба­чи­мо, мос­к­ви­ни не змог­ли знай­ти собі ца­ря з-поміж се­бе, а му­си­ли по­зи­ча­ти в Ук­раїні. Та й ук­раїнсь­ка ди­настія Рю­ри­ко­вичів скінчи­ла­ся в Мос­ков­щині, ко­ли вмер 1598 ро­ку цар Федір, син Іва­на IV. Так ур­ва­ла­ся і ця ди­нас­тич­на то­нень­ка ни­точ­ка до мос­ков­сь­ко­го пра­ва на спа­док Русь­кої (Київсь­кої) дер­жа­ви. По смерті ца­ря Бо­ри­са Го­ду­но­ва (чис­ток­ров­но­го та­та­ри­на) мос­к­ви­ни об­ра­ли на сво­го ца­ря бо­яри­на Ми­хаіла Кішкіна. Йо­го рід не мав жод­них зв’язків з нічим ук­раїнсь­ким. Щоб нав’яза­ти то­го Кішкіна хоч до яко­гось цар­сь­ко­го ро­ду, мос­к­ви­ни пе­рез­ва­ли йо­го на Ро­ма­но­ва, мов­ляв, йо­го рід по­хо­дить з Ри­му. Але ім’я Ро­ман - західно-євро­пей­сь­ке і пе­ре­важ­но ка­то­лиць­ке, йо­го в Мос­ков­щині ніко­ли не бу­ло й не­має. Та й рід „Ро­ма­но­вих“ ви­мер, ко­ли німке­ня Ка­те­ри­на ІІ вби­ла 1762 ро­ку сво­го чо­ловіка ца­ря Пет­ра ІІІ, ос­тан­нь­ого Ро­ма­но­ва. Від неї тяг­нув­ся аж до 1917 ро­ку чис­тий німець­кий рід Ан­гальт-Цер­б­с­т­сь­кий, під псев­донімом Ро­ма­но­вих. Ко­ли цар­сь­ка ди­нас­тич­на нит­ка від Києва ур­ва­ла­ся, му­си­ла Мос­ков­щи­на сну­ва­ти на­род­ну. Мос­ковські істо­ри­ки від мо­нархіста М. Ка­рамзіна XVI­II ст. до лібе­ра­ла В. Клю­чев­сь­ко­го ХІХ ст. включ­но з соціалістич­ною А. Пан­к­ра­то­вою ХХ ст. нап­ру­жу­ють усі свої здібності, аби до­вес­ти, що Русь­ка (Київсь­ка) дер­жа­ва з усіма її ба­гат­с­т­ва­ми є „общим дос­то­яни­ем ве­ли­ко­рос­сов, ма­ло­рос­сов, бе­ло­рос­сов“, до­вес­ти, що „ве­ли­ко и ма­ло, и бе­ло - все есть Ро­сы то есть рус­ские“. Мос­ков­сь­кий істо­рик М. Полєвой, змос­ков­ще­ний ук­раїнець (1796- 1846), на­пи­сав 6 томів „Исто­рии на­ро­да рус­ско­го“. У ній він не про­па­гу­вав „обще­го дос­то­яния“. Ми­ко­ла І по­ка­рав йо­го, і він по­мер з го­ло­ду-хо­ло­ду. „Де­мок­ра­тич­на“ Мос­ков­щи­на пе­ре­ви­да­ла всі мо­нархічні „Исто­рии Рос­сии“, крім М. Полєво­го.

    Вигадка „Мос­к­ва - ІІІ Рим“ не бу­ла в Мос­ков­щині ли­ше мрією, ма­рен­ням, те­орією. Мос­ков­щи­на ви­ко­рис­то­ву­ва­ла її у зовнішній політиці від XVII до ХХ ст. включ­но. І слід виз­на­ти, ма­ла ве­ли­ку політич­ну ко­ристь з то­го, скажімо, вто­ру­ва­ла Мос­ков­щині шлях до за­гар­бан­ня всіх пра­вос­лав­них цер­ков. Їх за­гар­ба­ти на­ма­гаєть­ся і те­перішня соціалістич­на Мос­ков­щи­на, і то­му ко­рис­но зна­ти про подібні по­пе­редні мос­ковські спро­би.

    Поширити вла­ду мос­ков­сь­ко­го уря­ду на всі пра­вос­лавні цер­к­ви Мос­ков­щи­на на­ма­га­ла­ся не­од­но­ра­зо­во за ос­танні 300 років. По за­хоп­ленні 1453 р. тур­ка­ми Цар­го­ро­ду Мос­ков­щи­на в за­по­зи­чен­ня 1504 р. з Бал­кан ідеї ІІІ Ри­му про­го­ло­шу­ва­ла се­бе та­кож спад­коємни­цею і Все­лен­сь­ко­го пра­вос­лав­но­го патріар­ха­ту. Але Ту­реч­чи­на не зни­щи­ла Все­лен­сь­ко­го патріар­ха­ту в Цар­го­роді. Чи не єди­ний спосіб опа­ну­ва­ти Цар­го­род - за­гар­ба­ти йо­го. І Мос­ков­щи­на на­ма­гаєть­ся здійсни­ти це від XVI століття. Ми­ко­ла І про­бу­вав зро­би­ти це 1854 р., Ми­ко­ла ІІ ви­ма­гав 1917 р. від Франції та Англії їхньої зго­ди на за­гар­бан­ня Мос­ков­щи­ною Цар­го­ро­ду як пла­ту за участь у війні про­ти Німеч­чи­ни.

    За та­тар­сь­кої вла­ди мос­ков­сь­ке жит­тя - навіть цер­ков­не - по­та­тар­щи­ло­ся. Хо­ча хан Зо­ло­тої Ор­ди не був хрис­ти­яни­ном, мос­ков­сь­ка цер­к­ва мо­ли­ла­ся за нього і йо­го ро­ди­ну, отож лег­ко розірва­ла ка­нонічні зв’язки зі Все­лен­сь­ким патріар­хом. Пер­шу спро­бу уса­мостійни­ти свою цер­к­ву Мос­ков­щи­на зро­би­ла 1448 ро­ку. За ка­но­на­ми пра­вос­лав­ної цер­к­ви но­вих мит­ро­по­литів нас­тав­ляє, вис­вя­чує патріарх. Мос­ков­щи­на по­ру­ши­ла цей цер­ков­ний за­кон. Князь Ва­силій ІІІ сам нас­та­вив, а мос­ковські єпис­ко­пи самі вис­вя­ти­ли 1448 ро­ку єпис­ко­па Іова на мит­ро­по­ли­та. Все­лен­сь­кий патріарх та всі пра­вос­лавні цер­к­ви за­су­ди­ли та­ке по­ру­шен­ня цер­ков­них за­конів і не виз­на­ли Іова за ка­нонічно­го мит­ро­по­ли­та. Але істо­ри­ки мос­ков­сь­кої цер­к­ви, зок­ре­ма, мит­ро­по­лит Ма­карій твер­дять своє: „Упа­док Цар­го­ро­да призвів до не­за­леж­ності мос­ков­сь­кої цер­к­ви від Все­лен­сь­ко­го Патріар­ха“. Але Цар­го­род упав 1453 ро­ку, а Іова вис­вя­ти­ли 1448 ро­ку, тоб­то за п’ять років пе­ред упад­ком Цар­го­ро­да.

    У пра­вос­лав­них цер­к­вах но­во­нас­тав­ле­ний єпис­коп да­вав обіцян­ку не виз­на­ва­ти мит­ро­по­ли­том ніко­го, крім приз­на­че­но­го Все­лен­сь­ким патріар­хом, що бу­ло час­ти­ною чи­ну вис­вя­ти єпис­ко­па, ро­би­ло­ся це і в мос­ковській церкві. По упад­ку Візантії мос­ков­сь­ка цер­к­ва до­да­ла 1458 ро­ку до тієї при­ся­ги сло­ва: „…и по по­ве­ле­нию го­су­да­ря“, тоб­то мит­ро­по­ли­та, приз­на­че­но­го Все­лен­сь­ким патріар­хом і ца­рем ра­зом. А пізніше (1495 р.) зміни­ла на цілко­ви­то про­ти­леж­не: но­во­нас­тав­ле­ний єпис­коп обіцяв не виз­на­ва­ти мит­ро­по­ли­та, приз­на­че­но­го Все­лен­сь­ким патріар­хом, а виз­на­ва­ти ли­ше приз­на­че­но­го мос­ков­сь­ким ца­рем538.

    Московський мит­ро­по­лит ко­ро­ну­вав 1547 ро­ку Іва­на IV, зна­ючи, що це не пра­во­силь­не за за­ко­на­ми пра­вос­лав­ної цер­к­ви. Мос­ков­щи­на пос­ла­ла до Цар­го­ро­да послів з ба­га­ти­ми да­рун­ка­ми Все­лен­сь­ко­му патріар­хові, аби він дав гра­мо­ту, якою виз­нає ко­ро­ну­ван­ня за­кон­ним. Патріарх Єремія гра­мо­ти не дав, по­яс­ню­ючи мос­к­ви­нам, що ко­ро­ну­ва­ти ко­ролів ма­ють пра­во ли­ше два патріар­хи: Рим­сь­кий (па­па) та Цар­го­род­сь­кий (Все­лен­сь­кий пра­вос­лав­ний), а про мит­ро­по­литів і го­во­ри­ти годі. Єремія зап­ро­по­ну­вав Мос­ков­щині прис­ла­ти сво­го зас­туп­ни­ка (екзар­ха), який іме­нем Все­лен­сь­ко­го патріар­ха на­но­во ко­ро­ну­ва­ти­ме Іва­на ІV. Мос­ков­щи­на відмо­ви­ла­ся.

    Отже, патріарх Єремія гра­мо­ти не дав, про­те в мос­ков­сь­ких архівах та­ка гра­мо­та… є - без да­ти, в ній вип­рав­лені сло­ва, і па­ле­ог­раф В. Ре­гель довів, що гра­мо­ту на­пи­са­ли і підпи­са­ли мос­ковські уря­довці в Москві, ще й пізніше вип­рав­ля­ли. П. Мілю­ков виз­нає її за підроб­ку539. Мос­ков­щи­на ж до­лу­чи­ла її до збірників за­конів як істо­рич­ний до­ку­мент за­кон­ності ко­ро­нації.

    Крім мос­ков­сь­кої, всі інші пра­вос­лавні цер­к­ви пе­ре­бу­ва­ли в XVI ст. під чу­жи­нець­кою вла­дою, та ще й (крім ук­раїнсь­кої) ма­го­ме­тан­сь­кою, бу­ли малі й бідні, от­же, му­си­ли їзди­ти до Мос­к­ви за гро­шо­вою до­по­мо­гою. Навіть Все­лен­сь­кий патріарх. І ко­ли Мос­ков­щи­на, нас­тав­ля­ючи са­мовіль­но сво­го мит­ро­по­ли­та, зне­ва­жи­ла за­ко­ни пра­вос­лав­ної цер­к­ви, не бу­ло ко­му її по­ка­ра­ти. Підбадь­оре­на Мос­ков­щи­на за­ду­ма­ла зас­ну­ва­ти свій патріар­хат навіть як­що Все­лен­сь­кий патріарх за­пе­ре­чу­ва­ти­ме. Зас­но­ву­ва­ти но­вий патріар­хат має пра­во ли­ше Все­лен­сь­кий Со­бор, а в ок­ре­мих ви­пад­ках - Со­бор усіх патріархів. Зна­ючи це, цар Федір на­дав 1586 ро­ку антіохійсь­ко­му патріар­хові Іоки­мові ве­ли­ку гро­шо­ву до­по­мо­гу, ко­ли той приїхав до Мос­к­ви, і обіцяв да­ти ще, як­що Іоким умо­вить всіх патріархів ух­ва­ли­ти зас­ну­ван­ня мос­ков­сь­ко­го патріар­ха­ту. Але патріар­хи не ух­ва­ли­ли. Два ро­ки пізніше (1588) приїхав до Мос­к­ви за да­рун­ка­ми сам Все­лен­сь­кий патріарх Єремія. Мос­к­ви­ни сподіва­ли­ся, що він привіз ба­жа­ну ух­ва­лу Со­бо­ру патріархів, а дізнав­шись, що не привіз, ви­ма­га­ли, щоб він сам нас­та­вив. Єремія відмо­вив­ся, йо­му зап­ро­по­ну­ва­ли за­ли­ши­ти­ся в Москві і ста­ти мос­ков­сь­ким патріар­хом. І від цього він відмо­вив­ся. Тоді йо­го ув’яз­ни­ли, пос­та­вив­ши вар­то­вих, які не до­пус­ка­ли ніко­го до патріар­ха. Так за­ля­ку­ва­ли йо­го мар­но півро­ку.

    Довелося мос­ков­сь­кий патріар­хат зас­но­ву­ва­ти ок­ре­мим дер­жав­ним за­ко­ном під наз­вою „Уло­жо­ная гра­мо­та“. До „Гра­мо­ти“ мос­к­ви­ни впи­са­ли те­орію Філо­фея про Мос­к­ву - ІІІ Рим, а та­кож заз­на­чи­ли, що на со­борі єпис­копів, який об­рав мос­ков­сь­ко­го патріар­ха, був при­сутній Все­лен­сь­кий патріарх Єремія з усім своїм поч­том, і що Єремія ніби ка­зав там: „Антіохійський патріарх Іоким повідо­мив ме­не, що мос­ков­сь­кий цар про­сив зас­ну­ва­ти мос­ков­сь­кий патріар­хат. От­же, я з Олек­сан­дрійсь­ким патріар­хом Сільвес­т­ром, з Єру­са­лим­сь­ким патріар­хом Ніфон­том, з Антіохійсь­ким Патріар­хом Іоки­мом і з ар­хиєпис­ко­па­ми та єпис­ко­па­ми, усім Со­бо­ром ра­ди­ли і ух­ва­ли­ли зас­ну­ва­ти мос­ков­сь­кий патріар­хат“. Все це бу­ло від пер­шо­го до ос­тан­нь­ого сло­ва сфаль­шо­ва­но. Єремія на „со­борі“ не був з тієї при­чи­ни, що „со­бо­ру“…не бу­ло. І нічо­го подібно­го він ніко­ли не ка­зав, навіть ім’я Єру­са­лим­сь­ко­го патріар­ха пе­реп­лу­та­не: наз­ва­ли мос­к­ви­ни йо­го Ніфон­том, а він справді на­зи­вав­ся Соф­ронієм. Хоч як за­ля­ка­ний був Єремія, про­те відмо­вив­ся підпи­са­ти. Мос­к­ви­ни за­яви­ли, що втоп­лять йо­го з усім поч­том. Грек підпи­сав і не­гай­но втік до­до­му.

    В „Уло­жо­ной Гра­мо­те“ на­пи­са­но, що со­бор єпис­копів відбув­ся 26 січня 1589 р. Істо­ри­ки не знай­ш­ли в мос­ков­сь­ких архівах жод­но­го на­тя­ку на цю подію. За­пи­са­но, що в со­борі бра­ли участь 56 єпис­копів, а підписів є ли­ше 32, се­ред них навіть підпи­си ук­раїнсь­ких, біло­русь­ких, ли­тов­сь­ких єпис­копів. А во­ни нічогісінько­го не ма­ли спільно­го з Мос­ков­щи­ною, бо ж їхні землі не на­ле­жа­ли до Мос­ков­щи­ни, а тво­ри­ли свою не­за­леж­ну Ли­тов­сь­ко-Русь­ку дер­жа­ву. Навіть та­кий істо­рик, як мит­ро­по­лит Ма­карій, що вип­рав­до­ву­вав мос­ковські шах­рай­с­т­ва, му­сив виз­на­ти, що все в „Уло­жо­ной Гра­мо­те“ є ви­гад­кою540. Ра­зом з патріар­хом Єремією пе­ре­бу­вав у Москві Мо­нем­васійсь­кий мит­ро­по­лит Ієро­тей. Він пи­ше, що Єремія підпи­сав ли­ше під заг­ро­зою йо­го вто­пи­ти, що „Уло­жо­ная Гра­мо­та“ є суцільною брех­нею, що мос­ков­сь­кий патріар­хат є не­ка­нонічним. Та­ке пи­шуть і самі мос­к­ви­ни541.

    Порятувавшись з мос­ков­сь­ко­го по­ло­ну, патріарх Єремія не хотів оп­ри­люд­ню­ва­ти мос­ков­сь­ко­го на­силь­с­т­ва над ним, хоч Олек­сан­дрійсь­кий патріарх Ме­летій ви­ма­гав від нього ска­су­ва­ти свій ви­му­ше­ний заг­ро­зою підпис і про­го­ло­си­ти не­за­конність мос­ков­сь­ко­го патріар­ха­ту. Осмілілі від то­го мос­к­ви­ни по­ча­ли ви­ма­га­ти від патріархів виз­на­ти мос­ков­сь­кий патріар­хат пер­шим се­ред усіх патріар­хатів, заг­ро­жу­ючи при­пи­ни­ти їм до­по­мо­гу542. Хоч патріар­хи ду­же пот­ре­бу­ва­ли мос­ков­сь­кої до­по­мо­ги, але та­ке на­хаб­с­т­во їх обу­ри­ло, і во­ни виз­на­чи­ли йо­му п’яте місце. Це виз­на­чен­ня обґрун­ту­вав Олек­сан­дрійсь­кий патріарх Ме­летій Пігас. Мос­к­ви­ни при­пам’ята­ли йо­му це, і ко­ли він вис­лав до Мос­к­ви ар­хи­ман­д­ри­та Не­офіта та чен­ця Іоана по до­по­мо­гу, Мос­ков­щи­на за­ка­ту­ва­ла на смерть тих послів, хо­ча вже й тоді навіть напівкуль­тур­ний світ виз­на­вав не­до­тор­каність послів. Щоб пом­с­ти­ти­ся патріар­хам, Мос­ков­щи­на знай­ш­ла спосіб при­ни­зи­ти їх: зап­ро­ек­ту­ва­ла зас­ну­ва­ти в Мос­ков­щині аж п’ять патріархій і про це повідо­ми­ла всіх патріархів.

    Таке зас­ну­ван­ня мос­ков­сь­ко­го патріар­ха­ту во­ро­жо зус­тріли в Нов­го­роді, йо­го не­ка­нонічність спри­чи­ни­ла, що нов­го­родці не виз­на­ли йо­го. Ар­хиєпис­коп нов­го­род­сь­кий де­мон­с­т­ра­тив­но но­сив мит­ро­по­ли­чий білий кло­бук на оз­на­ку непідлег­лості мос­ков­сь­ко­му мит­ро­по­ли­тові і патріар­хові. На цьому з’яви­ла­ся в Нов­го­роді са­мостійниць­ка, про­ти­мос­ков­сь­ка літе­ра­ту­ра, що ви­ви­щу­ва­ла Нов­го­род суп­ро­ти Мос­к­ви. Як от у „По­вес­ти о бе­лом кло­бу­ке“. Хрис­ти­ян­сь­кий світ вірив, що 1498 ро­ку нас­та­не кінець світу, бо ви­пов­ню­ва­ло­ся 7 ти­сяч років від сот­воріння світу, а про­ро­ки віщу­ва­ли кінець світу са­ме че­рез та­кий проміжок ча­су. У Європі жва­во об­го­во­рю­ва­ла­ся ідея месіанства на­родів на тлі то­го „кінця світу“. Нов­го­род ще жив євро­пей­сь­ким куль­тур­ним жит­тям, ця ідея об­го­во­рю­ва­ла­ся й тут, і нов­го­родці прий­ш­ли до вис­нов­ку пе­ре­нес­ти світо­вий пра­вос­лав­ний осе­ре­док з Цар­го­ро­да до Ве­ли­ко­го Нов­го­ро­да543, що й вис­лов­ле­не в „По­вес­ти о бе­лом кло­бу­ке“. Тут оповідаєть­ся, що візантійсь­кий імпе­ра­тор Кос­тян­тин по­да­ру­вав папі Силь­вес­т­рові до­ро­гий білий кло­бук. Нас­туп­ник Силь­вес­т­ра пе­ре­дав кло­бук цар­го­род­сь­ко­му патріар­хові, а той за на­ка­зом з не­ба пе­ре­дав йо­го нов­го­род­сь­ко­му ар­хиєпис­ко­пові Ва­силію. Відтоді нов­го­родські вла­ди­ки но­сять білий кло­бук як сим­вол най­ви­щої цер­ков­ної вла­ди, пе­ре­да­ної Ве­ли­ко­му Нов­го­ро­дові544. Мос­ков­сь­кий со­бор за­бо­ро­нив 1564 р. нов­го­род­сь­ко­му ар­хиєпис­ко­пові но­си­ти білий кло­бук. Со­бор 1567 р. ух­ва­лив, що „по­весть есть пи­са­ни­ем лже­вым и неп­ра­вым“, а ав­тор на­пи­сав її „от вет­ра гла­вы сво­ея“. Сто років пізніше Мос­ков­щи­на прив­лас­ни­ла собі цю повість, замінив­ши сло­во „Нов­го­род“ на „Мос­к­ва“.

    Надалі Мос­ков­щи­на по­ча­ла рва­ти зв’язки з Все­лен­сь­ким патріар­хом та ви­ви­щу­ва­ти свою мос­ков­сь­ку цер­к­ву по­над усі пра­вос­лавні. Ме­тою цього бу­ло зро­би­ти мос­ков­сь­ко­го патріар­ха Все­лен­сь­ким, підпо­ряд­ку­вав­ши йо­му всі пра­вос­лавні цер­к­ви. А гла­вою мос­ков­сь­кої цер­к­ви був не ли­ше фак­тич­но, а й юри­дич­но мос­ков­сь­кий цар. От­же, підпо­ряд­ку­ва­ти мос­ков­сь­ко­му ца­реві.

    Християнство в Мос­ков­щині зап­ро­ва­ди­ли ук­раїнці, місіоне­ри з Києва: ство­ри­ли цер­к­ву, да­ли їй своїх ук­раїнсь­ких свя­тих та тих грець­ких, що їх виз­на­ла Ук­раїнсь­ка цер­к­ва. Ук­раїнець ар­хиєпис­коп Дмит­ро Рос­тов­сь­кий склав життєпи­си свя­тих „Четії Мінеї“, там не мог­ло бу­ти свя­тих мос­к­винів, але це за­пе­ре­чу­ва­ло док­т­ри­ну „Мос­к­ва - ІІІ Рим“ і пра­во на мос­ков­сь­кий патріар­хат. Мос­ков­щи­на му­си­ла хут­ко ви­роб­ля­ти своїх свя­тих. Це за­би­рає ба­га­то років. Ук­раїнсь­ка цер­к­ва за 600 років ка­нонізу­ва­ла 22 свя­тих. Мос­ков­сь­ка - ка­нонізу­ва­ла ли­ше за два ро­ки 39. За та­ко­го поспіху чи­ма­ло по­ми­ли­ли­ся і пізніше му­си­ли вик­лю­ча­ти де­яких, бо їхня „святість“ навіть і на мос­ков­сь­ку міру виг­ля­да­ла чи­мось іншим. Нап­рик­лад, свя­тий патріарх Іоким за­ка­ту­вав 1685 ро­ку 90 не­вин­них лю­дей, а між ни­ми і свя­ще­ників та ченців, бо хотів за­гар­ба­ти їхні маєтки.

    Своїх свя­тих мож­на на­ро­би­ти сотні за па­ру років, але ве­ли­ких істо­рич­них пос­та­тей не на­ро­биш. Ли­шав­ся єди­ний шлях - ук­рас­ти їх в інших на­родів. З омос­ков­ще­но­го „ца­ря Пру­са“ Євро­па сміяла­ся. У по­ляків не вкра­деш, бо їхню історію теж знає Євро­па. Істо­рич­не щас­тя мос­к­винів (і ук­раїнсь­ка не­ро­зумність) да­ло до мос­ков­сь­ких рук ста­ро­дав­ню Ук­раїну з її кілька­ти­ся­чолітнь­ою ба­га­тю­щою куль­ту­рою і сла­вою. І Мос­ков­щи­на вче­пи­ла­ся за цю зо­ло­ту на­го­ду. Десь близь­ко 1498 ро­ку мос­к­ви­ни на­пи­са­ли „Ска­за­ние о бар­мах Мо­но­ма­хо­вых“. Во­но оповідає, що візантійсь­кий імпе­ра­тор Кос­тян­тин Мо­но­мах пе­ре­дав ко­ролівські клей­но­ди, в то­му числі й „шап­ку Мо­но­ма­ха“ (ко­ро­ну) Київсь­ко­му ве­ли­ко­му кня­зеві Во­ло­ди­ми­рові Мо­но­ма­хові. У пізніших мос­ков­сь­ких спис­ках то­го „ска­за­ния“ до­пи­са­но: „…не прос­то рєши та­ко­во­го да­ро­ва­нию и не от че­ло­век, но по Бо­жи­им не­из­ре­че­ным судь­бам, прет­во­ря­ще и пре­во­дя­ще сла­ву греч­с­ка­го цар­с­т­ва на ро­сый­с­ко­го ца­ря“. У цій байці - жод­но­го сло­ва прав­ди. У візантійсь­ких, київсь­ких, рим­сь­ких та інших (крім мос­ков­сь­ких) архівах, літо­пи­сах, пе­ре­ка­зах не­має й на­тя­ку на пе­ре­да­чу Візантією будь-яких клей­нодів будь-ко­му по­за Візантією. А в мос­ков­сь­ких архівах є лист ніби від Цар­го­род­сь­ко­го патріар­ха, що повідом­ляє, ніби імпе­ра­то­ри Ва­силій і Кос­тян­тин пос­ла­ли клей­но­ди Київсь­ко­му Во­ло­ди­ми­рові. В то­му листі ім’я Ва­силій вип­рав­ле­но на“ва­си­левс“, що грець­кою оз­на­чає „імпе­ра­тор“. Це сло­во „ва­си­левс“ стоїть пе­ред іме­нем Кос­тян­тин, от­же, оз­на­чає „імпе­ра­тор Кос­тян­тин“. Крім то­го, виш­к­ря­ба­не місце на імені „Во­ло­ди­мир“ і на­пи­са­но „Мо­но­мах“. У всіх не­мос­ков­сь­ких пи­са­них пам’ятках не­ма жод­ної згад­ки, що Во­ло­ди­мир, син Все­во­ло­да мав ти­тул „Мо­но­мах“. Це вже мос­к­ви­ни да­ли аж у XVI ст. ти­тул „Мо­но­мах“, щоб підпер­ти свою ви­гад­ку про „Мос­к­ву - ІІІ Рим“. Навіщо це ро­би­ло­ся? Візантійські імпе­ра­то­ри Ва­силій і Кос­тян­тин Мо­но­ма­хи жи­ли за часів Во­ло­ди­ми­ра Свя­то­го. От­же, як­що во­ни да­ва­ли клей­но­ди, то йо­му, а не йо­го прав­ну­кові Во­ло­ди­ми­рові Мо­но­ма­хові, яко­го бать­ко Все­во­лод тоді ще й не на­ро­див­ся. Мос­к­ви­ни хотіли на­да­ти ті клей­но­ди са­ме Во­ло­ди­ми­рові Мо­но­ма­хові то­му, що ма­ли йо­го (а не Во­ло­ди­ми­ра Свя­то­го) за зас­нов­ни­ка Суз­даль­сь­ко­го ро­ду Рю­ри­ко­вичів. А крім то­го, йо­го бать­ко Все­во­лод од­ру­жив­ся з візантійсь­кою царівною Мо­но­махівною. Про „шап­ку Мо­но­ма­ха“ - жод­них пи­са­них пам’яток, крім мос­ков­сь­ких. Та й мос­ковські не зга­ду­ють про неї аж до часів Іва­на IV. Більшість дослідників - не­мос­к­винів вва­жа­ють ту „шап­ку Мо­но­ма­ха“ за та­тар­сь­кий виріб. Цю біли­ми нит­ка­ми ши­ту поб­ре­хень­ку Мос­ков­щи­на зро­би­ла дер­жав­ним до­ку­мен­том, що має до­вес­ти її пра­во на спа­док Києва і ІІ Ри­му - Цар­го­ро­ду. Мос­к­ви­ни за­пи­са­ли її до „Сте­пен­ной Кни­ги“ і внес­ли до ко­ро­наційної цер­ков­ної відпра­ви. Навіть на­ма­лю­ва­ли в мос­ков­сь­ко­му Ус­пен­сь­ко­му со­борі об­раз пе­ре­дачі цар­сь­ких клей­нодів візантійсь­ким імпе­ра­то­ром Кос­тян­ти­ном київсь­ко­му Во­ло­ди­ми­рові Мо­но­ма­хові. І тут збре­ха­ли: пос­та­ви­ли 988 рік, тоб­то час Во­ло­ди­ми­ра Свя­то­го, а не Во­ло­ди­ми­ра Мо­но­ма­ха. У то­му со­борі ко­ро­ну­ва­ли­ся всі мос­ковські царі. От­же, кож­но­му при­га­ду­ва­ло­ся, що він має здо­бу­ти спа­док Візантії - здійсни­ти мос­ков­сь­ку національ­ну док­т­ри­ну „Мос­к­ва - ІІІ Рим“. І справді, це на­га­ду­ван­ня справ­ля­ло гіпно­тич­ну си­лу не ли­ше на фа­на­тиків. Лібе­рал П. Мілю­ков кри­чав 1917 ро­ку: „Росія має всі пра­ва на Кос­тян­ти­но­поль. Він наш, мос­ков­сь­кий, був, є і бу­де“. „Ска­за­ние о бар­мах Мо­но­ма­ха“ вста­нов­лює ро­довід (і спад­кові пра­ва) мос­ков­сь­ких князів до ук­раїнсь­ких ко­ролів; від них до візантійсь­ких імпе­ра­торів; від них - до Ри­му, а від нього - до імперії Олек­сан­д­ра Ма­ке­дон­сь­ко­го, до якої на­ле­жа­ла Ма­ла Азія та Індія. За­гар­ба­ти Індію пла­ну­вав ще Пет­ро І545. „Де­мок­ра­тич­на“ Мос­ков­щи­на їх здійснює в Ко­реї, Ла­осі, В’єтнамі, Індії.

    Після пе­ре­мо­ги в ос­танній війні Мос­ков­щи­на об­са­ди­ла своїми війська­ми Балтійські дер­жа­ви, Поль­щу, Західну Ук­раїну, Бол­гарію, Ру­мунію, Ма­дяр­щи­ну, Чехію і відра­зу підпо­ряд­ку­ва­ла пра­вос­лавні цер­к­ви тих на­родів мос­ков­сь­ко­му патріар­хові. Сербії не по­щас­ти­ло оку­пу­ва­ти, і то­му сер­б­сь­ка цер­к­ва за­ли­ши­ла­ся не­за­леж­ною. Ка­то­лиць­ких та про­тес­тан­т­сь­ких цер­ков цих на­родів Мос­ков­щи­на не ма­ла ніякої мож­ли­вості підпо­ряд­ку­ва­ти своєму патріар­хові. Але ма­ла ба­га­то спільно­го з пра­вос­лавієм уніат­сь­кої цер­к­ви, і Мос­ков­щи­на їх підпо­ряд­ку­ва­ла. Зви­чай­но ж „доб­ровіль­но“ з їхнього бо­ку: на­ка­за­ла 1946 ро­ку Ру­мун­сь­ко­му пра­вос­лав­но­му патріар­хові зак­ли­ка­ти уніатів, по­да­ва­ти прось­би прий­ня­ти їх до Ру­мун­сь­кої пра­вос­лав­ної цер­к­ви. З усіх 700 ру­мун­сь­ких уніат­сь­ких свя­ще­ників по­да­ли прось­бу ли­ше 38. Мос­ков­щи­на виз­на­ла цих 38 за упов­но­ва­же­них пред­с­тав­ників усіх 700, вся Ру­мун­сь­ка уніат­сь­ка цер­к­ва підпо­ряд­ку­ва­ла­ся Ру­мун­сь­ко­му пра­вос­лав­но­му патріар­хові, а той уже був підпо­ряд­ко­ва­ний мос­ков­сь­ко­му патріар­хові офіційно, тоб­то мос­ков­сь­ко­му імпер­сь­ко­му уря­дові. У та­кий са­мий спосіб Мос­ков­щи­на зни­щи­ла 1946 ро­ку й Ук­раїнсь­ку уніат­сь­ку цер­к­ву з тою різни­цею, що її гла­ва мит­ро­по­лит Андрій Шеп­тиць­кий не за­хотів піти шля­хом ру­мун­сь­ко­го патріар­ха, відмо­вив­ся кли­ка­ти своїх вірних до з’єднан­ня з мос­ков­сь­кою цер­к­вою. Ще діяла в Га­ли­чині Ор­ганізація Ук­раїнсь­ких Націоналістів (ОУН), і га­ли­ча­ни бу­ли настіль­ки національ­но свідо­ми­ми, що самі ро­зуміли при­чи­ну то­тож­ності мос­ков­сь­кої мо­нархічної і соціалістич­ної політи­ки.

    Наступник А. Шеп­тиць­ко­го мит­ро­по­лит Й. Сліпий та 9 єпис­копів Ук­раїнсь­кої уніат­сь­кої цер­к­ви не за­хотіли приєдна­ти­ся до мос­ков­сь­кої пра­вос­лав­ної цер­к­ви, і Мос­ков­щи­на всіх їх ув’яз­ни­ла і ви­гу­би­ла. Жи­вим ли­шив­ся ли­ше Й. Сліпий. По 18 ро­ках ув’яз­нен­ня Мос­ков­щи­на ви­пус­ти­ла йо­го до Ри­ма.

    З Ук­раїнсь­кою пра­вос­лав­ною цер­к­вою Мос­ков­щи­на не це­ре­мо­ни­ла­ся, не ро­би­ла жод­них ко­медійних при­лу­чень, просьб, а без жод­них ба­ла­чок ув’яз­ни­ла (1929-1932 рр.) і ви­гу­би­ла всіх 27 єпис­копів на чолі з мит­ро­по­ли­та­ми Ва­си­лем Липківсь­ким і Ми­ко­лою Бо­рець­ким.

    Московщина на­ду­ма­ла пов­то­ри­ти своє шах­рай­с­т­во 1588 ро­ку в 1947 році: зап­ро­си­ла на со­бор мос­ков­сь­кої цер­к­ви всіх пра­вос­лав­них патріархів, мит­ро­по­литів, єпис­копів з-по­за СРСР. Пла­ну­ва­ло­ся зро­би­ти цей со­бор Все­лен­сь­ким, що про­го­ло­сив би мос­ков­сь­ко­го патріар­ха Все­лен­сь­ким. Підступ не вдав­ся, бо Все­лен­сь­кий патріарх при­га­дав546 усім вла­ди­кам мос­ков­сь­ке шах­рай­с­т­во 1588 ро­ку. Со­бор не відбув­ся.

    Цинічна Мос­ков­щи­на вже цілко­ви­то відкри­то й офіційно про­го­ло­си­ла547, що не виз­нає Цар­го­род­сь­ко­го патріар­ха за Все­лен­сь­ко­го, бо, мов­ляв, ко­ли зник­ла Візантійсь­ка імперія, то з нею зник і ти­тул „Все­лен­сь­кий“ зад­ля Цар­го­род­сь­ко­го патріар­ха. Зреш­тою, єпис­ко­пи свій ти­тул одер­жу­ють від наз­ви ка­тед­раль­но­го міста (існу­ють єпис­ко­пи: Ленінград­сь­кий, Сталінград­сь­кий на глум хрис­ти­янам). Від 1923 ро­ку не існує Кос­тян­ти­но­по­ля (Цар­го­ро­да), а існує Істам­бул. От­же, той патріарх, який жи­ве в Істам­булі, має пра­во на ти­тул ли­ше „Істам­буль­сь­кий“.

    Наступного 1948 ро­ку Мос­ков­щи­на зно­ву про­бує зва­би­ти світо­вих пра­вос­лав­них вла­дик на гуч­не свят­ку­ван­ня 500-ої річниці не­за­леж­ності мос­ков­сь­кої цер­к­ви. Пра­вос­лавні цер­к­ви, прий­ма­ючи зап­ро­шен­ня, сподіва­ли­ся одер­жа­ти, як і раніше, до­по­мо­гу. З 12 пра­вос­лав­них цер­ков 9 прис­ла­ли пред­с­тав­ників. До­по­мо­гу діста­ли, але не за­дур­но: за їхньою учас­тю бу­ло ого­ло­ше­но ма­лий со­бор, яко­му зап­ро­по­ну­ва­ли політичні ух­ва­ли, хоч гості не ма­ли на те пов­но­ва­жень.

    Десять років пізніше (1958 р.) Мос­ков­щи­на зно­ву про­бує зни­щи­ти Цар­го­род­сь­кий патріар­хат, щоб пе­ре­нес­ти Все­лен­сь­кий до Мос­к­ви. Зно­ву уро­чис­то свят­куєть­ся віднов­лен­ня мос­ков­сь­ко­го патріар­ха­ту. Зно­ву гості взя­ли до­по­мо­гу, по­дя­ку­ва­ли і обіця­ли по­ду­ма­ти. Ще од­на подібна спро­ба да­туєть­ся 1963 ро­ком. Ва­ти­кан тоді зап­ро­сив пра­вос­лавні цер­к­ви прис­ла­ти на со­бор ка­то­лиць­кої цер­к­ви своїх пред­с­тав­ників як спос­терігачів. Все­лен­сь­кий патріарх Ате­на­го­рас, дба­ючи про єдність пра­вос­лавія, за­пи­тав мос­ков­сь­ко­го патріар­ха Алексія, чи той пош­ле своїх пред­с­тав­ників. Алексій відповів, що не пош­ле. Ате­на­го­рас повідо­мив Ва­ти­кан, що теж не пош­ле пред­с­тав­ни­ка. Дізнав­шись про це, Алексій (тоб­то уряд СРСР) не­гай­но вис­лав на со­бор своїх пред­с­тав­ників: єди­ним пред­с­тав­ни­ком пра­вос­лавія на со­борі став мос­ков­сь­кий патріар­хат (че­рез своїх відпо­руч­ників). Мов­ляв, мос­ков­сь­кий патріарх фак­тич­но є Все­лен­сь­ким.

    Спадковий зв’язок з Києвом - ос­но­ва, що на ній стоїть вся об­луд­на бу­до­ва мос­ков­сь­кої національ­ної док­т­ри­ни „Мос­к­ва - ІІІ Рим“. Мос­ков­щи­на має єди­ний шлях до ІІ і І Ри­му - шлях че­рез Київ, то­му мос­ков­сь­ка національ­на док­т­ри­на не­роз­рив­но пов’яза­на з во­лодінням Києвом. Ось чо­му смерть мос­ков­сь­кої док­т­ри­ни, а от­же і мос­ков­сь­кої імперії, за­ле­жить від Ук­раїни. Це доб­ре ро­зуміє Мос­ков­щи­на і то­му з та­кою лют­тю бо­реть­ся про­ти дер­жав­ної не­за­леж­ності Ук­раїни. Во­на боїть­ся втра­ти­ти ту си­лу, яка ство­ри­ла імперію і втри­мує її від роз­ва­лу досі. Боїть­ся за­гу­би­ти свою національ­ну док­т­ри­ну „Мос­к­ва - ІІІ Інтер­націонал“. Не зна­ючи, звідки ця док­т­ри­на бе­ре свою розгінну си­лу, не зна­ючи коріння ото­го „Мос­к­ва - ІІІ Інтер­націонал“, не змо­же­мо її по­бо­ро­ти. А коріння, пов­то­рюємо, „Мос­к­ви - ІІІ Інтер­націона­лу“ ле­жать гли­бо­ко в „Москві - ІІІ Римі“, а не в мар­к­сизмі, інтер­націоналізмі, соціалізмі, як здаєть­ся невігла­сам чу­жин­цям і ма­ло­ук­раїнцям.

    Чотири ра­зи в історії тряс­ла­ся зем­ля під Мос­к­вою - ІІІ Ри­мом. Хи­та­ла­ся ос­но­ва мос­ков­сь­кої національ­ної док­т­ри­ни. Впер­ше в 1605-1609 рр., ко­ли на трон ІІІ Ри­му сів прой­дисвіт Ди­митрій, а по ньому трон заб­рав ка­то­лик Вла­дис­лав. Вдру­ге - 1648 ро­ку, ко­ли в Києві пос­та­ла мо­гут­ня дер­жа­ва, а її во­ло­дар заг­ро­зив мос­ков­сь­ким пос­лам: „Всі го­ро­ди мос­ковські і са­му Мос­к­ву злом­лю. А хто в Москві си­дить, від ме­не не відси­дить­ся“548. Єру­са­лим­сь­кий патріарх Паїсій, ве­ли­ча­ючи Б. Хмель­ниць­ко­го „кня­зем Ру­си“, дорівню­вав йо­го до Кос­тян­ти­на Ве­ли­ко­го. Гре­ки про­де­мон­с­т­ру­ва­ли підтрим­ку Ук­раїні: два мит­ро­по­ли­ти Ко­рин­ф­сь­кий Іоса­фат (за­ги­нув під Бе­рес­теч­ком) і На­за­рет­сь­кий Гав­риїл (лю­ди, близькі до Все­лен­сь­ко­го патріар­ха) відпра­ви­ли в Чи­ги­рині служ­бу Бо­жу в при­сут­ності мос­ков­сь­ко­го пос­ла А. Су­хо­но­ва. В літургії во­ни вий­ш­ли з ол­та­ря цар­сь­ки­ми две­ри­ма, зак­ли­ка­ли Б. Хмель­ниць­ко­го з си­ном, звеліли їм ста­ти нав­колішки, пок­ла­ли їм на го­ло­ви омо­фо­ри, про­чи­та­ли відповідні мо­лит­ви. У мно­голітті та на єктиніях ті мит­ро­по­ли­ти ти­ту­лу­ва­ли Бог­да­на „Го­су­да­рем і Геть­ма­ном Ве­ли­кої Росії“. Це­ре­монія нічо­го не ка­же нам у ХХ ст., а тоді во­на повідом­ля­ла Мос­ков­щині, Ук­раїні і світові, що Рим не виз­нає за ІІІ Рим Мос­к­ву, а вва­жає Київ гідним пе­рей­ня­ти пра­ва і обов’яз­ки ІІ Ри­му. Бог­да­но­ва по­раз­ка під Бе­рес­теч­ком 1651 ро­ку зруй­ну­ва­ла грецькі надії на Київ - ІІІ Рим, а по­раз­ка Ук­раїни в Пе­ре­яс­лаві 1654 ро­ку вря­ту­ва­ла Мос­к­ву - ІІІ Рим. Не знай­ш­ло­ся в Ук­раїні ук­раїнсь­ко­го Філо­фея з ук­раїнсь­кою національ­ною док­т­ри­ною „Київ - ІІІ Рим“.

    Втретє за­хи­та­ла­ся ос­но­ва мос­ков­сь­кої національ­ної док­т­ри­ни 1917 ро­ку. Тоді 100 ти­сяч ки­ян нес­ли сотні жов­то-бла­кит­них пра­порів та пор­т­ретів ук­раїнсь­ко­го національ­но­го про­ро­ка Т. Шев­чен­ка, співа­ли йо­го „За­повіт“. Жод­них чер­во­них пра­порів не бу­ло. Та не­да­рем­но Мос­ков­щи­на ви­хо­ву­ва­ла 200 років всіля­ких брю­хо­вець­ких, га­ла­ганів, дра­го­ма­но­вих. Пре­га­неб­но­го для нас 1917 ро­ку, що виз­на­чив до­лю Ук­раїни на нас­туп­не століття, провідна вер­с­т­ва Ук­раїни да­ла на­ро­дові на провідників не хмелів, ви­гов­сь­ких, до­ро­шенків, ма­зеп, гордієнків, по­лу­ботків, шев­ченків, а новітніх са­мой­ло­вичів, ко­чу­беїв, ро­зу­мов­сь­ких. І вин­ни­чен­ки, гру­шевські, ско­ро­падські, скрип­ни­ки, чу­барі, люб­чен­ки вря­ту­ва­ли „Мос­к­ву - ІІІ Рим“.

    Вчетверте за­хи­та­ла­ся зем­ля під мос­ков­сь­ким „ІІІ Ри­мом“ 1941 ро­ку: німець­кий пре­тен­дент на ІІІ Рим заг­нав мос­ков­сь­ко­го аж по Вол­гу. Мос­к­ва - ІІІ Інтер­націонал зак­ли­ка­ла на до­по­мо­гу ста­ру „Мос­к­ву - ІІІ Рим“ - Філо­фея, Іва­на ІV, Пет­ра І, Д. По­жар­сь­ко­го, К. Мініна, О. Су­во­ро­ва, М. Ку­ту­зо­ва.

    Нині зно­ву по­чи­нає хи­та­ти­ся зем­ля під Мос­к­вою - ІІІ Інтер­націона­лом. І спри­чи­ню­ють цей зем­лет­рус си­ли не з-по­за, а зсе­ре­ди­ни СРСР. І во­ни заб’ють оси­ко­вий кілок в мо­ги­лу мос­ков­сь­ко­го месіанства з йо­го національ­ною док­т­ри­ною і тим скінчать ос­тан­ню до­бу мос­ков­сь­кої імперії.

    Ф. Дос­тоєвсь­кий, про­ро­ку­ючи не­ми­нучість зу­да­ру Мос­ков­щи­ни з Євро­пою, пи­сав 1877 ро­ку: „Бу­де жах­ли­вий, ве­ли­кий бій, ба­га­то крові люд­сь­кої проллєть­ся. Та найістотнішим у то­му бу­де те, що він розв’яже ти­ся­чолітню спра­ву ка­то­лиц­т­ва: во­лею Про­видіння йо­го місце зай­ме мос­ков­сь­ке пра­вос­лав’я“549. Мо­нархіст Ф. Дос­тоєвсь­кий мріяв „опра­вос­ла­ви­ти“ Євро­пу. Соціаліст В. Ленін „ско­мунізу­ва­ти“. Обид­ва ма­ли на меті те са­ме - роз­к­лас­ти Євро­пу ідей­но, щоб за­гар­ба­ти її фізич­но без пос­трілу. Вус­та­ми сво­го ге­роя Ф. Дос­тоєвсь­кий ка­же: „Су­час­на Євро­па - це суцільний цвин­тар. Німеч­чи­на? Мер­т­вий на­род без май­бут­нь­ого. Франція? Во­на са­ма се­бе зни­щить, і не­ма за чим шко­ду­ва­ти. Ве­ли­чез­не пов­с­тан­ня бідно­ти ско­ро ви­бух­не в Європі. І обов’язок Мос­ков­щи­ни - вря­ту­ва­ти Євро­пу мос­ков­сь­кою си­лою і мос­ков­сь­ки­ми іде­ями. Мос­ков­сь­кий му­жи­чок, ле­ген­дар­ний Ми­ку­ла Се­ля­ни­но­вич зо­ре євро­пей­сь­кий цвин­тар і засіє йо­го но­вим мос­ков­сь­ким насінням. Мос­к­ва ще не ста­ла ІІІ Ри­мом, але нас­та­не час і на це, бо ж світ не мо­же існу­ва­ти без Ри­му… А єди­ний у всьому світі на­род, що має оно­ви­ти і вря­ту­ва­ти світ і яко­му єди­но­му да­но ключі жит­тя і но­вої віри,- це на­род-бо­го­но­сець мос­ков­сь­кий“550. І в іншо­му місці: „Кож­ний ве­ли­кий на­род вірить, му­сить віри­ти, ко­ли хо­че бу­ти ве­ли­ким, що ли­ше він має прав­ди­ву ідею, як ря­ту­ва­ти люд­с­т­во. Він му­сить віри­ти у своє приз­на­чен­ня вес­ти інші на­ро­ди до ос­та­точ­ної ме­ти люд­с­т­ва. Та­ким на­ро­дом, без­пе­реч­но, є на­род мос­ков­сь­кий, бо ж усі йо­го дум­ки прос­ту­ють до світо­во­го об’єднан­ня. Мос­ков­сь­ка ідея го­тує всьому світові онов­лен­ня. Та щоб та­ке ста­ло­ся, тре­ба, щоб політич­на вищість мос­ков­сь­ко­го на­ро­ду над усім слов’янським світом ста­ла не­за­пе­реч­ним фак­том“551.

    Така нав’язли­ва ідея на­ле­жить не са­мо­му ли­ше Дос­тоєвсь­ко­му, ось ще один її різно­вид: „Го­лов­на течія світо­вої історії вип­ли­ває з Нілу дво­ма ріка­ми. Од­на - не­бес­на, Бо­жа - прос­тує че­рез Єру­са­лим, Цар­го­род, Київ до Мос­к­ви. Дру­га - зем­на, люд­сь­ка - те­че че­рез Олек­сан­дрію, Афіни, Рим у Західну Євро­пу. В Мос­ков­щині тво­рить­ся (1867 ро­ку.- П. Ш.) но­вий суспіль­ний і гос­по­дар­сь­кий лад, що при­ве­де люд­с­т­во до щас­тя. І всі слов’янські річки зіллють­ся в од­не ве­ли­ке мос­ков­сь­ке мо­ре, що за­то­пить усю Євро­пу“552. Або 1860 ро­ку: „Я вірю, що Мос­ков­щи­на ста­не на чолі но­вої ве­ли­кої дер­жа­ви і дасть усь­ому світові но­ву куль­ту­ру“553. Це теж мо­нархіст. А ось лібе­рал (1870 р.): „О, моя Русь! (себ­то Мос­ков­щи­на.- П. Ш.). Моя Батьківщи­но! Тобі єдиній при­ре­че­но уко­ро­ну­ва­ти пос­туп люд­с­т­ва і вста­но­ви­ти спра­вед­ливість у всьому світі. Хто мо­же зрівня­ти­ся з на­ми, мос­к­ви­на­ми? Ко­го ми, мос­к­ви­ни, не мо­же­мо при­му­си­ти ско­ри­ти­ся нам? Чи ж не в на­ших, мос­ков­сь­ких ру­ках пе­ре­бу­ває політич­на до­ля всього світу?“554.

    Озивається де­мок­рат (1850 р.): „Дай Бо­же, щоб мос­к­ви­ни взя­ли Па­риж. По­ра вже скінчи­ти ту дур­ну Євро­пу“555. За ним - анархіст (1860 р.): „Мос­ков­сь­кий на­род ство­рить но­ву куль­ту­ру, навіть но­ву віру, нові за­ко­ни і но­ве жит­тя в усь­ому світі“556. Мос­ков­сь­кий інтер­націоналіст уже 1957 ро­ку: „Якою гордістю і щас­тям на­пов­нюєть­ся ду­ша, якою по­дя­кою до тих, хто підніс те­бе, ве­ли­ка но­ва Росіє, і роз­п­ра­вив твої ор­лині кри­ла, і ти злетіла ви­ще за всіх і даль­ше за всіх; по­ка­за­ла люд­с­т­ву но­ву до­бу, яс­к­ра­ву як сон­це“557. Ра­дян­сь­кий пись­мен­ник 1963 ро­ку: „Пос­тає пе­ред очи­ма світу безмірно ве­лич­на пос­тать Росії се­ред по­жеж, не­мов но­ве світло, що має виліку­ва­ти всі ра­ни люд­с­т­ва“558. О. Блок у своїх „Две­над­цать“ та „Ски­фы“ про­го­ло­шує ста­ре мо­нархічне месіанство. Йо­го по­ема­ми за­хоп­лю­ють­ся мос­к­ви­ни до без­тя­ми. Він інтуїтив­но відчу­вав, що більшо­визм нас­на­жує но­вою, мо­ло­дою си­лою ду­хов­но пос­таріле, ду­хов­но пран­цю­ва­те, твор­чо яло­ве мос­ков­сь­ке суспіль­с­т­во. Тим-то і співав він осан­ну більшо­виз­мові.

    Навіть су­то еко­номічна роз­бу­до­ва про­мис­ло­вості СРСР про­сяк­не­на мос­ков­сь­ким месіанством: мос­к­ви­ни не прос­то роз­ви­ва­ють гос­по­дар­с­т­во, як інші на­ро­ди, але бу­ду­ють рай на землі. М. Калінін хи­зу­вав­ся 1939 ро­ку: „Ми, мос­к­ви­ни, є пер­ши­ми в історії будівни­чи­ми соціалізму. Цю честь історія приз­на­чи­ла нам, мос­к­ви­нам. Ли­ше по­ду­ма­ти: як ба­га­то це го­во­рить! Ти­сячі років ми­нуть. Все люд­с­т­во, вив­ча­ючи історію, з за­хоп­лен­ням ди­ву­ва­ти­меть­ся то­му фак­тові, що та­кий прос­тий наш на­род пер­ший збу­ду­вав соціалізм. Це ве­ли­ка честь на­шо­му на­ро­дові. Та дум­ка, що в май­бут­нь­ому люд­с­т­во пам’ята­ти­ме нас - зміцнює на­ше зав­зят­тя сьогодні“559. І далі: „Ніко­ли жод­на країна, жод­ний на­род не мав так ба­га­то твор­чої си­ли і хис­ту, так ба­га­то ге­роїв праці, як мав на­род мос­ков­сь­кий за всю йо­го історію. Євро­па ко­лись ди­ви­ла­ся на мос­ков­сь­кий на­род з по­гор­дою, зви­со­ка, як на ма­ло­куль­тур­ний на­род. А те­пер він очо­лює все прог­ре­сив­не люд­с­т­во“560.

    Московські сек­тан­ти віри­ли, що Страш­ний Суд поч­неть­ся тоді, ко­ли тру­ба Гос­по­да Са­ва­офа в ру­ках мос­ков­сь­ко­го зем­но­го бо­га Даніїла Філіпо­ва зат­ру­бить на весь світ. Тоді вос­к­рес­нуть душі пра­вед­ників і позліта­ють­ся до ма­туш­ки Мос­к­ви. А в Москві зад­з­во­нить „цар-ко­ло­кол“, і лю­ди зі всього світу по­ли­нуть до Пе­тер­бур­га, де су­ди­ти­муть усе люд­с­т­во561.

    Московські сек­тан­ти та­кож віри­ли, що Хрис­тос ще не при­хо­див на зем­лю, і що Ма­ти Бо­жа Марія вий­де з мос­ков­сь­ко­го на­ро­ду. От­же, Хрис­тос ма­ти­ме мос­ков­сь­ку кров, і то­му Бог бла­гос­ло­вить увесь мос­ков­сь­кий на­род і пос­та­вить йо­го вож­дем усіх інших на­родів. Так Мос­к­ва бу­де „все­му све­ту го­ло­ва“562.

    Розум мос­ков­сь­ко­го на­ро­ду, що дос­лу­хаєть­ся і лю­бить „ка­лик пе­ре­хо­жих“, „бо­жих стран­ни­ков“, шу­кає „не­бес­ный град Ки­теж“; ро­зум, що століття­ми мріє про „вто­рое при­шес­т­вие“, про якийсь усесвітній по­топ-ка­тас­т­ро­фу - та­кий ро­зум го­то­вий зав­ж­ди сприй­ня­ти якесь но­ве „объяв­ле­ние“ но­вої віри, но­во­го про­ро­ка, но­вих свя­тих книг і нові „стра­да­ния“ за прав­ди­ву віру. Так і сприй­ня­ли мос­к­ви­ни мар­к­сизм, бо він був месіанський, сек­тан­т­сь­ко-пра­вовірний, мав свій Тал­муд, своїх про­років і свя­тих. До нього мос­к­ви­ни до­да­ли ще й свою „Мос­к­ву - ІІІ Рим“, з її не­по­миль­ни­ми па­па­ми та муд­ри­ми кар­ди­на­ла­ми-іде­оло­га­ми, зі своїм ор­де­ном хрес­то­носців - ко­муністич­ною партією. Змос­ков­щив­ши мар­к­сизм, мос­к­ви­ни вли­ли йо­го до сво­го істо­рич­но­го „мос­ковізму“ і так оно­ви­ли та вдос­ко­на­ли­ли свою ста­ру мо­нархічну, месіанську цер­к­ву, ста­ре мос­ков­сь­ке месіанське пра­вос­лав’я під но­вою наз­вою „мар­к­сизм-ленінізм“.

    Як ба­чи­мо, мос­ковські і мо­нархісти, і соціалісти свою жа­до­бу па­ну­ва­ти в світі зав­ж­ди прик­ри­ва­ли і прик­ри­ва­ють ли­чи­ною „слу­жи­ти світові“. І жод­ний пра­ви­тель Мос­ков­щи­ни не на­ва­жить­ся відмо­ви­ти­ся від мос­ков­сь­ко­го месіанства. Ко­ли б хтось з них спро­бу­вав це зро­би­ти, йо­го б Мос­ков­щи­на не прий­ня­ла, відки­ну­ла. „Національ­не месіанство мос­к­винів зав­ж­ди ма­ло і те­пер має фор­му апо­каліптич­ну. Док­т­ри­на „Мос­к­ва - ІІІ Рим“ при­ве­ла ма­лень­ке Суз­даль­сь­ке князівство до імперії, що зай­має од­ну шос­ту су­хо­до­лу на­шої пла­не­ти. Мос­ков­сь­ке месіанство - Мос­к­ва - ІІІ Рим - те­пер втіли­ло­ся у ІІІ Інтер­націонал, що ство­рив міф про свя­щен­не цар­с­т­во міжна­род­но­го про­ле­таріату. Але в цім міфі ба­чи­мо пи­ку мос­ков­сь­ко­го на­ро­ду. Ба­чи­мо ото­тож­нен­ня ідеї міжна­род­но­го про­ле­таріату з месіанством мос­ков­сь­ко­го на­ро­ду. Третій Інтер­націонал - це ніщо інше, як ли­ше ста­ре „Мос­к­ва - ІІІ Рим“. Той факт, що ІІІ Інтер­націонал є не інтер­національ­ною ідеєю й ор­ганізацією, але НАЦІОНАЛЬ­НО МОС­КОВ­СЬ­КОЮ, не ро­зуміють на За­ході ані дер­жавні мужі, ані ко­муністи. Ко­муністи-не­мос­к­ви­ни, всту­па­ючи до ІІІ Інтер­націона­лу, не ро­зуміють, що во­ни до­по­ма­га­ють мос­ков­сь­ко­му на­ро­дові здійсню­ва­ти мос­ков­сь­ку національ­ну месіанську ідею - Мос­к­ва - ІІІ Рим…“563.

    Московська національ­на док­т­ри­на „Мос­к­ва-ІІІ Рим“ ро­зуміла Рим ли­ше як ве­ли­ку імперію панівно­го на­ро­ду, яко­му слу­жи­ли і при­но­си­ли свої ба­гат­с­т­ва підбиті ним на­ро­ди. Про Рим - твор­ця ду­хов­них, куль­тур­них скарбів, євро­пей­сь­кої куль­ту­ри - мос­к­вин не знає. Тоб­то взя­то ли­ше імпер­сь­ку ідею за­гар­б­ниц­т­ва як аль­фу і оме­гу всього мос­ков­сь­ко­го жит­тя. За­гар­б­ниц­т­во ста­ло най­ви­щим, все­по­жи­ра­ючим бо­гом кож­но­го мос­к­ви­на, вся мос­ков­сь­ка нація при­но­си­ли то­му бо­гові в жер­т­ву все: ма­теріальні і ду­ховні ба­гат­с­т­ва, що їх ма­ли чи вкра­ли у сусідів, увесь свій час, всі свої і підби­тих на­родів кров і піт. Навіть са­ме жит­тя: осо­бис­те, гро­мад­сь­ке, куль­тур­не, гос­по­дар­сь­ке. Че­рез усю свою історію Мос­ков­щи­на вит­ра­ча­ла на армію - без­по­се­ред­ньо і неп­ря­мо - по­над 75 % дер­жав­них при­бутків. Шля­хи, шко­ли, про­мис­ловість роз­бу­до­ву­ва­ли ли­ше для збільшен­ня військо­вої си­ли. Ме­тою мос­ков­сь­кої шкільної і по­зашкіль­ної освіти зав­ж­ди бу­ло і за­ли­шаєть­ся ви­хо­ван­ня без­дум­но­го, нек­ри­тич­но­го, слух­ня­но­го, націоналістич­но­го, за­пек­ло­го „сол­да­та“, що го­то­вий що­миті „бить вра­гов ма­туш­ки Ра­сеи“: мо­нархічної чи соціалістич­ної. Бо „Мос­к­ва все­му све­ту гла­ва“. За­ра­ди цього доз­во­ле­не будь-яке звірство. Це і є зміст життєвої філо­софії мос­ков­сь­кої нації, провідної вер­с­т­ви і на­ро­ду. Але в світовій історії ба­чи­мо, що три­валі пе­ре­мо­ги здо­бу­ва­ли­ся не си­лою ме­ча, не руїнниць­ким вог­нем, а твор­чою куль­ту­рою. Ети­ка, мо­раль, ес­те­ти­ка, доб­ро да­ва­ли знач­но три­валіші пе­ре­мо­ги. Це ро­зуміють навіть де­яки мос­к­ви­ни: „На всіх світо­вих за­гар­б­ни­ках пом­с­ти­ла­ся пе­ре­ва­га Ме­ча над си­лою Ду­ха, пе­ре­ва­га мо­гут­ності дер­жав­ної над мо­гутністю ду­хов­ною. Всі світові дряпіжни­ки ви­яви­ли­ся ве­лет­ня­ми на гли­ня­них но­гах. Кож­но­го з них роз­бив ма­лень­кий камінець, що впав з ве­ли­кої Го­ри Бо­жої - Сіону“564.



XVIII. ДУХОВНІСТЬ МОСКВИНА

 

     Євро­пей­сь­ка куль­ту­ра бу­ла зав­ж­ди чу­жою мос­ковській душі.

    Ф. Дос­тоєвсь­кий

     Мос­ков­сь­кий соціалізм - це мос­ков­сь­кий ца­ризм на­ви­воріт.

    О. Гер­цен

     Більшо­визм є спад­коємцем всього, що йо­го ство­ри­ла мос­ков­сь­ка куль­ту­ра і най­ви­щим ви­явом мос­ков­сь­ко­го патріотиз­му.

    „Большевик“, січень 1944 р.

 

    Європа від праісторії і за істо­рич­них часів пов’яза­на ти­ся­ча­ми куль­тур­них зв’язків з усіма ве­ли­ки­ми світо­ви­ми куль­ту­ра­ми: єги­пет­сь­кою, ма­ло­азійсь­кою, індійською, ки­тай­сь­кою, у взаємодії з яки­ми ство­ри­ла свою - еллінсь­ку та рим­сь­ку. Ідеї різних куль­тур пе­ре­ти­на­ли­ся, зма­га­ли­ся між со­бою до ви­щих, ще не зна­них, і ця вільна бо­роть­ба ідей нав­чи­ла ціну­ва­ти вільну, кри­тич­ну, твор­чу дум­ку. Усвідом­лен­ня осо­бис­тої гідності - це на­йяс­к­равіша, пи­то­ма влас­тивість євро­пейців, от­же й ук­раїнців. Всі чу­жинці, що бу­ва­ли в Ук­раїні, свідчать, що ук­раїнці всіх станів, навіть слу­ги, ма­ють силь­не по­чут­тя влас­ної гідності.

    Цілковиту про­ти­лежність ба­чи­мо в Мос­ков­щині. Ми вже зга­ду­ва­ли, що бо­ячись євро­пей­сь­кої куль­ту­ри, мос­к­вин тікав від неї, відго­род­жу­вав­ся від Євро­пи, ря­ту­ючись від євро­пей­сь­ких „ере­сей“: ла­тин­сь­кої XV-XVI ст., лібе­раль­ної XVI­II-XIX ст., бур­жу­аз­ної ХХ ст. Не за­че­пи­ли Мос­ков­щи­ну і ве­ликі жи­вот­ворчі ру­хи в Європі: Ре­не­санс XIV-XVI ст., Ре­фор­мація XVI- XVII ст., Фран­цузь­ка ре­во­люція XVI­II-XIX ст. Але так мос­к­вин „вря­ту­вав“ і свій ро­зум від здат­ності кри­тич­но ду­ма­ти. Ака­демік І. Пав­лов свідчив, що „рус­ский че­ло­век име­ет сла­бую моз­го­вую сис­те­му“. Та­кий ро­зу­мо­вий стан спри­яв ут­во­рен­ню об­щи­ни не ли­ше зе­мель­ної у се­лян, а й інте­лек­ту­аль­ної в освіченій верстві, де вби­ва­ють­ся мож­ли­вості вільної дум­ки і вільної твор­чості. Дер­жав­на вла­да звільняє мос­к­ви­на від обов’яз­ку ду­ма­ти, пла­ну­ва­ти, за­по­чат­ко­ву­ва­ти щось, і він вва­жає та­кий стан при­род­ним і навіть єди­но мож­ли­вим. Мос­к­вин щи­ро вірить, що євро­пейці - лю­ди „зог­нилі“, і Євро­па ось-ось за­ги­не, бо так віщу­ва­ли мос­ковські політичні пись­мен­ни­ки XVII-XIX ст., пов­то­рю­ють це і в СРСР. Мос­к­вин сприй­мав чи відки­дав євро­пейські ідеї не ро­зу­мом, а національ­ним інстин­к­том. Так сприй­няв і мар­к­сизм. Сприй­няв, не відки­нув, як ук­раїнець. Чо­му?

    Москвини, євреї і німці ма­ють ба­га­то спільно­го: во­ни за­пеклі шовіністи, сповіду­ють месіанську ідею па­ну­ван­ня над усім світом; всі три - чу­жо­не­на­вис­ни­ки; всі три виз­на­ють ма­теріалістич­ну філо­софію жит­тя. Тим-то мос­к­вин повірив усією ду­шею в мар­к­сизм. Підкрес­люємо „повірив“, тоб­то сприй­няв не ро­зу­мом, а ду­шею, як сприй­ма­ють по­божні лю­ди віру в Бо­га. Мос­ков­сь­кий філо­соф М. Бер­дяєв ка­же, що мар­к­сизм став релігією мос­к­винів, яка має своє свя­те пись­мо, своїх свя­тих, свої не­за­пе­речні дог­ми, ухил від яких ка­раєть­ся смер­тю, як кілька століть то­му ка­то­лиць­ка інквізиція ка­ра­ла тих, хто не по­год­жу­вав­ся з ка­то­лиць­ки­ми дог­ма­ми. Ми вже ка­за­ли, що зміст хрис­ти­ян­с­т­ва мос­к­вин не ро­зумів, не відчу­вав, хрис­ти­янські ідеї за­пе­ре­чу­ва­ли всю ду­ховність і світог­ляд мос­к­ви­на. Тим-то мос­к­вин взяв з хрис­ти­ян­с­т­ва ли­ше цер­ковні фор­ми, ли­ше „бук­ву“. Мос­ковські бо­гос­ло­ви бу­ли ли­ше „на­чот­чи­ка­ми“ (бук­воїда­ми), сліпи­ми сек­тан­та­ми, які за фор­мою не ро­зуміли змісту. А про жи­вий зв’язок хрис­ти­ян­сь­ких ідей з жи­вим жит­тям не мог­ло бу­ти й мо­ви. Та­ким „на­чот­чи­ком“, сек­тан­том був і В. Ленін та йо­го учні.

    Коли жит­тя Євро­пи і до­ля мар­к­сиз­му пішли зовсім іншим шля­хом, ніж про­ро­ку­вав К. Маркс, то В. Ленін по­чав по­яс­ню­ва­ти розбіжність між жит­тям і мар­к­со­ви­ми дог­ма­ми з тра­диційним мос­ков­сь­ким крутійством, брех­нею, де­ма­гогією, ка­зуїсти­кою. І ко­ли по йо­го смерті по­ча­ла­ся роз­ко­лю­ва­ти­ся КПРС, то в ній не знай­ш­ло­ся жод­но­го діяча, жод­но­го гур­т­ка, що ви­су­ну­ли б свою влас­ну дум­ку. Всі, і праві і ліві, ги­ну­чи в льохах НКВД, на­ма­га­ли­ся до­вес­ти, що во­ни прав­дивіше тлу­ма­чать ту чи іншу бук­ву мар­к­со­во­го тал­му­ду.

    У всіх на­родів ба­чи­мо по­ша­ну до освіче­них лю­дей, по­тяг до освіти. Нав­па­ки - в Мос­ков­щині. У 1917-1922 рр. мос­ковські сол­да­ти зу­пи­ня­ли на ву­ли­цях лю­дей, ви­ма­га­ли по­ка­за­ти ру­ки. Хто не мав мо­золів, то­го роз­с­трілю­ва­ли. Так са­мо ро­би­ли мос­ковські ре­во­люціоне­ри 1611 р. (І. Бо­лотніков), 1668 р. (С. Разін), 1773 р. (Є. Пу­га­чов). Істо­рич­на тра­диція. В. Ленін не­на­видів інтелігенцію, хоч і сам був інтеліген­том та ще й дво­ря­ни­ном. Не­на­виділи інтелігенцію й ре­во­люціоне­ри-інтеліген­ти М. Ба­кунін, П. Тка­чов та інші соціалісти. Ре­во­люціонер, дво­ря­нин С. Нєчаєв у своїй відозві „Му­жич­кам и всем прос­тым лю­дям“ зак­ли­кав па­ли­ти міста ра­зом з меш­кан­ця­ми і пе­ре­ора­ти зга­ри­ща. Не „му­жик“, а князь П. Кро­поткін учив, що інтелігенція не вар­та жмені гни­лої січки. Не „му­жик“, а граф Л. Тол­с­той мав інтелігенцію за во­ро­га на­ро­ду. Мос­ков­сь­кий ви­раз „мяг­ко­те­лая ин­тел­ли­ген­ция“ з’явив­ся не 1917 ро­ку, а на­ба­га­то раніше.

    Звідки ж ця не­на­висть мос­к­винів до пра­цю­ючої інтелігенції, не­на­висть не ли­ше му­жиків, а й са­мої інтелігенції? Ад­же лю­ди ро­зу­мо­вої праці чес­но, час­то до­сить тяж­ко, за­роб­ля­ють свій хліб що­ден­ний, нерідко бідніший за му­жиць­кий. Це не­на­висть до са­мої освіти, до куль­ту­ри, оскіль­ки во­на євро­пей­сь­ка, а мос­к­вин є азіатом, це не­на­висть до са­мої Євро­пи.

    У розділі про без­бож­ниц­т­во мос­к­ви­на на­во­ди­ли­ся прик­ла­ди мос­ков­сь­кої не­на­висті до євро­пей­сь­кої на­уки. Зга­даємо ще кілька. Пет­ро І зас­ну­вав у Москві гімназію. На уп­ра­ви­те­ля приз­на­чив по­ло­не­но­го сак­сон­ця Г. Глю­ка, що скінчив німець­кий універ­си­тет, той зап­ро­сив де­сять німець­ких про­фе­сорів і пос­та­вив гімназію на ви­со­кий нав­чаль­ний рівень, учні одер­жу­ва­ли сти­пендії. На 300 місць у гімназії знай­ш­ло­ся ли­ше 40 учнів, і то ли­ше діти дрібних уря­довців, яким на­чаль­с­т­во на­ка­за­ло пос­ла­ти синів. Гімназія зак­ри­ла­ся за кілька років че­рез брак учнів565.

    Коли 1755 р. зас­ну­ва­ли мос­ков­сь­кий універ­си­тет, лед­ве знай­ш­ло­ся сто сту­дентів, а 30 років пізніше бу­ло їх аж… 80. На прав­ни­чо­му відділі був… один. У Київській Ака­демії бу­ло по­над 2 ти­сячі сту­дентів аж до зруй­ну­ван­ня її Пет­ром І. Цар ви­дав 1714 р. на­каз про обов’яз­ко­ву освіту дво­рян­сь­ких дітей, на­ка­зав відкри­ти шко­ли. Але дво­ря­ни не хотіли відда­ва­ти ту­ди дітей, і то­му гу­бер­на­то­ри по­си­ла­ли військо­вих, які жи­во­си­лом за­би­ра­ли дітей до шкіл і три­ма­ли їх у шко­лах під „ка­ра­улом“, щоб не розбіга­ли­ся. Про­те розбіга­ли­ся. З Ря­зан­сь­кої шко­ли з 96 учнів втек­ли 59. Навіть з Мор­сь­кої Ака­демії втек­ло 127, і Се­нат оп­ри­люд­нив на­каз імпе­ра­то­ра, щоб во­ни по­вер­ну­ли­ся, заг­ро­жу­ючи ка­рою смерті за не­пос­лух. У всій світовій історії подібно­го не знай­ти.

    Від чен­ця Са­ватія XVI ст. че­рез ста­ровірів XVII ст., дво­рян­с­т­во XVI­II ст., лібе­ралів ХІХ ст. до соціалістів ХХ ст. без­пе­рер­в­но тяг­неть­ся мос­ков­сь­ка не­на­висть до євро­пей­сь­кої куль­ту­ри. Мо­нархіст Ф. Тютчєв (1803-1873 рр.) пи­сав: „За­са­ди, що на них сто­ять Мос­ков­щи­на і Євро­па, що ни­ми во­ни ке­ру­ють­ся в житті і політиці, настіль­ки про­ти­лежні, що взаємно се­бе за­пе­ре­чу­ють. І жит­тя однієї мож­ли­ве ли­ше за ра­ху­нок смерті дру­гої“566. Ба­га­то пізніше соціаліст В. Ленін пов­то­рю­вав, що існу­ван­ня СРСР по­руч з капіталістич­ним світом - не­мож­ли­ве. Один або дру­гий му­сять нап­рикінці за­ги­ну­ти.

    „Що ки­даєть­ся в очі при порівнянні двох світів: ла­тин­сь­ко-гер­ман­сь­ко­го (з ук­раїнця­ми) і світу мос­ков­сь­ко­го? Бар­вистість, ве­лич цілої історії, рух­ливість на­род­них мас, нап­ру­женість конфліктів, свобідна гра сил, ве­ли­чез­на ро­ля ве­ли­ких осо­бис­тос­тей, при­мат пра­ва і логіки - на За­ході. Од­но­тонність, при­дав­леність осо­бис­тості, без­барвність істо­рич­них подій, незрізнич­ко­ваність на­род­ньої стихії, неп­ро­порційно ве­ли­ка ро­ля дер­жа­ви - це Росія… Бо­роть­ба це­сарів з па­па­ми, пов­на дра­ма­тич­них мо­ментів,- це Захід. Роз­п­ра­ва все­мо­гу­чих царів з поз­бав­ле­ним вся­ко­го зна­чен­ня ду­хо­вен­с­т­вом - це Росія. Зав­зя­та і впер­та бо­роть­ба фе­одаль­них ли­царів з ко­ро­ля­ми - це Захід. Відтя­пу­ван­ня голів своїм „хо­ло­пам“, як на­зи­вав своїх бо­яр Іван IV,- це Росія. Трагічний конфлікт ста­рої віри з ре­фор­мою, ще більш імпо­зан­т­на ре­акція пер­шої - це Захід. Спір між офіційною Цер­к­вою та „роз­ко­лом“ - це Росія. Кальвінізм, цвінгліянство, лю­те­ран­с­т­во - там, „при­гу­ни“, „хлис­ти“, „столпікі“ - тут. Ве­ликі фігу­ри фран­цузь­кої арис­ток­ратії, що не за­бу­ва­ють навіть на еша­фоті своєї гіднос­ти - це Франція. Ма­ло­душ­на бан­да теж „арис­ток­ратії“ з лас­ки цар­сь­кої, що веш­таєть­ся по кос­тян­ти­но­поль­сь­ких і празь­ких ка­ба­ре­тах і шин­ках, до­жи­да­ючи там ря­тун­ку своєї країни - це Росія. Не поз­бав­ле­ний пев­но­го дра­ма­тиз­му мо­мент стра­ти Лю­до­ви­ка XVI, або ве­ли­ко­го про­тив­ни­ка Кром­ве­ля - це Євро­па. За­мор­ду­ван­ня ос­тан­нь­ого Ро­ма­но­ва не зна­ти де і не зна­ти ким - це Росія. Міра­бо, Ка­вень­як, Кле­ман­со, три стов­пи трьох епох фран­цузь­кої бур­жу­азії - це там. За­мос­к­во­рець­кий ку­пець Ос­т­ров­сь­ко­го, Фе­дя Родічєв і Хлєста­ков - Ке­рен­сь­кий, три фігу­ри та­кож трьох епох бур­жу­азії - це тут… Ціла пле­яда арис­ток­ра­тич­них імен, зна­них ціло­му кон­ти­нен­тові, що сто­яла на чолі або ван­дей­сь­ких пов­с­тань, або армії ко­аліції, що бо­ро­ла­ся про­ти фран­цузь­кої ре­во­люції - це Захід. Брусілов, Поліва­нов, Клємбов­сь­кий, Гу­тор і ма­са інших цар­сь­ких ге­не­ралів, що бо­ро­ли­ся за Третій Інтер­націонал - це Росія“567.

    У Європі вза­галі, а в Ук­раїні зок­ре­ма, самі лю­ди, з влас­но­го вільно­го по­чи­ну, влас­ни­ми си­ла­ми зак­ла­да­ли і роз­бу­до­ву­ва­ли про­ми­сел, торгівлю, рільниц­т­во, міста, цер­к­ви, шко­ли, шля­хи, тоб­то все своє осо­бис­те, гро­мад­сь­ке, куль­тур­не, гос­по­дар­сь­ке, політич­не жит­тя. І пра­ва, що їх ма­ли євро­пейські ста­ни, гро­ма­ди, міста, цер­к­ва, то­ва­рис­т­ва, осо­би здо­бу­ва­ли во­ни влас­ни­ми си­ла­ми, бо­роть­бою. Так євро­пей­сь­ка шлях­та ви­бо­ро­ла свої пра­ва бо­роть­бою з ко­ро­ля­ми; міста - бо­роть­бою з фе­ода­ла­ми ви­бо­ро­ли своє са­мо­уп­равління. Се­ля­ни бо­роть­бою з зем­лев­лас­ни­ка­ми виз­во­ли­ли­ся з кріпац­т­ва. Ця СА­МОДІЯЛЬНІСТЬ зро­ди­ла і зміцни­ла у євро­пейців по­чут­тя влас­ної гідності: осо­бис­тої, ста­но­вої, гро­мад­сь­кої. В Європі жи­ве гро­ма­дя­нин, а не підда­ний.

    Все це тво­ри­ло­ся в Мос­ков­щині не зни­зу, як у Європі, а ро­бив уряд зго­ри. Пра­ва да­вав цар зі своєї лас­ки і відби­рав їх зі своєї прим­хи. Мос­ков­сь­ка цер­к­ва ста­ла зви­чай­ним міністер­с­т­вом уря­ду. Дво­рян­с­т­во діста­вав той, ко­го спо­до­бав цар. Міста­ми уп­рав­ля­ли приз­на­чені уря­дом і ли­ше пе­ред ним відповідальні „гра­до­на­чаль­ни­ки“, які бу­ли місце­ви­ми царь­ка­ми. З кріпац­т­ва звільнив сам цар, без бо­роть­би се­лян­с­т­ва і т. п. Так бу­ло пе­ред 1917 р., так є і по 1917 році. Звідки бу­ло взя­ти­ся по­чут­тю влас­ної гідності? Бун­дюч­на пи­ха, з якою мос­к­вин зну­щаєть­ся з підвлад­них, без­бо­рон­них, слаб­ших, відра­зу пе­ре­хо­дить в огид­не ла­куз­т­во пе­ред звер­х­ни­ком, сильнішим. Мос­ков­сь­кий на­род не ство­рив по­нят­тя „гро­ма­дя­нин“, а ко­ли йо­го інтелігенція змав­пу­ва­ла з ук­раїнців, то „граж­да­нин“ не по­ши­рив­ся навіть се­ред неї.

    Дамо сло­во мос­к­ви­нові, що про­жив по­ло­ви­ну жит­тя в Європі: „За найгірших часів євро­пей­сь­кої історії ми ба­чи­мо в Європі по­ша­ну до осо­би, виз­нан­ня її прав і не­за­леж­ності; ба­чи­мо ро­зуміння куль­тур­ної ва­ги геніїв, здібнос­тей. Хоч євро­пейські уря­ди і бу­ли ду­же су­ворі, про­те во­ни не за­си­ла­ли до своїх Сибірів Спіноз, не „сек­ли роз­га­ми“ Лессінгів, як це бу­ло в Мос­ков­щині. Ця по­ша­на до мо­раль­ної си­ли, це виз­нан­ня гідності лю­ди­ни, ця од­на з найбіль­ших чес­нот куль­тур­ної лю­ди­ни - ніко­ли не існу­ва­ла і не існує в Мос­ков­щині. В Мос­ков­щині осо­ба при­ду­ше­на, пог­ли­не­на не ли­ше дер­жа­вою, але й суспіль­с­т­вом“568.

    Москвини не ма­ють жінку за лю­ди­ну, їхня при­каз­ка - „Ку­ри­ца не пти­ца, ры­ба не мя­со, ба­ба не че­ло­век.“ Ма­ючи жінку за ху­до­бу, при­род­но, про­да­ва­ли, ку­пу­ва­ли жінок. А куп­ле­не тре­ба пиль­ну­ва­ти, щоб хтось не вкрав. І ба­гаті мос­к­ви­ни три­ма­ли аж до XVII ст. своїх жінок зам­к­ну­ти­ми на ключ у „те­ре­мах“. Бідні ж пе­рек­ла­да­ли на жіночі плечі всю найгіршу пра­цю. Мос­к­ви­ни (і самі мос­ков­ки) вва­жа­ли ви­зиск жінок за при­род­ний. І те­пер в СРСР вва­жа­ють. Ніде в усь­ому куль­тур­но­му (навіть напівкуль­тур­но­му) світі жінки не пра­цю­ють на та­ких тяж­ких ро­бо­тах, як у країні, якою пра­вить уряд „робітників і се­лян“, і жод­но­го про­тес­ту не чу­ти в Мос­ков­щині. В Ук­раїні ви­бу­ха­ли жіночі за­во­ру­шен­ня, але мос­ков­сь­ка „де­мок­ратія“, роз­с­тріляв­ши та зас­лав­ши до Сибіру де­сят­ки ти­сяч ук­раїнок, до­ве­ла, що „жінка - не лю­ди­на“.

    Не ма­ючи влас­но­го „я“, мос­к­вин при­род­но не має влас­них пе­ре­ко­нань, а всі ви­мо­ги мо­ральні, правні, релігійні, політичні на­ки­дає йо­му суспіль­с­т­во - ота­ра. А що во­на не мо­же існу­ва­ти без пас­ту­ха з гир­ли­гою і пса­ми, то фак­тич­но пра­ви­ла по­ведінки на­ки­дає мос­к­ви­нові пас­тух, себ­то цар (білий чи чер­во­ний) ру­ка­ми „оприч­ників“, жан­дармів, чекістів. Звідси раб­с­т­во, по­ко­ра, брак осо­бис­тої мо­ралі, брак влас­но­го сумління, брак влас­ної пра­восвідо­мості. Мос­ков­сь­ке суспіль­с­т­во до і після 1917 ро­ку ке­руєть­ся в ро­дин­но­му, гро­мад­сь­ко­му, дер­жав­но­му, куль­тур­но­му і навіть цер­ков­но­му житті ли­ше на­ка­за­ми на­чаль­с­т­ва. Ці влас­ти­вості мос­ков­сь­кої ду­хов­ності по­ро­ди­ли та зміцни­ли мос­ков­сь­ку „общи­ну“ (пе­рез­ва­ну на „кол­хоз“) - при­род­ню, за­кон­ну ди­ти­ну мос­ков­сь­кої ду­хов­ності, що має гли­бо­ке, нез­ни­щи­ме коріння в душі, серці і моз­ку кож­но­го мос­к­ви­на. Нею за­хоп­лю­ва­ли­ся і мо­нархісти-слов’янофіли, і лібе­ра­ли-“за­пад­ни­ки“, і соціалісти-ко­муністи. Осо­ба цілко­ви­то зни­кає в об­щині, не має жод­них прав за­га­лу, осо­бис­та дум­ка шкідли­ва, бо спри­чи­няє різно­дум­с­т­во і тим руй­нує „еди­но­мыс­лие“. В об­щині не­має і бу­ти не мо­же осо­бис­тої ініціати­ви, сти­му­лу поліпшу­ва­ти свою зем­лю, бо ж за чер­го­во­го пе­реділу йо­го кус­ник землі пе­ре­даєть­ся ко­мусь іншо­му. От­же, не мо­же бу­ти спо­ну­ки щось уза­галі поліпшу­ва­ти. Об­щи­на, не виз­на­ючи прав осо­би, не виз­нає і обов’язків осо­би. За по­дат­ки відповідає не осо­ба, а вся об­щи­на. От­же, „ти“ є ли­ше час­ти­на за­га­лу, а са­ме по собі „ти“ є ніщо“569.

    Знавець мос­ков­сь­ко­го на­род­но­го жит­тя пи­ше: „Та­ка час­тин­ка звик­ла століття­ми ко­ри­ти­ся чужій волі і то­му не мо­же пос­та­ви­ти­ся кри­тич­но до на­казів, і всі на­ка­зи ви­ко­нує сліпо, без ва­гань. Влас­но­го пе­ре­ко­нан­ня, влас­ної мо­ралі мос­к­вин не має. Він є цілко­ви­то по­рожній гле­чик, що йо­го мож­на на­пов­ни­ти чим хо­че­те. І це сто­суєть­ся не ли­ше му­жи­ка, але й арис­ток­ра­та, інтеліген­та“570. Ті „час­тин­ки“ сьогодні при­ду­шу­ють поль­сь­ке пов­с­тан­ня, зав­т­ра „виз­во­ля­ють“ братів - слов’ян, по­зав­т­ра во­ю­ють за ІІІ Інтер­націонал. Во­ни ж бо не відповіда­ють за свої вчин­ки. Відповіда­ють: „ба­рин“, об­щи­на, на­чаль­ник, уряд, цар, дик­та­тор, „общес­т­во“. За­пе­ре­чу­ва­ли осо­бистість, осо­бисті пра­ва, люд­сь­ку гідність усі мос­к­ви­ни всіх століть, включ­но з т. зв. „за­пад­ни­ка­ми“, тоб­то ти­ми, що виз­на­ва­ли те­оре­тич­но євро­пейські ідеї, але ніко­ли їх не здійсню­ва­ли навіть у своєму при­ват­но­му житті. Не виз­на­ва­ли націоналісти (слов’янофіли), не виз­на­ва­ли де­мок­ра­ти (на­род­ни­ки), а соціалісти й по­готів. Д. Пісарєв обґрун­ту­вав своє за­пе­ре­чен­ня прав осо­бис­тості за­ко­на­ми дарвінізму (збе­ре­жен­ня ро­ду за ра­ху­нок осо­би). „За­пад­ни­ки“ П. Лав­ров та М. Ми­хай­лов­сь­кий, прик­ри­ва­ючись євро­пей­сь­кою фра­зою, ніби виз­на­ва­ли пра­ва осо­би, але ста­ви­ли її в та­ку за­лежність від гро­ма­ди, що фак­тич­но осо­ба не ма­ла жод­них прав571. Мос­ков­сь­кий ре­во­люціонер пи­ше: „Ми сильні ли­ше тоді, ко­ли згур­то­вані в гро­маді. На­ша си­ла в гурті. Пот­ре­буєте ме­не? - Беріть ме­не всього. На­ка­зу­ючи, не дбай­те про ме­не. Я віддаю всі свої пра­ва гро­маді, і во­на має пра­во ро­би­ти зі мною все, що хо­че. Я роз­чи­нюсь в гро­маді, зіллю­ся з нею в од­не тіло, аби ли­ше во­на жи­ла і роз­ви­ва­ла­ся“572. Про те са­ме вчи­ли Л. Тол­с­той, С. Нєчаєв, М. Ба­кунін, який ви­ма­гав 100 % „урав­ни­лов­ки“, щоб про­фе­сор і му­жик ма­ли од­на­ко­ву освіту і од­на­ко­ву плат­ню573. Це спро­бу­ва­ла Мос­ков­щи­на здійсню­ва­ти 1917 р., але по кількох міся­цях не ли­ше по­вер­ну­ла ста­ру різни­цю, а й по­де­ся­те­ри­ла її. І мос­ков­сь­кий патріот М. Во­ло­шин пи­тав: „Что ж сме­ни­ло­ся? - Зна­ки воз­г­лавья. А тот же ура­ган на всех пу­тях“.

    Європейський іде­ал волі - пра­во на­ро­ду ке­ру­ва­ти дер­жа­вою, себ­то де­мок­ра­тизм. Мос­к­ви­ни ро­зуміють де­мок­ратію не як на­ро­доп­рав­с­т­во, а як „урав­ни­лов­ку“574. Євро­пей­сь­кий де­мок­ра­тизм - це да­ти мож­ливість ниж­чим піднес­ти­ся влас­ни­ми зу­сил­ля­ми ви­ще, зрівня­ти­ся з ви­щи­ми. Мос­ков­сь­кий же „де­мок­ра­тизм“ - це на­ма­ган­ня ниж­чих при­му­со­во стяг­ну­ти до­ни­зу ви­щих. Стяг­ну­ти всіх до рівня го­ло­ти. І не ли­ше ма­теріаль­но, а й куль­тур­но.

    Заздрість нев­да­хи, нез­датність влас­ни­ми си­ла­ми піднес­ти­ся, са­дис­тич­на на­со­ло­да ски­да­ти ви­щих до­ни­зу при­та­манні всім мос­к­ви­нам: і не­пись­мен­ним му­жи­кам, і вче­ним про­фе­со­рам. Це при­во­дить до вих­ва­лян­ня убоз­т­ва, далі - логічно - вих­ва­лян­ня каліцтва фізич­но­го і ду­хов­но­го. Євро­пей­сь­кий мо­раль­ний ко­декс обов’яз­ку, честі за­суд­жує всіля­кий зло­чин, всіля­ке не­роб­с­т­во. Мос­к­ви­ни, нав­па­ки, вва­жа­ють зло­чинців „нес­час­т­нень­ки­ми“. Радісно цілу­ють сифілітич­но­го бруд­но­го жеб­ра­ка575. Мос­ков­сь­ка літе­ра­ту­ра „воз­ла­га­ла ве­нок на вши­вую го­ло­ву му­жи­ка“576. Са­до­ви­ла на трон „тор­жес­т­ву­ющую свинью“, якій на­да­ва­ла пра­во су­ди­ти здо­ро­вих, їм та сви­ня при­суд­жу­ва­ла відти­на­ти язи­ки або чис­ти­ти нуж­ни­ки“577. Мос­ков­сь­ка „урав­ни­лов­ка“, вих­ва­лян­ня убоз­т­ва (ма­теріаль­но­го й ду­хов­но­го) це - „за­суд­жен­ня євро­пей­сь­ко­го іде­алу праці генія, втіле­ної у Мілан­сь­ко­му со­борі, в Київській Св. Софії, у Па­ризькій Нотр-Дам, у тво­рах Дан­те, Бай­ро­на, що їхньої геніальнос­ти не мо­жуть стерпіти ви­хо­вані на „ка­ма­рин­с­ком му­жи­ке“ та на міських „час­туш­ках“ мос­ковські будівничі „но­вої“ імперії“578. Найліпший зна­вець мос­ков­сь­кої душі ще півсторіччя пе­ред 1917 ро­ком пи­сав: „…о том под­лом ра­бе, о том под­лом ла­кее, ко­то­рый пер­вый взмос­тит­ся на лес­т­ни­цу с нож­ни­ца­ми в ру­ках и раз­де­рет бо­жес­т­вен­ный лик ве­ли­ко­го иде­ала во имя ра­вен­с­т­ва, за­вис­ти и пи­ще­ва­ре­ния“579. В ім’я то­го іде­алу, що йо­го про­го­ло­си­ла вся мос­ков­сь­ка національ­на еліта, від мо­нархістів-слов’яно­любів, че­рез лібе­ралів-воль­терь­янців, дво­рян-на­род­ників до соціалістів-більшо­виків включ­но. Мос­ков­сь­ка „урав­ни­лов­ка“ (одна­ковість усіх) спри­чи­ни­ла ще й те, що й мос­ков­сь­кий му­жик, і мос­ков­сь­кий арис­ток­рат (той же граф Л. Тол­с­той) вва­жа­ють вся­ке ви­ви­щен­ня - ма­теріаль­не, куль­тур­не, ду­хов­не - осо­би над юр­бою за нес­по­кут­ну про­ви­ну. Л. Тол­с­той підкрес­лює, що інтелігенція не потрібна на­ро­дові, що во­на па­ра­зи­тич­на, об­ду­рює і ви­зис­кує на­род. Про­ти підне­сен­ня осо­бис­тості над юр­бою пи­шуть Г. Ус­пен­сь­кий, М. Зла­тов­раць­кий та інші.

    Москвин відки­дає та­кож осо­бис­ту чесність і відвер­то го­во­рить, що во­на є по­рож­нь­ою ба­ла­ка­ни­ною, смішною ви­гад­кою580. „Труд­но че­ло­ве­ку знать: что греш­но, а что нет. Тай­на тут пре­вос­хо­дя­щая ум че­ло­ве­чес­кий“,- ка­же один з ге­роїв Ф. Дос­тоєвсь­ко­го. Лю­ди­на му­сить бу­ти чес­ною? - Чо­му? - ди­вуєть­ся мос­к­вин581. Він не знає „ги­бель­но­го раз­ли­чия меж­ду тво­им и мо­им“,- свідчить Ю. Са­марін. Цих „чо­му“ мос­к­вин не знає, бо не має мо­раль­них за­сад, ство­ре­них са­мим на­ро­дом. Ті за­са­ди тво­ри­ла вла­да і на­ки­да­ла їх си­ломіць. А на­ки­не­не ззовні на­род ви­ки­дав на смітник за пер­шої ж мож­ли­вості. „У нас, мос­к­винів, не­ма по­чут­тя обов’яз­ку, бо ж звідки міг він узя­ти­ся“,- ка­же Ф. Дос­тоєвсь­кий582. „Примітивізм ціло­го суспіль­с­т­ва, іде­алу нації, при­дав­леність оди­ниці, не­роз­ви­неність ав­то­ном­ної мо­ралі і прав­но­го по­чут­тя, не­об­ме­же­ний культ ма­си - ось та ге­не­раль­на ідея, що зро­би­ла з мос­ков­сь­ко­го на­ро­ду на­род рабів, ор­ду, нез­дат­ну до відпо­ру ніякій волі зго­ри… Ма­су, що про­тис­тав­ляє ак­тив­ності - ха­ос, людській енергії - енергію на­ту­ри, ор­ганізації - пал­ку, при­ма­тові ро­зу­му і волі - по­ко­ру й інстинкт, зло­же­ності форм - мос­ков­сь­ку без­формність у всім, як в суспільнім, так і в то­ва­риськім житті. Під впли­вом цієї ге­не­раль­ної ідеї та ус­та­нов, з яких во­на зро­ди­ла­ся, пос­тав і своєрідний мос­ков­сь­кий іде­ал сво­бо­ди, рівності і де­мок­ратії… Західний іде­ал сво­бо­ди - це пра­во впли­ва­ти на дер­жав­ну ма­ши­ну, яка нічо­го не сміє зро­би­ти без волі оди­ниці. Іде­ал мос­ков­сь­кої сво­бо­ди - зрівнян­ня всіх, що ви­но­сять­ся над тов­пою; зрівнян­ня, осяг­ну­те хоч би і ціною політич­но­го раб­с­т­ва. Іде­ал сво­бо­ди ви­род­жуєть­ся тут в найбільш вуль­гар­ний іде­ал рівності. Мос­калі зна­ють де­мок­ратію не в сенсі на­ро­дов­лас­тя, але (як ка­зав Данілев­сь­кий) в сенсі рівності, або ліпше ска­за­ти, егалітар­ності. На за­ході рівність - це оп­рав­да­не стремління ста­ти сильнішим, пра­цею зрівня­ти­ся з ти­ми, що сто­ять ви­ще. В Росії - це стремління сла­бих стяг­ну­ти силь­них вділ, зрівня­ти їх із со­бою, а не се­бе з ни­ми“583.

    Московщина вхо­пи­ла­ся мар­к­сиз­му влас­не то­му, що він за­пе­ре­чу­вав ве­ли­ку ва­гу і роль в історії ве­ли­ких осо­бис­тос­тей. І „де­мок­ра­тич­на“ Мос­ков­щи­на ни­щить у СРСР осо­бистість у твор­чості, заміню­ючи її на гур­то­ву. Гур­ти („бри­га­ди“) ви­ко­ну­ють виз­на­чені вла­дою зав­дан­ня не ли­ше на кол­гос­п­них по­лях і стай­нях, а й у літе­ра­турі, мис­тецтві, на­уці.

    Європейську творчість: літе­ра­ту­ру, мис­тец­т­во, на­уку, вза­галі куль­ту­ру Мос­ков­щи­на не­на­ви­дить са­ме то­му, що та ста­вить ви­со­ко осо­бистість, прос­лав­ляє бо­роть­бу осо­би за іде­али, цілко­ви­то про­ти­лежні іде­алам мос­ков­сь­ким. З усіх мос­ков­сь­ких пись­мен­ників - і бур­жу­аз­них, і мо­нархістів, і сіро­маш­них соціалістів - не­має жод­но­го, хто не мав би за найгірше не­щас­тя Мос­ков­щи­ни всебічний роз­ви­ток осо­бис­тості. Один з них пи­ше: „Візантійсь­кий іде­ал є тим доб­рий, що не має в собі то­го пе­ребіль­ше­но­го іде­алу осо­бис­тості, що йо­го зап­ро­ва­див у жит­тя німець­кий фе­одалізм. То­му доб­рий, що не має ве­ли­кої осо­бис­тої са­мо­по­ша­ни, яка діста­ла­ся до бур­жу­азії шля­хом заз­д­рості, яка вик­ли­ка­ла в Європі де­мок­ра­тич­ну ре­во­люцію; яка по­ро­ди­ла всі ті фра­зи про не­об­ме­женість прав осо­би; яка пізніше по­ши­ри­ла­ся навіть і се­ред ниж­чих верств євро­пей­сь­ко­го суспіль­с­т­ва, роб­ля­чи з уся­ко­го най­ми­та та шев­ця скаліче­ну нер­во­вим по­чут­тям осо­бис­тої гіднос­ти лю­ди­ну“584.

    Московський пись­мен­ник М. Шивірєв відкри­то ста­вив крап­ки над „і“: „Зміст, суть ми­ну­лої історії мос­ков­сь­ко­го на­ро­ду і зав­дан­ня май­бут­нь­ого є у при­ни­женні осо­бис­тості“585. Цей мо­нархічний за­повіт ви­ко­нує і „де­мок­ратія“ СРСР.

    Московські націоналісти (т. зв. слов’яно­лю­би) ХІХ ст. ста­ви­ли „еди­но­мыс­лие“ за най­ви­ще до­сяг­нен­ня куль­ту­ри. В їхніх ус­тах ду­хов­на дес­потія і раб­с­т­во не зда­ють­ся ди­ви­ною. Але ж у Мос­ков­щині бу­ли ще й т. зв. „за­пад­ни­ки“, які про­го­ло­шу­ва­ли євро­пейські ідеї, а чільною з них є влас­не сво­бо­да осо­бис­тої дум­ки. І, не зва­жа­ючи на це, „за­пад­ни­ки“ бу­ли за оте „еди­но­мыс­лие“. Як по­яс­ни­ти це поєднан­ня цілко­ви­то про­ти­леж­них ідей? Ду­же прос­то. Євро­пейські ідеї для „за­пад­ни­ков“ бу­ли ли­ше ди­мо­вою завісою, за якою хо­ва­ла­ся їхня жа­до­ба за­хо­пи­ти імпер­сь­ку вла­ду і на­ки­ну­ти поліційною си­лою мос­ков­сь­ку національ­ну дог­му. Мо­нархічна Мос­ков­щи­на змог­ла зап­ро­ва­ди­ти те „еди­но­мыс­лие“ ли­ше час­т­ко­во. „Де­мок­ра­тич­на“ зап­ро­ва­ди­ла йо­го в СРСР цілко­ви­то. Раніше (за Т. Шев­чен­ком) все мов­ча­ло, бо бла­го­ден­с­т­ву­ва­ло, а по 1917 році - все хва­лить. С. Нєчаєв у своїй відозві пи­сав, що найгіршим во­ро­гом ре­во­люціонерів і ре­во­люції є вільне дру­ко­ва­не сло­во. Він ви­ма­гав при­му­си­ти мов­ча­ти всіх іна­ко­дум­них пись­мен­ників та публіцистів. Йо­го учні в СРСР при­му­си­ли всіх пись­мен­ників не мов­ча­ти, а хва­ли­ти те, що во­ни не­на­ви­дять. Мос­ков­сь­ка за­са­да „еди­но­мыс­лия“ за­пе­ре­чу­ва­ла за­са­ду де­мок­ра­тич­но­го го­ло­су­ван­ня, бо пе­ре­ду­мо­вою йо­го є пра­во осо­би ма­ти влас­ну дум­ку. Зап­ро­ва­ди­ти „еди­но­мыс­лие“ мо­же ли­ше „са­мо­дер­жа­вие“ (дес­потія). Так за­са­да „са­мо­дер­жа­вия“ ста­ла за­ко­ном не ли­ше мо­нархічної Мос­ков­щи­ни, а й „де­мок­ра­тич­ної“, що до 1917 р. во­ла­ла: „Геть са­мо­дер­жав­с­т­во“, а за­хо­пив­ши вла­ду, зап­ро­ва­ди­ла та­ке „са­мо­дер­жа­вие“, що йо­му по­заз­д­ри­ли в пеклі Іван IV, Пет­ро І, Ми­ко­ла І. Си­ла національ­них тра­дицій - не­пе­ре­мож­на.

    Як ми вже зга­ду­ва­ли, мос­ков­сь­ка провідна вер­с­т­ва скла­да­ла­ся з міша­ни­ни пра­мос­к­винів (угро-фіннів) із змос­ков­ще­ни­ми на­щад­ка­ми ук­раїнців, та­тар, німців. Ук­раїнсь­ка ду­ховність - цілко­ви­то про­ти­леж­на фінно-та­тар­сь­ко-німецькій, і то­му змішан­ня тих про­ти­леж­нос­тей да­ло пок­руч, що хи­тав­ся від од­ної край­ності до іншої, без ду­шев­ної гар­монії, ха­отич­ний, без ста­рих за­сад, із са­ла­ма­хою зас­воєних ідей в го­лові, з без­божністю і амо­ральністю в душі. Ство­рив­ся нез­на­ний в інших на­родів ди­вог­ляд - „рус­ская ин­тел­ли­ген­ция“, що йо­го євро­пей­сь­ко­му ро­зу­мові не­си­ла збаг­ну­ти, нап­рик­лад, про­ти­лежність не між ок­ре­ми­ми осо­ба­ми, а в тій самій особі. Скажімо, граф у му­жиць­ких лап­тях про­повідує „неп­ро­тив­ле­ние злу“, а з влас­ною дру­жи­ною жи­ве, як пес з ко­том; „ка­ющий­ся дво­ря­нин“, лібе­рал-воль­терь­янець влас­но­руч­но ка­тує своїх кріпаків. Влас­ник кількох ти­сяч кріпаків - пе­ре­ко­на­ний соціаліст, де­мок­рат. Князь - те­оре­тик анархізму. Мільйо­нер дає ти­сячі рублів на соціалістич­ну ре­во­люцію. Дес­пот і ду­ше­губ про­повідує лю­бов і ми­ло­сер­дя. Влас­ни­ки кріпаків ста­ють соціалістич­ни­ми провідни­ка­ми. Ра­би, а мріють па­ну­ва­ти в усь­ому світі. Са­мо­оп­ль­ову­ван­ня по­руч з пи­хою. І так без кінця-краю.

    Що та­ке мос­ков­сь­ка інтелігенція? Самі мос­к­ви­ни відповіда­ють: „на­род­ни­чес­кое мра­ко­бе­сие“ (М. Бер­дяєв), „сек­тан­т­с­кое изу­вер­с­т­во“, „ге­ро­ичес­кое хан­жес­т­во“ (М. Бул­га­ков), „убо­жес­т­во пра­во­соз­на­ния“ (А. Кістя­ков­сь­кий), „без­дон­ное лег­ко­мыс­лие“ (П. Стру­ве), інші ка­жуть: „сон­ми­ще боль­ных“, „че­ло­ве­ко­по­доб­ное чу­до­ви­ще“, „крас­но­ко­жие ли­бе­ра­лы“, „го­тен­тот­с­кая мо­раль“, „ху­ли­ган­с­кое на­си­лие“ і т. п.586. „Мос­ков­сь­ка інтелігенція - це якесь цілко­ви­то своєрідне, ду­хов­но-соціаль­не створіння, во­на відчу­ває свою безґрун­товність і без­ладність“ (М. Бер­дяєв). „Гли­бо­ка неврівно­ва­женість, здатність ки­да­ти­ся від однієї край­ності до про­ти­леж­ної - це пи­томі влас­ти­вості мос­ков­сь­кої вдачі“ (М. Трубєцкой). „Ми, мос­к­ви­ни, ста­ви­мо­ся якось бай­ду­же і до доб­ра, і до зла, і до прав­ди, і до брехні“ (П. Ча­адаєв). „Брех­ня і фальш у всьому на­шо­му мос­ков­сь­ко­му житті“ (Ф. Дос­тоєвсь­кий); „му­си­мо виз­на­ти, що на­ше гро­мад­сь­ке жит­тя є ду­же сум­не. Брак гро­мад­сь­ко­го, кри­тич­но­го осу­ду, бай­дужість до вся­ко­го обов’яз­ку, до спра­вед­ли­вості, до прав­ди. Цинічне пре­зир­с­т­во до люд­сь­кої гідності, до но­вої дум­ки - все це вик­ли­кає роз­пу­ку. І мав же я не­щас­тя на­ро­ди­ти­ся в Мос­ков­щині“ (О. Пушкін). Мос­ков­сь­кий патріот пи­ше про свою Мос­ков­щи­ну: „Бла­жен, кто раз­д­ро­бит о ка­мень тво­их, Блуд­ни­ца, чад. Бла­жен те­бя ра­зя­щий лук Гос­под­не­го свя­то­го мщенья“ (І. Бунін). Але інший кри­чить: „Рос­сия, Рос­сия, Рос­сия - мес­сия гря­ду­ще­го дня“ (А. Бєлий). Інший ка­же: „Мы обер­нем­ся к вам (євро­пей­цям.- П. Ш.) сво­ею ази­ат­с­кой ро­жей!“ І далі: „Мил­ли­оны - вас. Нас - тьмы, и тьмы, и тьмы. Поп­ро­буй­те, сра­зи­тесь с на­ми! Да, ски­фы - мы! Да, ази­аты - мы, с рас­ко­сы­ми и жад­ны­ми оча­ми“ (О. Блок). „Сплош­но­го зла сто­ит твер­ды­ня. Ца­рит бес­смыс­лен­ная ложь“ (І. Ак­са­ков). „Вся жизнь на­ша кру­тит­ся око­ло чи­на и кну­та“ (П. Ча­адаєв). „На­ци­ональ­ные чер­ты мос­ков­с­ко­го че­ло­ве­ка - это про­из­вол и ра­бо­леп­с­т­вие“ (В. Со­лов­йов). Про книж­ку, яка оповідає про мос­ков­сь­ке жит­тя, мос­ков­сь­кий міністр ска­зав: „Во­на тим шкідли­ва, що кож­не сло­во в ній - прав­да“.

    У такій міша­нині і здо­ро­вий ро­зум мо­же не вит­ри­ма­ти. А що мо­же зро­би­ти не­щас­ний пок­руч - мос­ков­сь­кий інтелігент? Хіба впи­ти­ся до без­тя­ми. І справді, во­ни спи­ва­ли­ся на цілко­ви­тих пи­яків. У Мос­ков­щині існу­ва­ли т. зв. „лиш­ние лю­ди“ - інтеліген­ти, ча­сом з універ­си­тет­сь­кою освітою, які ро­зуміли жах мос­ков­сь­ко­го жит­тя, але не ма­ли ду­хов­ної си­ли бо­ро­ти­ся і спи­ва­ли­ся, па­да­ли на дно суспіль­с­т­ва, ста­ва­ли „бо­ся­ка­ми“. Самі мос­к­ви­ни ка­жуть, що „боль­ше­визм“ - це зібрані лінзою в один па­лю­чий промінь спо­конвічні мос­ковські ду­ховність і світог­ляд. Ду­ховність на­ро­ду віддзер­ка­лює національ­на літе­ра­ту­ра. І справді, в мос­ковській літе­ра­турі до 1917 ро­ку ба­чи­мо чи­ма­ло „більшо­виків“. Нап­рик­лад, Марк Во­ло­хов у ро­мані „Обрив“ І. Гон­ча­ро­ва, Антіп Бур­довскій у ро­мані „Ідіот“ Ф. Дос­тоєвсь­ко­го, Пет­ро Вер­хо­вен­сь­кий у „Бєсах“. Ба­за­ров у ро­мані І. Тур­генєва вва­жав усі людські іде­али нісенітни­цею, не виз­на­вав жод­но­го мо­раль­но­го за­ко­ну ні в са­мо­му собі, ні по­за со­бою. Вва­жав не­потрібним об­ме­жу­ва­ти се­бе будь-чим. Л. Тол­с­той вва­жав на­уку „по­рож­де­ни­ем праз­д­но­го лю­бо­пыт­с­т­ва“, а лю­бов до батьківщи­ни наз­вав „неч­то от­в­ра­ти­тель­ное и жал­кое“. Він пи­сав: „Капіталістич­ний лад тре­ба зни­щи­ти, заміню­ючи йо­го на соціалістич­ний. Національ­ний се­па­ра­тизм тре­ба зни­щи­ти, заміню­ючи йо­го кос­мо­політиз­мом. Всілякі релігійні за­бо­бо­ни тре­ба зни­щи­ти, заміню­ючи їх на ро­зу­мо­ву свідомість“587. Ка­зав, що Ве­не­ра Мілось­ка вик­ли­кає у нього оги­ду, а квар­тет Бет­хо­ве­на - за­во­рот го­ло­ви. Мос­ков­щи­на вжи­ва­ла всіх мож­ли­вих за­ходів, не шко­ду­ва­ла коштів, щоб Л. Тол­с­то­му да­ли Но­белівсь­ку на­го­ро­ду. Шве­ди не да­ли. Д. Пісарєв ствер­д­жу­вав, що чо­бо­ти вартісніші за тво­ри В. Шек­спіра.

    Московські „нігілісти“ 1860-х років ство­ри­ли свій, вкрай примітив­ний, прос­таць­кий стиль. У ньому пов­но жовчі, на­хаб­них нак­лепів, пе­рек­ру­чу­ван­ня фактів, зло­би, без­со­ром­ної брехні. Цей стиль став тра­диційним для мос­ков­сь­ких соціалістів. Він при­та­ман­ний В. Ленінові. В СРСР він па­нує не ли­ше в ча­со­пи­сах та жур­на­лах, а й у на­уковій літе­ра­турі, в офіційних до­ку­мен­тах. У мос­ковській бе­лет­рис­тиці найліпшим (бо най­п­рав­дивішим) тво­ром про єство більшо­виз­му є ро­ман Ф. Дос­тоєвсь­ко­го „Бєси“. То­му-то мос­к­ви­ни не пе­ре­ви­да­ють, при­хо­ву­ють цей ро­ман. Мос­ков­сь­кий Ху­дожній Те­атр хотів був пос­та­ви­ти 1912 ро­ку інсценізацію „Бєсів“. Дізнав­шись про це, М. Горь­кий та А. Лу­на­чар­сь­кий вчи­ни­ли ве­ли­кий про­тест, і „Бєсів“ не пос­та­ви­ли. І в СРСР „Бєси“ фак­тич­но за­бо­ро­нені.

    Психологія вчить, що лю­ди й на­род, які відчу­ва­ють свою не­пов­ноцінність, вжи­ва­ють єди­но мож­ли­во­го їм спо­со­бу се­бе підбадь­ори­ти - пе­рех­вал­ки. Мос­ковські слов’янофіли на­пи­са­ли цілу ку­пу кни­жок, що мо­жуть бу­ти дже­рель­ним ма­теріалом ліка­реві ро­зу­мо­вих хво­роб. Пе­ре­ка­же­мо ко­ро­тень­ко їхні ма­рен­ня. Пер­шим є ви­гад­ка, ніби Західна Євро­па ду­хов­но зог­ни­ла, став­ши на шлях лібе­ралізму та індус­тріалізації, за­су­ди­ла се­бе на смерть, бо той шлях, мов­ляв, ве­де до за­нед­бан­ня всього містич­но­го, тран­с­це­ден­т­но­го в євро­пейській куль­турі, до зни­щен­ня стабільних гро­мад­сь­ких та дер­жав­них ус­та­нов і форм. Дру­га хи­ме­ра - про мос­ков­сь­кий „на­род-бо­го­но­сец“. Про се­бе во­ни пи­шуть, що мос­ков­сь­кий на­род не виз­нає ос­нов­ної ідеї при­ват­ної влас­ності, бо ця ідея - ан­тих­рис­ти­ян­сь­ка і є го­лов­ною при­чи­ною бо­роть­би - не­на­висті поміж людь­ми. Мов­ляв, ми, мос­к­ви­ни, вже на світан­ку на­шої історії зас­ну­ва­ли свою об­щи­ну. В ній усі лю­ди ма­ють од­на­кові пра­ва, все май­но на­ле­жить всім і кож­но­му з об­щин­ників, не­має ди­яволь­сь­кої заз­д­рості, всі спра­ви розв’язує са­ма об­щи­на за зго­дою всіх, там зго­да і лю­бов. Хіба не хрис­ти­ян­сь­кий іде­ал цар­с­т­ва Бо­жо­го на землі? Жод­ний на­род у світі не має й на­тя­ку на та­ку іде­аль­ну інсти­туцію, а ми, мос­к­ви­ни, маємо її ти­ся­чу років. Наш мос­ков­сь­кий на­род не виз­нає і пра­ва ок­ре­мої лю­ди­ни на своє не­за­леж­не від гро­ма­ди осо­бис­те жит­тя. Не виз­нає, що є ок­ре­ма лю­ди­на, ок­ре­ма осо­ба, а ли­ше ма­ла ко­ма­ха, що зги­не, нічо­го не мо­же зро­би­ти са­ма без упо­ряд­ко­ва­ної гро­ма­ди. А упо­ряд­ко­ва­ною во­на мо­же ста­ти ли­ше тоді, ко­ли має силь­но­го вож­дя, щоб йо­го на­ка­зи ви­ко­ну­ва­ли без­зас­те­реж­но. І ми, мос­к­ви­ни, від по­чатків на­шої історії маємо силь­них царів-са­мов­ладців, во­ни не до­пус­ти­ли, що­би лібе­ральні ша­шелі підто­чу­ва­ли на­шу дер­жа­ву. Ті ша­шелі вже підто­чи­ли всі євро­пейські дер­жа­ви, і їхній упа­док - це спра­ва ли­ше ча­су (мос­к­ви­ни, що бу­ли в Європі у XVII-ХІХ ст. жа­ха­ли­ся, ба­чу­чи там „сва­во­лю“, себ­то сво­бо­ду. Во­ни ніяк не мог­ли зро­зуміти: чо­му та „сва­во­ля“ ще не за­ва­ли­ла євро­пейські дер­жа­ви - В. Клю­чев­сь­кий). Ми, мос­к­ви­ни, ро­зуміємо ве­ли­ку прав­ду, якої не ро­зуміють євро­пейці: осо­ба - ніщо, а дер­жа­ва з ца­рем-усев­лад­цем - все.

    Наш мос­ков­сь­кий на­род гли­бо­ко вірить, що єдність дум­ки ство­рює й єдність дії. В єдності всієї нації ле­жить за­по­ру­ка її мо­гут­ності, а відтак ба­гат­с­т­во та щас­тя. За­ра­ди цього єдність дум­ки тре­ба підтри­му­ва­ти всіма спо­со­ба­ми, навіть і при­му­сом. Тре­ба без ми­ло­сер­дя ни­щи­ти тих, хто єдність дум­ки руй­нує. Сам Хрис­тос учив про пот­ре­бу єдності ду­ху, от­же й дум­ки. І наш на­род цю єдність має. А чи має її якийсь інший на­род?

    Московський на­род не се­бе­люб. Мос­ков­сь­ка ду­ша лю­бить не ли­ше свій на­род, а й усі на­ро­ди світу. Ту „лю­бов“ скон­к­ре­ти­зу­вав П. Зу­бов у XVII ст., а йо­го ду­ховні діти СРСР здійсню­ють у ХХ ст. Мос­к­ви­ни по­ки­да­ли свою Мос­ков­щи­ну і роз­се­лю­ва­ли­ся по всій імперії, і всю­ди по­чу­ва­ли­ся, як удо­ма. А це свідчить, що мос­ков­сь­кий „че­ло­век“ є „обще­че­ло­век“, лю­ди­на світо­ва. От­же, по­вес­ти до „обще­че­ло­ве­чес­кой“ ме­ти мо­же ли­ше на­род мос­ков­сь­кий. І він здат­ний охо­че про­ли­ва­ти влас­ну кров, що­би по­вес­ти весь світ до світо­вої ме­ти, до все­люд­сь­ко­го щас­тя, бо сам Бог та­ке на­ка­зав, нак­лав на мос­ков­сь­кий на­род місію при­вес­ти люд­с­т­во до цар­с­т­ва Бо­жо­го на землі.

    Одначе, ча­сом мос­ков­сь­ке ши­ло ви­ла­зить з „обще­че­ло­ве­чес­ко­го“ мішка. Ф. Дос­тоєвсь­кий свідчить: „Все­людськість є національ­ною ри­сою мос­к­ви­на“. От­же, всі лю­ди в світі му­сять ста­ти мос­к­ви­на­ми. Пи­тан­ня ли­ше - як це зро­би­ти. „Після Ізраїлю і Візантії мос­ков­сь­кий на­род був третім на­ро­дом, об­ра­ним Бо­гом на рятівни­ка люд­с­т­ва. І це са­моз­ро­зуміло, бо ж мос­ков­сь­кий на­род за своєю вда­чею не знає на­силь­с­т­ва, от­же на­род, що ніко­му не зро­бив крив­ди. Мос­ков­сь­кий на­род ви­явив ви­нят­ко­ву се­ред інших на­родів здатність без на­силь­с­т­ва бу­ду­ва­ти гро­мад­сь­кий та дер­жав­ний лад. Жод­ний інший на­род та­кої здат­ності не ви­явив. І в усь­ому світі тільки на­род мос­ков­сь­кий має спра­вед­ливі розв’язан­ня всіх суспіль­них, гос­по­дар­сь­ких, політич­них і куль­тур­них справ“588.

    „Хтось порівняв Мос­ков­щи­ну з Яну­сом. Це порівнан­ня - по­мил­ко­ве. Янус бо мав два об­лич­чя, а Мос­ков­щи­на має їх да­ле­ко більше. Інші на­ро­ди тво­ри­ли ли­ше по одній інтер­національній док­т­рині. Мос­ков­щи­на ство­ри­ла їх цілу ку­пу. Спер­шу ство­ри­ла „прав­ди­ве хрис­ти­ян­с­т­во“. Зго­дом - „прав­ди­ве слов’янство“. Потім - „прав­ди­вий соціалізм“. Це бу­ли мос­ковські „інтер­національні“ док­т­ри­ни, але на кожній - як залізом вирізьбле­не - сто­яло: Прав­ди­ве Хрис­ти­ян­с­т­во - це Я. Прав­ди­ве Слов’янство - це Я. Прав­ди­вий Соціалізм - це Я“589.

    Навіть да­ле­кий фран­цузь­кий історік це по­ба­чив і за­пи­сав: „Учо­ра Мос­ков­щи­на ка­за­ла нам: „Я є справжнє хрис­ти­ян­с­т­во“. Зав­т­ра ска­же во­на нам: „Я є справжній соціалізм“590. Це ска­за­но сто років то­му. І „де­мок­ра­тич­на“ Мос­ков­щи­на не ли­ше ска­за­ла, а й уби­ла в СРСР мільйо­ни тих, хто спро­бу­вав сумніва­ти­ся в мос­ковській „правді“. Мріє вби­ти ще більше мільйонів по­за СРСР. Всі мос­к­ви­ни всіх політич­них нап­рямів мріяли (і мріють) зни­щи­ти „гни­лую“ Євро­пу591.

    У всіх пи­сан­нях К. Мар­к­са не знай­ти й на­тя­ку на якусь мо­раль. Він роз­г­ля­дає лю­ди­ну як без­душ­ну тва­ри­ну, все її жит­тя по­яс­нює спрос­та­че­ною фізіологією. Мар­к­сові те­орії не мож­на наз­ва­ти не­люд­сь­ки­ми, во­ни - про­ти­людські (анти­гу­манні). То­му-то мос­к­ви­ни і за­хо­пи­ли­ся мар­к­сиз­мом. С. Нєчаєв на­пи­сав „Ка­техізис ре­во­люціоне­ра“ та­кий ди­ко звіря­чий, що навіть К. Маркс ним ги­див­ся. В. Ленін вих­ва­ляв той „Ка­техізис“ і здійсню­вав йо­го.

    С. Нєчаєв, підоз­рю­ючи в зраді чле­на таємно­го ре­во­люційно­го то­ва­рис­т­ва Іва­но­ва, за­ма­нив йо­го до се­бе і влас­но­руч­но за­ду­шив ли­ше за не­до­ве­де­ну підоз­ру. Ре­во­люціонер ХІХ ст. П. Тка­чов учив, що под­руж­ня лю­бов та вірність є най­дурнішою нісенітни­цею, ви­га­да­ною се­ред­нь­овічни­ми фа­ри­се­ями. Улюб­ле­ний мос­ков­сь­кий „по­ет ре­во­люції“ В. Ма­яков­сь­кий зак­ли­кав ни­щи­ти геть усе, па­ли­ти світо­вої сла­ви тво­ри, ви­сад­жу­ва­ти ди­намітом му­зеї, вби­ва­ти навіть влас­них батьків, по­лив­ши їх бен­зи­ном і за­па­лив­ши, що­би горіли, як смо­лос­ки­пи на святі ре­во­люції592.

    М. Ба­кунін (1814-1876 рр.) був не прос­тим про­па­га­то­ром ни­щен­ня, нат­х­нен­ним апос­то­лом ни­щен­ня, про­ро­ком цар­с­т­ва руїни, цар­с­т­ва са­та­ни. То­му-то він і мав Са­та­ну (з ве­ли­кої літе­ри) за сво­го бо­га. Він учив: „Страсть к раз­ру­ше­нию есть твор­чес­кая страсть“. Ніякий люд­сь­кий ро­зум не збаг­не та­кої пот­вор­ної логіки. С. Нєчаєв був політич­ний бу­зувір, суспіль­ний са­дист. Він не мав по­чут­тя міри і відки­дав без ба­ла­чок усе, що не уз­год­жу­ва­ло­ся з йо­го пог­ля­да­ми. Не довіряв ніко­му, навіть своїм най­б­лиж­чим при­яте­лям, сам не­до­ук, не­на­видів інтелігенцію. Він був вузь­ко­ло­бий, хит­рий дес­пот593. Сотні ти­сяч та­ких не­чаївців ста­ли по 1917 р. більши­ми і мен­ши­ми мож­нов­лад­ця­ми в СРСР, отож не­має нічо­го див­но­го, що ви­губ­ле­но де­сят­ки мільйонів лю­дей. С. Нєчаєв учив, що на­мов­ля­ти ко­гось до ре­во­люційної діяльності - мар­на тра­та ча­су. Не на­мов­ля­ти, а ро­би­ти тре­ба ре­во­люціонерів: штов­ха­ти сту­дентів на вчин­ки, за які уряд ви­же­не їх чи по­са­дить до в’язниці. Це й зро­бить їх ре­во­люціоне­ра­ми. За війни 1941-1945 рр., зна­ючи, що німці стріля­ють чи віша­ють по­ло­не­но­го чле­на КПРС без слідства і су­ду, ЦК КПРС на­ка­зав 1941 р. прий­ня­ти до КП сотні ти­сяч лю­дей без зви­чай­них фор­маль­нос­тей: цим но­вим ко­муністам до німець­ко­го по­ло­ну йти не ви­па­да­ло. С. Нєчаєв учив, що найгірший бо­ягуз бу­де би­ти­ся, як­що опи­нить­ся в об­с­та­ви­нах, за яких бійка є єди­ним шля­хом по­ря­тун­ку. Уряд СРСР по­си­лав 1941 р. під німець­кий гар­мат­ний во­гонь сотні ти­сяч не­оз­б­роєних ко­лишніх політич­них в’язнів, підга­ня­ючи їх зза­ду ку­ле­ме­та­ми ен­ка­ве­дистів. Самі ко­муністи в СРСР пи­шуть, що кож­ний член КПРС мо­же підпи­са­ти­ся під „Ка­техізи­сом“ С. Нєчаєва, і що історія вже виз­на­ла йо­го за ідей­но­го бать­ка більшо­виків уза­галі, чекістів зок­ре­ма594. От­же, за­пеклі сек­тан­ти М. Ба­кунін, С. Нєчаєв, П. Тка­чов та інші мо­ральні пот­во­ри не бу­ли ви­нят­ка­ми. Тою чи іншою мірою всі мос­ковські ре­во­люціоне­ри поділя­ли їхні пог­ля­ди. Один з них пи­ше про Софію Пе­ров­сь­ку та Оль­гу На­тан­сон: „Во­ни ма­ли ма­ло ро­зу­му, але аж за­ба­га­то віри. Ту їхню віру, їхні пог­ля­ди жод­на дов­б­ня не виб’є з їхніх голів. Во­ни не ма­ли жод­но­го твор­чо­го ро­зу­му, але ма­ли ба­га­то життєво­го ро­зу­му зад­ля що­ден­ної ре­во­люційної діяльнос­ти. Та по­над усе не­по­хит­но, за­пек­ло віри­ли у свою прав­ду“595.

    Чому ж у СРСР не по­ши­рю­ють „Ка­техізи­су“ С. Нєчаєва? Бо він ого­лює більшо­визм, ски­дає з нього прис­тойні ша­ти гар­них слів. Не­пе­ре­вер­ше­ний крутій і ду­рисвіт В. Ленін здійсню­вав „Ка­техізис“ Нєчаєва, але під при­ваб­ли­ви­ми наз­ва­ми. Пси­хо­ло­ги свідчать, що ко­ли наз­ва­ти на­йо­гиднішу річ при­ваб­ли­вою наз­вою, лю­ди охо­че сприй­муть її. І справді, Ленін ошу­кав мільйо­ни лю­дей, наз­вав­ши но­ву дес­по­тич­ну мос­ков­сь­ку націоналістич­ну імперію Со­юзом (а не імперією) ра­дян­сь­ких (а не кріпаць­ких) соціалістич­них (а не ко­лоніаль­них) рес­публік (а не гу­берній). Мос­к­ви­ни не пот­ре­бу­ва­ли вчи­ти­ся у Н. Маккіавелі (1469- 1527 рр.), бо ще пе­ред йо­го на­род­жен­ням ро­би­ли те, що він ра­див. Нап­рик­лад, обіця­ли більше, ніж про­тив­ник, не ма­ючи жод­но­го наміру здійсню­ва­ти обіцян­ки. Прив­лас­ню­ва­ли чужі ідеї (хоч во­ни бу­ли про­ти­лежні мос­ков­сь­ким), щоб, прик­ри­ва­ючись ни­ми, оду­ри­ти во­ро­га. Об­ви­ну­ва­чу­ва­ли про­тив­ни­ка в зло­чи­нах, що їх він ніко­ли не ро­бив. Об­бріху­ва­ли, знес­лав­лю­ва­ли, очор­ню­ва­ли ко­го хотіли. При­хо­ву­ва­ли за гар­ни­ми наз­ва­ми найпідліші вчин­ки. Вис­ту­па­ли під різни­ми ли­чи­на­ми і т. д. і т. п.- і то всі мос­к­ви­ни уп­ро­довж усієї своєї історії. Все про­тип­ри­род­не - не­життєздат­не, а при­род­не - силь­не. Всі мос­ковські партії роз­летіли­ся після 1917 ро­ку, як по­ро­шин­ки від по­ду­ву вітру, бо їхні (по­зи­чені в Європі) ідеї бу­ли про­тип­ри­родні мос­к­ви­нам. На­томість Ленін збу­ду­вав свою партію на при­род­них мос­к­ви­нам за­са­дах: дес­потії, зо­се­ред­женні вла­ди, жор­с­то­кості, сліпо­му пос­лу­хові і, на­сам­пе­ред, на за­пеклій вірі. Всілякі те­орії - то ли­ше зад­ля об­ду­рю­ван­ня тих, хто за фор­мою не ба­чив змісту. Більшо­ви­ки-ленінці бу­ли на­сам­пе­ред мос­ков­сь­кою націоналістич­ною партією ду­хов­но, справді кров від крові, кість від кості мос­ков­сь­ко­го на­ро­ду. На­род відчув спорідненість з більшо­виць­кою партією, підтри­мав її ду­шею, сер­цем, го­ло­вою, ру­ка­ми і но­га­ми. Підтри­ма­ла вся нація від ба­гать­ох цар­сь­ких ге­не­ралів та патріар­ха Алексєя Се­ман­сь­ко­го до п’яни­чок, во­ло­цюг, жеб­раків. Мос­ков­сь­ка нація пішла за го­ло­сом національ­но­го інстин­к­ту і вря­ту­ва­ла свою імперію. Навіть ті ге­не­ра­ли, які во­юва­ли про­ти ра­дян­сь­кої вла­ди, пізніше виз­на­ли, що трагічно по­ми­ли­ли­ся596. „Ра­дян­сь­кий дер­жав­ний апа­рат - це справді на­род­ний апа­рат. Наш мос­ков­сь­кий на­род сам йо­го ство­рив, і він ви­ко­нує йо­го во­лю“597,- справді так. Ад­же й дес­по­тич­ний лад у Мос­ков­щині не царі на­ки­да­ли зго­ри, він по­хо­див з гли­бо­чи­ни мос­ков­сь­кої на­род­ної душі. Невігла­си твер­дять, ніби мос­к­ви­ни і Мос­ков­щи­на ду­же зміни­ли­ся по 1917 році: мов­ляв, за­галь­на освіта, по­ши­рен­ня куль­ту­ри, індус­тріалізація, зни­ще­но па­ра­зи­тич­них дво­рян то­що. Сліпці не ба­чать, що всі зміни в СРСР - це зміни ли­ше форм, а не змісту. Підсліпу­ваті не ба­чать, що за­ли­ши­ла­ся незмінною МЕ­ТА Мос­ков­щи­ни, на чер­во­не пе­ре­маль­ова­ної. Мос­ков­щи­на жи­ве за прин­ци­пом „Ме­та вип­рав­до­вує за­со­би“. Ця за­са­да ви­яви­ла­ся ло­ма­кою з дво­ма кінця­ми: ду­же до­по­мог­ла збу­ду­ва­ти імперію, а дру­гий кінець мо­же її зруй­ну­ва­ти. Як? Ця уза­ко­не­на дер­жа­вою за­са­да по­ши­ри­ла­ся і на при­ват­не жит­тя. Звич­ним зраз­ком мос­ков­сь­кої провідної вер­с­т­ви став „шкур­ник“, „рвач“, кар’єрист, вис­луж­ник, що рідну ма­му про­дасть за свою ви­го­ду. Підлий, зрад­ли­вий і по­над усе - бо­ягуз. Влас­ний доб­ро­бут цінує по­над усе. Тип ре­во­люціоне­ра-бор­ця, що жер­т­ву­вав жит­тям у бо­ротьбі за ідеї та іде­али, за на­род, за соціалізм то­що - за­ли­шив­ся ли­ше в мо­ги­лах, архівах, му­зе­ях і в літе­ра­рурі, імпер­сь­ка вла­да на­ка­зує мит­цям тво­ри­ти такі об­ра­зи, хоч з них і глу­зу­ють. Мо­раль­но зог­ни­ла провідна вер­с­т­ва не ри­зи­ку­ва­ти­ме нічим зад­ля яки­хось те­оре­тич­них за­сад. Ко­лись Мос­ков­щи­на ма­ла до­сить гар­мат­но­го м’яса: не­мос­к­винів та дурніших мос­к­винів. Ро­ки 1941-1945 по­ка­за­ли, що не­мос­к­ви­ни не бу­дуть гар­мат­ним м’ясом у нас­тупній війні. Дурніших мос­к­винів теж по­мен­ша­ло, бо мільйо­ни їх прис­то­су­ва­ли­ся доб­ре жи­ти на по­са­дах по­го­ничів уяр­м­ле­них на­родів.

    Світова історія пе­ре­кон­ли­во до­во­дить, що дні дер­жа­ви, провідної вер­с­т­ви мо­раль­но зог­ни­лої, об­чис­лені. Су­час­ний фран­цузь­кий істо­рик наз­вав свою книж­ку про СРСР „Ве­ле­тень на гли­ня­них но­гах“598. Подібні мірку­ван­ня зна­хо­ди­мо і в ок­ре­мих ро­зум­них мос­к­винів: „Па­сивність, не­ру­хомість, ту­па бай­дужість, але ніяк не хрис­ти­ян­сь­кий тер­пець, брак ба­жань, брак лю­бові не ли­ше до чо­гось да­ле­ко­го, ви­со­ко­го, свя­то­го, а навіть до близь­ко­го, до сво­го, до са­мо­го се­бе; вза­галі брак уся­кої лю­бові до будь-чо­го - ось наші, мос­ковські, справжні, най­г­либші, ча­сом при­хо­вані по­чут­тя. Всі наші мос­ковські по­чут­тя по­хо­дять з ха­осу. На­хил до первісно­го, до плас­ко­го, до примітив­но­го - ось наші сма­ки. Страх ви­со­чи­ни. Страх гли­би­ни. Боїмось всього ба­га­тог­ран­но­го, склад­но­го. На­хил до всього не­до­роз­ви­не­но­го, ме­ханічно­го, відірва­но­го. Не­лю­бов до ор­ганічно­го, до цілісно­го. Не­лю­бов до си­логізму, якийсь страх і без­по­радність пе­ред ним, як це за­ува­жив ще П. Ча­адаєв. І вра­жа­ючий брак ціка­вості, ле­дар­с­т­во дум­ки, що так бен­те­жи­ло О. Пушкіна. І як наслідок цього всього - брак лю­бові до куль­ту­ри. Ад­же куль­ту­ра, по-пер­ше, склад­на, а ми лю­би­мо спро­ще­не; а по-дру­ге, куль­ту­ра - це лю­бов до жит­тя, а ми, мос­к­ви­ни, є діти ха­осу, себ­то смерті, от­же, лю­би­ти жит­тя не мо­же­мо. Куль­ту­ра - склад­на, і куль­ту­ра - це лад, ук­лад. А ми ж, мос­к­ви­ни, діти ха­осу. Куль­ту­ра - це ієрархія ціннос­тей, а ми лю­би­мо рівність ха­осу і зна­ти не хо­че­мо жод­ної ієрархії. Куль­ту­ра - це світло, а наші звиклі до тем­но­го ха­осу очі не вит­ри­му­ють світла. Куль­ту­ра - це творчість, а ми, мос­к­ви­ни, діти ха­осу, здатні ли­ше руй­ну­ва­ти. Куль­ту­ра - це кра­са, а нас во­на об­ра­жає, як кож­на не­од­на­ковість. Кра­са - це світло жит­тя, а нам, мос­к­ви­нам, во­на ви­даєть­ся грішною, і ми навіть боїмо­ся її. Боїмо­ся і то­му не­на­ви­ди­мо. Навіщо нам кра­са? Що мо­же во­на ска­за­ти на­шо­му ро­зу­мові і сер­цю? Ад­же ми звик­ли спог­ля­да­ти не жит­тя, що є кра­си­вим, а смерть, що є брид­кою. Зреш­тою, куль­ту­ра - це прав­да, а ми, мос­к­ви­ни, не хо­че­мо її, бо боїмось її ви­со­чи­ни. На­ша дум­ка не підно­сить­ся ви­ще низь­ких, не­ви­раз­них, без­лад­них пів-правд. Куль­ту­ра - це хист і дар Бо­жий, а ми, мос­к­ви­ни, не лю­би­мо Бо­га і не стер­пи­мо хис­ту. Ми не стер­пи­мо нічо­го, що підно­сить­ся по­над плас­ку, ту­пу і мер­т­ву міру, пе­ресічність. Та й уза­галі ми, мос­к­ви­ни, не мо­же­мо нічо­го лю­би­ти. Ми мо­же­мо ли­ше не­на­видіти. Як же мо­же­мо ми ро­зуміти куль­ту­ру, що є са­ма Лю­бов? Ми не ро­зуміємо ла­ду, ла­ду ні в ца­рині ідей, ані в ца­рині суспільній. Ми не­на­ви­ди­мо вся­ку фор­му, бо ж ха­ос без­фор­м­ний, а ми, мос­к­ви­ни, є діти ха­осу. Всіля­ка фор­ма - це жит­тя і кра­са, а ми не лю­би­мо ані кра­си, ані жит­тя. Ми, мос­к­ви­ни, не знаємо міри ніде, вся міра нам ви­даєть­ся при­му­сом, всіля­кий ук­лад - си­лу­ван­ням, всіля­ка вла­да сва­во­лею. І справді, ми не ро­зуміємо ні сут­ності вла­ди, ні змісту волі, сво­бо­ди, і то­му „ду­ша душі“ на­шої є щось ди­кун­сь­ке, звіря­че. А по суті ми ста­ви­мо­ся з пре­зир­с­т­вом до са­мої праці, до ге­роїзму, до сла­ви. Чи ж не ка­зав Ф. Дос­тоєвсь­кий, що най­с­по­кус­ливішим нам є пра­во на без­чес­тя?“599. Чи ж не віри­ти цьому мос­ков­сь­ко­му патріотові, що з та­ким ду­шев­ним бо­лем жу­рить­ся своїм на­ро­дом?

    Мужик І. Бо­лотніков, ко­зак Є. Пу­га­чов, го­лод­ра­нець С. Разін, інтеліген­ти, лібе­ра­ли, соціалісти В. Бєлінський, М. Чер­ни­шев­сь­кий, П. Зай­чев­сь­кий, мо­нархісти В. Со­лов­йов, К. Ле­онтьєв, поміщи­ки М. Ба­кунін, О. Гер­цен, дво­ря­ни С. Нєчаєв, В. Ленін, ге­не­ра­ли О. Арак­чеєв, Г. Поть­омкін, арис­ток­ра­ти князь П. Кро­поткін, граф Л. Тол­с­той, царь Олексій, Іван IV, імпе­ра­то­ри Пет­ро І, Ми­ко­ла І, патріар­хи Іоким, Олексій - всі ста­ни, від імпе­ра­то­ра до го­лод­ран­ця, у всіх століттях зав­ж­ди здійсню­ва­ли той са­мий „більшо­визм“, що міня­ючи свої наз­ви, ли­шав­ся незмінною національ­ною вірою мос­ков­сь­кої нації. Дер­жа­ва, цер­к­ва, уряд, інтелігенція, ба­гачі, го­ло­та - єдність у національ­них іде­алах вра­жає. Бе­зог­ляд­не па­ну­ван­ня ви­що­го ста­ну над мільйо­на­ми рабів: бо­яр за царів, дво­рян за імпе­ра­торів, го­лод­ранців за дик­та­торів. Спа­лен­ня єре­тич­них кни­жок за патріар­ха Фотія - XVI ст., ца­ря Олексія - XVII ст., за дес­по­тич­но­го імпе­ра­то­ра Пет­ра І - XVI­II ст., лібе­раль­но­го імпе­ра­то­ра Олек­сан­д­ра ІІ - XIX ст., за соціалістич­них дик­та­торів ХХ ст. Ни­щен­ня чу­жих скарбів куль­ту­ри за Ан­дрія Бо­го­люб­сь­ко­го (київсь­ких цер­ков 1169 р.), за Ка­те­ри­ни ІІ (ста­ро­давніх храмів у Кри­му 1783 р.), за Ми­ко­ли ІІ (українсь­ких ба­рок­ко­вих цер­ков 1900 р.), за В. Леніна (київсь­ких та інших цер­ков, му­зеїв), за М. Хру­що­ва (українсь­ких кни­гозбірень, архівів, ук­раїнсь­кої мо­ви) - та­ка істо­рич­на тяглість мос­ков­сь­кої „по­бож­ності“ і „куль­ту­ри“. Без­бож­ницькі, блюзнірські оргії оп­рич­ників за Іва­на IV у XVII ст., „всес­вя­тей­шо­го, всепь­яней­ше­го Со­бо­ра“ за Пет­ра І у XVI­II ст., „ра­де­ния“ арис­ток­ратії за Олек­сан­д­ра І та без­бож­ниц­т­во інтелігенції за Олек­сан­д­ра ІІІ у ХІХ ст., блюзнірські оргії сту­дентів-бо­гос­ловів за Ми­ко­ли ІІ і ком­со­мольців за В. Леніна у ХХ ст.- тяглість тра­дицій по­ди­ву гідна. Соціалістичні відоз­ви до на­ро­ду І. Бо­лотніко­ва 1611 р., Пет­ра І - 1709 р., Є. Пу­га­чо­ва - 1773 р., П. Зай­чев­сь­ко­го - 1869 р., а далі вже де­сят­ки інших. Ка­торжні ра­бо­ти на ка­на­лах за Іва­на IV, за Пет­ра І, за Ми­ки­ти І - всі ру­ка­ми по­не­во­ле­них на­родів.

    Боярські кріпацькі фаб­ри­ки XVII ст., кріпацькі - Пет­ра І у XVI­II ст., і кріпацькі - В. Леніна у ХХ ст. Ма­со­ве, кри­ва­ве закріпа­чен­ня вільних се­лян до об­щин у XVII ст., до дво­рян­сь­ких маєтків у XVI­II ст., до кол­госпів у ХХ ст. Три чверті дер­жав­но­го кош­то­ри­су на оз­б­роєння: за Іва­на IV, за Пет­ра І, за Ка­те­ри­ни ІІ, за Ми­ко­ли І, за Йо­си­фа І, за Ми­ки­ти І. Дер­жавні сис­те­ми до­носів на ви­соті патріотич­но­го обов’яз­ку: „ска­за­те­ли“ у XV ст., „фис­ка­лы“ у XVI­II ст., „исправ­ни­ки“ у ХІХ ст., „сек­со­ти“ у ХХ ст. Дер­жав­на і гро­мад­сь­ка по­ша­на до катівсько­го фа­ху, як рятівни­ка тро­ну у XVI­II ст., „го­су­дар­с­т­вен­нос­ти“ у ХІХ ст., „со­ци­алис­ти­чес­ко­го оте­чес­т­ва“ у ХХ ст. Постійна, що­раз більша роз­бу­до­ва в’язниць, ка­тор­ги: за царів, за імпе­ра­торів, за дик­та­торів. Пре­торіанські збройні час­ти­ни для охо­ро­ни вла­ди: стрільці та оп­рич­ни­ки за царів, дво­рян­сь­ка гвардія та „охран­ка“ за імпе­ра­торів, ком­партія та НКВД за дик­та­торів. Панівна кас­та: бо­яр­с­т­во XV-XVII ст., дво­рян­с­т­во XVI­II- XIX ст., бо­сяц­т­во ХХ ст. Свя­ще­ни­ки - таємні до­но­щи­ки поліції: цер­ков­ний обов’язок ви­ка­зу­ва­ти підозрілих за царів, уне­важ­нен­ня таємниці сповіді за імпе­ра­торів, чекісти в ря­сах за дик­та­торів. Гла­ва цер­к­ви - вірний слу­га уря­ду: патріарх Іоким - XVII ст., обер-про­ку­рор Си­но­ду К. Побєдо­нос­цев - ХІХ ст., патріарх Алексєй Се­ман­сь­кий ХХ ст. За­ро­зуміла вар­вар­сь­ка пи­ха, не­на­висть до не­мос­к­винів, не­на­висть до всього євро­пей­сь­ко­го: ста­ровірів - XVII ст., слов’янофілів - ХІХ ст., більшо­виків - ХХ ст. Зве­ли­чен­ня ха­ма, ду­ше­гу­ба в XVI-XVI­II ст., „уни­жен­ных и ос­кор­б­лен­ных“ у ХIX ст., „со­ци­аль­но близ­ких“ у ХХ ст.

    Повсякчасна не­без­пе­ка від уяр­м­ле­них не­мос­к­винів для імперії. А по­над усе за всіх століть, у всіх ста­нах - стихійна не­на­висть до всього ви­со­ко­го, кра­си­во­го, індивіду­аль­но­го. За­корінені гли­бо­ко в душі і з мо­ло­ком ма­тері пе­ре­да­вані з по­коління в по­коління кличі: „По­ко­ряй­те­ся язы­ци, ибо с на­ми Бог“ - мос­ков­сь­кої цер­к­ви; „На­род-бо­го­но­сец, мес­сия ми­ра“ - мос­ков­сь­кої інтелігенції; „Все­мир­ная ре­во­лю­ция“ - мос­ков­сь­ко­го на­ро­ду.

    І. Бо­лотніков, С. Разін, С. Нєчаєв, В. Ленін. Се­ля­нин, го­лод­ра­нець, дво­ря­нин. XVII ст., XVI­II ст., ХХ ст. Ви­кинь­те іме­на, да­ти, наз­ви з історії будь-яко­го століття Мос­ков­щи­ни, і чи­тач не вга­дає: про яке са­ме століття чи­тає. Де­сят­ка­ми ти­сяч са­мих подібних фактів без по­яс­нень мож­на за­пов­ни­ти ве­ли­ку кни­гозбірню. А по­ки її не ма­ти­ме­мо, до­ти Мос­ков­щи­на змо­же по­ши­рю­ва­ти мос­к­во­люб­с­т­во, цю най­сильнішу свою зброю.



ХІХ. ІНОЗЕМЦІ ПРО МОСКОВСТВО

 

     Мос­к­ви­ни ще не є людь­ми.

    Ю. Міхе­лет

     Хто хо­че уко­ро­ти­ти своє жит­тя, хай їде до Мос­ков­щи­ни.

    Д. Флет­чер

     Все жит­тя Мос­ков­щи­ни про­сяк­ну­те брех­нею.

    А. де Кюстін

 

    Цілковито не пус­ка­ти до се­бе іно­земців Мос­ков­щи­на не мог­ла, бо пот­ре­бу­ва­ла їхньої до­по­мо­ги. Чи­ма­ло чу­жинців приїзди­ло і жи­ло в Мос­ков­щині. По­вер­нув­шись до­до­му, во­ни опи­са­ли свої вра­жен­ня і ви­да­ли їх книж­ка­ми. Ці книж­ки Мос­ков­щи­на ни­щи­ла всіма спо­со­ба­ми. Нап­рик­лад, ви­ма­га­ла 1591 р. від ан­глійсь­ко­го уря­ду зни­щи­ти книж­ку Д. Флет­че­ра, а по відмові ску­по­ву­ва­ла і па­ли­ла. Те са­ме ви­ма­га­ла 1717 р. від ав­с­трійсь­ко­го уря­ду що­до книж­ки Ю. Кор­ба і так са­мо ску­по­ву­ва­ла її і па­ли­ла. Мос­ков­щи­на підку­пи­ла 1800 р. дру­ка­ря і зцен­зу­ру­ва­ла книж­ку К. де Руль­єра. На­по­ле­он вчас­но про це довідав­ся і на­ка­зав зни­щи­ти цен­зу­ро­ва­ну, а над­ру­ку­ва­ти справ­ж­ню. За­во­ював­ши 1833 р. Крим, Мос­ков­щи­на по­па­ли­ла всі, що їх мог­ла за­хо­пи­ти, та­тарські архіви та книж­ки. Ро­ку 1862 Мос­ков­щи­на ску­по­ву­ва­ла і ни­щи­ла книж­ку К. Де­ля­ма­ра, бо в ній на карті слов’янських на­родів Ук­раїна заз­на­че­на як ок­ре­ма дер­жа­ва від Кар­пат по Кав­каз. Ка­те­ри­на ІІ зап­ла­ти­ла фран­цузь­ко­му пись­мен­ни­кові Воль­те­рові 25 ти­сяч зо­ло­тих рублів, щоб він на­пи­сав історію мос­ков­сь­кої імперії у при­хиль­но­му до Мос­ков­щи­ни дусі. Ми­ко­ла І ви­дав кілька де­сятків ти­сяч рублів, щоб за­побігти не­вигідно­му Мос­ков­щині впли­ву книж­ки А. де Кюстіна. До 1914 ро­ку кілька ве­ли­ких па­ризь­ких ча­со­писів одер­жу­ва­ли що­ро­ку ти­сячі рублів ха­ба­ра, щоб не пи­са­ли кри­тич­но про Мос­ков­щи­ну. По 1917 році „де­мок­ра­тич­на“ Мос­ков­щи­на по­но­ви­ла той ха­бар. Під час війни 1939-1945 рр. мос­к­ви­ни-емігран­ти та мос­к­во­лю­би вик­ра­ли з чу­жо­зем­них кни­гозбірень ти­сячі нев­год­них Мос­ков­щині кни­жок.

    Після 1917 ро­ку, а над­то після 1945-го Мос­ков­щи­на за­си­лає в чу­жо­земні універ­си­те­ти що­ро­ку ти­сячі кни­жок, на­пи­са­них підкуп­ле­ни­ми чу­жин­ця­ми. З них - 90 % на те­му мо­гут­ності, си­ли Мос­ков­щи­ни - імперії.

    США, Ан­глія, Франція, Італія, Німеч­чи­на та й усі дер­жа­ви ніко­ли не за­чи­ня­ли і не за­чи­ня­ють своїх кор­донів чу­жин­цям. Нав­па­ки, охо­че по­ка­зу­ють їм свою си­лу і куль­ту­ру. Мільйо­ни іно­земців що­ро­ку відвіду­ють ті країни, без­пе­реш­код­но хо­дять, їздять скрізь за своєю впо­до­бою, без жод­них за­бо­рон, доз­волів, таємних підгля­дачів за пле­чи­ма. Мос­ков­щи­на єди­на в усь­ому світі по­над 500 років боїть­ся пус­ка­ти до се­бе іно­земців, а ко­ли й пус­тить, то слідкує за кож­ним їхнім кро­ком, боїть­ся, щоб світ не дізнав­ся, що си­ла і мо­гутність мос­ков­сь­кої імперії є міф. Ад­же сам той міф ста­но­вить мос­ков­сь­ку си­лу, зни­щи­ти йо­го - поз­бу­ти­ся мос­ков­сь­кої зброї - „шос­тої ко­ло­ни“ мос­к­во­любів в інших країнах, зок­ре­ма й в Ук­раїні. Ось чо­му свідчен­ня чу­жинців про Мос­ков­щи­ну уп­ро­довж її історії на­бу­ва­ють ва­ги.

    Московщина ви­да­ла пов­ну збірку пи­сань К. Мар­к­са та сфаль­шу­ва­ла навіть сво­го про­ро­ка і бож­ка, не помістив­ши йо­го творів про Мос­ков­щи­ну (бо­рю­чись з мос­ков­сь­ким за­гар­б­ниц­т­вом, Ру­мунія ви­да­ла 1964 ро­ку збірку про­ти­мос­ков­сь­ких творів К. Мар­к­са). Скажімо, не над­ру­ку­ва­ла йо­го розвідки „Enthu­lun­gen uber die Ges­c­hic­h­te der Dip­lo­ma­tie des 18 Jah­r­hun­derts“, що її над­ру­ку­вав Лон­дон­сь­кий ча­со­пис „Free Press“ 1858 ро­ку, а Мар­к­со­ва доч­ка Еле­оно­ра пе­ре­ви­да­ла 1889 р. ок­ре­мою кни­жеч­кою. Там К. Маркс пи­сав: „У кри­ва­во­му бо­лоті мос­ков­сь­ко­го раб­с­т­ва, а не в су­ворій славі нор­ман­сь­кої до­би стоїть ко­лис­ка Мос­ков­щи­ни. Змінив­ши іме­на та да­ти, по­ба­чи­мо, що політи­ка Іва­на ІІІ і політи­ка те­перішньої мос­ков­сь­кої імперії є не ли­ше подібною, а й то­тож­ною“. Далі Маркс га­нить ту політи­ку: „Політи­ка Іва­на І бу­ла то­тож­на політиці Іва­на ІІІ, Пет­ра І і те­перішній. Єди­на різни­ця, що по­пе­ред­ни­ки Пет­ра І бо­ро­ли­ся про­ти об­ме­жен­ня мо­гут­ності Мос­ков­щи­ни, а Пет­ро І на­ма­гав­ся до­сяг­ну­ти без­меж­ної мо­гут­ності. Мос­ков­щи­на по­род­же­на і ви­хо­ва­на в огидній і жа­люгідній школі мон­голь­сь­ко­го раб­с­т­ва. Силь­ною во­на ста­ла ли­ше то­му, що в май­с­тер­ності раб­с­т­ва ста­ла не­пе­ре­вер­ше­ною. Навіть і то­му, ко­ли Мос­ков­щи­на ста­ла не­за­леж­ною, во­на й далі за­ли­ши­ла­ся країною рабів. Пет­ро І поєднав політич­ну хитрість мон­голь­сь­ко­го ра­ба з пи­хою мон­голь­сь­ко­го во­ло­да­ря, що йо­му Чингіс-хан за­повів здо­бу­ти світ“.

    Трохи раніше (1853 р.) К. Маркс пи­сав так: „Життєві інте­ре­си зроб­лять Ве­ли­коб­ри­танію най­по­важнішим і нез­лам­ним про­тив­ни­ком Мос­ков­щи­ни та її за­гар­б­ниць­ких планів. Мож­на при­пус­ка­ти, що цю роз­ду­ту пот­во­ру спи­нять євро­пейці, бо во­на вже про­су­ну­ла­ся на шля­ху до світо­во­го па­ну­ван­ня. На Ал­бан­сь­ко­му уз­бе­режжі во­на вже стоїть у са­мо­му осе­ред­ку Адріати­ки. Виг­ля­дає, що кор­до­ни мос­ков­сь­кої імперії прос­тяг­нуть­ся від Данціга (а мо­же і Штеттіна) до Трієста. А оскіль­ки за­во­юван­ня йде за за­во­юван­ням, то мож­на вва­жа­ти за мож­ли­ве, що за­во­юван­ня Мос­ков­щи­ною Ту­реч­чи­ни бу­де ли­ше всту­пом до за­во­юван­ня Угор­щи­ни, Прусії, Га­ли­чи­ни і ос­та­точ­ним здійснен­ням Пан­с­лов’ян­сь­кої імперії. При­пи­ни­ти мос­ков­сь­кий за­во­йов­ни­чий по­рив є ви­мо­гою ча­су. У цьому збіга­ють­ся інте­ре­си світо­вої де­мок­ратії з інте­ре­са­ми Ве­ли­коб­ри­танії“600. І в іншо­му місці: „Мос­ков­сь­ка політи­ка - незмінна. Мос­ковські спо­со­би, так­ти­ка міня­ли­ся і міня­ти­муть­ся, але провідна зірка мос­ков­сь­кої політи­ки - підби­ти світ і па­ну­ва­ти в ньому - є і бу­де незмінною. Мос­ков­сь­кий пан­с­лавізм - це ли­ше од­на з форм мос­ков­сь­ко­го за­гар­б­ниц­т­ва. Ме­тою мос­ков­сь­ко­го пан­с­лавізму є не сво­бо­да та не­за­лежність слов’янських на­родів, а зни­щен­ня всього то­го, що ство­ри­ла Євро­па за ти­сячі років своєї куль­тур­ної праці. Мос­ков­сь­кий ведмідь за­гар­бу­ва­ти­ме до­ти, до­ки знає, що євро­пейські звірі не здатні вчи­ни­ти опір. Мос­ков­щи­на пок­ла­даєть­ся не так на свою влас­ну си­лу, як на бо­ягуз­т­во євро­пейців. Во­на за­ля­кує Євро­пу і ста­вить їй яко­мо­га більші ви­мо­ги, щоб ма­ти потім чим пос­ту­пи­ти­ся і тим по­ка­за­ти свою пос­туп­ливість, ми­ро­любність“601.

    Не мен­шим про­ро­ком ви­явив­ся і На­по­ле­он: „Сво­бо­да ма­ти­ме на мос­ков­сь­кий на­род та­кий вплив, як міцне ви­но на лю­ди­ну, що не звик­ла до нього. Ко­ли якийсь но­вий Пу­га­чов з універ­си­тет­сь­кою освітою ста­не на чолі не­за­до­во­ле­них, ко­ли мос­ков­сь­кий на­род вчи­нить ре­во­люцію, то… мені бра­кує слів ска­за­ти вам, яке тоді пек­ло бу­де там. Мос­к­ви­ни не ли­ше най­жор­с­токіші ди­ку­ни, але й найпідліші, бо не ма­ють жод­но­го уяв­лен­ня про мо­раль. Євро­пейці вша­ну­ють моє ім’я тоді, ко­ли Мос­ков­щи­на за­гар­бає Євро­пу“602. Ро­зумів Мос­ков­щи­ну і лорд Г. Пал­мер­с­тон який 100 років то­му го­во­рив: „Політи­кою і прак­ти­кою Мос­ков­щи­ни зав­ж­ди бу­ло і є по­ши­рен­ня меж мос­ков­сь­кої імперії, наскіль­ки це доз­во­ля­ла слабкість чи нерішучість її сусідів. Але во­на зав­ж­ди втри­му­ва­ла­ся від за­гар­б­ниц­т­ва, зус­трівши твер­дий опір сусідів. Та втри­му­ва­ла­ся ли­ше до ча­су, ко­ли той опір слаб­шав“.

    Польський ко­роль Зігмунд ІІ пи­сав 1569 р. до бри­тан­сь­кої ко­ро­ле­ви Єли­за­ве­ти І: „Мос­ков­щи­на що­ро­ку зрос­тає на силі, а во­на є за­пек­лим во­ро­гом вся­кої сво­бо­ди. Ми знаємо, що Ва­ша Ве­личність цілко­ви­то не зна­ють звіря­чості та дес­потії мос­ков­сь­ко­го ца­ря. Ми сусіди Мос­ков­щи­ни і то­му знаємо і ро­зуміємо її кра­ще, ніж інші ко­ролі. І ми зас­терігаємо Вас та інші євро­пейські на­ро­ди не жер­т­ву­ва­ти Ва­шою гідністю, Ва­шою сво­бо­дою, Ва­шим влас­ним і Ва­ших лю­дей жит­тям, а по­бо­рю­ва­ти ди­кун­сь­кий мос­ков­сь­кий на­род“.

    Фрідріх Ве­ли­кий у своєму „політич­но­му за­повіті“ пи­сав 1768 ро­ку: „Справді бо­жевіллям є те, що ко­рот­ко­зо­ра Євро­па до­по­ма­гає роз­бу­до­ву­ва­ти си­лу Мос­ков­щи­ни, яка мріє зруй­ну­ва­ти Євро­пу“.

    Попереджував Євро­пу і на­ма­гав­ся зас­ну­ва­ти со­юз євро­пей­сь­ких дер­жав про­ти Мос­ков­щи­ни і геть­ман Пи­лип Ор­лик (1672-1742 рр.) та йо­го син Григір. Те­пер Євро­па пла­тить за свою сліпо­ту.

    Німець Г. фон Шта­ден пе­ре­бу­вав на мос­ковській службі (оприч­ни­ком). По­вер­нув­шись до­до­му 1575 р., він опи­сав ту оп­рич­ни­ну. Йо­го свідчен­ня не на­во­ди­мо, бо тодішня оп­рич­ни­на - дос­те­мен­на, аж до дрібниць, фо­тог­рафія те­перішнь­ого НКВД, що її всі зна­ють603.

    Антіохійський патріарх Ма­карій ІІІ був 1654-1956 рр. у Москві. З ним пе­ре­бу­вав йо­го пи­сар Пав­ло Алеп­сь­кий. Йо­го опис мос­ков­сь­ко­го жит­тя XVII ст.- це опис те­перішнь­ого жит­тя СРСР, на­ве­де­мо ли­ше кілька йо­го спос­те­ре­жень: „Дя­кую Тобі Бо­же, що ми зно­ву у Країні Ко­заків. Два ро­ки, що ми про­жи­ли в Мос­ков­щині, наші ус­та бу­ли зам­к­нені на ко­лод­ку, наш ро­зум у в’язниці. У тій країні ніхто не мо­же по­чу­ва­ти се­бе бо­дай трішеч­ки вільним. Ми там за­бу­ли, що та­ке радість та сміх. За кож­ним на­шим кро­ком слідку­ва­ли мос­к­ви­ни“604.

    Учений хор­ват Ю. Кржа­нич, пе­ре­ко­на­ний мос­к­во­люб, поїхав 1559 р. до Мос­к­ви про­повіду­ва­ти свою ідею всес­лов’ян­сь­кої дер­жа­ви на чолі з мос­ков­сь­ким ца­рем. По­вер­нув­шись че­рез 15 років до­до­му, він на­пи­сав книж­ку, в якій на­зи­ває мос­к­винів дур­ни­ми, за­бо­бон­ни­ми, ди­ку­на­ми, жах­ли­во бруд­ни­ми: по­су­ду ніко­ли не ми­ють; у хаті мож­на за­дих­ну­ти­ся від смо­ро­ду і втра­ти­ти по­ло­ви­ну крові від бло­щиць. Пи­ше, що мос­к­ви­ни і мос­ков­ки пи­яки, бре­ху­ни, ошу­канці, підступні, жор­с­токі, ле­дачі, без при­му­су не зроб­лять нічо­го навіть собі. Ха­бар­ниц­т­во та сва­во­ля на­чаль­ників не має меж. Свя­ще­ни­ки ма­ло­пись­менні і такі самі дикі, як і му­жи­ки. Кни­жок ніхто не має жод­них. Ка­же, що навіть та­та­ри чи тур­ки знач­но куль­турніші за мос­к­винів605.

    Англійський по­сол Д. Флет­чер жив кілька років (від 1580 р.) у Москві. Ось де­що з йо­го спо­гадів: у Мос­ков­щині все (включ­но з люд­сь­ким жит­тям) є при­ват­ною власністю ца­ря. Цар відби­рає в підда­них май­но і жит­тя, ко­ли ли­ше за­ба­жає, без жод­них по­яс­нень. Гу­бер­на­то­ри провінцій не одер­жу­ють ус­та­ле­ної дер­жав­ної платні, а на своє ут­ри­ман­ня самі зби­ра­ють з місце­вої люд­ності. А що кож­ний мос­к­вин має нев­си­ти­му жа­до­бу роз­ба­гатіти, то гу­бер­на­то­ри де­руть з підлег­лої їм люд­ності все, що змо­жуть. Ос­кар­жи­ти їх не­мож­ли­во, бо во­ни є і суд­дя­ми. Ко­ли гу­бер­на­тор чи інший уря­до­вець наг­ра­бує над­то ба­га­то май­на, то цар на­ка­зує відру­ба­ти йо­му го­ло­ву ніби за злов­жи­ван­ня, але наг­ра­бо­ва­но­го не по­вер­тає по­терпілим, а кла­де до своєї ки­шені. Мос­ков­щи­на має ще інший спосіб за­кон­но­го гра­бун­ку -за­кон, за яким по­ло­ви­на май­на зло­чин­ця одер­жує той, хто ви­ка­же йо­го владі. Ніяких свідчень, ніяких до­казів не ви­ма­гаєть­ся, вис­та­чає са­мо­го ви­ка­зу. Охо­чих одер­жа­ти по­ло­ви­ну май­на ніко­ли не бра­ку­ва­ло. Ко­ли бра­кує зло­чинів, то їх ви­га­ду­ють. Ув’яз­ню­ють не­вин­ну лю­ди­ну і ви­ма­га­ють від неї - за ціну звільнен­ня - посвідчи­ти про­ти вка­за­ної лю­ди­ни. Ув’яз­не­ний охо­че це ро­бить, бо мос­к­ви­ни не ма­ють навіть уяв­лен­ня про якесь там сумління, мо­раль чи спра­вед­ливість. Цей спосіб вигідніший уря­дові, бо не тре­ба відда­ва­ти до­но­щи­кові по­ло­ви­ну май­на жер­т­ви… Се­ред най­ви­щих і най­ниж­чих па­нує ней­мовірно ди­ке пи­яц­т­во, без­со­ром­не, не стри­ма­не нічим ха­бар­ниц­т­во, за­галь­на роз­пус­та, до­но­си, ла­куз­т­во ниж­чих і пи­ха ви­щих. Ошу­кан­с­т­во на кож­но­му кроці, крадіжки дер­жав­но­го і при­ват­но­го май­на - що­ден­не яви­ще. Жах­ли­вий бруд, сморід навіть в арис­ток­ра­тич­них до­мах з мільйо­на­ми тар­ганів та бло­щиць. Інак­шо­го жит­тя мос­к­ви­ни не зна­ють і не вірять, що в Європі інак­ше. Нав­па­ки, вірять, що у них найліпше, ніж будь-де. Не вірять, бо уряд не доз­во­ляє ніко­му їзди­ти до Євро­пи, три­має кор­дон зам­к­не­ним, а за спро­бу са­мовіль­но виїха­ти ка­рає смер­тю і відби­рає все май­но в усіх ро­дичів то­го, хто виїхав“606. Як уже зга­ду­ва­ло­ся, Мос­ков­щи­на ви­ма­га­ла від Англії зни­щи­ти книж­ку Д. Флет­че­ра. Про­фе­сор Мос­ков­сь­ко­го універ­си­те­ту ук­раїнець О. Бо­дян­сь­кий яки­мось чу­дом ви­дав її 1840 ро­ку мос­ков­сь­кою мо­вою. Мо­нархічна Мос­ков­щи­на виг­на­ла йо­го з універ­си­те­ту. „Де­мок­ра­тич­на“ Мос­ков­щи­на за та­ке роз­с­трілює.

    Англієць А. Енкінсон, що відвідав 1557 р. Мос­ков­щи­ну, зга­ду­вав: „Усі мос­ковські цер­к­ви пе­ре­пов­нені іко­на­ми. До них лю­ди б’ють пок­ло­ни так, що на­би­ва­ють ве­ликі гулі на чо­лах“. Ав­с­трійсь­кий по­сол у Москві 1654 р. пи­сав: „Роз­мо­ви мос­ков­сь­кої арис­ток­ратії ниці, прос­тацькі, гидкі куль­турній лю­дині. Го­лов­на те­ма їхніх роз­мов та гу­мо­ру - це очор­ню­ван­ня інших, плітки та об­мо­ви і ди­кун­сь­ка пох­валь­ба. Бре­шуть мос­к­ви­ни з ней­мовірною без­со­ромністю та на­хаб­с­т­вом: анітро­хи не за­шаріють­ся, ко­ли зло­ви­те їх на брехні. В пе­ре­го­во­рах з чу­жин­ця­ми мос­ковські міністри вжи­ва­ють всіля­ких мож­ли­вих і не­мож­ли­вих спо­собів, щоб об­ду­ри­ти їх. Всім відомі фак­ти во­ни без­со­ром­но пе­рек­ру­чу­ють. Мос­ковські торгівці та ремісни­ки ней­мовірно не­чесні. Злодіїв та шах­раїв пов­но на кожній ву­лиці в Москві, і во­ни хо­дять без­кар­но“607. Сто років пізніше інший ав­с­трійсь­кий по­сол пов­то­рю­вав те са­ме, а та­кож, що „Вся мос­ков­сь­ка нація є в найгіршо­му рабстві. Всі і кож­ний, без різниці ста­ну, ра­зом з міністра­ми, є ра­ба­ми. Най­вищі вель­можі підпи­су­ють свої лис­ти до ца­ря „твой хо­лоп и раб Иваш­ка или Пет­руш­ка“ і т. п. Як­що хтось підпи­сав би Іван чи Пет­ро, то втра­тив би жит­тя. Мос­к­ви­ни пе­ре­ко­нані, що вся їхня країна з усіма ба­гат­с­т­ва­ми і з усіма людь­ми є при­ват­ною власністю ца­ря, і він має бо­жесь­ке пра­во ро­би­ти, що за­хо­че, з маєтка­ми і людь­ми. Мос­к­ви­ни не ма­ють най­п­ростіших мо­раль­них за­сад. Вчи­ти­ся від чу­жинців бо­дай прис­той­ної по­ведінки не хо­чуть, ува­жа­ючи свою найліпшою. Ця нація, на­род­же­на і ви­хо­ва­на в рабстві, ска­женіє, ко­ли хоч тро­хи пос­лаб­люєть­ся дес­потія ца­ря. Мос­к­ви­ни покірні ли­ше тоді, ко­ли заг­нуз­дані і в ярмі. Виз­на­ча­ючи пра­во ца­ря на їхнє май­но і жит­тя, мос­к­ви­ни цю за­са­ду зас­то­со­ву­ють та­кож і до чу­жинців, що опи­ни­ли­ся в Мос­ков­щині. Мос­к­ви­ни на­ки­да­ють їм яр­мо і ви­ма­га­ють раб­сь­кої по­ведінки. Як­що чу­жи­нець (не мос­ков­сь­кий гро­ма­дя­нин) про­бує втек­ти з Мос­ков­щи­ни, то мос­к­ви­ни, спіймав­ши йо­го, ка­ра­ють як кріпа­ка, що втік від влас­ни­ка. Вищі ста­ни, хоч і самі ра­би, по­во­дять­ся з ниж­чи­ми як з ра­ба­ми. Не ма­ють най­п­ростішої куль­ту­ри, мос­к­ви­ни вва­жа­ють ошу­кан­с­т­во за найбіль­шу мудрість. У брехні во­ни не зна­ють ні меж, ні най­мен­шо­го со­ро­му. Зви­чайнісінькі людські чес­но­ти такі чужі, нез­ро­зумілі мос­к­ви­нам, що во­ни підлість ува­жа­ють за ви­со­ку чес­но­ту… Цей на­род не­на­ви­дить во­лю, про­тес­тує, як­що йо­му на­ки­да­ти її. Як­би якийсь їхній цар ца­рю­вав так, як ко­ролі в Європі, тоб­то ке­ру­вав би дер­жав­ни­ми спра­ва­ми, не втру­ча­ючись у при­ват­не і гро­мад­сь­ке жит­тя своїх гро­ма­дян, то мос­к­ви­ни та­ко­му не ко­ри­ли­ся б і на­пев­но вби­ли б. На при­яте­лю­ван­ня і при­язнь мос­к­вин ди­вить­ся ли­ше з точ­ки зо­ру ко­ристі собі. Мос­ковські во­яки з влас­ної волі, без на­ка­зу люб­лять жор­с­то­ко зну­ща­ти­ся, ка­ту­ва­ти в’язнів. У Мос­ков­щині зав­ж­ди і всю­ди мож­на за не­ве­ликі гроші знай­ти брех­ли­вих свідків, що зап­ри­сяг­нуть­ся на хресті та Єван­гелії в церкві. Навіть у турків не­ма та­ко­го гид­ко­го ла­куз­т­ва пе­ред ви­щи­ми і та­ко­го жор­с­то­ко­го зну­щан­ня з ниж­чих, без­бо­рон­них“608.

    Датський по­сол до Мос­к­ви у своїх спо­га­дах 1712 р. свідчить: „Хо­ча те­пер мос­к­ви­ни на­ма­га­ють­ся мав­пу­ва­ти куль­турні на­ро­ди; хо­ча во­ни пе­рев­дяг­ну­ли­ся у фран­цузькі ша­ти і виг­ля­да­ють зовні ніби цивілізо­ваніши­ми, ніж раніше, про­те кож­ний з них за­ли­шив­ся і те­пер тим, чим він був - ди­ку­ном і ра­бом. Бруд та­кий жах­ли­вий, що я рад­ше їв би на підлозі найбіднішої ук­раїнсь­кої ха­ти­ни, ніж за сто­лом мос­ков­сь­ко­го вель­можі. Ко­ли мос­ковські арис­ток­ра­ти сва­рять­ся, то плю­ють один од­но­му в об­лич­чя і на­зи­ва­ють та­ки­ми гид­ки­ми сло­ва­ми, що їх не мож­на дру­ку­ва­ти. На свят­ку­ванні, що йо­го влаш­ту­вав цар Пет­ро, най­вищі вель­можі по­на­пи­ва­ли­ся, як свині; гор­ла­ли, свис­та­ли, блю­ва­ли, плю­ва­ли один на од­но­го і сва­ри­ли­ся та­ки­ми сло­ва­ми, що чу­жо­земні дип­ло­ма­ти повтіка­ли. У сто­сун­ках з мос­к­ви­на­ми му­си­те вжи­ва­ти гос­т­рої, прос­таць­кої, лай­ли­вої мо­ви, що­би во­ни вас зро­зуміли і зро­би­ли, що ма­ли б зро­би­ти. Як­що го­во­ри­ти­ме­те куль­тур­ною мо­вою, ввічли­во, то во­ни нех­ту­ва­ти­муть ва­ми. Князь О. Мен­ши­ков - дру­га після ца­ря осо­ба - не вміє чи­та­ти, пи­са­ти. Суд мож­на лег­ко підку­пи­ти, навіть най­ви­щий, зап­ла­тив­ши кан­ц­ле­рові кн. О. Мен­ши­ко­ву 20-30 ти­сяч рублів, з яких цар візьме свою пай­ку“609.

    Член фран­цузь­ко­го пар­ла­мен­ту Бу­асі Д’Англя го­во­рив 1795 ро­ку у своїй про­мові: „Вже 60 років ми­ну­ло, як Мос­ков­щи­на за­гар­ба­ла Ук­раїну, Кав­каз, Грузію, Крим, поділи­ла Поль­щу. Ка­жуть, що мос­ков­сь­ка імперія - це ве­ле­тень на гли­ня­них но­гах, що ха­бар­ниц­т­во роз­к­ра­дає її, що раб­с­т­во пос­лаб­лює її, що по­ши­рю­ючись, во­на тим са­мим са­ма го­тує собі кінець, що кож­не її но­ве за­гар­бан­ня чу­жих зе­мель - це но­вий крок до її упад­ку і т. п. Так! По­год­жу­ють­ся з цим. Але чи ж ця пот­во­ра не по­же­ре нас, до­ки са­ма за­ги­не? По­ду­май­те про це. Час швид­ко ми­нає. Мос­ков­сь­ка ор­да го­туєть­ся. Раз, дру­гий ру­шить на Євро­пу Ати­ла, і ми за­ги­не­мо, як­що не зу­пи­ни­мо ту азійсь­ку пот­во­ру“.

    Французький істо­рик Ж. Мішле (1798-1874 рр.) до­дає: „Мос­ков­щи­на - це си­ла ди­кун­сь­ка, це світ без­за­кон­ня, це світ, во­ро­жий вся­ко­му за­ко­нові і на­сам­пе­ред за­ко­нові мо­раль­но­му. Мос­к­вин не має найціннішо­го, що має лю­ди­на - це здат­ності відчу­ва­ти мо­раль­не доб­ро і зло. А ця здатність є ос­но­вою всієї люд­сь­кої куль­ту­ри… Мос­ков­щи­на, ви­ко­рис­то­ву­ючи євро­пейські воль­ності, ши­рить за­ко­ло­ти, без­лад у Європі. Во­на на­па­ла на Поль­щу, ніби обо­ро­ня­ючи се­лян від гноб­лен­ня їх поль­сь­кою шлях­тою. На­па­ла на Ту­реч­чи­ну, ніби обо­ро­ня­ючи політич­ну та релігійну сво­бо­ду бал­кан­сь­ких слов’ян. Своєю про­па­ган­дою Мос­ков­щи­на руй­нує ду­ховні і мо­ральні ос­но­ви у кож­но­го на­ро­ду, що став її жер­т­вою. Мос­к­ви­ни збу­ду­ва­ли свою імперію на сліпій, дикій вірі у свою місію „ря­ту­ва­ти“ світ, не звер­та­ючи най­мен­шої ува­ги на жер­т­ви навіть са­мої Мос­ков­щи­ни. Пе­ре­ду­мо­вою сво­го успіху во­ни вва­жа­ють цілко­ви­те зни­щен­ня осо­бис­тості, поніве­чен­ня всього ду­хов­но­го і куль­тур­но­го жит­тя. Як­що ми, євро­пейці, до­пус­ти­мо Мос­ков­щи­ну до участі в на­ших євро­пей­сь­ких спра­вах, то ми впус­ти­мо до Євро­пи мо­раль­ний роз­к­лад, ко­лот­не­чу, без­лад“610.

    Чужинці за­раз ди­ву­ють­ся і не мо­жуть зро­зуміти: яким чи­ном соціалістич­ний і про­ле­тар­сь­кий СРСР по­вер­нув, зда­ва­ло­ся б, зне­на­вид­жені старі зовнішні оз­на­ки капіталістич­но-мо­нархічно­го по­не­во­лен­ня на­ро­ду - оті всі царські уніфор­ми, чи­ни, ти­ту­ли та інші „бур­жу­азні за­бо­бо­ни“. В СРСР но­сять уніфор­му не ли­ше армія та поліція (як усю­ди у світі), а та­кож і уря­довці, і то не ли­ше дер­жавні, а й гро­мадські, як, нап­рик­лад, учи­телі, сту­ден­ти, учні, інже­не­ри то­що.

    Французький мо­нархіст маркіз А. де Кюстін поїхав 1839 ро­ку до Пе­тер­бур­га, де йо­го віта­ли уч­та­ми, з ним дов­го роз­мов­ляв Ми­ко­ла І. Потім він якийсь час по­до­ро­жу­вав по Мос­ков­щині. По­вер­нув­шись до Франції, ви­дав книж­ку про мос­к­винів. Ми­ко­ла І не шко­ду­вав гро­шей фран­цузь­ким пись­мен­ни­кам, щоб ті підірва­ли довір’я до книж­ки А. де Кюстіна. Пе­ре­повім ско­ро­че­но і не­пов’яза­но де­які місця з неї611.

    „Всі на­ро­ди не­на­ви­дять раб­с­т­во та дес­потію. Мос­к­ви­ни ж люб­лять дес­потію, а раб­сь­ку по­ко­ру вва­жа­ють за ве­ли­ку чес­но­ту. Деінде Іва­на IV вва­жа­ли б пот­во­рою, що її ви­риг­ну­ло пек­ло, і оги­да до нього жи­ла б у нас­туп­них по­коліннях. Мос­к­ви­ни - нав­па­ки - люб­лять і по­ва­жа­ють Іва­на IV. Ко­ли він по­мер, то вся нація йо­го оп­ла­ку­ва­ла (як і смерть Сталіна.- П. Ш.). По­ко­ра мос­к­винів своїм ца­рям - це справді релігійний культ, нез­на­ний євро­пей­сь­ким на­ро­дам. Зна­ний хіба азіат­сь­ким. Мос­к­ви­ни ма­ють сво­го ца­ря справді за зем­но­го, не­по­миль­но­го бо­га і то­му не ко­ри­ти­ся йо­му вва­жа­ють за ве­ли­кий, нес­по­кут­ний гріх. Во­ни пла­зу­ють біля йо­го ніг і бла­га­ють йо­го бе­рег­ти те, що кож­ний євро­пей­сь­кий на­род не­на­ви­дить - це дес­потію і раб­с­т­во. Во­ни з сльоза­ми за­хоп­лен­ня та лю­бові зап­ри­ся­га­ють­ся ко­ри­ти­ся дес­по­тові без най­мен­шо­го ва­ган­ня. При­ся­га­ють усі ста­ни: вель­можі і жеб­ра­ки. Бла­га­ють ца­ря пра­ви­ти „твер­до“, тоб­то дес­по­тич­но, бо пе­ред­чу­ва­ють, що ли­ше дес­пот мо­же заг­нуз­да­ти мос­ков­сь­кий ди­кий, жор­с­то­кий на­род, що ли­ше дес­пот мо­же втри­ма­ти лад і не до­пус­ти­ти до роз­ва­лу імперії… Справді, мос­к­ви­ни люб­лять раб­с­т­во більше, ніж інші на­ро­ди сво­бо­ду. Не те що во­лю, сво­бо­ду, але навіть зви­чай­ну лагідність ува­жа­ють мос­к­ви­ни за не­без­печ­ну, руйнівну для ла­ду слабкість. Жор­с­токість ува­жа­ють за не­обхідну си­лу. Обез­зброює мос­к­ви­на ли­ше страх. Страх та ко­ристь є єди­ни­ми спо­ну­ка­ми всієї діяльнос­ти всіх мос­к­винів. У Мос­ков­щині не­ма се­ре­ди­ни між дес­по­том і ра­бом. Як не див­но, мос­к­вин є раб і дес­пот вод­но­час. Ме­не жа­хає не катівська жор­с­токість мос­ков­сь­ких царів та мож­нов­ладців, але жа­хає нез­ро­зуміла євро­пей­цям ти­ха по­ко­ра жертв тієї жор­с­то­кості, го­товність їх умер­ти без сло­ва про­тес­ту. Коріння цієї по­ко­ри ле­жать у не­по­хитній вірі мос­к­ви­на, що сам Бог дав вла­ду ца­реві, і то­му цар зав­ж­ди спра­вед­ли­вий (ти­сячі мос­ков­сь­ких вель­мож і му­жиків в СРСР, за­суд­же­них вла­дою на розстріл, кри­ча­ли пе­ред смер­тю: „Да здрав­с­т­ву­ет со­вет­с­кая власть“.- П. Ш.)… Мос­ков­сь­кий уряд ви­гу­бив тих, хто на­ва­жив­ся наріка­ти (на ву­хо при­яте­леві) на уря­до­ву сва­во­лю. Але вод­но­час той же уряд вих­ва­ляє свою спра­вед­ливість, свою тур­бо­ту про доб­ро­бут лю­дей (А. де Кюстін пи­сав це 125 років то­му про… уряд СРСР)… У мос­ковській поліційній дер­жаві про­тиріччя між до­ко­на­ни­ми, жах­ли­ви­ми вбив­с­т­ва­ми, катівським зну­щан­ням, без­п­рав’ям то­що і офіційно про­го­ло­ше­ни­ми, прек­рас­ни­ми, ви­со­ки­ми сло­ва­ми - да­ле­ко підліше, ніж у аф­ри­кан­сь­ких лю­до­жерів, бо ті при­наймні не ви­го­ло­шу­ють гар­них слів… Ве­селість мос­к­винів виг­ля­дає гірше за сму­ток. У мос­к­винів на­зовні - пи­ха, а все­ре­дині - раб­с­т­во. Це я ба­чив у кож­но­го мос­к­ви­на. Вза­галі, зовнішність мос­к­ви­на є на­йоб­лудніша за будь-чию. То­му-то мос­к­вин ува­жає своїм найгіршим во­ро­гом то­го, хто стяг­не з нього зовнішню ли­чи­ну. В Мос­ков­щині щирість ма­ють за бо­жевілля. Слуш­но! Бо ж усе мос­ков­сь­ке жит­тя, у всіх ца­ри­нах - це суцільна змо­ва про­ти прав­ди. Мос­к­ви­ни вва­жа­ють зрад­ни­ком то­го, хто не є бре­ху­ном, за­пе­ре­чен­ня брехні вва­жа­ють дер­жав­ною зра­дою… Історія є власність ца­ря. Він її змінює як хо­че і що хо­че, про­го­ло­шу­ючи нові істо­ричні „прав­ди“, пе­ре­роб­лені до пот­реб по­точ­ної політи­ки. В СРСР по кожній „чистці зрад­ників“ ви­ки­да­ють з кни­гозбірень всі книж­ки, що в них зга­ду­ють­ся їхні іме­на. На гру­по­вих фо­то чи кар­ти­нах пе­ре­маль­ову­ють їх на інших осіб. По смерті Сталіна на­но­во пе­ре­пи­са­ли, пе­ре­ро­би­ли істо­ричні праці - „Исто­рию СССР“, „Исто­рию КПСС“ та інші. Мос­к­ви­нам цілко­ви­то бра­кує твор­чо­го ду­ху, навіть бра­кує зви­чай­ної ви­нахідли­вості. Во­ни не да­ли нічогісінько до скар­б­ниці люд­сь­кої куль­ту­ри. Не да­ли навіть і ті з них, яких ве­ли­ча­ють во­ни „ве­ли­ки­ми“, бо ж ті „ве­ликі“ ли­ше мав­пу­ва­ли євро­пейців. Та й мав­пу­ють мос­к­ви­ни ли­ше фор­ми євро­пей­сь­кої куль­ту­ри, а ду­ху її во­ни не мо­жуть сприй­ня­ти, бо він не ли­ше цілко­ви­то їм чу­жий, а й за­пе­ре­чує їхній мос­ков­сь­кий, азіат­сь­кий. Тим-то навіть і мав­пу­ють ме­ханічно, без­душ­но, пе­рек­ру­чу­ють, спот­во­рю­ючи, зни­жу­ючи до сво­го вар­вар­сь­ко­го рівня, ро­зуміння, відчу­ван­ня. Так, мос­к­ви­ни ство­ри­ли неїстівну са­ла­ма­ху під наз­вою „рус­ская куль­ту­ра“, що справді є ли­ше ка­ри­ка­ту­рою на куль­ту­ру… Навіть релігійність мос­к­винів не є праг­нен­ням душі, а зроб­ле­на в міністерстві, щоб до­по­мог­ти царській дес­потії три­ма­ти в ру­ках свій на­род і підго­ту­ва­ти за­гар­бан­ня пра­вос­лав­них країн. Мос­ковські свя­ще­ни­ки бу­ли, є і бу­дуть (бо ж не мо­жуть інак­ши­ми бу­ти) ли­ше поліца­ями в ря­сах. Мос­ков­щи­на - це та­тар­сь­ка ор­да, а не грець­ка Візантія… Я по­дав де­що з ца­рю­ван­ня Іва­на IV то­му, що мос­к­ви­ни і мос­ков­ки на­ших днів є такі самісінькі, як бу­ли й за Іва­на IV. Щоб на­леж­но оціни­ти євро­пей­сь­ку сво­бо­ду і євро­пей­сь­ке жит­тя вза­галі, тре­ба по­жи­ти у в’язниці, що на­зи­ваєть­ся Мос­ков­щи­на. Кож­ний, хто пізнав жит­тя в Мос­ков­щині, бу­де за­до­во­ле­ний з жит­тя в будь-якій євро­пейській дер­жаві, під будь-яким євро­пей­сь­ким уря­дом. Я осо­бис­то ніко­ли не за­бу­ду то­го по­чут­тя, яке охо­пи­ло ме­не, ко­ли я, по­ки­да­ючи Мос­ков­щи­ну, пе­рес­ту­пив її кор­дон. Тоді я на ввесь го­лос ви­гук­нув: „Бо­же! Я вільний! Я мо­жу го­во­ри­ти і пи­са­ти, що ду­маю“. Птах, що вир­вав­ся з клітки, не був би щас­ливіший за ме­не тоді… Мос­ков­сь­кий на­род унаслідок злиднів є по­жад­ли­вий і то­му за­гар­б­ниць­кий. У своїй по­жад­ли­вості та за­гар­б­ництві мос­к­вин не знає меж. У своєму раб­сь­ко­му упо­ко­ренні він пле­кає надію по­ши­ри­ти свою дес­потію на інші на­ро­ди, ба­гат­с­т­во яких хо­че за­гар­ба­ти. Цей раб­сь­кий на­род мріє па­ну­ва­ти в усь­ому світі. Ця йо­го надія на­дає йо­му ве­ли­чез­ної ди­намічної си­ли. Мос­ков­щи­на ди­вить­ся на Євро­пу, як на свою здо­бич, що її раніше чи пізніше ма­ти­ме у своїх ру­ках. Мос­ков­щи­на роз­па­лює і роз­д­му­хує в Європі без­лад та наші свар­ки і чва­ри, щоб цю мо­раль­ну зіпсо­ваність ви­ко­рис­та­ти у своєму за­гар­б­ництві. Це бу­де Поль­ща на всеєвро­пей­сь­ку міру… Мос­к­ви­ни ка­за­ли мені: „Євро­па всту­пи­ла на шлях, що ним ішла Поль­ща. Євро­пу підто­чу­ють ша­шелі лібе­ралізму, її си­ла де­далі слаб­шає. А на­ша імперія де­далі мо­гутнішає са­ме то­му, що не маємо євро­пей­сь­кої лібе­раль­ної сва­волі. Так! Дес­потія ро­бить нас ра­ба­ми, але нас­та­не час, ко­ли ми при­му­си­мо євро­пейців зап­ла­ти­ти за на­ше раб­с­т­во… Від ча­су, ко­ли я пізнав Мос­ков­щи­ну, май­бутнє Євро­пи ви­даєть­ся мені ду­же чор­ним. Мені спа­дає на гад­ку, що Бог приз­на­чив Мос­ков­щи­ну по­ка­ра­ти Євро­пу за її мо­раль­не гнит­тя“612.

    Книжку А. де Кюстіна пе­ре­ви­да­но в США 1952 ро­ку. Пе­ред­мо­ву до то­го ви­дан­ня на­пи­сав ко­лишній по­сол США в СРСР В. Бе­дел-Сміт: „Чи­та­ючи книж­ку А. де Кюстіна, на­пи­са­ну 1843 р. про імперію Ми­ко­ли І, мені зда­ва­ло­ся, що чи­таю про СРСР 1943 р. Та­кою бу­ла їхня ней­мовірна то­тожність, хоч розділяє їх по­над сто років“. В. Бе­дел-Сміт і сам на­пи­сав книж­ку про своє пе­ре­бу­ван­ня в СРСР, де, зок­ре­ма, є такі сло­ва: „Осно­ва більшо­виз­му є су­то мос­ков­сь­ка національ­на. Ленін та Сталін роз­бу­ду­ва­ли ту ос­но­ву на столітніх тра­диціях дес­по­тич­но­го са­мо­дер­жав­с­т­ва мос­ков­сь­ких царів. Ра­дян­сь­ка політи­ка - це шлюб ста­ро­го мос­ков­сь­ко­го імперіалізму з мо­ло­дою ко­муністич­ною іде­ологією. А фак­тич­но більшо­визм цілко­ви­то то­тож­ний з мос­ковізмом“.

    Поляк З. Красінскі пи­сав з по­ди­ву гідним ро­зумінням ду­ху і душі Мос­ков­щи­ни сто років то­му: „Мос­ков­щи­на є ве­ли­ким ко­мунізмом, ке­ро­ва­ним уря­дом, який є військо­во-те­ок­ра­тич­ним. Дан­тон, Ма­рат, Ро­бесп’єр - це не­мов­ля­та, як­що порівню­ва­ти їх з та­ки­ми ре­во­люціоне­ра­ми, як Іван IV, Пет­ро І, Ми­ко­ла І. У гли­бині своєї душі мос­к­вин свідо­мий сво­го ду­хов­но­го каліцтва, але він не має ані ро­зу­му, ні волі поз­бу­ти­ся то­го каліцтва. Ба, гірше, мос­к­вин вва­жає свій раб­сь­кий стан за іде­ал і га­дає, що в та­ко­му рабстві бу­де ко­лись увесь світ. Тим-то мос­к­вин має нес­т­рим­ний на­хил до за­гар­бан­ня чу­жих зе­мель, бо те за­гар­бан­ня є ви­на­го­ро­дою за йо­го раб­с­т­во, да­ючи йо­му мож­ливість зну­ща­ти­ся з пе­ре­мо­же­них, що підно­сить йо­го до панів, до пан­сь­ко­го на­ро­ду. Так до­хо­дить до не­пи­са­ної уго­ди між мос­ков­сь­ким уря­дом і йо­го підда­ни­ми що­до за­гар­б­ниц­т­ва. Піддані да­ють своєму уря­дові зго­ду і си­лу ни­щи­ти во­рогів імперії. Ось тут і криєть­ся таємни­ця душі мос­к­ви­на та йо­го імперії. Її ніко­ли не змінять ні уряд, ні суспіль­с­т­во, бо во­на є вод­но­час і фор­ма і зміст са­мої Мос­ков­щи­ни. Мос­ков­щи­на по­дасть ру­ку всім тем­ним си­лам, ку­пу­ва­ти­ме зо­ло­том, зап­лу­ту­ва­ти­ме інтри­га­ми - всю свою імпер­сь­ку мо­гутність вжи­ве на роз­па­лен­ня світо­вої ре­во­люції. Мос­ков­щи­на про­го­ло­шує но­ву до­бу. Во­на про­го­ло­шує но­во­го бо­га, но­ву цер­к­ву, прихід но­во­го суспіль­с­т­ва. Про­го­ло­шує зни­щен­ня при­ват­ної влас­ності. Лю­дям ли­шає єди­ну втіху - тва­рин­не жит­тя. Мос­ков­сь­ка ре­во­люція вже існує, во­на вже має мільйо­ни ви­муш­т­ру­ва­них, здис­ципліно­ва­них, оз­б­роєних сол­датів. Най­палкіша мрія Мос­ков­щи­ни - це пос­та­ви­ти мос­ковські пра­по­ри на руїнах Євро­пи чи на євро­пей­сь­ко­му мо­раль­но­му багні, ство­ре­но­му підлістю од­них, нез­дарністю дру­гих і чва­ра­ми всіх євро­пейців. Мос­ков­щи­на не про­пус­тить жод­ної на­го­ди ви­ко­рис­та­ти всі підлості людські“613. Це про­роц­т­во, на­пи­са­не по­над сто років то­му, здійснюєть­ся на на­ших очах те­пер.

    Те, що пи­сав А. де Кюстін 1840 ро­ку про мос­ков­сь­ку мо­нархічну імперію, пов­то­рює сто років пізніше (1943 р.) про „де­мок­ра­тич­ну“ імперію СРСР ко­лишній ко­муніст, аме­ри­кан­сь­кий про­фе­сор В. Чем­бер­лен, який жив у СРСР 15 років і доб­ре знав мос­ков­сь­ку мо­ву та історію: „Що дов­ше жив я в СРСР, то більше ме­не вра­жа­ло: з якою ве­ли­кою си­лою ста­ра цар­сь­ка те­орія і прак­ти­ка уря­ду­ван­ня три­маєть­ся в СРСР. Чис­лен­ни­ми нит­ка­ми, ча­сом див­ни­ми, ча­сом смішни­ми, ча­сом зловісни­ми пов’яза­не са­мо­дер­жав­с­т­во царів із са­мо­дер­жав­с­т­вом ра­дян­сь­ким. Дух і жит­тя СРСР мож­на знач­но ліпше пізна­ти, вив­чив­ши історію мос­ков­сь­кої імперії, ніж ста­тис­ти­ку СРСР та про­мо­ви йо­го вель­мож. Най­го­ловнішою лан­кою між ста­рою і но­вою Мос­ков­щи­ною є дес­потія з її наслідка­ми: цілко­ви­тим не­виз­нан­ням ніяких прав осо­би і цинічний глум з лю­ди­ни. І ко­ро­но­вані са­мов­ладці ми­ну­ло­го, і не­ко­ро­но­вані те­перішні ув’яз­ню­ва­ли і ви­си­ла­ли до Сибіру та вби­ва­ли не­нор­маль­но ве­ли­ку (на пог­ляд євро­пейців) кількість лю­ду… Дух ста­рих єврей­сь­ких пог­ромів вос­к­рес у но­вих пог­ро­мах ук­раїнсь­ких се­лян та ук­раїнсь­кої інтелігенції. Націоналізм більшо­виків - це ста­рий шовінізм мос­ков­сь­ких чор­но­со­тенців, роз­пе­че­ний до чер­во­но­го… Як­що порівняємо Мос­ков­щи­ну часів Пет­ра І з СРСР, то подібнос­тей, навіть то­тож­нос­тей знай­де­мо, як грибів після до­щу. Чи­та­ючи книж­ку М. Ту­ган-Ба­ра­нов­сь­ко­го „Рус­ская фаб­ри­ка в прош­лом и нас­то­ящем“, я зди­во­ва­но про­чи­тав у ній про ба­га­то тих са­мих проб­лем, що їх на­ма­гав­ся розв’яза­ти Пет­ро тоді і Сталін те­пер. Нап­рик­лад, Пет­ро закріпа­чу­вав робітників до підприємс­т­ва на 10 років. Сталін закріпа­чує на все жит­тя. То­вар, що йо­го ви­роб­ля­ли мос­ковські підприємс­т­ва XVI­II ст., був ду­же до­ро­гий і ду­же низь­кої якості. Щоб поліпши­ти якість, Пет­ро на­ка­зу­вав ру­ба­ти го­ло­ви уп­ра­ви­телів підприємс­т­ва. Те­пер у СРСР то­вар та­кож до­ро­гий і теж кеп­сь­кої якості. Щоб йо­го поліпши­ти, Сталін та­кож на­ка­зу­вав роз­с­трілю­ва­ти уп­ра­ви­телів… Пет­ро бу­ду­вав за дер­жавні гроші підприємс­т­ва і да­вав їх запівдар­ма вель­мо­жам, аби во­ни ве­ли спра­ву. Хто не хотів бра­ти, то­му на­ки­дав при­му­со­во, ста­вив дер­жав­них наг­ля­дачів, тоб­то підприємс­т­во фак­тич­но бу­ло дер­жав­ним. У СРСР усі підприємс­т­ва - дер­жавні, і в кож­но­му є дер­жавні наг­ля­дачі… За Пет­ра най­ня­ти іно­зем­но­го спеціаліста мож­на бу­ло ли­ше за ве­ли­ку плат­ню, бо чу­жинці не мог­ли вит­ри­ма­ти мос­ков­сь­ко­го ди­кун­с­т­ва та бю­рок­ра­тиз­му. Те са­ме і в СРСР. Тоді іно­земці му­си­ли жи­ти відок­рем­ле­но від мос­к­винів (в „німецькій сло­боді“), і за кож­ним слідку­ва­ла поліція. Те са­ме і в СРСР. В угоді США з СРСР про виз­нан­ня СРСР є ви­мо­га аме­ри­канців ма­ти сво­го свя­ще­ни­ка в Москві. Та­ка самісінька ви­мо­га є і в угоді Німеч­чи­ни з Мос­ков­щи­ною XVI­II ст. Іно­земні по­соль­с­т­ва в СРСР му­сять ку­пу­ва­ти харчі в Мос­ков­щині не за свої гроші, а за гроші СРСР. Те са­ме бу­ло і 200 років то­му… Са­ме тоді, ко­ли уряд СРСР за­бо­ро­нив іно­зем­ним ко­рес­пон­ден­там відвіду­ва­ти го­лод­ну Ук­раїну (1933 р.), я про­чи­тав життєпис ца­ря Бо­ри­са Го­ду­но­ва і зди­ву­вав­ся, знай­шов­ши та­кий аб­зац: „Б. Го­ду­нов га­дав, що чут­ки про го­лод мож­на по­бо­ро­ти мов­чан­кою. Він на­ма­гав­ся при­хо­ва­ти аж над­то оче­вид­ну прав­ду офіційним за­пе­ре­чен­ням го­ло­ду. Найбіль­ше бо­яв­ся він, щоб у Європі не дізна­ли­ся про го­лод у Мос­ков­щині. Для цього він на­ка­зав глад­ким і доб­ре одяг­не­ним лю­дям хо­ди­ти під вікна­ми іно­зем­них по­сольств, а го­лод­ним і в лахміттях за­бо­ро­нив ви­хо­ди­ти вдень на ву­ли­цю. Та­кож за­бо­ро­нив усілякі ба­лач­ки з чу­жин­ця­ми, щоб не­на­ро­ком хтось не ска­зав щось про го­лод“. Цей пе­ре­каз подій 1603 ро­ку мо­же бу­ти опи­сан­ням подій 1933 ро­ку, сло­во в сло­во, аж до под­ро­биць… Мос­ковські дер­жавні уря­довці тіка­ли за кор­дон 1664 р. (Г. Ка­тошіхін) і 1929 р. (І. Бесєдов­сь­кий). Обид­ва на­пи­са­ли книж­ки про жах мос­ков­сь­ко­го жит­тя і політи­ки. Ро­ку 1835 уряд за­су­див за­оч­но на смерть проф. В. Пе­черіна за те, що він відмо­вив­ся по­вер­ну­ти­ся з Італії до Мос­ков­щи­ни. Ніяко­го зло­чи­ну (на євро­пей­сь­ку міру) він не зро­бив. Уряд СРСР за­су­див за те са­ме ти­сячі емігрантів. Син кан­ц­ле­ра В. Ор­дин-На­щокіна втік 1660 ро­ку до Гдан­сь­ка. За це за­су­ди­ли йо­го бать­ка на смерть, але цар Олексій відклав ка­ру на якийсь час, на­ка­зав­ши бать­кові при­вез­ти си­на жи­во­го чи мер­т­во­го. Уряд СРСР ви­гу­бив ти­сячі лю­дей ли­ше за те, що їхні ро­дичі втек­ли 1920 р. за кор­дон. Іван IV не доз­во­лив виїха­ти за кор­дон мос­ковці, що вий­ш­ла за дат­сь­ко­го пос­ла в Москві. Та­ке са­ме не доз­во­ляє й уряд СРСР… Та­ких подібнос­тей мож­на на­во­ди­ти без кінця-краю, з тою ли­ше різни­цею, що уряд СРСР ти­ся­чок­рат­но побільшив, по­ши­рив, удос­ко­на­лив примітивні спо­со­би цар­сь­ко­го уря­ду. Відповідно до то­го збільши­ла­ся і кількість жертв… За царів ніхто не при­му­шу­вав пись­мен­ників прос­лав­ля­ти тодішній політич­ний чи гос­по­дар­сь­кий лад. У СРСР не ли­ше за­бо­ро­не­на кри­ти­ка дер­жав­но­го ла­ду, а й ви­ма­гаєть­ся від пись­мен­ників прос­лав­ля­ти йо­го і вождів. Інак­ше діста­нуть тав­ро „во­рогів на­ро­ду“ з усіма від то­го наслідка­ми“614.

    Інші євро­пейські та аме­ри­канські на­уковці, політи­ки ка­жуть те са­ме, що й ви­щез­га­дані, на­ве­де­мо ли­ше де­які урив­ки з їхніх кни­жок. Аме­ри­кан­сь­кий про­фе­сор пи­ше: „Те­пер мос­ков­сь­кий націоналізм в СРСР да­ле­ко пе­ре­вер­шив націоналізм цар­сь­кої Мос­ков­щи­ни. Псев­доінтер­націоналізм мос­ков­сь­ких більшо­виків, що час від ча­су де­мон­с­т­руєть­ся ІІІ Інтер­націона­лом, є ніщо інше, як по­ши­рен­ня мос­ков­сь­ко­го націоналізму на світо­вий мас­ш­таб. Мос­ков­сь­кий „інтер­націоналізм“ - це те са­ме, що гітлерівська п’ята ко­ло­на чи ан­глійсь­ка „інтеліджент сервіс“ (політич­на розвідка)“. Один з аме­ри­канців до­дає: „Жор­с­токість Мар­к­со­вої на­уки па­су­ва­ла гли­бо­ко­му ди­кун­с­т­ву мос­к­винів. Мар­ксівсь­ке месіанство знай­ш­ло най­г­либ­ший відгук у країні фа­на­тич­ної месіанської віри - в Мос­ков­щині. Мар­к­со­ве без­бож­ниц­т­во при­тяг­ло до се­бе на­род, що зав­ж­ди був го­то­вий пе­рей­ти від фа­на­тич­ної месіанської віри до цинічно­го глу­му над релігією - на­род мос­ков­сь­кий. За­ро­зумілу пи­ху Мар­к­со­вої дог­ми В. Ленін підніс до те­оре­тич­ної дес­потії і тим наб­ли­зив мар­к­сизм до ду­хов­ності мос­ков­сь­ко­го на­ро­ду, на­ро­ду при­род­но схиль­но­го і до край­нь­ого на­силь­с­т­ва, і до край­нь­ого раб­с­т­ва… Більшо­ви­ки СРСР не ли­ше не зре­во­люціонізу­ва­ли світ, а нав­па­ки, ста­ли кон­т­р­ре­во­люціоне­ра­ми. Всю­ди, де ли­ше ре­во­люція по­чи­на­ла здо­бу­ва­ти пе­ре­мо­ги, як от у Німеч­чині, Австрії, Мек­сиці, ста­ва­ла во­на жер­т­вою злоб­ної, руйнівної мос­ков­сь­кої про­па­ган­ди. Провідників тих ре­во­люцій Мос­к­ва про­го­ло­шу­ва­ла уго­дов­ця­ми, зрад­ни­ка­ми про­ле­таріату, слу­га­ми бур­жу­азії то­що. Не­ма най­мен­шо­го сумніву, що ко­ли Мос­ков­щи­на ма­ти­ме до­сить військо­вої си­ли, то во­на на­ма­га­ти­меть­ся зброєю ут­во­ри­ти у сусідніх країнах маріонет­кові, слух­няні уря­ди. Потім про­бу­ва­ти­ме те са­ме в даль­ших країнах“615. Пи­са­но це 1938 ро­ку.

    Міністр за­кор­дон­них справ США А. Стівен­сон пи­сав, що: „Мос­ков­щи­на у своїй за­кор­донній політиці підтри­мує національні виз­вольні ру­хи ко­лоніаль­них на­родів по­за СРСР, і ця підтрим­ка сприяє по­ши­рен­ню мос­к­во­люб­с­т­ва у світі. Але в ме­жах імперії СРСР Мос­ков­щи­на не виз­нає жод­но­го національ­но-дер­жав­но­го са­мо­виз­на­чен­ня ко­лишніх не­за­леж­них дер­жав на Сході Євро­пи. СРСР - це ос­тан­ня ко­ло­саль­на імперія, що в ній Мос­ков­щи­на не дає по­не­во­ле­ним нею на­ро­дам жод­ної мож­ли­вості виз­на­ча­ти влас­ну до­лю, вва­жа­ючи, що во­на, Мос­ков­щи­на, цю до­лю виз­на­чи­ла раз і на­зав­ж­ди, си­лою зброї“616. Подібні дум­ки вис­лов­лює німець­кий ав­тор: „Третій Інтер­націонал у Москві на­чеб­то до­по­ма­гає ре­во­люційним ру­хам у світі. А на справді ж він іде шля­хом мос­ков­сь­ких царів. Зміни­ла­ся ли­ше наз­ва. Раніш на­зи­вав­ся „мо­нархізм“, а те­пер на­зи­ваєть­ся „більшо­визм“. Мос­к­ви­ни самі ка­жуть, що зміни­ли­ся ли­ше „зна­ки и воз­г­лавье“. Так. Ад­же не зміни­лась ме­та - на­ки­ну­ти свої мос­ковські уяв­лен­ня про суспіль­ний і політич­ний лад усь­ому світові“617. Інший німець­кий ав­тор вис­лов­люєть­ся так: „СРСР не є дер­жа­вою в євро­пей­сь­ко­му ро­зумінні цього сло­ва. СРСР, як мон­голь­сь­ка дер­жа­ва, скла­даєть­ся з па­ну­ючої Ор­ди, дес­по­тич­но­го ха­на та без­п­рав­них лю­дей і на­родів. У СРСР па­нує азіат­сь­ка, та­тар­сь­ка мо­раль, бруд­на, жор­с­то­ка дес­потія, з що­ден­ним ка­ту­ван­ням, як ук­ла­дом правління. В СРСР мо­же з’яви­ти­ся су­час­ний Чінгіс-хан, що підко­рить Азію й Євро­пу. У своєму світог­ляді і по­чу­ван­нях мос­к­вин ли­шив­ся досі ко­чо­ви­ком. Ду­ша мос­к­ви­на же­не йо­го до без­пе­рес­тан­них і безціль­них ман­дрівок. Йо­го батьківщи­на є не йо­го се­ло, а ши­рокі об­ши­ри мос­ков­сь­кої імперії і навіть по­за імперією: „обще­че­ло­век“ - за ви­ра­зом знав­ця мос­ков­сь­кої душі Ф. Дос­тоєвсь­ко­го. Ко­ли од­но­го дня з мірку­вань дер­жав­но-політич­ної доцільності Мос­ков­щи­на ви­ки­не на смітник ко­муністичні фразіологію та гас­ла, то нічогісінько не змінить­ся, крім назв. Од­не ли­ше є відо­мо - СРСР не пе­ре­жи­ве жод­ної по­раз­ки“618.

    А ось і го­лос мос­к­во­лю­ба: більшо­ви­ки є за­кон­ни­ми дітьми сво­го ца­риз­му. Він ви­хо­ву­вав їх століття­ми. Во­ни усу­ну­ли ца­ря, але не усу­ну­ли ца­риз­му. В. Ленін є логічним наслідком мос­ков­сь­кої не­логічності. Він за­хо­пив дер­жав­ну вла­ду так, як пе­ред ним за­хоп­лю­ва­ли інші са­моз­ванці. А са­моз­ван­щи­на - це три­ва­ла до­ба мос­ков­сь­кої історії. По­мил­ко­вим є твер­д­жен­ня, що, мов­ляв, В. Ленін та йо­го діяльність не є мос­ков­сь­ки­ми. Во­ни щи­ро національні, на всі 100 % мос­ковські. „Ра­дян­сь­кий“ лад - це ж ли­ше роз­ши­рен­ня ста­рої мос­ков­сь­кої „общи­ни“ на всі ца­ри­ни жит­тя і в імпер­сь­ко­му мас­ш­табі“619.

    Польський го­лос: „Мос­ков­щи­на не­се іншим на­ро­дам не ко­мунізм, а більшо­визм. А більшо­визм з йо­го цен­т­ралізацією, за­гар­б­ниц­т­вом, за­пе­ре­чен­ням прав лю­ди­ни і на­родів, з йо­го жор­с­токістю, са­диз­мом, брех­ливістю, ка­зуїсти­кою, шах­рай­с­т­вом, де­ма­гогією - це ж ніщо інше, як ста­рий істо­рич­ний мос­ковізм. Мар­к­сис­ти ка­жуть: „Бут­тя виз­на­чає свідомість“. Історія Мос­ков­щи­ни це підтвер­д­жує. Мос­ков­щи­на бу­ла більшо­виць­кою: і за Іва­на IV, і за Пет­ра І, і за Ка­те­ри­ни ІІ, і за Ми­ко­ли І. „Більшо­ви­ка­ми“ бу­ли і Пет­ро І і О. Пушкін, Ми­ко­ла І і Ф. Дос­тоєвсь­кий, ге­не­рал О. Су­во­ров і соціаліст О. Гер­цен, ре­акціонер ген. М. Скобєлєв і ре­во­люціонер Г. Плєха­нов. Чи во­ни сиділи на троні, чи но­си­ли ге­не­раль­сь­ку фор­му, чи гни­ли у в’язни­цях або на ка­торзі - всі во­ни не­на­виділи і ви­губ­лю­ва­ли, хто як міг: по­ляків, ук­раїнців, гру­зинів, уз­беків, чер­кесів, та­тар та інших „ино­род­цев“. Про месіанський „пан­с­лавізм“, що йо­го мос­к­ви­ни уяв­ля­ли ли­ше як пан­мос­ковізм та про пра­вос­лав’я, що йо­го уяв­ля­ли ли­ше як мос­ков­сь­ке, мріяли і лібе­рал О. Пушкін, і мо­нархіст-кат ген. П. Му­рав­йов, ка­тор­ж­ник Ф. Дос­тоєвсь­кий, і міністр, який пос­лав йо­го на ка­тор­гу, граф М. Ігнатьєв, на­род­ник М. Да­ни­лев­сь­кий і кат на­ро­ду міністр Трєпов, де­мок­рат І. Ак­са­ков і за­пек­лий во­рог де­мок­ратії В. Пурішке­вич. Од­на­че, ті мос­ковські пан­с­ловізм та пра­вос­лав’я бу­ли зас­лабі, щоб ни­ми мож­на бу­ло за­гар­ба­ти світ. От­же, пан­мос­ковізм знай­шов зброю ве­ли­чез­ної си­ли - інтер­національ­ний ко­мунізм. Ди­ка, азійсь­ка Мос­к­ва-ІІІ Рим зо­дяг­ну­ла­ся в гарні, при­ваб­ливі ша­ти ІІІ Інтер­націона­лу“620.

    Американський мос­к­во­люб пи­ше так: „Мос­ков­сь­кий більшо­визм за­ро­див­ся ще на світан­ку мос­ков­сь­кої імперії і зрос­тав століття­ми. Йо­го ко­рені ся­га­ють Іва­на IV, що ви­ни­щу­вав свою арис­ток­ратію та зас­ну­вав тодішню ЧК - оп­рич­ни­ну. Ко­ро­но­ва­ний „більшо­вик“ Пет­ро І зас­ну­вав „Все­шу­тей­ший, Всепь­яней­ший Со­бор“, що про­во­див най­гидкіші блюзнірські оргії. Нит­ки більшо­виз­му тяг­нуть­ся далі че­рез С. Разіна та Є. Пу­га­чо­ва, які вби­ва­ли, ни­щи­ли все на своєму шля­ху за­ра­ди й іме­нем „прос­то­го на­ро­да“. Далі (1862 р.) П. Зай­чев­сь­кий зак­ли­кав: „Беріть со­ки­ри! Вби­вай­те вла­ду на ву­ли­цях, на май­да­нах, в їхніх до­мах! Уби­вай­те! Уби­вай­те! Уби­вай­те!!!“ Після Зай­чев­сь­ко­го при­хо­дить С. Нєчаєв, що у своєму ди­ко­му, са­дис­тич­но­му „Ка­техізисі ре­во­люціоне­ра“ - творі, що йо­го не мо­же зро­зуміти ніякий євро­пей­сь­кий ро­зум, кли­че своїх зем­ляків не виз­на­ва­ти жод­ної мо­ралі, жод­ної куль­ту­ри, а все ни­щи­ти, руй­ну­ва­ти, па­ли­ти, ви­губ­лю­ва­ти, ка­ту­ва­ти… Так! Більшо­визм є яви­щем істот­но мос­ков­сь­ким, національ­ним, азіат­сь­ким. І при­чи­ни успіху Сталіна ле­жать не в йо­го ха­рак­тері, здібнос­тях, знан­нях, а в ха­рак­тері, світог­ляді, ду­хов­ності са­мо­го мос­ков­сь­ко­го на­ро­ду, всіх йо­го станів. Мос­к­ви­ни всією ду­шею праг­ну­ли по­вер­ну­ти­ся до ста­рих, звич­них і єди­но зро­зумілих їм тра­дицій та шляхів своїх царів. Сталін це їм дав, і то­му став ца­рем… Ве­ли­чезні куль­турні, гос­по­дарські, політичні, суспільні зміни ста­ли­ся в усь­ому світі, от­же і в Європі, тоб­то пе­ред са­ми­ми две­ри­ма Мос­ков­щи­ни. А Мос­ков­щи­на за­ли­ши­ла­ся, як і століття пе­ред тим, куль­тур­но, гос­по­дар­чо, суспіль­но і політич­но тією са­мою, що й століття то­му, себ­то пот­вор­но, са­дис­тич­но жор­с­то­кою, мо­раль­но й фізич­но бруд­ною, світог­ляд­но за­пек­ло сек­тан­сь­кою, з не­на­вис­тю до всіх чу­жинців і чу­жих куль­тур, відго­род­же­на нез­до­лан­ним му­ром від усь­ого світу, раб­сь­кою і дес­по­тич­ною, без най­мен­ших за­лишків будь-якої волі, сво­бо­ди, без­бож­ниць­кою, за­гар­б­ниць­кою, цинічно брех­ли­вою“621. Подібні дум­ки зна­хо­ди­мо в інших іно­зем­них ав­торів: „Більшо­визм має гли­бо­ке коріння в мос­ковській ду­хов­ності. Він має знач­но більше спільно­го з мос­ков­сь­ким національ­ним месіанством, ніж з мар­к­сиз­мом. Не­виз­нан­ня осо­бис­тих прав, осо­бис­тої гідності, при­ват­ної влас­ності, без­бож­ниц­т­во, жор­с­токість і т. п.- все це має гли­бокі коріння в ду­хов­ності мос­к­ви­на. Во­ни істо­рич­но старі, мос­ковські національні“622.

    Московський пись­мен­ник, член КПРС Тен­д­ря­ков у своїх тво­рах („Креп­кий узел“, „Бе­лый флаг“) тро­хи кри­ти­ку­вав ра­дян­сь­ку вла­ду, і євро­пейці вва­жа­ли йо­го бун­та­рем. А в бесіді з сер­б­сь­ким пись­мен­ни­ком М. Ми­хай­ло­вим він бо­ро­нив ідеї С. Нєчаєва: „хто не хо­че підпо­ряд­ку­ва­ти­ся суспіль­с­т­ву, то­го тре­ба зму­си­ти ку­лею в по­ти­ли­цю“623. М. Ми­хай­лов зга­дує: „Ho­mo So­vi­eti­cus? - Він не ли­ше без­зас­те­реж­но, але й щи­ро сприй­має все, що про­го­ло­сить політбю­ро КПРС за прав­ду, і вва­жає зло­чи­ном не ви­ко­ну­ва­ти те. Він несвідо­мий сво­го єзуїтс­т­ва, що йо­го Ф. Дос­тоєвсь­кий зма­лю­вав у пос­таті Єркєля, і то­му „Го­мо Совєтікус“ сер­деч­ний, навіть по­ряд­ний у при­ват­но­му житті, але в ім’я „ви­щих ідей“ здат­ний на най­га­небнішу підло­ту. Він не здат­ний ду­ма­ти влас­ним ро­зу­мом і то­му ту­жить за звер­х­ни­ком, щоб той йо­му на­ка­зу­вав. „Го­мо Совєтікус“ не мо­же уяви­ти служіння ідеї інак­ше, як служіння особі. Незліченні сталіністи і бу­ли ти­ми Єркєля­ми, що здійсню­ва­ли це йо­го ду­шев­не праг­нен­ня. Він жа­хаєть­ся навіть на­ка­зу ви­яви­ти влас­ну во­лю. Цей ду­хов­ний раб не мо­же, хоч би й хотів, жи­ти без яко­гось звер­х­ни­ка, па­на. Бо ж лег­ше йо­му жи­ти як підмет, ніж як пред­мет. Йо­му над­то тяж­ко нес­ти відповідальність, а знач­но лег­ше віри­ти, що лю­ди­на за­ле­жить від суспіль­с­т­ва. Він хо­че жи­ти в отарі. „Го­мо совєтікус“ щи­ро вірить у влас­ну брех­ню. Він свідо­мо зак­ри­ває очі на все, чо­го не­має в йо­го світог­ляді. Він, як ди­ти­на, вірить, що ли­ше техніка розв’яже всі не­щас­тя і при­не­се щас­тя всьому люд­с­т­ву. Всіх філо­софів люд­с­т­ва він має за дурнів, або за зап­ро­данців капіталізму“624.

    „Опричнина Іва­на IV, ох­ран­ка Ми­ко­ли ІІ, ГПУ В. Леніна - це все спо­конвічні, су­то мос­ковські національні, ли­ше мос­к­ви­нам при­та­манні, поліційні ус­та­но­ви те­ро­ру, подібні од­на до од­ної, як яй­це до яй­ця“625.

    „Москвини вва­жа­ють те­ро­рис­тич­ний, поліційний дер­жав­ний лад за цілко­ви­то при­род­ний, за­ко­номірний і навіть ко­неч­ний. Тим-то во­ни не мо­жуть навіть уяви­ти яко­гось іншо­го дер­жав­но­го ла­ду“626.

    „В СРСР не­має ні ца­ря, ні жан­дармів, ні поліції, ні в’язниці, ні ка­тор­ги, ні катів. Не­ма. Бо ж та­ких гид­ких, зне­на­вид­же­них людь­ми СЛІВ дер­жав­на вла­да не вжи­ває, бо ці СЛО­ВА за­бо­ро­нені в СРСР“627.

    „У мос­ков­сь­ко­му слов­ни­ку всі сло­ва обер­нені на­ви­воріт: прав­да на­зи­ваєть­ся брех­нею, а брех­ня прав­дою; не­во­ля на­зи­ваєть­ся во­лею; поліційне за­ля­ку­ван­ня - де­мок­ратією; за­гар­бан­ня - виз­во­лен­ням; політбю­ро КПРС - світо­вим про­ле­таріатом і т. п. А найбіль­шою мос­ков­сь­кою брех­нею є мос­ков­сь­кий т. зв. „ко­мунізм“, який є нічим іншим, як ли­чи­ною на істо­рич­но­му мос­ко­виз­мові“628.

    Швейцарський про­фе­сор Г.де Рей­нольд пи­ше, що Сталін ли­ше про­дов­жу­вав - аж до дрібниць - у ХХ ст. все те, що був роз­по­чав Іван ІІІ у ХV ст. В од­но­му слові - це дес­потія. То­му сталінська імперія є цілком то­тож­на імперії Ми­ко­ли І, Пет­ра І, Іва­на IV. Ре­фор­ми Пет­ра І і змістом і фор­мою є про­то­ти­па­ми ре­форм Леніна-Сталіна. Пет­ро І був ніким іншим, як ко­ро­но­ва­ним більшо­ви­ком, то­му йо­го культ і зве­ли­чен­ня (гло­рифікація) такі сильні в СРСР. Рушійною си­лою мос­ков­сь­кої дер­жа­ви від пер­шо­го її дня і по сьогодні є нічим і ніким не заг­нуз­да­не за­гар­б­ниц­т­во (імперіалізм). У Мос­ков­щині ніко­ли не бу­ло і не­має то­го, що в Європі зветь­ся „суспіль­с­т­вом“. На­томість бу­ла і те­пер є по­лох­ли­ва че­ре­да без’язи­ких і без­дум­них ба­ранів, що покірно йдуть під ніж сво­го зем­но­го бо­га: ца­ря раніше, а дик­та­то­ра те­пер. Бу­ли три фор­ми мос­ков­сь­кої імперії: 1) та­тар­сь­ко-мос­ков­сь­ка XIV-XVII ст.; 2) Пе­тер­бур­зь­ка XVI­II-XIX ст.; 3) СРСР ХХ ст. Ко­ли ж роз­ва­лить­ся СРСР, то чет­вер­тої вже не бу­де; мос­ков­сь­ка імперія зник­не, як зник­ли всі подібні до неї.

    Відомий іспан­сь­кий соціолог пи­ше: „Я че­каю на книж­ку, що пе­рек­ла­де мос­ков­сь­кий „мар­к­сизм“ мо­вою мос­ков­сь­кої історії. Бо ж йо­го си­ла в мос­ков­сь­ко­му, а не ко­муністич­но­му змісті“629.

    Знаний ан­глійсь­кий соціолог В. Бро­форд у своїй на­уковій розвідці по­дав прав­ди­вий аналіз ду­хов­ності мос­к­ви­на630. Мос­ковські емігран­ти на­ма­га­ли­ся йо­го зни­щи­ти за те, що він здер ли­чи­ну з мос­к­винів.

    „Всі мос­к­ви­ни - навіть і не­за­до­во­лені та во­рожі - вва­жа­ють ра­дян­сь­ку вла­ду мос­ков­сь­кою національ­ною і дер­жав­ною. То­му всі мос­к­ви­ни бо­ро­ни­ти­муть ра­дян­сь­ку вла­ду від усіх на­ма­гань її по­ва­ли­ти“631.

    Провідник ав­с­трійсь­кої соціал-де­мок­ра­тич­ної партії Е. Пер­нер­с­тор­фер ще 1916 ро­ку ка­зав: „Мо­гутність мос­ков­сь­кої імперії мож­на зло­ми­ти й її заг­ро­зу Європі відвер­ну­ти ли­ше тоді, ко­ли Ук­раїна бу­де не­за­леж­ною дер­жа­вою. Во­на бу­де най­сильнішим за­бо­ро­лом Євро­пи про­ти азійсь­ко­го, мос­ков­сь­ко­го ди­кун­с­т­ва, як і бу­ла за ми­ну­лих сторіч за­бо­ро­лом про­ти ди­кун­с­т­ва та­тар­сь­ко­го“632.

    Англійська ко­муніст­ка, що по кількох ро­ках жит­тя в СРСР по­вер­ну­ла­ся до Англії, пи­са­ла: „В СРСР па­нує гос­по­дар­сь­ке і політич­не раб­с­т­во робітників і се­лян­с­т­ва, гос­по­дар­сь­кий без­лад, жах­ли­ве зу­божіння на­ро­ду. А вод­но­час но­ва ра­дян­сь­ка арис­ток­ратія жи­ве розкішним, ба­га­тим жит­тям. От­же, в СРСР існує су­то капіталістич­на кла­со­ва нерівність. В СРСР не­має навіть ма­лень­кої час­т­ки тієї волі, за­кон­ності, лю­дя­ності, які є вже дав­но в капіталістич­них дер­жа­вах. Справді, СРСР - це капіталістич­на дер­жа­ва, та ще й у її старій, найгіршій формі, що бу­ла 100 років то­му в Європі. Всі ли­ха капіталізму по­си­лені в СРСР до не­чу­ва­но­го ніде сту­пе­ню, і жод­но­го доб­ро­го, що є в капіталізмі, не­ма цілко­ви­то. Що найбіль­ше обу­рює євро­пей­сь­ких соціалістів - це те, що ра­дян­сь­ка вла­да СРСР на­зи­ває се­бе соціалістич­ною, про­ле­тар­сь­кою, робітни­чо-се­лян­сь­кою і т. п., подібно­го цинізму не­ма в історії“633.

    Президент США Те­одор Руз­вельт (1858-1918) ка­зав: „Я ніяк не мо­жу зро­зуміти мос­ков­сь­кої вдачі. Мос­к­вин бре­ше вам в очі і, зна­ючи, що ви ба­чи­те йо­го брех­ню, ані тро­хи не за­со­ро­мить­ся. Ви­даєть­ся мені, що мос­к­вин уза­галі не знає, що та­ке со­ром“.

    Один виз­нач­ний чу­жи­нець ка­зав ще 1906 ро­ку в Пе­тер­бурзі: „Вся Євро­па - пан­сь­ка, мов­ляв, у білих ру­ка­вич­ках. Вся ж Мос­ков­щи­на - хам­сь­ка, мов­ляв, без штанів. А мос­ков­сь­ка „Го­су­дар­с­т­вен­ная Ду­ма“ - це не пар­ла­мент, а звіри­нець“634.

    „Вся мос­ков­сь­ка нація, від ца­ря до жеб­ра­ка, жадібна крові“635.

    Наприкінці на­ве­де­мо кілька ук­раїнсь­ких ав­торів. Чер­кась­кий свя­ще­ник Федір Гур­сь­кий ка­зав 1654 ро­ку у своїй про­мові на раді в Пе­ре­яс­лаві: „Три царі або вол­х­ви піднес­ли бу­ли не­мов­лят­кові Хрис­тові да­ри: зо­ло­то, ла­дан і смир­ну. Зо­ло­то віщу­ва­ло цар­с­т­ву­ван­ня, ла­дан - смерть, смир­на - вос­к­ресіння Бо­жес­т­вен­но­го. Так і да­ри, що їх те­пер при­нес­ли на­шо­му на­ро­дові, віщу­ють йо­го до­лю. Чим пок­риті ті да­ри - тим пок­риєть­ся, зо­дяг­неть­ся і наш на­род. Да­ри польські пок­риті ки­ли­мом, тож ки­ли­ми ма­ти­ме і наш ко­заць­кий на­род. Да­ри ту­рецькі пок­риті шов­ко­вою тка­ни­ною, тож у шов­кові тка­ни­ни зо­дяг­неть­ся і наш ко­заць­кий на­род. Да­ри мос­ковські пок­риті ро­го­жею, тож у ро­го­жу зо­дяг­неть­ся і наш ко­заць­кий на­род“636. Тоді ж і на тій же раді пол­ков­ник І. Бо­гун по­пе­ред­жав: „У Мос­ков­щині па­нує на­йо­гидніше раб­с­т­во. Там не­має і бу­ти не мо­же нічо­го влас­но­го, бо все є власністю ца­ря. Мос­ковські бо­яри ти­ту­лу­ють се­бе „ра­ба­ми цар­сь­ки­ми“. Увесь на­род мос­ков­сь­кий є ра­бом. У Мос­ков­щині про­да­ють лю­дей на ба­зарі, як у нас ху­до­бу. Приєдна­ти­ся до та­ко­го на­ро­ду - це гірше, як ско­чи­ти жи­вим у во­гонь“637.

    Український не націоналіст, а щи­рий де­мок­рат Г. Квітка-Ос­нов’янен­ко пи­сав по­над сто років то­му: „Ко­ли ук­раїнські мо­лоді пись­мен­ни­ки змужніють, то во­ни до­ве­дуть, що мос­ков­сь­ка мо­ва є ли­ше ди­кун­сь­кою говіркою, порівню­ючи її до ук­раїнсь­кої мо­ви. Ко­ли во­ни по­ви­тя­га­ють з мос­ков­сь­кої мо­ви все ук­раїнсь­ке, то най­за­пекліший мос­ков­сь­кий шовініст бу­де зму­ше­ний виз­на­ти жа­люгідне убоз­т­во і нижчість мос­ков­сь­кої говірки суп­ро­ти ук­раїнсь­кої мо­ви. І справді, чи ж мож­на на­пи­са­ти зви­чайнісінь­ку стат­тю мос­ков­сь­кою мо­вою, не вжи­ва­ючи не­мос­ков­сь­ких слів та ви­разів? А ук­раїнсь­кою мо­вою - мож­на, і стат­тя бу­де дос­ко­на­ла і що­до фор­ми, і що­до змісту. Ук­раїнсь­ке крас­не пись­мен­с­т­во, а над­то по­езію ча­сом ду­же важ­ко пе­рек­лас­ти яко­юсь євро­пей­сь­кою мо­вою док­лад­но і дос­ко­на­ло, бо навіть ба­гаті євро­пейські мо­ви не ма­ють ба­гать­ох дос­ко­на­лих ук­раїнсь­ких форм сло­ва і вис­ло­ву“638. Спро­би не­мос­к­винів (мов­но змос­ков­ще­них) цивілізу­ва­ти мос­к­винів, що три­ва­ли май­же ти­ся­чу років, від пер­ших ук­раїнсь­ких хрис­ти­ян­сь­ких місіонерів, скінчи­ли­ся тим, що мос­к­вин по­вер­нув­ся 1917 ро­ку до всього сво­го істо­рич­но­го ми­ну­ло­го. „Де­мок­ра­тич­на“ Мос­ков­щи­на підкрес­ли­ла цей факт, де­мон­с­т­ра­тив­но пе­ренісши сто­ли­цю з „вікна в Євро­пу“ до національ­ної Мос­к­ви. До Крем­ля, де й досі жи­ве нев­ми­ру­щий дух Іва­на IV, який ве­де „де­мок­ра­тич­ну“ Мос­ков­щи­ну істо­рич­ним шля­хом мо­нархічної Мос­ков­щи­ни. Звідси - життєві за­са­ди ук­раїнсь­кої дер­жав­ниць­кої і вся­кої іншої політи­ки що­до Мос­ков­щи­ни. А са­ме - будь-яке збли­жен­ня Ук­раїни з Мос­ков­щи­ною: куль­тур­не, гос­по­дар­сь­ке, політич­не скінчить­ся но­вим по­не­во­лен­ням Ук­раїни.



ХХ. МОСКВИНИ ПРО МОСКОВСТВО

 

     Мос­ков­с­кий на­род,

     Игом раб­с­т­ва клей­мен­ный,

     Без­бож­ной лжи тлет­вор­ной,

     И ле­ни мер­т­вой и по­зор­ной,

     И вся­кой мер­зос­ти пол­ный.

    А. Хо­мя­ков

     Мос­ков­щи­на - це пот­во­ра, що нею навіть пек­ло ги­ди­ло­ся і ви­риг­ну­ло на зем­лю.

    В. Ро­за­нов

     Як­що б Мос­ков­щи­на крізь зем­лю про­ва­ли­ла­ся б, то у світі нічогісінько б не за­хи­та­ло­ся.

    І. Тургєнєв

 

    Ми вже зга­ду­ва­ли про пок­ру­ча на ім’я „мос­ков­сь­кий інтелігент“. Зга­ду­ва­ли, що домішка євро­пей­сь­кої крові, по­ро­див­ши бо­роть­бу про­ти­леж­них ду­хов­них первнів у йо­го душі, вик­ли­ка­ла в ньому ду­шев­ний роз­лад, він бор­саєть­ся з од­ної край­ності до іншої: то бун­дюч­но кри­чить про свою місію ке­ру­ва­ти всім світом, то колінкує в своїй зневірі в са­мо­го се­бе і сам се­бе оп­ль­овує. Та домішка євро­пей­сь­кої крові ча­сом відкри­ває очі навіть і цілком змос­ков­ще­но­му пок­ру­чеві, і він та змос­ков­щені не­мос­к­ви­ни іноді ба­чи­ли справ­ж­ню Мос­ков­щи­ну, справ­ж­нь­ого мос­к­ви­на. З їхніх ду­мок про Мос­ков­щи­ну і мос­к­винів мож­на склас­ти кілька ве­ли­ких кни­жок.

    Ф. Дос­тоєвсь­кий у ро­мані „Бєси“ зма­лю­вав в об­разі Кар­мазіно­ва пись­мен­ни­ка Іва­на Тургєнєва. Вус­та­ми Кар­мазіно­ва-Тургєнєва ствер­д­жує, що ос­но­вою мос­ков­сь­ко­го соціалізму є амо­ральність, за­пе­ре­чен­ня честі і чес­ності. Мос­ков­сь­ка ж без­божність не з соціалізму ви­рос­ла, а нав­па­ки мос­ков­сь­кий соціалізм виріс із мос­ков­сь­кої без­бож­ності. Ко­ли не­ма Бо­га, роз­пе­ре­зуєть­ся амо­ральність.

    В особі Шігаль­ова Ф. Дос­тоєвсь­кий вивів май­бут­нь­ого „твер­до­го більшо­ви­ка“. Шігаль­ов про­по­ну­вав поділи­ти люд­с­т­во на дві нерівні час­ти­ни. Од­на де­ся­та по­вин­на ма­ти не­об­ме­же­не нічим пра­во на­ка­зу­ва­ти і ка­ра­ти реш­ту дев’ять де­ся­тих. Більшість по­вин­на бу­ти ли­ше слух­ня­ною ота­рою ме­ханічних ро­ботів. Але й та меншість му­сить сліпо ви­ко­ну­ва­ти на­ка­зи вож­дя-дес­по­та. Без дес­потії ж не існу­ва­ла і не існу­ва­ти­ме од­на­ковість, „рівність“. В. Ленін був ли­ше плагіато­ром Шігаль­ова.

    У тих же „Бєсах“ Пет­ро Вер­хо­вен­сь­кий про­по­нує кожні трид­цать років „пус­ка­ти кров“ па­ну­ючій мен­шості, щоб не зле­дащіла і не за­бу­ва­ла, за­ра­ди чо­го па­нує. От­же, і „чис­т­ки“ КПРС не Ленін ви­най­шов. У соціалістич­но­му раї на землі не бу­ло осо­бис­тої відповідаль­ності. Безвідповідаль­не ж суспіль­с­т­во - це без­лад, смерть. Щоб її уник­ну­ти, пок­ли­каєть­ся до вла­ди силь­на лю­ди­на, що ав­то­ма­тич­но стає і гос­по­да­рем суспіль­ної душі - дик­та­то­ром, дес­по­том, зни­щив­ши реш­т­ки осо­бис­тих ба­жань, пе­рет­во­рює суспіль­с­т­во на ота­ру овець. „По­чи­на­ючи з без­меж­ної волі, я закінчую без­меж­ною дес­потією. І до­дам, що крім цього мо­го розв’язан­ня спра­ви суспіль­но­го ла­ду, не мо­же бу­ти жод­но­го іншо­го“,- ка­же Шігаль­ов. Соціалістові Шігаль­ову підта­кує і мо­нархіст: „У на­шо­му мос­ков­сь­ко­му псев­дох­рис­ти­ян­сь­ко­му суспільстві з’явив­ся но­вий іслам, ли­ше не сто­сов­но до Бо­га, а до дер­жа­ви. Ми, мос­к­ви­ни, віри­мо в дер­жа­ву, як у над­люд­сь­ку си­лу, суп­ро­ти якої лю­ди­на без­си­ла. За­пек­лий ма­го­ме­та­нин ува­жає всіля­ку роз­мо­ву про єство Бо­га зло­чи­ном, гідним ка­ри. Так і ми, мос­к­ви­ни, вва­жаємо ве­ли­ким, нес­по­кут­ним зло­чи­ном сумніва­ти­ся у праві дер­жа­ви ро­би­ти з на­ми все, що во­на за­ба­жає“639.

    О. Гер­цен пи­сав: „Якщо наші мос­ковські соціалісти ма­ти­муть ко­лись дер­жав­ну вла­ду у своїх ру­ках, то во­ни своїм катівством знач­но пе­ре­ви­щать ох­ран­ку (цар­сь­ке НКВД.- П. Ш.)640. Інший відо­мий пись­мен­ник уточ­нює: „При­род­на річ: ескімо­си їдять си­ре м’ясо, а мос­к­ви­ни ка­ту­ють лю­дей… Ле­жа­чо­го ніде не б’ють. Але у нас у Мос­ков­щині б’ють, і то з подвійною на­со­ло­дою“641.

    Ліберальний про­фе­сор М. Кос­то­ма­ров пи­сав пись­мен­ни­кові І. Ак­са­ко­ву: „Ви хо­че­те спо­лу­чи­ти нес­по­луч­не. Хо­че­те не­поділь­ності імперії і сво­бо­ди її гро­ма­дя­нам. Як­що не хо­че­те роз­па­ду імперії, то му­си­те виз­на­ти ко­неч­ну пот­ре­бу цен­зу­ри, ох­ран­ки, в’язниць, закріпа­чен­ня осо­бис­тої дум­ки та уря­до­вої сва­волі. Як­що хо­че­те сво­бо­ди, то будь­те го­тові на роз­пад імперії, бо ж во­на не­мож­ли­ва без са­мо­дер­жав­с­т­ва, а са­мо­дер­жав­с­т­во не­мож­ли­во там, де є сво­бо­да дум­ки і сло­ва“. Знав це і Олек­сандр ІІ: „Я охо­че дав би кон­с­ти­туцію, як­би не бо­яв­ся, що нас­туп­но­го дня роз­па­деть­ся на­ша імперія“.

    „Люблячи свою Мос­ков­щи­ну, я час­то ду­маю, що всі наші мос­ковські ги­до­ти по­род­жу­ють пот­ре­бу дес­потії, бо наш на­род стоїть мо­раль­но знач­но ниж­че за євро­пейські на­ро­ди“642. А ось сло­ва од­но­го мос­ков­сь­ко­го про­ро­ка: „Історія і су­часність до­во­дять, що дес­потія в Мос­ков­щині ма­ла і має свої ко­рені в самій ду­хов­ності мос­к­ви­на. То­му не­має і не мо­же бу­ти в Мос­ков­щині жод­ної влас­ної си­ли, яка мог­ла б ту дес­потію за­хи­та­ти. Ма­буть, до­ве­деть­ся тієї си­ли шу­ка­ти в Європі“643. І він же: „У Мос­ков­щині і у мос­к­ви­на вза­галі не­ма ніяко­го син­те­зу азіат­сь­ко­го з євро­пей­сь­ким. Та цей син­тез вза­галі лед­ве чи мож­ли­вий“644.

    Москвини в СРСР і в еміграції порівню­ють Сталіна з Іва­ном IV: „Якби Іван IV не ви­гу­бив бо­яр вин­них і не­вин­них, то Мос­ков­щи­на роз­па­ла­ся б на уділи, і мос­ков­сь­кої дер­жа­ви не існу­ва­ло б. Іван IV зни­щив се­па­ра­тизм нов­го­родців, за­лив­ши їх їхньою ж кров’ю, і хоч ви­гу­бив си­лу-си­лен­ну своїх же мос­к­винів у війні з Ка­зан­сь­ким хан­с­т­вом та з Лит­вою, од­на­че тим зак­лав тверді підва­ли­ни під мос­ков­сь­ку дер­жа­ву. Мос­ков­сь­ка інтелігенція вва­жа­ла йо­го ска­же­ною звірю­кою, але мос­ков­сь­кий на­род йо­го зро­зумів і те­пер не шко­дує про­ли­тої ним крові… Пет­ро І ви­гу­бив ба­га­то влас­но­го на­ро­ду у війнах та на бу­до­вах, але й зак­лав міцні ос­но­ви під мос­ков­сь­ку імперію. Подібно до Іва­на IV і Пет­ра І діяв і Сталін. Ко­ли б він був не ви­ни­щив хах­лаць­ких кур­кулів на бу­до­вах, не бу­ло б ні кол­госпів, ні індус­тріалізації СРСР. Як­би він жалів сол­датів, не виг­рав би війни, от­же, не існу­ва­ла б те­пер мос­ков­сь­ка імперія СРСР, і не ма­ла би Мос­ков­щи­на ко­лоній. А без ко­лоній Мос­ков­щи­на впа­ла б до рівня те­перішніх та­тар чи ка­захів у СРСР. Так Сталін ви­гу­бив мільйо­ни своїх же лю­дей, але СРСР те­пер най­мо­гутніша дер­жа­ва у світі. США не на­ва­жу­ють­ся зро­би­ти жод­но­го кро­ку в Ла­осі чи Кон­го, не спи­тав­ши зго­ди Мос­ков­щи­ни“645.

    В’язень сибірсько­го та­бо­ру мос­к­вин М. Рогінський ка­же: „Пет­ро І ви­гу­бив ба­га­то лю­дей, бу­ду­ючи Пе­тер­бург на бо­лоті. А хто те­пер жу­рить­ся ти­ми жер­т­ва­ми? А вся нація пи­шаєть­ся те­пер тримільйон­ною сто­ли­цею імперії. Те­пер бу­ду­ють залізни­цю від Ура­лу до Кам­чат­ки. Роз­бу­до­ву­ють ве­ли­чез­ну про­мис­ловість у сибірській тайзі, у вічно мерзлій тундрі. Кілька мільйонів лю­дей тер­п­лять ве­ликі му­ки на тих бу­до­вах і пом­руть там. Але ко­лись мільйо­ни лю­дей доб­ре жи­ти­муть у Сибіру, і тоді хто жу­ри­ти­меть­ся по­мер­ли­ми піоне­ра­ми? Вла­да СРСР не є ко­рот­ко­зо­рою і бо­яз­кою, і доб­ре во­на ро­бить, що ціною мук і пе­ред­час­ної смерті мільйонів те­перішнь­ого по­коління бу­дує щас­тя мільйонів май­бутніх по­колінь“646. Так ува­жає один з тих, хто своїми му­ка­ми і пе­ред­час­ною смер­тю хо­че роз­бу­до­ву­ва­ти мо­гутність Мос­ков­щи­ни. Дер­жав­ниць­ка свідомість, що вар­та заз­д­рості.

    Інший мос­к­вин ди­вить­ся шир­ше і глиб­ше: „Є дві Русі. Пер­ша - Київсь­ка має свої коріння у світовій, а що­най­мен­ше в євро­пейській куль­турі. Ідеї доб­ра, честі, сво­бо­ди, спра­вед­ли­вості ро­зуміла ця Русь так, як ро­зумів їх увесь західний світ. А є ще дру­га Русь - Мос­ков­сь­ка. Це - Русь Тай­ги, мон­голь­сь­ка, ди­ка, звіря­ча. Ця Русь зро­би­ла своїм національ­ним іде­алом кри­ва­ву дес­потію і ди­ку за­пеклість. Ця мос­ков­сь­ка Русь з давніх да­вен бу­ла, є і бу­де цілко­ви­тим за­пе­ре­чен­ням всього євро­пей­сь­ко­го і за­пек­лим во­ро­гом Євро­пи“647.

    Яка ж з них бу­ду­ва­ла мос­ков­сь­ку імперію? Вся історія Мос­ков­щи­ни - це суцільне зак­ли­кан­ня „ва­рягів“. Спля­чу будівни­чу си­лу мос­ков­сь­ко­го на­ро­ду збуд­жу­ва­ла і заплідню­ва­ла зав­ж­ди си­ла, що прий­ш­ла з-по­за Мос­ков­щи­ни. Ос­новні по­чат­ки дер­жав­ної дис­ципліни і соціальної ієрархії та су­бор­ди­нації і ра­зом з тим творчі імпуль­си ми, мос­к­ви­ни, зав­ж­ди одер­жу­ва­ли ззовні. Без тих - чу­жих мос­ковській ду­хов­ності - сил Мос­ков­щи­на ніко­ли не ви­рос­ла би на імперію. І вся мос­ков­сь­ка історія - це бо­роть­ба тих чу­жих твор­чих первнів: ідей, ус­та­нов, куль­ту­ри з мос­ков­сь­ки­ми національ­ни­ми, руйнівни­ми, ди­ки­ми пер­в­ня­ми. По­ча­ла­ся та бо­роть­ба ва­рязь­ки­ми впли­ва­ми і про­дов­жу­ва­ла­ся київсь­ко-візантійсь­ки­ми, а від XVI­II ст. ще й німець­ки­ми та фран­цузь­ки­ми“648.

    Чи не пер­шим про це са­ме ска­зав П. Ча­адаєв: „Де наші мос­ковські муд­реці, мис­ли­телі? В усь­ому світі ли­ше ми, мос­к­ви­ни, не да­ли куль­тур­но­му світові нічогісінько вартісно­го, нічо­го доб­ро­го йо­го не нав­чи­ли. Ми, мос­к­ви­ни, не да­ли жод­ної твор­чої ідеї до скар­б­ниці світо­вої куль­ту­ри, нічим не до­по­мог­ли пос­ту­пові люд­сь­кої куль­ту­ри. Жод­на по­над се­ред­ню вартість ідея не зро­ди­ла­ся у нас у Мос­ков­щині, в мос­ковській го­лові. Щогірше - все, що ми одер­жу­ва­ли від куль­тур­но­го світу, ми спот­во­рю­ва­ли, пе­рей­ма­ли ли­ше зовнішні фор­ми, відки­да­ючи, або спот­во­рю­ючи до невпізнан­ня сам зміст“649.

    Голос ще од­но­го ав­то­ри­те­та, за­пек­ло­го мос­ков­сь­ко­го націоналіста: „Ко­ли євро­пейці пи­та­ють нас, мос­к­винів: які ду­ховні, куль­турні вар­тості да­ли ми, мос­к­ви­ни, світовій куль­турі, яким доб­ром об­да­ру­ва­ли ми, мос­к­ви­ни, люд­с­т­во, то ми або мов­чи­мо, або ви­го­ло­шуємо по­рож­ню, без жод­но­го до­ка­зу ба­ла­ка­ни­ну“650. Подібне го­во­ри­ли і Ф. Дос­тоєвсь­кий, О. Гер­цен, Д. Ме­реж­ков­сь­кий, О. Сал­ти­ков. Хоч во­ни не бу­ли чис­ток­ров­ни­ми мос­к­ви­на­ми, за­те щи­ри­ми мос­ков­сь­ки­ми патріота­ми. „Ми, мос­к­ви­ни, споїли кир­гизів, че­ре­мисів, бу­рятів та інших, пог­ра­бу­ва­ли Вірменію та Грузію, за­бо­ро­ни­ли навіть Бо­гос­луж­бу гру­зин­сь­кою мо­вою, ожеб­ра­чи­ли ба­га­тю­щу Ук­раїну. Європі ж ми да­ли анархістів: П. Кро­поткіна, М. Ба­куніна, апос­толів руїни і катівства С. Нєчаєва, В. Леніна і т. п. мо­раль­ний бруд“651.

    „А зізнай­мо­ся щи­ро: 1) ми, мос­к­ви­ни, є на­род не­без­печ­ний, бо ма­ючи азійсь­ку кров, ми жор­с­токі від при­ро­ди; 2) ви­хо­вані на ве­ли­ких об­ши­рах і над­з­ви­чай­но вит­ри­валі, ми, мос­к­ви­ни, є ко­чо­ви­ка­ми, за­гар­б­ни­ка­ми і га­ла­па­са­ми на тілі на­ших сусідів; 3) ми, мос­к­ви­ни - є пи­хаті, заздрі, хитрі, напівцивілізо­вані, але за­ро­зумілі, хворі на манію своєї ніби­то ви­щості. Ми, мос­к­ви­ни, всіх не­на­ви­ди­мо і нічо­го не ша­нуємо. В історії вічним на­га­ду­ван­ням цього за­ли­шить­ся на­ша рідна ЧЕ­КА“652.

    В. Ленін пи­сав пе­ред 1917 ро­ком: „Та­кої ди­кої, та­кої тем­ної країни, як на­ша Мос­ков­щи­на, вже дав­но не­має в Європі“653. Вар­ва­ра­ми бу­ли не ли­ше му­жи­ки, а й арис­ток­ра­ти та й славні пись­мен­ни­ки, як, нап­рик­лад, Л. Тол­с­той. За­пе­ре­чу­ючи вартість на­уки, Л. Тол­с­той мав­пу­вав аз­бу­ку ли­ше най­п­римітивніших течій філо­софії раціоналістич­но­го ево­люціонізму: від квіту­чої склад­ності, че­рез спро­ще­ний нуль до труп­но­го гнит­тя. Все вчен­ня Л. Тол­с­то­го і є влас­ти­во той нуль, що че­рез нього має прой­ти вся куль­ту­ра, щоб роз­пас­ти­ся на від’ємну на­род­ниць­ку спро­щеність і склад­ний соціалістич­ний ха­ос. Л. Тол­с­то­му за­во­шивіла лю­ди­на миліша за фізич­но чис­ту. Він ка­зав, що навіть хрис­ти­ян­с­т­во му­сить бу­ти ду­хов­но за­во­шивіле. Так трак­ту­ють йо­го самі мос­к­ви­ни, зок­ре­ма П. Са­за­но­вич.

    Московський на­ро­доз­на­вець І. Родінов по­наз­би­ру­вав (до 1917 р.) по мос­ков­сь­ких се­лах ба­га­то фактів звіря­чо­го ди­кун­с­т­ва, жор­с­то­кості, амо­раль­ності, без­бож­ниц­т­ва, що мос­ковські кри­ти­ки йо­го книж­ки654 ого­ло­си­ли йо­го бо­жевіль­ним, а уряд по­са­див до бо­жевільні. Інший пи­ше: „Якщо би ми оціню­ва­ли мо­ральні іде­али на­шо­го на­ро­ду за пісня­ми, що їх він ство­рив, то… жах! Про­чи­тай­те ве­ли­ку збірку „Ве­ли­ко­рус­ских на­род­ных пе­сен“655. Це сто­суєть­ся не ли­ше фоль­к­ло­ру. Мос­ков­сь­кий пись­мен­ник Баль­монт пи­ше: „Ф. Дос­тоєвсь­кий пи­ше ніби­то ро­ма­ни. Ні, це не ро­ма­ни, а жах­ли­вий, про­ро­чий, чак­лун­сь­кий літо­пис. І сам Ф. Дос­тоєвсь­кий на­зи­ває свій ро­ман „Бєси“ май­же істо­рич­ним на­ри­сом. Вус­та­ми ге­роя то­го ро­ма­ну - Вер­хо­вен­сь­ко­го-бать­ка Ф. Дос­тоєвсь­кий виз­нав, що ті „бєси“, тоб­то мо­раль­на гни­лиз­на, мо­раль­ний бруд на­ко­пи­чу­ва­ли­ся в Мос­ков­щині століття­ми“. Інший дослідник підтвер­д­жує: „Ф. Дос­тоєвсь­кий оповідає, що за­мож­ний мос­ков­сь­кий се­ля­нин убив но­жем у спи­ну сво­го при­яте­ля, щоб заб­ра­ти в нього го­дин­ни­ка. А вби­ва­ючи, мо­лив­ся: „Бла­гос­ло­ви Бо­же і прос­ти“. Інші зма­га­ли­ся з Бо­гом тим, що при­лаш­то­ву­ва­ли при­час­тя в руш­ни­цю і вис­трілю­ва­ли ним. І Ф. Дос­тоєвсь­кий підкрес­лює, що подібні дії бу­ли не ви­пад­ко­ви­ми, не ок­ре­ми­ми ли­ше виб­ри­ка­ми бо­жевіль­них. Він го­во­рить, що ці дії дос­ко­на­ло віддзер­ка­лю­ють ду­ховність усієї мос­ков­сь­кої нації“656.

    „Релігія - опіум“. Кри­ва­во­го ни­щен­ня то­го „опіуму“ ви­ма­га­ли на­род­ни­ки С. Нєчаєв, М. Ба­кунін, М. Чер­ни­шев­сь­кий, лібе­рал В. Бєлінський, де­каб­рис­ти О. Бес­ту­жев, В. Да­ви­дов та інші не­соціалісти. На­род­ник М. Ко­рець­кий, В. Ленін ста­ли без­бож­ни­ка­ми на 14-му році жит­тя. Без­бож­ни­ка­ми бу­ли царі Іван IV, Олек­сандр І і про­ти­царські во­ро­хоб­ни­ки С. Разін, Є. Пу­га­чов. М. Ба­кунін учив, що релігійність є най­не­без­печнішим во­ро­гом соціалізму. По-своєму цю ри­су мос­к­винів підкрес­лює М. Бер­дяєв: „Мос­ков­сь­ка сек­та „хлис­тов­цев“ - це не ли­ше релігійна сек­та. Во­на є жах­ли­во ди­ким, за­пек­лим, не­са­мо­ви­тим бу­зувірс­т­вом, що про­сяк­ну­ло наскрізь усю мос­ков­сь­ку куль­ту­ру“657.

    Та без хоч б якоїсь віри не мо­же жи­ти лю­ди­на. М. Ба­кунін мав Са­та­ну (з ве­ли­кої літе­ри) за сво­го бо­га658. Нар­ком освіти СРСР А. Лу­на­чар­сь­кий зро­бив бо­гом Люд­с­т­во659. М. Горь­кий зро­бив бо­гом На­род660. М. Чер­ни­шев­сь­кий про­повіду­вав „че­ло­ве­ко­бо­жес­т­во“, тоб­то ро­бив бо­гом лю­ди­ну. Мос­ковські хлис­товці ма­ють ба­га­то богів-христів та бо­го­ро­диць. Про по­шу­ки мос­к­ви­на­ми без­бож­ниць­кої віри чи­таємо в „Бєсах“ Ф. Дос­тоєвсь­ко­го. На­решті мос­к­ви­ни зро­би­ли своїм бо­гом соціалізм, що стоїть на без­до­ка­зовій дог­ма­тичній вірі. Ось що про це пи­сав М. Бер­дяєв: „Релігійний дог­ма­тизм є над­з­ви­чай­но гли­бо­ким і силь­ним у мос­ковській душі. То­му політичні пе­ре­ко­нан­ня та суспільні ідеї ста­ва­ли в Мос­ков­щині релігійни­ми дог­ма­ми і зав­ж­ди ма­ли за­пек­лих фа­на­тиків-ор­то­доксів, які не­на­виділи „єре­тиків“ сек­тан­сь­ко-вузь­ког­ляд­но і горіли жа­до­бою їх ни­щи­ти. Після 1917 ро­ку ця жа­до­ба не ма­ла стри­му, і „єре­тиків“ губ­ле­но мільйо­на­ми. І навіть са­ме мос­ков­сь­ке без­бож­ниц­т­во є нічим іншим, ли­ше вірою, релігією, у яко­му місце Бо­га зай­няв ідол на­уки, техніки, ма­ши­ни. Фак­тич­но ж навіть і не на­уки, а ли­ше зприміти­зо­ва­ної дог­ми про неісну­ван­ня Бо­га… Фак­тич­но мос­ков­сь­ке без­бож­ниц­т­во, з’єдна­не з соціалізмом, на­ро­ди­ло­ся з ас­ке­тиз­му мос­ков­сь­ко­го пра­вос­лав’я і мог­ло ви­рос­ти ли­ше в душі, ним ви­хо­ваній. Ор­то­док­саль­ний пог­ляд мос­ков­сь­кої цер­к­ви на гріховність ба­гат­с­т­ва, і не ли­ше ма­теріаль­но­го, а й ба­гат­с­т­ва дум­ки, твор­чості, кра­си - пе­реб­ра­ла повністю і мос­ков­сь­ка інтелігенція, а особ­ли­во соціалістич­на. Ро­до­на­чаль­ник більшо­виць­кої партії С. Нєчаєв у своєму „Ка­техізисі ре­во­люціоне­ра“ ви­ма­гав від членів соціалістич­но­го то­ва­рис­т­ва стовідсот­ко­во­го ас­ке­тиз­му не тільки ма­теріаль­но­го, а й куль­тур­но­го. І перші мос­ковські ре­во­люціоне­ри справді бу­ли ас­ке­та­ми“661.

    „В історії Мос­ков­щи­ни ніко­ли не бу­ло осо­бис­тої вільної праці, вільно­го осо­бис­то­го по­чи­ну. Осо­ба зав­ж­ди бу­ла об­п­лу­та­на, об­ме­же­на до краю, раб­сь­ки упо­ко­ре­на прим­ха­ми не ли­ше вла­ди, а й суспіль­с­т­ва. В історії Мос­ков­щи­ни ми ба­чи­мо ли­ше мов­чаз­ний на­род, що не ра­хує своїх жертв (навіть і не ду­має про них), що ко­пає собі мо­ги­лу, щоб Мос­ков­щи­на мог­ла йти до своєї ме­ти. Ху­дож­ник В. Ве­ре­щагін зоб­ра­зив це над­з­ви­чай­но влуч­но. Він на­ма­лю­вав яму, за­пов­не­ну жи­ви­ми і мер­т­ви­ми сол­да­та­ми, що ле­жать і сто­ять у ній, а по них коні пе­ре­во­зять гар­ма­ти. Це й є національ­ний об­раз Мос­ков­щи­ни, мос­ков­сь­ко­го на­ро­ду, йо­го ду­хов­ності, йо­го світог­ля­ду, куль­ту­ри і релігії“662.

    Несоціалістичний де­пу­тат го­во­рив у Дер­жавній Думі: „У всіх на­родів, навіть у по­ган та­тарів, є за­кон і спра­вед­ливість. Їх не­має ли­ше у нас у Мос­ков­щині. В усь­ому світі є дер­жав­на охо­ро­на гро­ма­дян від злодіїв і на­пас­ників. Ли­ше у нас у Мос­ков­щині є сво­бо­да злодіям і на­пас­ни­кам“. Так го­во­рив 340 років то­му мос­ков­сь­кий мит­ро­по­лит Філіп. Чи ж те­пер інак­ше? Ні, мої па­но­ве! Нічо­госінь­ко не зміни­ло­ся ні на во­ло­син­ку. Та самісінька сва­во­ля уря­довців, те самісіньке гноб­лен­ня, як у по­пе­редні століття“663. Цей чес­ний мос­к­вин ска­зав прав­ду уря­дові, і йо­му во­ло­си­на з го­ло­ви не впа­ла за те. А в „де­мок­ра­тич­но­му“ СРСР не ли­ше не чу­ти жод­ної кри­ти­ки уря­ду, а нав­па­ки - тільки прос­лав­лян­ня уря­ду.

    „Московські істо­ри­ки див­лять­ся на на­шу мос­ков­сь­ку ре­во­люцію крізь приз­му фран­цузь­кої ре­во­люції. Ду­же по­мил­ко­вий пог­ляд, бо за­са­ди і ме­та на­шої ре­во­люції не ли­ше інші, а й про­ти­лежні фран­цузькій ре­во­люції. Це над­то доб­ре вид­но у став­ленні обох ре­во­люцій до ідеї при­ват­ної влас­ності. Ця ідея є наріжним ка­ме­нем фран­цузь­кої ре­во­люції, го­лов­ною її си­лою. І наслідком фран­цузь­кої ре­во­люції бу­ло зміцнен­ня ідеї при­ват­ної влас­ності. Мос­ков­сь­ка ж ре­во­люція нав­па­ки - прос­тує до пов­но­го зни­щен­ня всіля­кої при­ват­ної влас­ності. Так са­мо вся твор­ча си­ла фран­цузь­кої „Дек­ла­рації прав“ по­ля­гає в її за­саді політич­ної та гро­мад­сь­кої сво­бо­ди. За­са­да рівноп­рав­ності фран­цузь­кої ре­во­люції бу­ла ли­ше за­со­бом до зни­щен­ня істо­рич­них пе­реш­код на шля­ху вільно­го роз­вит­ку лю­ди­ни та її осо­бис­тої діяльності. Ме­тою ж бу­ла во­ля. Цілко­ви­то інак­ше скла­ла­ся іде­ологія та пси­хо­логія ре­во­люції мос­ков­сь­кої і вза­галі всього мос­ков­сь­ко­го лібе­ралізму. Ме­тою мос­ков­сь­кої ре­во­люції бу­ла на­сам­пе­ред і по­над усе - рівність. Пов­на і за­галь­на рівність! Хоч би рівність го­лод­ної смерті, аби рівність. А во­ля бу­ла ли­ше за­со­бом мос­ков­сь­кої ре­во­люції, щоб до­сяг­ну­ти тієї рівності. Во­ля ніко­ли не бу­ла ме­тою мос­ков­сь­ких пос­ту­повців“664. Вис­ло­вив­ся на цю те­му і М. Бер­дяєв: „Євро­пейські впли­ви не мог­ли за од­ну сот­ню років зміни­ти ду­ховність мос­ков­сь­кої нації, що тво­ри­ла­ся ти­ся­чу років, ду­ховність азійсь­ку за по­ход­жен­ням і змістом. Мос­ков­сь­ка ду­ховність навіть євро­пей­сь­ки освіче­ної мос­ков­сь­кої інтелігенції не має нічо­го спільно­го з ду­ховністю євро­пейців. Нап­рик­лад, євро­пей­сь­ка ідея влас­ності цілко­ви­то чу­жа і нез­ро­зуміла не ли­ше мос­ков­сь­ко­му му­жи­кові, а й інтеліген­тові. То­му і мо­нархіст К. Ле­онтьєв, і соціаліст О. Гер­цен обид­ва не­на­виділи євро­пей­сь­ку дрібну бур­жу­азію. Князь П. Кро­поткін, граф Л. Тол­с­той, арис­ток­рат М. Ба­кунін бу­ли ве­ликі зем­лев­лас­ни­ки і за­пеклі во­ро­ги ідеї при­ват­ної влас­ності“665. І в іншо­му творі: „Мос­ков­сь­кий на­род був і є фізич­но і ду­хов­но на­ро­дом ко­чо­вим, а ко­чо­ве жит­тя си­лою фактів учить не виз­на­ва­ти влас­ності на зем­лю. І мос­ков­сь­кий на­род ви­хо­вав­ся на за­гар­б­ни­ка не ли­ше фізич­но­го, а й за­гар­б­ни­ка ду­хов­но­го“666, що пов­то­рює П. Ча­адаєва: „Нас­тав час, ко­ли нез­нан­ня Мос­ков­щи­ни заг­ро­жує євро­пейській без­пеці. Євро­пейці му­сять, зреш­тою, зро­зуміти ос­нов­ну при­чи­ну, що спо­ну­кає цю ве­ли­чез­ну імперію ви­хо­ди­ти за свої межі і на­па­да­ти на інші на­ро­ди. Мос­ков­щи­на - це ок­ре­мий, во­ро­жий євро­пей­сь­ким іде­ям світ. Світ азійсь­ких ко­чо­виків, які не зна­ють іншо­го шля­ху, крім за­гар­бан­ня і по­не­во­лен­ня на­родів“667. Це ж са­ме, ли­ше з про­ти­леж­ною оцінкою, твер­див Ф. Тют­чев (1803-1873 рр.), пов­ча­ючи: „Мос­ков­щи­на не мо­же ма­ти жод­но­го со­юзу з Євро­пою ні за­ра­ди інте­ресів, ні за­ра­ди прин­ципів. Не існує в Європі жод­но­го інте­ре­су чи прин­ци­пу, що не спря­мо­вані про­ти мос­ков­сь­ких інте­ресів та прин­ципів. То­му єди­на при­род­на політи­ка Мос­ков­щи­ни що­до Євро­пи - це не со­юз з тією чи іншою євро­пей­сь­кою дер­жа­вою, а нав­па­ки, роз’єднан­ня євро­пей­сь­ких дер­жав, ос­лаб­лен­ня кож­ної. Роз’єднані і ос­лаб­лені, во­ни не ма­ти­муть си­ли вис­ту­пи­ти про­ти Мос­ков­щи­ни. Ми, мос­к­ви­ни, му­си­мо пов­сяк­час пам’ята­ти, що прин­ци­пи, на яких сто­ять Мос­ков­щи­на і Євро­па, є та­кою мірою про­ти­лежні, та­кою мірою за­пе­ре­чу­ють се­бе взаємно, що жит­тя однієї мож­ли­ве ли­ше ціною смерті дру­гої“668.

    Можливо шовініста­ми бу­ли ли­ше крайні: праві і ліві? Ад­же бу­ли й помірко­вані мос­к­ви­ни, при­хиль­ни­ки євро­пей­сь­кої куль­ту­ри, „за­пад­ни­ки“. На це відповідає М. Бер­дяєв: „У „за­паднічестві“ мос­ков­сь­кої інтелігенції зав­ж­ди бу­ло ба­га­то чу­жо­го За­хо­дові, ба­га­то бу­ло не ли­ше су­то мос­ков­сь­ко­го, а й ба­га­то цілко­ви­то азійсь­ко­го. Євро­пей­сь­ка дум­ка до невпізнан­ня спот­во­рю­ва­ла­ся у мос­ковській свідо­мості. Західна на­ука ста­ва­ла в Мос­ков­щині яки­мось бож­ком, невідо­мим кри­тич­но­му За­хо­дові, і обер­ну­ла­ся в мос­ков­сь­кий без­за­пе­реч­ний ка­те­хизм релігійно­го сек­тан­с­т­ва“669. Це сто­суєть­ся і мар­к­сиз­му. Мос­ковські соціалісти зро­би­ли з кож­но­го сло­ва соціалістич­но­го Тал­му­ду не­по­рушні дог­ми своєї віри-релігії. Але вод­но­час во­ни на­да­ва­ли цим дог­мам су­то мос­ков­сь­ко­го національ­но­го змісту й ду­ху. Їхній діяч пи­ше: „Під тис­ком жит­тя і під тис­ком мос­ков­сь­ко­го на­ро­ду міня­ли­ся пог­ля­ди на­ших більшо­виць­ких вождів. І ми по­ба­чи­ли, що ра­дян­сь­ка вла­да не ли­ше відно­ви­ла не­подільність імперії та за­хис­ти­ла життєві пот­ре­би Мос­ков­щи­ни, а й уза­галі є вла­дою національ­ною, мос­ков­сь­кою. Вла­дою, що її ство­рив мос­ков­сь­кий на­род для своїх пот­реб і за своєю по­до­бою“670. Це пи­са­но 1930 ро­ку, ко­ли Мос­ков­щи­на вис­ту­па­ла ще в інтер­національній ли­чині. Про­те С. Дмітрієвський вільно чи невільно по­ми­ляєть­ся: вожді зміню­ва­ли не пог­ля­ди, а так­ти­ку, фор­ми, а не зміст. Ба, навіть і форм не міня­ли, а ли­ше наз­ви тих форм. Зміст (навіть і ба­гать­ох форм) не мог­ли зміни­ти, хоч би й хотіли. Не мог­ли, бо зміст куль­ту­ри і ба­гат­с­т­во форм тво­рять по­коління й по­коління. Си­лу мос­ков­сь­ких національ­них тра­дицій по­чи­на­ють уже ро­зуміти і мо­лоді пись­мен­ни­ки в СРСР: „Ми хотіли зруй­ну­ва­ти всі в’язниці, а по­бу­ду­ва­ли ти­сячі но­вих. Ми хотіли зни­щи­ти кор­до­ни між на­ро­да­ми, а ото­чи­ли се­бе ки­тай­сь­ким му­ром. Ми хотіли зро­би­ти пра­цю приємною роз­ва­гою, а зап­ро­ва­ди­ли пе­кель­ну ка­тор­гу. Ми не хотіли про­ли­ва­ти ні крап­ли­ни люд­сь­кої крові, а вби­ва­ли, вби­ва­ли і вби­ва­ли мільйо­ни лю­дей. Ми хотіли збу­ду­ва­ти без­к­ла­со­ве суспіль­с­т­во, а збу­ду­ва­ли кас­то­ве. Ми хотіли ска­су­ва­ти дер­жа­ву, а роз­бу­ду­ва­ли і зміцни­ли її ти­ся­чок­рат­но більше, ніж во­на бу­ла. Ми хотіли по­ва­ли­ти ца­рат, а на спо­рожнілий трон по­са­ди­ли но­во­го ца­ря. Ми зри­ва­ли з офіцер­сь­ких мун­дирів царські по­го­ни, а потім зап­ро­ва­ди­ли їх зно­ву. Ми гань­би­ли цар­сь­ке катівство, а зап­ро­ва­ди­ли своє ти­ся­чок­рат­но жор­с­токіше за цар­сь­ке і т. д. і т. п.“671. Та­ко­го не над­ру­куєш в СРСР, а то­му ав­тор пе­рес­лав таємно ру­ко­пис за кор­дон під псев­донімом А. Терц.

    У 1917- 1927 рр. мос­ков­сь­ка „де­мок­ратія“ прос­лав­ля­ла і ста­ви­ла пам’ятни­ки Є. Пу­га­чо­ву. Йо­го роз­г­ро­мив О. Су­во­ров. Ска­за­ти щось доб­ро­го про О. Су­во­ро­ва вва­жа­ло­ся кон­т­р­ре­во­люцією, вла­да за це ка­ра­ла. А далі та са­ма вла­да прос­лав­ляє О. Су­во­ро­ва, зас­ну­ва­ла ор­ден йо­го імені. До 1917 р. мос­ков­сь­ка „де­мок­ратія“ хва­ли­ла ук­раїнців за їхню бо­роть­бу з цар­сь­ким уря­дом. А після ре­во­люції та са­ма „де­мок­ратія“ лає ук­раїнців за їхнє „ма­зе­пин­с­т­во“, хоч І. Ма­зе­па бо­ров­ся не з ра­дян­сь­кою, а з цар­сь­кою вла­дою. „Нас, мос­к­винів, хоч у де­сять­ох во­дах пе­ри, але мос­ков­сь­ко­го на­шо­го єства не ви­пе­реш“,-зізнавався І. Тур­генєв. До­сить по­ка­зо­во, що про те­перішній мос­ков­сь­кий „соціалізм“ мріяли ще в ми­ну­ло­му столітті не ли­ше соціалісти, а й мос­ковські мо­нархісти. Один з мо­нархічних філо­софів пи­ше: „Іноді я ду­маю (не ка­жу „мрію“, а об’єктив­но пе­ред­ба­чаю), що якийсь мос­ков­сь­кий цар - мо­же в не­да­ле­ко­му май­бут­нь­ому - ста­не на чолі соціалістич­но­го ру­ху і ор­ганізує йо­го так, як ор­ганізу­вав хрис­ти­ян­с­т­во рим­сь­кий це­зар Кос­тян­тин. І я ду­маю, що Мос­ков­щи­на має ста­ти на чолі но­вої східної дер­жа­ви; має да­ти світові но­ву, слов’янсько-східну куль­ту­ру, якою замінить за­не­па­да­ючу куль­ту­ру ро­ма­но-гер­ман­сь­кої Євро­пи. Світ нев­довзі му­сить об­ли­ши­ти бур­жу­аз­ну куль­ту­ру. І но­вий іде­ал люд­с­т­ва вий­де, без­пе­реч­но, з Мос­ков­щи­ни, бо ж мос­ков­сь­кий на­род не має бур­жу­аз­них за­бо­бонів“672. Отож, мільйо­нер С. Мо­ро­зов і ут­ри­му­вав своїм кош­том аж до 1917 ро­ку на ос­т­рові Капрі шко­лу соціалістич­них про­повідників.

    Близький при­ятель Леніна пи­сав про нього: „У В. Леніна не­має нічогісінько інтер­національ­но­го. Нав­па­ки, він є пос­тат­тю су­то національ­ною, мос­ков­сь­кою, ди­ти­ною мос­ков­сь­ко­го ду­хов­но­го жит­тя. А во­но, як відо­мо, бу­ло і є за­пе­ре­чен­ням усь­ого євро­пей­сь­ко­го. І В. Ленін повів свою партію мос­ков­сь­ким національ­ним істо­рич­ним шля­хом. І не К. Маркс, а М. Чер­ни­шев­сь­кий, С. Нєчаєв, М. Ба­кунін бу­ли йо­го вчи­те­ля­ми. В. Ленін, про­чи­тав­ши Г. Ге­ге­ля, нічо­го не зро­зумів. Свою ж діалек­ти­ку він змав­пу­вав зі спрос­та­че­ної Чер­ни­шев­сь­ким діалек­ти­ки Г. Ге­ге­ля. Так са­мо В. Ленін не знав і І. Кан­та, а дізнав­ся де­що про йо­го філо­софію з жа­люгідно спар­та­че­них уривків у пе­ре­казі М. Чер­ни­шев­сь­ко­го“673. З ним у згоді і Г. Пле­ха­нов: „В. Ленін - гор­ло­пан до моз­ку кісток. Йо­го так­ти­ка - це так­ти­ка М. Ба­куніна та С. Нєчаєва. Ідею про­фесійних ре­во­люціонерів він по­зи­чив у М. Ба­куніна. Своє док­т­ри­нер­сь­ке чак­лун­с­т­во по­зи­чив у К. Мар­к­са. А опер­тя своєї си­ли знай­шов у півінтелігентів. Те, що у Ба­куніна та Нєчаєва бу­ло ли­ше за­род­ком, дос­тиг­ло і да­ло ве­ли­кий уро­жай у Леніна. Цей уро­жай пе­ред­ба­чав Ф. Дос­тоєвсь­кий у своєму ро­мані „Бєси“ і тоді наз­вав йо­го „шігаль­ов­щи­ною“, від імені ге­роя Шігаль­ова, ду­хов­ної ди­ти­ни М. Ба­куніна, С. Нєчаєва“. Здійснені після 1917 ро­ку ідеї соціалізації землі, одер­жав­лен­ня підприємств, відібран­ня май­на у бур­жу­азії, цен­т­ралізо­ва­на та на військо­вий лад здис­ципліно­ва­на партія, че­ка, НКВД і подібні ідеї про­го­ло­си­ли мос­ковські ре­во­люціоне­ри ще 1862 ро­ку у своїй книжці „Мо­ло­дая Рос­сия“.

    Московський лібе­рал, пе­ре­ля­ка­ний нес­подіва­ним по­во­ро­том ре­во­люції в жовтні 1917 ро­ку, по­пе­ред­жав Євро­пу: „Мос­ков­сь­ка ре­во­люція чи пак ха­ос не­без­печні не ли­ше Мос­ков­щині, але й Європі. Те, що коїть­ся на нашій землі, є знач­но жах­ливіше, ніж ви, євро­пейці, ду­маєте. У нас ве­ли­чез­на по­же­жа. А чо­му ви, євро­пейці, віри­те, що во­на не пе­ре­ки­неть­ся і на ва­шу ха­ту? Ад­же мос­ков­сь­ка ре­во­люція - світо­ва. А світо­ва, за своєю при­ро­дою, є аг­ре­сив­на, і во­на не зу­пи­нить­ся на кор­до­нах мос­ков­сь­кої імперії. Не зу­пи­нить­ся, бо не мо­же зу­пи­ни­ти­ся. Не мо­же, бо мос­ков­сь­ка ре­во­люція - це та самісінька прес­та­ра Мос­ков­щи­на з її спо­конвічним ха­осом і аг­ре­сивністю. І тим-то справжній зміст, ме­та мос­ков­сь­кої ре­во­люції - це зни­щи­ти сво­го най­не­без­печнішо­го во­ро­га - євро­пей­сь­кий лад, до­ки він не зни­щив мос­ков­сь­кий ха­ос. Як же Мос­ков­щи­на мо­же відмо­ви­ти­ся від цієї своєї най­палкішої мрії?… Євро­пейські дер­жавні мужі мо­жуть віри­ти у всілякі Ліги Націй та вічний світо­вий мир, але як­що не хо­чуть за­ги­белі своїх дер­жав, не сміють ні на хви­ли­ну за­бу­ва­ти про війну, що її не­се світо­ва мос­ков­сь­ка ре­во­люція. В тій бо війні йдеть­ся не про мільйо­ни люд­сь­ких жертв чи на мільяр­ди зни­ще­но­го май­на. В тій війні ста­не ру­ба пи­тан­ня: бу­ти чи не бу­ти євро­пейській куль­турі. Щоб це ба­чи­ти те­пер, не тре­ба бу­ти та­ким про­ро­ком, як, нап­рик­лад, Д. Ме­реж­ков­сь­кий, який ще 1907 ро­ку віщу­вав події 1917 і по­даль­ших років. Щоб по­ба­чи­ти те, про що я тут ка­жу, тре­ба бу­ти ли­ше зря­чим. А над­хо­дить од­не з двох: або мос­ков­сь­кий істо­рич­ний Ха­ос ру­шить на Євро­пу (влас­не вже ви­ру­шив) і зме­те з землі євро­пей­сь­ку куль­ту­ру, або Євро­па, щоб не за­ги­ну­ти са­ма, ру­шить на Мос­ков­щи­ну і за­га­сить по­же­жу до­ки не запізно. Треть­ого шля­ху не­має, бо з Ха­осом не­мож­ли­ве при­ми­рен­ня, не­мож­ли­ва жод­на уго­да“674. О. Сал­ти­ков ще в 1922 р. зак­ли­кав Євро­пу зни­щи­ти ра­дян­сь­ку вла­ду. Мо­же не ба­чив, що во­на пи­то­мо мос­ков­сь­ка, національ­на, імпер­сь­ка? Ні, ба­чив. Але зро­зумів, що всі ці „пе­ре­мо­ги“ скінчать­ся роз­ва­лом СРСР, по­вер­нен­ням Мос­ков­щи­ни до ста­ну XVI ст. Цей мос­ков­сь­кий патріот хотів ря­ту­ва­ти імперію євро­пей­сь­ки­ми ру­ка­ми.

    З та­кою ж ме­тою інші мос­ковські патріоти по­пе­ред­жа­ли, що світог­ляд мос­к­ви­на над­то примітив­ний, простіше ка­жу­чи - ди­кун­сь­кий. Мос­к­вин не вміє ду­ма­ти, він ли­ше вірить у свої дог­ми, на яких зас­но­ва­не все йо­го жит­тя. Мо­раль, ети­ка, ес­те­ти­ка мос­к­ви­на про­ти­лежні хрис­ти­ян­сь­ким, євро­пей­сь­ким. Мос­к­вин - жор­с­то­кий, не­щад­ний до пе­ре­мо­же­них, до слаб­ших за се­бе. „Мос­к­ва сле­зам не ве­рит“. Мос­к­вин ото­тож­нює сво­бо­ду з без­карністю, роз­пус­тою, без­ла­дом. Він уяв­ляє її як пра­во без­кар­но вби­ва­ти, гра­бу­ва­ти, а то­му й обож­нює дес­по­тич­ну вла­ду: ко­лись ца­ря, те­пер дик­та­то­ра. Всі роз­ру­хи в Мос­ков­щині зав­ж­ди суп­ро­вод­жу­ва­ли­ся вбив­с­т­ва­ми, гра­бун­ком і ду­же час­то кінча­ли­ся тим, що во­ро­хоб­ни­ки прос­тя­га­ли ру­ки владі: „Вя­жи­те ме­ня“. Роз­би­ша­ка - іде­ал мос­ков­сь­кої волі, а Іван IV - іде­ал мос­ков­сь­кої вла­ди. Мос­к­вин не ту­жить за сво­бо­дою, а вільне дру­ко­ва­не і мов­ле­не сло­во в Європі, вис­лов­лен­ня про­ти­леж­них ду­мок прик­ро вра­жає мос­к­ви­на, він ста­вить­ся до них во­ро­жо, як і до пра­ва робітників страй­ку­ва­ти. Мос­к­ви­ни, які їзди­ли у XVII-XIX століттях до Євро­пи, вва­жа­ли євро­пей­сь­ку во­лю бо­жевіллям і не­по­хит­но віри­ли, що євро­пейські дер­жа­ви ось-ось роз­ва­лять­ся. В ХХ ст. мос­ков­сь­кий інже­нер в СРСР (робітни­чо­го по­ход­жен­ня), зди­во­ва­ний пра­вом євро­пей­сь­ких робітників страй­ку­ва­ти, ка­зав: „Ми пе­рег­на­ли мільйо­ни робітників че­рез в’язниці та сибірську ка­тор­гу, що­би нав­чи­ти їх пра­цю­ва­ти“.

    „Як до 1917 ро­ку, так і після нього мос­ков­сь­ка інтелігенція не виз­на­ва­ла прин­ци­по­во осо­бис­тої ініціати­ви, а до ви­яв­ле­ної не­мос­к­ви­ном ста­ви­ла­ся не ли­ше підозріло, а й во­ро­жо. Мос­к­вин виз­нає і ро­зуміє ли­ше при­мус, заг­ро­зу ка­ри. Так це в СРСР не то­му, що більшо­ви­ки ви­ни­щи­ли ста­ру лібе­раль­ну інтелігенцію, а то­му, що но­ва, ра­дян­сь­ка (як і ста­ра, цар­сь­ка) інтелігенція на­сам­пе­ред щи­ро мос­ков­сь­ка, по­род­же­на мос­ков­сь­ким істо­рич­ним ґрун­том. Мар­к­сис­т­сь­ка ж ба­ла­ка­ни­на мос­ков­сь­кої інтелігенції в СРСР - це ли­ше тим­ча­со­ва да­ни­на моді; ли­ше зовнішня то­нень­ка плівка чер­во­ної фар­би на ду­же гру­бо­му істо­рич­но­му шарі мос­ков­сь­кої національ­ної ду­хов­ності“675. До цього вис­нов­ку прий­шов і М. Бер­дяєв: „Вся історія мос­ков­сь­кої інтелігенції - це влас­не при­го­ту­ван­ня до ко­муністич­но­го ла­ду. Відомі оз­на­ки ко­мунізму: спра­га за суспіль­ною спра­вед­ливістю, виз­нан­ня робітни­чо­го кла­су за аль­фу і оме­гу люд­с­т­ва, не­на­висть до капіталістич­но­го ла­ду і бур­жу­азії, во­ро­же став­лен­ня до куль­тур­ної еліти, за­пе­ре­чен­ня ду­ху і ду­хов­ної твор­чості, сек­тан­т­сь­ка не­тер­пимість, містич­не, релігійне сприй­ман­ня ма­теріалістич­них догм і т. п. Всі ці ко­муністичні оз­на­ки зав­ж­ди ма­ла мос­ков­сь­ка ра­ди­каль­на інтелігенція… Ідеї мос­ков­сь­ких на­род­ників ви­яви­ли­ся в житті ілюзіями. Ідея осо­бис­тих прав, ідея постійних ре­форм, ідея ево­люційно­го прог­ре­су суспіль­с­т­ва, ідея пар­ла­мен­тар­сь­ко­го шля­ху до поліпшен­ня долі робітниц­т­ва - всі ці су­то євро­пейські ідеї не сприй­ня­ли­ся в Мос­ков­щині. Пе­ре­мог­ли в Мос­ков­щині ідеї ко­муністичні, що їх ми щой­но на­ве­ли. Пе­ре­мог­ли, бо ж во­ни бу­ли тра­диційни­ми іде­ями і мос­ков­сь­кої інтелігенції і мос­ков­сь­ко­го на­ро­ду. Бо­жок мос­ков­сь­кої де­мок­ра­тич­ної інтелігенції В. Бєлінський про­повіду­вав дес­потію і при­му­совість. Він го­во­рив, що на­род та­кий не­ро­зум­ний, що йо­го тре­ба си­ломіць тяг­ну­ти до йо­го ж щас­тя. Він зізнаєть­ся, що як­би був ца­рем, то був би дес­по­том за­ра­ди спра­вед­ли­вості… Ро­зум і ду­ша мос­к­ви­на лег­ко пе­ре­хо­дять від однієї край­ності до про­ти­леж­ної. Обидві зав­ж­ди ор­то­док­сальні і не виз­на­ють ніякої се­ре­ди­ни. Цар­сь­ка те­ок­ра­тич­на Мос­ков­щи­на не відійшла ще в історію, а тільки зміни­ла наз­ву на про­ле­тар­сь­ку і теж те­ок­ра­тич­ну. Цар­сь­ка са­мо­дер­жав­на імперія ма­ла свої іде­ологічні ко­рені у пра­вос­лавній вірі сво­го на­ро­ду. Вірі, що виз­на­ва­ла ту імперію за свя­щен­не цар­с­т­во, за те­ок­ратію. Про­ле­тар­сь­ка імперія має свої іде­ологічні ко­рені та­кож у вірі сво­го на­ро­ду. Вірі, що виз­нає про­ле­тар­сь­ку імперію за свя­щен­не цар­с­т­во, за соціалістич­ну те­ок­ратію… Цар­сь­ка Мос­ков­щи­на сто­яла на пра­вос­лав­но­му ор­то­док­саль­но­му світог­ляді і ви­ма­га­ла від підда­них, щоб во­ни виз­на­ва­ли йо­го сліпо, без жод­них зас­те­ре­жень. Про­ле­тар­сь­ка Мос­ков­щи­на стоїть на соціалістич­но­му ор­то­док­саль­но­му світог­ляді і ще з більшим при­му­сом ви­ма­гає від піддан­них виз­на­ва­ти йо­го навіть ен­тузіас­тич­но. Свя­щен­не ж цар­с­т­во не мо­же бу­ти чи­мось іншим, як дес­потією світог­ля­ду, не мо­же бу­ти не­ор­то­док­саль­ним, і то­му во­но зав­ж­ди ви­ни­щує „єре­тиків“. „Пра­вовірне“ сек­тан­т­с­т­во, а з нього і дес­потія світог­ля­ду та ни­щен­ня „єре­тиків“ - все це бу­ло іде­ологічною ос­но­вою Мос­ков­щи­ни від ХІ ст. по сьогоднішній день. Ду­ховні ос­но­ви ца­ра­ту і більшо­виз­му - цілко­ви­то то­тожні… Пе­ре­мо­га більшо­виків у Мос­ков­щині не ви­пад­ко­ва. Більшо­визм - яви­ще гли­бо­ко внутрішнє, мос­ков­сь­ке, національ­не. Це витвір мос­ков­сь­ко­го національ­но­го ду­ху, витвір душі мос­к­ви­на. Більшо­визм є ли­ше зовнішнім ви­явом всього то­го, що нур­тує в душі кож­но­го з нас, мос­к­винів. Більшо­визм - це при­род­ний син­тез Іва­на IV з К. Мар­к­сом. Більшо­визм є третім ви­явом мос­ков­сь­ко­го за­гар­б­ниц­т­ва. Дру­гим бу­ла імперія Пет­ра І. Пер­шим - мос­ков­сь­ке цар­с­т­во Іва­на IV. Більшо­визм є не­ми­ну­чим ета­пом історії мос­ков­сь­ко­го на­ро­ду“676.

    Перемогу В. Леніна над О. Ке­рен­сь­ким мос­к­ви­ни (і наші невігла­си) по­яс­ню­ють де­ма­гогією Леніна, що про­го­ло­сив гас­ла: „Геть війну!“, „Гра­буй наг­ра­бо­ва­не!“, „Війна па­ла­цам, мир ха­лу­пам!“ то­що. Але чо­му са­ме такі гас­ла і са­ме мос­к­ви­ни підхо­пи­ли і пішли за ни­ми? Ук­раїнці ма­ли ба­га­то при­чин піти за гас­лом „Геть війну!“, але навіть мос­ковські істо­ри­ки виз­на­ють той факт, що ук­раїнці ки­да­ли 1917-1918 рр. фронт ос­танніми і ли­ше за на­ка­зом ук­раїнсь­кої вла­ди. Гас­ло „Гра­буй наг­ра­бо­ва­не!“ ма­ло впли­ва­ло на ук­раїнців. На справ­ж­ню при­чи­ну пе­ре­мо­ги Леніна ки­дає світло один з ро­зумніших мос­к­винів: „Подібність ре­во­люції 1917 р. до кри­зи 1616 р. відо­ма аж до дрібниць. Зовнішня війна, ди­нас­тич­на кри­за, гос­по­дар­ча кри­за, се­лянські пов­с­тан­ня і спа­лен­ня маєтків, го­лод у містах, ши­ро­ко роз­пов­сюд­же­ний розбій, ду­шо­губ­с­т­во, партійна дес­потія, нез­дарність провідників, де­ма­гогія, роз­пе­ре­заність міської черні і по­дуріло­го се­лян­с­т­ва - все це, вся ця агонія 1917-1918 років є дос­те­мен­ною фо­тог­рафією Мос­ков­щи­ни 1606-1612 років. І діючі си­ли, і ме­та, і навіть го­ловні гас­ла бу­ли приб­лиз­но ті самі і тоді, й те­пер… Як тоді, так і те­пер кри­за спо­чат­ку бу­ла ди­нас­тич­ною, але ду­же ско­ро обер­ну­ла­ся на політич­ну. Як тоді, так і те­пер кри­зу за­по­чат­ку­ва­ли вищі ко­ла суспіль­с­т­ва, але во­на ду­же швид­ко по­ши­ри­ла­ся та за­хо­пи­ла весь на­род. Як те­пер, так і тоді на­род­ний рух був не ли­ше про­ти ба­га­тих, зем­лев­лас­ників, але й про­ти всіля­ко­го гро­мад­сь­ко­го ла­ду. Хоч тоді (як і те­пер) той рух не мав нічо­го спільно­го з євро­пей­сь­ким соціалізмом, про­те і в 1606-12 ро­ках про­го­ло­шу­ва­ли іде­ологію соціалізму, прис­то­со­ва­ну до ро­зуміння ди­кої мос­ков­сь­кої юр­би. Од­но­бо­ка і плас­ка іде­ологія тодішнього „більшо­ви­ка“ Іва­на Бо­лотніко­ва нічим не відрізня­ла­ся від іде­ології „ре­во­люційної де­мок­ратії“ 1917 ро­ку. Так са­мо й се­ред діячів 1606-12 років мож­на знай­ти пред­с­тав­ників усіх партій 1917 ро­ку. Тоді бу­ла і роз­г­ром­ле­на „пра­ва партія“ (П. Ля­пу­нов), і „соціалісти“ (І. Бо­лотніков), і тодішній О. Ке­рен­сь­кий (Ф. Ан­д­ро­нов)… Ця подібність стає ще на­очнішою і без­сумнівною, як­що при­га­даємо, що 1606 ро­ку був та­кий са­мий ви­бух національ­ної стихії у не­мос­ков­сь­ких на­родів, як і в 1917 році. Так! Наш ста­рий, спо­конвічний більшо­визм є в кож­но­го з нас, мос­к­винів. Ленін ли­ше ви­ко­рис­тав цю на­шу су­то мос­ков­сь­ку стихію“677.

    Що ж ста­ло­ся 1917 ро­ку? Інший ро­зум­ний мос­к­вин відповідає: „Ніякої ре­во­люції не бу­ло в Мос­ков­щині 1917 ро­ку. Бо ж ре­во­люція - це на­силь­ниць­ка і швид­ка зміна ста­ро­го змісту на но­вий зміст. Зміна са­мих ли­ше форм (хо­ча й яка швид­ка) є ли­ше прис­ко­рен­ням ево­люції. Те­пер у Мос­ков­щині і за­гар­ба­них нею країнах ба­чи­мо фо­тог­рафічно док­лад­ний об­раз часів Іва­на IV, Ми­ко­ли І в усіх без ви­нят­ку ца­ри­нах жит­тя. Що ж ста­ло­ся 1917 ро­ку?… Пер­ше. Ос­лаб­ла дер­жав­на вла­да, і мос­ков­сь­кий на­род своїм не­по­миль­ним національ­ним інстин­к­том відчув у то­му ос­лаб­ленні заг­ро­зу існу­ван­ню імперії. То­му він і вчи­нив та­кий са­мий за­ко­лот, як і під час Крим­сь­кої чи Япон­сь­кої прог­ра­них війн. Мос­ков­сь­кий на­род інстин­к­тив­но відчув свій по­ря­ту­нок на­сам­пе­ред у твердій владі… Дру­ге. Так са­мо інстин­к­тив­но мос­ков­сь­кий на­род учи­нив за­ко­лот про­ти фізіологічно чу­жо­го йо­му ду­ху Євро­пи, що після 1905 ро­ку хоч і ду­же сла­бень­ки­ми стру­моч­ка­ми, про­те по­чав протіка­ти до імперії. Мос­к­вин підсвідо­мо відчув у то­му євро­пей­сь­ко­му стру­моч­ку сво­го най­не­без­печнішо­го во­ро­га і з жах­ли­вим поспіхом за­му­ру­вав усі більші чи менші діроч­ки у „вікні в Євро­пу“. Не де­рев’яна, а залізо­бе­тон­на завіса опус­ти­ла­ся“678. Д. Ме­реж­ков­сь­кий віщу­вав ще 1907 ро­ку прихід більшо­виз­му і по­ми­лив­ся ли­ше на кілька років. Так са­мо М. Бер­дяєв 1907 ро­ку пи­сав, що більшо­виць­ка партія за своєю іде­ологією стоїть най­б­лиж­че за інші партії до іде­ології, світог­ля­ду мос­ков­сь­ко­го на­ро­ду. То­му в май­бутній ре­во­люції більшо­виць­ка партія пе­ре­мо­же всі інші партії, бо її підтри­має весь мос­ков­сь­кий на­род679. Подібний пог­ляд поділя­ють інші ав­то­ри: „Наші мос­ковські ли­цеміри ка­жуть, що мос­ков­сь­кий на­род не­вин­ний, не відповідає за більшо­визм, бо, мов­ляв, ко­мунізм - це євро­пей­сь­ка бак­терія, що її за­нес­ли до Мос­ков­щи­ни чу­жинці і нею за­ра­зи­ли доб­рий, бо­го­бо­яз­ли­вий мос­ков­сь­кий на­род. Хай ті ли­цеміри до­ве­дуть, що мо­ло­ко не ски­сає, ко­ли до нього пот­ра­пить бак­терія. Ко­ли та са­ма кис­лот­на бак­терія пот­ра­пить у во­ду, то во­да не ски­сає. Чи ж не пи­сав у ми­ну­ло­му столітті фран­цузь­кий істо­рик Ж. Мішле, що „осно­вою жит­тя мос­ков­сь­ко­го на­ро­ду є ко­мунізм, що ви­яв­ляєть­ся в об­щині“. І чи не відповідав йо­му О. Гер­цен: „Вас, євро­пейців, стри­му­ють ваші при­ват­но-влас­ницькі за­бо­бо­ни, а ми, мос­к­ви­ни, тих за­бо­бонів не маємо“680.

    „Так! Ми, мос­к­ви­ни, не­се­мо всю відповідальність за більшо­визм. Ми самі пок­ли­ка­ли йо­го до жит­тя. Він зро­див­ся на нашій мос­ковській землі. Він є щи­ро мос­ков­сь­ке національ­не яви­ще і то ду­же ста­ро­го по­ход­жен­ня. Спо­конвічний, прес­та­рий, він си­дить усе­ре­дині кож­но­го з нас, мос­к­винів. То­му він і приніс пе­ре­мо­гу В. Леніну в 1917 році і підтри­мує ра­дян­сь­ку вла­ду досі. В. Ленін ли­ше ви­ко­рис­тав ре­аль­но цей наш ріднень­кий більшо­визм у кож­но­му з нас. Більшо­визм - це ос­та­точ­не, істо­рич­но логічне за­вер­шен­ня бу­до­ви мос­ков­сь­кої дер­жав­ності. За­вер­шен­ня психічне і логічне“681.

    З ним по­год­жуєть­ся і про­фе­сор Г. Фе­до­тов: „До більшо­виць­кої партії всту­пи­ли щоп­рав­да і не­мос­к­ви­ни, але їх бу­ло знач­но мен­ше, ніж мос­к­винів. Ка­за­ти, що більшо­визм ніби не має нічо­го спільно­го з мос­ков­сь­ким на­ро­дом - це ка­за­ти неп­рав­ду. Більшо­ви­ки за­хо­пи­ли дер­жав­ну вла­ду в Мос­ков­щині ду­же лег­ко, без ніяко­го спро­ти­ву, але в усіх не­мос­ков­сь­ких ок­раїнах ви­бух­ла за­пек­ла війна про­ти більшо­виз­му і більшо­виків. От­же, бу­ло щось та­ке в ду­хов­ності мос­к­винів, що за­хоп­лю­ва­ло­ся більшо­виз­мом. Ґрунт більшо­виз­му в Мос­ков­щині підго­ту­ва­ли: істо­рич­не фізич­не і ду­хов­не раб­с­т­во, об­щи­на і са­мо­дер­жав­с­т­во царів. Мос­ков­сь­кий більшо­визм є при­род­ним вит­во­ром істо­рич­но­го жит­тя мос­ков­сь­ко­го на­ро­ду. Вит­во­ром щи­ро мос­ков­сь­ким, національ­ним. А на­ки­дає Мос­ков­щи­на світові ко­мунізм, ке­ру­ючись ли­ше своїми дер­жав­ни­ми інте­ре­са­ми“682. „Ф. Дос­тоєвсь­кий - про­рок мос­ков­сь­кої ре­во­люції і більшо­виз­му в най­повнішо­му ро­зумінні цього сло­ва. Ре­во­люція 1917 ро­ку - дос­те­мен­но та­ка, якою він її про­ро­ку­вав. Де­сят­ки років пе­ред 1917 ро­ком він по­ка­зав нам, як на до­лоні, її ідейні ос­но­ви, її внутрішню логіку, її зовнішній об­раз. Йо­го „Бєси“ - це ро­ман не про на­яв­не, а про прий­дешнє. У мос­ков­сь­ко­му житті 1860-1970-х років не бу­ло ще ні Став­рогіна, ні Ки­ри­ло­ва, ні Ша­то­ва, ні П. Вер­хо­вен­сь­ко­го, ні Шігаль­ова. Ці лю­ди з’яви­ли­ся пізніше. Ф. Дос­тоєвсь­кий відкрив нам тоді ще при­хо­ва­ну, гли­бин­ну ос­но­ву більшо­виз­му“683. Про те, що - більшо­визм є за­кон­ною ди­ти­ною мос­ков­сь­кої ду­хов­ності і жит­тя, пи­са­ли В. Брю­сов, М. Клюєв, З. Гіппіус. Не­ми­нучість йо­го при­хо­ду віщу­ва­ли Ф. Тют­чев684, М. Лєрмон­тов, М. Сал­ти­ков-Щедрін685, К. Лєонтьєв, Д. Ме­реж­ков­сь­кий, О. Сал­ти­ков, О. Блок686, Ф. Дос­тоєвсь­кий687 та інші. Мос­ков­сь­кий міністр Д. Тол­с­той пи­сав ще 1875 ро­ку: „Кож­не на­ма­ган­ня зап­ро­ва­ди­ти в мос­ковській імперії євро­пейські пар­ла­ментські фор­ми вла­ди при­ре­че­не заз­да­легіть на нев­да­чу. Як­що ски­нуть са­мо­дер­жав­ну, дес­по­тич­ну цар­сь­ку вла­ду, то на її місце ав­то­ма­тич­но прий­де знач­но дес­по­тичніша - ко­муністич­на, за вчен­ням К. Мар­к­са, чию те­орію я вив­чив ду­же уваж­но“688. Д. Тол­с­той знав ду­ховність та світог­ляд мос­к­ви­на кра­ще, ніж лібе­рал П. Мілю­ков та соціаліст О. Ке­рен­сь­кий, які спро­бу­ва­ли 1905 та 1917 років на­ки­ну­ти мос­ков­щині са­ме оті євро­пейські пар­ла­ментські фор­ми: мос­к­ви­ни виг­на­ли обид­вох за кор­дон, а по­са­ди­ли на трон но­во­го ца­ря Леніна, як і віщу­вав Д. Тол­с­той. На знанні душі мос­к­винів ґрун­ту­ва­ла­ся і впев­неність по­пе­ред­ників більшо­виз­му: „Хоч мос­ков­сь­кий на­род тем­ний, але він ро­зуміє і цінить ви­со­ко об­щинні за­са­ди, зок­ре­ма за­са­ду гро­мад­сь­кої влас­ності на зем­лю. От­же, він є ко­муністом тра­диційно й інстин­к­тив­но. То­му наш мос­ков­сь­кий на­род, не див­ля­чись на свою не­куль­турність, стоїть ближ­че до соціалізму, ніж куль­турні євро­пейські на­ро­ди“689.

    Московські емігран­ти-ан­ти­ко­муністи теж доб­ре ро­зуміють справ­ж­ню при­ро­ду ко­муністів: „Політич­ний і суспіль­ний лад у СРСР є та­ким, що слу­жи­ти національній Мос­ков­щині ма­ють мож­ливість ли­ше чле­ни КПРС, ен­ка­ве­дис­ти, ком­со­мольці. В їхніх ру­ках уся вла­да. І во­ни справді слу­жать не ІІІ Інтер­націона­лу, а Москві-ІІІ Ри­мові. І ми, мос­ковські ан­ти­ко­муністи, бу­ли би зрад­ни­ка­ми своєї батьківщи­ни, як­би зни­щу­ючи ра­дян­сь­ку вла­ду, вби­ва­ли тих фак­тич­них мос­ков­сь­ких патріотів з п’яти­кут­ною зіркою на чолі. Не дивімо­ся на ту чортівсь­ку зірку. Дивімо­ся на біографії тих позірче­них лю­дей і оцінюй­мо їх за їхніми зас­лу­га­ми пе­ред Мос­ков­щи­ною. А їхні зас­лу­ги ве­ликі. Са­ме во­ни, а не хтось інший, вря­ту­вав на­шу імперію від роз­ва­лу. Щобільше! Са­ме во­ни піднес­ли Мос­ков­щи­ну в міжна­род­но­му житті на най­ви­щу ви­сочінь за всю на­шу історію“690. І в іншо­му емігран­т­сь­ко­му ви­данні: „Ко­ли впа­де ра­дян­сь­ка вла­да, ми не сміємо вва­жа­ти за зло­чин ко­лишнє член­с­т­во в КПРС чи навіть служ­бу в НКВД. Ми та­кож не сміємо да­ва­ти жод­них привілеїв тим, хто сидів у ра­дян­сь­ких в’язни­цях і та­бо­рах чи вза­галі бу­ли гноб­лені ра­дян­сь­кою вла­дою. Всі пра­ва, по­са­ди, відзна­ки, на­го­ро­ди то­що, що їх здо­бу­ли лю­ди за ра­дян­сь­кої вла­ди, му­сять ма­ти пра­во­чинність і після ра­дян­сь­кої вла­ди“691.

    В СРСР вих­ва­ля­ють і прос­лав­ля­ють Пет­ра І. Та ок­ремі пись­мен­ни­ки, ви­ко­рис­то­ву­ючи мос­ковські дер­жавні архіви, опи­са­ли Пет­ра та­ким, яким він нас­п­равді був. Б. Пільняк пи­сав, що Пет­ро - лю­ди­на цілко­ви­то не­нор­маль­на: сифілітич­ний, пов­сяк­час п’яний, з ди­ки­ми на­па­да­ми „тос­ки и буй­с­т­ва“. Він не мав ніяко­го по­чут­тя відповідаль­ності. Цілко­ви­то не ро­зумів ні логіки історії, ні фізіології на­род­но­го жит­тя. Був жа­люгідно ма­ло­пись­мен­ний і кни­жок не лю­бив і не чи­тав (те са­ме пи­сав істо­рик В. Клю­чев­сь­кий). Маніяк. Бо­ягуз. Зди­тинілий ди­кун, що все своє жит­тя ба­вив­ся в „сол­да­ти­ки“, па­ра­ди, ко­раблі, війни, бен­ке­ти, за іде­ал по­ведінки вва­жав п’яні звич­ки гол­лан­д­сь­ко­го мат­ро­са та сол­дат­сь­кої ка­зар­ми… Най­б­рудніший цинік, за­пе­ре­чу­вав не ли­ше все гар­не, кра­си­ве в лю­дині, а й за­пе­ре­чу­вав са­му лю­дяність. Ціну­вав жит­тя лю­ди­ни не більше, як жит­тя бло­щиці. Ко­ли йшов повз якесь будівниц­т­во, а робітни­ки ки­да­ли ро­бо­ту, щоб йо­му ук­ло­ни­ти­ся, то він своєю „ду­бин­кой“ уби­вав їх на місці, мов­ляв, щоб не мар­ну­ва­ли час на пок­ло­ни. Ко­ли ж нав­чені та­ким досвідом робітни­ки не ки­да­ли ро­бо­ти і не кла­ня­ли­ся йо­му, то вби­вав їх за те, що, мов­ляв, не ша­ну­ють сво­го ца­ря. В Лей­ден­сь­ко­му універ­си­теті він з своїм поч­том ди­вив­ся, як сту­ден­ти роз­ти­на­ли труп. По­ба­чив­ши оги­ду на об­лич­чях сво­го поч­ту, на­ка­зав всьому поч­тові гриз­ти зу­ба­ми мер­т­вя­ка. З жінкою фель­д­мар­ша­ла П. Ру­мян­це­ва повівся при­люд­но так, що не мож­на вис­ло­ви­ти в книжці… Ніякою мо­рал­лю не стри­му­ва­ний, роз­пус­т­ву­вав при­люд­но. Сифілітич­ний, од­ру­жив­ся із зна­ною всім повією, ко­хан­кою кн. Мен­ши­ко­ва. Ве­ли­ке, смер­дю­че, на тон­ких но­гах тіло згноїли пранці. Баб­сь­ке об­лич­чя, об­вислі ще­ле­пи, п’яні, дикі, бо­жевільні очі. Не лю­бив міня­ти білиз­ну, но­сив бруд­ну, смер­дю­чу тиж­ня­ми. Ве­ли­ке тіло на то­нень­ких ніжках, з ма­лень­кою го­ло­вою на­га­ду­ва­ло бруд­не опу­да­ло. Об­лич­чя пов­сяк­час сми­ка­ло­ся, кри­ви­ло­ся. Ду­же бо­яв­ся ви­со­кої стелі і то­му в своєму кабінеті три­мав на­тяг­ну­те по­лот­но тро­хи ви­ще за свою го­ло­ву. Навіть на мос­ков­сь­ку міру був не­люд­сь­кою пот­во­рою мо­раль­но, ду­хов­но і фізич­но“692. Та­ким був, за сло­ва­ми мос­к­винів, їхня національ­на гордість, „ве­ли­кий пре­об­ра­зо­ва­тель“ і пер­ший імпе­ра­тор на­ро­ду, що має „вирішу­ва­ти про шля­хи Євро­пи і за­вер­ши­ти роз­ви­ток люд­с­т­ва, вста­но­ви­ти спра­вед­ливість у всьому світі“ (М. По­годін). Має „да­ти світові нові іде­али люд­с­т­ва, но­ву куль­ту­ру“ (К. Лєонтьєв). Має „да­ти світові но­ву релігію“ (О. Хо­мя­ков). Має „ря­ту­ва­ти світ від ха­осу“ (П. Ча­адаєв). Має „виз­во­ли­ти робітниц­т­во всього світу від ви­зис­ку, ли­ха, злиднів, не­щасть“ (В. Ленін). Має „ке­ру­ва­ти пос­ту­пом но­вої куль­ту­ри но­во­го суспіль­с­т­ва“ (М. Бу­харін). „Мос­к­ва-ІІІ Рим, а чет­вер­то­му не бы­вать“ (Філо­фей). „Мос­к­ва все­му све­ту го­ло­ва“ (Авва­кум). „Мос­к­ва - сто­ли­ця світо­во­го про­ле­таріату“ (С. Єсєнін). „Геній мос­ков­сь­ко­го на­ро­ду обер­не вічні льодо­ви­ки на тропічні са­ди з пальм та квітів, за­се­лить Місяць“ (М. Хру­щов).

    І все це зро­бить на­род, який вод­но­час „не дав світові нічогісінько, жод­ної ідеї до скар­б­ниці люд­сь­ких ідей, нічо­го не зро­бив зад­ля доб­ра люд­с­т­ва; нічим не до­поміг пос­ту­пові люд­с­т­ва“ (П. Ча­адаєв). „На­род ди­кунів та ви­родків люд­сь­ких“ (О. Гер­цен). „Не на­род, а пе­кель­на пот­во­ра“ (В. Ро­за­нов). „На­род, який блу­кає по Європі і шу­кає, що мож­на зруй­ну­ва­ти, зни­щи­ти ли­ше за­ра­ди роз­ва­ги“ (Ф. Дос­тоєвсь­кий). „На­род, який, як­би й про­ва­лив­ся скрізь зем­лю, то нічогісінько у світі, ні най­мен­шо­го цвяш­ка не за­хи­та­ло­ся б“ (І. Тур­генєв). На­род, що „Игом раб­с­т­ва клей­мен­ный, без­бож­ной лес­ти, лжи тлет­вор­ной и ле­ни мер­т­вой и по­зор­ной, и вся­кой мер­зос­ти пол­ный“ (О. Хо­мя­ков). На­род „бай­ду­жий до най­мен­шо­го обов’яз­ку, до най­мен­шої спра­вед­ли­вості, до най­мен­шої прав­ди, на­род, що цілко­ви­то не виз­нає зви­чайнісінь­кої люд­сь­кої гідності, що цілко­ви­то не виз­нає ні вільної лю­ди­ни, ні вільної дум­ки“ (О. Пушкін). „На­род во­ло­цюг і злодіїв“ (С. Рож­дес­т­вен­сь­кий). „Са­та­нин­сь­кий на­род“ (З. Гіппіус). „Най­без­дарніший на­род, без на­тя­ку на творчість“ (Г. Ус­пен­сь­кий). „Не на­род, а ху­до­ба, хам, ди­ка ор­да ду­ше­губів, злодіїв“ (М. Бул­га­ков). На­род, що „не­на­ви­дить во­лю, обож­нює раб­с­т­во, лю­бить лан­цю­ги на своїх ру­ках і но­гах, лю­бить своїх кри­ва­вих дес­потів, не відчу­ває ніякої кра­си, бруд­ний фізич­но і мо­раль­но, століття­ми жи­ве у тем­ряві, „мра­ко­бе­сии“ і паль­цем не по­во­рух­нув до чо­гось люд­сь­ко­го, але го­то­вий пов­сяк­час по­не­во­лю­ва­ти, гно­би­ти всіх і все, весь світ. Це не на­род, а істо­рич­не прок­лят­тя люд­с­т­ва“ (В. Шмель­ов). На­род, що „досі не по­ка­зав, що він мо­же жи­ти по-люд­сь­ки, от­же, не має пра­ва жи­ти се­ред цивілізо­ва­них на­родів“ (С. Вол­кон­сь­кий).

    Отже, чи самі ж мос­к­ви­ни не да­ють відповідь на мос­ков­сь­ке са­мо­вих­ва­лян­ня від Філофєя XVI ст. до Ми­ки­ти ХХ ст.? А провідна вер­с­т­ва цього на­ро­ду, еліта нації? Пер­ший мос­ков­сь­кий пись­мен­ник, що одер­жав Но­белівсь­ку на­го­ро­ду, пи­ше: „Що­до ду­хов­ності, мо­ралі та інте­лек­ту, то мос­ков­сь­ке освіче­не суспіль­с­т­во - це збо­ри­ще руйнівників, блюзнірів, ду­хов­них во­ло­цюг, ро­зу­мо­вих шах­раїв, мо­раль­них роз­пус­ників, без­со­ром­них бре­хунів, прос­таць­ких хвальків і ди­кунів, ди­кунів і ди­кунів. Але всі во­ни - за­ро­зумілі аж до посміхо­вись­ка. До цього, ви­ба­чай­те, „суспіль­с­т­ва“ на­ле­жать та­кож і мо­ральні та ро­зу­мові, сифілітичні при­ше­ле­пи, бевзі, ви­род­ки, напівбо­жевільні, істе­ри­ки, цинічні мо­ральні і фізичні повії обох ста­тей. І ось це гид­ке, ма­каб­рис­тич­не бо­ло­то маємо ми, мос­к­ви­ни, за свою ду­хов­ну, куль­тур­ну і ро­зу­мо­ву еліту, за пе­ре­до­вий аван­гард но­вої Мос­ков­щи­ни. Тьфу!“693. Раніше за нього пи­са­ло­ся: „Ох, як тяж­ко жи­ти в Мос­ков­щині, в цьому смер­дю­чо­му се­ре­до­вищі фізич­но­го і мо­раль­но­го бру­ду, підло­ти, брехні, крутійства, злодійства хлібо­соль­них ха­бар­ників, гос­тин­них шах­раїв, доб­ря­чих пад­люк, по­бож­них роз­пус­ників. Чо­го ж мож­на сподіва­тись від на­ро­ду, який ство­рив і втри­мує та­кий суспіль­ний лад, що в ньому му­си­те пе­рей­ти че­рез бо­ло­то бре­хень і підло­ти, що­би дійти до за­кон­ності“694. Змос­ков­ще­ний лит­вин В. Сен­ков­сь­кий (псев­донім ба­рон Б. Брам­бе­ус), що був зна­ним мос­ков­сь­ким жур­налістом, пи­сав у ХІХ ст.: „Мос­ков­сь­ка літе­ра­ту­ра - нікчем­на, не­оригіналь­на, плас­ка, прос­таць­ка, бідніша навіть за ту­рець­ку що­до си­ли уяви та ви­со­ти дум­ки. Та й мос­ков­сь­ка мо­ва - жеб­раць­ки вбо­га: лек­си­ка ви­щих по­нять - все по­зи­че­не; мо­ва - якась де­рев’яна що­до гнуч­кості форм. Мо­ва не­пись­мен­но­го ук­раїнсь­ко­го се­ля­ни­на знач­но ба­гат­ша за мос­ков­сь­ку літе­ра­тур­ну і лек­си­кою, і гнучкістю, і ба­гат­с­т­вом форм та ви­разів. Не­чис­та си­ла за­нес­ла ме­не до мос­ков­сь­кої, ви­ба­чай­те, „літе­ра­ту­ри“695. Бать­ко мос­ков­сь­кої літе­ра­тур­ної мо­ви О. Пушкін пи­сав: „О, как бе­ден, как груб наш рус­ский язык“. Князь В. Вязємський підтвер­д­жу­вав: „Да, наш рус­ский язык - это каф­тан чы­жо­лый“. Ком­по­зи­тор М. Глінка, по­ки­да­ючи 27 квітня 1856 р. ос­та­точ­но Мос­ков­щи­ну, на кор­доні виліз з рид­ва­ну, плю­нув на мос­ков­сь­ку зем­лю і ска­зав: „Бо­дай мені ніко­ли більше не ба­чи­ти цієї гид­кої країни й її лю­дей“696. До своєї ма­тері він пи­сав з-за кор­до­ну: „Жа­ха­юсь са­мої дум­ки по­вер­ну­ти­ся до Мос­ков­щи­ни. Дя­кую Бо­гові, що втік з Мос­ков­щи­ни“697. По­ет, пись­мен­ник, філо­соф, мос­ков­сь­кий націоналіст Ф. Тютчєв так га­нив і зне­ва­жав мос­к­винів, що все своє до­рос­ле жит­тя про­жив у Німеч­чині і од­ру­жив­ся двічі з німке­ня­ми. І вод­но­час пи­сав: „Над ве­ли­чез­ни­ми руїна­ми За­хо­ду підно­сить­ся, мов свя­тий ков­чег, ще більша Мос­ков­щи­на. Хто посміє сумніва­ти­ся в її Бо­жес­т­вен­но­му пок­ли­канні? Мос­к­ва, Пе­тер­бург, Кос­тян­ти­но­поль - це святі міста Россії. А її межі? Май­бутнє відкриє сім морів, сім ве­ли­ких рік. Від Нілу до Не­ви, від Ель­би до Жов­тої ріки, від Вол­ги до Євфра­ту, від Ган­гу до Ду­наю - це Росія. Росія вічна, як Св. Дух пе­ред­ба­чав і Св. Даніїл про­ро­ку­вав“698. Як це ро­зуміти? Пос­лу­хай­мо іншо­го мос­ков­сь­ко­го націоналіста: „Я сам пов­сяк­час лаю мос­к­винів. Я ли­ше те й роб­лю, що їх лаю. Але чо­му ж я не­на­вид­жу кож­но­го, хто їх лає та­кож? Я навіть не­на­вид­жу тих, хто ги­дує мос­к­ви­ном. І вод­но­час я сам ги­дую мос­к­ви­ном, хоч я сам мос­к­вин. Див­но! Не ро­зумію!“699.

    Запаморочені своїми хи­ме­ра­ми імперії від Нілу до Не­ви і від Ган­гу до Ель­би, мос­к­ви­ни ба­га­то чо­го не ро­зуміли, ко­ли ті хи­ме­ри розвіюва­ли­ся. На­ве­де­мо хоч і за­дов­гу та по­ка­зо­ву ци­та­ту: „Національ­не про­буд­жен­ня Ук­раїни та її політич­ний се­па­ра­тизм вик­ли­ка­ли у мос­ков­сь­кої інтелігенції щи­ре зди­ву­ван­ня. Ми, мос­к­ви­ни, ніяк не мог­ли зро­зуміти при­чин цього на­сам­пе­ред то­му, що ми щи­ро лю­би­ли Ук­раїну, її зем­лю, її пісні, її на­род, а люб­ля­чи, вва­жа­ли її на­шою рідною. Ані тіні будь-якої чу­жості до ук­раїнців ми, мос­к­ви­ни, ніко­ли не відчу­ва­ли. Та­кож не ро­зуміли й то­му, що мос­ков­сь­ка інтелігенція не ціка­ви­ла­ся історією Ук­раїни, ні всім тим, що відрізня­ло ук­раїнсь­ку куль­ту­ру від мос­ков­сь­кої. Ба, гірше! Ми, мос­к­ви­ни, ду­ри­ли се­бе ви­гад­кою, що, мов­ляв, ук­раїнці бо­ро­ли­ся про­ти поль­сь­ко­го по­не­во­лен­ня ли­ше щоб нак­лас­ти на се­бе яр­мо мос­ков­сь­ко­го по­не­во­лен­ня. Ще гірше, мос­ков­сь­ка інтелігенція не виз­на­ва­ла ук­раїнсь­кої мо­ви за мо­ву, хоч усі славісти та мо­воз­навці в світі - ра­зом з мос­ков­сь­кою Ака­демією На­ук - її виз­на­ва­ли за са­мостійну і ба­га­тю­щу. Відрод­жен­ня ве­ли­кої, над­з­ви­чай­но здібної, з ста­рою куль­ту­рою нації ми на­ма­га­ли­ся зу­пи­ни­ти жан­дар­м­сь­ки­ми за­бо­ро­на­ми та ши­бе­ни­ця­ми. Не тяж­ко пе­ред­ба­чи­ти, що на­ро­ди СРСР пов­с­та­нуть і відок­рем­лять­ся від імперії, ко­ли СРСР прог­рає війну… Мос­ковські патріоти ма­ють усі підста­ви три­во­жи­ти­ся май­бутнім мос­ков­сь­кої імперії, бо сто­ять нині пе­ред ве­ли­ким пи­тан­ням: чи існу­ва­ти­ме во­на, чи Мос­ков­щи­на по­вер­неть­ся до своїх пе­ред-імпер­сь­ких меж? Як­що ра­дян­сь­ка вла­да зне­наць­ка впа­де, то не­гай­но ви­бух­нуть пов­с­тан­ня не­мос­ков­сь­ких на­родів СРСР, що­би відірва­ти­ся від імперії. І ті на­ро­ди вис­тав­лять мос­ков­сь­ко­му на­ро­дові свої ра­хун­ки більшо­виць­ких зло­чинів, ни­щен­ня, гра­бун­ку, утисків. А з усіх них найбіль­ший ра­ху­нок по­дасть Ук­раїна. Спра­ва Ук­раїни є най­по­важніша і най­тяж­ча до розв’язан­ня. Не ма­ти­ме­мо імперії, не розв’язав­ши спра­ву Ук­раїни. А ця спра­ва є над­з­ви­чай­но не­без­печ­на нашій імперії. Ми є свідка­ми на­род­жен­ня національ­ної і дер­жав­ниць­кої свідо­мості ук­раїнців, влас­не, на­род­жен­ня но­вої нації (навіть цей ро­зум­ний мос­к­вин не мо­же ска­за­ти „відрод­жен­ня ста­рої нації“.- П. Ш.). Щоп­рав­да, во­на ще не на­ро­ди­ла­ся, її до­ля ще не­пев­на, про­те во­на вже наб­ра­ла­ся та­кої ду­хов­ної си­ли, що вже не­си­ла ніко­му вби­ти це не­мов­ля… Ми, мос­к­ви­ни, му­си­мо пра­цю­ва­ти що­си­ли, щоб ця ук­раїнсь­ка свідомість ста­ла ук­раїнсь­кою фор­мою мос­ков­сь­кої імпер­сь­кої свідо­мості. Що­би втри­ма­ти „рус­скую“ єдність, себ­то не ли­ше імпер­сь­ко-дер­жав­ну, а й національ­но-ду­хов­ну, ми, мос­к­ви­ни, му­си­мо не ли­ше виз­на­ти, а й постійно відчу­ва­ти своїми, мос­ков­сь­ки­ми: не ли­ше київські літо­пи­си, але й ук­раїнсь­ке ба­рок­ко, не ли­ше М. Го­го­ля, але й Т. Шев­чен­ка, не ли­ше київсь­кий цер­ков­ний спів Д. Бор­т­нян­сь­ко­го, але й ук­раїнські на­родні пісні. Все це маємо відчу­ва­ти рідни­ми нам, мос­к­ви­нам, на­ши­ми, мос­ков­сь­ки­ми, а не ли­ше ук­раїнсь­ки­ми. А зав­дан­ня при­ще­пи­ти ук­раїнські національні тра­диції на ве­ли­ке де­ре­во „обще­рус­ской“ куль­ту­ри при­па­дає на­сам­пе­ред тим, хто вірний Мос­ков­щині і лю­бить Ук­раїну… Але ра­зом з цим Мос­ков­щи­на не мо­же доз­во­ли­ти будь-яке при­ни­жен­ня мос­ков­сь­кої куль­ту­ри в ме­жах імперії. Імперські за­ко­ни, мос­ков­сь­ка мо­ва му­сять бу­ти обов’яз­ко­ви­ми для всіх в імперії, без жод­но­го ви­нят­ку. Мож­ли­во, (?- П. Ш.) змо­же­мо мир­ним спо­со­бом зап­ро­ва­ди­ти місце­ве гос­по­дар­сь­ке са­мо­уп­равління. В нашій імперії ук­раїнець не мо­же по­чу­ва­ти се­бе при­ни­же­ним, зне­ва­же­ним. Нав­па­ки, мос­ков­сь­ка нація, якій во­лею долі на­ле­жить куль­тур­не па­ну­ван­ня в імперії, по­вин­на взя­ти за свої всі ук­раїнські національні тра­диції, істо­ричні сим­во­ли з геть­ма­ном І. Ма­зе­пою ра­зом“700. В цьому по­ля­гає ро­зум мос­к­ви­на: не хо­че навіть фе­де­рації, а ви­ма­гає пов­но­го па­ну­ван­ня Мос­ков­щи­ни - куль­тур­но­го, гос­по­дар­чо­го, політич­но­го. Жор­с­токі фак­ти зму­си­ли йо­го виз­на­ти, що „не­си­ла ніко­му вби­ти“ Ук­раїну, і він ра­дить „зро­би­ти мос­ков­сь­ки­ми ук­раїнські національні тра­диції“, щоб ук­раїнсь­ка куль­ту­ра ста­ла од­ною з форм „обще­рус­ской“ (мос­ков­сь­кої) куль­ту­ри. Ці йо­го по­ра­ди здійснює мос­ков­сь­ка „де­мок­ратія“ в СРСР вже півстоліття - бе­зог­ляд­но жор­с­то­ко, вог­нем і ме­чем, мільйо­на­ми ук­раїнсь­ких смер­тей. „Єдінонєдєлімєц“ Г. Фе­до­тов пи­сав це 1930 ро­ку. Та ге­роїчна бо­роть­ба Ор­ганізації Ук­раїнсь­ких Націоналістів (ОУН) і Ук­раїнсь­кої Пов­с­тан­сь­кої Армії (УПА) за Ук­раїнсь­ку Са­мостійну Дер­жа­ву відкри­ли йо­му очі, і вже в 1943-му він пи­сав: „Се­ред націоналізмів, що те­пер так ду­же на­би­ра­ють си­ли, особ­ли­во трагічна є до­ля націоналізму мос­ков­сь­ко­го. Хоч йо­го вип­рав­до­ву­ють обо­ронні та спра­вед­ливі особ­ли­вості війни, що її ве­де те­пер СРСР, про­те він є націоналізмом не слаб­ко­го, а силь­но­го. Він бо­реть­ся не ли­ше за своє виз­во­лен­ня, а й на­ма­гаєть­ся по­не­во­ли­ти інші на­ро­ди, які сто­ять по­пе­рек йо­го шля­ху до па­ну­ван­ня над світом. Обо­ронні та за­во­йов­ницькі мо­ти­ви мос­ков­сь­кої політи­ки пов’язані взаємно і не­роз­рив­но. Свою обо­ро­ну Мос­ков­щи­на зав­ж­ди закінчу­ва­ла на­па­дом… А з кож­ним но­вим за­во­юван­ням бу­до­ва СРСР стає хис­ткішою, слаб­шою. Мос­к­винів у СРСР уже мен­ше по­ло­ви­ни на­се­лен­ня. До­ки мос­к­ви­ни да­ва­ли не­мос­к­ви­нам в СРСР якесь куль­тур­не са­мо­уп­равління, до­ти не­мос­к­ви­ни по­год­жу­ва­ли­ся на співжит­тя з мос­к­ви­на­ми. Те­пер же у в’язни­цях та на ка­торзі більшість в’язнів і ка­тор­жан - не­мос­к­ви­ни, які опи­ни­ли­ся там ли­ше то­му, що лю­би­ли свої на­ро­ди і мріяли про виз­во­лен­ня з мос­ков­сь­ко­го яр­ма… Мос­ков­сь­кий націоналізм, що те­пер ря­тує мос­ков­сь­ку імперію, мо­же спри­чи­ни­ти її за­ги­бель. Той день, ко­ли Мос­ков­щи­на ки­не свої пол­ки про­ти світо­вої де­мок­ратії, мо­же ста­ти днем пов­с­тан­ня всіх приг­ноб­ле­них Мос­ков­щи­ною на­родів. І до­ро­го тоді зап­ла­тить вся мос­ков­сь­ка нація за бо­жевільні мрії своїх сліпих вождів“701. І ще: „Все чуткіше долітає до нас гук ко­пит та­тар­сь­ких ко­ней на но­во­му Ку­ли­ко­во­му полі бою. Новітній Чінгіс-хан де­далі яс­к­равіше всту­пає до мос­ков­сь­кої історії. А по­за СРСР учо­рашні ли­царі сво­бо­ди вже го­тові віта­ти на­род­жен­ня но­вої батіжно-мос­ков­сь­кої імперії. Нев­же ж прик­лад Німеч­чи­ни - не заг­роз­ли­ва ос­т­ро­га Мос­ков­щині? Німець­ка імперія за­ги­ну­ла то­му, що обу­ри­ла про­ти се­бе всі євро­пейські на­ро­ди. Чи ж не обу­рює те­пер і Мос­ков­щи­на?… Що ж! Мо­же й по­щас­тить на час. Мо­же Й. Сталін і ста­не во­ло­да­рем Східної та Цен­т­раль­ної Євро­пи, до­сяг­нув­ши то­го, чо­го не по­щас­ти­ло А. Гітле­рові. Ба­чи­мо на власні очі, що культ раб­с­т­ва і брехні по­ши­рюєть­ся вже не на од­ну шос­ту, але на од­ну чверть на­шої пла­не­ти. Та чверть - ще не весь світ. Хоч які ве­ликі успіхи має новітній Чінгіс-хан, про­те спра­ва сво­бо­ди ще не прог­ра­на. Лед­ве чи по­щас­тить йо­му підби­ти реш­ту світу, а по­готів ті країни, де де­мок­ра­тизм уже дав­но вко­ре­нив­ся у мо­ральній та релігійній свідо­мості на­ро­ду. Зреш­тою, вільним ще є по­заєвро­пей­сь­кий, ан­г­ло-сак­сон­сь­кий та ла­тин­сь­кий світи“702.

    Про кінець „батіжно-мон­голь­сь­кої“ імперії про­ро­ку­ва­ли в Мос­ков­щині ще раніше. Бо­ро­даті мос­к­ви­ни, що їм Пет­ро І го­лив бо­ро­ди і гнав на будівниц­т­во Пе­тер­бур­га, ко­на­ючи, кри­ча­ли: „А прок­ля­то­му Пе­тер­бур­гу быть пус­ту“. Дві сотні років пізніше А. Бєлий у ро­мані „Пе­тер­бург“ (ви­да­ний пе­ред 1914 р.) пи­сав: „А зняв­шись раз на чвал і зо­ром міря­чи простір, мідний кінь ко­пи­та не пос­та­вить, пе­рес­т­риб­не над історією, ве­ли­кий бу­де струс, трісне зем­ля, навіть го­ри впа­дуть від ве­ли­ко­го стру­су, а до­ли­ни по­ви­пи­на­ють гор­ба­ми. Бу­дуть, бу­дуть кри­ваві, жа­хом на­пов­нені дні, а потім усе про­ва­лить­ся. І Пе­тер­бург про­ва­лить­ся“. „Якщо заз­да­легіть не за­побіжи­мо, то лед­ве чи Пе­тер­бург вит­ри­має два століття“,- віщу­вав цар­сь­кий по­ет Г. Дєржавін703. „Мос­ков­сь­ка літе­ра­ту­ра - найбіль­ше про­ро­ку­юча літе­ра­ту­ра у світі. Во­на вся про­сяк­ну­та три­во­гою, віщу­ван­ням, пе­ред­чут­тям якоїсь ка­тас­т­ро­фи, що над­хо­дить. Чи­ма­ло мос­ков­сь­ких пись­мен­ників ХІХ ст. відчу­ва­ли, що Мос­ков­щи­на стоїть над бе­зод­нею і ось-ось упа­де в неї. Ф. Дос­тоєвсь­кий пи­ше про сто­ли­цю імперії: „Імла стоїть над на­шою сто­ли­цею. А що ста­неть­ся, ко­ли та імла підне­сеть­ся вго­ру і розсієть­ся? Чи не піде з тою імлою і не щез­не, як та імла, і це на­ше гни­ле місто? Чи не ли­шить­ся ли­ше фінське баг­но, а се­ред нього брон­зо­вий вер­ш­ник на га­ря­чо­му, заг­на­но­му коні“704. „Ф. Дос­тоєвсь­кий зро­зумів, що в Пе­тер­бурзі Мос­ков­щи­на дійшла до якоїсь межі і те­пер уся хи­таєть­ся над бе­зод­нею. Мос­ков­щи­ну „вздер­нул на ды­бы Мед­ный Всад­ник“. Але ж не мож­на вічно „на ди­бах“. І весь жах у то­му, що „опус­ти­ти ко­пи­та“ - це упас­ти в бе­зод­ню“705.

    Д. Ме­реж­ков­сь­кий пи­ше у „Зим­них ра­ду­гах“: „Незліченні мерці, що їхніми кістка­ми виб­ру­ко­ва­но тря­со­ви­ну, вста­ють у чор­но-жов­то­му про­мер­з­ло­му ту­мані, зби­ра­ють­ся юр­ба­ми і ото­чу­ють бри­лу граніту, що з неї вер­ш­ник ра­зом з ко­нем па­да­ють у бе­зод­ню“. Про­ро­кує за­ги­бель сто­лиці він і у „Гря­ду­щем ха­ме“ (вид. 1906 р.).

    Проф. В. Печєрін, що утік за кор­дон, на­пи­сав по­ему „Тор­жес­т­во смер­ти“, в якій про­ро­ку­вав за­ги­бель Пе­тер­бур­га:

    …град раз­в­ра­та

     Сколь­ко кро­ви ты ис­пил,

     Сколь­ко царств и сколь­ко зла­та

     В ди­ком чре­ве пог­ло­тил!

     Из­рек­ли уж Ев­ме­ни­ды

     При­го­вор твой ро­ко­вой,

     И се­ки­ра Не­ме­зи­ды

     Под­ня­та уж над то­бой.

     Ты - война, за­ра­за, го­лод,

     Ты - в трех ли­цах тем­ный бес,

     По­ги­ба­ем, по­ги­ба­ем

     И те­бя мы прок­ли­на­ем:

     Ана­фе­ма! Ана­фе­ма! Ана­фе­ма!

    У по­емі „Пе­тер­бург“ про­ро­ку­ва­ла і З. Гіппіус:

    … Твое хо­лод­ное ки­пенье

     Страш­ней без­д­виж­нос­ти пус­тынь,

     Твое ды­ханье - смерть и тленье,

     А во­ды - горькая по­лынь.

     Как уголь дни, а но­чи бе­лы,

     Из скве­ров тя­нет труп­ной мглой,

     А свод не­бес­ный ос­тек­ле­лый

     Прон­зен за­реч­ною иг­лой.

     Нет, ты уто­нешь в ти­не чер­ной,

     Прок­ля­тый го­род, Бо­жий враг,

     И червь мо­гиль­ный, червь упор­ный

     Сож­рет твой ка­мен­ный кос­тяк…

    Московський націоналіст (і ук­раїно­жер), ви­да­вець жур­на­лу „Но­вое вре­мя“ І. Су­ворін був пе­ре­ко­на­ний (ще 1880 р.), що на­хо­дить не­ми­ну­ча ка­тас­т­ро­фа мос­ков­сь­кої імперії706.



ХХІ. РУЙНІВНИК МОСКОВСТВА

 

     Вільний дух є най­певнішою за­по­ру­кою не­за­леж­ності.

    А. Лінкольн

     Ук­раїна ста­не ко­лись но­вою Ел­ла­дою, й її впли­ви по­ши­рять­ся на весь світ.

    Й. Гер­дер

     Вста­не Ук­раїна.

     Світ прав­ди засвітить.

    Т. Шев­чен­ко

 

    Не століття­ми, а ти­ся­чоліття­ми ни­щи­ли Ук­раїну на­ро­ди-руїнни­ки: го­ти, гун­ни, ава­ри, хо­за­ри, уг­ри, пе­ченіги, по­ловці, та­та­ри, по­ля­ки, ма­дя­ри, ру­му­ни, німці, мос­к­ви­ни. Кілька разів у своїй історії Ук­раїна ле­жа­ла в руїнах, сплюн­д­ро­ва­на, спа­ле­на до чор­ної землі. З отих спа­ле­них міст, сіл, із за­би­тих у ти­ся­чолітній війні і бо­ротьбі Ук­раїни з азійсь­ки­ми ор­да­ми, а по­над-то з мос­ков­сь­кою ор­дою - мож­на склас­ти де­сять су­час­них Ук­раїн. Знач­но мен­ших ни­щень не вит­ри­ма­ли ве­ликі на­ро­ди та дер­жа­ви - Ассірія, Єги­пет, Рим, Візантія. Від них ли­ши­ли­ся ли­ше спо­га­ди. А Ук­раїна, ук­раїнсь­ка Ук­раїна стоїть досі, хоч і в ду­же змен­ше­них кор­до­нах, але на своїй спо­конвічній землі. І не ли­ше стоїть, а й про­дов­жує свою ти­ся­чолітню бо­роть­бу за най­вищі ідеї та іде­али люд­с­т­ва. Ук­раїна бо­реть­ся. Бо­реть­ся зне­си­ле­на, знек­ров­ле­на, під пиль­ним оком ко­лоніза­торів, бо­реть­ся, бо­реть­ся. Не тікає від бо­роть­би. Ве­ли­чез­на, на одній шостій час­тині су­хо­до­лу на­шої пла­не­ти, мо­гут­ня мос­ков­сь­ка імперія Ук­раїни не ско­ри­ла. Щобільше! Са­ме Ук­раїна роз­ва­лить ту імперію на­зав­ж­ди.

    Звідки ж, з яко­го дже­ре­ла брав і бе­ре ук­раїнсь­кий на­род цю свою нез­ни­щи­му си­лу? Ви­хо­ва­на в чу­жих, во­ро­жих Ук­раїні шко­лах, на­ша інтелігенція не зна­ла відповіді на це за­пи­тан­ня. Не зна­ла, бо чу­жа шко­ла і куль­ту­ра відри­ва­ла її від ду­хов­ності влас­но­го на­ро­ду. Змос­ков­ще­на чи споль­ще­на на­ша інтелігенція не ро­зуміла ані ду­хов­ності, ані життєвої філо­софії, ані світог­ля­ду сво­го на­ро­ду. Не зна­ла дже­рел йо­го ду­хов­ної си­ли. За ос­таннє півсторіччя Мос­ков­щи­на по­си­ли­ла і пог­ли­би­ла мос­ков­щен­ня ук­раїнців ти­ся­чок­рат­но. Всі най­менші дже­ре­ла відо­мос­тей про справ­ж­ню Ук­раїну Мос­ков­щи­на зни­щу­ва­ла чи схо­ва­ла у се­бе. Ук­раїнські мо­лодші по­коління інтелігенції не ма­ли звідки дізна­ти­ся про дже­ре­ла ду­хов­ної си­ли ук­раїнсь­ко­го на­ро­ду. А дже­ре­ло ж си­ли нації не в кількості, а в якості. Вся си­ла мос­ков­сь­кої імперії і мос­ков­сь­ко­го суспіль­с­т­ва не змог­ла зло­ми­ти, змос­ков­щи­ти вільно­го ду­ху Т. Шев­чен­ка, Лесі Ук­раїнки та інших ви­раз­ників ук­раїнс­т­ва. Мо­гут­ня мос­ков­сь­ка імперія за­во­йо­ву­ва­ла не­ве­ли­кий чер­кесь­кий на­ро­дець 60 років. За­во­юва­ла, але не ско­ри­ла. Чер­ке­си не пла­ти­ли жод­них по­датків Мос­ков­щині, не да­ва­ли своїх синів до мос­ков­сь­ко­го війська. Не ско­ри­ла, бо не ста­не ра­бом той, ко­го му­ля­ють кай­да­ни. Зневіре­ний у своїй силі на­род (нація) не підійме зброї про­ти во­ро­га, хоч би й був вде­ся­те­ро сильніший за во­ро­га. І нав­па­ки, фізич­но вде­ся­те­ро слаб­ший, але сильніший ду­хом і вірою у свою пе­ре­мо­гу на­род здійме зброю на вде­ся­те­ро сильнішо­го во­ро­га. Яс­к­ра­вим прик­ла­дом цього є Ук­раїна та її УПА або Ірландія з її 600-річною бо­роть­бою за дер­жав­ну не­за­лежність. Дже­ре­лом фізич­ної си­ли нації є її твор­чий дух і віра у власні си­ли.

    Це ду­же доб­ре ро­зуміють мос­к­ви­ни: всі імперські за­со­би ви­хо­ван­ня цілко­ви­то пра­цю­ють в СРСР, щоб зміцни­ти віру мос­к­винів у си­лу їхньої нації. А вод­но­час ті самі за­со­би вби­ва­ють у не­мос­к­винів віру у власні си­ли. Але якою мірою при­ще­пи­ла Мос­ков­щи­на не­мос­к­ви­нам зневіру в їхні си­ли - ніхто не знає. Ви­явить­ся це в но­во­му 1917 році, ко­ли Ук­раїна про­го­ло­сить свою дер­жав­ну не­за­лежність.

    Одначе, са­мо­го про­го­ло­шен­ня ще за­ма­ло (про­го­ло­шу­ва­ли в 1648, 1918, 1941 ро­ках), бо втри­ма­ти не­за­лежність бу­де важ­ко. Ду­же важ­ко! Є у світі си­ли, ве­ликі, яким са­мостійна ук­раїнсь­ка дер­жа­ва стоїть упо­пе­рек до­ро­ги до па­ну­ван­ня над світом. Ті си­ли по­да­дуть Мос­ков­щині ве­ли­чез­ну до­по­мо­гу, щоб зно­ву ско­ри­ти Ук­раїну, заб­ра­ти її зно­ву у свої ру­ки. Та нав­че­на прик­рим досвідом Мос­ков­щи­на не вжи­ва­ти­ме відкри­то­го фізич­но­го на­силь­с­т­ва, а вжи­ве ста­ро­го, вип­ро­бу­ва­но­го століття­ми спо­со­бу: об­ду­ри­ти, підку­пи­ти, за­тяг­ну­ти Ук­раїну до імперії ру­ка­ми са­мих же ук­раїнців. Ось тут і ви­яв­лять­ся наслідки сторічно­го при­щеп­лен­ня ук­раїнцям зневір’я у власні си­ли, по­чут­тя їхньої національ­ної ниж­чості.

    Збудити прис­па­ну прап­радідівсь­ку віру у свої си­ли і гордість своєї національ­ної ви­щості - це зни­щи­ти в за­род­ку всі мос­ковські спро­би об­ду­ри­ти ук­раїнців. За нор­маль­них умов це роб­лять національ­на шко­ла і національ­на літе­ра­ту­ра, і на­сам­пе­ред, істо­ричні праці (на­укові чи крас­но­го пись­мен­с­т­ва). А ми й досі не маємо жод­ної книж­ки справ­ж­ньої історії Ук­раїни і навіть не маємо книж­ки справ­ж­ньої історії Мос­ков­щи­ни. Справ­ж­ньої, тоб­то не су­хо­го пе­реліку, ка­та­ло­гу істо­рич­них подій, а аналізу тих сил, що ті події тво­ри­ли, аналізу сил, що бу­ду­ва­ли і руй­ну­ва­ли дер­жа­ву і націю. Зро­бив­ши аналіз, мож­на тоді здійсни­ти і син­тез. Ка­жу­чи ко­рот­ко - то бу­де національ­на док­т­ри­на, що ста­не до­ро­гов­ка­зом, ком­па­сом нас­туп­ним по­колінням. Все­охоп­лю­ючої, ве­ли­кої, істо­рич­но-соціологічної праці Ук­раїна ще не має (ли­ше ок­ремі опи­сові розвідки). То­му му­си­мо закінчи­ти на­шу розвідку про мос­ков­с­т­во бо­дай не­ве­лич­ким на­тя­ком на ук­раїнс­т­во, щоб на тлі ук­раїнс­т­ва ви­разніше ба­чи­ти чор­не мос­ков­с­т­во707. По­да­мо кілька уривків з ук­раїнсь­кої праісторії та історії.

    Наука про спад­ковість (ге­не­ти­ка) вчить, що лю­ди­на ус­пад­ко­вує від своїх предків не ли­ше фізичні, а й ду­ховні влас­ти­вості. Щоб зро­зуміти ду­ховність лю­ди­ни і на­ро­ду, тре­ба пізна­ти, на­сам­пе­ред, ду­ховність її предків. Ду­ховність лю­ди­ни за­ле­жить знач­ною мірою від ото­чен­ня, отож ан­т­ро­по­ло­ги поділя­ють на­ро­ди на три го­ловні відміни за їхньою куль­ту­рою: 1) осілої рільни­чої, 2) ко­чо­вої ско­тар­сь­кої, 3) мис­лив­сь­кої.

    Землероб щед­ро по­ли­ває по­ле своїм по­том, пиль­нує, щоб уро­жай не заб­рав хтось інший. Так за­ро­ди­ла­ся у зем­ле­ро­ба ідея, по­нят­тя при­ват­ної влас­ності. Рільник не­роз­рив­но пов’яза­ний з зем­лею, з при­ро­дою, він лю­бить свою зем­лю, ша­нує її, як матір. У мо­вах усіх рільни­чих на­родів існує ви­раз Зем­ля-Ма­ти. У мо­вах ко­чо­вих на­родів не­має та­ко­го пес­т­ли­во­го епіте­ту до по­нят­тя „зем­ля“. Ук­раїнсь­кий на­род вва­жає зем­лю свя­тою. Ук­раїнсь­кий се­ля­нин ніко­ли не плю­не на зем­лю. Без пот­ре­би ніко­ли не вда­рить чи­мось по землі. В ба­гать­ох місце­вос­тях наші се­ля­ни цілу­ють зем­лю на до­каз прав­ди­вості своїх слів, чи як га­рантію своєї обіцян­ки. Вислів „Щоб те­бе свя­та зем­ля не прий­ня­ла“ вва­жаєть­ся на Ук­раїні най­жах­ливішою клять­бою і ви­мов­ляєть­ся ли­ше за над­з­ви­чай­но ви­нят­ко­вих ви­падків. Виїжд­жа­ючи з Ук­раїни, ук­раїнець бе­ре з со­бою груд­ку рідної землі, щоб пок­лас­ти її до своєї тру­ни на чу­жині. Всі рільничі на­ро­ди - гли­бокі патріоти.

    Пригріє сон­це нап­ро­весні - про­ки­даєть­ся від зи­мо­во­го сну вся при­ро­да. Прий­де з не­ба дощ, зро­сить зем­лю, і ко­лос­ки на­ли­ва­ють­ся зер­ном, во­но дос­ти­гає, рос­ли­на вми­рає, але на­весні з зер­на на­род­жуєть­ся но­ве жит­тя, но­ва рос­ли­на. Жит­тя пе­ре­мог­ло смерть. Чу­до. З ма­лень­ко­го за­род­ку в жо­луді ви­рос­тає ве­ли­чез­ний дуб. Чу­до. Сон­це, зігріва­ючи зем­лю, ви­ро­щує рос­ли­ни. Дощ на­пу­ває зем­лю жив­лю­щою во­дою. Хтось Ве­ли­кий у небі дбає про жит­тя на землі. Якась Най­ви­ща Пре­мудрість ство­ри­ла цей чу­дес­ний лад, цю чу­до­ву гар­монію, цю чу­дес­ну різно­бар­в­ну кра­су при­ро­ди. Жи­вої при­ро­ди. Так зро­ди­ло­ся у рільни­ка по­нят­тя доб­ро­го Бо­га і віра в йо­го пре­мудрість і все­мо­гутність. Рільничі на­ро­ди - гли­бо­ко по­божні.

    Мати го­дує свою ди­ти­ну, аж до­ки та змо­же са­ма се­бе про­го­ду­ва­ти. Ма­ти зби­ра­ла дикі овочі, буль­би, зер­на, а потім до­мис­ли­ла їх сіяти біля сво­го жит­ла. Жінка-ма­ти за­по­чат­ку­ва­ла зем­ле­роб­с­т­во. Во­на сіяла, зби­ра­ла, скла­да­ла за­па­си їжі на зи­му, ва­ри­ла стра­ви. Го­ду­ючи дітей, го­ду­ва­ла і ста­рих своїх батьків, сво­го чо­ловіка. Жінка-ма­ти до­мис­ли­ла сіяти ко­ноплі, льон, ви­роб­ля­ти з них тка­ни­ни, одяг. Ма­ти у рільни­чих на­родів ста­ла го­ду­валь­ни­цею й опікун­кою всієї ро­ди­ни, навіть і чо­ловіка. Ма­ти ста­ла го­ло­вою ро­ди­ни, а від ро­ди­ни - го­ло­вою ро­ду, а далі - пле­мені і на­ро­ду. Так за­ро­див­ся і роз­ви­нув­ся у рільни­чих на­родів матріар­хат. А він не ли­ше підніс жінку на ступінь, од­на­ко­вий з муж­чи­ною, а й ду­же впли­нув на ду­ховність рільни­чих на­родів. Тво­рець об­да­ру­вав жінку ма­те­рин­сь­кою лю­бов’ю. З роз­вит­ком куль­ту­ри первісної лю­ди­ни ма­те­рин­сь­ка лю­бов по­ши­ри­ла­ся на шир­ше ко­ло спорідне­них ро­дичів. У матріар­хаті жінка як го­ло­ва ро­ди­ни, ро­ду, пле­мені ма­ла вла­ду, от­же, й си­лу впли­ва­ти на зміцнен­ня, на по­ши­рен­ня лю­бові, то­ле­ран­т­ності, згідли­вості. Так зак­ла­да­ли­ся ду­ховні ос­но­ви гу­ман­ності у матріар­халь­них на­родів.

    Землеробські на­ро­ди здо­бу­ва­ють собі їжу та одяг з рос­лин, от­же, ця життєва об­с­та­ви­на ви­хо­ву­ва­ла у них сер­деч­ну доб­ро­ту, лагідність вдачі, ми­ло­сер­дя. Се­ред на­родів рільни­чої куль­ту­ри зне­ва­жаєть­ся жор­с­токість. Осілість жит­тя, прив’язаність і лю­бов до своєї землі ви­хо­ву­ва­ли у цих на­родів до­мо­сидів, не­за­гар­б­ників чу­жих зе­мель. За­гар­б­ниц­т­во (імперіалізм) чу­же, гид­ке на­ро­дам рільни­чої куль­ту­ри. На­томість пи­то­ми­ми їм влас­ти­вос­тя­ми є ми­ро­любність, ком­п­ромісність, лібе­ралізм, де­мок­ра­тизм.

    Творець об­да­ру­вав жінку не­пе­ре­мож­ним по­тя­гом до кра­си. Жінки ще за пе­чер­ної до­би лю­би­ли прик­ра­си. Взим­ку жінка зем­ле­роб­сь­ко­го на­ро­ду ма­ла до­сить вільно­го ча­су і ви­роб­ля­ла свої прик­ра­си, прик­ра­ша­ла їх ор­на­мен­том, роз­маль­ову­ва­ла ха­ту, ро­би­ла дітям іграш­ки, роз­ва­жа­ла їх каз­ка­ми, піснею. Так жінка рільни­чих на­родів роз­по­ча­ла мис­тец­т­во, му­зи­ку, фоль­к­лор, куль­ту­ру вза­галі. Патріар­хат рільни­чих на­родів спри­яв роз­вит­кові куль­ту­ри знач­но більше, ніж патріар­хат ко­чо­вих ско­тар­сь­ких, мис­лив­сь­ких на­родів.

    Саме зем­ле­роб­с­т­во при­му­шу­ва­ло шу­ка­ти по­яс­нень при­род­них явищ та змін, щоб їх пе­ред­ба­ча­ти й ви­ко­рис­то­ву­ва­ти чи уни­ка­ти. Муж­чи­ни рільни­чих на­родів ма­ли, як і жінки, до­сить вільно­го ча­су взим­ку мірку­ва­ти про зміни ро­ку, про дже­ре­ло дощів, при­чи­ни вітрів, про таємни­цю схо­ду і за­хо­ду сон­ця, зміни дня на ніч та інші яви­ща при­ро­ди. Зем­ле­робські на­ро­ди за­по­чат­ку­ва­ли філо­софію, ас­т­ро­номію, ма­те­ма­ти­ку, при­род­ничі на­уки, що не­дар­ма пос­та­ли в зем­ле­роб­сь­ких країнах: Єгипті, Індії, Ки­таї, в Малій Азії і на бе­ре­гах Чор­но­го мо­ря. Ось що та­ке пра­ук­раїнці. Не зна­ючи цього, не зро­зуміємо при­чин не­пе­ре­мож­ності ук­раїнсь­кої ду­хов­ності і глиб­ших при­чин не­на­висті мос­к­ви­на до всього ук­раїнсь­ко­го.

    Пралюдина існу­ва­ла 500-100 ти­сяч років то­му. В Індо­незії знай­ш­ли час­ти­ну її кістя­ка, а в Ук­раїні дві її оселі 140-ти­ся­чолітньої дав­ності. Первісна напівлю­ди­на існу­ва­ла 40-10 ти­сяч років то­му. Тоді Євро­пу вкрив льодо­вик, і та пра­лю­ди­на тут ги­ну­ла. В Ук­раїні льодо­вик ук­рив ли­ше її північну час­ти­ну, отож у Кри­му та в Києві ар­хе­оло­ги знай­ш­ли людські кістя­ки 40-ти­ся­чолітньої дав­ності. В інших місце­вос­тях Ук­раїни знай­ш­ли жит­ла, оселі давніх лю­дей. Первісна лю­ди­на жи­ла 40-25 ти­сяч років то­му. В Ук­раїні ар­хе­оло­ги знай­ш­ли чи­ма­ло її кісток та ба­га­то осель. Ця первісна лю­ди­на роз­се­ли­ла­ся з Ук­раїни по Європі, ко­ли там роз­та­нув льодо­вик. Час­ти­на первісних жи­телів Пра­ук­раїни пе­ре­се­лю­ва­ла­ся до Ма­лої Азії (бе­ре­га­ми Чор­но­го мо­ря), ко­ли льодо­вик в Ук­раїні на­су­вав­ся з півночі. По­ча­ток осіло­го зем­ле­роб­сь­ко­го жит­тя - це по­ча­ток роз­вит­ку куль­ту­ри. На хо­лодній півночі не мог­ло пос­та­ти зем­ле­роб­с­т­ва. На півдні, до до­би ве­ли­ких по­сух, лю­ди­на не вда­ва­ла­ся до рільниц­т­ва, бо ма­ла цілий рік уро­жай ди­ких плодів. В Єгипті рільниц­т­во існу­ва­ло ли­ше в до­лині Нілу. Південь Ук­раїни пе­ре­бу­вав між ци­ми дво­ма край­нос­тя­ми. По літі при­хо­ди­ла зи­ма, ви­ма­га­ючи за­пасів їжі, це зму­шу­ва­ло пра­ук­раїнця ду­ма­ти, пла­ну­ва­ти, ви­на­хо­ди­ти кращі зна­ряд­дя праці. Так роз­ви­вав­ся йо­го ро­зум, ви­нахідливість, ініціативність. Пра­ук­раїнець ви­пе­ред­жав інших первісних лю­дей у куль­тур­но­му пос­тупі.

    В пе­редісто­ричні ча­си Євро­пу вкри­вав ве­ли­чез­ний праліс. Зру­ба­ти ве­ли­ке де­ре­во кам’яною со­ки­рою - ціла подія. По­ча­ток зем­ле­роб­с­т­ва міг бу­ти тоді ли­ше на безлісих зем­лях. Ук­раїнсь­кий чор­но­зем ле­жить на кілька­мет­ро­во­му шарі ле­су (лес - це навіяний за льодо­вої до­би піща­но-глин­ку­ва­тий по­рох). На лесі ліс не рос­те, хіба в річко­вих до­ли­нах. Ця при­род­на об­с­та­ви­на спри­чи­ни­ла те, що зем­ле­роб­с­т­во в Європі од­ним з пер­ших пос­та­ло в Ук­раїні. Пра­ук­раїнці ора­ли во­ла­ми вже в пер­шо­му ти­ся­чолітті до Різдва Хрис­то­ва. А роз­ви­ток рільниц­т­ва спри­яв і роз­вит­кові куль­ту­ри. Так пра­ук­раїнець ви­пе­ре­див куль­тур­но інші євро­пейські на­ро­ди.

    Культура по­де­ся­те­рює мож­ли­вості лю­ди­ни ви­жи­ти в бо­ротьбі за існу­ван­ня. Пра­ук­раїнці роз­п­рос­то­ри­ли­ся швид­ше і більше за інших євро­пейців. П’ять ти­сяч років то­му існу­ва­ла в Пра­ук­раїні якась ве­ли­чез­на - від Вол­ги по Ду­най - дер­жа­ва. Во­на бу­ла ду­же пе­ре­люд­не­на. Іноді оселі роз­та­шо­ву­ва­ли­ся за 2-5 кіло­метрів од­на від од­ної. Бу­ли і ве­ликі по­се­лен­ня з кількох ти­сяч осель. Куль­ту­ру тих лю­дей ар­хе­оло­ги наз­ва­ли Трипільською, бо впер­ше знай­шов її В. Хвой­ка біля містеч­ка Трипілля, 40 км від Києва. Пе­ре­на­се­лен­ня зму­шу­ва­ло пра­ук­раїнців пе­ре­хо­ди­ти на сусідні і дальші землі. Тоді в Західній Європі жи­ло ма­ло лю­дей, а се­ред них бу­ло ба­га­то на­щадків тих пра­ук­раїнців, які пе­ре­се­ли­ли­ся ту­ди за по­пе­редніх століть. Так Трипільці за­се­ли­ли знач­ну час­ти­ну се­ред­ньої Євро­пи, По­ду­нав’я, Бал­ка­ни, Грецію. На сході за Вол­гу во­ни не йшли, бо там був су­хий степ, але західни­ми бе­ре­га­ми Каспійсь­ко­го мо­ря за­хо­ди­ли до Ма­лої Азії. Во­ни за­се­ли­ли Ку­бан­щи­ну та Північний Кав­каз. До да­ле­ких країн пе­ре­се­ля­ли­ся ті пле­ме­на, що їхнім го­лов­ним за­нят­тям бу­ло ско­тар­с­т­во, бо во­но ви­ма­га­ло ба­га­то землі на ви­пас ху­до­би. Так, нап­рик­лад, пе­ре­се­ли­ло­ся з Ук­раїни (че­рез Дар­да­нел­ли) пле­ме­но гітітів до Ма­лої Азії.

    Арабські істо­ри­ки Х ст. пи­шуть, що ук­раїнці ма­ли свою аз­бу­ку за­дов­го до хре­щен­ня Ру­си. Уго­ди ко­ролів Оле­га 907 ро­ку, 911 ро­ку, Іго­ря - 944 ро­ку, Свя­тос­ла­ва - 972 ро­ку з Візантією пи­сані грець­кою і русь­кою (українсь­кою) мо­ва­ми. В угоді 911 ро­ку зга­дуєть­ся про пи­сані ук­раїнсь­кою мо­вою за­повіти та тор­го­вельні до­ку­мен­ти. Св. Ки­ри­ло був 860 ро­ку у Хер­со­несі і там знай­шов Єван­геліє та Псал­тир, пи­сані ста­ро­ук­раїнсь­кою мо­вою. Знай­шов і ук­раїнців, які чи­та­ли йо­му ті книж­ки. Мож­на при­пус­ка­ти, що св. Ки­ри­ло, прис­то­со­ву­ючи грець­ку аз­бу­ку до слов’янських мов, по­зи­чив літе­ри з тих хер­со­несь­ких кни­жок. Національ­на абет­ка та пись­мен­с­т­во ут­во­рю­ють­ся як­що не ти­ся­чоліття­ми, то століття­ми. Маємо пер­ли­ну на­шої літе­ра­ту­ри ХІІ ст. „Сло­во о пол­ку Іго­ревім“. Во­на не за­ги­ну­ла без­по­во­рот­но ли­ше то­му, що якийсь наш чер­нець-місіонер заніс цей твір до да­ле­ко­го мо­нас­ти­ря на півночі Мос­ков­щи­ни, де йо­го не знай­ш­ли мос­ковські патріар­хи чи царі, щоб зни­щи­ти, як по­ни­щи­ли в Ук­раїні ба­га­то та­ких творів.

    На північно­му уз­бе­режжі Чор­но­го мо­ря пра­ук­раїнці зас­ну­ва­ли тор­го­вельні міста ще 4 ти­сячі років то­му. Вже тоді во­ни по­ча­ли тор­гу­ва­ти з Єгип­том та Ма­лою Азією, а че­рез них з Індією та Ки­таєм, що бу­ли тоді осе­ред­ка­ми най­ви­щої куль­ту­ри і цивілізації. Ці тор­го­вельні і куль­турні зв’язки по­ши­рю­ва­ли­ся і пог­либ­лю­ва­ли­ся, над­то з куль­тур­ною тоді Ма­лою Азією. Грецькі торгівці, що приїзди­ли з Ма­лої Азії до на­ших чор­но­мор­сь­ких міст із своїм кра­мом, по­ча­ли осіда­ти в них. У пер­шо­му ти­ся­чолітті до РХ во­ни там ста­но­ви­ли вже па­ну­ючу більшість, і ті міста - Хер­со­нес, Ольбія, Пан­ти­ка­пея, Те­одосія, Фе­на­горія, Та­наїс та інші де­далі більше уса­мостійню­ва­ли­ся. З ча­сом ті грецькі ко­лонії за­хо­пи­ли в свої ру­ки всю зовнішню торгівлю Пра­ук­раїни, ба­гатіли та роз­бу­до­ву­ва­ли­ся зав­дя­ки то­му, що на північ від них існу­ва­ла ве­ли­ка, упо­ряд­ко­ва­на, куль­тур­на дер­жа­ва, яка не ли­ше охо­ро­ня­ла їх від на­падів з півночі та зі схо­ду, а й за­без­пе­чу­ва­ла вільну торгівлю у всій Східній Європі. Грецькі тор­го­вельні ста­ниці бу­ли по всій Пра­ук­раїні аж до меж те­перішньої Мос­ков­щи­ни. До Мос­ков­щи­ни гре­ки не за­хо­ди­ли, бо там­тешній баг­нис­тий праліс був неп­ро­лаз­ний, та й не бу­ло з ким тор­гу­ва­ти, бо пра­мос­к­ви­ни бу­ли цілко­ви­ти­ми ди­ку­на­ми: жи­ли в ямах, їли си­ре м’ясо і навіть бу­ли лю­до­же­ра­ми. Чор­но­морські грецькі ко­лонії пла­ти­ли пра­ук­раїнській дер­жаві щорічну да­ни­ну, ми­то.

    Мабуть, якась ве­ли­чез­на по­шесть вра­зи­ла т. зв. трипільців. Ба­га­то землі обез­люд­ни­ло­ся. Са­ме тоді (І-е ти­ся­чоліття до РХ) у Малій Азії на­ро­ди бе­зу­пин­но во­юва­ли, мир­не жит­тя бу­ло не­мож­ли­ве. На­щад­ки ко­лишніх пе­ре­се­ленців з Пра­ук­раїни, дізнав­шись про зне­люд­нен­ня в Пра­ук­раїні, по­ча­ли десь у 8 ст. до РХ по­вер­та­ти­ся з Ма­лої Азії до Пра­ук­раїни. Ста­рог­рець­кий істо­рик Ге­ро­дот, який був 450 ро­ку до РХ у Пра­ук­раїні, пи­ше, що ті лю­ди на­зи­ва­ли се­бе СКО­ЛО­ТА­МИ. Гре­ки лю­би­ли пе­рек­ру­чу­ва­ти на свій смак чу­жо­мовні наз­ви, от­же проз­ва­ли ско­лотів „скіфа­ми“, що цією грець­кою наз­вою й увійш­ли до на­уки. Пер­си на­зи­ва­ли ско­лотів „са­ка­ми“. Кілька­сотрічне пе­ре­бу­ван­ня ско­лотів (скіфів) се­ред чу­жих на­родів у Малій Азії, са­моз­ро­зуміло, ду­же зміни­ло їхню пра­ук­раїнсь­ку мо­ву і куль­ту­ру. Ар­хе­оло­ги виз­на­ча­ють дав­но зниклі на­ро­ди на підставі куль­ту­ри, що віддзер­ка­люєть­ся в ар­хе­ологічних знахідках. Цей спосіб до­сить приб­лиз­ний. Ар­хе­оло­ги знай­ш­ли в скіфських мо­ги­лах іншу куль­ту­ру, ніж у трипільских, і зро­би­ли при­пу­щен­ня, що в 7-му ст. до РХ на Ук­раїну прий­ш­ла з Іра­ну ди­ка ко­чо­ва ор­да, що її гре­ки наз­ва­ли скіфа­ми. При­ди­ви­мо­ся ближ­че до цього при­пу­щен­ня. Ге­ро­дот сам роз­пи­ту­вав виз­нач­них скіфів про по­ход­жен­ня їхнього на­ро­ду. Во­ни ка­за­ли, що на­зи­ва­ють­ся ско­ло­та­ми і нізвідки не при­хо­ди­ли, а є спо­конвічним, тубільним на­ро­дом Пра­ук­раїни. Та­ку ве­ли­чез­ну подію, як пе­ре­се­лен­ня ціло­го на­ро­ду за ти­сячі кіло­метрів во­ни за­бу­ти не мог­ли, бо ж да­ле­ко менші події на­род пам’ятає у своїх пе­ре­ка­зах та ле­ген­дах ти­сячі років. А від їхнього ви­га­да­но­го ар­хе­оло­га­ми пе­ре­се­лен­ня з Іра­ну до часів Ге­ро­до­та ми­ну­ло ли­ше 200 років.

    Праісторію Східної Євро­пи досліджу­ва­ли найбіль­ше німці, за­пев­ня­ючи, що скіфи бу­ли ди­ки­ми ко­чо­ви­ка­ми. Без­сумнівні істо­ричні фак­ти спрос­то­ву­ють цю німець­ку те­орію. Скіфи відно­ви­ли пра­ук­раїнсь­ку дер­жа­ву в її ста­рих трипільських ме­жах - від Вол­ги по Ду­най. Во­на бу­ла впо­ряд­ко­ва­на, що до­во­дить розмір зовнішньої торгівлі. Зібра­ти зер­но та інший то­вар з ве­ли­чез­но­го об­ши­ру від Вол­ги по Ду­най, при­вез­ти до портів - зав­дан­ня ве­ли­ке навіть і за на­ших часів. Щоб йо­го ви­ко­на­ти, скіфи пот­ре­бу­ва­ли ти­сяч виш­ко­ле­них уря­довців, доб­ре на­ла­год­же­них пе­ре­ве­зень, охо­ро­ни, складів то­що, тоб­то роз­ви­ну­тої дер­жа­ви. А грецькі істо­ри­ки пи­шуть, що Скіфія го­ду­ва­ла своїм хлібом всю ве­ли­ку тоді Грецію, що­ро­ку про­да­ючи де­сят­ки ти­сяч тонн (ней­мовірно ве­ли­чез­на на ті ча­си кількість) са­мо­го ли­ше зер­на. Скіфська дер­жа­ва, як і кож­на ве­ли­ка та куль­тур­на, ма­ла всі суспільні ста­ни: арис­ток­ратію, уря­довців, торгівців, про­мис­ловців, ремісників, се­лян, а та­кож лікарів, свя­ще­ників, на­уковців, філо­софів, як нап­рик­лад, філо­со­фа Ана­хар­зи­са, який був бра­том скіфсько­го ко­ро­ля Да­дуїна. Йо­го ма­ти бу­ла гре­ки­ня. Ро­ку 589 до РХ він був у Греції, де йо­го ду­же ша­ну­ва­ли грецькі філо­со­фи на чолі з Со­ло­ном. Ате­ни на­да­ли йо­му навіть по­чес­не гро­ма­дян­с­т­во - ве­ли­ка честь, що нег­ре­кам зви­чай­но не да­ва­ла­ся. Ана­хар­зис пи­шав­ся своєю скіфською на­родністю і за кож­ної на­го­ди підкрес­лю­вав, що він - скіф. Тодішні грецькі пись­мен­ни­ки Люціан та Стра­бон та­кож це підкрес­лю­ють. Ана­хар­зис на­пи­сав ве­ли­ку по­ему, ба­га­то пи­сав про скіфські за­ко­ни і про Скіфію. Йо­го пи­сан­ня за­гу­би­ли­ся, крім кількох листів до ко­ро­ля Лідії Кре­за. У тих лис­тах вра­жає гли­би­на дум­ки і світог­ляд, то­тож­ний до світог­ля­ду ук­раїнсь­ко­го філо­со­фа Г. Ско­во­ро­ди (1722-1794). Ана­хар­зис ста­вив ду­ховні цінності ви­ще за ма­теріальні, вчив - як і Г. Ско­во­ро­да - що Твор­чий Дух тво­рить усе ма­теріаль­не жит­тя. Ця ду­хов­на спорідненість двох ук­раїнсь­ких філо­софів, відда­ле­них один від од­но­го 2400 ро­ка­ми, є ва­го­мим до­ка­зом дав­ності ук­раїнсь­кої ду­хов­ності. Про Ана­хар­зи­са знаємо то­му, що він був по­за Ук­раїною, де про нього дізна­ли­ся гре­ки і роз­повіли світові. Йо­го лис­ти до Кре­за збе­рег­ли­ся, бо бу­ли по­за Ук­раїною. Йо­го лис­ти до ма­тері і бра­та та інші пи­сан­ня за­ги­ну­ли в Ук­раїні. Та­ких філо­софів, як Ана­хар­зис, Пра­ук­раїна ма­ла більше. На це вка­зує та­кий факт. Олек­сандр Ве­ли­кий (356-323 до РХ) хо­див війною на Скіфію. Пе­ред по­чат­ком боїв йо­го відвіда­ло скіфське по­соль­с­т­во, го­ло­ва яко­го ви­го­ло­сив ве­ли­ку про­мо­ву, яку за­пи­сав пи­сар Олек­сан­д­ра. Про­мо­ва вра­жає гли­би­ною дум­ки та ви­со­ки­ми етич­ни­ми, мо­раль­ни­ми пог­ля­да­ми на спра­вед­ливість, честь, обов’язок гро­ма­дя­ни­на і ко­ро­ля пе­ред Бо­гом і своїм на­ро­дом. Історія не за­пи­са­ла йо­го імені.

    Скіфський муд­рець Абаріс був 570 р. до РХ пос­лом Скіфії у Греції, при­яте­лю­вав з сла­вет­ним філо­со­фом Піфа­го­ром. Бать­ко грець­кої про­зи Пе­ресід був скіфсько­го по­ход­жен­ня. Ан­глійсь­кий про­фе­сор бо­гос­лов’я о. Ф. Фе­рар пи­ше, що рік на­род­жен­ня Хрис­та вста­но­вив уче­ний скіф Діонісій Ексігус, що був ігу­ме­ном у Римі і по­мер там 525 ро­ку. Се­ред свя­тих Ук­раїнсь­кої Цер­к­ви є три скіфи: Інна, Пин­на та Рим­ма.

    Римський по­ет Овідій був на виг­нанні в Доб­руджі. Там він дізнав­ся про скіфів і пи­сав, що во­ни ста­ви­ли­ся до рим­лян з по­гор­дою, бо рим­ля­ни вда­ва­ли­ся до хит­рощів у війні, отож скіфи вва­жа­ли їх за ди­кунів, а се­бе за ли­царів (при­га­дай­мо: „Іду на вас“ на­шо­го кня­зя Свя­тос­ла­ва). Скіфи вва­жа­ли свою мо­ву, націю, куль­ту­ру ви­щою за рим­сь­ку - пи­ше зди­во­ва­ний рим­ля­нин. І він виз­нає, що ли­цар­с­т­ва скіфів справді не мож­на за­пе­ре­чи­ти: ве­ли­кий скіфський загін ото­чив уде­ся­те­ро мен­ший загін рим­лян. Рим­ля­ни відмо­ви­ли­ся зда­ти­ся і хотіли би­ти­ся до ос­тан­нь­ого во­яка. За та­ку хо­робрість скіфи ви­пус­ти­ли їх на во­лю. Кож­ний скіф від ко­ро­ля до се­ля­ни­на но­сив зброю і мав бо­йо­во­го ко­ня. Ко­ли при­хо­ди­ла війна, ки­дав свою пра­цю і їхав до сво­го пол­ку. От­же, ук­раїнсь­ке ко­зац­т­во має 2-ти­ся­чолітню тра­дицію. На­род, де кож­ний має зброю - це на­род вільних лю­дей. Кож­ний скіф будь-яко­го суспіль­но­го ста­ну мав пра­во на най­ви­щу дер­жав­ну по­са­ду, як­що він своїми діями довів, що гідний її. А це ж за­са­да на­шо­го За­порізь­ко­го Ли­цар­сь­ко­го Ор­де­ну. Теж 2-ти­ся­чолітня тра­диція.

    Року 529 до РХ во­ло­дар най­мо­гутнішої тоді імперії Пер­сь­кої Кир на чолі ве­ли­чез­но­го війська про­бу­вав во­юва­ти Скіфію. Скіфський ко­роль Ідан­тир роз­бив Ки­ра. Нас­туп­ник Ки­ра Дарій зно­ву про­бу­вав 513 р. до РХ во­юва­ти Скіфію і заз­нав ще гіршої по­раз­ки, хоч мав ве­ли­чез­не, як на ті ча­си, військо: 700 ти­сяч во­яків, 600 бо­йо­вих ко­раблів. Скіфи до­щен­ту роз­би­ли 55 ро­ку в Дакії рим­сь­ке військо Мар­ку­са Кра­ку­са. Ге­ро­дот пи­сав про війну єги­пет­сь­ко­го фа­ра­она Се­сос­т­ри­са з Скіфією. Про ту війну пи­са­но й єги­пет­сь­ки­ми ієрогліфа­ми, ли­ше скіфів на­зи­ва­ють „рус“. Се­сос­т­рис жив у дру­го­му ти­ся­чолітті до РХ - ти­ся­чу років до ви­га­да­но­го ар­хе­оло­га­ми при­хо­ду скіфів в Ук­раїну.

    Скіфи за­во­юва­ли май­же всю Ма­лу Азію і па­ну­ва­ли там 28 років (634-606 рр. до РХ). Во­ни не зай­ня­ли Єги­пет ли­ше то­му, що фа­ра­он Пса­метікус відку­пив­ся ве­ли­кою да­ни­ною. Про за­во­юван­ня скіфа­ми Па­лес­ти­ни пи­ше єврей­сь­ка Біблія. Пе­ре­бу­ва­ючи в Пра­ук­раїні, Ге­ро­дот за­пи­сав від скіфів їхню ле­ген­ду: бог не­ба (бать­ко ро­до­на­чаль­ни­ка скіфів ко­ро­ля Тар­ги­на) ски­нув їм з не­ба зо­лоті плуг, яр­мо для волів, меч і ке­лих, тоб­то бла­гос­ло­вив їх на жит­тя, яке зна­ме­ну­ва­ли ті речі - рільниц­т­во, пра­цю, цивілізацію, військо­ву си­лу, дер­жав­ну не­за­лежність, бо­роть­бу, во­лю, шля­хетність, ли­цар­с­т­во, віру в Бо­га, по­ша­ну ду­хов­них ціннос­тей, куль­ту­ру. Ко­ли вду­ма­ти­ся у зміст, у влас­ти­вості всієї праісторії та історії Ук­раїни, то місти­ка цих зна­мень ви­явить­ся про­ро­чою. Хрест, меч, плуг зна­ме­ну­ють історію Ук­раїни від Трипільської до­би й досі, вка­зу­ють на приз­на­чен­ня Ук­раїни. Ця ле­ген­да ство­ре­на на­ши­ми прап­ред­ка­ми 3 ти­сячі років то­му. У пе­ре­го­во­рах з Візантією наш ко­роль Свя­тос­лав Ве­ли­кий ска­зав: „…без то­го скіфо-ру­си не за­ми­рять­ся“. Отож, наші пред­ки ото­тож­ню­ва­ли се­бе з скіфа­ми.

    Німецькі істо­ри­ки (а за ни­ми й наші) твер­дять, що в 4-му ст. до РХ прий­ш­ла з Азії в Ук­раїну ди­ка ор­да сар­матів. Во­ни за­во­юва­ли скіфів і за­па­ну­ва­ли в Ук­раїні. Це - чер­го­ва ви­гад­ка. Са­ме в 4 ст. до РХ май­же вся Греція жи­ви­ла­ся ук­раїнсь­ким хлібом, а грець­ка про­мис­ловість - ук­раїнсь­кою си­ро­ви­ною. Війна в Ук­раїні зу­пи­ни­ла б це пос­та­чан­ня, спри­чи­ни­ла б го­лод і без­робіття. Та­ке ве­ли­ке не­щас­тя грецькі істо­ри­ки за­пи­са­ли б ра­зом з при­чи­на­ми йо­го, бо грецькі торгівці їзди­ли по всій Пра­ук­раїні. А в грецькій літе­ра­турі то­го й пізнішо­го ча­су не­ма й на­тя­ку на якусь війну в Ук­раїні в 5-3 ст. до РХ. На­томість Ге­ро­дот ще в 5-му ст. до РХ (отже, до ви­га­да­но­го німця­ми при­хо­ду сар­матів) пи­сав, що сар­ма­ти жи­вуть в Ук­раїні на пра­во­му бе­резі Вол­ги. Сар­ма­ти бу­ли од­ним зі спо­конвічних пле­мен ве­ли­ко­го пра­ук­раїнсь­ко­го на­ро­ду. Грецькі істо­ри­ки пи­шуть, що сар­ма­ти і скіфи - це пле­ме­на од­но­го на­ро­ду. Сар­ма­ти сиділи на Волзі, в їхніх ру­ках був ве­ли­кий тор­го­вель­ний шлях до ба­га­то­го і куль­тур­но­го півдня: Ма­лої Азії, Індії, Ки­таю. Сар­ма­ти ба­гатіли ма­теріаль­но і куль­тур­но, про що свідчить ар­хе­ологія. Чо­му ж во­ни з’яви­ли­ся на місце скіфів?

    Причиною при­чин за­не­па­ду ве­ли­ких дер­жав є мо­раль­ний за­не­пад їхньої провідної вер­с­т­ви. Надмірно зба­гатіла, во­на дба­ла про свій доб­ро­бут і ве­се­ле жит­тя більше, ніж про доб­ро­бут і без­пе­ку дер­жа­ви. Ця до­ля спітка­ла Єги­пет, Ва­ви­лон, Рим. З цієї при­чи­ни втра­ти­ло вла­ду в Пра­ук­раїнській дер­жаві плем’я скіфське, а пе­реб­ра­ло вла­ду плем’я сар­мат­сь­ке без ніякої війни. В мо­ги­лах скіфської арис­ток­ратії ар­хе­оло­ги зна­хо­ди­ли ве­ли­чез­ну кількість зо­ло­тих ре­чей. Скіфи не змішу­ва­ли­ся з гре­ка­ми ні кров­но, ні куль­тур­но, і вза­галі не втру­ча­ли­ся в жит­тя грець­ких ко­лоній на Чор­но­мор­щині, за­до­воль­ня­ючись да­ни­ною з них. Звиклі до торгівлі Вол­зь­ким шля­хом, сар­ма­ти за­ду­ма­ли пе­реб­ра­ти в чор­но­мор­сь­ких греків мо­но­полію на зовнішню торгівлю до своїх рук. Сар­матські торгівці, май­с­т­ри, ремісни­ки, арис­ток­ратія осе­лю­ва­ли­ся в Та­наїсі, Ольбії, Пан­ти­ка­пеї, Хер­со­несі, Фа­на­горії та в інших чор­но­мор­сь­ких містах і по­ма­лу опа­но­ву­ва­ли торгівлю та про­ми­сел, а сар­матські ко­ролі та уря­довці спри­яли їм. У чор­но­мор­сь­ких містах сар­ма­ти і гре­ки змішу­ва­ли­ся куль­тур­но і кров­но. Пос­та­ла но­ва лю­ди­на - гре­ко-сар­мат. Роз­ви­ну­ла­ся міша­на гре­ко-сар­мат­сь­ка куль­ту­ра і релігія. За­вер­шив­ся цей роз­ви­ток ство­рен­ням сар­мат­сь­ко-грець­кої дер­жа­ви - Бос­фор із сар­мат­сь­ким ро­дом ко­ролів Спар­таків. Рим про­бу­вав підби­ти під свою вла­ду Бос­фор­сь­ку дер­жа­ву, але її ко­ро­ле­ва Ди­на­ма відби­ла ті спро­би. Бос­фор­сь­ка дер­жа­ва існу­ва­ла ти­ся­чу років (480 до РХ - 360 по РХ).

    Через наші чор­но­морські міста річка­ми Дніпром, До­ном, Ку­бан­ню, Дністром пли­ла ши­ро­ким і гли­бо­ким по­то­ком най­ви­ща куль­ту­ра світо­вих її осе­редків: Єгип­ту, Ма­лої Азії, Індії, Ки­таю, Візантії, Ри­му. І пли­ла в Ук­раїну ця най­ви­ща куль­ту­ра дві ти­сячі років за Трипільської дер­жа­ви, ти­ся­чу років за скіфо-сар­мат­сь­кої, півти­сячі років за Ан­т­сь­кої, півти­сячі років за Києво-Русь­кої. Чо­ти­ри ти­сячі років без­пе­рер­в­но­го жи­во­го зв’язку Ук­раїни з осе­ред­ка­ми най­ви­щої куль­ту­ри і цивілізації. На­ша Чор­но­мор­щи­на від си­вої дав­ни­ни бу­ла ве­ли­ким вог­ни­щем ук­раїнсь­кої куль­ту­ри. На­щад­ки бос­форців - елінізо­ва­них пра­ук­раїнців, зук­раїнізо­ва­них елінів - ці на­щад­ки ство­ри­ли пра­ук­раїнсь­ку аз­бу­ку (дру­гу по гітітській), пе­рек­ла­ли вже в пер­ших століттях хрис­ти­ян­с­т­ва Св. Єван­геліє на пра­ук­раїнсь­ку мо­ву. Во­ни, а не гре­ки, по­бу­ду­ва­ли хрис­ти­янські хра­ми на Чор­но­мор­щині і в са­мо­му Києві ще століття пе­ред хре­щен­ням Ру­си Во­ло­ди­ми­ром. І пер­шим мит­ро­по­ли­том Ук­раїни-Ру­си був не чу­жи­нець грек, а ук­раїнець Нас­тас Кор­сун­сь­кий (тоб­то з Хер­со­не­су). І не чу­жинці, а самі ук­раїнці по­бу­ду­ва­ли в Києві чу­до тодішньої архітек­ту­ри і мис­тец­т­ва - Свя­ту Софію.

    Історики по­чи­на­ють ук­раїнсь­ку історію з ІХ ст., зга­ду­ючи ли­ше кілько­ма на­тя­ка­ми про безмірно більше, безмірно ба­гат­ше жит­тя Пра­ук­раїни до ІХ ст. Чи­та­ючи їхні праці, мож­на по­ду­ма­ти, що ве­ли­чез­не куль­тур­не і ма­теріаль­не ба­гат­с­т­во і мо­гутність Києво-Русь­кої дер­жа­ви та її сто­лиці Києва якось рап­то­во пос­та­ли з по­рож­нечі і роз­ви­ну­ли­ся до своєї ве­личі за яки­хось два століття. Навіть шко­ляр знає, що куль­ту­ра роз­ви­ваєть­ся до ве­ли­кої ти­ся­чоліття­ми. А національ­ну куль­ту­ру тво­рять і роз­бу­до­ву­ють не чу­жинці, а твор­чий геній влас­но­го на­ро­ду. Ко­ли ж на­род і по­зи­чає щось у чу­жинців, то на­дає всьому власні національні фор­ми і навіть зміст. Архітек­ту­ра, мис­тец­т­во Київсь­кої Св. Софії - наскрізь своєрідні, та­ких не­має ніде у світі. Мис­тец­т­воз­навці ре­тель­но шу­ка­ли чу­жих впливів і не знай­ш­ли. Не знай­ти їх і в інших тво­рах ук­раїнсь­ко­го твор­чо­го генія, нап­рик­лад, у за­ко­но­давстві. От­руєні по­чут­тям своєї національ­ної ниж­чості, ма­ло­ук­раїнці хворіють на раб­сь­ку хво­ро­бу „впли­во­манію“. Не ли­ше в СРСР, а й у вільно­му світі ма­ло­ук­раїнські на­уковці чо­мусь ви­шу­ку­ють і на­го­ло­шу­ють всілякі чу­жи­нецькі впли­ви на творчість ук­раїнців.

    Після хре­щен­ня Ук­раїни приїха­ло сю­ди ба­га­то греків-свя­ще­ників, які при­вез­ли свої цер­ковні за­ко­ни, а тоді цер­ковні за­ко­ни пра­ви­ли і за дер­жавні. Наші за­ко­но­давці чи­та­ли грецькі за­ко­ни, але скла­да­ючи ук­раїнсь­ку збірку за­конів „Русь­ку Прав­ду“, відки­ну­ли грецькі. „Русь­ка Прав­да“ - на­йе­тичніші, най­лю­дяніші, най­п­рог­ре­сивніші, най­де­мок­ра­тичніші за­ко­ни в тодішньому куль­тур­но­му світі. Чи мог­ли во­ни ви­ник­ну­ти за 2-3 по­коління? При­га­дай­мо ве­ли­ку збірку гітітських за­конів з 16 ст. до РХ. При­га­дай­мо пог­ля­ди скіфсько­го філо­со­фа Ана­хар­зи­са, при­га­дай­мо за­ко­ни Бос­фор­сь­кої дер­жа­ви. Вже в пер­шо­му ж столітті після ох­ре­щен­ня Ук­раїни з’явля­ють­ся в Києві значні бо­гос­лов­сь­ко-філо­софські тво­ри. Не пе­рек­ла­ди, а на­пи­сані ук­раїнця­ми, які тоді їзди­ли за кор­дон здо­бу­ва­ти ви­щу філо­соф­сь­ку освіту, при­га­дай­мо Св. Єван­геліє і Псал­тир пра­ук­раїнсь­кою мо­вою, що їх знай­шов 860 ро­ку в Хер­со­несі св. Ки­ри­ло.

    В Х- ХV ст. ук­раїнсь­ка пор­це­ля­на вва­жа­ла­ся за кра­щу в Європі, бо ук­раїнські гон­чарі ма­ли по­над 2-ти­ся­чолітній досвід. При­га­дай­мо, що мис­тец­т­воз­навці ХХ ст. за­хоп­лю­ють­ся мис­тець­ким ба­гат­с­т­вом трипільських гон­чарів з 2-го ти­ся­чоліття до РХ. В Х-ХV ст. у Європі най­до­рож­че ціни­ли­ся ви­ро­би ук­раїнсь­ких ювелірів, бо їхня мис­тець­ка кра­са та техніка ви­ро­бу пе­ре­вер­шу­ва­ли інші. Нічо­го див­но­го: ук­раїнські май­с­т­ри ма­ли ти­ся­чолітню шко­лу ще з сар­мат­сь­ких часів. Як свідчать чу­жинці, в Х-ХV ст. Київ був куль­турніший і ба­гат­ший за Па­риж чи Лон­дон. Він зай­мав по­над 500 гек­тарів. Роз­бу­ду­ва­ти та­ку куль­ту­ру та ба­гат­с­т­во мож­на ли­ше за ти­сячі років. І справді, Київ не на­ба­га­то мо­лод­ший за Дніпро-Сла­ву­ту. Київські пе­че­ри ви­ко­па­ли пра­лю­ди ста­ро­кам’яної до­би 7 ти­сяч років то­му. Ченці ли­ше очис­ти­ли їх від кісток, че­репків, див­них кам’яних зна­рядь і т. п. ре­чей безмірної ар­хе­ологічної вар­тості, слідів первісних лю­дей Києва. Київ бу­ду­вав­ся і пе­ре­бу­до­ву­вав­ся де­сят­ки разів. Спо­руд­жу­ва­ли ве­ликі бу­дин­ки, прок­ла­да­ли ву­лиці, от­же, ко­па­ли і пе­ре­ко­пу­ва­ли зем­лю сотні разів, зни­щу­ючи ти­сячі ар­хе­ологічних свідків історії Києва. Про­те ар­хе­оло­ги знай­ш­ли в Києві і пе­че­рах сліди ве­ли­ко­го по­се­лен­ня лю­дей, що існу­ва­ло без­пе­рер­в­но 7 ти­сяч років то­му. Навіть дов­ше. В Києві знай­де­но кістки пра­лю­ди­ни, що жи­ла 40 ти­сяч років то­му.

    Київ за­се­лю­ва­ли лю­ди за Трипільської до­би 5 ти­сяч років то­му, за Скіфської і Сар­мат­сь­кої 2 ти­сячі років то­му і на­далі без­пе­рер­в­но. От­же, Київ чи не най­с­тар­ша сто­ли­ця в Європі. Київ уп­ров­довж не століть, а ти­ся­чоліть був найбіль­шою на сході твер­ди­нею євро­пей­сь­кої куль­ту­ри і цивілізації. Є та­ким і сьогодні. Маємо пов­не пра­во наз­ва­ти Київ Вічним Містом. Він і за віком, і за своєю ва­гою у світовій історії ко­ли не пе­ре­ви­щує, то що­най­мен­ше дорівнює іншо­му Вічно­му Місту - Ри­мові. Наш ста­рез­ний Київ має пов­не пра­во на­зи­ва­ти­ся ІІІ Ри­мом. В йо­го істо­рич­но­му сяйві пре­тензії мос­к­винів („Мос­к­ва - ІІІ Рим“) виг­ля­да­ють ка­ри­ка­тур­но.

    Про ук­раїнсь­ку дер­жа­ву IV-XI ст. наші старі істо­ри­ки ли­ше на­тя­ка­ють. Мо­лоді вчені ли­ше по­чи­на­ють шу­ка­ти її сліди, про­те вже вид­но, що в V-VI­II ст. існу­ва­ла в Ук­раїні ве­ли­ка дер­жа­ва антів. Заг­ро­жені азійсь­кою на­ва­лою наші осе­ред­ки куль­тур­но­го і дер­жав­но­го жит­тя при­род­но пе­ре­су­ва­ли­ся на захід. Так сто­ли­цею Ан­т­сь­кої дер­жа­ви ста­ло місто Го­лов­сь­ке, роз­та­шо­ва­не на місці те­перішнь­ого Льво­ва. От­же, Львів фак­тич­но на 600 років стар­ший, ніж йо­го офіційна мет­ри­ка 1256 ро­ку. Го­лов­сь­ке-Львів став у нас­туп­них століттях го­лов­ною бра­мою, че­рез яку йшли в Ук­раїну здо­бут­ки євро­пей­сь­кої куль­ту­ри і цивілізації. Після зни­щен­ня мос­к­ви­на­ми 1169 р. (і до­ни­щен­ня та­та­ра­ми 1240 р.) Києва сто­ли­цею ук­раїнсь­кої дер­жа­ви став Львів.

    Доречно ска­за­ти про один з ви­явів по­чут­тя національ­ної ниж­чості у на­ших істо­риків. Во­ни на­зи­ва­ють Оле­га, Оль­гу, Свя­тос­ла­ва, Во­ло­ди­мирів так, як на­зи­ва­ли їх наші літо­писці. А люд­сь­ка мо­ва - це жи­вий ор­ганізм, що роз­ви­ваєть­ся, з’явля­ють­ся нові сло­ва, старі сло­ва на­бу­ва­ють но­во­го змісту. В Х-ХV ст. ук­раїнсь­кий ти­тул „ве­ли­кий князь“ оз­на­чав як­раз те, що в Західній Європі ти­тул „ко­роль“. І справді, всі західно-євро­пейські ав­то­ри ти­ту­лу­ва­ли тоді і ти­ту­лу­ють те­пер Оле­га, Оль­гу, Свя­тос­ла­ва, Во­ло­ди­мирів та інших во­ло­дарів Ук­раїни „ко­ро­ля­ми“, а ча­сом й імпе­ра­то­ра­ми. Те­пер ук­раїнсь­ке сло­во „князь“ оз­на­чає осо­бу ви­щої арис­ток­ратії, як у західних євро­пейців „гер­цог“, „граф“ то­що. До 1917 р. в мос­ковській імперії бу­ло кілька де­сятків князів. У ма­ленькій Грузії теж кілька де­сятків. Пе­рек­ла­да­ючи літо­пи­си Х-ХVII ст., наші ав­то­ри пе­рек­ла­да­ють ар­хаїчні сло­ва, що те­пер ма­ють інший зміст, су­час­ни­ми, інак­ше чи­тач ба­га­то чо­го не зро­зуміє. Чо­му ж во­ни не пе­рек­ла­да­ють зас­таріле „ве­ли­кий князь“ на „ко­роль“? Ад­же зна­ють, що во­ло­дарі найбіль­шої і най­куль­турнішої тоді в Європі дер­жа­ви - Ук­раїни-Ру­си бу­ли ІМПЕ­РА­ТО­РА­МИ, а не гра­фа­ми, гер­цо­га­ми. Мос­к­ви­ни наз­ва­ли своїх дрібних князів „ца­ря­ми“, хоч во­ни не зас­лу­го­ву­ва­ли навіть ти­ту­ла „князь“.

    Українські міста і се­ла ма­ли пов­не місце­ве са­мо­уп­равління спо­конвіку ще й до Русь­кої дер­жа­ви. За ко­ро­ля Ярос­ла­ва Муд­ро­го Ук­раїна ма­ла вже свою влас­ну збірку за­конів зви­чаєво­го пра­ва „Русь­ка Прав­да“, що їх ство­рив наш на­род за ти­ся­чоліття. Як ми вже зга­ду­ва­ли, упо­ряд­ни­ки „Русь­кої Прав­ди“ не взя­ли з грець­ко­го пра­ва нічо­го, що не уз­год­жу­ва­ло­ся з ук­раїнсь­ким зви­чаєвим пра­вом, нап­рик­лад, жор­с­то­ких тілес­них по­ка­рань, смер­т­ної ка­ри, не взя­ли упосліджен­ня жінки, не взя­ли не хрис­ти­ян­сь­ко­го став­лен­ня до невільників і т. п. Але за об­ра­зу честі „Русь­ка Прав­да“ ка­ра­ла тяж­че, ніж за фізич­не уш­код­жен­ня. Мос­ков­сь­кий про­фе­сор пра­ва В. Владімірський-Бу­да­нов у книжці „Обзор рус­ско­го пра­ва“ свідчить, що в мос­ков­сь­ко­му за­ко­но­давстві і пра­восвідо­мості не­має най­мен­шо­го сліду впливів „Русь­кої Прав­ди“.

    За до­би Ли­тов­сь­ко-Русь­кої дер­жа­ви наші прав­ни­ки до­пов­ни­ли в XVI ст. „Русь­ку Прав­ду“ і це до­пов­не­не ви­дан­ня наз­ва­ли „Ли­тов­сь­ким Ста­ту­том“. При­га­дай­мо, що дер­жав­ною мо­вою бу­ла тодішня ук­раїнсь­ка. Ли­тов­сь­ко-Русь­ка дер­жа­ва бу­ла вже кон­с­ти­туційною мо­нархією зі своїм пар­ла­мен­том - Сей­мом, що зібрав­ся впер­ше 1401 ро­ку. Ра­зом з „Ли­тов­сь­ким Ста­ту­том“ наші прав­ни­ки ко­дифіку­ва­ли 1499 ро­ку ук­раїнсь­ке зви­чаєве пра­во місько­го са­мо­уп­равління. Тоді в Західній Європі міста та­кож ма­ли са­мо­уп­равління за т. зв. Маг­де­бур­зь­ким пра­вом. Наші прав­ни­ки зна­ли йо­го, але, як і за Ярос­ла­ва, не бра­ли з Маг­де­бур­г­зь­ко­го пра­ва нічо­го, що не уз­год­жу­ва­ло­ся з ук­раїнсь­ким. От­же, і збірка за­конів про са­мо­уп­равління міст є влас­ним тво­ром ук­раїнсь­ко­го на­ро­ду. А німецькі істо­ри­ки (за ни­ми і наші) чо­мусь наз­ва­ли цю на­шу збірку та­кож Маг­де­бур­зь­ким пра­вом. „Ли­тов­сь­кий Ста­тут“ і „Маг­де­бур­зь­ке пра­во“ бу­ли де­мок­ра­тичні, са­мо­уп­равління бу­ло справжнім. А це за­пе­ре­чу­ва­ло мос­ков­сь­ке цен­т­ралізо­ва­не, дес­по­тич­не без­п­рав’я. Та ска­су­ва­ти їх Мос­ков­щи­на не ма­ла си­ли дов­го після Пе­ре­яс­лав­сь­кої по­раз­ки 1654 ро­ку, ли­ше пос­ту­по­во, в міру зміцнен­ня своєї вла­ди в Ук­раїні, що­раз більше їх по­ру­шу­ва­ла. Маг­де­бур­зь­ке пра­во ска­су­ва­ла 1835 ро­ку, а Ли­тов­сь­кий Ста­тут - 1842 ро­ку.

    Українська літе­ра­тур­на мо­ва за­ро­ди­ла­ся ще в пер­шо­му ти­ся­чолітті до РХ. Най­с­тар­шу пи­са­ну звістку про неї маємо в „Житії св. Кос­тян­ти­на“, де оповідаєть­ся, що св. Кос­тян­тин (св. Ки­ри­ло) знай­шов 860 ро­ку в Кор­суні (Хер­со­несі) св. Єван­геліє та Псал­тир, пи­сані „русь­ки­ми пись­ме­на­ми“, і лю­ди­ну, що чи­та­ла йо­му їх. Св. Ки­ри­ло на­ро­див­ся і виріс у грець­ко­му місті Со­лунь, де по­ло­ви­на на­се­лен­ня бу­ли слов’яни, от­же, знав обидві мо­ви. От­же, та мо­ва роз­ви­ва­ла­ся століття­ми пе­ред 860 ро­ком. То­му-то й змог­ли ук­раїнці пи­са­ти на­укові тво­ри в ХІ ст.- мит­ро­по­ли­ти Іларіон (1051), Клим Смо­ля­тич (1155), єпис­коп Ки­ри­ло Турівський (1130-1182), Да­ни­ло Па­лом­ник (1108), Те­одосій Пе­чер­сь­кий (1035-1074), невідо­мий на ім’я ав­тор „Сло­ва о пол­ку Іго­ревім“ (1187), літо­пи­си ХІ і пізніших сторіч, М. Смот­риць­кий (1587), Х. Філа­рет (1596-1608), І. Ви­шен­сь­кий (по­мер 1625), ав­тор ук­раїнсь­ко­го слов­ни­ка Л. Зи­заній (1596), ав­тор дру­го­го ук­раїнсь­ко­го слов­ни­ка П. Бе­рин­да (1627), К. Став­ро­вець­кий (1620), Е. Пле­те­нець­кий (1617), З. Ко­пис­тен­сь­кий (1620), мит­ро­по­лит П. Мо­ги­ла (1596-1647), С. Косів (1653), П. Го­ля­тов­сь­кий (1659), Л. Ба­ра­но­вич (1666), А. Ра­ди­ви­лов­сь­кий (1676), С. Мокрієвич (1697), Д. Туп­та­ло (1689-1705) та інші708. Кож­ний з них мав най­ви­щу євро­пей­сь­ку освіту, знав тодішні міжна­родні на­укові мо­ви: ла­тин­сь­ку та ста­рог­рець­ку. Во­ни пе­рек­ла­ли ба­га­то творів євро­пей­сь­ких філо­софів, на­уковців, пись­мен­ників. В XVII ст., крім філо­соф­сь­ких та бо­гос­лов­сь­ких творів, ук­раїнці на­пи­са­ли ба­га­то по­етич­них, те­ат­раль­них: К. Са­ко­вич, М. Дов­га­лев­сь­кий, С. Ляс­ко­рон­сь­кий, В. Ла­шев­сь­кий, Т. Про­ко­по­вич, Л. Гор­ка, М. Ко­за­чин­сь­кий, Ю. Щер­баківсь­кий та інші. Істо­ричні праці пи­са­ли Р. Ра­куш­ка, Г. Граб’янка, С. Ве­лич­ко, І. Гізель, П. Ко­ха­нов­сь­кий та інші.

    Все XVII ст. три­ва­ла в Ук­раїні зброй­на бо­роть­ба з за­жер­ли­ви­ми сусіда­ми. Навіть і за та­ких нес­п­ри­ят­ли­вих об­с­та­вин Ук­раїна йшла в пер­ших ла­вах куль­тур­но­го євро­пей­сь­ко­го жит­тя. Нап­рик­лад, че­хи по­ча­ли дру­ку­ва­ти книж­ки 1478 ро­ку, ук­раїнці - 1491, по­ля­ки - 1497, сер­би - 1553, мос­к­ви­ни - 1664 ро­ку. Пер­ша дру­ко­ва­на книж­ка в Ук­раїні „Апос­тол“ вий­ш­ла 1574 ро­ку. „Біблію“ та „Псал­тир“ над­ру­ко­ва­но в Ос­т­розі 1581 ро­ку. Львівська дру­кар­ня ви­да­ла 1591-1722 ро­ка­ми по­над 160 ти­сяч примірників кни­жок. Київсь­ка Пе­чер­сь­ка дру­кар­ня ви­да­ла в другій по­ло­вині XVII ст. по­над 100 кни­жок. Чи­ма­ло з них на 500 і ти­ся­чу сторінок. Е. Сла­ви­нець­кий пе­рек­лав 1658 ро­ку з ла­тин­сь­кої „Вра­чев­сь­ку Ана­томію“ Ан­дрія Ве­залія. С. Ру­син на­пи­сав 1534 ро­ку ве­ли­ку (870 стор.) книж­ку про лікарські рос­ли­ни.

    Москвини по­ча­ли дру­ку­ва­ти книж­ки на 160 років пізніше за ук­раїнців, а пер­шим мос­ков­сь­ким дру­ка­рем був дат­ча­нин В. Га­тон, а дру­гим - ук­раїнець І. Фе­до­ро­вич. В. Га­то­на мос­к­ви­ни вто­пи­ли, а І. Фе­до­ро­вич втік в Ук­раїну. Ук­раїнці до­по­мог­ли йо­му зак­лас­ти но­ву дру­кар­ню, і він ви­дав кілька ук­раїнсь­ких кни­жок. Га­то­но­ву та Фе­до­ро­ви­че­ву дру­карні мос­к­ви­ни спа­ли­ли, і в Мос­ков­щині не бу­ло жод­ної дру­карні ще 100 років. В Ук­раїні бу­ло: чо­ти­ри у Львові, три в Києві, по одній в Стря­тині, Кри­лосі, Угор­цях, Уніві, Пе­ре­мишлі, Ос­т­розі, Дер­мані, По­чаєві, Ра­хо­ма­нові, Чет­вертні, Луць­ку, Чорні, Кре­менці, Жи­то­мирі, Бер­ди­чеві, Чернігові709. В XVII ст. кож­ний освіче­ний ук­раїнець знав ла­тин­сь­ку та од­ну (ча­сом і більше) євро­пей­сь­ку мо­ву. Дат­сь­кий по­сол Ю. Юст, що був в Ук­раїні 1710 ро­ку, ди­ву­вав­ся, що не ли­ше ук­раїнсь­ка шлях­та, мит­ро­по­лит, а й ченці Києво-Пе­чер­сь­кої Лав­ри ма­ли ви­со­ку освіту та куль­тур­ну, євро­пей­сь­ку по­ведінку і роз­мов­ля­ли без­до­ган­ною ла­ти­ною. Ю. Юст не вірив своїм очам, ба­чу­чи пись­мен­них се­ля­нок710. А тоді в Західній Європі навіть арис­ток­рат­ки бу­ли ма­ло­пись­менні, у Мос­ков­щині - царі не­пись­менні, навіть князі - цілко­ви­то не­пись­менні. Ук­раїнці чи­та­ли євро­пей­сь­ку літе­ра­ту­ру від Арис­то­те­ля і до най­новішо­го тоді (XVII-XVI­II ст.) Воль­те­ра. Київсь­ка Ака­демія ма­ла ве­ли­чез­ну кни­гозбірню. Всі се­редні шко­ли (во­ни бу­ли тоді при мо­нас­ти­рях) теж ма­ли кни­гозбірні. Навіть при­ватні кни­гозбірні бу­ли ве­ликі, як от: у Т. Про­ко­по­ви­ча - 3 ти­сячі кни­жок, у Т. Ло­па­тин­сь­ко­го - 1400, С. Явор­сь­ко­го - 600, Д. Туп­та­ла - 300, Я. Мар­ке­ви­ча - 300, а кош­ту­ва­ли кни­ги тоді сток­рат­но більше. У всій Мос­ков­щині не бу­ло тоді (XVI­II ст.) стільки кни­жок, скільки їх ма­ли ці кілька ук­раїнців.

    Від Скіфської до­би аж до XVI­II ст. ук­раїнсь­кий се­ля­нин орав своє по­ле зі зброєю при боці. От­же, по­над 2 ти­сячі років ук­раїнсь­кий се­ля­нин не був приг­ноб­ле­ним греч­косієм, ду­хов­ним ра­бом, а вільним рільни­ком-во­яком вод­но­час. Че­рез та­ке не прой­шов жод­ний інший євро­пей­сь­кий на­род, хіба що перші євро­пейські по­се­ленці в ко­лись дикій Аме­риці. І навіть пізніше кріпац­т­во не зро­би­ло ук­раїнсь­ко­го се­ля­ни­на ду­хов­ним ра­бом. Кож­ний кріпак знав, а най­го­ловніше відчу­вав, що він мо­же, має си­лу сам ски­ну­ти кай­да­ни не­волі, втікши у вільний, без­меж­ний, ук­раїнсь­кий степ, що ря­ту­вав ук­раїнця від ду­хов­но­го раб­с­т­ва. Степ ви­хо­ву­вав і зміцню­вав в ук­раїнця по­чут­тя влас­ної гідності та праг­нен­ня до не­за­леж­ності, до волі. По­чут­тя влас­ної гідності - ос­но­ва ду­хов­но­го арис­ток­ра­тиз­му. Чу­жинці, які по­бу­ва­ли в Ук­раїні, ди­ву­ва­ли­ся з арис­ток­ра­тиз­му ук­раїнсь­ких се­лян711. І по століттях кріпац­т­ва ук­раїнсь­кий се­ля­нин на­за­гал ли­шив­ся ду­хов­ним і куль­тур­ним арис­ток­ра­том. Те­перішнє приг­ноб­лен­ня, покірність на­шо­го се­ля­ни­на - це ли­ше по­вер­хо­вий, нег­ли­бо­кий вплив тим­ча­со­во­го (ли­ше 200 років кріпац­т­ва у 5-ти­ся­чолітній історії). А та­ке не є спад­ко­вим і ми­не у вільній Ук­раїні. Ге­рої під Кру­та­ми, під Ба­за­ром, у чо­ти­ри­кут­ни­ку смерті, в ук­раїнсь­ко­му війську 1917-1922 рр., в УПА, 500 без­с­мер­т­них ук­раїнок в Кінгірі і т. п.- май­же всі во­ни бу­ли се­лян­сь­ки­ми дітьми. Про арис­ток­ра­тизм на­шо­го се­лян­с­т­ва пи­са­ли ук­раїнські й іно­земні ет­ног­ра­фи: „Українсь­кий се­ля­нин-гос­по­дар - це не ду­хов­ний витвір чу­жо­го міста, як нап­рик­лад, ук­раїнсь­ка інтелігенція. Ні, він - рідна ди­ти­на ук­раїнсь­кої, а не чу­жої землі. Землі, що її щед­ро зро­шу­ва­ли своєю та чу­жою кров’ю три­валі по­коління ук­раїнців. Ук­раїнсь­кий се­ля­нин - це арис­ток­рат, що зберіг по­ва­гу цього ста­ну, знач­но більше, ніж те­перішня ро­до­ва арис­ток­ратія. Наш се­ля­нин по­гор­д­жує го­ло­тою, бо й сам со­ро­мить­ся сво­го убоз­т­ва. Не­роб­с­т­ва, злодійства не за­бу­ває до де­ся­то­го по­коління. Не засміче­ний „сов­ре­мен­ны­ми ог­ня­ми“, він справжній ду­хов­ний арис­ток­рат“712 (пи­са­но до 1917 р.). Іно­земці на­зи­ва­ють увесь наш на­род ли­цар­сь­ким, або „ко­заць­ким“. Слуш­но, бо після споль­щен­ня на­шої арис­ток­ратії та шлях­ти ко­зац­т­во по­хо­ди­ло пе­ре­важ­но з се­лян­с­т­ва. До споль­щен­ня ба­га­то ко­заць­ких ота­манів по­хо­ди­ли з ста­ро­київсь­кої арис­ток­ратії, скажімо, князі Зас­лавські, Зба­разькі, Ру­жинські, Пу­зи­ни, Сапіги і т. п. Зас­нов­ни­ком За­порізь­кої Січі був на­ща­док київсь­ких ко­ролів, князь Дмит­ро Виш­не­вець­кий. За своїм зви­чаєм за­по­рожці пе­рез­ва­ли йо­го на Бай­ду. Д. Виш­не­вець­кий мав ви­со­ку освіту, ба­га­то по­до­ро­жу­вав по Європі, вив­ча­ючи її куль­ту­ру, дер­жав­ний лад та стан євро­пей­сь­ко­го ли­цар­с­т­ва. Був на ос­т­рові Маль­та гос­тем у Мальтійсь­ко­го Ор­де­ну, вив­ча­ючи йо­го лад. Д. Виш­не­вець­кий мав ши­ро­кий дер­жав­ниць­кий світог­ляд, гли­бокі знан­ня і провідниць­кий хист. У роді Виш­не­вець­ких жи­ви­ми бу­ли тра­диції дру­жин­ників київсь­ких ко­ролів. На тих тра­диціях Д. Виш­не­вець­кий зас­ну­вав і За­порізь­кий Ор­ден (на 25 років пізніше за Мальтійсь­кий), до­дав­ши де­що з досвіду Мальтійсь­ко­го. Пізніше за­по­рожці їзди­ли на Маль­ту вив­ча­ти мальтійсь­ке військо­ве мис­тец­т­во, а мальтійці приїзди­ли на За­поріжжя вив­ча­ти ко­заць­ке. В За­порізь­ко­му Ор­дені бу­ло ба­га­то ук­раїнсь­ких арис­ток­ратів та шлях­ти, час­то з євро­пей­сь­кою універ­си­тет­сь­кою освітою. Не­пись­мен­них за­по­рожців май­же не бу­ло. По­сол до За­порізь­ко­го Ор­де­ну від імпе­ра­то­ра Ру­доль­фа ІІ Еріх Ля­со­та пи­ше, що за­порізькі ли­царі дос­ко­на­ло зна­ли всі тон­кощі євро­пей­сь­ко­го ети­ке­ту і в то­ва­ристві по­во­ди­ли­ся, як євро­пейські арис­ток­ра­ти, що стар­ши­на доб­ре зна­ла ла­тин­сь­ку мо­ву, а чи­ма­ло з них ще й якусь євро­пей­сь­ку713. Євро­пейські ли­царські ор­де­ни бу­ли ста­нові, тоб­то прий­ма­ли ли­ше арис­ток­ратів та шлях­ту. За­порізь­кий ор­ден був де­мок­ра­тич­ний, але не в су­час­но­му, спот­во­ре­но­му ро­зумінні цього сло­ва, тоб­то од­ноп­равність усіх. У За­порізь­ко­му Ор­дені існу­вав ієрархічний поділ. У всій Січовій Рес­публіці бу­ли ста­ни: арис­ток­ратія (знач­не то­ва­рис­т­во), шлях­та (стар­ши­ни), ли­цар­с­т­во (ко­за­ки), се­редній стан (про­мис­ловці, торгівці), се­ля­ни та ремісни­ки. Але поділ існу­вав не за по­ход­жен­ням, а за зас­лу­га­ми, за про­фесією. Двері до стар­шин­сь­кої гідності і до „знач­но­го то­ва­рис­т­ва“ бу­ли відчи­нені кож­но­му, хто довів, що має ро­зум, військові знан­ня, провідницькі здібності, твер­ду вда­чу і мо­раль­ну чис­то­ту. Стар­ши­ну на чолі з ко­шо­вим оби­ра­ли всі за­по­рожці. Ко­за­ки вільно і відкри­то кри­ти­ку­ва­ли їх і ски­да­ли Ко­заць­кою Ра­дою, але ви­ко­ну­ва­ли кож­ний на­каз стар­ши­ни не­ухиль­но. Са­мо­дис­ципліна бу­ла ду­же су­во­рою: за крадіжку за­би­ва­ли києм при­люд­но на смерть. Хо­ча й лю­би­ли доб­ре ви­пи­ти, про­те в по­хо­дах ка­ра­ли смер­тю то­го, хто бо­дай хиль­нув714. Істо­рик XVI ст. пи­сав: „За­по­рожці ма­ють за­ко­ни й дис­ципліну давніх рим­лян“715. Інший наз­вав за­по­рожців „ли­царі сте­пу, ге­рої в бою, за­бо­ро­ло Євро­пи на азійсь­ко­му кор­доні“716.

    Запорізький Ор­ден був чи не най­ба­гат­ший з усіх євро­пей­сь­ких ор­денів: мав сотні ти­сяч гек­тарів влас­ної землі, сотні ти­сяч люд­ності, ве­ли­чез­ну кількість всіля­ко­го ба­гат­с­т­ва і зо­ло­та. Старі, зас­лу­жені стар­ши­ни бу­ли, як на той час, мільйо­не­ра­ми717. Во­ни їзди­ли до Західної Євро­пи, ба­чи­ли там ли­царські зам­ки. Мог­ли по­бу­ду­ва­ти в Січовій Рес­публіці свої, ба­гатші за євро­пейські, але не хотіли. Жи­ли ба­га­то, але скром­но, но­си­ли одяг з най­до­рож­чих тка­нин, але скром­ний, ли­ше зброю лю­би­ли оз­доб­лю­ва­ти зо­ло­том, са­моцвіта­ми. По­сол Ве­неціан­сь­кої рес­публіки пи­ше, що за­по­рожці бу­ли б най­к­ра­щим взірцем но­вих спар­танців, як­би не пи­ли718. За­по­рожці лю­би­ли по­ка­за­ти своє ба­гат­с­т­во в оз­добі цер­ков та кни­гозбірнях. Скром­на зовні цер­к­ва Св. Пок­ро­ви в За­порізькій Січі ма­ла все­ре­дині зо­ло­тих та са­моцвітних оз­доб вартістю в кілька мільйонів червінців (руй­ну­ючи 1775 ро­ку Січ, мос­к­ви­ни пог­ра­бу­ва­ли всі ті оз­до­би). Ба­га­то стар­шин по­бу­ду­ва­ли своїм кош­том ве­ликі цер­к­ви по всій Ук­раїні. А при кожній церкві зак­ла­да­ли шко­лу та кни­гозбірню. В осе­ред­ку Січо­вої Рес­публіки Ор­ден по­бу­ду­вав ве­лич­ну ка­фед­ру з ба­га­тою кни­гозбірнею євро­пей­сь­кої літе­ра­ту­ри. По зруй­ну­ванні За­порізь­кої Січі Мос­ков­щи­ною за­по­рожці пе­ре­се­ли­ли­ся до Ту­реч­чи­ни, а зго­дом на Ку­бань, заб­рав­ши ту­ди і ту кни­гозбірню. Мос­ков­щи­на бо­яла­ся аж до 1917 ро­ку відібра­ти від ку­банців кни­гозбірню та за­порізькі пра­по­ри, бун­чу­ки то­що. „Де­мок­ра­тич­на“ Мос­ков­щи­на відібра­ла 1920 ро­ку і ба­га­то з то­го по­ни­щи­ла.

    Запорізький Ор­ден об­рав 1648 ро­ку Б. Хмель­ниць­ко­го на Геть­ма­на Ук­раїни. Фран­цузь­кий істо­рик пи­ше про нього: „Ко­заць­кий Кром­вель - Б. Хмель­ниць­кий є не мен­ший політик за Кром­ве­ля ан­глійсь­ко­го“719. Во­ро­жий поль­сь­кий істо­рик пи­ше: „Б. Хмель­ниць­кий мав ба­га­то важ­че зав­дан­ня, ніж О. Кром­вель. Увесь об­шир йо­го (Бог­да­на) дер­жа­ви мав відкриті з усіх боків, заг­ро­жені во­ро­гом кор­до­ни. Не мав Б. Хмель­ниць­кий ус­та­ле­ної, досвідче­ної дер­жав­ної ма­ши­ни, як О. Кром­вель. Військо, гро­шо­ве і дер­жав­не гос­по­дар­с­т­во, уп­равління, зно­си­ни з чу­жи­ми дер­жа­ва­ми - все це тре­ба бу­ло тво­ри­ти з ос­нов і за бу­рем­них, воєнних часів, поспішно. Йо­го військо не го­ло­ду­ва­ло, ма­ло зброю, гар­ма­ти, на­бої, доб­ру розвідку, сприт­них розвідників за кор­до­ном, йо­му не бра­ку­ва­ло гро­шей - все це є йо­го осо­бис­та зас­лу­га. Бу­ла це лю­ди­на над­з­ви­чай­на, геніальна“720. Лорд-про­тек­тор Бри­тан­сь­кої імперії Олівер Кром­вель ти­ту­лу­вав Б. Хмель­ниць­ко­го: „Бог­дан Хмель­ниць­кий, Бо­жою милістю ге­не­раліси­мус Грець­кої Цер­к­ви, імпе­ра­тор всіх За­порізь­ких Ко­заків, пос­т­рах і ви­губ­ник поль­сь­кої шлях­ти та здо­був­ник твер­динь, ви­го­ни­тель рим­сь­ких свя­ще­ників, го­ни­тель по­ганців, ан­тих­рис­та і єврей­с­т­ва“.

    А як виг­ля­дає ук­раїнсь­ке ко­зац­т­во і йо­го провід за пог­ля­да­ми са­мих ук­раїнців? Ук­раїнсь­кий на­род у своїх піснях, пе­ре­ка­зах, бай­ках ма­лює ко­за­ка вза­галі, а за­по­рож­ця особ­ли­во, лю­ди­ною ви­со­коідей­ною, без­ко­рис­ли­вою, відваж­но­го бор­ця за прав­ду, спра­вед­ливість, за во­лю. І справді, та­ким він був. Бо­йо­вий ідей­ний клич ко­зац­т­ва: „За віру хрис­ти­ян­сь­ку, за Ук­раїну, за во­лю!“ знай­де­мо в ба­гать­ох до­ку­мен­тах в євро­пей­сь­ких дер­жав­них архівах.

    В уяві на­ро­ду ук­раїнсь­кий ко­зак, за­по­ро­жець має всі влас­ти­вості євро­пей­сь­ко­го ли­ца­ря: доб­ровіль­ний, без­ко­рис­ний обов’язок слу­жи­ти вищій ідеї, ко­зак - лю­ди­на най­ш­ля­хетніша, най­куль­турніша, най­ро­зумніша, навіть ха­рак­тер­ник, ма­ло що не над­лю­ди­на; ду­хов­ний арис­ток­рат у вся­ко­му разі. І справді, маємо де­сят­ки свідчень, що підтвер­д­жу­ють прав­дивість та­кої уяви про ко­за­ка, над­то за­по­рож­ця. В ук­раїнсь­ких піснях прос­лав­ля­ють ко­заків за те, що во­ни ря­ту­ва­ли лю­дей, жер­т­ву­ючи влас­ним жит­тям (пісня „Про трьох братів“).

    Наші істо­ричні нед­ру­ги мос­к­ви­ни та по­ля­ки, зне­на­видівши ук­раїнсь­ке ко­зац­т­во за йо­го обо­ро­ну Ук­раїни, всіма спо­со­ба­ми на­ма­га­ють­ся при­ни­зи­ти, оп­лю­га­ви­ти йо­го. Всі мос­ковські і польські істо­ри­ки, пись­мен­ни­ки, митці ма­лю­ють ук­раїнсь­ке ко­зац­т­во і За­порізь­кий Ор­ден як ва­та­ги роз­би­шак, злодіїв, п’яниць-кріпаків, що повтіка­ли від своїх панів, щоб не пра­цю­ва­ти. Ті істо­ри­ки та пись­мен­ни­ки не жу­рять­ся тим, що не мо­жуть по­яс­ни­ти: яким чи­ном ті темні кріпа­ки, ле­дарі, роз­би­ша­ки мог­ли ство­ри­ти з нічо­го, у ди­ко­му сте­пу ве­ли­ку, ба­га­ту рес­публіку та військо, яке пе­ре­ма­га­ло війська найбіль­ших тоді дер­жав: Ту­рець­кої та Поль­сь­кої; рес­публіку, що до неї при­си­ла­ли послів євро­пейські імпе­ра­то­ри та ко­ролі з про­хан­ням до­по­мог­ти їм; що з нею підпи­су­ва­ли міжна­родні уго­ди най­с­лавніші тоді ко­ролі шведські; що да­ва­ла Мос­ков­щині ти­сячі своїх цивіліза­торів, творців мос­ков­сь­кої куль­ту­ри й дер­жав­ності. Од­ним із зразків при­ни­жен­ня За­порізь­ко­го Ли­цар­сь­ко­го Ор­де­ну є ка­ри­ка­ту­ра І. Рєпіна „За­по­рож­цы пи­шут пись­мо ту­рец­ко­му сул­та­ну“. Пи­шуть дип­ло­ма­тич­но­го лис­та до най­мо­гутнішо­го тоді в Європі во­ло­да­ря. От­же, пи­шуть не прості ко­за­ки-гультіпа­ки, а стар­ши­на Ор­де­ну, що її Е. Ля­со­та ста­вив нарівні з євро­пей­сь­ки­ми гер­цо­га­ми, ба­ро­на­ми що­до освіти та куль­ту­ри. А цей мос­к­вин (хоч на­ро­див­ся і виріс в Ук­раїні) на­ма­лю­вав ва­та­гу ди­ких, го­лих, п’яних хар­ци­зяк за не­те­са­ним сто­лом, на бочці, зо­дяг­не­них у чу­дер­нацькі сви­ти. На­ма­лю­вав п’яно­го гультіпа­ку, що спить під ла­вою в бо­лоті; пи­сар має вид бев­зя - глум­ли­ва, злісна ка­ри­ка­ту­ра. Рєпін відмо­вив­ся на­ма­лю­ва­ти пе­ре­мо­гу геть­ма­на І. Ви­гов­сь­ко­го під Ко­но­то­пом чи обо­ро­ну від мос­к­винів Буші, Сміли, Ба­ту­ри­на.

    Після Пе­ре­яс­ла­ва 1654 р., а ще більше по Пол­таві 1709 р. Мос­ков­щи­на поспіши­ла ви­пи­ти яко­мо­га швид­ше і яко­мо­га більше крові з Ук­раїни, що­би не да­ти їй ча­су й си­ли підвес­ти­ся на но­ги. Про­те і знек­ров­ле­на, зне­си­ле­на Ук­раїна в XVII-XX ст. не вми­ра­ла, а ли­ше зав­ми­ра­ла, знеп­ри­том­лю­ва­ла. Во­на нап­ру­жу­ва­ла реш­т­ки своїх сил, бо­ро­ня­чи від мос­ков­сь­ко­го вар­ва­ра свою дав­ню куль­ту­ру і мо­ву. Хоч ук­раїнсь­кий на­род і втра­тив у Польщі свою провідну вер­с­т­ву, про­те ідея вільної Ук­раїни, влас­ної не­за­леж­ної дер­жа­ви ви­бух­ну­ла 1648 ро­ку з та­кою ве­ли­чез­ною си­лою, що зло­ми­ла на­зав­ж­ди си­лу од­но­го зі своїх по­не­во­лю­вачів - Польщі. Ко­зац­т­во, За­порізь­кий Ор­ден, Геть­ман­щи­на відро­ди­ли не ли­ше ук­раїнсь­ку дер­жавність, а й са­му ук­раїнсь­ку націю. Си­ли то­го відрод­жен­ня вис­та­чи­ло на бо­роть­бу з Мос­ков­щи­ною на нас­тупні 300 років. Це особ­ли­во помітно, ко­ли порівню­ва­ти з Західною Ук­раїною. В євро­пейській, кон­с­ти­туційній Австрії ук­раїнці ма­ли сток­рат­но більші, ніж в азійській, дес­по­тичній мос­ковській імперії, мож­ли­вості роз­ви­ва­ти свою куль­ту­ру і національ­но-політич­ну дум­ку. От­же, Західна Ук­раїна ма­ла б ста­ти ук­раїнсь­ким П’ємон­том. А во­на не ли­ше ним не ста­ла, а й відста­ла навіть і від Східної. Кот­ля­рев­сь­ко­го, Шев­чен­ка, Міхнов­сь­ко­го, Дон­цо­ва ма­ла б да­ти Га­ли­чи­на. Во­на та­ких не да­ла, бо не ма­ла то­го, що відрод­жує націю - все­на­род­ної зброй­ної війни з по­не­во­лю­ва­чем. Не ма­ла ні ко­зач­чи­ни, ані Хмель­нич­чи­ни. Си­ла національ­но­го відрод­жен­ня 1648 ро­ку ви­яви­ла­ся після 1917 ро­ку, ко­ли відро­ди­ла­ся ста­ра Хмель­нич­чи­на - ук­раїнсь­ко-мос­ков­сь­ка війна, ста­ре ко­зац­т­во - ОУН, ста­рий За­порізь­кий Ор­ден - УПА. І зно­ву си­ла національ­но­го відрод­жен­ня 1917 ро­ку ви­яв­ляєть­ся сьогодні в СРСР, Мос­ков­щи­ну че­кає до­ля Польщі.

    По Пол­тавській ка­тас­т­рофі 1709 р. на­ша ко­заць­ка стар­ши­на на чолі з геть­ма­ном Пи­ли­пом Ор­ли­ком ук­ла­ла і про­го­ло­си­ла 5 трав­ня 1710 р. в Бен­де­рах Кон­с­ти­туцію Ук­раїнсь­кої Дер­жа­ви. Її за­са­ди пов­то­ри­ла Франція 80 років пізніше у своєму гаслі „Сво­бо­да, Рівність і Бра­тер­с­т­во“. Здійсню­ва­ти ж за­са­ди на­шої Бен­дер­сь­кої Кон­с­ти­туції по­ча­ли євро­пейці аж 140 років пізніше (1848 р.). Кон­с­ти­туція П. Ор­ли­ка - це кон­с­ти­туція су­час­них де­мок­ра­тич­них рес­публік. Як­би не ста­ла­ся ка­тас­т­ро­фа 1709 ро­ку під Пол­та­вою, Ук­раїна бу­ла б пер­шою нацією, що діста­ла де­мок­ра­тич­ну кон­с­ти­туцію дер­жа­ви. Ук­раїна бу­ла б ви­пе­ре­ди­ла куль­тур­но весь світ, як ви­пе­ред­жа­ли наші пра­щу­ри-трипільці 5 ти­сяч років; як ви­пе­ред­жа­ли гітіти своїми де­мок­ра­тич­ни­ми за­ко­на­ми 1500 років до РХ; як ви­пе­ред­жа­ла Бос­фор­сь­ка дер­жа­ва за часів Хрис­та; як ви­пе­ред­жа­ла „Русь­ка Прав­да“ в ХІ ст. Так ба­га­то ва­жить давність, три­валість національ­ної куль­ту­ри у що­ден­но­му житті.

    Після Пе­ре­яс­ла­ва Ук­раїна про­бу­ва­ла ски­ну­ти мос­ков­сь­ке яр­мо. Геть­ман І. Ви­гов­сь­кий роз­бив і зни­щив 1659 ро­ку під Ко­но­то­пом мос­ков­сь­ке сто­ти­сяч­не військо. Пе­ре­ля­ка­ний цар Олексій на­ка­зав своєму уря­дові підпи­са­ти мир з Ук­раїною на будь-яких умо­вах. Прий­ма­ючи геть­ман­сь­ку бу­ла­ву, геть­ман І. Ви­гов­сь­кий ска­зав стар­шині: „Я при­ся­гав слав­но­му па­нові Бог­да­нові, а не мос­ков­сь­ко­му ца­реві. От­же, і ви, па­но­ве пол­ков­ни­ки, маєте при­ся­га­ти мені, а не ца­реві мос­ков­сь­ко­му“721. На Пе­ре­яс­лав­сь­ку Ра­ду не приїха­ли і ца­реві мос­ков­сь­ко­му не при­ся­га­ли ні київсь­кий мит­ро­по­лит, ні жод­ний ук­раїнсь­кий єпис­коп. Хоч мос­ков­сь­кий уряд за­бо­ро­нив ук­раїнсь­ко­му ду­хо­вен­с­т­ву оби­ра­ти мит­ро­по­ли­та, як бу­ло раніше (бо хотів сам приз­на­чи­ти), про­те після смерті мит­ро­по­ли­та Силь­вес­т­ра Ко­со­ва (1657 р.) ук­раїнці, не пи­та­ючи Мос­к­ви, об­ра­ли на мит­ро­по­ли­та Діонісія Ба­ла­ба­на, бо геть­ман І. Ви­гов­сь­кий ска­зав ук­раїнсь­ко­му ду­хо­вен­с­т­ву: „Оби­рай­те ко­го хо­че­те, не ог­ля­да­ючись на Мос­к­ву, бо ми їй не підлеглі“. Навіть і після Пол­тав­сь­кої ка­тас­т­ро­фи Ук­раїна шу­ка­ла мож­ли­вос­тей виз­во­ли­ти­ся з мос­ков­сь­кої не­волі. Граф Ва­силь Кап­нист їздив 1791 ро­ку до Берліна довіда­ти­ся, чи Німеч­чи­на підтри­має Ук­раїну, ко­ли б Ук­раїна роз­по­ча­ла війну з Мос­ков­щи­ною за свою дер­жав­ну не­за­лежність. Як уже го­во­ри­ло­ся, ук­раїнсь­ка шлях­та бу­ла пос­та­ви­ла 1812 ро­ку своїм кош­том 15 полків ніби до мос­ков­сь­ко­го війська. Вод­но­час пос­ла­ла ге­не­ра­ла В. Зак­рев­сь­ко­го до На­по­ле­она на­мов­ля­ти йо­го йти че­рез Ук­раїну, за­пев­ни­ти, що Ук­раїна пов­с­та­не про­ти Мос­ков­щи­ни. По­ля­ки, довідав­шись про це, пе­ре­ко­на­ли На­по­ле­она не віри­ти ук­раїнцям і повідо­ми­ли мос­ков­сь­кий уряд про за­хо­ди В. Зак­рев­сь­ко­го. Мос­ков­щи­на, не га­ючись, розігна­ла ті 15 полків, а В. Зак­рев­сь­ко­го зас­ла­ла до Сибіру. Пізніше во­на зас­ла­ла до Сибіру і тих по­ляків, які повідом­ля­ли її про „зра­ду ук­раїнців“. За Крим­сь­кої війни 1854 р. М. Чайківсь­кий зор­ганізу­вав військо із за­ду­най­сь­ких за­по­рожців, що ма­ло во­юва­ти Мос­ков­щи­ну ра­зом з Ту­реч­чи­ною. Тоді ж кілька де­сятків ти­сяч се­лян самі, без інтелігенції, ство­ри­ли „Київсь­ку Ко­зач­чи­ну“, щоб ви­ко­рис­то­ву­ючи ту війну, ски­ну­ти мос­ков­сь­ке яр­мо.

    Нарешті з’являєть­ся ве­ле­тен­сь­ка пос­тать - Та­рас Шев­чен­ко. Хто ж є Та­рас Шев­чен­ко? Чо­му він без­с­мер­т­ний в Ук­раїні? Чо­му йо­го „Коб­зар“ є дру­гою після Св. Єван­гелії книж­кою всього ук­раїнсь­ко­го на­ро­ду? Чо­му вся Ук­раїна вва­жає Ве­ли­ко­го Та­ра­са своїм Про­ро­ком? І чи є у світі якийсь по­ет, що йо­го мо­гилі ук­ло­ня­ють­ся з ро­ку в рік уже сто років сотні ти­сяч про­чан, зі всіх станів суспіль­с­т­ва, з усіх зе­мель ве­ли­кої країни? Ук­раїнсь­кий свя­ще­ник Н. Ди­митріїв знай­шов 1898 р. у да­ле­ко­му від цивілізації ка­надійсь­ко­му лісі ко­ли­бу ук­раїнсь­ко­го ма­ло­пись­мен­но­го емігран­та. У ній був на стіні са­мо­роб­ний хрест з об­ра­зом Бо­жої ма­тері, а по­руч - об­раз Т. Шев­чен­ка. Той се­ля­нин знав „Коб­за­ря“ на­пам’ять. Чи є десь по­ет, що йо­го об­раз став­лять по­руч з об­ра­зом Хрис­та?

    Тарас Шев­чен­ко став уособ­лен­ням вічної Ук­раїни. Він є са­ма Ук­раїна - не та, скаліче­на мос­ков­сь­кою чи поль­сь­кою куль­ту­рою інтелігенція, не та при­би­та раб­с­т­вом сіро­ма. Він та Ук­раїна, що її сам виз­на­чив од­ним, але все­охоп­лю­ючим сло­вом - Ко­зац­т­во. Вус­та­ми Ве­ли­ко­го Та­ра­са про­мов­ляє Ук­раїна. Ко­заць­ка, ли­цар­сь­ка, ду­хов­но вільна. По­не­во­ле­на мос­ков­сь­кою та поль­сь­кою куль­ту­рою інтелігенція спо­чат­ку пе­ре­ля­ка­ла­ся (зізнаєть­ся П. Куліш) гро­мо­во­го го­ло­су Ко­заць­кої Ук­раїни, що зак­ли­ка­ла в „Коб­зарі“: „і вра­жою злою кров’ю во­лю ок­ропіте“. Не ро­зуміла, що Та­рас був, є, і до­ки Ук­раїна є Ук­раїною, бу­де архітек­то­ром са­мостійної дер­жа­ви. Мос­к­ви­ни це ро­зуміли ще 1847 ро­ку і вже тоді на­ма­га­ли­ся зни­щи­ти йо­го. Вус­та­ми Ве­ли­ко­го Та­ра­са про­мов­ляє на­род, нація, ве­ли­кою мо­вою ти­ся­чолітніх прадідів ве­ли­ких. Мо­вою трипільців, скіфів, сар­матів, антів, київсь­ких князів, га­лиць­ких ко­ролів, ук­раїнсь­ких геть­манів, за­порізь­ких ли­царів. Ве­ли­кий Та­рас по­бож­но ша­ну­вав мо­ги­ли предків, йо­го по­ша­на по­хо­дить з гли­би­ни ду­хов­ності ук­раїнсь­ко­го на­ро­ду, що ти­сячі років то­му піднес­ла на містич­ну ви­сочінь віру в без­с­мер­тя душі лю­ди­ни і на­ро­ду. Національ­ний інстинкт на­ро­ду відчу­ває в мо­ги­лах предків дже­ре­ло своєї національ­ної си­ли.

    Тарас Шев­чен­ко, як і наш на­род, відчу­вав, ро­зумів од­ну з найбіль­ших таємниць жит­тя мер­т­вих - жи­вих - не­на­род­же­них, тоб­то жит­тя нації. Ро­зумів таємни­цю си­ли нації, гли­бо­кий зміст куль­ту нації. Культ нації є дру­гим після релігії дже­ре­лом си­ли на­ро­ду. Національні тра­диції да­ють на­ро­дові не­пе­ре­мож­ну си­лу вит­ри­ма­ти во­ро­жий - ду­хов­ний, ідей­ний, куль­тур­ний нас­туп на нього. Май­же до ХХ ст., хоч і ма­лою іскрою, про­те жеврів в ук­раїнській провідній верстві національ­ний дух. Ли­ше в другій по­ло­вині ХІХ ст., а над­то в ХХ ст. вда­ло­ся мос­ков­сь­ким т. зв. „соціалізмом“ за­дур­ма­ни­ти ро­зум і от­руїти ду­шу на­шої інтелігенції, що відри­ва­ло її від дже­ре­ла її си­ли - ук­раїнсь­ко­го національ­но­го ду­ху, а от­же, й від ук­раїнсь­ко­го на­ро­ду. Та мос­к­ви­ни не здо­ла­ли ук­раїнсь­ке се­лян­с­т­во. Не зна­ючи си­ли йо­го національ­но­го ду­ху, га­да­ли, що за­хоп­лять ук­раїнсь­ке се­лян­с­т­во мос­ков­сь­ки­ми іде­ями так са­мо лег­ко, як ни­ми за­хо­пи­ло­ся мос­ков­сь­ке. 1917 рік по­ка­зав, що по­ми­ли­ли­ся.

    У бе­резні 1917 ро­ку жмень­ка ук­раїнсь­ко­го сту­ден­т­с­т­ва зак­ли­ка­ла ук­раїнців у Києві до по­хо­ду ву­ли­ця­ми, щоб по­ка­за­ти свою си­лу. Київ був тоді чи не найбіль­ше змос­ков­ще­ним містом, і старші ук­раїнці га­да­ли, що національ­но несвідо­мий на­род (міщу­хи) не вий­де, і спро­ба скінчить­ся нічим. Але на ву­ли­цю вий­ш­ло по­над 100 ти­сяч „несвідо­мих“ київсь­ких міщан з пор­т­ре­та­ми Т. Шев­чен­ка і жов­то-бла­кит­ни­ми пра­по­ра­ми (а не з чер­во­ни­ми, як бу­ло в Мос­ков­щині). Співа­ли ук­раїнсь­ких пісень, а на­йу­ро­чистіше - „За­повіт“. Навіть по­за Ук­раїною ви­яв­ля­ли ук­раїнці національ­ну свідомість. У мос­ков­сь­ких (во­ро­жих Ук­раїні) ча­со­пи­сах чи­таємо про ук­раїнсь­кий похід у Пе­тер­бурзі: „Одра­зу ж на по­чат­ку ре­во­люції, 23 бе­рез­ня 1917 р., ук­раїнці в Пе­тер­бурзі свят­ку­ва­ли виз­во­лен­ня Ук­раїни. У ве­ли­чез­но­му Ка­зан­сь­ко­му со­борі відслу­жи­ли па­на­хи­ду по Та­ра­сові. Прий­ш­ло по­над 20 ти­сяч лю­ду з жов­то-бла­кит­ни­ми стрічка­ми на гру­дях. По па­на­хиді ви­ши­ку­ва­ли­ся і пішли до Таврійсь­ко­го па­ла­цу вис­ло­ви­ти уря­дові ви­мо­ги Ук­раїни. На чолі по­хо­ду їха­ли ку­банські ко­за­ки з пра­по­ра­ми і бун­чу­ка­ми Геть­ман­щи­ни XVII-XVI­II ст., що їх заб­ра­ли з му­зею. За ни­ми йшли у зраз­ко­во­му військо­во­му строю ук­раїнці - во­яки пе­тер­бур­зь­ко­го гарнізо­ну - з жов­то-бла­кит­ни­ми пра­по­ра­ми. За ни­ми ти­сячі невійсько­вих. Всі співа­ли ук­раїнсь­ких національ­них пісень та Шев­ченків „За­повіт“. Упо­ряд­ко­ваність, лад бу­ли такі дос­ко­налі, що мос­к­ви­ни не віри­ли своїм очам. А вже справді оте­теріли, по­чув­ши від учас­ників по­хо­ду якісь нові, нез­нані мос­к­ви­на­ми, сло­ва: „Україна“, „українці“, „українсь­кий“. Такі національні ук­раїнські по­хо­ди бу­ли 1917 ро­ку навіть в ук­раїнсь­ких по­се­лен­нях у Сибіру.

    Вустами Ве­ли­ко­го Та­ра­са мо­вить сам ук­раїнсь­кий на­род. Ідеї та іде­али „Коб­за­ря“ - це ідеї та іде­али не са­мо­го геніально­го Та­ра­са, але йо­го геніально­го на­ро­ду, що своєю ду­шею та сер­цем знав знач­но кра­ще за вче­них істо­риків, що са­ме по­хо­ва­не в ко­заць­ких мо­ги­лах. Іскра з тих мо­гил ви­бух­ну­ла 1917 ро­ку та­ким ве­ли­чез­ним по­лум’ям, що спа­ли­ло всі стар­шоб­ратські те­орії. Ук­раїнсь­кий на­род знай­шов, що пе­ре­хо­ву­ва­ло­ся в ко­заць­ких мо­ги­лах. „Вос­к­ре­са­ють ли­ше там, де є мо­ги­ли“,- ка­же Ф. Ніцше.

    Імперський міністр граф А. Ор­лов у своєму звіті ца­реві ра­див 1847 ро­ку по­ка­ра­ти Т. Шев­чен­ка як­най­тяж­че, бо він мо­же ста­ти бать­ком ук­раїнсь­кої не­за­леж­ної дер­жа­ви. Пе­реб­рав­ши 1917 р. імпер­сь­ку вла­ду, мос­ков­сь­ка „де­мок­ратія“ пе­реб­ра­ла й обов’язок дба­ти про не­подільність імперії. Во­на по­ба­чи­ла 1917 р., що віщу­ван­ня да­ле­ког­ляд­но­го Ор­ло­ва здійснюєть­ся і ки­ну­ла­ся зно­ву ни­щи­ти Т. Шев­чен­ка. За­во­ював­ши 1918 р. Ук­раїну, дер­ла, па­ли­ла „Коб­зарі“ та пор­т­ре­ти Т. Шев­чен­ка, роз­с­трілю­ва­ла кож­но­го, хто їх мав. За один ли­ше тиж­день у лю­то­му 1918 ро­ку тільки в од­но­му Києві вби­ла кілька ти­сяч влас­ників „Коб­за­ря“ чи пор­т­ре­та Т. Шев­чен­ка. Ук­раїнсь­ке се­лян­с­т­во відповіло зброєю. Вся Ук­раїна горіла в по­же­жах пов­с­тань. „Ра­дян­сь­ка“ вла­да бо­яла­ся ви­су­ну­ти но­са з більших міст. Мос­ков­щи­на го­ло­ду­ва­ла без ук­раїнсь­кої пше­ниці і мер­з­ла без ук­раїнсь­ко­го вугілля. На­су­ва­ла­ся не­без­пе­ка мос­ковській владі від го­лод­них і хо­лод­них мос­к­винів у самій Мос­ков­щині. Ленін при­га­дав за­повіт ца­риці Ка­те­ри­ни ІІ, що ни­щи­ти все ук­раїнсь­ке од­ра­зу - не­без­печ­но. І дав на­каз своїм „оса­дить шаг на­зад“, щоб потім мож­на бу­ло б зро­би­ти „два ша­га впе­ред“, по­яс­ню­ючи, що „си­лой ук­ра­ин­цев не возь­мем, но толь­ко ра­зоз­лим“722. І знай­ш­ла­ся фор­му­ла: „Соціалістич­ний зміст в ук­раїнській формі“, тоб­то „Мос­ков­сь­кий зміст в ук­раїнській формі“. І про­го­ло­си­ли Т. Шев­чен­ка мос­к­во­лю­бом, без­бож­ни­ком, соціалістом. Та ви­яви­ло­ся, що навіть та кля­та ук­раїнсь­ка фор­ма на­га­дує ук­раїнцям про ук­раїнсь­кий зміст. Ук­раїнці чи­та­ють у „Коб­зарі“ сло­ва: Бог, Гос­подь, Бо­жий і си­лу си­лен­ну іншо­го „опи­ума для на­ро­да“. Чи­та­ють ще щось знач­но гірше, що Бог по­ка­рав навіть не­мов­ля ук­раїнсь­ке за те, що во­но несвідо­мо усміхну­ло­ся мос­ковській ца­риці. Чи­та­ють, що Бог по­ка­рав дівчи­ну, яка на­поїла ко­ня „то­го пер­во­го, що роз­пи­нав на­шу Ук­раїну“. Чи­та­ють про „ви­сокії ті мо­ги­ли“ і що в них за­хо­ва­но. Чи­та­ють про слав­не ли­цар­с­т­во, спо­бор­ників свя­тої волі у но­рах, без дна гли­бо­ких, у Сибіру, про пра­вед­них геть­манів і де їх мо­ги­ли, що кат ни­щить. Чи­та­ють у „Коб­зарі“ про по­ли­тих мос­ков­сь­кою бле­ко­тою, з ко­кар­да­ми на лобі, зем­лячків, які з чу­жо­го по­ля в Ук­раїну при­нес­ли ве­ли­ких слів ве­ли­ку си­лу і більше нічо­го; про по­ра­ду Та­ра­сові: „співа­ти про Мат­рь­ошу, про Па­ра­шу на­шу“, і чи­та­ють відповідь Та­ра­со­ву: „Вмію та не хо­чу“, бо „ро­зум­не ва­ше сло­во брех­нею підби­те“. На­решті, чи­та­ють за­повіт сво­го національ­но­го про­ро­ка: „Вста­вай­те, кай­да­ни порвіте, і вра­жою злою кров’ю во­лю ок­ропіте“.

    Чому Мос­ков­щи­на доз­во­ли­ла існу­ва­ти дже­ре­лу ук­раїнсь­ко­го „на­ци­она­лиз­ма“? Не по­па­ли­ла всіх „Коб­зарів“, не про­го­ло­си­ла Т. Шев­чен­ка най­ми­том бур­жу­азії, кур­ку­лем, фа­шис­том, во­ро­гом ук­раїнсь­ко­го на­ро­ду? Про­бу­ва­ла та­ке. По­пек­лась. Пішла іншим шля­хом. Ви­ки­ну­ла з „Коб­за­ря“ „Роз­ри­ту мо­ги­лу“, „Чи­ги­рин“, „Ве­ли­кий льох“, „Якби ти, Бог­да­не, п’яний“, „Стоїть в селі Су­бо­тові“, „Зас­ту­пи­ла чор­на хма­ра“, „Іржа­вець“ і т. п. Але в Ук­раїні бу­ло ще ба­га­то „Коб­зарів“ ста­рих ви­дань, тож ук­раїнці змог­ли навіч пе­ре­ко­на­ти­ся, що са­ме пе­че Мос­ков­щині. Не­над­ру­ко­вані тво­ри Шев­чен­ка по­ши­рю­ва­ли­ся по Ук­раїні таємно, пе­ре­пи­сані від ру­ки. Мос­ков­щи­на зно­ву вда­ла­ся до шах­рай­с­т­ва. Над­то пе­чуть мос­к­винів Шев­чен­кові сло­ва: Мос­ков­щи­на, мос­каль, мос­ков­сь­кий. Всю­ди, де мог­ли, заміню­ва­ли їх на „зем­ля цар­с­кая“, пан, пан­сь­кий, цар, цар­сь­кий і т. п. Про фаль­шу­ван­ня пе­рек­ла­ду „Коб­за­ря“ ми вже зга­ду­ва­ли. Вод­но­час Мос­ков­щи­на вда­ла­ся і до блюзнірс­т­ва. На­ка­за­ла 1920 р. пос­та­ви­ти в Києві пог­руд­дя Т. Шев­чен­ка, за­мо­вив­ши йо­го не ук­раїнцеві М. Крат­кові, а той зро­бив ду­же ве­ли­ку го­ло­ву на ма­ло­му пог­рудді. А щоб більше пог­лу­ми­ти­ся, Мос­ков­щи­на на­ка­за­ла стяг­ну­ти з п’єдес­та­лу (ду­же ни­зень­ко­го) ста­тую Св. Оль­ги, а на ньому пос­та­ви­ти ве­ли­ку Та­ра­со­ву го­ло­ву на ма­лень­ко­му пог­рудді. Вий­ш­ла цілко­ви­та ка­ри­ка­ту­ра.

    Ще 1917 ро­ку ук­раїнці пос­та­ви­ли в Києві (на Олек­сан­дрівсь­ко­му май­дані) гіпсо­ве пог­руд­дя Т. Шев­чен­ка (вирізьбив М. Ба­ла­вен­сь­кий). За­хо­пив­ши 1919 р. Київ, мос­к­ви­ни-мо­нархісти зру­ба­ли шаб­ля­ми го­ло­ву з то­го пог­руд­дя. Ук­раїнці ту відру­ба­ну гіпсо­ву го­ло­ву Та­ра­са пок­ла­ли на таріль і вис­та­ви­ли в му­зеї за прик­ла­дом скуль­п­ту­ри М. Ан­то­коль­с­ко­го „Го­ло­ва Іва­на Хрес­ти­те­ля“. Ко­ли мос­к­ви­ни-біль­шо­ви­ки зно­ву за­хо­пи­ли Київ, во­ни з лют­тю зни­щи­ли її цілко­ви­то. Як ба­чи­мо, не­на­виділи Т. Шев­чен­ка мос­ковські і мо­нархісти, і соціалісти. Та­кий ван­далізм що­до душі і сер­д­ця ук­раїнсь­ко­го на­ро­ду, Мой­сея Ук­раїни роз­д­му­ху­вав во­гонь не­на­висті ук­раїнців до Мос­ков­щи­ни. Ук­раїнсь­кий патріотизм ши­рив­ся і міцнів. Мос­ков­щи­на всіма спо­со­ба­ми на­ма­гаєть­ся за­хи­та­ти по­ва­гу ук­раїнців до Шев­чен­ка. Мос­к­ви­ни до­во­дять (пе­ром яни­чар), що Т. Шев­чен­ко був та­кий тем­ний, що вірив у Бо­га, був та­кий ре­акціонер, що прос­лав­ляв Ко­зач­чи­ну та геть­манів; мав се­лян­сь­ку прос­таць­ку вда­чу з дрібнов­лас­ниць­ким світог­ля­дом та іде­ала­ми. А найбіль­ша йо­го про­ви­на - націоналізм. Т. Шев­чен­ко пи­сав 30 ве­рес­ня 1842 р. до Я. Ку­ха­рен­ка: „Пе­ре­пи­сав оце свою „Слєпую“ та й пла­чу над нею; який ме­не чорт спіткав, що я оце сповіда­юся ка­ца­пам чер­с­т­вим ка­цап­сь­ким сло­вом. Не хо­четь­ся, ду­же не хо­четь­ся дру­ку­ва­ти „Слєпую“, але вже не маю над нею волі“. Ідеї Т. Шев­чен­ка відста­ли від су­час­но­го жит­тя на ціле століття, а світ, мов­ляв, іде впе­ред723. Втім, і тут не­має нічо­го сво­го, но­во­го, ли­ше пов­то­рен­ня ста­рих нак­лепів на Т. Шев­чен­ка724.

    На святі 150-ої річниці на­род­жен­ня Т. Шев­чен­ка в Києві вис­ту­па­ли 30 про­мовців, го­во­ри­ли про ко­мунізм, про мос­ковські доб­родійс­т­ва Ук­раїні, про бра­тер­с­т­во і т. п. З них ли­ше пред­с­тав­ник поль­сь­ких пись­мен­ників Я. Іваш­ке­вич про та­ке не зга­дав. На­томість го­во­рив про світо­ву ве­лич Т. Шев­чен­ка і за­ци­ту­вав сло­ва І. Фран­ка: „Я син на­ро­ду, що вго­ру йде, хоч був за­пер­тий в льох. Я є про­лог, не епілог“. Я. Іваш­ке­вич та­кож ска­зав: „Ми ди­ви­мось на Та­ра­са Шев­чен­ка і на йо­го творчість, як на про­лог но­во­го, вільно­го жит­тя, а не на епілог. Ба­га­то нес­пов­не­них ще спільних зав­дань єднає ук­раїнсь­кий на­род з поль­сь­ким“. Ча­со­пи­си УРСР не над­ру­ку­ва­ли цієї про­мо­ви Я. Іваш­ке­ви­ча. Мо­нархічна Мос­ков­щи­на не доз­во­ля­ла свят­ку­ва­ти Шев­ченківські ро­ко­ви­ни. Хитріша „де­мок­ра­тич­на“ доз­во­ляє, ли­ше пиль­нує, щоб ті ювілеї не підно­си­ли­ся ви­ще за хох­ляць­ке скигління над пок­рит­кою Ка­те­ри­ною, за ма­ло­російські туж­ливі пісні та го­пак з горілкою і ков­ба­сою.

    Мало є на­родів у світі, які пов’язані з при­ро­дою ду­хов­но так близь­ко, як на­род ук­раїнсь­кий - від ма­теріаль­них ви­явів (ви­шив­ки, квіти нав­ко­ло ха­ти і в хаті то­що) до ду­хов­них (мо­раль, пісні, релігія). У світі му­зичні знавці підкрес­лю­ють ве­ли­чез­ну си­лу твор­чо­го генія ук­раїнсь­ко­го на­ро­ду, що ви­яв­ляєть­ся в ук­раїнській пісні і мові, що засвідчу­ють над­з­ви­чай­но ви­сокі етичні іде­али ук­раїнсь­ко­го на­ро­ду, гли­бо­ке мис­тец­т­во зву­ку й сло­ва. Німець­кий пе­рек­ла­дач ук­раїнсь­ких на­род­них пісень пи­сав: „Ство­ри­ти такі всебічно дос­ко­налі пісні міг ли­ше на­род над­з­ви­чай­но ви­со­кої куль­ту­ри“725. Інший пе­рек­ла­дач пи­ше: „Я пе­рек­ла­даю ук­раїнські пісні вже ба­га­то років, про­те, ко­ли ба­чу но­вий збірник їх, то во­ни зно­ву на­ди­ха­ють мою ду­шу. Ук­раїнсь­ка на­род­на пісня пе­ре­вер­шує пісні інших на­родів своїм по­етич­ним, етич­ним ба­гат­с­т­вом і гли­би­ною по­чут­тя. На ук­раїнсь­ко­му куль­тур­но ба­га­тю­що­му ґрунті ви­рос­тає й ук­раїнсь­ка літе­ра­ту­ра. Той ґрунт дає їй власні со­ки і такі жив­лющі, що ство­ри­ла­ся та­ка ба­га­та, та­ка са­мо­бут­ня, са­мостійна літе­ра­ту­ра, якою мос­ков­сь­ка ніко­ли не бу­ла і не є досі… ук­раїнські на­родні пісні по­ка­зу­ють: яка то ве­ли­чез­на по­етич­на си­ла є в ук­раїнській на­родній душі. Ук­раїнсь­ка літе­ра­ту­ра та­кож має ту си­лу, що во­на ко­ре­нить­ся в ук­раїнській на­родній пісні, стоїть на ній, зберіга­ючи її си­лу та гли­би­ну і до­да­ючи ще ча­ри ве­ли­кої осо­бис­тості“726.

    Це ук­раїнсь­ке ба­гат­с­т­во ста­ло дже­ре­лом куль­тур­них, му­зич­них скарбів люд­с­т­ва. Німецькі ком­по­зи­то­ри світо­вої сла­ви Бах, Ве­бер, Шу­берт, Ліст, Мо­царт, Бет­хо­вен ви­ко­рис­то­ву­ва­ли ме­лодії ук­раїнсь­ких пісень у своїх тво­рах. Бет­хо­вен при­яте­лю­вав у Відні із знав­цем ук­раїнсь­кої на­род­ної пісні гра­фом О. Ро­зу­мов­сь­ким і від нього за­пи­сав чи­ма­ло ук­раїнсь­ких пісень. Зна­вець поль­сь­кої по­езії ста­вить ук­раїнсь­ку пісню ви­ще за поль­сь­ку, бо, ка­же він, в ук­раїнській пісні не­ма не­щи­рості, штуч­ності, що їх до­сить час­то чу­ти в піснях поль­сь­ких727. І хо­ча по­ля­ки - ве­ликі шовіністи, навіть і во­ни виз­на­ють цей факт728. Поль­сь­кий літе­ра­ту­роз­на­вець М. Яку­бець пи­ше: „Українські на­родні пісні пра­ви­ли за зраз­ки де­яким поль­сь­ким по­етам XVI­II ст.“ Поль­сь­кий кри­тик М. Гра­бовські ка­зав, що ук­раїнсь­ка пісня - це од­не з най­ба­гат­ших дже­рел по­езії всього світу. Адам Міцке­вич, вик­ла­да­ючи в па­ризь­ко­му універ­си­теті слов’янську літе­ра­ту­ру, го­во­рив, що Ук­раїна є не­ви­чер­п­ним дже­ре­лом лірич­ної по­езії, і ук­раїнські пісні по­ши­рю­ють­ся по всій слов’янщині. Німець­кий літе­ра­ту­роз­на­вець і по­ет ста­вить ук­раїнсь­ку пісен­ну по­езію на най­ви­щу не ли­ше се­ред слов’ян, а й у світі729. Чесь­кий мо­воз­на­вець Ян Бла­гос­лав пи­сав ще в XVI ст. у своїй гра­ма­тиці чесь­кої мо­ви, що ук­раїнсь­ка мо­ва є над­з­ви­чай­но ба­га­тю­ща, ми­лоз­вуч­на, гнуч­ка. Німець­кий кри­тик сто років то­му ствер­д­жу­вав: „Українсь­ка мо­ва має гар­монійність і м’якість най­ви­щу се­ред слов’янських мов і то­му з них усіх найліпше на­даєть­ся до співу й му­зи­ки. Ук­раїнсь­ка на­род­на по­езія - най­ба­гат­ша в Європі, во­на має ве­ли­чезні, не­ви­черпні скар­би; має най­ви­щий по­етич­ний роз­мах та яс­к­равість вис­ло­ву; має в собі щось ду­же ви­со­ке, чо­му не­має наз­ви в людській мові“730. Німець А. Мав­риціус пе­рек­лав і ви­дав 1841 ро­ку збірку ук­раїнсь­ких пісень731. Фран­цуз А. Рем­бо ду­же за­хоп­лю­вав­ся ук­раїнсь­кою піснею і по­ши­рю­вав її у Франції в ХІХ ст. в пе­рек­ладі на фран­цузь­ку мо­ву.

    Українська пісня „Їхав ко­зак за Ду­най“ під наз­вою „L’adi­eu des fi­an­ces“ (Про­щан­ня з на­ре­че­ною) по­ши­ре­на у Франції і війшла до збірки фран­цузь­ких на­род­них пісень. Цю пісню за­люб­ки співа­ють німець­кою мо­вою (змінив­ши де­які сло­ва) німецькі се­ля­ни і військо. Зви­чай­но, не зна­ючи її по­ход­жен­ня, ма­ють за німець­ку пісню. У Франції та в Німеч­чині співа­ють та­кож „Ой не хо­ди, Гри­цю“, „Ре­ве та стог­не Дніпр ши­ро­кий“ та інші. Дат­сь­кий міністр освіти Ю. Бом­гольт відвідав 1956 ро­ку Київ і повідом­ляв, що в Данії співа­ють чи­ма­ло ук­раїнсь­ких пісень дат­сь­кою мо­вою, не зна­ючи, що во­ни ук­раїнські. В Данії є хор, що скла­даєть­ся з са­мих дат­чан і співає ук­раїнсь­ких пісень по всій Європі.

    Державна ка­пе­ла ди­ри­ген­та Олек­сан­д­ра Ко­ши­ця в 1920 р. співа­ла в Німеч­чині, Швей­царії, Чехії, Франції, Гол­ландії, Бельгії, Англії, США, Ка­наді ли­ше ук­раїнські на­родні пісні, але там не віри­ли, що то на­родні, а не ство­рені ве­ли­ки­ми ком­по­зи­то­ра­ми. Поїзд­ка ка­пе­ли ста­ла тріумфом ук­раїнсь­кої куль­ту­ри. Му­зичні кри­ти­ки, а се­ред них і політич­но неп­ри­хильні до Ук­раїни, зма­га­ли­ся в пох­валь­них сло­вах732. „Ба­га­тю­щу ук­раїнсь­ку пісню зро­ди­ла ба­га­тю­ща на ге­роїв та на події історія Ук­раїни. То­му ук­раїнські пісні є не­роз­рив­ною час­ти­ною всього жит­тя ук­раїнців. Ук­раїнсь­ка пісня жи­ве в на­роді і з на­ро­дом. І ук­раїнсь­кий на­род жи­ве своєю піснею. Ук­раїнсь­ка пісня на­ро­ди­ла­ся в бо­ях за во­лю, і тим-то в ук­раїнській пісні так ба­га­то ве­ли­ких, ви­со­ких по­ри­вань до волі“733. „Всю незрівнян­ну, магічну кра­су ук­раїнсь­кої пісні міг ство­ри­ти ли­ше ве­ли­кий, ду­же ста­рої і гли­бо­кої куль­ту­ри на­род і то дов­ги­ми століття­ми. В то­му і є не­пе­ре­мож­на, всев­лад­на си­ла, бо­жес­т­вен­на му­зичність ук­раїнсь­кої пісні і мо­ви. Оскіль­ки ук­раїнсь­ка пісня і мо­ва є вит­во­ром ду­же дав­нь­ого і ду­же куль­тур­но­го на­ро­ду, в них зву­чить ве­лич ви­со­ких ідей і ти­ся­чолітня гли­би­на люд­сь­ко­го по­чут­тя. А це не мо­же не за­хо­пи­ти навіть і не­ук­раїнсь­ку ду­шу“734.

    Чеський ком­по­зи­тор В. Бал­та­зар пе­ре­ко­на­ний: „Гос­подь охо­ро­нив Ук­раїну від об­луд­ної новітньої му­зи­ки. Вис­лу­ха­ти новітню євро­пей­сь­ку му­зи­ку, а після неї ук­раїнсь­ку на­род­ну пісню - це од­на­ко­во, що вий­ти з зат­руєної па­хо­ща­ми міської світлиці на свіже, чис­те лісо­ве повітря. Ком­по­зи­то­ри всього світу мо­жуть знай­ти ба­га­тющі му­зичні пер­ли­ни в ук­раїнській на­родній пісні. Ук­раїнські на­родні пісні - це не­ви­чер­п­на кри­ни­ця му­зич­них пер­лин, що їх вис­та­чить ком­по­зи­то­рам усь­ого світу“735. Не­дар­ма мос­к­ви­ни не раз по­да­ва­ли євро­пей­цям ук­раїнські пісні під наз­вою „рус­ский“.

    Чехи є мос­к­во­лю­ба­ми і то­му не люб­лять ук­раїнців за про­тис­то­ян­ня Мос­ков­щині. Про­те чесь­кий на­уко­вець на­уко­во-без­с­то­рон­ньо пи­сав, що ук­раїнсь­кий фоль­к­лор, а над­то пісні, вра­жа­ють своєю мо­раль­ною чис­то­тою, ви­со­ким іде­алізмом, гли­би­ною дум­ки, ду­хов­ною кра­сою, що ство­ри­ти їх міг ли­ше на­род ду­же ви­со­кої, ста­рої куль­ту­ри, гли­бо­ко­го хрис­ти­ян­сь­ко­го світог­ля­ду736. Навіть ук­раїно­жер М. Горь­кий зізна­вав­ся: „Я пе­рей­шов пішки всю на­шу зем­лю від чор­но­мор­сь­ко­го сте­пу до біло­мор­сь­кої північної тун­д­ри, от­же знаю її доб­ре… Ду­ша ук­раїнця рос­те і ку­паєть­ся в яс­к­ра­вих, га­ря­чих про­ме­нях півден­но­го сон­ця, а мос­к­вин все своє жит­тя жи­ве в сутінках та хо­лоді північних лісів. От­же, при­род­но, ду­ша мос­к­ви­на є не ли­ше іншою за ук­раїнсь­ку, а й цілко­ви­то про­ти­леж­ною. Ук­раїнсь­ка ба­га­тю­ща при­ро­да, лас­ка­ве, погідне не­бо, яс­к­ра­ве га­ря­че сон­це, спов­не­ний пісня­ми степ, теп­ле, прек­рас­не мо­ре - на­да­ли ук­раїнській душі більше струн, більше барв, більше інших ду­шев­них ба­гатств, ніж бідна, сум­на, го­ла при­ро­да Мос­ков­щи­ни да­ла душі мос­к­ви­на. От­же, при­род­но, що ба­га­тю­ща ук­раїнсь­ка ду­ша ство­ри­ла ба­га­тю­щу ук­раїнсь­ку куль­ту­ру, пе­ре­пов­не­ну кра­сою, світлом, теп­лом, радістю, вільно­любністю, згар­монізо­ва­ною різно­манітністю. Ве­ли­ка ук­раїнсь­ка ду­ша да­ла ви­со­кий злет творчій думці та ши­ро­чи­ну пог­ля­ду на всесвіт. Без­пе­реч­но, куль­ту­ра ук­раїнсь­ко­го на­ро­ду знач­но пе­ре­ви­щує куль­ту­ру мос­ков­сь­ко­го на­ро­ду. Мос­к­вин і ук­раїнець, ма­ючи цілко­ви­то інакші (навіть про­ти­лежні) психіки, цілко­ви­то інші світог­ля­ди, при­род­но, не мо­жуть ма­ти од­на­ко­во­го гро­мад­сь­ко­го ла­ду. Це до­ве­дуть вам на­уко­во: на­ро­доз­на­вець, мо­воз­на­вець, куль­ту­роз­на­вець, пси­хо­лог, гос­по­дар­ник, політик і дослідник релігії“737. Так вих­ва­ляв він ук­раїнців ли­ше тоді, ко­ли 1917-1919 рр. Ук­раїнсь­ка Са­мостійна Дер­жа­ва ма­ла на мос­ков­сь­ко-ук­раїнсь­ко­му кор­доні гар­ма­ти, спря­мо­вані на Мос­ков­щи­ну, а без­си­ла, го­лод­на-хо­лод­на Мос­ков­щи­на бла­га­ла Ук­раїну про­да­ти пше­ниці та вугілля. А ко­ли Мос­ков­щи­на за­гар­ба­ла Ук­раїну, гра­бу­ва­ла її і роз­с­трілю­ва­ла ук­раїнців, тоді М. Горь­кий заспівав інак­шої.

    Українське се­ло не вда­ло­ся змос­ков­щи­ти до 1917 ро­ку, і во­но ста­ло ос­но­вою і дже­ре­лом про­ти­мос­ков­сь­ких сил. Що­би зни­щи­ти йо­го, Мос­ков­щи­на взя­ла­ся після 1917 ро­ку мос­ков­щи­ти на­ше се­ло яко­мо­га швид­ше і більше. Те­пер у сільських шко­лах нав­ча­ють мос­ков­сь­кої мо­ви, мос­ков­сь­ких пісень. З пісень, що їх по­дає радіо - 75 % мос­ковські. Ко­ли сільські кни­гозбірні (клу­би) за­мов­ля­ють ук­раїно­мовні (навіть з мос­ков­сь­ким змістом) книж­ки, жур­на­ли, ча­со­пи­си, то одер­жу­ють мос­к­во­мовні. Про це пи­шуть навіть ча­со­пи­си УРСР. А ще ж 1920 ро­ку ет­ног­раф Гнат Тан­цю­ра зби­рав пісні по се­лах, де знай­шов: ук­раїнсь­ких - 2157, мос­ков­сь­ких - 135, поль­сь­ких - 20, „ра­дян­сь­ких“ - 103.

    Сто років то­му мос­ков­сь­кий націоналіст М. Кат­ков пи­сав: „Поль­сь­ка ре­во­люція є дрібни­цею порівня­но з ук­раїнсь­ким національ­ним ру­хом. Поль­сь­ка ре­во­люція мо­же відірва­ти від імперії ли­ше один край (Поль­щу), а втра­та Ук­раїни - це кінець мос­ков­сь­кої імперії“. А німець­кий політик і міністр твер­див: „Хто має Київ, той пе­ре­мо­же мос­ков­сь­ку імперію“738. Вся ве­ли­чез­на про­па­ган­див­на мос­ков­сь­ка ма­ши­на вдень і вночі ро­ка­ми не вга­ває: всі дер­жа­ви світу не пе­ре­мо­жуть СРСР, як­що бу­де єдність і друж­ба йо­го на­родів. І та ж мос­ков­сь­ка про­па­ган­да від Пе­ре­яс­ла­ва 1654 ро­ку по сьогодні зак­ли­кає (навіть і ук­раїнців) ви­губ­лю­ва­ти „измен­ни­ков, се­па­ра­тис­тов, ма­зе­пин­цев, пет­лю­ров­цев, бан­де­ров­цев“. Жод­ний мос­к­вин не наз­вав наш виз­воль­ний рух „українсь­ким“, а зав­ж­ди чіпляє йо­му ви­ще­на­ве­дені прик­ла­ди. Інши­ми сло­ва­ми - Мос­ков­щи­на боїть­ся патріотиз­му по­не­во­ле­них нею на­родів, на чолі з найбіль­шим - ук­раїнсь­ким. Ук­раїнські ко­муністи відра­зу пе­ре­ко­на­ли­ся, що мос­ковські ко­муністи три­ма­ють­ся ста­рої мо­нархічної за­са­ди: „Не бы­ло, нет и быть не мо­жет ни­ка­кой Ук­рай­ны“. Нар­ком „ра­дян­сь­кої“ ук­раїнсь­кої рес­публіки Ва­силь Шах­рай на влас­но­му досвіді по­ба­чив, що він не є ніяким міністром, а ли­ше - мос­ков­сь­ким по­пи­ха­чем. Про­те найбіль­ше, на що він спромігся - на­пи­сав книж­ку („Ре­во­люція на Ук­раїні“), якою на­ма­гав­ся пе­ре­ко­на­ти північно­го хи­жа­ка, що йо­го здо­ров’яч­ку пош­ко­дить їсти півден­них овець. Не пе­ре­ко­нав­ши, він - ра­зом з С. Маз­ла­ком - на­пи­са­ли дру­гу („До хвилі“), в якій за­ки­да­ли мос­ков­сь­ким ко­муністам шовінізм та за­гар­б­ниц­т­во і до­во­ди­ли пра­во Ук­раїни ма­ти свою са­мостійну ра­дян­сь­ку рес­публіку та свою не­за­леж­ну від Мос­к­ви ко­муністич­ну партію.

    Саме тоді то­чи­ла­ся кри­ва­ва війна за дер­жав­ну не­за­лежність Ук­раїни. За­хо­ди­ла не­без­пе­ка, що підпо­ра Мос­ков­щи­ни в Ук­раїні - ук­раїнські ко­муністи та соціалісти прозріють і відмов­лять у пос­лу­ху Ленінові, а приєдна­ють­ся до УНР. Мос­ков­щи­на зму­ше­на бу­ла відно­ви­ти „Уряд Ук­раїнсь­кої Ра­дян­сь­кої Рес­публіки“, а за пер­шої ж на­го­ди ви­гу­би­ла Ю. Лап­чин­сь­ко­го, В. Шах­рая, С. Маз­ла­ка та їхніх од­но­думців. Так са­мо ли­цемірно Мос­ков­щи­на му­си­ла доз­во­ли­ти „українізацію Ук­раїни“. Провідні чле­ни КПУ О. Шум­сь­кий, М. Во­ло­буїв, М. Явор­сь­кий, М. Хвиль­овий та інші на­ва­жи­ли­ся вис­ту­пи­ти про­ти шовінізму мос­ков­сь­кої „де­мок­ратії“. Сільський спро­тив „ра­дянській“ владі став заг­роз­ли­вим. Ви­ко­рис­то­ву­ючи це ос­лаб­лен­ня мос­ков­сь­кої вла­ди в Ук­раїні, не­до­биті ук­раїнські патріоти га­ряч­ко­во ки­ну­ли­ся до національ­ної твор­чої праці. За жах­ли­вих ма­теріаль­них об­с­та­вин, го­лодні-хо­лодні, во­ни ви­ко­на­ли за не­повні 10 років ве­ли­чез­ну національ­но-куль­тур­ну пра­цю, на яку інші на­ро­ди вит­ра­ти­ли де­сят­ки років за спри­ят­ли­вих об­с­та­вин. Ук­раїнсь­ка Ака­демія На­ук, зас­но­ва­на 14 лис­то­па­да 1918 р. геть­ман­сь­ким уря­дом, а не ра­дян­сь­ким, роз­гор­ну­ла ве­ли­чез­ну діяльність: скла­ла і ви­да­ла 35 ук­раїнсь­ких технічно-на­уко­вих слов­ників, роз­по­ча­ла на­укові досліджен­ня з усіх ца­рин жит­тя ук­раїнсь­ко­го на­ро­ду. На­пи­са­ли і ви­да­ли ук­раїнські шкільні книж­ки. Ви­хо­ди­ло де­сят­ки на­уко­вих, технічних, літе­ра­тур­них жур­налів ук­раїнсь­кою мо­вою. Твер­до ста­ви­ли на но­ги ук­раїнські ча­со­пи­си, ви­дав­ниц­т­ва, ук­раїнсь­кий те­атр, ук­раїнсь­ке шкільниц­т­во. Роз­бу­до­ву­ва­ли ук­раїнські му­зеї, упо­ряд­ко­ву­ва­ли ук­раїнські архіви. З’яви­ли­ся де­сят­ки мо­ло­дих ук­раїнсь­ких на­уковців, пись­мен­ників, митців. Ски­нув­ши мос­ковські ду­ховні кай­да­ни, тра­диційна ук­раїнсь­ка національ­на куль­ту­ра по­ча­ла зно­ву роз­квіта­ти. Наслідком цього ма­ла ста­ти з’ява но­вих шев­ченків, бор­т­нян­сь­ких, бо­ро­ви­ков­сь­ких, мо­гил, хмелів, ма­зеп, свя­тос­лавів, во­ло­ди­мирів. При­ма­ра відрод­жен­ня Києво-Русь­кої дер­жа­ви пе­ре­ля­ка­ла Мос­ков­щи­ну, і во­на по­ча­ла ни­щи­ти весь цвіт на­шо­го національ­но­го відрод­жен­ня, до­ки він ще не дав плодів. Ви­гу­би­ла 1933 ро­ку ти­сячі ук­раїнсь­ких ака­деміків, про­фе­сорів, на­уковців, пись­мен­ників, митців, учи­телів, свя­ще­ників, ко­опе­ра­торів і всіх інших творців ук­раїнсь­кої куль­ту­ри. Ки­ну­ла­ся ни­щи­ти са­му ос­но­ву ук­раїнсь­кої нації - на­ше се­лян­с­т­во. Ли­ше од­но­го 1933 ро­ку ви­гу­би­ла го­ло­до­мо­ром 8 мільйонів ук­раїнців. Але…

    Вісім років пізніше (30 чер­в­ня 1941 р.) вся Ук­раїна по­чу­ла радіо зі Льво­ва, яке повідом­ля­ло, що віднов­ле­но Ук­раїнсь­ку Са­мостійну Дер­жа­ву, що ство­ре­но ук­раїнсь­кий, не­за­леж­ний ні від ко­го уряд на чолі з Ярос­ла­вом Стець­ком і ство­ре­но Ук­раїнсь­ку Національ­ну Ра­ду. В жовтні 1942 ро­ку вос­к­рес За­порізь­кий Ли­цар­сь­кий Ор­ден - Ук­раїнсь­ка Пов­с­тан­сь­ка Армія (УПА) на чолі з Ро­ма­ном Чуп­рин­кою-Шу­хе­ви­чем. Світо­ва історія за­пи­са­ла ба­га­то прик­ладів ге­роїчної бо­роть­би осіб і на­родів, і се­ред них, без­пе­реч­но, од­не з най­по­чесніших місць посідає ве­ли­чез­ний под­виг ук­раїнсь­ко­го на­ро­ду на чолі з ОУН та УПА. Цей ук­раїнсь­кий ге­роїзм є чи­мось унікаль­ним. У вир смер­тель­ної, без надії на пе­ре­мо­гу, бо­роть­би ки­ну­ла­ся вся нація. Навіть діти. Ма­ленькі 10-12-річні дівчат­ка та хлоп­чи­ки вми­ра­ли в ру­ках мос­ков­сь­ких катів, але не зізна­ва­ли­ся, ко­му і ку­ди во­ни нес­ли вістку, зброю чи їжу. Ти­сячі ук­раїнсь­ких ма­терів самі по­си­ла­ли і бла­гос­лов­ля­ли своїх єди­них синів та до­чок на смер­тель­ну бо­роть­бу за во­лю Ук­раїни. Де­сят­ки ти­сяч юнаків та дівчат ки­да­ли все най­до­рож­че: ро­ди­ну, шко­лу, на­ре­че­ну, доб­ре зна­ючи, що жи­ви­ми не по­вер­нуть­ся. УПА здо­бу­ва­ла собі зброю від во­ро­га в бою. Ніхто в світі не по­во­рух­нув паль­цем, щоб до­по­мог­ти їй. Сам ук­раїнсь­кий на­род її го­ду­вав і до­по­ма­гав усім, чим міг. УПА піднес­ла свій меч на дві найбільші світові по­ту­ги вод­но­час і пе­ре­мог­ла їх. Так, пе­ре­мог­ла. Ось чо­му знек­ров­ле­ної, за­ко­ва­ної в кай­да­ни Ук­раїни Мос­ков­щи­на боїть­ся більше, ніж аме­ри­кан­сь­кої атом­ної зброї і по­де­ся­те­ри­ла ос­танніми ро­ка­ми ви­гу­бу ук­раїнсь­кої мо­лоді національ­но (мос­ков­щен­ням) і фізич­но на сибірських бу­до­вах. Во­на при­му­шує своїх па­холків в Ук­раїні ни­щи­ти ук­раїнсь­кий націоналізм, але на місце зни­ще­них ти­сяч ук­раїнсь­ких націоналістів з’явля­ють­ся мільйо­ни но­вих. Ідею виз­во­лен­ня і сво­бо­ди не­си­ла вби­ти військам усь­ого світу.

    Війна 1941-1945 рр. роз­би­ла міф усе­мо­гут­ності СРСР. Ли­ше за перші 7 місяців війни зда­ло­ся до німець­ко­го по­ло­ну 3600 ти­сяч во­яків СРСР. Та­кої ка­тас­т­рофічної по­раз­ки не знає вся по­пе­ред­ня військо­ва історія. Щоп­рав­да, 80 % по­ло­не­них бу­ли не­мос­к­ви­ни. За рік німець­ке військо сто­яло на Волзі. Мос­ков­щи­на про­бу­ва­ла зно­ву об­ду­ри­ти не­мос­ковські на­ро­ди всіля­ки­ми обіцян­ка­ми. Не­мос­ков­сь­ким пись­мен­ни­кам та на­уков­цям доз­во­ле­но бу­ло пи­са­ти тро­хи вільніше, відважніше. Вод­но­час кремлівські мож­нов­ладці по­ба­чи­ли, що навіть і мос­к­ви­ни не бу­дуть би­ти­ся за ІІІ Інтер­націонал, і во­ни схо­ва­ли йо­го до архіву, ви­тяг­ли звідти ІІІ Рим. І мос­к­ви­ни ки­ну­ли­ся до бою. Ве­ли­чез­на (ІІ мільярдів до­ларів військо­во­го спо­ряд­жен­ня) аме­ри­кан­сь­ка до­по­мо­га вря­ту­ва­ла ІІІ Рим від смерті. Мос­ков­щи­на опам’ята­ла­ся і поспіши­ла підтяг­ну­ти віжки на не­мос­ков­сь­ких на­ро­дах СРСР. На­сам­пе­ред на най­не­без­печнішо­му для неї - ук­раїнсь­ко­му.

    Московської вла­ди не бу­ло в Ук­раїні більше ро­ку (1941- 1942 рр.). За той час ук­раїнські патріоти встиг­ли да­ти ук­раїнській мо­лоді, на­род­женій по 1917 році, чи­ма­ло знань, що їх Мос­ков­щи­на при­хо­ву­ва­ла. Та мо­лодь на власні очі пе­ре­ко­на­ла­ся, що ук­раїнські націоналісти - це борці за пра­ва ук­раїнсь­ко­го на­ро­ду. І Мос­ков­щи­на по війні заз­ви­чай пе­рек­ла­ла бо­роть­бу з ук­раїнсь­ким націоналізмом на яни­чарів, звісно, ке­ру­ючи ни­ми і не спус­ка­ючи пиль­но­го ока навіть з них. Один з тих яни­чарів по­дав та­ку кар­ти­ну: „Жур­нал „Вітчиз­на“ про­па­гує ко­зач­чи­ну, За­порізь­ку Січ і т. п. націоналістичні ідеї. Над­ру­ку­вав націоналістичні оповідан­ня, нап­рик­лад, В. Че­ред­ни­чен­ка „Я - щас­ли­ва Ва­лен­ти­на“, що прос­лав­ляє мер­т­ву ста­ро­ви­ну геть­ман­щи­ни та при­га­дує, що геть­ма­на Д. Мно­гогрішно­го зас­лав мос­ков­сь­кий уряд до Сибіру з усіма йо­го ро­ди­ча­ми. Яка ме­та цього на­га­ду­ван­ня? Стат­тя І. Пільгу­ка „Ки­ри­ло-Ме­фодіївсь­ке Брат­с­т­во“ про­па­гує ре­акційні, націоналістичні пог­ля­ди Пань­ка Куліша. Стат­тя Г. Ла­за­рев­сь­ко­го „Київсь­ка Мо­ги­лян­сь­ка Ака­демія“ за­хоп­ле­но прос­лав­ляє жит­тя Ук­раїни XVII-XVI­II ст., Т. Ма­сен­ко у віршах з Відня прос­лав­ляє євро­пей­сь­ку куль­ту­ру і навіть емігран­та О. Оле­ся (Кан­ди­бу). Л. Ко­ва­лен­ко у статті: „По­ет, но­ва­тор, патріот“ вва­жає „Енеїду“ І. Кот­ля­рев­сь­ко­го ви­явом національ­ної ідеї ук­раїнсь­кої на­ро­ду. Д. Ко­са­рик вих­ва­ляє ре­акційні, націоналістичні повісті А. Ка­щен­ка. Ре­дакція „Вітчиз­ни“ (гол. ред. Ю. Янов­сь­кий) не скри­ти­ку­ва­ла „На­рисів історії ук­раїнсь­кої літе­ра­ту­ри“739. „На­ри­си історії ук­раїнсь­кої літе­ра­ту­ри“ за­пе­ре­чу­ють вплив російської літе­ра­ту­ри на ук­раїнсь­ку. М. Го­го­ля та В. Ко­ро­лен­ка по­ка­зу­ють як зрад­ників Ук­раїни. Ук­раїнській ра­дянській літе­ра­турі да­ли ли­ше кілька­де­сят сторінок. Не вка­за­но впливів В. Бєлінсько­го, М. Чер­ни­шев­сь­ко­го, М. Доб­ро­лю­бо­ва. Не по­ка­за­на бо­роть­ба ко­муністич­ної партії про­ти троцькістів, шумськістів. Не по­ка­за­но роз­вит­ку мар­к­сиз­му в Росії, ролі ко­муністич­ної партії. Пе­ребіль­ше­но вплив євро­пей­сь­кої літе­ра­ту­ри і нех­ту­ють впли­ва­ми російської. Відри­ва­ли ук­раїнсь­ку літе­ра­ту­ру від російської. Вих­ва­ля­ли бур­жу­аз­них пись­мен­ників: П. Куліша, В. Вин­ни­чен­ка, Б. Грінчен­ка, І. Сте­шен­ка, О. Оле­ся. Київсь­ку Русь ува­жа­ли ли­ше за ук­раїнсь­ку, за­пе­ре­чу­ючи всі пра­ва Росії на неї. Вза­галі ав­то­ри пи­са­ли не так, як ви­ма­гав ЦК КПРС… Бю­ро Спілки пись­мен­ників не до­пиль­ну­ва­ло, не за­су­ди­ло ви­ще­на­ве­де­них націоналістич­них збо­чень. За­гальні збо­ри Спілки пись­мен­ників не за­су­ди­ли найбіль­шо­го зло­чи­ну - ви­явів націоналізму в „На­ри­сах“. Са­мої кри­ти­ки за­ма­ло. Тре­ба ви­коріни­ти, ви­ни­щи­ти націоналізм і націоналістів“740. „Ба­чи­мо ли­ше то­полі, гаї, ко­зацькі мо­ги­ли не­пе­ре­мож­них предків. А де ж Дніпро­буд, трак­то­ри на по­лях, мо­гут­ня соціалістич­на про­мис­ловість… За­над­то ба­га­то тих націоналістич­них фе­тишів, тої вузь­кої національ­ної об­ме­же­ності, тої іде­алізації дав­но вже мер­т­вої ми­нув­щи­ни“741. „Жур­нал „Ра­дян­сь­кий Львів“ над­ру­ку­вав націоналістичні тво­ри, напр. „Сім’я Ба­сарів“ Рже­пець­кої, „Сліди ве­дуть до лісу“ Ми­га­ля, „Про І. Фран­ка“ П. Кар­ман­сь­ко­го та інші“742. Проф. Є. Ки­ри­люк наз­вав П. Куліша „ве­ли­ким си­ном Ук­раїни“. Проф. О. До­рош­ке­вич пос­та­вив „Чор­ну Ра­ду“ П. Куліша ви­ще за „Війну і мир“ Л. Тол­с­то­го. Л. Смілян­сь­кий у повісті „Софія“ вва­жає зра­дою ук­раїнсь­ко­го на­ро­ду роз­мов­ля­ти російською мо­вою. О. Кундзіч в оповіданні „Українсь­ка ха­та“ прос­лав­ляє ук­раїнсь­ке істо­рич­не ми­ну­ле. М. Суп­ру­нен­ко, кри­ти­ку­ючи „Ко­рот­кий курс історії ВКП (б)“, підкрес­лює, що там не зга­да­но шовінізму ко­муністів-росіян“743.

    ЦК КПУ на­ка­зав 24 сер­п­ня 1946 р. Інсти­ту­тові літе­ра­ту­ри АН УРСР по­си­ли­ти кон­т­роль над літе­ра­ту­рою, бо­роть­бу з ук­раїнсь­ким націоналізмом, про­вес­ти чис­т­ку у ви­дав­ниц­т­вах.

    „Професори Одесь­ко­го універ­си­те­ту: А. Незвідсь­кий, М. Степ­няк, Н. Да­шен­ко нав­ча­ли сту­дентів націоналістич­но­го світог­ля­ду. Нап­рик­лад, А. Незвідсь­кий зве­ли­чу­вав Пань­ка Куліша. Н. Да­шен­ко вчив, що Київсь­ка Русь на­ле­жить ли­ше Ук­раїні, а Росія не має жод­них прав на неї. М. Степ­няк учив, що „На­талці Пол­тавці“ І. Кот­ля­рев­сь­ко­го не дорівнює жод­ний російський твір, бо російський фоль­к­лор не дає ма­теріалу на та­кий ше­девр. Сту­ден­т­ка Євту­хо­ва у своїй ди­сер­тації до­во­дить, що російська літе­ра­ту­ра є цілко­ви­то чу­жа Ук­раїні, а пи­сан­ня ук­раїнця­ми російською мо­вою на­зи­ває „не­во­лею“. Сту­дент П. Го­рох у своїй ди­сер­тації до­во­дить, що російська літе­ра­ту­ра анітро­хи не впли­ну­ла на ук­раїнсь­ку, на­томість євро­пей­сь­ка ду­же впли­ну­ла. З 16 ди­сер­тацій філо­логічно­го фа­куль­те­ту ли­ше од­на бу­ла на те­му су­час­ної ра­дян­сь­кої літе­ра­ту­ри“744.

    „Автори „Історії Ук­раїни“ (ви­дан­ня АН УРСР) пи­са­ли за М. Гру­шев­сь­ким. Во­ни не по­ка­за­ли во­йов­ни­чо­го ду­ху, вирішаль­ної ролі ко­муністич­ної партії. Во­ни цілко­ви­то не зга­да­ли про кла­со­ву бо­роть­бу в Ук­раїні, ви­су­нув­ши на пер­ше місце бо­роть­бу національ­ну. Во­ни за­пе­ре­чи­ли, що Київсь­ка Русь є спільною власністю росіян, ук­раїнців і біло­русів, при­пи­су­ючи її ли­ше Ук­раїні. Во­ни не по­ка­за­ли, що ук­раїнсь­кий на­род бо­ров­ся за своє виз­во­лен­ня зав­ж­ди спільно з на­ро­дом російським. Не по­ка­за­ли, що російський на­род ба­га­то до­поміг ук­раїнсь­ко­му виз­во­ли­ти­ся з національ­ної і соціальної не­волі. Інсти­тут суспіль­них на­ук АН УРСР при­пус­тив­ся зло­чи­ну, доз­во­лив­ши ви­да­ти та­ку яв­но во­ро­жу пра­цю. Цей Інсти­тут вза­галі не ви­хо­дить за рам­ки національ­ної об­ме­же­ності, за­нед­бав­ши цілко­ви­то пра­цю над історією російсько­го на­ро­ду. І доб­ре зро­бив ЦК КПУ, що на­ка­зав ґрун­тов­но очис­ти­ти Інсти­тут від націоналістич­них зап­ро­данців“745.

    „Українські пись­мен­ни­ки та ком­по­зи­то­ри над­то за­хоп­лю­ють­ся ста­рою істо­рич­ною те­ма­ти­кою, а не тво­рять на су­часні ра­дянські те­ми. Най­к­ращі ук­раїнські ком­по­зи­то­ри: Б. Ля­то­шин­сь­кий, П. Ко­зиць­кий, М. Ве­риківсь­кий, Л. Ре­вуць­кий, А. Што­га­рен­ко не тво­рять опер на су­часні соціалістичні те­ми. Кон­курс на такі те­ми не приніс жод­них наслідків, хоч на­го­ро­ди бу­ли ду­же ве­ликі. З 40 опер та ба­летів на су­часні ра­дянські те­ми вис­тав­ле­но ли­ше од­ну опе­ру та три ба­ле­ти… Ук­раїнські ком­по­зи­то­ри вип­рав­до­ву­ють­ся те­орією про не­мож­ливість пи­са­ти опе­ри на су­часні те­ми. Дві тре­ти­ни їхніх творів відста­ють від су­час­но­го жит­тя на 2-3 століття. В них па­нує пе­ребіль­ше­на іде­алізація дав­нь­ого по­бу­ту Ук­раїни. Во­ни й су­час­них ра­дян­сь­ких пар­ти­занів одя­га­ють у за­порізькі кун­туші, чіпля­ють їм чу­би та пха­ють люль­ку в зу­би. Не ро­зуміють, що за на­шої прог­ре­сив­ної соціалістич­ної до­би тре­ба по-но­во­му співа­ти навіть ко­заць­ку пісню. А су­часні ук­раїнські ком­по­зи­то­ри насліду­ють дав­но за­бу­тий спів XVII-XVI­II століть. Навіть М. Ве­риківсь­кий, який ство­рив чи­ма­ло ра­дян­сь­ких пісень про соціалістич­не будівниц­т­во, навіть і він у своїх опе­рах „Най­мич­ка“, „Пан Ка­нев­сь­кий“ за­хо­пив­ся мер­т­вим ет­ног­рафізмом та зас­таріли­ми фор­ма­ми“746.

    Повість О. Ко­пи­лен­ка „Чо­му не гас­нуть зорі“ (на те­му зруй­ну­ван­ня за­по­рож­ця­ми 1635 ро­ку Ко­даць­кої фор­теці) про­сяк­ну­та ко­заць­кою ре­акційною ро­ман­ти­кою та іде­алізацією мер­т­вої ми­нув­ши­ни. О. Ко­пи­лен­ко про­па­гує без­к­ла­со­ве ук­раїнсь­ке суспіль­с­т­во XVII ст. і са­ме ним по­яс­нює не­пе­ре­можність, ге­роїчність ук­раїнсь­ко­го на­ро­ду, мов­ляв, він був тоді об’єдна­ний однією ви­щою національ­ною ідеєю. От­же, ба­чи­мо справ­ж­ню бур­жу­аз­но-націоналістич­ну про­па­ган­ду. Тож не див­но, що гур­т­ки ху­дож­ньої са­модіяль­ності став­лять те­ат­ральні тво­ри, на­пи­сані в дусі національ­ної ук­раїнсь­кої об­ме­же­ності. За­ми­лу­ван­ня істо­рич­ним ми­ну­лим, національ­ну об­ме­женість тре­ба не­гай­но при­пи­ни­ти, до­ки ця за­ра­за не по­ши­ри­ла­ся“747. „Наші те­ат­ри засмічені мот­ло­хом, що іде­алізує мер­т­ве ми­ну­ле і нех­тує жи­вою су­часністю. Ук­раїнсь­кий те­атр ви­ко­нає свій обов’язок ли­ше тоді, ко­ли про­па­гу­ва­ти­ме політи­ку партії“748.

    Фільм „Українські ме­лодії“ без­ко­неч­но ми­луєть­ся мер­т­вою дав­ни­ною, іде­алізу­ючи її. Жод­ної су­час­ної пісні там не­має. Зоб­ра­же­но бо­роть­бу ук­раїнсь­ко­го на­ро­ду з німець­ки­ми оку­пан­та­ми, а в ній не­ма нічо­го про ра­дян­сь­ку вла­ду. Ав­то­ри фільму за­хоп­лю­ють­ся мер­т­вою істо­рич­ною дав­ни­ною так, що по­ка­зу­ють, ніби ра­дян­сь­ку армію 1941-1945 років на­ди­хає не лю­бов до СРСР, а старі ко­зацькі тра­диції, що про них співає ра­дян­сь­ким во­якам ста­рий коб­зар. Ті тра­диції по­ка­за­но у фільмі, як не­пе­ре­мож­не військо геть­ма­на Б. Хмель­ниць­ко­го. По­ка­зу­ють гли­бо­ку по­ша­ну мо­лоді до то­го ста­ро­го коб­за­ря, про­па­гу­ючи цим ре­акційний пог­ляд, мов­ляв, старі лю­ди є мудріші за ра­дян­сь­ких мо­ло­дих“749.

    „Втечу від су­час­но­го жит­тя, надмірне за­ми­лу­ван­ня без­по­во­рот­ним ми­ну­лим ба­чи­мо і в ук­раїнсь­ко­му жи­во­писі. Нап­рик­лад, у тво­рах І. Шуль­ги „Пісня за­по­рожців“, „Коб­зар“, Г. Світлиць­ко­го „Рідний край“, С. Шиш­ка „Зустріч“ та „Се­лян­сь­ке подвір’я“, В. Ми­ро­нен­ка „Моя Ук­раїна“ і т. п. У них не ба­чи­мо нічо­го су­час­но­го. Прос­лав­ля­ти давнє ми­ну­ле Ук­раїни - це національ­на об­ме­женість, ре­акційність, вкрай шкідли­ве і не­без­печ­не су­часній ра­дянській Ук­раїні, бо ство­рює ґрунт для відрод­жен­ня бур­жу­аз­но-націоналістич­них впливів“750.

    Чи справді аж та­кий за­пек­лий, відвер­тий ук­раїнсь­кий націоналізм за­по­ло­нив жур­на­ли та книж­ки в УРСР? Ні. Та­ко­го не мог­ло бу­ти хо­ча б то­му, що в кожній ре­дакції сиділо не од­не „око и ухо го­су­да­ре­во“. З мир­ної ма­ло­російсь­кої му­хи нав­мис­не ро­би­ли бо­йо­во­го націоналістич­но­го ук­раїнсь­ко­го сло­на. Зга­дав ук­раїнсь­кий літе­ра­ту­роз­на­вець, що Ле­ся Ук­раїнка зна­ла кілька євро­пей­сь­ких мов і чи­та­ла не в пе­рек­ла­дах євро­пейські тво­ри, і яни­чар б’є на спо­лох, що так пе­ребіль­шуєть­ся вплив євро­пей­сь­кої літе­ра­ту­ри на ук­раїнсь­ку і за­мов­чуєть­ся вплив мос­ков­сь­кої. Пи­ше літе­ра­ту­роз­на­вець про ук­раїнсь­ку літе­ра­ту­ру XVI­II-XIX ст., а яни­чар до­повідає, що ав­тор мов­чить про „ра­дян­сь­ку“. Г. Ла­за­рев­сь­кий зга­дав зна­ний і мос­к­ви­нам істо­рич­ний факт, що Київсь­ка Мо­ги­лян­сь­ка Ака­демія да­ва­ла ви­со­ку освіту (у ній нав­ча­ли мов: ук­раїнсь­кої, поль­сь­кої, ла­тин­сь­кої, грець­кої, німець­кої, фран­цузь­кої. Вик­ла­да­ли: історію, ге­ог­рафію, ма­те­ма­ти­ку, ас­т­ро­номію, ри­то­ри­ку, філо­софію, логіку, фізи­ку, ме­тафізи­ку, ети­ку, пси­хо­логію, при­ро­доз­нав­с­т­во), і яни­чар кри­чить, що вче­ний прос­лав­ляє жит­тя вже дав­но за­бу­тої Ук­раїни. Про­фе­сор літе­ра­ту­ри зга­дує між інши­ми іме­на П. Куліша, В. Вин­ни­чен­ка, і яни­чар стра­хав­ся, що він їх вих­ва­ляє. О. Ко­пи­лен­ко на­га­дав усь­ому світові відо­мий факт, що за­по­рожці бо­ро­ни­ли Ук­раїну від та­тар, і яни­чар кри­чить, що пись­мен­ник про­па­гує ук­раїнсь­кий бур­жу­аз­ний націоналізм і т. п. і т. д.

    Чому Мос­ков­щи­на ро­би­ла і ро­бить з му­хи сло­на? Бо знає, що імперію збу­ду­ва­ли не­мос­к­ви­ни, що тільки-но не­мос­к­ви­ни відмов­лять­ся тяг­ну­ти мос­ков­сь­ко­го во­за - впа­де імперія. Відкри­то за­бо­ро­ни­ти ук­раїнсь­ку мо­ву - не­без­печ­но. От­же, пог­ро­за­ми слід за­ля­ка­ти усіх діячів ук­раїнсь­кої куль­ту­ри. У всіх мос­ков­сь­ких ата­ках на ук­раїнсь­ку літе­ра­ту­ру, мис­тец­т­во, му­зи­ку аж па­шить пе­ку­ча мос­ков­сь­ка не­на­висть до ук­раїнсь­ко­го куль­тур­но­го і політич­но­го ба­гат­с­т­ва ми­ну­лих століть. Мос­ков­щи­на ти­ся­чок­рат­но вби­ває в ук­раїнсь­ку го­ло­ву ідею, що все ми­ну­ле Ук­раїни (а не Мос­ков­щи­ни) ніко­ли не по­вер­неть­ся, бо во­но дав­но мер­т­ве. Мос­ков­сь­ке - не мер­т­ве. От­же, не трать, хох­ле, си­ли, спус­кай­ся на дно істо­рич­но­го за­бут­тя. Ста­вай без­бат­чен­ком, або про­си­ся у прий­ми. І то твоє щас­тя і честь, що Вань­ка прий­має те­бе за мо­лод­шо­го бра­та. У по­дя­ку му­сив йо­го слу­ха­ти і йо­му вірно слу­жи­ти, бо ж то честь тобі. А ті бо­жевільні ук­раїнці ба­чать у Києві пам’ятник Б. Хмель­ниць­ко­му, а не до­ба­ча­ють М. Ва­тутінові. Ма­лю­ють „Рідний край“, а не „Рідна Мос­к­ва“. Ша­ну­ють коб­за­ря, а не мос­ков­сь­ко­го гар­моніста. Навіть свою Свя­ту Софію став­лять ви­ще за мос­ков­сь­кий „са­мо­вар“. Чи ж не бур­жу­аз­ний націоналізм? Навіть насміли­ли­ся ка­за­ти „моя Ук­раїна“. Яка це „моя“, ко­ли во­на є мос­ков­сь­ка? Чи ж не „ма­зе­пин­с­кий се­па­ра­тизм“? То зло­чин про­ти Ук­раїни (України, а не Мос­ков­щи­ни!) на­пи­са­ти опе­ру „Бог­дан Хмель­ниць­кий“. Ук­раїна пот­ре­бує опе­ри „Жизнь за ца­ря“. Ук­раїна пот­ре­бує мос­ков­сь­ких універ­си­тетів. Вза­галі ук­раїнсь­ка мо­ва ніко­му не потрібна, бо всю­ди па­нує „обще­по­нят­ная“, мос­ков­сь­ка, а ук­раїнсь­ка вже на на­ших очах стає мер­т­вою ми­нув­ши­ною. Ко­заць­ка ро­ман­ти­ка - це ре­акційність, згуб­на Ук­раїні. Ко­зацькі пісні „тре­ба по-но­во­му співа­ти“, ма­буть, як „Ухарь-ку­пец“. Все це тре­ба роз­пе­че­ним залізом випіка­ти у впер­тих хохлів, і Мос­ков­щи­на ви­гу­би­ла тре­ти­ну (де­сять мільйонів) ук­раїнсь­ко­го на­ро­ду - кож­но­го, у ко­го відчу­ла хо­ча б на­тяк зви­чай­ної лю­бові до Ук­раїни, до ук­раїнсь­кої куль­ту­ри, хо­ча б дрібку ук­раїнсь­ко­го патріотиз­му. За­ли­ша­ла жи­ви­ми національ­но несвідо­мих та пе­ре­ля­ка­них ду­хов­них рабів, які бо­яли­ся навіть ва­ре­ни­ки їсти, щоб мос­ковські ка­ти не „при­ши­ли“ їм ук­раїнсь­ко­го націоналізму. 85 % люд­ності Ук­раїни на­ро­ди­ло­ся після 1917 ро­ку, і са­ме їх по­мос­ков­ще­но, а реш­та 15 % вим­ре за 10-15 років, і всі 100 % ук­раїнців за­бу­дуть, хто во­ни і звідки. Бу­дуть змос­ков­щені не ли­ше мов­но, а й куль­тур­но, навіть ду­хов­но. Мос­ков­сь­кий план змос­ков­щи­ти всю Ук­раїну десь до 1980 ро­ку має твер­ду ос­но­ву. Фак­ти про­мов­ля­ють за це.

    Московська вла­да не доз­во­ляє оп­ри­люд­ню­ва­ти нічо­го, що шко­дить імперії. Ча­со­пи­си СРСР не пи­шуть навіть про ве­ликі ка­тас­т­ро­фи. Але в ос­танній війні Мос­ков­щи­на ви­вез­ла до Сибіру ба­га­то ти­сяч іно­земців, по­ло­не­них німців і японців. Потім зму­ше­на бу­ла відпус­ти­ти до­до­му час­ти­ну сво­го „яси­ру“. Во­ни й по­нес­ли до вільно­го світу відо­мості про виз­воль­ну бо­роть­бу не­мос­ков­сь­ких на­родів СРСР. Відси­ла­ючи чи­та­ча до спо­гадів, що їх во­ни на­пи­са­ли, тут пе­релічи­мо ли­ше кілька фактів. Від 1946 ро­ку й досі не вщу­ха­ють на мос­ков­сь­ких зем­лях СРСР за­ко­ло­ти, страй­ки і навіть пов­с­тан­ня ук­раїнців. Ли­ше від січня 1948 ро­ку до чер­в­ня 1949 ро­ку в де­ся­ти об­лас­тях Ук­раїни бу­ло 1736 зброй­них вис­тупів Ук­раїнсь­кої Пов­с­тан­сь­кої Армії751. Без­бо­ронні, без зброї, відок­рем­лені від усь­ого світу ук­раїнці-ка­тор­жа­ни вже май­же півсторіччя бо­рють­ся про­ти де­сятків ти­сяч ен­ка­ве­дистів, оз­б­роєних ав­то­ма­та­ми, гар­ма­та­ми, тан­ка­ми. Об­раз, гідний пен­з­ля і пе­ра най­геніальніших ху­дож­ників і по­етів. А що ма­лю­ють і про що пи­шуть ук­раїнські ма­лярі, пись­мен­ни­ки у вільно­му світі? Історія ко­лись пос­та­вить на них пе­чат­ку гань­би.

    Українські політв’язні страй­ку­ва­ли, пов­с­та­ва­ли:

    1946 р. в Ко­лимі.

    1947 р. в Ко­лимі, Ка­ра­ганді, Уст-Вімі.

    1948 р. у Вор­куті (пов­с­та­ло 80 ти­сяч).

    1950 р. біля Вор­ку­ти, в Тай­шеті.

    1951 р. біля Ко­ли­ми, біля Ка­ра­ган­ди.

    1952 р. біля Крас­но­яр­сь­ка, в Ка­ра­ганді, на Уралі.

    1953 р. в Но­риль­сь­ку (1500 уби­тих), у Вор­куті (500 уби­тих), Ка­ра­ганді, Кінгірі, Ко­лимі. В Но­риль­сь­ку страйк три­вав 100 днів. У Вор­куті - 60 днів.

    1954 р. в Кінгірі (600 уби­тих, се­ред них 500 Без­с­мер­т­них Ук­раїнок 26 чер­в­ня 1954), в Кірові, Тай­шеті, на Уралі, Са­халіні, Ка­ра­ганді, Ко­лимі, Крас­но­яр­сь­ку, Ка­зах­с­тані. Страй­ку­ва­ло 60 ти­сяч на об­ширі 600 кіло­метрів.

    1955 р. в Тай­шеті, Вор­куті, Ма­га­дані, Потьмі, Пермі.

    1956 р. в Іркут­сь­ку, Крас­но­яр­сь­ку, Том­сь­ку, Свер­д­лов­сь­ку.

    1957 р. в Ха­ба­ров­сь­ко­му краї, Че­лябінській, Свер­д­ловській об­лас­тях.

    1959 р. в Темір-Тау752.

    1960 р. за­ко­ло­ти в Ка­зах­с­тані, в Дон­басі.

    1961 р. в Одесі, Кри­во­му Розі, Се­вас­то­полі, Єли­за­вет­г­раді (Кіро­вог­раді), Кра­ма­тор­сь­ку, Бах­муті (Артемівську), Но­во­чер­кась­ку.

    1962 р. в Но­во­чер­кась­ку, Дон­басі, Одесі.

    1963 р. в Кри­во­му Розі.

    1961 ро­ку біля Рівно­го спа­ле­но 98 ти­сяч тонн пше­ниці, приз­на­че­ної для ви­во­зу в Мос­ков­щи­ну753.

    Французький мос­к­во­люб пи­ше: „Ду­ховні нас­т­рої в СРСР, що їх мос­к­ви­ни на­зи­ва­ють „кон­т­р­ре­во­люцією“, є справді той самісінький ре­во­люційний дух, що по­ва­лив цар­сь­ку вла­ду“754.

    Заманивши в пас­т­ку „українізації“, Мос­ков­щи­на зни­щи­ла 90 % борців за вільну Ук­раїну. На їхнє місце прий­ш­ли нові. І те­пер чи­таємо в ук­раїно­мов­них жур­на­лах УРСР, хоч і прик­риті ли­чи­ною ко­муністич­ної ба­ла­ка­ни­ни, зак­ли­ки мо­ло­дої ук­раїнсь­кої інтелігенції пор­ва­ти ду­ховні кай­да­ни. Гли­бо­ко хрис­ти­ян­сь­кий і ук­раїнсь­кий, по­бож­ний Гри­горій Ско­во­ро­да (1722- 1794) був за­мов­чу­ва­ний в УРСР. А те­пер мо­ло­дий ук­раїнсь­кий пись­мен­ник і кри­тик Іван Дзю­ба підно­сить йо­го до рівня найбіль­ших філо­софів люд­с­т­ва і підкрес­лює, що са­ме те­пер Г. Ско­во­ро­да і „потрібний на­сущ­но, як хліб що­ден­ний, кож­но­му мис­ля­чо­му юна­кові і дівчині, щоб жи­ви­ти їхню дум­ку і сумління, щоб до­по­ма­гав розібра­ти­ся у склад­них пи­тан­нях су­час­ності, в її мо­ральній ат­мос­фері, щоб про­мов­ляв до нас, як про­мов­ляв до Т. Шев­чен­ка, який пер­ший збаг­нув ве­лич Г. Ско­во­ро­ди…“. „А то­му найбіль­ше внутрішньо спорідне­ний з Г. Ско­во­ро­дою є Т. Шев­чен­ко. Їх поєднує су­то ук­раїнсь­ке ро­зуміння прав­ди і сумління як не­по­хит­них люд­сь­ких ос­нов так, як ті ос­но­ви ви­яв­ля­ють­ся в ук­раїнській на­родній філо­софії та фоль­к­лорі. А це - про­тест про­ти на­ру­ги над лю­ди­ною, зне­ва­га до мар­но­ти, до по­зо­ло­ти і тяж­ка бо­роть­ба душі, що праг­не справ­ж­нь­ого, таємни­чо­го… Ско­во­ро­да як ук­раїнсь­кий філо­соф ще не вив­че­ний. Йо­го не мож­на зро­зуміти по­за тією істо­рич­но-національ­ною ла­вою, що в ній сто­ять: Іван Ви­шен­сь­кий, по­лемісти XVII ст., Знач­ко-Явор­сь­кий, ко­зацькі літо­писці, гай­да­ма­ки, борці про­ти єліза­ве­то-ка­те­ри­нин­сь­ко-пет­ров­сь­кої політи­ки ни­щен­ня ук­раїнсь­кої „розні“. А хіба ж ця ук­раїнсь­ка „рознь“ не ви­яви­ла­ся з ве­ли­чез­ною си­лою у Г. Ско­во­роді? Хіба ж йо­го впер­те відки­дан­ня уря­до­вих благ не є стихійна впертість ук­раїнсь­ко­го на­ро­ду про­ти на­силь­но­го ощас­лив­лен­ня, про­ти соціальної і національ­ної „розні“? Хіба ж по­за цією ук­раїнсь­кою на­род­ною філо­софією мож­на збаг­ну­ти Г. Ско­во­ро­ду? Хіба ж мож­на збаг­ну­ти іншо­го Ско­во­ро­ду по­за істо­рич­ни­ми ана­логіями то­го, як люд­сь­ка дум­ка та сумління про­ти­ви­ли­ся на­тис­кові фаль­ши­вої до­би? У на­ших шко­лах та ву­зах ма­ло відкри­ва­ють нам справжній зміст та кра­су, ба­гат­с­т­во ук­раїнсь­кої літе­ра­тур­ної спад­щи­ни“755. Та­ке пи­ше те­перішня пе­ре­до­ва мо­лодь Ук­раїни.

    Не мог­ла й цього ра­зу Мос­ков­щи­на ви­га­да­ти нічо­го но­во­го і всо­те вда­ла­ся до пог­роз, а потім і до пе­ресліду­вань. КПРС на­ка­за­ла 10 січня 1960 р. своїм слу­гам в Ук­раїні ви­ни­щу­ва­ти ук­раїнсь­кий націоналізм, релігійні „за­бо­бо­ни“, націоналістич­ну іде­ологію756. Сек­ре­тар ЦК КПУ А. Ска­ба зак­ли­кав на засіданні ЦК КПУ: „Тре­ба да­ва­ти рішу­чу відсіч спро­бам ви­ко­рис­та­ти кри­ти­ку куль­ту осо­би з ме­тою, да­ле­кою від інте­ресів ком­партії. Тре­ба да­ва­ти відсіч най­мен­шим спро­бам зав­да­ти уда­ру мар­к­сис­т­сь­ко-ленінській те­орії і під цей гамір вибілю­ва­ти націоналістичні ухи­ли“757.

    У липні 1965 ро­ку Мос­ков­щи­на ув’яз­ни­ла по­над 75 ук­раїнсь­ких мо­ло­дих на­уковців, пись­мен­ників, сту­дентів, а 1 квітня 1966 р. за­су­ди­ла їх за не­ле­галь­не роз­пов­сюд­жен­ня про­ти­мос­ков­сь­кої літе­ра­ту­ри на кількарічну ка­тор­гу. Мос­ков­щи­на по­ча­ла су­ди­ти їх відкри­тим су­дом. Тоді бу­дин­ки су­ду і ву­лиці біля су­ду бу­ли пе­ре­пов­нені людь­ми, які за­хоп­ле­но віта­ли за­суд­же­них квіта­ми. Мос­ков­щи­на на­ка­за­ла т. зв. „уря­дові УРСР“ ка­ра­ти новітніх ук­раїнсь­ких ре­во­люціонерів по­тай, без су­ду. Тоді по­си­па­ли­ся до то­го „уря­ду“ про­тес­ти й обу­рен­ня. Ру­ко­писні копії про­тестів роз­пов­сюд­жу­ва­ли­ся по всій Ук­раїні, а де­які й по­за Ук­раїною (напр., „Ли­хо з ро­зу­му“ В. Чор­но­во­ла ук­раїнці в Європі пе­ред­ру­ку­ва­ли 1967 р. Пе­рек­ла­де­на на інші мо­ви). Прізвищ всіх по­ка­ра­них ми не знаємо, бо Мос­ков­щи­на за­бо­ро­ни­ла оп­ри­люд­ню­ва­ти їх. Про­те знаємо кілька їх, як, нап­рик­лад, Ярос­лав Гев­рич, Іван Гель, Бог­дан Го­ринь, Ми­хай­ло Го­ринь, Ми­ко­ла Го­ринь, Ігор Ге­ре­та, Іван Дзю­ба, Ми­рос­ла­ва Зва­ри­чев­сь­ка, Дмит­ро Іва­щен­ко, Свя­тос­лав Ка­ра­ван­сь­кий, Ми­хай­ло Косів, Ми­рос­лав Ма­ри­но­вич, Ми­хай­ло Ма­сют­ко, Ярос­ла­ва Мен­куш, Ва­лен­тин Мо­роз, Ми­хай­ло Озер­ний, Ми­хай­ло Осад­чий, Іван Ру­син, Іван Світлич­ний, Вя­чес­лав Чор­новіл, Ме­тодій Чу­ба­тий, Па­нас За­ли­ва­ха та інші.

    Року 1954-го 500 Без­с­мер­т­них Ук­раїнок в Кінгірі не бо­ро­ни­ли­ся, але самі нас­ту­па­ли, на­па­да­ли на Мос­ков­щи­ну. І во­ни пе­ре­мог­ли. Їхні ду­ховні на­щад­ки, оті незлічені світличні, го­рині, ка­ра­ванські, чор­но­во­ли, мо­ро­зи, ви­ко­ну­ючи за­повіт 500 Без­с­мер­т­них Ук­раїнок, та­кож не бо­ро­ни­ли­ся, але нас­ту­па­ли, на­па­да­ли на Мос­ков­щи­ну. Во­ни не про­си­ли, але ви­ма­га­ли, пог­ро­жу­ва­ли Мос­ков­щині, доб­ре зна­ючи, що тим ко­па­ють собі осо­бис­то мо­ги­лу. От­же, ба­чи­мо не покірних жертв, а нес­ко­ре­них, свідо­мих сво­го зав­дан­ня і ме­ти ре­во­люціонерів, борців, національ­них ге­роїв.

    Україна не ско­ри­ла­ся. Ук­раїна бо­реть­ся. Бо­реть­ся пог­ра­бо­ва­на, спа­ле­на, кай­да­на­ми ско­ва­на, хо­лод­на-го­лод­на, під за­ля­ку­ван­ням і дог­ля­дом зайдів-мос­к­винів, осамітне­на, зне­ва­же­на світо­вою гро­мад­ськістю. Цю за­пек­лу, на жит­тя чи смерть бо­роть­бу не вид­но на­зовні; гро­му й блис­кав­ки не чу­ти, не­бо ніби погідне, але повітря за­ряд­же­не елек­т­ри­кою, як це зав­ж­ди бу­ває пе­ред ве­ли­кою гро­мо­ви­цею. Не­ухиль­но наб­ли­жаєть­ся но­вий 1917 рік.

    Україна ма­ла, має і зав­ж­ди ма­ти­ме борців, працівників на національ­но­му полі, іде­алістів, що жер­тов­но пра­цю­ва­ли, пра­цю­ють і пра­цю­ва­ти­муть зад­ля Ук­раїни, її куль­ту­ри, її ма­теріаль­ної і ду­хов­ної ве­личі та дер­жав­ної не­за­леж­ності. І те­пер у т. зв. УРСР во­ни за пе­кель­но тяж­ких умов, у що­го­динній, щох­ви­линній, нап­ру­женій, при­хо­ваній бо­ротьбі з найпідлішим у світі во­ро­гом ма­ють сна­гу і відва­гу тво­ри­ти своє ук­раїнсь­ке жит­тя. Та не ли­ше еліта на­ро­ду, а й весь ук­раїнсь­кий на­род де­далі швид­ше і більше мужніє, міцніє ду­хов­но, мо­раль­но, національ­но. В Ук­раїні зрос­тає, на­би­рає сил ве­ли­чез­на ду­хов­на си­ла.

    Хто ж сильніший? Сильніший - ду­хом. На­го­ло­шуємо: ду­хом, бо дух жи­вот­во­рить. Дух тво­рить усе жит­тя. І са­ме ду­хом ук­раїнсь­кий на­род чи не най­сильніший за всі інші на­ро­ди. Історія йо­го - най­т­рагічніша і вод­но­час най­ге­роїчніша за історії інших на­родів. Ук­раїнсь­кий на­род ти­ся­чоліття­ми про­ли­вав свою кров за хрис­ти­янські ідеї та іде­али. Дикі ор­ди зі схо­ду і за­хо­ду, з півдня й півночі плюн­д­ру­ва­ли, па­ли­ли до чор­ної землі Ук­раїну століття­ми. Кілька разів в історії по­ло­ви­на Ук­раїни ста­ва­ла ди­ким по­лем. Ук­раїна всі ті ор­ди пе­ре­мог­ла. Від пер­шо­го дня зас­ну­ван­ня Мос­к­ви і по сьогодні то­чить­ся в фор­мах нев­пин­на, впер­та, за­пек­ла війна між Києвом і Мос­к­вою. І ніщо, ніяка си­ла не мо­же тієї війни зу­пи­ни­ти, хоч би то­го й хотіли обид­ва во­ро­ги. Не мо­же, бо ця війна не є зви­чай­ною війною, су­пе­реч­кою двох сусідів. Це - щось знач­но більше. Це - війна двох про­ти­леж­них світів. Світів, що взаємно за­пе­ре­чу­ють за­са­ди са­мих ос­нов, на яких ті світи сто­ять. Це війна ідей. Ідей і за­конів Сот­во­ри­те­ля Всесвіту з іде­ями та за­ко­на­ми Руїнни­ка Всесвіту. Війна сил світла з си­ла­ми тем­ря­ви. Війна прав­ди з брех­нею. Війна сил Бо­га з си­ла­ми са­та­ни. Війна неп­ри­ми­рен­на, що й зна­ли наші прадіди ве­ликі, а за­бу­ли прав­ну­ки. „Дві стіни зу­да­рять­ся. Од­на впа­де, дру­га зос­та­неть­ся“,- про­ро­ку­вав ве­ли­кий Бог­дан.

    Москвини кра­ще за будь-ко­го ба­чать гли­няні но­ги своєї імперії - її не­мос­ковські на­ро­ди, а на­сам­пе­ред, найбіль­ший - ук­раїнсь­кий. При­хо­ва­ти свою нев­да­чу в їх змос­ков­щенні Мос­ков­щи­на не мо­же і на­ма­гаєть­ся за­ля­ка­ти на­ро­ди СРСР „капіталістич­ним раб­с­т­вом“. Мос­ков­щи­на ліпше за будь-ко­го знає, що ніко­ли в історії не бу­ло навіть і тіні єдності та „друж­би на­родів“, а нав­па­ки бу­ла і є не­на­висть між мос­к­ви­на­ми і не­мос­к­ви­на­ми в мос­ковській імперії, білій і чер­воній.

    Ніколи не бу­ло, не­ма і бу­ти не мо­же со­юзу Ук­раїни з Мос­ков­щи­ною. Не мо­же бу­ти, хоч би й хотіла Ук­раїна. Не мо­же, бо ук­раїнсь­кий і мос­ков­сь­кий на­ро­ди - це дві про­ти­леж­ності, які самі се­бе взаємно за­пе­ре­чу­ють в усіх, без ви­нят­ку, ца­ри­нах жит­тя. А над усе в най­го­ловнішій - в ца­рині ду­ховній.

    Ніхто і ніщо не змо­же при­вес­ти до со­юзу Ук­раїни з Мос­ков­щи­ною, як ніхто і ніщо не змо­же приз­вес­ти до со­юзу Хрис­та з ан­тих­рис­том, хрис­ти­ян­с­т­во з са­та­нин­с­т­вом, релігію з без­бож­ниц­т­вом, доб­ро зі злом, прав­ди з брех­нею, лю­бов з не­на­вис­тю, жор­с­токість з лагідністю.

 

 

ПРИМІТКИ

 

    1) Див.: G. N. Croc­ker. „Ro­os­velt’s Ro­ad to Rus­sia“; J. Be­aty. „The Iron Cur­ta­in Over Ame­ri­ca“.

    2) Напр., W. Boc­z­kowskі. „To­wards an Un­der­s­tan­ding of Rus­sia“.

    3) Пев­на кількість їх є у нашій розвідці „Українець а Мос­к­вин“.

    4) F. A. Wo­ods. „Men­tal and Mo­ral He­re­dity“.

    5) А. Спіцин. „Вла­ди­мир­с­кие кур­га­ны“.

    6) М. Пок­ров­сь­кий. „Исто­рия Рос­сий­с­ко­го го­су­дар­с­т­ва“.

    7) R. Mec­ke­le­in. „Die Fin­nis­ch-Ug­ris­c­hen ele­ments in Ryssis­c­hen“; J. Kal­ma. „Die Os­t­se­efin­nis­c­hen Leh­n­wur­ter in Ryssis­c­hen“.

    8) В. Даль. Пол­ное соб­ра­ние со­чи­не­ний.

    9) В. Клю­чев­сь­кий. „Курс рус­ской ис­то­рии“.

    10) В. Клю­чев­сь­кий, там же.

    11) В. Клю­чев­сь­кий, там же.

    12) Ф. Дос­тоєвсь­кий. „Днев­ник пи­са­те­ля“.

    13) Ф. Вовк. „Студії з ук­раїнсь­кої ет­ног­рафії та ан­т­ро­по­логії“.

    14) Г. Фе­до­тов. „Но­вый град“.

    15) М. Тру­бець­кой. „Нас­ле­дие Чин­гис-ха­на“.

    16) Довгі ру­ки і ко­роткі но­ги є оз­на­кою ниж­чих стадій роз­вит­ку.

    17) Є. Ма­ной­лов, в „Архи­ве кри­ми­но­ло­гии“, 1926.

    18) Вжи­ва­на наз­ва „мос­к­вин“ є літе­ра­тур­ною фор­мою на­род­ної „мос­каль“. Подібно: ру­син, та­та­рин, гру­зин, лит­вин.

    19) М. Но­мис. „Українські при­каз­ки, прислів’я“.

    20) В. Ро­за­нов. „Апо­ка­лип­сис на­ше­го вре­ме­ни“.

    21) А. Пипін. „Исто­рия сла­вян­с­кой ли­те­ра­ту­ры“.

    22) С. Ар­хан­гель­сь­кий. „Лек­ции по ис­то­рии рус­ской ли­те­ра­ту­ры“.

    23) В. Клю­чев­сь­кий, там же.

    24) Див.: А. Чудінов. „Сло­варь инос­т­ран­ных слов, во­шед­ших в сос­тав рус­ско­го язы­ка“.- Пе­тер­бург, 1908.

    25) А. Сал­ти­ков. „Две Рос­сии“.

    26) В. Бєлінський. „Ли­те­ра­тур­ные сны“.

    27) В. Ро­за­нов, там же.

    28) Д. Дон­цов. „За яку ре­во­люцію“.

    29) Д. Дон­цов. „На­ша до­ба і літе­ра­ту­ра“.

    30) М. Хвиль­овий. „Апо­ло­ге­ти пи­са­риз­му“.

    31) Ame­ri­can way of li­fe - аме­ри­кан­сь­кий спосіб жит­тя.

    32) А. Мор­д­ви­нов. „Воп­ро­сы фи­ло­со­фии“, бе­ре­зень, 1950.

    33) Н. Кірпотін. „Рус­ская куль­ту­ра“.

    34) Мос­к­ви­ни про­зи­ва­ли глум­ли­во „кінтош­ка­ми“ гру­зинів.

    35) Т. Зіньківський. „Національ­не пи­тан­ня в Росії“ (на­пи­са­но 1890 ро­ку).

    36) В. Клю­чев­сь­кий. „Ска­за­ния инос­т­ран­цев о Мос­ков­с­ком го­су­дар­с­т­ве“; Г. Лу­ком­сь­кий. „Мос­ко­вия в пред­с­тав­ле­нии инос­т­ран­цев“.

    37) М. Горь­кий. „Огар­ки“.

    38) К. Лєонтьєв. „Вос­ток, Рос­сия и Сла­вян­с­т­во“.

    39) Сло­ва В. Леніна.

    40) П. Мас­лов. „Аграр­ный воп­рос в Рос­сии“.

    41) В. Клю­чев­сь­кий. „Курс рус­ской ис­то­рии“.

    42) K. Ko­no­nen­ko. „Ukra­ine and Rus­sia“.

    43) П. Хро­мов. „Эко­но­ми­чес­кое раз­ви­тие Рос­сии в ХIХ ве­ке“.

    44) Д. Чуп­ров. „Же­лез­но­до­рож­ное хо­зяй­с­т­во“.

    45) В. Клю­чев­сь­кий. „Курс рус­ской ис­то­рии“.

    46) Див. спо­га­ди Д. Флет­че­ра 1591 р., А. Ме­йер­бер­га 1654 р., Й. Юс­та 1712 р., Е. Клар­ка 1816 р., А. де Кюстіна 1842 р., В. Чем­бер­ле­на 1934 р. та де­сят­ки пізніших по сьогоднішній день.

    47) Див.: М. Кос­то­ма­ров. „Очер­ки до­маш­ней жиз­ни и нра­вов ве­ли­ко­рус­ско­го на­ро­да в XVI-XVII ве­ках“.

    48) „Прав­да“, 27 трав­ня 1962.

    49) „Ком­со­моль­с­кая прав­да“, 26 трав­ня 1963.

    50) „Извес­тия“, 22 лип­ня 1962.

    51) „Извес­тия“, 26 лип­ня 1962.

    52) В. Клю­чев­сь­кий, там же.

    53) В. Даль. Пол­ное соб­ра­ние со­чи­не­ний.

    54) С. Со­лов­йов. „Исто­рия Рос­сии“.

    55) А. Оle­ari­us. „Vo­ya­ges fa­its en Mos­co­vie“.

    56) М. Кос­то­ма­ров. Пол­ное соб­ра­ние со­чи­не­ний.- Т. ХІХ.

    57) М. Аль­т­ман. „І. При­жов“.

    58) І. Родінов. „На­ше прес­туп­ле­ние“.

    59) Д. Ме­реж­ков­сь­кий. „В ти­хом ому­те“.

    60) В. Мель­ни­ков-Пе­чер­сь­кий. „На го­рах“.

    61) М. Сал­ти­ков-Щедрін. „След­с­т­вие о рас­коль­ни­ках“.

    62) В. Клю­чев­сь­кий, там же.

    63) Г. Ва­щен­ко. „Спо­га­ди“.

    64) А. По­мя­лов­сь­кий. „Очер­ки бур­сы“.

    65) В. Клю­чев­сь­кий, там же.

    66) В. Бєлінський у листі до М. Го­го­ля 1847 р.

    67) М. Ар­ци­ба­шев. „По­вес­т­во­ва­ние о Рос­сии“.

    68) М. Ар­ци­ба­шев, там же.

    69) В. Клю­чев­сь­кий, там же.

    70) В. Со­лов­йов. „Рос­сия и Все­лен­с­кая Цер­ковь“; V. So­lo­vi­eff. „La Rus­sia et l’Egli­se Uni­ver­sel­le“.

    71) Цар Йо­сиф І на­го­ро­див мос­ков­сь­ко­го патріар­ха Олексія Се­ман­сь­ко­го ор­де­ном Леніна.

    72) К. Ак­са­ков. „Исто­ри­чес­кие со­чи­не­ния“.

    73) В. Клю­чев­сь­кий, там же.

    74) Жур­нал „Ого­нек“, жов­тень, 1963.

    75) М. Ар­ци­ба­шев, там же.

    76) М. Ар­ци­ба­шев, там же.

    77) В. Липківсь­кий, мит­ро­по­лит. „Відрод­жен­ня Цер­к­ви в Ук­раїні“.

    78) М. Бер­дяєв. „Судь­бы Рос­сии“.

    79) „Жур­нал Мос­ков­с­кой Пат­ри­ар­хии“, лис­то­пад, 1947.

    80) Див. ча­со­пис „Воз­рож­де­ние“, 26 ве­рес­ня 1945, Па­риж.

    81) Єди­ною ме­тою то­го Т-ва є по­ши­рю­ва­ти Біблію у світі всіма мо­ва­ми. Не­має жод­ної мо­ви, яку б во­но оми­ну­ло.

    82) Див. жур­нал „Вес­т­ник Ев­ро­пы“, чер­вень, 1868.

    83) З. Ша­хов­сь­ка. „Ma Rus­sie ha­bil­le en USSR“.

    84) М. Ар­ци­ба­шев, там же.

    85) В. Бєлінський у листі до М. Го­го­ля, 1847 р. (пе­ре­каз).

    86) В. Ро­за­нов. „Апо­ка­лип­сис на­ше­го вре­ме­ни“.

    87) С. Степ­няк. „Підпільна Росія“.

    88) М. Аль­т­ман. „І. При­жов“.

    89) В. Чер­нов. „Рож­де­ние ре­во­лю­ци­он­ной Рос­сии“.

    90) За Y. Boy­ko in sympo­si­um „Rus­si­an Bol­s­he­vism“.

    91) М. Горь­кий. „Испо­ведь“.

    92) Ге­ро­дот із Галікар­на­су. „Опис Скіфії“.

    93) А. Родінов. „На­ше прес­туп­ле­ние“.

    94) М. Ар­ци­ба­шев. „По­вес­т­во­ва­ние о Рос­сии“.

    95) М. Ар­ци­ба­шев, там же, кн. VI.

    96) М. Кос­то­ма­ров. Соб­ра­ние со­чи­не­ний.- Т. І.

    97) А. Ма­саінов. „О ди­ка­рях оке­аний­с­ких и ди­ка­рях рус­ских“.

    98) М. Ар­ци­ба­шев, там же.

    99) В. Плющ. „До­сяг­нен­ня ук­раїнсь­кої ме­дич­ної на­уки“.

    100) Н. Круп­сь­ка. „Вос­по­ми­на­ния о В. И. Ле­ни­не“.

    101) В. Клю­чев­сь­кий. „Курс рус­ской ис­то­рии“.

    102) „Енцик­ло­педія Ук­раїноз­нав­с­т­ва“.

    103) M. Ker­hu­el. „Le co­los­se aux pi­eds d’argi­le“.

    104) М. Ар­ци­ба­шев, там же.

    105) F. A. Wo­ods. „Men­tal and Mo­ral He­re­dity“.

    106) В. Клю­чев­сь­кий, там же.

    107) М. Шквар­ко. „Ухта-Пе­чер­сь­кий кон­ц­табір“.

    108) E. Lip­per. „Onze ans dans les bag­nes so­vi­eti­qu­es“, „Ele­ven Ye­ars in So­vi­et Camps“.

    109) V. Mon­ti­el. „Les mu­sul­mans so­vi­eti­qu­es“.

    110) Com­mis­si­on In­ter­na­ti­ona­le Con­t­re le Re­gi­mе Con­cen­t­ra­ti­on­na­ire. „Liv­re Blanc“.

    111) „La Na­ti­on Ge­or­gi­en­ne“, 1957.- Ч. 18.

    112) Н. Крас­нов. „Не­за­бы­ва­емое“.

    113) Н. Осіпов. „На пе­ре­ло­ме“.

    114) В. Ан­то­нов-Овсієнко. „За­пис­ки о граж­дан­с­кой вой­не“.

    115) Na­po­le­on Bo­na­pаr­te. „Let­tres“.

    116) С. Со­лов­йов. „Очер­ки по ис­то­рии рус­ской ли­те­ра­ту­ры“.

    117) А. де Кюстін. „Пу­те­шес­т­вие на­ше­го вре­ме­ни“.

    118) П. Тка­чов. „Избран­ные со­чи­не­ния“.

    119) Я. Ільєнков. „Боль­шая до­ро­га“.

    120) Ю. Ла­зеб­ник. „Творчість і дог­ма­тизм у пресі“.

    121) „Прав­да“, 29 сер­п­ня 1956.

    122) „Робітни­ча га­зе­та“, 30 чер­в­ня 1965.

    123) „Ра­дян­сь­ка Ук­раїна“, 7 сер­п­ня 1965.

    124) М. Лось­кий. „Ха­рак­тер рус­ско­го на­ро­да“.

    125) М. Ба­кунін. „Пись­ма о пат­ри­отиз­ме“.

    126) A. Terc (A. Syni­aw­s­k­yj). „Sad id­zie“.

    127) A. Terc. „Co to jest so­cj­alizm re­alistyczny“.

    128) К. Сімо­нов. „Сол­да­та­ми не рож­да­ют­ся“.

    129) В. Клю­чев­сь­кий, там же.

    130) A. de Cus­tin. Jo­ur­ney of Our Ti­mes“.

    131) „Но­вый Жур­нал“, тра­вень, 1943.

    132) H. Kohn. „Pan­s­la­vism“.

    133) П. Тка­чов. Соб­ра­ние со­чи­не­ний.

    134) М. Кос­то­ма­ров. Соб­ра­ние со­чи­не­ний.- Т. ХІХ.

    135) Див.: „Пла­но­вое хо­зяй­с­т­во“, чер­вень, 1956.

    136) Г. Ор­велл. „Фер­ма тва­рин“.

    137) Є. За­мятін. „Мы“.

    138) Більшість най­ви­щої поль­сь­кої арис­ток­ратії бу­ла ук­раїнсь­ко­го по­ход­жен­ня: князі Ос­т­розькі, Сан­гуш­ки, Чар­то­рийські, Зба­разькі, Виш­не­вецькі, Во­ро­нецькі, Кур­це­вичі, Чет­вер­тинські, Ру­жицькі, Пу­зи­ни, Слуцькі, Пронські та інші.

    139) Ди­настія Рю­ри­ко­вичів ви­мер­ла в Мос­ков­щині 1598 ро­ку: ос­танній Рю­ри­ко­вич - Федір, син Іва­на ІV. Німець­кий рід Цер­б­ст-Гот­торп по­чав­ся 1762 ро­ку, ко­ли всту­пив на трон чис­ток­ров­ний німець Пет­ро ІІІ (Гол­ш­тайн Гот­торп), що од­ру­жив­ся з чис­ток­ров­ною німке­нею Ан­галт Цербст, яка по ньому ца­рю­ва­ла під іме­нем Ка­те­ри­ни ІІ.

    140) J. Just. „Me­mo­ires“.

    141) J. G. Korb. „Di­ari­um ini­te­ris in Mos­ko­vi­am Pe­ril­lus­t­ris“.

    142) М. Ар­ци­ба­шев. „По­вес­т­во­ва­ние…“.- Т. V.

    143) G. Flet­c­her. „Of the Rus­sia Com­mon We­alth“.

    144) В. Клю­чев­сь­кий. „Курс рус­ской ис­то­рии“.

    145) „Пе­тер­бур­г­с­кие Ве­до­мос­ти“, 4 бе­рез­ня 1837.

    146) Г. Бу­шуєв. „Ответ­с­т­вен­ность за ук­ры­ва­тель­с­т­во прес­туп­ле­ний и за не­до­но­си­тель­с­т­во“.

    147) В. Клю­чев­сь­кий, там же.

    148) „Извес­тия“, 17 ве­рес­ня 1958.

    149) „Со­вет­с­кая Рос­сия“, 16 сер­п­ня 1963.

    150) І. Тур­генєв. „Новь“.

    151) „Прав­да“, 28 сер­п­ня 1933.

    152) М. Но­мис. „Українські на­родні прислів’я і при­каз­ки“.

    153) Ф. Вовк. „Студії з ук­раїнсь­кої ет­ног­рафії та ан­т­ро­по­логії“.

    154) A. Me­yer­berg. „Re­la­zi­one“, 1661.

    155) J. G. Korb. „Di­ari­um“, 1701.

    156) A. de Cus­tin. „Jor­ney of Our Ti­mes“, 1841.

    157) „Прав­да“, 2 жов­т­ня 1963.

    158) „Ра­дян­сь­ка Ук­раїна“, 21 бе­рез­ня 1961.

    159) „Мо­лодь Ук­раїни“, 27 січня 1961.

    160) H. J. Ber­man. „The Di­lem­ma of So­vi­et Law Re­form“.

    161) П. Стру­ве. „Со­ци­аль­ная и эко­но­ми­чес­кая ис­то­рия Рос­сии“.

    162) Є. Ма­ла­нюк. „Пе­тер­бург“ („Літ.-на­ук. Вісник“, жов­тень, 1931.).

    163) В. Со­лов­йов. „На­ци­ональ­ный воп­рос в Рос­сии“.

    164) C. Yo­ung. „Mo­dern Man in Se­arch of So­ul“.

    165) A. Car­rel. „Man the Un­k­nown“.

    166) Д. Дон­цов. „Нез­римі скри­жалі Коб­за­ря“.

    167) „Извес­тия,“ 2 груд­ня 1959.

    168) Г. Ус­пен­сь­кий. „Общий взгляд на крес­ть­ян­с­кую жизнь“.

    169) К. Ле­онтьєв. „Вос­ток, Рос­сия и Сла­вян­с­т­во“.

    170) А. Сал­ти­ков. „Две Рос­сии“.

    171) Н. Круп­с­кая. „Вос­по­ми­на­ния о В. И. Ле­ни­не“.

    172) В. Ленін.“Го­су­дар­с­т­во и ре­во­лю­ция“ (ско­ро­че­ний пе­ре­каз).

    173) П. Тка­чов. Соб­ра­ние со­чи­не­ний.

    174) П. Тка­чов, там же.

    175) С. Нєчаєв. „Ка­те­хи­зис ре­во­лю­ци­оне­ра“.

    176) М. Чер­ни­шев­сь­кий. „Мо­ло­дая Рос­сия“.

    177) „Прав­да“, 12 бе­рез­ня 1959.

    178) „Ка­зах­с­тан­с­кая прав­да“, 2 жов­т­ня 1963.

    179) „Сте­ног­ра­фи­чес­кий от­чет о пле­ну­ме ЦК КПСС“, 26 груд­ня 1959.

    180) „Пар­тий­ная Жизнь“, 1963.- Ч. 22.

    181) В. Фініков. „Україна цілині“ і „Прав­да“, 7 бе­рез­ня 1964.

    182) Й. Сталін. „Воп­ро­сы ле­ни­низ­ма“.

    183) „Сте­ног­ра­фи­чес­кий от­чет о пле­ну­ме ЦК КПСС“, ве­ре­сень, 1953.

    184) Л. Ли­сен­ко. „Сільське гос­по­дар­с­т­во Ук­раїни“.

    185) Л. Ли­сен­ко, там же.

    186) Л. Ли­сен­ко, там же.

    187) „Ра­дян­сь­ка Ук­раїна“, 27 бе­рез­ня 1965.

    188) М. Хру­щов. Див.: „Ра­дян­сь­ка Ук­раїна“, 6 бе­рез­ня 1962.

    189) E. Berg.Ham­bur­ger Aben­b­latt“ 15 бе­рез­ня 1963.

    190) „Ра­дян­сь­ка Ук­раїна“, 13 жов­т­ня 1963.

    191) „Ра­дян­сь­ка Ук­раїна“, 27 жов­т­ня 1963.

    192) „СССР в циф­рах в 1960 го­ду „ і „Воп­ро­сы эко­но­ми­ки“, бе­ре­зень, 1961.

    193) „Прав­да Ук­раїни“, 27 сер­п­ня 1964.

    194) „Извес­тия“, 21 бе­рез­ня 1959.

    195) „Ко­муніст Ук­раїни“, бе­ре­зень, 1957.

    196) „Сте­ног­ра­фи­чес­кий от­чет о пле­ну­ме ЦК КПСС“, 1959.

    197) „Прав­да“, 17 сер­п­ня 1963.

    198) Див.: „So­ci­alist Com­men­tary“ X. 1965. Lon­don.

    199) М. Ка­пус­тян­сь­кий, „Краківські Вісті“, 24 жов­т­ня 1940.

    200) F. Hal­der. „The Hal­der’s Di­ari­es“.

    201) Я. Шу­мел­да. „Від Мар­к­са до Малєнко­ва“.

    202) В. Клю­чев­сь­кий. „Курс рус­ской ис­то­рии“.

    203) В. Січин­сь­кий. „Історія ук­раїнсь­ко­го мис­тец­т­ва“.

    204) S. Pid­hayny. „The Black De­eds of the Krem­lin“.

    205) А. Нікітен­ко. „Днев­ник“.

    206) М. Пісарєв. Соб­ра­ние со­чи­не­ний.

    207) „По­ча­ев­с­кий Лис­ток“, 1908.- Ч. 21.

    208) В. Клю­чев­сь­кий, там же.

    209) L. Trotsky. „Sta­li­ne“.

    210) In­s­ti­tu­te of Pa­ci­fic Re­la­ti­ons He­aring, 13-IV-1952, 4509.

    211) В. Шульгін. „Три сто­ли­цы“.

    212) М. Іванін. „Во­ен­ное ис­кус­ство и за­во­ева­ния та­та­ро-мон­го­лов“.

    213) В. Поть­омкін (ред.). „Исто­рия дип­ло­ма­тии“.

    214) А. Свєчін. „Раз­ви­тие во­ен­но­го ис­кус­ства“.

    215) В. Вин­ни­чен­ко. „Відрод­жен­ня нації“.

    216) Див.: „Соб­ра­ние ре­чей ар­хи­епис­ко­па Фе­офа­на“.

    217) Див.: „Про­по­ве­ди ар­хи­ман­д­ри­та Гав­ри­ила Бу­жин­с­ко­го“.

    218) П. Ште­па. „Українець а Мос­к­вин“.

    219) A. Ca­rell. „Vo­ya­ges de Lo­uv­res“.

    220) А. Крим­сь­кий. „Розвідки, статті та замітки“.

    221) М. Лем­ке. „Н. Ста­сю­ле­вич и его сов­ре­мен­ни­ки“.

    222) В. Бо­гу­чар­сь­кий. „Из ис­то­рии по­ли­ти­чес­кой борь­бы“; П. Ка­шин­сь­кий. „М. Дра­го­ма­нов у світлі чу­жих таємних до­ку­ментів“.

    223) М. Дра­го­ма­нов пи­сав: „Ми, ук­раїнці, в Мос­ков­щині свої лю­ди, ми там удо­ма“ (збірник „За сто літ“). А слов’янофіл І. Ак­са­ков пи­сав: „Ми, мос­к­ви­ни, в Ук­раїні - чу­жинці“ („І. Ак­са­ков в его пись­мах“, Мос­к­ва, 1888).

    224) А. Крим­сь­кий. „Этног­ра­фи­чес­кое об­ра­зо­ва­ние“, 1895.- Ч. 27.

    225) І. Ви­та­но­вич. „Во­ло­ди­мир Нав­роць­кий“.

    226) М. Му­хин. „Дра­го­ма­нов без мас­ки“; К. По­до­ля­нин. „З ми­ну­лих літ“.

    227) Ю. Ба­чин­сь­кий. „Вістник СВУ“, 15 сер­п­ня 1915.

    228) І. Ос­т­ро­вер­шен­ко. „Бог­данівці зно­ву в Київі“.

    229) Є. До­лин­сь­кий, „Робітни­ча Га­зе­та“, 9 трав­ня 1917.

    230) „Укра­ин­с­кая Жизнь“, ве­ре­сень, 1916.

    231) Т. Зіньківський, „Мо­ло­да Ук­раїна“, 1890.

    232) В. Стан­ке­вич. „Вос­по­ми­на­ния“.

    233) М. Рос­то­вець. „Ско­ро­пад­сь­кий і ско­ро­пад­чу­ки“.

    234) С. Ше­мет. „Пол­ков­ник Пет­ро Бол­бо­чан“.

    235) Див. жур­на­ли, що їх во­ни ви­да­ва­ли 1920 р. у Відні: „Но­ва До­ба“, „Во­ля“, „Боріте­ся - по­бо­ре­те“.

    236) „Вільна Ук­раїна“, лю­тий, 1906.

    237) М. Хи­мич. „Нові Дні“, ли­пень, 1960.

    238) Ре­дак­тор Ол. Білець­кий.- Т. 2.

    239) Ці сло­ва (у вірші „Я не нез­ду­жаю нівро­ку“) Т. Шев­чен­ко на­пи­сав 22 лис­то­па­да 1858 р., а М. Чер­ни­шев­сь­кий свій на­пи­сав два ро­ки пізніше, 1 бе­рез­ня 1860 р. у „Ко­ло­колі“ О. Гєрце­на.

    240) Ф. Глад­ков. „В ды­му кос­т­ров“.

    241) Л. Но­ви­чен­ко, „Ра­дян­сь­ка Ук­раїна“, 6 лип­ня 1952.

    242) С. Чер­во­нен­ко, „Ко­муніст“, жов­тень, 1959.

    243) М. Руд­ниць­кий, „Ра­дян­сь­ка Ук­раїна“, 26 чер­в­ня 1946.

    244) „Прав­да“, 15 лип­ня 1952.

    245) Г. Гу­сей­нов. „Об ис­то­ри­чес­ком сод­ру­жес­т­ве рус­ско­го и азер­бай­д­жан­с­ко­го на­ро­да“.

    246) М. Доб­рян­сь­кий. „Асоціяція про­ти Інсти­ту­ту“.

    247) В. Ленін. „Кри­ти­чес­кие за­мет­ки по на­ци­ональ­но­му воп­ро­су“.

    248) Д. Дон­цов. „Роз­ри­та мо­ги­ла“ („Вісник“, квітень, 1937).

    249) В. Клю­чев­сь­кий. „Курс рус­ской ис­то­рии“.

    250) G. Alek­sinsky. „Mo­dern Rus­sia“.

    251) В. Клю­чев­сь­кий, там же.

    252) „Но­вое Вре­мя“, жов­тень, 1895, Пе­тер­бург.

    253) „Кієвская Ста­ри­на“, 1885.- Ч. 4.

    254) В. Мя­котін. „Очер­ки со­ци­аль­ной ис­то­рии Ук­ра­ины“.

    255) М. Слаб­чен­ко. „Ма­теріяли до еко­номічно-соціяль­ної історії Ук­раїни“.

    256) Н. По­лон­сь­ка-Ва­си­лен­ко. „За­се­лен­ня Півден­ної Ук­раїни“.

    257) H. Til­t­man. „Pe­asant Euro­pe“.

    258) „The Eco­no­mist“, лис­то­пад, 1935.

    259) Е. Ма­не­вич, „Воп­ро­сы Эко­но­ми­ки“, чер­вень, 1965.

    260) „Прав­да“, 9 груд­ня 1953.

    261) М. Чер­ни­шев­сь­кий. „Ли­те­ра­тур­ное нас­ле­дие“.

    262) М. Кат­ков. Соб­ра­ние ста­тей.

    263) В. За­тон­сь­кий. „Національ­на проб­ле­ма на Ук­раїні“.

    264) М. Се­мев­сь­кий. „По­ли­ти­чес­кие и об­щес­т­вен­ные идеи де­каб­рис­тов“.

    265) А. Бо­роз­дин. „Из пи­сем и по­ка­за­ний де­каб­рис­тов“.

    266) І. Кур­га­нов, „По­сев“, 1958.- Ч. 41.

    267) М. Кат­ков, там же.

    268) М. Кос­то­ма­ров. „По­ли­ти­чес­кие со­чи­не­ния“.

    269) М. Дра­го­ма­нов. „По­ли­ти­чес­кие со­чи­не­ния“.

    270) „Един­с­т­во“, 16 чер­в­ня 1917.

    271) Н. Сергєєвсь­кий. „Рус­ское ок­ра­ин­ное об­щес­т­во“.

    272) М. Боб­рин­сь­кий. „На­ци­она­лис­ты в 3-й Го­су­дар­с­т­вен­ной Ду­ме“.

    273) А. Гре­дес­кул. „Рос­сия и ея на­ро­ды“.

    274) В. Со­лов­йов. „На­ци­ональ­ный воп­рос в Рос­сии“.

    275) H. Fle­is­c­h­hac­ker. „Rus­sis­c­he An­t­wor­ten auf die pol­nis­c­he Fra­ge“.

    276) В. Ленін. „Про­щаль­ное пись­мо к швей­цар­с­ким ра­бо­чим“.

    277) В. Ленін. Со­чи­не­ния.- Т. ХХІІ.- С. 331.

    278) В. Ленін, там же.- Т. ХV.

    279) В. Ленін, там же.

    280) В. Ленін. „Со­ци­алис­ти­чес­кая ре­во­лю­ция и пра­во на­ций на са­мо­оп­ре­де­ле­ние“.

    281) В. Ленін. „Лист до робітників і се­лян Ук­раїни“.

    282) Те­лег­ра­ма В. Леніна Г. П’ята­ко­ву 28 груд­ня 1917.

    283) В. Ленін. „О пра­ве на­ций на са­мо­оп­ре­де­ле­ние“.

    284) В. Ленін. „Кри­ти­чес­кие за­мет­ки по на­ци­ональ­но­му воп­ро­су“.

    285) J. Law­r­y­nen­ko. „Ukra­ini­an Com­mu­nism“.

    286) „Пись­ма и бу­ма­ги Пет­ра Ве­ли­ко­го“.

    287) Сте­ног­ра­фи­чес­кий от­чет о VII съез­де ВКП(б).

    288) Є. Бош. „Год борь­бы“.

    289) „Прав­да“, 15 січня 1918.

    290) „Прав­да“, 30 трав­ня 1918.

    291) „Літо­пис Ре­во­люції“, січень, 1928.

    292) Те­лег­ра­ма В. Леніна від 19 січня 1918.

    293) В. Ан­то­нов-Овсієнко. „За­пис­ки о граж­дан­с­кой вой­не“.

    294) В. Ан­то­нов-Овсієнко, там же.

    295) М. Ра­фес. „Два го­да ре­во­лю­ции на Ук­ра­ине“.

    296) Ух­ва­ла Ра­ди Ди­рек­торів УК­КА від 20 бе­рез­ня 1965.

    297) W. H. Cham­ber­lin. „Rus­si­an Enig­ma“.

    298) А. Пипін. „Исто­рия сла­вян­с­кой ли­те­ра­ту­ры“.

    299) „Ра­дян­сь­ка Ук­раїна“, 14 ве­рес­ня 1946.

    300) „Вісті“, 1923.- Ч. 77.

    301) „Но­ва Ук­раїна“, чер­вень, 1925.

    302) В. Чу­бар. „Гос­по­дар­с­т­во Ук­раїни“.

    303) „Пар­т­робітник Ук­раїни“, ли­пень, 1947.

    304) „Чер­во­ний шлях“, ве­ре­сень, 1933.

    305) „Прав­да“, 24 лис­то­па­да 1933.

    306) С. Косіор. „Статті і про­мо­ви“.

    307) В. Го­луб. „Кон­с­пек­тив­ний на­рис історії КПУ“.

    308) М. Скрип­ник. „Статті і про­мо­ви“.

    309) „Українсь­кий істо­рич­ний жур­нал“, лю­тий, бе­ре­зень, 1961.

    310) „На­ша куль­ту­ра“, лис­то­пад, 1965.

    311) Д. Со­ло­вей. „Українсь­ка на­ука в ко­лоніаль­них пу­тах“.

    312) Д. Со­ло­вей, там же.

    313) „Ра­дян­сь­ка Ук­раїна“, 7 сер­п­ня 1965.

    314) „На­род­ное хо­зяй­с­т­во СССР в 1958 го­ду“.

    315) „Ра­дян­сь­ка Ук­раїна“, 4 лип­ня 1965.

    316) „Ра­дян­сь­ка освіта“, 16 січня 1965.

    317) М. Слаб­чен­ко. „Ма­теріяли до еко­номічно-соціяль­ної історії Ук­раїни“.

    318) М. Во­ло­буєв. „Більшо­вик Ук­раїни“, 1928.- Ч. 3.

    319) М. Слаб­чен­ко, там же.

    320) С. Бібіков (ред.). „На­ри­си ста­ро­дав­ньої історії УРСР“.

    321) Н. По­лон­сь­ка-Ва­си­лен­ко. „Київсь­ка дер­жа­ва і Захід“.

    322) К. Ак­са­ков. „Иссле­до­ва­ние о тор­гов­ле на ук­ра­ин­с­ких яр­мар­ках“.

    323) K. Ko­no­nen­ko. „Ukra­ine and Rus­sia“.

    324) А. Го­ло­ва­чов. „Исто­рия же­лез­но­до­рож­но­го де­ла в Рос­сии“.

    325) А. Ку­ломзін. „На­ша же­лез­но­до­рож­ная по­ли­ти­ка“.

    326) А. Білімов. „То­вар­ное дви­же­ние на рус­ских же­лез­ных до­ро­гах“.

    327) Ф. Яс­т­ре­бов. „На­ри­си з історії Ук­раїни“.

    328) П. Ла­щен­ко. „Исто­рия на­род­но­го хо­зяй­с­т­ва СССР“.

    329) П. Хро­мов. „Эко­но­ми­чес­кое раз­ви­тие Рос­сии“.

    330) „Вес­т­ник ста­тис­ти­ки“, бе­ре­зень, 1958.

    331) Б. Брант. „Инос­т­ран­ные ка­пи­та­лы в Рос­сии“.

    332) М. Вольф. „Ге­ог­ра­фи­чес­кое раз­ме­ще­ние рус­ской про­мыш­лен­нос­ти“.

    333) Б. Ка­фен­га­уз. „Син­ди­ка­ты в рус­ской же­лез­ной про­мыш­лен­нос­ти“.

    334) П. Хро­мов, там же.

    335) Б. Ка­фен­га­уз, там же.

    336) П. Ла­щен­ко, там же.

    337) В. Зів. „Инос­т­ран­ный ка­пи­тал в рус­ской про­мыш­лен­нос­ти“.

    338) Д. Вірник. „На­ри­си роз­вит­ку на­род­но­го гос­по­дар­с­т­ва Ук­раїни“.

    339) K. Ko­no­nen­ko. „Ukra­ine and Rus­sia“.

    340) П. Ште­па. „Українець а Мос­к­вин“.

    341) В. Клю­чев­сь­кий. „Курс рус­ской ис­то­рии“.

    342) В. Клю­чев­сь­кий, там же.

    343) K. Ko­no­nen­ko, там же.

    344) М. Порш. „Україна в дер­жав­но­му бюд­жеті Росії“.

    345) В. Клю­чев­сь­кий, там же.

    346) „Ра­дян­сь­ка Ук­раїна“, 6 бе­рез­ня 1962.

    347) Див.: „Эко­но­ми­чес­кая жизнь“, ч. 294, 1933.

    348) С. Ос­та­пен­ко. „Капіталізм в Ук­раїні“.

    349) K. Ko­no­nen­ko, там же.

    350) С. Вітте. „Кон­с­пект лек­ций о на­род­ном го­су­дар­с­т­вен­ном хо­зяй­с­т­ве“.

    351) Д. Мен­делєєв. „За­вет­ные мыс­ли“.

    352) Н. Гріне­вець­кий. „Пос­ле­во­ен­ные пер­с­пек­ти­вы рус­ской про­мыш­лен­нос­ти“.

    353) М. Вольф. „Ге­ог­ра­фи­чес­кое раз­ме­ще­ние рус­ской про­мыш­лен­нос­ти“.

    354) Р. По­лян­сь­кий. „На стро­итель­с­т­ве тру­боп­ро­во­дов“.

    355) „Літе­ра­тур­на Ук­раїна“, 3 сер­п­ня 1965.

    356) С. Сіро­пол­ко. „На­род­на освіта на совєтській Ук­раїні“.

    357) J. Just. „Me­moіres“.

    358) Див.: А. Вол­кон­сь­кий. „Исто­ри­чес­кая прав­да и ук­ра­ино­филь­с­кая про­па­ган­да“; Й. Куль­жиць­кий. „О за­рож­да­ющей­ся т.наз. ма­ло­рос­сей­с­кой ли­те­ра­ту­ре“; I. Лап­по. „Про­ис­хож­де­ние ук­ра­ин­с­кой иде­оло­гии“; С. Ще­голєв. „Укра­ин­с­кое дви­же­ние“.

    359) К. Гус­лис­тий. „На­рис iс­то­рiї Ук­раїни“.

    360) Л. Фо­рос­тiв­сь­кий. „Київ пiд во­ро­жи­ми оку­па­цi­ями“.

    361) S. Pid­hay­n­yj (red.). „The Black De­eds of the Krem­lin“.

    362) М. Про­коп. „Україна i ук­раїнсь­ка по­лi­ти­ка Мос­к­ви“.

    363) Книж­ко­ва Па­ла­та УРСР. „Ху­дож­ня лi­те­ра­ту­ра, ви­да­на на Ук­раїнi за 40 ро­кiв (1917-1957)“.

    364) I. Вла­сов­сь­кий. „На­черк iс­то­рiї Ук­раїнсь­кої Пра­вос­лав­ної Цер­к­ви“.

    365) L. Mydlowsky. „Bol­s­he­vist Per­se­cu­ti­on of Re­li­gi­on in Uk­ra­ine“.

    366) О. Са­лi­ков­сь­кий. „Спо­га­ди“.

    367) I. Роз­гiн. „Во­ло­ди­мир Си­ми­рен­ко“.

    368) В. Ле­нiн. Тво­ри.- Т. VI­II.- С. 30.

    369) Д. Вiр­ник. „На­ри­си роз­вит­ку на­род­но­го гос­по­дар­с­т­ва УРСР“.

    370) „Эко­но­ми­чес­кая жизнь“, ли­пень, 1930.

    371) Лист уря­ду СРСР до АРА вiд 16 лис­то­па­да 1921.

    372) „The Bul­le­tin of the ARA“.- № V.- 1922.

    373) „Ко­му­нiст“, 27 лип­ня 1922.

    374) „The Bul­le­tin of the ARA“.- № VII.- 1922.

    375) „Про­ле­тар­с­кая прав­да“, 5 трав­ня 1922.

    376) „По­мощь го­лод­ным“, Хар­кiв, 1922.

    377) В. Ар­на­утов. „Го­лод и де­ти в Ук­ра­ине“.

    378) З. Гу­ре­вич. „Го­лод i сiль­сь­ке гос­по­дар­с­т­во Ук­раїни“.

    379) N. N. Fis­her. „The Fa­mi­ne in So­vi­et Rus­sia“.

    380) Р. Мли­но­вець­кий. „Го­лод на Ук­раїнi“.

    381) АН УРСР, „Сiль­сь­ке гос­по­дар­с­т­во УРСР“, Київ, 1958.

    382) В. Го­луб. „Кон­с­пек­тив­ний на­рис iс­то­рiї КПУ“.

    383) М. Ко­ва­лев­сь­кий. „Україна пiд чер­во­ним яр­мом“.

    384) Ф. Пра­во­бе­реж­ний. „8 000 000“.

    385) С. Ба­ку­лiн. „Внеш­няя тор­гов­ля СССР 1918-1937 го­дов“.

    386) А. Ли­хо­лат. „Раз­г­ром на­ци­она­лис­ти­чес­кой кон­т­р­ре­во­лю­ции на Ук­ра­ине“.

    387) Ф. Пра­во­бе­реж­ний, там же.

    388) „Sa­tur­ne“, лю­тий, 1956.

    389) М. Руд­ниць­ка. „Бо­роть­ба за прав­ду про Ве­ли­кий Го­лод“.

    390) E. Am­men­de. „Muss Ras­sland hun­gern“.

    391) Про го­лод 1933 р. див.: А. Ви­со­чен­ко. „СССР без мас­ки“; Г. Со­ва. „Го­лод в Ук­раїнi 1933 ро­ку“; М. Вер­биць­кий. „Най­бiль­ший зло­чин Крем­ля“; Ф. Пра­во­бе­реж­ний. „8000000“; D. So­lo­vey. „The Gol­got­ha of Uk­ra­ine“; S. Pid­hay­n­yj. „The Black De­eds of the Krem­lin“.

    392) Й. Ста­лiн. „Важ­ней­шие ре­ше­ния по сель­с­ко­му хо­зяй­с­т­ву“.

    393) М. Горь­кий. „Жизнь Кли­ма Сам­ги­на“.

    394) М. Горь­кий, там же.

    395) „Вес­т­ник Юго-За­пад­ной Рос­сии“, Київ, жов­тень, 1863.

    396) „Mas­sen­mord von Win­ni­za“; Scot­tish Le­age. „The Cri­me of Mos­cow in Vynnytsia“; S. Pid­hay­n­yj. „The Black De­eds of the Krem­lin“.

    397) Див.: „Re­port of the Ker­s­ten Com­mit­tee U. S. Con­g­ress 31.XII.1954. Ho­use Re­port № 2684.

    398) В. Ко­валь. „Не дис­ку­ту­ва­ти, а вик­ри­ва­ти“.

    399) Див.: „Еко­номіка Ра­дян­сь­кої Ук­раїни“, гру­день, 1963.

    400) Кількість жертв Дру­гої світо­вої війни в ко­лиш­нь­ому СРСР і досі точ­но не вста­нов­ле­но (ред.)

    401) M. Ker­hu­el. „Le co­los­se aux pi­eds d’argi­le“.

    402) Див.: V. Kosyk. „Con­cen­t­ra­ti­on Camps in the USSR“; Com­mis­si­on In­ter­na­ti­ona­le. „Liv­re Blanc sur les camps con­cen­t­ra­ti­ons so­vi­eti­qu­es“.

    403) A. de Cus­tin. „Jo­ur­ney of Our Ti­mes“.

    404) Д. Вірник. „Очер­ки раз­ви­тия на­род­но­го хо­зяй­с­т­ва УССР“.

    405) М. Ляліков. „Со­вет­с­кая Ук­ра­ина“.

    406) E. D. Clar­ke. „Tra­vels in Rus­sia“.

    407) A. Cam­pen­se. „Let­te­ra d’Alber­to Cam­pen­se“; S. F. Her­ber­s­te­in. „Re­rum Mos­co­vi­ti­ca­rum Com­men­ta­rii“.

    408) В. Клю­чев­сь­кий. „Курс рус­ской ис­то­рии“.

    409) Лист Ака­демії до міністра внутрішніх справ від 8 трав­ня 1897.

    410) В. Січин­сь­кий. „Історія ук­раїнсь­ко­го мис­тец­т­ва“.

    411) В. Січин­сь­кий, там же.

    412) В. Січин­сь­кий, там же.

    413) М. Пісарєв. „Пос­мот­рим“.

    414) „Літе­ра­тур­на Ук­раїна“, ч. 54, 1963.

    415) Про Київ 1941 р. див.: Л. Фо­ростівсь­кий. „Київ під во­ро­жи­ми оку­паціями“; Л. Шан­ков­сь­кий. „Похідні гру­пи ОУН“; С. Пар­фа­но­вич. „У Києві в 1940 році“.

    416) В. Бєлінський. „Пись­ма“.

    417) Лист від 7 трав­ня 1926 р. ви­дав­ниц­т­ву „Кни­госпілка“.

    418) Ф. Глад­ков, „Вісті“, 1930.- Ч. 121.

    419) М. Куліш. „На­род­ний Маш­лахій“.

    420) В. Ленін. „Статьи и ре­чи об Ук­ра­ине“.

    421) О. Ло­тоць­кий. „Українсь­ка кни­га“; А. Ко­за­чен­ко. „Ми­ну­ле кни­ги на Ук­раїні“.

    422) „Ра­дян­сь­ка освіта“, 26 чер­в­ня 1963.

    423) „Ра­дян­сь­ка шко­ла“, ве­ре­сень, 1963.

    424) „Українсь­кий істо­рич­ний жур­нал“, жов­тень, 1965.

    425) Ста­тис­тич­ний збірник „Пе­чать в СССР в 1961 го­ду“.

    426) Все­со­юз­на книж­ко­ва па­ла­та. „Пе­чать СССР в 1962 го­ду“.

    427) „Исто­рия СССР“, чер­вень, 1962.

    428) „Літе­ра­тур­на Ук­раїна“, 21 трав­ня 1965.

    429) „Літе­ра­тур­на Ук­раїна“, 30 трав­ня 1961.

    430) „Літе­ра­тур­ная га­зе­та“, 1961.- Ч. 70.

    431) М. Гри­щен­ко. „На­ри­си з історії шко­ли в УРСР“.

    432) „Ра­дян­сь­ка освіта“, 25 трав­ня 1966.

    433) Див.: „Збірник на­казів та інструкцій Міністер­с­т­ва освіти УРСР“, тра­вень, 1965.- Ч. 13.

    434) „Ра­дян­сь­ка Ук­раїна“, 5 груд­ня 1964.

    435) „Літе­ра­тур­на га­зе­та“, 23 жов­т­ня 1963.

    436) „Літе­ра­тур­на Ук­раїна“, 23 жов­т­ня 1964.

    437) Див.: „КПСС о куль­ту­ре, прос­ве­ще­нии и на­уке“, М., 1963.

    438) Див.: „Пе­чать СССР в 1955 го­ду“.

    439) „Ра­дян­сь­ка Ук­раїна“, 5 груд­ня 1965.

    440) „Прав­да“, 16 груд­ня 1965.

    441) „Выс­шее об­ра­зо­ва­ние в СССР“, 1961.

    442) „На­род­ное хо­зяй­с­т­во СССР в 1965 го­ду“.

    443) „Выс­шее об­ра­зо­ва­ние в СССР“, 1960.

    444) „Українсь­ка мо­ва в школі“, квітень, 1961.

    445) Див.: „Воп­ро­сы ис­то­рии КПСС“, чер­вень, 1967.

    446) „Ра­дян­сь­ка oсвіта“, 5 груд­ня 1962.

    447) Див. оцінки УРЕ в „Извес­ти­ях“, 16 бе­рез­ня 1960.

    448) A. de Cus­tin. „Jo­ur­ney of our Ti­mes“.

    449) І. Ка­уф­ман. „Тер­ми­но­ло­ги­чес­кие сло­ва­ри“ (бібліографія).

    450) „Вітчиз­на“, бе­ре­зень, 1963.

    451) „Літе­ра­тур­на Ук­раїна“, 5 лю­то­го 1965.

    452) Там же, 24 лю­то­го 1965.

    453) Там же, 11 січня 1963.

    454) „Літе­ра­тур­на Ук­раїна“, 21 січня 1966.

    455) „Робітни­ча га­зе­та“, 4 ве­рес­ня 1965.

    456) Т. Шев­чен­ко. Соб­ра­ние со­чи­не­ний. Ред. Н. Уша­ков.

    457) „Ра­дян­сь­ке мис­тец­т­во“, 3 ве­рес­ня 1946.

    458) „Ра­дян­сь­ка куль­ту­ра“, 2 бе­рез­ня 1965.

    459) „Куль­ту­ра і жит­тя“, 1965.- Ч. 25.

    460) „Літе­ра­тур­на га­зе­та“, 1960.- Ч. 80.

    461) „Мис­тец­т­во“, чер­вень, 1964.

    462) „Ра­дян­сь­ке мис­тец­т­во“, 12 жов­т­ня 1946.

    463) К. Гус­лис­тий. „На­рис історії Ук­раїни“.

    464) „Літе­ра­тур­на Ук­раїна“, 27 груд­ня 1963.

    465) В. Стан­ке­вич. „Судь­бы на­ро­дов Рос­сии“; П. Мілю­ков. „На­ци­ональ­ный воп­рос“.

    466) Від XVI­II ст. до 1906 ро­ку не скли­ка­ли жод­но­го Со­бо­ру.

    467) „Сбор­ник Ми­нис­тер­с­т­ва На­род­но­го Прос­ве­ще­ния“, 1870.

    468) М. По­пов, „Ко­муніст“, ч. 120, 1927.

    469) Й. Сталін. „Статьи и ре­чи об Ук­ра­ине“.

    470) Л. Троць­кий, „Прав­да“, 12 квітня 1923.

    471) „Сте­ног­ра­фи­чес­кий от­чет VI­II кон­фе­рен­ции ВКП(б)“.

    472) „Ко­муніст Ук­раїни“, 11 ве­рес­ня 1961.

    473) У жур­налі „Воп­ро­сы фи­ло­со­фии“, бе­ре­зень, 1950, у книж­ках: М. Кірпотін. „Рус­ская куль­ту­ра“; А. Пан­к­ра­то­ва. “Ве­ли­кий рус­ский на­род“ і в ти­ся­чах інших.

    474) Д. Дон­цов. „Не­роз­ри­та мо­ги­ла“ („Вісник“, квітень, 1937.).

    475) Є. Чи­ка­лен­ко. „Спо­га­ди“.

    476) І. Тур­генєв. „Ру­дин“.

    477) М. Кос­то­ма­ров. „Дві руські на­род­ності“.

    478) М. Кос­то­ма­ров. „Кни­га битія ук­раїнсь­ко­го на­ро­ду“.

    479) „Мос­ков­с­кий Еже­не­дель­ник“, 1908.- Ч. 26.

    480) Л. Ти­хо­ми­ров. „Вос­по­ми­на­ния“.

    481) Г. Зіновьєв. „В. І. Ленін“.

    482) Н. Круп­сь­ка. „Вос­по­ми­на­ния“.

    483) В. Ленін. „О на­ци­ональ­ной гор­дос­ти ве­ли­ко­рос­сов“.

    484) В. Ленін. „О чис­то­те рус­ско­го язы­ка“.

    485) L. Trotzky. „Sta­li­ne“.

    486) А. Денікін. „Вос­по­ми­на­ния“.

    487) С. Лук’янов, у збірни­ку „Сме­на Вех“, 1922, Пра­га.

    488) Н. Пе­ше­хо­нов, там же.

    489) А. Бобріщев-Пушкін, там же.

    490) С. Че­хотін, там же.

    491) В. Ус­т­ря­лов, там же.

    492) І. Потєхін, там же.

    493) „Сме­на Вех“, 1921.- Ч. 1.

    494) П. Ключніков, там же.

    495) Га­зе­та „Воз­рож­де­ние“, 16 чер­в­ня 1927.

    496) „Со­ци­алис­ти­чес­кий вес­т­ник“, тра­вень, 1950.

    497) В. Шуль­гiн. „Три сто­ли­цы“.

    498) О. Ке­рен­сь­кий, „Но­вый жур­нал“, тра­вень, 1943.

    499) О. Тол­с­той. „На­ка­ну­не“, 1922.- Ч. 63.

    500) Є. Бош. „Год борь­бы“.

    501) Л. Лой­ко. „Вос­по­ми­на­ния“.

    502) В. Стан­ке­вич. „Вос­по­ми­на­ния“.

    503) „Прав­да“, 28 груд­ня 1919.

    504) Див. жур­нал НТС „По­сев“, ли­пень, 1963.

    505) „Но­вое Рус­ское Сло­во“, 1 жов­т­ня 1963, Нью-Йорк.

    506) „Со­ци­алис­ти­чес­кий вес­т­ник“, ве­ре­сень, 1947.

    507) J. Spen­g­ler. „Jah­re der En­t­s­c­he­idung“.

    508) „Но­ва ра­да“, 7 трав­ня 1917.

    509) I. Потєхiн. „Со­вет­с­кая эт­ног­ра­фия“, лю­тий 1949.

    510) „Боль­ше­вик“, жов­тень, 1945.

    511) „Прав­да Ук­ра­ины“, гру­день, 1961.

    512) УРЕ.- Т. 2.- С. 183.

    513) М. Вов­чук „Ле­ни­низм и пе­ре­до­вая рус­ская куль­ту­ра ХIХ ве­ка“.

    514) „Прав­да“, 21 чер­в­ня 1951.

    515) М. Кірпотін. „Рус­ская куль­ту­ра“.

    516) Див.: „Прос­ве­ще­ние на­ци­ональ­нос­тей“, 1 лю­то­го 1930.

    517) АН СССР „Общес­т­вен­но-по­ли­ти­чес­кие и фи­ло­соф­с­кие взгля­ды Т. Г. Шев­чен­ко“.

    518) J. C. En­gel. „Ges­c­hic­h­te der Uk­ra­ine“.

    519) В. Клю­чев­сь­кий. „Курс рус­ской ис­то­рии“.

    520) М. Пок­ров­сь­кий. „Исто­рия Рос­сии“.

    521) О. Ог­лоблін. „Мос­ков­сь­ка те­орія ІІІ Ри­му XVI-XVII ст.“.

    522) О. Ог­лоблін, там же.

    523) В. Малінін. „Ста­рец Фи­ло­фей и его пос­ла­ния“.

    524) F. Pas­ter. „Ges­c­hic­h­te der Pas­te“.

    525) В. Гриш­ко. „Істо­рич­но-прав­не підґрун­тя те­орії ІІІ Ри­му“.

    526) „Боль­шая Со­вет­с­кая Эн­цик­ло­пе­дия“.- С. 358.

    527) В. Каптєрь­ов. „Ха­рак­тер от­но­ше­ний Рос­сии к пра­вос­лав­но­му Вос­то­ку в XVI-XVII ве­ках“.

    528) А. Шпа­ков. „Учреж­де­ние пат­ри­ар­ха­та в Рос­сии“.

    529) П. Мілю­ков. „Очер­ки ис­то­рии рус­ской куль­ту­ры“, М. Спе­ран­сь­кий „Рус­ские под­дел­ки ру­ко­пи­сей“.

    530) П. Мілю­ков, там же.

    531) І. Жда­нов. Со­чи­не­ния“.

    532) S. Her­ber­s­te­in. „Re­rum Mos­co­vi­ti­arum Com­men­ta­rii“.

    533) W. Mor­fill. „Slavs“ (in „Encyclo­pe­dia Bri­ta­ni­ca“).

    534) J. F. Mu­ir­he­ad. „Prus­sia“, там же.

    535) С. Ве­лич­ко. „Ле­то­пись со­бы­тий“.

    536) В. Січин­сь­кий. „Рок­со­ля­на“.

    537) Mon. Germ. Dipl. 1.502.

    538) В. Малінін, там же.

    539) П. Мілю­ков, там же.

    540) Мит­ро­по­лит Ма­карій. „Исто­рия Рус­ской Цер­к­ви“.

    541) А. Шпа­ков. „Учреж­де­ние Пат­ри­ар­шес­т­ва в Рос­сии“; Ф. Тер­нов­сь­кий. „Изу­че­ние Ви­зан­тий­с­кой ис­то­рии“; П. Мілю­ков. „Очер­ки ис­то­рии рус­ской куль­ту­ры“; А. Бес­ту­жев-Рюмін. „Обзор со­бы­тий“.

    542) А. Шпа­ков, там же.

    543) В. Гриш­ко, там же.

    544) М. Кос­то­ма­ров. „Па­мят­ни­ки ста­рин­ной рус­ской ли­те­ра­ту­ры“.

    545) E. Pelz. „Ges­c­hic­h­te Pe­ters des Gros­sen“.

    546) Мит­ро­по­лит Хри­зос­том. „Дві го­ловні не­без­пе­ки“, (в „Еклезія“, жов­тень, 1947.).

    547) „Обоз­ре­ние мос­ков­с­кой пат­ри­ар­хии“, гру­день, 1947.

    548) Сло­ва Б. Хмель­ниць­ко­го, див.: М. Гру­шев­сь­кий. „Історія Ук­раїни-Ру­си“.

    549) Ф. Дос­тоєвсь­кий. „Бе­сы“.

    550) Ф. Дос­тоєвсь­кий, там же.

    551) Ф. Дос­тоєвсь­кий. „Днев­ник пи­са­те­ля“.

    552) М. Да­ни­лев­сь­кий. „Рос­сия и Ев­ро­па“.

    553) К. Лєонтьєв. „Вос­ток, Рос­сия и Сла­вян­с­т­во“.

    554) М. По­годін. „Со­чи­не­ния“.

    555) О. Гер­цен. Соб­ра­ние со­чи­не­ний.

    556) М. Ба­кунін. „Пись­ма о пат­ри­отиз­ме“.

    557) „Ли­те­ра­тур­ная га­зе­та“, 5 лис­то­па­да 1957.

    558) Б. Пас­тер­нак. „Док­тор Жи­ва­го“.

    559) О. Пан­к­ра­то­ва. „Ве­ли­кий рус­ский на­род“.

    560) О. Пан­к­ра­то­ва, там же.

    561) Брок­га­уз і Еф­рон. „Энцик­ло­пе­ди­чес­кий Сло­варь“.- Т. 37.- С. 404.

    562) Жур­нал „Зем­ля и Во­ля“, тра­вень, 1875.

    563) N. Ber­d­ya­ev. „The Ori­gin of Rus­si­an Com­mu­nist“.

    564) Д. Ме­реж­ков­сь­кий. „В ти­хом ому­те“.

    565) В. Клю­чев­сь­кий. „Курс рус­ской ис­то­рии“.

    566) Ф. Тют­чев. „Со­чи­не­ния и пись­ма“.

    567) Д. Дон­цов. „Підста­ви на­шої політи­ки“.

    568) О. Гер­цен. „С то­го бе­ре­га“.

    569) Л. Тол­с­той. „Вой­на и мир“.

    570) Г. Ус­пен­сь­кий. „Власть зем­ли“.

    571) В. Ко­ва­лев­сь­кий „М. К. Ми­хай­лов­сь­кий“.

    572) М. Мо­ро­зов. „По­весть мо­ей жиз­ни“.

    573) Я. Стєклов. „М. А. Ба­ку­нин“.

    574) Н. Да­ни­лев­сь­кий. „Рос­сия и Ев­ро­па“.

    575) Л. Тол­с­той. „Вос­к­ре­се­ние“.

    576) Ф. Дос­тоєвсь­кий. „Бе­сы“.

    577) Д. Ме­реж­ков­сь­кий. „Боль­ная Рос­сия“.

    578) Д. Дон­цов, там же.

    579) Ф. Дос­тоєвсь­кий, там же.

    580) К. Ле­онтьєв, там же.

    581) В. Ан­д­реєв. „Тьма“.

    582) Ф. Дос­тоєвсь­кий. „Днев­ник пи­са­те­ля“.

    583) Д. Дон­цов, там же.

    584) К. Лєонтьєв, там же.

    585) А. Пипін. „Ха­рак­те­рис­ти­ка ли­те­ра­тур­ных мне­ний“.

    586) М. Горь­кий. „Огар­ки“.

    587) Л. Тол­с­той. „О су­щес­т­ву­ющем строе“.

    588) М. Да­ни­лев­сь­кий. „Рос­сия и Ев­ро­па“.

    589) Д. Дон­цов. „Що та­ке інтер­націоналізм“.

    590) J. Mic­he­let. „Mo­dern His­tory“.

    591) В. Стра­хов. „Борь­ба с За­па­дом в на­шей ли­те­ра­ту­ре“.

    592) В. Ма­яков­сь­кий. „Ра­до­вать­ся ра­но“, „Той сто­ро­не“.

    593) Б. Козмін. „Не­ча­ев и не­ча­ев­цы“.

    594) А. Гам­ба­ров. „В спо­рах о Не­ча­еве“.

    595) Л. Ти­хо­ми­ров. „Вос­по­ми­на­ния“.

    596) А. Денікін. „Вос­по­ми­на­ния“.

    597) „Прав­да“, 26 квітня 1953.

    598) M. Ker­hu­el. „Le co­los­se aux pi­eds d’argi­le“.

    599) О. Сал­ти­ков. „Две Рос­сии“.

    600) K. Marx. „The Eas­tern Qu­es­ti­on“.

    601) K. Marx. „Merx Ver­sus Rus­sia“.

    602) Na­po­lе­on Bo­na­par­te. „Let­tres“.

    603) H. Sta­den. „Auf­ze­ihun­gen uber den mos­ko­wit­s­c­hen Sta­at“.

    604) П. Алеп­сь­кий. „Пу­те­шес­т­вие пат­ри­ар­ха Ма­ка­рия в Рос­сию“.

    605) Ю. Кржа­нич. „Рус­ское го­су­дар­с­т­во в XVII ве­ке“.

    606) G. Flet­c­her. „Of the Rus­se Com­mon We­alth“.

    607) A. Me­yer­berg. „Re­la­zi­one“.

    608) J. G. Korb. „Di­ari­um iti­ne­ris in Mos­co­vi­am Pe­ril­lus­t­ris“.

    609) J. Just. „Me­mo­ires“, 1712.

    610) J. Mic­he­let. „Mo­dern His­tory“.

    611) О. Мер­чан­сь­кий. „Прав­да про Росію“.

    612) A. de Cus­tin. „Jo­ur­ney of Oue Ti­mes“ (вільний пе­ре­каз)

    613) Z. Kra­sin­s­ki. „Me­mo­ri­ali“, 1847-1854.

    614) W. H. Chem­ber­lin. „Rus­sia’s Iron Age“, „Rus­si­an Enig­ma“ (пе­ре­каз).

    615) F. A. Vo­igt. „Unto Ce­asar“.

    616) A. Ste­ven­son in „US De­par­t­ment of Sta­te Bul­le­tin“, 5 лис­то­па­да 1962 (пе­ре­каз).

    617) E. Ran­s­c­ho­fen-Ver­t­he­imer. „Vic­tory Is Not Eno­ugh“.

    618) O. Spen­g­ler. „Jah­re der En­t­s­c­he­idung“.

    619) Т. Ма­са­рик. „Світо­ва ре­во­люція“.

    620) R. Wra­ga. „So­wi­et­s­ki us­t­roj“ (пе­ре­каз).

    621) E. Lyons. „Sta­lin“ (пе­ре­каз).

    622) D. Pi­ede. „Das rus­sis­c­he per­pe­tu­um Mo­bi­le“.

    623) M. Mik­ha­ilov in „New Le­ader“, 7.VI.1964.

    624) M. Mik­ha­ilov, там же.

    625) R. Es­sen. „Die rus­sis­c­he Gla­ihung“.

    626) J. Fis­c­her. „Das sind die Rus­sun“.

    627) M. No­mad. „Apos­t­les of Re­vo­lu­ti­ons“.

    628) J. F. Ful­ler. „Rus­sia is Not In­vin­cib­le“.

    629) X. Or­te­ga y Gas­set. „The Re­volt of the Mas­ses“.

    630) W. N. Bru­ford. „Chek­hov and His Rus­sia“.

    631) F. Beck. „Rus­si­an Pur­ge and the Ex­t­rac­ti­on of Con­fes­si­on“.

    632) Див. СВУ „Чу­жинці про ук­раїнсь­ку спра­ву“, 1917.

    633) F. Ut­ley. „The Lost Dre­am“.

    634) В. Ро­за­нов. „Апо­ка­лип­сис на­ше­го вре­ме­ни“.

    635) C. L. Le­sur. „His­to­ire de Co­sa­qu­es“.

    636) Я. Мар­ко­вич. „За­пис­ки о Ма­ло­ро­сии“ (пе­ре­каз).

    637) Я. Мар­ко­вич, там же.

    638) Г. Квітка-Ос­нов’янен­ко в листі до А. Краєвсь­ко­го 28 груд­ня 1841.

    639) В. Со­лов­йов. „На­ци­ональ­ный воп­рос в Рос­сии“.

    640) О. Гєрцен. „Бы­лое и ду­мы“.

    641) Д. Ме­реж­ков­сь­кий. „В ти­хом ому­те“.

    642) К. Лєонтьєв. „Вос­ток, Рос­сия и Сла­вян­с­т­во“.

    643) Г. Фе­до­тов. „Рос­сия и сво­бо­да“.

    644) Г. Фе­до­тов. „Рус­ский че­ло­век“.

    645) Див.: „Воз­рож­де­ние“, 1 жов­т­ня 1963, Па­риж.

    646) „Ost Prob­le­me“, 31.VII.1950.

    647) A. Tol­s­toy in „The Sla­vo­nic and East Euro­pe­an Re­vi­ew“.- Vol. XIX, 1940.

    648) О. Сал­ти­ков. „Две Рос­сии“.

    649) П. Ча­адаєв. „Со­чи­не­ния и пись­ма“.

    650) В. Со­лов­йов. „Три раз­го­во­ра“.

    651) В. Ро­за­нов. „Апо­ка­лип­сис на­ше­го вре­ме­ни“.

    652) А. Ма­саінов („Но­вое Рус­ское Сло­во“, 21 трав­ня 1932, Нью-Йорк.).

    653) В. Ленін. Соб­ра­ние со­чи­не­ний.- Т. XVI.

    654) І. Родінов. „На­ше прес­туп­ле­ние“.

    655) О. Ма­саінов. „О ди­ка­рях оке­аний­с­ких и ди­ка­рях рус­ских“ („Но­вое Рус­ское Сло­во“, 20 січня 1932, Нью-Йорк.).

    656) Б. Ви­шес­лав­цев. „Рус­ская сти­хия у Дос­то­ев­с­ко­го“.

    657) М. Бер­дяєв. „Судь­ба Рос­сии“.

    658) М. Ба­кунін. „Бог и Го­су­дар­с­т­во“.

    659) А. Лу­на­чар­сь­кий. „Ре­ли­гия и со­ци­ализм“.

    660) М. Горь­кий. „Испо­ведь“.

    661) М. Бер­дяєв. „Рус­ская ре­ли­ги­оз­ная пси­хо­ло­гия и ком­му­нис­ти­чес­кий ате­изм“.

    662) Є. Со­лов­йов. (Андрєєвич) „Очер­ки по ис­то­рии рус­ской ли­те­ра­ту­ры“.

    663) М. Пет­ров у своїй про­мові 1 трав­ня 1908.

    664) О. Сал­ти­ков, там же.

    665) М. Бер­дяєв. „Исто­ки и смысл рус­ско­го ком­му­низ­ма“.

    666) М. Бер­дяєв. „Судь­ба Рос­сии“.

    667) П. Ча­адаєв, там же.

    668) Йо­го лист до доч­ки від 26 чер­в­ня 1864.

    669) М. Бер­дяєв. „Ази­ат­с­кая и ев­ро­пей­с­кая ду­ша“.

    670) С. Дмитрієвсь­кий. „Судь­бы Рос­сии“.

    671) A. Terc (A. Si­ni­awsky). „Co to jеst so­ci­j­alizm re­alistyczny“.

    672) К. Лєонтьєв. „Вос­ток, Рос­сия и Сла­вян­с­т­во“.

    673) М. Ва­лентінов. „Чер­ны­шев­с­кий и Ле­нин“, „Встре­чи с Ле­ни­ным“.

    674) О. Сал­ти­ков, там же.

    675) Г. Фе­до­тов. „Рос­сия и сво­бо­да“ (пе­ре­каз).

    676) N. Ber­d­ya­ev. „The Ori­gin of Rus­si­an Com­mu­nism“ (пе­ре­каз).

    677) О. Сал­ти­ков, там же (пе­ре­каз).

    678) Д. Ме­реж­ков­сь­кий. „В ти­хом ому­те“.

    679) М. Бер­дяєв. „Ду­хов­ный кри­зис рус­ской ин­тел­ли­ген­ции“.

    680) А. Ма­са­iнов, там же (пе­ре­каз).

    681) О. Сал­ти­ков, там же.

    682) Г. Фєдо­тов. „Судь­ба им­пе­рии“ („Но­вый Жур­нал“, лис­то­пад 1947).

    683) М. Бер­дяєв. „Ми­ро­со­зер­ца­ние Дос­то­ев­с­ко­го“.

    684) Див. йо­го: „Про­ро­чес­кие сны“, „Иным дос­та­лось“, „Свя­тая ночь“, „Над этой тем­ною тол­пой“ та iн­шi тво­ри.

    685) М. Сал­ти­ков-Щед­рiн. „Пом­па­ду­ры и пом­па­дур­ши“.

    686) Див.: „Рос­сия“, „Воз­мез­дие“.

    687) Ф. Дос­тоєвсь­кий. „Бе­сы“, „Братья Ка­ра­ма­зо­вы“.

    688) W. von Bьlov. „Den­k­wь­dig­ke­iten“, квi­тень, 1931.

    689) П. Тка­чов. Соб­ра­ние со­чи­не­ний.

    690) „Го­лос На­ро­да“, 1952.- Ч. 21.

    691) Жур­нал „По­сев“, Ве­ли­ко­ден­не чис­ло, 1952.

    692) Б. Пiль­няк. „Его Ве­ли­чес­т­во Кнехт“, О. Тол­с­той „День Пет­ра“ (пе­ре­каз).

    693) I. Бу­нiн. „Вос­по­ми­на­ния“.

    694) I. Ак­са­ков у лис­тi вiд 23 лис­то­па­да 1855.

    695) П. Би­ков. „Си­лу­эты прош­ло­го“.

    696) Див.: „Рус­ская мысль“, 20 трав­ня 1958, Па­риж.

    697) М. Фiн­дей­зен. „Пись­ма М. И. Глин­ки“.

    698) Ф. Тют­чев. „Ге­ог­ра­фия Рос­сии“.

    699) В. Ро­за­нов. Из­б­ран­ное.

    700) Г. Фе­до­тов. „Проб­ле­мы бу­ду­щей Рос­сии“ („Сов­ре­мен­ные за­пис­ки“, ве­ре­сень 1930, пе­ре­каз).

    701) Г. Фе­до­тов. „СОС“, „За сво­бо­ду“, гру­день, 1943, (пе­ре­каз).

    702) Г. Фе­до­тов. „Судь­ба им­пе­рии“.

    703) М. Ан­ци­фе­ров. „Ду­ша Пе­тер­бур­га“.

    704) Ф. Дос­тоєвсь­кий. „Под­рос­ток“.

    705) Д. Ме­реж­ков­сь­кий. „Боль­ная Рос­сия“.

    706) Див.: I. Су­во­рiн. „Днев­ник“.

    707) Див.: П. Ште­па. „Українець а Мос­к­вин“. Там по­да­но й лi­те­ра­ту­ру.

    708) I. Огiєнко. „Iсто­рiя ук­раїнсь­кої куль­ту­ри“.

    709) О. Ло­тоць­кий. Українсь­ка кни­га“.

    710) J. Just. „Me­mo­ires“.

    711) Див.: В. Счин­сь­кий. „Чу­жин­цi про Ук­раїну“; V. Sichynsky. „Ukra­ine in Fo­re­ign Com­ments“.

    712) Д. Вкон­сь­ка. „За си­лу i пе­ре­мо­гу“ (пе­ре­каз).

    713) E. Las­so­ta. „Ta­ge­buch“.

    714) А. Скаль­ков­сь­кий. „Исто­рия Но­вой Се­чи“.

    715) S. Sta­ro­wol­s­ki. „Insti­tu­ti­ones mi­li­ta­res“.

    716) O. Pir­ling. „La Rus­sia et la Sa­int Si­ege“.

    717) Н. По­лон­сь­ка-Ва­си­лен­ко. „Май­но За­порізь­кої Стар­ши­ни“.

    718) P. A. Vi­mi­na. „Re­la­zi­one dell ori­gi­ne e del cos­tu­mi Co­sac­chi“.

    719) P. Che­va­li­er. „His­toіre de la Gu­er­re des Co­sa­qu­es“.

    720) L. Ku­ba­la. „Wo­jna Mos­ki­ew­s­ka“.

    721) „Архив Ми­нис­тер­с­т­ва Юс­ти­ции“.- Ч. 5852.

    722) В. Ленін. „Статьи и ре­чи об Ук­ра­ине“.

    723) Є. Шабліов­сь­кий. „Т. Шев­чен­ко“.

    724) М. Дра­го­ма­нов. „Шев­чен­ко, ук­раїнофіли і соціалізм“.

    725) F. Bo­den­s­tedt. „Die po­etis­c­he Uk­ra­ine“.

    726) V. Fran­t­zos. „Die Kle­in­rus­sen und ih­re Sun­ger“.

    727) A. Bruk­ner. „Pa­mit­ni­ki li­te­rac­kie“.

    728) I. Krzyza­now­s­ki. „Pa­ra­le­le“.

    729) F. Bo­den­s­tadt, там же.

    730) J. Jah­r­gang. „Sla­wis­c­he Bid­t­ter“, чер­вень, 1865.

    731) A. Ma­uri­ti­us. „Ukra­inis­c­he Li­eder“.

    732) Л. Без­руч­ко. „З піснею по світах“, О. Ко­шиць „З піснею че­рез світ“.

    733) „Ber­li­ner Ta­geb­latt“, 30 квітень 1920.

    734) „Free Press“, 1.X.1920, Win­ni­peg.

    735) Див.:“Вітчиз­на“, лис­то­пад, 1958.

    736) L. Ni­eder­le. „Pu­vod a po­catky slo­va­nu vychod­nich“.

    737) М. Горь­кий. Пол­ное соб­ра­ние со­чи­не­ний (пе­ре­каз).

    738) P. Roh­r­bach „Wel­t­po­li­tis­c­hen Wan­der­buch“.

    739) М. Бе­реж­ний, „Ра­дян­сь­ка Ук­раїна“, 17 сер­п­ня 1946.

    740) „Літе­ра­тур­на га­зе­та“, 15 сер­п­ня 1946.

    741) „Літе­ра­тур­на га­зе­та“, 12 ве­рес­ня 1946.

    742) „Літе­ра­тур­на га­зе­та“, 26 ве­рес­ня 1946.

    743) „Літе­ра­тур­на га­зе­та“, 25 чер­в­ня 1946.

    744) „Літе­ра­тур­на га­зе­та“, 19 жов­т­ня 1946.

    745) „Ра­дян­сь­ка Ук­раїна“, 20 ве­рес­ня 1946.

    746) „Ра­дян­сь­ке мис­тец­т­во“, 8 жов­т­ня 1946.

    747) Ух­ва­ли ЦК КПУ. Див. там же.

    748) „Літе­ра­тур­на га­зе­та“, 5 ве­рес­ня 1946.

    749) М. Со­ло­мо­нов, „Літе­ра­тур­на га­зе­та“, 19 ве­рес­ня 1946.

    750) „Ра­дян­сь­ке мис­тец­т­во“, 17 ве­рес­ня 1946.

    751) Див.: ЗЧ ОУН „Українсь­ка Пов­с­тан­сь­ка Армія“.

    752) V. Kosyk „Con­cen­t­ra­ti­on Camps in the USSR“.

    753) Про мос­ков­сь­ку ка­тор­гу див.: А. Кня­жин­сь­кий. „На дні СССР“; І. Німчук. „359 днів совєтським в’язнем“; С. Підгай­ний. „Українсь­ка інтелігенція на Со­лов­ках“; М. Шквар­ко. „Ухта-Пєчор­сь­кий кон­ц­табір“; А. Фур­ман. „Під пра­по­ром Бан­де­ри“; А. Фур­ман. Кров і вугілля“; S. Pid­hay­n­yj. „Islands of De­ath“; N. Prychod­ko. „One of the Fif­te­en Mil­li­ons“; B. Ro­eder. „Ka­tor­ga“; I. Mac­ki­ewich. „Kon­t­ra“; E. Lip­per. „Ele­ven Ye­ars in So­vi­et Camps“; V. Kosyk. „Camps de con­cet­ra­ti­on en URSS“.

    754) A. Gi­de. „Re­turn From the USSR“.

    755) І. Дзю­ба („Літе­ра­тур­на Ук­раїна“, 1962.- Ч. 97, пе­ре­каз.).

    756) „Прав­да“, 14 ве­рес­ня 1960.

    757) „Ра­дян­сь­ка Ук­раїна“, 1 лис­то­па­да 1962.

Сайт управляется системой uCoz